Право (1945 — середина 1950-х pp.)

У повоєнні роки право УРСР запроваджується на нових територіях у складі
УРСР. Так, у зв’язку з ратифікацією 27 листопада 1945 р. договору між
СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну та утворення внаслідок
цього в її складі Закарпатської області Президія Верховної Ради України
наказала запровадити з 25 січня 1946 р. на території Закарпатської
області законодавство УРСР.

Український законодавець, виходячи з пріоритету союзного закону,
дисципліновано діяв у межах своєї компетенції. Тому в багатьох
нормативних актах, прийнятих Верховною Радою УРСР та її Президією, а
також Радою Міністрів, обов’язково зазначався їхній зв’язок з
відповідними нормативними актами СРСР.

Проте процес демократизації права відбувався надто повільно. Практика
застосування законів була далекою від офіційних закликів до неухильного
додержання норм права. Закони порушувалися, і часто це робили саме
державні органи, службові особи, яких поставлено на сторожі закону.

Вищі органи партії все активніше втручалися в нормотворчий процес.

Цивільне право. Як і раніш, цивільне право в першу чергу спрямовувалось
на розвиток та зміцнення права державної власності з метою її збереження
і примноження. Характерно, що новий статут КПРС, прийнятий на з’їзді
партії, спеціально передбачив необхідність зміцнення державної
власності. Між іншим, цей факт свідчить про розширення процесу
інтеграції партійних органів і державних структур, посилення
праворегулюючої ролі вищих органів партії.

Як і раніш, важливим знаряддям збільшення об’єктів державної власності
була націоналізація. Швидко та енергійно вона запроваджувалась в
західних областях, Буковині та Закарпатті. Націо-налізовувались земля,
банки, промислові та комунальні підприємства, великі домоволодіння.

Зрозуміло, націоналізація запроваджувалась за допомогою
адміністративно-правового регулювання, але націоналізована власність
ставала об’єктом цивільно-правового регулювання.

Інший засіб примноження соціалістичної власності влада вбачала в
підвищенні ефективності виробництва. Тому цивільне право багато
займалося регулюванням господарсько-договірних відносин між
підприємствами, господарськими організаціями. В постанові Ради Міністрів
СРСР від 26 квітня 1949 p. щодо’укладання господарських договорів
засуджувалося ухилення керівників підприємств і установ від укладання
таких договорів, підкреслювалася роль договору як виключно правильної
форми відносин між господарськими організаціями. Міністерства,
центральні установи та кооперативні центри СРСР, а також Рада Міністрів
УРСР зобов’язувалися забезпечити укладання господарськими організаціями
договорів на 1949 p.

Цивільно-правове регулювання займалося також «збереженням хлібних
ресурсів країни». Одна з причин їх тяжкого стану — хибна, недбала і
навіть злочинна організація зберігання та транспортування зерна. У 1946
p. було розроблено та затверджено цивільно-правові заходи, які
поліпшували порядок здавання виробничниками зерна державі. Було
засуджено і скасовано практику приймання зерна, який знаходився на полях
і складах колгоспів та радгоспів, під розписки та видачу приймальних
фіктивних квитанцій на хліб, ще не зданий державі. Передбачалися заходи
щодо удосконалення організації перевезення, зберігання та охорони зерна
на складах. Проте в умовах, коли селяни були позбавлені матеріальної
заінтересованості в результатах своєї праці, розраховувати на серйозне
збільшення виробництва сільгосппродукції було важко.

У повоєнні роки цивільне право не обходить своєю увагою й особисту
власність. Так, встановлювалось правило, за яким не підлягали вилученню
на покриття недоїмок громадян по податках та неподаткових платежах за
жилий будинок, господарські будівлі, худоба, дитячі речі тощо.

Нестача житла, погані житлові умови тяжко відбивалися і на громадянах, і
на державі. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про
право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних жилих будинків»
та постанова Ради Міністрів СРСР про порядок застосування цього Указу
встановлювали єдність регулювання права громадян на жилий будинок.
Відповідно до Конституції УРСР 1937 p. кожний громадянин міг купити чи
побудувати для себе у місті або селі на праві особистої власності жилий
будинок з кількістю кімнат не більше п’яти. Загальна гранична норма
такої площі в спорудженому будинку визначалась в 60 кв. м. Якщо
забудовник порушував норми, виконком міг зобов’язати його припинити
будівництво й знести усе, що було збудовано.

У порядок купівлі-продажу будинків громадян були внесені деякі
обмеження. Жилий будинок, що належав громадянину на праві особистої
власності, міг стати об’єктом купівлі-продажу за умов, що внаслідок
договору у покупця чи його дружини та неповнолітніх дітей буде не більше
одного будинку.

Для цивільно-правового регулювання в УРСР велике значення мала грошова
реформа, санкціонована постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від
14 грудня 1947 p. Реформа скасовувала карткову систему на продовольчі та
промислові товари, а також комерційну торгівлю. Натомість уводилися
відкрита торгівля, продаж товарів за єдиними державними цінами. Цей
порядок удосконалював правове регулювання відносин купівлі-продажу,
полегшував організацію державної торгівлі продовольчими та промисловими
товарами, забезпечував розвиток цивільного обігу. Проте не слід
забувати, що реформа в тій її частині, що змінювала грошову систему,
була грабіжницькою. Внаслідок реформи роздріблені ціни були підвищені у
середньому втричі. Але в тоталітарній державі тільки так, мабуть, і
можна було домогтися зміцнення товарно-грошових відносин.

Проте у 1952 p. в ім’я ідеї стрибка в комунізм Сталін в «Економічних
проблемах соціалізму в СРСР» поставив завдання переходу до прямого
продуктообміну і відміни оплати за товари та послуги, обмеження, а
«потім — й ліквідації товарно-грошових відносин.

Трудове право. На початку періоду, що розглядається, з правового
регулювання трудових відносин усуваються обмеження, уведені у зв’язку з
воєнним часом. Вже з 1 липня 1945 p. відновлюються чергові та додаткові
відпустки, розпочинається видача грошової компенсації трудящим за
відпустки, які не були використані у війну. Відмінялися щоденні
понаднормові роботи. Держава відмовилася від трудових мобілізацій та
трудової повинності.

Важливими джерелами робочої сили стали організований набір робітників за
договорами господарських організацій з колгоспами та колгоспниками і
державні трудові резерви. За Указом Верховної Ради СРСР від 19 червня
1947 p. збільшився контингент осіб, які призивалися для навчання у
системі державних трудових резервів. Вперше до навчання в системі
трудових резервів призивалися жінки.

Зберігав чинність Указ від 26 червня 1940 p., згідно з яким радянські
трудівники все ще не мали права самовільно залишати роботу. Але у травні
1949 p. право переходу на іншу роботу за місцем проживання було надано
вагітним жінкам та матерям, що мали дітей віком до одного року.

Радянські люди і в мирні дні працювали по-фронтовому. Перемога створила
атмосферу загального піднесення, великої цілеспрямованості. Закон
передбачав деякі матеріальні та моральні стимули до праці. У ряді
виробництв уводився новий вид заохочування — виплата додаткової
винагороди за вислугу років і бездоганну трудову діяльність. Сумлінна
служба та вислуга у важливіших

галузях промисловості стали підставою для нагородження робітників
орденами і медалями.

За постановою Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 p. поновилося
укладання колективних договорів між адміністрацією підприємств і
установ, з одного боку, та ФЗМК — з другого. Головний зміст цих
договорів полягав у взаємних зобов’язаннях сторін по виконанню планів і
поліпшенню матеріально-побутових умов працівників, їхнього культурного
обслуговування.

Проте тоталітарний режим продовжував застосовувати примусову дармову
працю ув’язнених у таборах, і чисельність таких в’язнів зростала.

Колгоспне право. В основі колгоспного права перебувала ідея, що
сільгоспартіль — єдина правильна форма господарства для соціалістичного
суспільства. Тому головна увага приділялася правовому регулюванню
організації та діяльності цих артілей.

Відбудова колгоспів на звільненій від ворога території розпочалася ще в
роки війни. Умовою цієї відбудови була допомога держави колгоспам УРСР
сільськогосподарськими машинами, худобою, насінням, фуражем, а також
допомога колгоспів інших районів країни, які не постраждали у війні.
Відбудованим господарствам надавалися пільги по поставках
сільгосппродуктів.

У західних областях уперше було здійснено земельну реформу, за якою
безземельних і малоземельних селян наділяли землею та інвентарем.
Заможні селяни обкладалися великими податками. Проте за короткий час
(1947—1948 pp.) тут приступили до повсюдної організації сільгоспартілей.
При цьому не вдалося уникнути порушень темпів колективізації та принципу
добровільності.

Безпосередньо керівництво колективізацією покладалося на поли-відділи
при МТС. У 1949—1950 pp. масова колективізація в західних областях УРСР
завершилася, було утворено 4,6 тис. колгоспів та радгоспів замість 1,5
млн. одноосібних господарств,

У повоєнний період з’являється нова лінія «удосконалення» організації
колгоспів — мається на увазі їх укрупнення. Влітку 1950 p. розпочався
широкий рух за об’єднання дрібних колгоспів у великі.

Вже наприкінці 1950 р. в УРСР було 19295 колгоспів, тобто на 42% менше,
ніж на початку того ж року.

@

?я штучно форсувалося. В основному воно завершилося у 1953 p. Але далеко
не в усіх випадках вдалося створити багатогалузеві, високомеханізовані
господарства, як планувалося, не завжди нові укрупнені колгоспи
перевершували колишні. Нерідко рентабельні господарства були занапащені.

У пошуках виходу із такого становища удавалися до сумнівних рішень. 19
квітня 1948 p. з’явилася розгорнута постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК
ВКП(б) про заходи щодо поліпшення організації, підвищення продуктивності
та упорядкування оплати праці в колгоспах. Вона встановлювала основну
форму артільної праці — бригаду. Досі нею була ланка. Бригада складалася
з кількох ланок. За бригадою закріплювалися її постійний персональний
склад, а також земельні ділянки, худоба, сільгоспмашини, будівлі на
строк повної сівозміни. Усі ці заходи мали на меті підвищити
відповідальність кожного члена бригади в цілому, сприяти зростанню
продуктивності їх праці. Насправді ж йшлося про те, щоб пов’язати
колгоспників системою кругової поруки.

Постанова лицемірно прагнула ліквідувати низькі норми оплати за
трудодні, зрівнялівку в нараховуванні трудоднів, марне їх витрачання
(наприклад, на утримання управлінського апарату).

В той же час зберігалися умови, які ускладнювали стан колгоспників,
ставили їх в нерівне становище з іншими групами населення. Так,
колгоспники, як і раніш, не мали паспортів, і це закріплювало їх за
колгоспом, надавало їх праці у колгоспі примусового характеру. За свою
нелегку працю вони не одержували еквівалентної винагороди. Низькі
заготівельні та закупівельні ціни на продукцію колгоспів встановлювалися
волюнтаристським шляхом, вони не покривали витрат на виробництво. 16
лютого 1952 p. Рада Міністрів СРСР встановила, що розподіл натуральних і
грошових прибутків колгоспників слід провадити в останню чергу. Також не
можна не згадати, що зберігали чинність норми про кримінальну
відповідальність за невиконання обов’язкового мінімуму трудоднів, хоча
надзвичайні обставини, що викликали цю норму до життя, давно минули. Ці
явища сприяли збереженню налагодженої системи пограбування села. І при
тому Сталін наполягав на підвищенні податків на селян ще на 40 млрд.
крб. А це була сума, яку селяни ніколи не одержували за всю продукцію,
яку вони віддавали державі.

Багато постанов партії та держави засуджували практику порушень
колгоспної демократії як шкідливу для ленінізму, проте, ці порушення
стали загальним правилом.

Залежність колгоспів від МТС істотно підривала їх самостійність й
демократичні устої організації. Сталін був рішучим супротивником
передавання машин колгоспам від МТС, так що значна частина допомоги
держави колгоспам йшла через МТС. Лютневий (1947 p.) пленум ЦК КПРС
поклав на райкоми партії всю повноту відповідальності за стан і розвиток
колгоспів, вони мали глибше вдаватись в усі деталі колгоспного життя.
Проте, а може саме внаслідок цього, на початку 50-х років розвиток
сільського господарства затримався, намітилось відставання усіх його
галузей. І однією з причин цього явища була, безумовно, відірваність
правового регулювання організації та діяльності колгоспів від
об’єктивних законів економічного розвитку, нехтування принципом
матеріальної заінтересованості виробника у результатах його праці.

Кримінальне право. Період, що розглядається, розпочався з доброї події:
в ознаменування перемоги над гітлерівською Німеччиною було оголошено
амністію. Вона звільняла від покарання:

1) осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше 3 років;

2) засуджених за самовільне залишення підприємств; 3)
військовослужбовців, засуджених з відстрочкою виконання вироку.
Наполовину скорочувався строк покарання, що залишався, для осіб,
засуджених до позбавлення волі на строк більше 3 років. Амністія не
поширювалась на осіб, засуджених за «контрреволюційні злочини»,
розкрадання соціалістичної власності, бандитизм, фальшивомонет-ництво,
навмисне вбивство та розбій, а також на осіб, засуджених за розтрату,
крадіжку, грабіж та хуліганство.

У мирні дні припиняється дія окремих норм кримінального права, які
належало відмінити. В умовах мирного життя вони не знаходили собі
застосування (наприклад, указ про відповідальність за поширення у
воєнний час чуток, що породжували тривогу серед населення). Але в
подальшому розвиток кримінального права йде старим шляхом — захисту
передусім інтересів держави, посилення покарань. При цьому союзний
законодавець прагнув все більше уніфікувати кримінально-правове
регулювання. Тому Кримінальний кодекс УРСР був приведений у
відповідність з нормами союзного законодавства. У багатьох нормативних
актах в галузі кримінального права, прийнятих у перші повоєнні роки,
містилося таке формулювання: «з метою встановлення єдності законодавства
про кримінальну відповідальність…»

«Холодна війна», напружена міжнародна обстановка викликали до життя
норму, що встановила склад нового особливо небезпечного злочину, — 12
березня 1951 p. був прийнятий Закон про захист миру. Виходячи із
прагнення до зміцнення миру та дружніх стосунків між народами. Закон
проголошував, що пропаганда війни підриває справу миру, створює загрозу
нової війни і тому є найтяжчим злочином проти людства.

Гуманізм цього акта не викликає сумнівів, але з юридичної точки зору
Закон від 12 березня 1951 р. не був бездоганний. Він не давав точної
кваліфікації складу злочину і не визначав конкретного виду покарання, на
яке заслуговував злочинець.

З’явилися нові склади і в групі «інші державні злочини». Указ Президії
Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 p. привернув увагу карних органів
до таких злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів
та інших матеріалів, зміст яких складав державну таємницю, а також
заявления чи передавання за кордон винаходів, відкриттів та технічних
удосконалень, що складали державну таємницю. Указ відокремлював ці
злочинні дії від тих випадків, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні або
шпигунство, посилював покарання за ці злочини у порівнянні з тими, які
передбачав Указ від 15 листопада 1943 p.

Як завжди, багато уваги кримінально-правове регулювання приділяло
захисту соціалістичної власності. Тому й відбулися істотні зміни в цьому
регулюванні. Указ від 4 липня 1947 р. про кримінальну відповідальність
за розкрадання державного та громадського майна встановлював, по-перше,
єдине поняття розкрадання соціалістичного майна і посилював покарання за
цей злочин, тобто збільшував строк позбавлення волі до 25 років.
По-друге, вперше встановлювалася кримінальна відповідальність за
недоносительство про кваліфіковане розкрадання соціалістичної власності,
яке достовірно відомо готується чи уже вчинене. По-третє, з виданням
цього Указу всі чинні норми про кримінальну відповідальність за
розкрадання соціалістичної власності, включаючи і Закон від 7 серпня
1932 p., а також відповідні норми КК УРСР було скасовано.

Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним,
якщо не додати, що 26 травня 1947 p. було скасовано смертну кару.
Визнавалось, що застосування такої міри покарання в мирний час вже не
було необхідним. Пояснювалося це тим, що у випадках, коли в чинних тоді
законах передбачалась смертна кара, вона замінювалась позбавленням волі
на 25 років у виправно-трудових таборах.

Проте 12 січня 1950 p. знову було санкціоновано застосування смертної
кари, правда в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників,
диверсантів. Як було прийнято у цей час, застосування смертної кари
мотивувалося нібито численними заявами й проханнями трудящих та умовами
напруженої міжнародної обстановки.

У той же час кримінальний закон посилював боротьбу зі злочинами проти
життя, здоров’я, свободи, гідності особи, проти особистої власності. Тут
у першу чергу слід сказати про посилення покарання за зґвалтування у
вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а при наявності
кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років.

У травні 1949 p. уперше було встановлено кримінальну відповідальність за
відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи за
зниження їм плати за тими ж мотивами.

Захищаючи право особистої власності, союзний законодавець у липні 1947
p. запроваджує єдину на всій території СРСР і більш просту, ніж раніш,
систему складів крадіжки та розбою. Склад грабежу як проміжний було
анульовано. Це анулювання, як показала подальша практика, було
безпідставним. Збільшилися строки покарання: за крадіжку — позбавлення
волі у виправно-трудових таборах від 5 до 10 років, та розбій — від 10
до 20 років. Вперше встановлювалась кримінальна відповідальність за
неповідомлення про розбій.

У визначенні кримінальної відповідальності за посягання на особисту
власність громадян були й прорахунки, як і в регулюванні кримінальної
відповідальності за розкрадання державного та громадського майна:
санкції були занадто високі і явно недостатньо диференційовані залежно
від тяжкості злочину.

У групі господарських злочинів посилювалося покарання за виготовлення та
збут самогону і за виготовлення та збут у вигляді промислу апаратів для
виготовлення самогону.

Не слід також забувати, що в республіці тривали позасудові розправи, які
чинили органи МВС, КДБ та надзвичайні органи, створені ще у передвоєнні
роки.

Похожие записи