Поняття змішаного типу правової системи

Змішаний тил правової системи — це сукупність національних правових
систем, які мають спільні риси, що проявляються в єдності їх
закономірностей і тенденцій розвитку на основі сприйняття елементів
правових систем романо-германського і англо-американського типів. У
змішаному типі правової системи домінує нормативно-правовий акт як
юридичне джерело права. Нормі права як еталону поведінки відведена
основна роль у регулюванні суспільних відносин. Судова практика посідає
істотне місце в системі джерела права. Точніше, цей тип правової системи
можна назвати гібридним типом.

Змішаними можна вважати багато правових систем сучасності. При виділенні
гібридного типу правової системи маються на увазі групи систем, в яких
існують елементи двох класичних типів — романо-германського і
англо-американського. До цього типу правової системи належать
північноєвропейська (скандинавська) і латиноамериканська групи правових
систем.

Здавалося б, країни Північної Європи і Латинської Америки, знаходячись у
різних частинах світу, не могли розвиватися однотипно. Однак, незалежно
одне від одного, північноєвропейське і латиноамериканське право
сформувалися під впливом рецепції деяких елементів одних тих самих типів
правової системи — континентальної та загального права. І хоча
сприйняття іноземного елемента лягало на національний грунт, який був і
є неоднорідним у скандинавських і латиноамериканських країн, їх правові
системи мають багато/спільного. Це дає підставу віднести їх до одного
типу правової системи — змішаної (гібридної). Однак при схожих спільних
рисах кожна із груп зберігає свої особливості.

Загальна характеристика скандинавської групи правових систем

Об’єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип)
обумовлено спільністю їх генези і сучасного розвитку. Регіонами
поширення північноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія,
Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн
романо-германського типу правової системи. Проте, на відміну від нього,
ця група правових систем не зазнала глибокого впливу римського права.
Вона зазнала його лише частково — так само, як і впливу торгових звичаїв
міст-держав німецького узбережжя Балтики за часів середньовіччя. Вплив
римського права на скандинавські країни був опосередкованим — через
континентальне право. У дусі цього права нормативно-правовий акт (закон)
визнано головним джерелом права. Водночас з цим істотну увагу приділено
судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнано роль
судового прецеденту. Інші властивості загального права (правило
прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права над
матеріальним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання.
Автономність і самобутність скандинавської групи правових систем
потребує їх розгляду за межами як загального права, так і
континентального типу права.

Основи єдності в нормах скандинавських країн були закладені ще у XII ст.
Мірилом регулювання суспільних відносин стали норми давньогерманського
права. Тісні політичні, економічні і культурні зв’язки
північноєвропейських країн справили істотний вплив на формування єдиного
скандинавського права. У середні століття три королівства — Данія,
Норвегія і Швеція — створили єдиний союз, закріплений Кальмарською унією
(1397 p.), який проіснував до 1523 p. І в подальшому зв’язки цих держав
не переривалися, що сприяло виробленню спільних рис їх правових систем.

Більш складний історичний шлях пройшла Фінляндія. Будучи завойованої
Швецією в XII-XIII століттях, вона перебувала у її складі до 1809 p.
Після російсько-шведської війни Фінляндія відійшла до Росії,
перетворившись на її автономну одиницю. Таке становище Фінляндії деякою
мірою дозволило їй зберегти самобутню правову систему, а після набуття
незалежності в 1918 p. відновити перервані відносини зі Швецією.

Вплив правової системи Данії просліджується в Норвегії та Ісландії, тому
що з кінця XIV ст. понад 400 років датська королівська династія
централізовано правила в цих трьох державах. У 1814р. Данія змушена була
поступитися Норвегією Швеції. У 1906 p. Норвегія спромоглася набути
статусу повної автономії. Ісландія була проголошена незалежною державою
в 1918 p., але залишалася в унії з монархічної Данією до 1944 p.

У XVII-XVIII століттях у країнах Північної Європи були підготовлені
універсальні кодекси — зведені акти, які стали фундаментом і стартовим
майданчиком для подальшого формування їх правових систем. Найважливіші з
них:

Датський закон Крістіана V (1683) — звід законів, що діяв у Данії і
Швеції (з 1687 p. під назвою «Норвезьке право»). Він охоплював різні
галузі права. Найдокладніше в ньому викладені кримінальні закони. Цей
звід законів ніколи не скасовувався. На цей час застосовуються лише
деякі його положення.

Звід законів Шведської держави 1734 p. — результат розвитку шведського і
почасти фінського права, оскільки в комісії з підготовки реформи
законодавства працювали як шведські, так і фінські юристи (Фінляндія
тоді перебувала у складі Швеції). У дев’ятьох розділах зводу викладено
нормативні розпорядження, що стосуються основних галузей права —
матеріального (шлюб, спадкування, нерухомість, будівництво, торгівля,
правопорушення і покарання); процесуального (процедура судового розгляду
цивільних і кримінальних справ), а також виконання судових рішень. Цей
правовий акт формально вважається чинним у сучасної Швеції. Протягом XX
ст. його істотним чином перероблено. Вдосконалені розділи про шлюб (1920
p.), судовий розгляд (1948 p.), спадкування (1959 p.), нерухомість (1970
р.) та ін. Створено кодекси та інші нормативно-правові акти з питань
трудових відносин, про акціонерні товариства, охорону навколишнього
середовища, соціальне забезпечення та ін.

Спільність державно-правових коренів скандинавських країн, схожість мов,
розвиток культурних зв’язків послужили підставою для єдності джерел
права, системи права і законодавства, уніфікації скандинавського права
(див.: § «Уніфікація права скандинавських країн»).

Джерела (форми) права скандинавських країн

Основними джерелами (формами) права скандинавських країн є такі.

1. Закони. Поділяються на конституційні і звичайні.

2. Підзаконні акти, прийняті урядом у порядку делегованого законодавства
(у Швеції їх кількість перевищує кількість законів, прийнятих
парламентом-риксдагом).

3. Підзаконні акти міністерств і відомств.

4. Правовий звичай, Визнається допоміжним юридичним джерелом права.
Здебільшого застосовується у сфері торгового і морського права.
Посилання на звичай включаються у тексти відповідних договорів.

На території Гренландії місцевий правовий звичай почасти діє у сфері
цивільно-правових відносин поряд із датськими законами. Він регулює
правові наслідки шлюбу. До прийняття Кримінального кодексу 1954 р. у
Гренландії застосовувалися звичаї, що ґрунтувалися на усних переказах. У
Ісландії зберегли значення правові звичаї стародавнього походження,
зібрані у «гра-гас».

5. Судовий прецедент. Є важливим і не завжди тільки допоміжним джерелом
права. Його роль є особливо значною в Данії і Норвегії, менше — у
Швеції. Пояснюється це тим, що в Данії і Норвегії деякі правові
інститути в сфері цивільного обороту, цивільних правопорушень
законодавче не врегульовано. У Данії, наприклад, є деякі важливі
законодавчі акти (закони про реєстрацію земель 1926 р., про
купівлю-продаж товарів 1906 p., про страхування 1930 р., про торгівлю
1966 p.), проте цивільно-правові відносини регулюються переважно нормами
прецедентного права. Закони також зазнали впливу прецедентного права. У
них не визнається форма укладення договорів. Через відсутність
законодавчих актів про цивільні правопорушення застосовуються норми
прецедентного права, побудовані на принципі винної відповідальності. Ці
норми лише у виключних випадках припускають відповідальність за дії
інших осіб.

Багато законів скандинавських країн складені з розрахунком на
суддівський розсуд. Суди зобов’язані додержуватися рішень, прийнятих у
аналогічних справах вищими судами, в першу чергу Верховним судом. Так,
рішення Верховного суда, іноді й інших судових інстанцій Норвегії,
винесені ними у конкретній справі, мають силу «переконуючого прецеденту»
для нижчих судів. На відміну від англійського права тут судові рішення
формулюються конкретно і не виступають як загальні, жорсткі та суворі
правила, розраховані на безумовне застосування в майбутньому.

6. Принципи права. Використовуються як джерело права при розгляді
конкретної справи. Так, в Ісландії суддя при винесенні рішення у справі
керується власною правосвідомістю, принципом справедливості.

На джерелах скандинавського права позначився вплив германського права.
Він був особливо значним між двома світовими війнами XX ст. Причинами
цього можна назвати:

1) наявність контактів між правознавцями північних країн Європи і
Німеччини, які дозволяють їм активно обмінюватися науковою інформацією;

2) сприйняття історико-правовою наукою північних країн культурної
спадщини Німеччини з її романтизмом і рецепцією римського права, яка не
зачепила скандинавські країни;

3) високий рівень розвитку німецького правознавства, відпрацювання
методу юриспруденції понять, що дисциплінує юридичну думку, де вимоги
ясності і міцності передумов, логічно стрункої послідовності в
аргументації завжди були виключно високими;

4) близьку спорідненість скандинавських і німецького мов, єдність
коренів юридичних понять, що дозволяє відносно просто використовувати
німецький метод юриспруденції понять — «вважати за допомогою понять».

Система права. Кодифікація

Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна
тенденція до схожості з континентально-європейськими системами.

1. Є писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919р.,
Конституція Держави Данії 1953 p.. Конституція Ісландії 1944р.,
Конституції Норвегії 1814 p. з поправкою 1913 p., Конституція Швеції
1974 p.).

2. Структура системи права така сама, як і континентального права —
галузі, інститути, норми. Галузі та інститути чітко сформовані.

3. Система права поділена на дві підсистеми:

• приватну — сімейне, зобов’язальне, комерційне, повітряне, міжнародне
приватне право, право власності та ін.;

• публічна — конституційне, адміністративне, кримінально-судове,
податкове, економічне право та ін.

4. Система законодавства являє собою сукупність законодавчих актів
(законів, кодексів), виданих у державі.

Екологічні проблеми стали предметом особливої уваги законодавця. У
Швеції прийняті закони про збереження природи (1964 р.), про охорону
навколишнього середовища (1969 p.), збереження лісів (1979 р.), води
(1983 p.), хімічні продукти (1985 p.), природні ресурси (1986 p.).

Трудові відносини урегульовано законами про колективний договір (1928
p.), трудовий суд (1928 p.), забезпечення зайнятості (1974 p.); статус
цехових старостів (1974 p.), охорону праці (1978 p.), рівність чоловіків
і жінок у праці (1980 p.), спільні рішення у трудових відносинах (1977
р.) та ін.

5. Провадиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь
кодифікації галузей права у скандинавських країнах не є однаковим. Так,
у Норвегії кодифіковане лише кримінальне право. Перший Кримінальний
кодекс було прийнято у 1842 p. Чинний Кримінальний кодекс було прийнято
у 1902 р. за проектом норвезького криміналіста Гьотца — прихильника
соціологічної школи кримінального права. У Данії також кодифіковані лише
деякі галузі права, головним чином кримінальне право (Кримінальний
кодекс 1930 p.). Правда, в автономній Гренландії, яка тривалий час не
має писаних кримінальних законів і тюрем, проведено спеціальну
кодифікацію у цій галузі (Цивільний процесуальний кодекс, Датський
кримінальний кодекс для Гренландії 1930 p.. Кримінальний кодекс 1954
p.). Відмінною рисою кримінальних кодексів, як Датського для Гренландії,
так і Гренландського, є застосування кримінального закону за аналогією.

6. У системі прав і обов’язків громадян перевагу віддано правам, зокрема
охороні і захисту їх соціально-економічних прав. У Швеції діють закони
про страхування (1962 p.), соціальне страхування (1982 p.), пенсії —
народні /основні/ (1913 p.), загальні додаткові (1913 p. і 1935 p.)
тощо. Закон Швеції про загальне страхування 1962 р. та інші акти
передбачають виплату пенсій за старістю — так звані «народні пенсії»;
додаткових пенсій, обчислюваних з урахуванням попередніх заробітків;
допомоги у разі виробничих травм, хвороби, вагітності; допомоги на
дітей; «удовиної пенсії» та ін.

У Данії система соціального забезпечення передбачає виплату пенсій за
старістю, частина яких сплачується всім, хто потребує цього; виплату
пенсій у зв’язку з безробіттям, інвалідністю;

компенсацію витрат на житло і виховання дітей; безкоштовну медичну
допомогу та ін.

7. Кодекси, як правило, містять конкретні правові норми. На відміну від
кодексів континентальних країн романської групи, законодавчі акти
скандинавських країн або не мають загальних частин, або вони невеликі
(наприклад, Загальна частина Гренландського кодексу має усього 10
параграфів). Це підкреслює її велику близькість до германської групи
правових систем.

Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи
країн Балтії

Загальний курс на уніфікацію (лат. unіо — єдність + filum — робити)
скандинавського права виразився у виданні єдиних законодавчих актів. У
1880 р. на території Швеції, Данії та Норвегії набрав чинності єдиний
Кодекс про вексель (оборотні документи). Вживалися успішні заходи у
справі уніфікації торгового і морського права. У 90-х роках XIX ст.
прийняті єдині закони про торгові знаки, торгові .реєстри, фірми і
ведення торгових справ за дорученням, ціни. Наприкінці XIX ст.
завершилася уніфікація морського права.

Планувалося уніфікувати все приватне право, щоб згодом створити єдиний
Цивільний кодекс. Етапами до планованого створення цього кодексу стала
уніфікація окремих галузей права власності і зобов’язального права.
Зокрема, був розроблений законопроект про продаж рухомого майна (у
Швеції набрав чинності в 1905 p., у Данії — у 1906 p., у Норвегії — у
1907 р., в Ісландії — у 1922 p.).

Результатом правового співробітництва північноєвропейських країн стало
прийняття законів про договори, які мають єдину концепцію. Закон про
договори та інші законні операції в інститутах права власності і
зобов’язального права набрав чинності у Швеції, Данії, Норвегії з 1915
по 1918 pp., у Фінляндії — у 1929 р. На зразок датського законодавства
створено ісландські закони про договори (1936 p.) і про купівлю-продаж
(1922 p.). Отже, у скандинавських країнах склалося єдине договірне
право.

Інтеграційні процеси в межах північноєвропейського права продовжуються й
дотепер. Уніфікацію змістів інститутів, підгалузей і галузей права
стимулює створення в 1952 p. Північного союзу (Швеція, Данія, Ісландія,
Норвегія, Фінляндія). Закони, що готуються комісіями експертів для країн
у рамках цього союзу, нерідко є ідентичними або дуже близькими. Особливо
це стосується шлюбно-сімейного законодавства (рівність чоловіка і
дружини, відмова від принципу вини як головної підстави розірвання
шлюбу, зрівняння в правах дітей, народжених поза шлюбом, та ін.),
законів про компанії, договори, делікти тощо.

Північноєвропейське право впливає на правові системи країн Балтії.
Процесу втягнення цих країн в орбіту впливу скандинавського права
сприяють інтеграційні процеси у сфері політики та економіки, поява
спільних міждержавних структур. Так, з орієнтацією на скандинавське
право в Литві в 1990 p. прийнятий закон про малі підприємства, у 1992 p.
— постанова уряду про збільшення статутного капіталу державних
акціонерних підприємств за рахунок власних ресурсів, у 1994 p. — закони
про акціонерні товариства, про державні підприємства і підприємства
самоврядування та ін.

Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем

Схожість правових систем держав Латинської Америки обумовлена спільністю
історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом
континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права,
спільністю основного юридичного джерела права — нормативно-правового
акта і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям
американського конституційного права. Все це дозволяє виділити
латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової
системи.

Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.)
певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому в своєму
історичному розвитку зазнали значного впливу їх правових систем. На цей
час правові системи латиноамериканських країн близькі до романської
групи континентального права. Проте їх не можна вписати в
романо-германський тип правової системи, оскільки конституційне право
цих країн формувалося під сильним впливом американського права.
Демократична Конституція США стала відправною точкою конституційного
розвитку країн Латинської Америки.

Таким чином, латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права —
романо-германську (в галузі приватного права) і англо-американську (в
галузі публічного права).

Основні риси правових систем країн Латинської Америки

Правові системи країн Латинської Америки запозичили у
романо-германського типу правової системи таке:

1) основне джерело права — нормативно-правовий акт;

2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне та ін.;

3) кодифікацію галузей права.

Кодифікація права почалася у XIX ст. Цивільні кодекси країн Латинської
Америки різною мірою зазнали впливу ЦК Франції. Французький оригінал
покладено в основу кодексів Гаїті (1825 p.), Болівії (1830-1975 pp.)
Домініканської Республіки (1845-1884 pp.), меншою мірою — Мексики
(1870-1884 pp., 1928-1932 pp.). Цивільний кодекс Чилі 1855 p. запозичив
низку положень ЦК Франції. У цілому він ґрунтувався на інститутах і
категоріях іспанського права. Його творець Андрее Белло використовував
також традиційні інститути римського права та ідеї німецького вченого
Савіньї. У структурному відношенні чилійський ЦК є більш досконалим, ніж
французький, тому він служив зразком для ЦК Еквадора (1860 p.), Колумбії
(1873 p.), a також Венесуели (1862 р.) та Уругваю (1868 р.). Результатом
оригінальної південноамериканської законотворчості, як і ЦК Чилі, є
Цивільний кодекс Аргентини 1867 p. Його основу складає низка джерел: ЦК
Франції, чилійський ЦК, іспанські закони, наукові праці французьких та
інших авторів, зокрема бразильця Тексейєра де Фрейтаса про кодифікацію і
систематизацію права — «consolidation». Зразками для ЦК Бразилії 1916 p.
послужили ЦК Франції, Португалії, Італії та особливо Німеччини.

У XX ст. старі кодекси були модернізовані, а іноді замінені новими. Як
правило, це відбувалося після прийняття конституцій (наприклад,
Конституції Мексики 1917 p.). Більшість старих кодексів «обросло»
підзаконними актами;

4) делегована правотворчість (акти урядової влади) як важливе джерело
права;

5) розмежування законодавчої компетенції між федерацією та Її суб’єктами
у федеративних державах (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика).
Законодавчою компетенцією наділені суб’єкти федерації з тих питань
місцевого значення, що не віднесені до федеральної компетенції;

6) звичай як джерело права другорядного, допоміжного характеру. Проте не
у всіх країнах його роль однакова. Наприклад, в Аргентині порівняно з
Уругваєм звичаю приділено більше уваги;

7) судовий прецедент, який або слабко визнається, або зовсім не
визнається юридичним джерелом права.

Від англо-американського типу правової системи (зокрема, його
американської групи) запозичено таке:

1) як конституційний зразок — Конституція США 1787 p. і закріплена в ній
республікансько-президентська форма правління. Не всі ознаки
американської Конституції знайшли втілення в житті цих держав.
Верховенство і вища юридична чинність конституції утвердилися. Проте
конституції в багатьох латиноамериканських країнах не стабільні.
Наприклад, у Венесуелі за 168 років змінилося двадцять конституцій, у
Болівії за 152 роки — двадцять одна;

2) деякі конституційні інститути США. Так, узятий за основу інститут
судового контролю за конституційністю законів, доповнений лише низкою
специфічних процедур, наприклад, процедурою ампаро, характерною для
іспанського права;

3) конституційність закону. Як і в США, конституційність закону може
перевірятися будь-яким судом;

4) принципи побудови і функціонування американської судової системи,
особливо Верховного суду. Водночас американську модель дещо видозмінено
з урахуванням національних особливостей.

Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері
публічного права (насамперед конституційного) за основу взято
американську систему, а у сфері приватного права (цивільного та ін.) —
романську.

Проте було б невірним вважати правові системи цієї групи країн цілком
позбавленими національної самобутності, такими, що ігнорують
норми-звичаї. Тексти законів, включаючи й Основний — конституцію,
враховують особливості національного державно-правового розвитку,
сучасне соціально-економічне становище. У Мексиці, Перу, Гватемалі
збережені залишки общинного землеволодіння. Особа, будучи за законом
власником землі, фактично виступає представником общини, в інтересах
якої відповідно до звичаю використовується земля.

Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною.
Провідна роль у цьому процесі належить Бразилії, яка бореться за
створення Латиноамериканської співдружності націй.

Похожие записи