.

Права і свободи особистості

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 6052
Скачать документ

Одеський інститут підприємництва і права

Курсова робота з дисципліни:

„теорія держави та права”

на тему:

„Права й свободи особистості”

Студентки 1 курсу

заочного відділення юридичного факультету

групи ЮЗ-107

Тимановської Інни

тел. 45-06-67

м. 8063-677-58-24

викладач:

Максименко С.В.

2008 року

План

Введення

I. Правове положення особистості;

1. поняття особистості;

2. поняття й співвідношення правового статусу й правового положення
особистості;

3. система права , воль, обов’язків особистості;

II. Історичний процес розвитку правового положення особистості;

III. Держава й правове положення особистості:

1. співвідношення держави й особистості;

2. юридичний механізм забезпечення людини державою;

IV. Міжнародно-правове співробітництво держав і проблем прав людини.

V. Правове положення особистості в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Введення

Правове положення особистості становить дуже важливий соціальний і
політико-юридичний інститут, що є об’єктивним мірилом рівня досягнень
конкретного суспільства й показник його цивілізованості. Права
особистості належати до особливостей іманентним людині, без яких він не
може бути «членом суспільства» з цього приводу Г. Гейне сказав: «Ми
боремося не за людські права людини, а за божественні права людини».

Узявши до уваги, що неповага до зневаги правами людини викликали до
варварських актів (фашизм), які не зіставлялись з гуманним розумом
людства, і що утворення такого миру в якому люди будуть мати волю слова
й переконань і будуть вільними від страху й нестатку, проголошене як
високе прагнення людства, можна судити про актуальність і важливість
установлення правового положення особистості й найважливіше, щоб цей
інститут не носив форму гаснула, а був реалізований у життя.

Оскільки права й волі людини – ширше, ніж національні й ширше чим
територіальні й не залежать від ідеологій і релігій, то вони є об’єктом
міжнародно-правового врегулювання, що ще раз підтверджує їхнє велике
значення й актуальність. Цицирон виразив це так: «Згода всіх народів, у
чому не будь, є доказом природного права».

Права людини є природними, не відчуженими, але дуже часто держава бере
на себе роль «природи» і диктує свої умови прав людини, цією ознакою
відрізняються не правові держави, які є величезною перешкодою на шляху
становлення правового положення особистості в державі. І це теж дуже
актуально, оскільки не кожна держава є правовим.

Із древніх часів проблеми закріплення правового положення особистості
цікавило людство, було не зрозуміло, чому людина наділена природою
однаковими можливостями народжуються вільною або рабом, або була вільна,
але не мала прав. І будь-яких прояв відновлення справедливості в правах
людини приводило до жорстоких утисків. Так Сократ був засуджений і
покараний за те, що виступив з мовою про придерження принципів
індивідуальної волі й автономії особистості. Але це не лякало інших
знову й знову торкатися цієї тими – торжество релігійних авторів,
середньовічних юристів допомогло утворенню теорії природного права, що
розвивалося в працях Г. Грація, Спинозы, Д. Локка, Т.Д. Жеферсона. Ця
теорія зробила велике внесення у формування сучасного розуміння прав
людини.

Не мало вчених і в нашу годину торкаються проблеми правового положення
особистості, оскільки воно ще не досягло свого вдосконалювання в нашім
суспільстві. Так В.А. Кучинский у своїй монографії «Особистість, воля
право» і Е.А. Лукашева в монографії «Право, мораль, особистість»
виділяють вічну проблему співвідношення особистості й права, як
нормотеоричеської процесії діяльності держави, що не завжди в дійсності
ставить права й свободи особини, як найвищу цінність держави. В.А.
Кучинский Особистість, воля, право – М.: Юрид. Літ. 1986.ст.54

Завданням мого дослідження із приводу право й воля особини, є розкрити
поняття особистості, його правового положення, показати співвідношення й
взаємозв’язок держави й особистості, визначити хто яку роль грає в ці
взаємини, визначити які фактори впливають на становлення прав і воль
особини в державі, указати проблеми, що існують при реалізації прав
установлених правовим положенням особистості.

I. Правове положення особистості

1.1. Поняття особистості

Для того, щоб зрозуміти що позначає слово «особистість», потрібно почати
із джерел , тобто зі слова людина. Коли ми говоримо «людина», то
розуміємо природосоциальну, биосоциальну істоту, тобто розглядаємо
соціальні ознаки в тісному взаємозв’язку з біологічними, фізичними,
фізіологічними характеристиками. Коли говоримо «особистість» – то
розуміємо людину в її соціальному середовищі, у суспільстві, соціальній
групі, тобто розуміємо людину в її відношенні до суспільства, державі й
праву. Особистість – це насамперед соціальний стан людини, але в туж
годину – це конкретна людина із своєю індивідуальністю. Таким чином,
особистість – це єдність суспільних, типових і своеродних якостей
людини.

М.Н. Марченко затверджує, що особистість – це індивідуально певна
сукупність социально-значимих властивостей людини, що проявляються між
людьми. Поняття особистості, особистісні характеристики окремої людини
органічно пов’язаних із суспільством, її особливостями. Суспільство – це
історично розвиваюча система відносин між людьми, продукт взаємодії
людей у процесі їхньої спільної життєдіяльності. . М.Н. Марченко Теорія
держави й права: Курс лекцій.- М.: МГУ, 1996-З. 152-154

В особистості відображаються риси того суспільного ладу, в умовах якого
воно формувалося. Саме з характером суспільного ладу зв’язані можливості
світоглядного становлення особистості, прищеплювання її їх або інших
звичок і потреб. Особистість, як соціальна категорія розкриває всі
діяльності, у тих відносинах, у яких вона вступає з іншими людьми.

Особистість займає в правовій державі центральне місце й виступає в
ньому в багатьох якостях: громадянина, суб’єкта права й правовідносин,
носія прав і обов’язків, волі й відповідальності, правової свідомості,
праводіїспосібності і певного соціального і правового статусу.

Виходячи з вище сказаного можна зробити висновок, що не кожна людина, як
біологічна істота може бути особистістю тому що наприклад психічно хвора
людина не є особистістю, але є людиною.

1.2. Поняття й співвідношення правового статусу і правового положення
особистості

Правовий статус і правове положення особистості – це різні поняття і
співвідноситься вони як родові поняття. Розходження цих зрозумінь
полягає в тому, що правовий статус містить у собі – сукупність прав,
воль, обов’язків громадянина, які закріплені в законодавстві конкретної
держави, а правове положення особистості є більш широким і крім прав,
воль і обов’язків містить у собі: громадянство, загальна правоздатність,
політико-правові принципи, юридичні гарантії захисту встановлених прав і
воль. Тому для повного подання про правове положення особистості є смисл
розглянути спочатку поняття правового статусу, як більш вузьке й
основне.

Правовий статус особистості – це певні права людини, які не обходжені
для існування й розвитку в конкретних історичних умовах. Правовий статус
кожної особистості індивідуальний, це з волею вибору реалізації наданих
прав.

Більшість учених дотримуються думки про те, що ядром правового статусу
особистості є права й обов’язки, але є й інша точка зору, відповідно до
якої права і обов’язки – це лише головний елемент статусу особистості.
Так М.И. Матузов до елементів правового статусу громадян відносить
відповідальність громадян перед державою . Матузов Н.И. Особистість.
Права. Демократія. Теоритические проблеми суб’єктивного права. -Саратов,
1972.с189 О.В. Сурилов уважає, що народу із системою прав і обов’язків у
правовий статус включається: громадянство, загальна правоздатність,
гарантії, законні інтереси, юридична відповідальність. Сурілов
О.В. Теорія держави й права: навчальна допомога. – Київ,1989.С.-395-397

Правовий статус підкреслює зв’язок особистості і держави й
характеризується правовою формою його закріплення. Його втримуванням є
сукупність прав і обов’язків громадянина.

Правовий статус особистості виступає як міра волі особистості , що
дозволений державою, закріплює за кожною особистістю вільний вибір
бажань і можливостей сфери реалізації її інтересів.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості включає в себе
загальні для всіх фізичних осіб. Права волі й обов’язки, передбачені
нормами міжнародного права й Конституцією. Це по-перше. По-друге
елементом правового статусу особистості є зазначеними нормами
правоздатність і дієздатність фізичних осіб. Права людини визначають
правовий статус у суспільстві. У третіх істотним елементом правового
статусу особистості є громадянство. Відповідно до цеї критерії
розрізняють правовий статус:

а) громадян держави;

б) іноземних громадян;

в) осіб без громадянства

г) правове положення осіб, яким наданий притулок. Лазарев В.В. общая
теория права и государства.-М.:Юрист.-1994.С.-153

О.В. Сурилов же вважає, що структуру правового статусу утворюють:

1) громадянство як правова основа статусу особистості;

2) передбачене в законодавчих актах єдність, прав, воль, обов’язків
наданих громадянам на засадах рівності.

3) юридичні гарантії їхньої реалізації. Сурилов О.В. Теория государства
и права: учебное пособие-Киев.-1989.с.-392-396

Правовий статус зрівнює громадян у їхніх правах у їхніх правових
можливостях шляхом установлення загальних для всіх межею можливого і
належної системи права виступає як відносний регулятор суспільних
відносин. За допомогою його держава впливає на соціальні процеси, у тому
числі за допомогою правових установлень .

Характерною рисою правового статусу є його стабільність і низовина.
Правовий статус залишаючись незмінним і уособив собою певний рівень
суспільного розвитку, може перешкоджати розвитку негативних тенденцій у
соціальному стані людей. Адже складаючи його права, волі й обов’язки
повинні бути забезпечені державою поза залежністю від особливостей
пережитого країною періоду.

На думку В.В. Лазарєва поряд із загальним правовим статусом існують
галузеві, міжгалузеві й спеціальний правові статуси. Галузевий,
міжгалузевий і спеціальний статуси не повинні суперечити загальному
правовому статусу особистості. Ці статуси в конкретних правовідносинах,
учасником яких є особистість. Оскільки особистості вступають у
різноманітні відносини між собою так і організаціями, то отже вони
стають носії різних прав і обов’язків. Обсяг прав і обов’язків, що
здобуваються в конкретних правовідносинах, відрізняється головним чином
залежно від юридичних фактів. Правове положення конкретної фізичної
особи може розглядатися як сума загального правового статусу особистості
і тих статусів, що здобуває дану особу, вступаючи в конкретні
правовідносини. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. –М:
Юрист.-1994.С.151-153

Смисл правового статусу складається в його здійсненні особистістю,
необхідно, щоб особистість була здатної володінню правовими обов’язками,
і так само активною вольовою і свідомою дією спрямованими на придбання
суб’єктивних прав і обов’язків у конкретних правовідносинах.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості складається в
законодавчо встановлені і узяті в єдності прав, воль і обов’язків
особистості.

Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів
взаємин між особистістю й державою. По своїй суті він являє собою
систему еталонів, зразків поводження людей, що заохочуються і, що
захищає від порушення державою.

Права особистості в структурі правового статусу – це формально
визначені, юридично гарантовані можливості користування соціальними
благами, офіційна міра можливого поводження людини в суспільстві.
Марченко М.Н. Теория государства и права.- М.: МГУ.-1996.С.187-200

Основу прав особистості становлять права людини, які є більш широким
поняттям. Тому варто розкрити поняття прав людини.

Права людини – це можливості вільного самовизначення і вільної
життєдіяльності людини. М. Настюк уважає, що права людини, необхідні для
існування й розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно
визначаються досягнутим рівнем розвитку людства й повинні бути
загальними і рівними для всіх людей. Настюк М. Правоведение.-Львов:
Свит.-1995.С.159-160

Права людини – невід’ємна властивість людини. Якщо людина не має права,
то тим самим знищує сама природа людського існування.

Поряд із правами, людина володіє і воля, які за своїм значенням тотожно
із правами і згідно висловлення Ш.Л. Монтеск’є:

Воля це право робити все, що

дозволено законами. Якби громадянин

міг робити те, що цими законами

забороняється, то в нього не було б

волі, оскільки теж могли робити

і інші громадяни». Рабинович П. Правоведение: термины, афоризмы,
присказки.-Львов.1995.с.270

Правове положення особистості визначається, як широка, узагальнююча
категорія, що розкриває всі сторони закріпленого в праві стану
особистості і охоплює всі її юридичні ознаки. Утримування правового
положення особистості визначається економічною структурою суспільства,
його політичним режимом і тим чи є цей режим демократичним.

У правове положення включається така категорія як громадянство.
Громадянство – означає правовий постійний і безперервний зв’язок між
особистістю й державою, у результаті якої особистість здобуває права і
волі, користується захистом держави, має обов’язку у відношенні його.

Вхідна в правове положення правоздатність особистості являє собою –
здатність мати права й обов’язки, які рівною мірою надані всім
громадянам держави і виникають з моменту народження людини, а
припиняються в момент смерті людини.

Поряд з наданням прав і воль громадян держава зобов’язана надавати
гарантії забезпечення прав і воль, що так само входить і в правове
положення особистості. Так право на захист служить серйозною юридичною
гарантією прав і законних інтересів громадян, воно означає можливість
громадянина використовувати передбачені законом правові кошти для
захисту честі, достоїнства й ін.. Право на захист свого права можна
розглядати, як загальне конституційне не залежно від того порушене
захисне право, що, чи ні. Е.А. Лукашева. Право, мораль, личность.-М:
Юрид.лит.1986.С.74-76

І так, правове положення є дуже важливим фактором закріплення
життєдіяльності людини у суспільстві і у державі.

1.3. Система прав воль, свобод і обов’язків особистості

Права й свободи особи становлять цілу систему, тобто сукупність різних
прав залежно від їхніх поділів і класифікацій. Так, права людини
підрозділяються на дві категорії: права людини у власному розумінні
слова, властиві йому від народження, розглянуті як природні, не
відчужені і незалежні від держави і права громадянина, які
встановлюються державою.

«Природними» права називають тому, що ними наділяє людину в момент її
народження природа і ніхто крім неї.

«Невідчужуваними» права називають тому, що їх відносять до числа тих,
корінних якостей, які властиві людині, як життєдіяльній істоті і які не
можна відокремити від неї без явної погрози втратити в неї «члена
суспільства».

Найбільш важливим природним правом кожної людини є право на життя. Кожна
людина має право на волю і особисту недоторканність. Ніхто не повинен
утримуватися в рабстві. Жодна особа не повинна без її вільної згоди
піддаватися медичним або науковим випробуванням. Кожна людина має право
на волю совісті і віросповідання.(стр. 3-6 Загальної декларації прав
людини).

Нормативно певні державою свободи особи – це практично ті ж права
громадянина, що мають лише деякі особливості. Надаючи волю, держава
робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовизначенню
людини в деяких сферах громадського життя. Ю.С. Шемчиученко.
Юридический словарь-справочник.-Фелина: Киев.1996.С.427

Права і волі класифікуються відповідно до попереднього виділення
найбільш важливих сфер громадського життя, по їхньому соціальному
значенню. По цій підставі виділяють:

1) фізичні – це можливості людини, необхідних для її фізичного існування
й задоволення біологічних і територіальних потреб (право на життя
фізичну не причетність);

2) особисті права – це можливості заощадження, розвитку й захисту
індивідуального морально-психологічного стану людини, його світогляду й
духовності (право на ім’я, честь і достоїнство й ін.);

3) культурні права – це можливості доступу до духовних досягнень людства
(право на утворення, наукова й художня творчість);

4) економічні права – це можливості людини реалізувати способи до
існування, брати участь у виробленні матеріальних і інших благ (право на
власність, право на вибір трудової діяльності й ін.);

5) політичні права – це можливості людини брати участь у державному й
громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, і
так само суспільних об’єднань політичного напрямку зокрема це право на
громадянство, право на державний захист.

Так само важливими є те, що усі права і волі рівною мірою кожній людині.
І на думку Жана Леона де Аламбера «Справжня рівність громадян полягає в
тому, що б всі однаково були підлеглі закону», а за словами Сенеки:
«Рівність прав не в тім, що всі ними користуються, а в тім що вони всім
надані». П. Рабинович Правоведение: термины, афоризмы,
присказки.-Львов.: Свит.-1995.с. 75

Юридичні обов’язки особистості – це встановлення і гарантовані державою
вимоги до правознавства людини, офіційна міра належного поводження.
Ю.С. Шемчиученко. Юридический словарь-справочник.-Фелина:
Киев.1996.С.400

Виконання обов’язків розглядається, як юридична й моральна підстава
людини жадати від інших громадян, організації забезпечення його власних
прав. Юридичні обов’язки підрозділяються на конституційні і на
обов’язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.

У Загальній декларації прав людини вказується: «Кожна людина має
обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливо вільний і повний
розвиток його особистості».

Основний соціальний обов’язок людини – це необхідність певного її
поводження, об’єктивно обумовленого конкретно-історичискими потребами
існування інших людей, націй, народу, її соціальних груп і всього
людства.

Класифікація основних соціальних обов’язків людини, збігається з
класифікацією її основних прав: фізичні, особистісні, культурні,
економічні, політичні.

II. Історичний процес розвитку правового положення особистості

Сучасна постановка питання о правах людини опирається на багатий
попередній досвід людства, і насамперед в області правових форм
організації громадського життя людей, правового способу регуляції
їхнього поводження.

Права людини – явище природно історичне. Це значить, що вони виникають і
розвиваються на основі природної й соціальної сутності людини з
урахуванням історичної динаміки суспільства, що постійно змінюються умов
суспільства людського буття.

Простежуючи історію формування й еволюцію подань про права людини – від
примітивних, органічних і не розвинених до сучасних, можна сказати, що
ступінь і характер розвиненості прав і свобод особи визначається рівнем
соціального розвитку права суспільства.

Початок антично-просвітительського підходу до людини пов’язане з
творчістю давньогрецьких софістів. Знаменита формула Протагора «Міра
всіх речей – людей, речей, що існують так, як вони існують, і не існують
так, як вони існують» має величезні загальгуманістичні потенціали. Ряд
софістів таких як Антифонт, Ликфон, Алкидам виступали з ідеєю природної
рівності всіх людей – рівності по природі, по природному праву.
Нерівність людей, включаючи і їхнього розподілу на вільних й рабів,
трактувалося при цьому як слідство штучних людських установлень.

На новій основі ідею загальної рівності і волі людей незалежно від
їхнього майнового положення, соціального походження, статусу, етнічної й
державної приналежності проповідували представники раннього
християнства. По Біблії людина – найцінніше із усього створеного Богом:
«Я поставлю людину над усе чистого золота, і сина землі металу
офирского» (іса. 7:29). А подання про рівність прав людини в
християнстві було таким: «Якою мірою міряєте, такою відмірене буде вам».

Ключову роль у концепції прав людини грає, на думку В.В. Лазарєва
поняття суб’єкта права розроблене в римській юрисдикції. Це поняття було
виражено в конструкції юридичної особи. Лазарев В.В. Общая теория права
и государства. –М: Юрист.-1994.С.397-398 Римськими авторами був
заснований і такий істотний аспект правової рівності, як загальність і
єдність вимоги закону: «Під чинність закону мають підпадати всі». У
феодальному суспільстві права людини стали визначатися його становою
приналежністю.

Практичне вираження ідеї загальної рівності людей у стародавності було
закріплено в таких актах як «вільності» що являло собою закріплення
станових прав і воль. Разом з тим це був історично перспективний
напрямок, що зробив вплив на формування конституцій і юридичних
конструкцій прав і воль людини.

З погляду історії прав людини слід зазначити певний змістовний зв’язок у
цепочці таких актів, як – англійський: Велика хартія вільностей
(1215р.), Петиція про право (1628р.), Біль про права (1689р.);
американські: Декларація прав Виргімі (1776р.), Декларація незалежності
Сполучених Штатів Америки (1776р.), Конституція США (1787), Біль про
права (1789-1791гг.); французькі: французька Декларація прав людини й
громадянина (1789р.), Загальна декларація прав людини (1948р.), Пакт про
економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Пакт про цивільні і
політичні права (1966р.).

Нова раціоналістична теорія природного права була розроблена в працях Г.
Грація, Б. Спинозы, Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона і інших
мислителів. Теоретичні подання про невідчужуваних, природних правах
людини, ув’язані із вченням про поділ влади, зіграли свою роль у процесі
констітуалізма і вплинули на державно-правову практику.

Таким чином, різні держави прийшли до визнання основних прав і воль
людини по різному: через довгу, часом дуже грубу боротьбу між різними
соціальними чинностями, класами, групами, політичними партіями, через
зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і
структур.

III. Держава й правовий статус особистості

3.1. Співвідношення держави й особистості

Взаємини держави й особистості є показником ступеня демократизації
будь-якого суспільного лада. Держава є посередником між особистістю і її
волею, отже воля (не у всім, але багато в чому) залежить від характеру
держави.

У державно-організаційному суспільстві в системі факторів, що визначають
положення людини, саме державі належить важлива роль. Значення держави
обумовлене її відносною незалежністю стосовно людини і суспільства, тими
важелями вплив на суспільні відносини, якими вона монопольно розташовує.

Стійкий зв’язок людини з конкретною державою знаходить своє вираження в
інституті громадянства. Суть громадянства виражається в наявності
стійкого політико-правового зв’язку між окремою особистістю і державою.
Стан у громадянстві є юридичною й морально-політичною підставою
виконувати обов’язки громадянина, користуватися правами і волею,
установленими державою для своїх громадян. З погляду відношення держави
йіособистості М.Н. Марченко розглядає державу, як необхідні кошти
узгодження інтересів різних соціальних груп, особистості, суспільства,
як організація підлегла суспільними інтересами і контрольована
суспільством. Людина, її основні права і волі розглядаються, кінцева
мета втручання в громадське життя і одночасно є межею такого втручання.
Ідеї гармонізації відносин особистості і держави знаходять вираження
теорії і практиці правової держави. Марченко М.Н. Теория государства и
права.- М.: МГУ.-1996.С. 394

Характеру взаємини держави є найважливішим показником співвідношень
суспільства в цілому, цілей і перспектив її розвитку. Неможливо
зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчень різноманітних
відносин людей з державою.

Поряд з тим, що держава проголошує права і волі, воно так само вважає й
обмежує права і волі громадян.

Позбавлення права, як міра юридичної відповідальності не може бути
застосовна інакше як на підставі їх у порядку, установленим
законодавством.

У теж час держава не тільки формулює права й обов’язки особистості, але
й несе свої обов’язки, крім того, держава повинна захищати проголошені
нею права й обов’язки від порушень.

Людина повинна брати активну участь у виборах важливих державних
відносинах і їхній реалізації це випливає з гуманістичних, природних
правовідносин держави і укладає в собі ті норми, які укладає справжня
демократія. Основною перевагою демократії є те, що вона в стані
враховувати об’єктивний склад воль громадян, також вона в стані
визнавати

правовий статус людини, що диктується правовою природою суспільних
відносин.

Всі сучасні держави в залежності стану притримування основних прав і
воль людини можна розділити на: диктаторські; ті які декларують права і
волю; ті які дійсно дотримуються повагою прав і воль людини.

3.2. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини

Основними гарантіями прав і воль людини є національна законодавство і
сама держава, на території, якої проживає дана особистість. Про це
свідчать процедури міжнародного право захисту: особистість може
реалізувати своє право на міжнародний захист тільки в тому випадку, якщо
вона вичерпала всі внутрідержавні способи, але користуватися таким
правом можуть громадяни не кожної держави, а тільки тої, котра визнала
юрисдикцію відповідних міжнародних органів. Звідси і випливає
необхідність наявність юридичного право забезпечення людини, що повинна
існувати в будь-якій державі.

Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини – це система
ефективних юридичних способів реалізації, охорони і захисту прав і воль
людини. Він складається з перерахованих нижче елементів:

1. Національне законодавство, є основою всього юридичного механізму
забезпечення прав і воль людини. Позначаючи втримування позитивних
законів, будучи їхнім соціальним джерелом, права і воля людини, що
перетвориться з можливості в реальність, повинні бути піднесені до рангу
юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в
законодавстві основних прав і воль людини відповідно до
міжнародно-правових актів.

2. Юридичні процедури реалізації прав і воль людини. Кожне право людини
відбувається в конкретному порядку, послідовності. Порядок реалізації
яких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав
і воль, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення
відповідних процедур з боку держави, тому без їхньої допомоги взагалі не
можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутності надлежной
юридичної процедуру перетворює приписання законів про права людини на
формальні, декларативні положення. Юридична процедура реалізації прав і
воль людини – це встановлена в законі і націлена на придбання людиною
конкретних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість
дій уповноваженого і зобов’язаного суб’єктів, а так само обсяг,
утримування, форми, способи, методи і строки їхнього здійснення. Існує
два види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов’язані із
правозастосуванням і процедури не пов’язані з ним. Вони відрізняються
друг від друга конкретним їхнім утримуванням. Якщо при в становленні
першого виду юридичних процедур законодавець повинен у кожному
конкретному випадку точно і детально їх позначити, то при в становленні
іншого він повинен досягти утворення такої процедури, що дала б
особистості найбільш доцільний для неї в даній життєвій ситуації варіант
використання свого права.

3. юридичні способи охорони прав і воль людини. Права й волі людини
вимагають не тільки гарантії їхньої належної реалізації, а й таких
способів, які могли б «відгородити» людину від можливих зазіхань на них.
Тому в правовій системі кожної держави існують різні юридичні способи
охорони прав і воль людини. При наявності різних правоохоронних способів
їх можна розділити на відповідні групи. По-перше, це норми права, які
встановлюють:

1) заборони;

2) завдання й компетенцію відповідних органів по охороні прав і воль
людини;

3) конкретні міри запобіжних злочинів проти прав і воль людини, їхньої
профілактики:

4) міри юридичної відповідальності;

5) конкретний процесуальний порядок застосування запобіжних мер.

По-друге, діяльність компетентних мір. Так діяльність Конституційного
суду України – є міра превентивного впливу й спрямована на запобігання
неконституційності законів.

По-третє, це правозастосуванні акти, які приймаються для запобігання
правопорушень.

Серед правоохоронних способів важливу роль грають міри юридичної
відповідальності. Їхнє застосування визнане втримувати правопорушника
прав і воль людини в майбутньому, а так само застерегти інших суб’єктів,
схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій.

4. Юридичні способи захисту прав і воль людини. У випадки порушення прав
і воль людини або виникнення перешкод на шляху їхнього здійснення кожна
людина має право на захист з боку держави. Існують різні способи
захисту. По формах це: судові, парламентські, адміністративні,
контрольно-наглядові, адвокатські способи.

Залежно від мір захисту розрізняють способи:

1) припинення порушених прав і воль людини;

2) ліквідація перешкод для їхнього здійснення;

3) визнання або підтвердження прав;

4) поновлення порушених прав. Г. Шпелева. Юридический механизм
обеспечения прав человека// право Украины, 1994.№ 10.с. 49-51

Найбільш демократичним і ефективним способом захисту прав, воль і
законних інтересів громадян є правосуддя, як проголошено в Загальній
декларації людини.

Право на захист служить серйозної юридичної правий, воль і законних
інтересів громадян. Воно означає можливість громадянина використовувати
надані законом коштів для захисту честі й достоїнства, життя й волі, і
ін. від будь-яких зазіхань.

IV. Міжнародно-правове співробітництво держав і проблем прав і воль
людини

Значним прогресом у розвитку світового співтовариства в xx столітті
з’явилося розуміння цінності людської особистості, її достоїнства в
нерозривному зв’язку з необхідністю забезпечення мінімальних гарантій
існування і вільного розвитку людини. Основними коштами затвердження цих
прав і воль стали розробка й прийняття відповідних міжнародно-правових
документів, зобов’язаних для виконання державами, що добровільно визнали
їх юридичну, політичну й моральну чинність.

В 1945 році був прийнятий Устав ООН, що проголосив у якості в одній із
цілей це організації здійснення міжнародного співробітництва в
гуманітарній сфері, заохочення й розвитку поваги до прав людини і
основних воль всіх людей без винятку. Цей документ був основним
політичним і юридичним фундаментом для наступного співробітництва
суверенних держав і народів в області прав і воль людини. Іншим важливим
документом була Загальна Декларація прав людини 1948 року. Декларація
визначила мінімальний обсяг прав і воль, якими повина володіти будь-яка
людина політичній, економічній, соціальній і культурній сфері
громадського життя, давши перелік конкретних прав. Декларація не є
юридично обов’язковим документом і має характер рекомендації державою.
Саме на її основі і у розвитку її положень надалі минулому прийняті
юридично обов’язкові міжнародні документи по правах людини. Самими
значними з них є Пакт про цивільні і політичні права і Пакт про
економічні, соціальні й культурні права. Марченко М.Н. Теория
государства и права.- М.: МГУ.-1996.С. 394

Юридична чинність документів, що становлять хартію прав людини, різна –
з однієї сторони Декларація носить рекомендаційні норми, норми –
заклики, а з іншого боку, пакти, як міжнародні договори, установлюють
обов’язкові норми поводження для держав учасників пактів. Юридический
справочник.-Киев:Фемина.1996.с.736

У тих випадках, коли загальновизнана норма міжнародного права, що
ставиться до прав людини, не передбачена законодавством держави або
суперечить їм, то діє норма міжнародного права.

Міжнародно-правове регулювання положення людини в суспільстві може мати
велике значення й відіграє істотну роль у світлі рішення проблеми прав і
свобод особи. Але при цьому воно завжди є похідним, вторинним стосовно
внутрішнього життя даного суспільства.

Поряд із внутрішньо державним захистом прав і воль людини існують і
міжнародно-правові правила, що забезпечують дотримання державами –
членами прийнятих по конвенції зобов’язань: так скарга в Страс Бург
державою або індивідом спочатку направляється в Європейську комісію із
прав людини – незалежний автономний орган, члени якого обираються
Комітетом міністрів Світла Європи. Число членів комісії відповідає числу
членів – держав. Якщо скарга зізнається припустимої Комісія приймає її –
установлює факти, предмет суперечки. Якщо це не вдається складається
доповідь і передається в Європейський суд по правах людини.
//Государство и право. 1993 № 4.с.34-36

V. Правове положення особистості в Україні

Протягом багатьох тисячоріч Україна не існувала, не мала не якого
національного самовизначення, внаслідок чого людина є «гвинтиком» у
механізмі держави і належних гарантій і прав не мала.

Так час безповоротно зник – 1 грудня 1991 року народ України в
могутньому пориві самовизначення висловив свою суверенну волю побудувати
незалежну державу. Загальні контури нової української державності
закріплені в Декларації про суверенітет України. Саме цей документ став
орієнтиром у будівництві України як демократичної правової держави, що
повинна піклуватися про затвердження прав і воль людини, піклуватися про
повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток його
права.

Виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних
принципів міжнародного права Верховна Рада України прийняла закон,
відповідно до якого ув’язнені і відповідним чином ратифіковані Україною
міжнародні договори становлять сьогодні нерозривну частку національного
законодавства України.

Наступним етапом створення Української демократичної держави, що
нерозривно пов’язана із процесами відновлення юридичної бази захисту
прав і воль громадян з’явилося прийняття нової Конституції України (28
липня 1996 року). Яскравою рисою Конституції є її соціальна
спрямованість, орієнтація на людину як на вищу соціальну цінність
суспільства. І оскільки Конституція є основним нормативним актом, що
визначає правове положення особистості в Україні, то я зупиняюся на
короткій її характеристиці.

У новій Конституції України значно розширений перелік прав і воль
людини, насамперед за рахунок включення в неї прав і воль, закріплених
міжнародно-правових актах. Істотно новими є: права людини на повагу її
достоїнства (ст. 23); право вільно збирати, використовувати, поширювати
інформацію з свого вибору (ст. 34); право на безпечну для життя й
здоров’я навколишнє середовище (ст. 50) і ін.. Також у Конституції не
тільки збільшений обсяг прав і воль, але й посилені їхні гарантії,
наприклад у випадку безробіття або незаконного звільнення.

Але слід зазначити, що необхідною умовою ефективності реалізації
конституційних прав і воль громадян є органічне уплітання правового
механізму, чого немає на Україні, тому турбота про людину – це гасло, а
в дійсності права й свободи особи в Україні ущемляються.

Висновок

При дослідженні теми права і свободи особи, розглянувши різні точки зору
із приводу поняття особистості, що поняття особистість використовується
для розкриття взаємин людини в суспільстві і особистість – член
суспільства, характеризующийся сукупністю і утримуванням різноманітних
відносин які визначають її положення в суспільстві, а правове положення
особистості нормативно всю життєдіяльність особистості в суспільстві, що
означає, що народу із правами й волею, особистість має і обов’язки, за
невиконання яких наступає юридична відповідальність.

Також немаловажну роль в існуванні особистості грає держава, вона
виступає від імені суспільства і надає кожній особистості права й волю,
а так же покладає обов’язки, у той час і сама несе певні обов’язки
стосовно особистості. Від характеру правління, політики, режиму держави
залежить правове положення особистості. Але не можна сказати, що держава
дає права і свободу особі, як «дарунок», держава тільки констатує вже
встановлені закономірності.

Основними проблемами в співвідношенні держави і особистості я б назвала:

1) взаємну відповідальність держави і особистості;

2) гармонічне з’єднання інтересів держави і особистості;

3) розширення прав і воль громадян, підвищення їхньої соціальної
активності і самовизначення дисципліни при виконанні обов’язків;

4) законність цих відносин.

І всі ці проблеми можуть бути дозволені тільки при побудові правової
держави, тільки при встановленні реального механізму дії правового
положення особистості, чого не вистачає на даному етапі побудови правої
держави в Україні.

Список використаної літератури:

1. Конституція України

2. Загальна декларація прав людини

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права

4. Міжнародний пакт про цивільні й політичні права

5. Витрук Н.В. Правовий статус особистості в СССР-М.: Юрид.літ. 1978

6. Дюрегин И.Я. Громадянин і закон – М: Юрид. літ.. 1991

7. Кучинский В.А. Особистість, воля, право. – М.: Юрид. літ. 1978

8. Лукашева Е.А. Право, мораль,особистість. – М.: Юрид. літ. 1986

9. Лазарєв В.В. Загальна теорія права й держави. – М. Юрист..1994

10. Марченко М.Н. Теорія держави й права. к. лек. – М.: МГУ. 1996

11. Матузов Н.И. Особистість. Права. Демократія. Теоретичні проблеми
суб’єктивного права. – Саратов. 1972

12. Настюк М. Правознавство. – Львів: Свит. 1995

13. Рабинович П. Правознавство: терміни, афоризми, приповідки.- Л.1995

14. Сурилов О.В. Теорія держави й права: учеб. пособ. – Київ. 1989

15. Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини//Право
України. 1994№ 10

16. // Держава й право № 4.: 1993 Захист прав людини в об’єднаній
Європі.

P.S.

В Одеській області відкритий Міжнародний комітет захисту прав людини.
Комітет готовий відстоювати й захищати права кожного, хто став жертвою в
руках беззаконня. Комітет буде домагатися, щоб кожний, що зазіхнув на
Ваші права й волі, незважаючи на його державний статус, соціальний стан
і політичну приналежність, ніс повну відповідальність перед законом.

Його основні напрямки діяльності:

1) надання правової допомоги особам, яким вона потрібна, в області
українського, європейського й світового правозахисного законодавства;

2) поширення серед населення ідей, викладених у Декларації прав людини й
ін.. міжнародних документах правозахисного втримування;

3) сприяння гуманізму умов утримування підлітків і дорослих у місцях
виконання покарання;

4) захист невід’ємних прав громадян України й громадян інших держав;

5) участі в міжнародних акціях і довгострокових проектах, пов’язаних з
питаннями захисту прав людини;

6) реалізація постійної програми по наданню матеріальної допомоги;

7) установи засобів масової інформації, видання книг, журналів,
листівок, буклетів і т.п. з метою поширення ідеї й реальних дій
організації, також надання населенню світової інформації з питань прав
людини;

У своїй діяльності комітет керується Конституцією України, законами
нашої держави, указами Президента України й Кабінету Міністрів.
Насамперед, комітет проводить роз’яснювальну роботу щодо Загальної
декларації прав людини.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020