РЕФЕРАТ

на тему:

“Політичний устрій у франків

на початку 6 ст.”

ПЛАН

1. Виникнення держави у франків

2. Державний лад франків

3. Салічна правда про життя франків

Список використаної літератури

1. Виникнення держави у франків

Для Галлії п’яте сторіччя виявилося часом глибоких соціально-економічних
перетворень. У цій найбагатшій провінції Рима (територія майже
співпадаюча з нинішньою Францією) знайшла свій прояв, що охопила
імперію. Участилися виступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим
уже не міг захищати границі від вторгнень іноземних племен і насамперед
германців — східних сусідів Галлії. У підсумку велика частина країни
виявилася захопленою вестготами, бургундами, франками (салічними і
рипуарськими) і деякими іншими племенами. З цих німецьких племен
виявилися найбільш сильними салічні франки (можливо, від Sala так
називалася в стародавності одна з рік нинішньої Голландії). Їм достатньо
було 20 років, щоб наприкінці V ст. — початку VI ст. захопити велику
частину країни.

Виникнення класового суспільства у франків, що намітилося в них ще до
переселення на нову батьківщину, різко прискорилося в процесі завоювання
Галлії.

Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної
знаті. При поділі військових трофеїв їй діставалися кращі землі, значна
кількість колонів, худоби й ін. Знать піднялася над рядовими франками,
хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними і навіть не
випробували спочатку посилення економічного гніту. Вони розселилися на
своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками).

Галло-римляни виявилися в положенні залежного населення, по чисельності
в кілька разів перевищуюче франків. Разом з тим галло-римська
аристократія частково зберегла свої багатства. Єдність класових
інтересів поклало початок поступовому зближенню франкської і
галло-римської знаті, причому перша стала домінуючою. І це особливо дало
про себе знати при формуванні нової влади, за допомогою якої можна було
б зберегти у своїх руках захоплену країну, тримати в покорі колонів і
рабів. Колишня родоплемінна організація необхідних сил і засобів для
цього дати не могла. Установи родоплемінного починають поступатися
місцем нової організації з військовим вождем — королем і особисто
відданої йому дружиною на чолі.

Король і його наближені фактично вирішують найважливіші питання життя
країни, хоча ще зберігаються народні збори і деякі інші інститути
колишнього ладу франків. Формується нова «публічна влада», що уже не
збігається безпосередньо з населенням. Вона складається не тільки зі
збройних людей, що не залежать від рядових вільних, але і примусових
установ усякого роду, яких не було при родоплемінному ладі.

Утвердження нової публічної влади було зв’язано з уведенням
територіального поділу населення. Землі, заселені франками сталі
поділятися на «паги» (округи), що складалися з більш дрібних одиниць —
«сотень». Управління населенням, що проживало в пагах і сотнях,
вручається особливим довіреним особам короля. У південних районах
Галлії, де колишнє населення багаторазове переважало спочатку,
зберігається римський адміністративно-територіальний розподіл. Але і тут
призначення посадових осіб залежить від короля.

Виникнення держави у франків зв’язано з ім’ям одного з їх військових
вождів — Хлодвіга (486-511) з роду Меровінгів. Під його верховенством
була завойована основна частина Галлії. Далекоглядним політичним кроком
Хлодвіга було прийняття ним і його дружині християнства по католицькому
зразку. Цим він забезпечив собі підтримку галло-римської знаті, яка
панувала в Галлії, католицькій церкві.

2. Державний лад франків

У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна
виявити три головних напрямки. Перший напрямок, особливо характерний для
початкового етапу (V-VII ст.), проявилося в переродженні органів
племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне
державні органи. Друге — визначалося розвитком органів вотчинного
управління, третє — було зв’язано з поступовим перетворенням державної
влади франкських монархів у «приватну» владу государів-сеньйорів з
формуванням сеньйоріальної монархії, що виявилося повною мірою на
завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.).

Завоювання Галлії послужило могутнім імпульсом створення нового
державного апарату у франків, тому що воно зажадало організації
управління завойованих областей, їх захисту. Хлодвіг був першим
франкським королем, який затвердив свій надзвичайний стан одноособового
правителя. З простого воєначальника він перетворюється в монарха,
домагаючись цього положення всіма способами: віроломством, хитрістю,
знищенням родичів, інших племінних вождів. Однієї з найважливіших
політичних акцій Хлодвіга, що зміцнила позиції франкської держави за
рахунок підтримки галло-римського кліру, було прийняття християнства.

З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає могутнім фактором
зміцнення королівської влади. Саме церква дала в руки франкських королів
таке виправдання загарбницьким війнам, як посилання на «щиру віру»,
об’єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як
верховного, не тільки світського, але і духовного глави своїх народів.

Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також
важливим історичним фактором об’єднання Галлії, розвитку особливої
регіональної феодально-християнської, західноєвропейської
(романо-германської) цивілізації.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні й ін. зміни в
галльському суспільстві безпосередньо вплинули і на процеси складання і
розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що
поглинула в VIII-IX в. більшість варварських держав Західної Європи.

Вже в V ст. у франків на місце старої родової громади остаточно
приходить громада територіальна (марка), а разом з нею і територіальний
розподіл на округи (паги), сотні. Салічна правда говорить уже про
існування посадових осіб королівства: графах, сацебаронах і ін. Разом з
тим вона свідчить про значну роль органів общинного управління.
Загальплемінних народних зборів у цей час у франків уже не було. Воно
було замінено оглядом війська — спочатку в березні, потім (при
Каролінгах) у травні. Але на місцях продовжували існувати сотенні збора
(«малюс»), що виконують судові функції під головуванням тунгинів, що
разом з рахінбургами, знавцями права («виносячими вирок»), були
представниками громади.

Роль громади в судових справах була винятково велика. Громада
відповідала за убивство, зроблене на її території, виставляла
соприсяжників, що свідчать про добре ім’я свого члена; самі родичі
доставляли в суд свого родича, разом з ним сплачували вергельд.

Король виступав насамперед як «хоронитель миру», як виконавець судових
рішень громади. Його графи, сацебарони виконували в основному
поліцейські та фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання
для королівських посадових осіб, що відмовляються задовольнити вимогу
вільної людини і застосувати владу до правопорушників. Разом з тим,
обгороджуючи у визначеній мері самостійність громади з боку королівських
посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одні
общинні збори було більше трьох сацебаронів.

Королівські розпорядження, згідно Салічної правди, стосуються незначного
кола державних справ — заклику у військо, виклику до суду. Але Салічна
правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, виконання
королівської служби виправдує неявку обвинувачуваного в общинний суд.
Більш того, король прямо вторгається у внутріобщинні справи, у її
поземельні відносини, дозволяє чужинцю селитися на общинній землі.

Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. У VI-VII ст. під
прямим впливом пізньоримских порядків законодавчі повноваження королів
підсилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже говориться про
священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих
повноважень. Показово, що там же з’являється поняття зради королю, яка
відноситья до тяжких злочинів.

Однак король у цей час — насамперед військовий проводир, воєначальник,
головною турботою якого є «порядок» у королівстві, утихомирення вихідної
з покори місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій було
зв’язано і відсутність ефективно діючих органів центральної
адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, що
володіють апеляційними функціями.

Державний апарат, що складається, відрізняється ще крайньою аморфністю,
відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень,
співпідпорядкованості, організації діловодства. Нитки державного
упарвління зосереджуються в руках королівських слуг і наближених. Серед
них виділяються палацевий граф, референдарій, камерарій. Палацевий граф
виконує головним чином судові функції, керує судовими двобоями,
спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хоронитель
королівської печатки, відає королівськими документами, оформляє акти,
розпорядження короля й ін. Камерарій стежить за надходженнями в
королівську скарбницю, за схоронністю майна палацу.

У VI—VII ст. головним управителем королівського палацу, а потім і
головою королівської адміністрації був палатний мер, чи майордом, влада
якого всіляко підсилювалася в умовах походів короля, що не припинялися,
який керував своїми територіями «із сідла».

Формування місцевих органів влади відбувається в цей час під значним
впливом пізньоримських порядків. Меровінгські графи починають керувати
округами як римські намісники. Вони мають поліцейські, військові і
судові функції. У капітуляріях тунгін як суддя майже не згадується.
Поняття «граф» і «суддя» стають однозначними, їхнє призначення входить у
виняткову компетенцію королівської влади.

Разом з тим знову виникаючі органи державного апарата франків, копіюючи
деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне
призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси насамперед
німецької служивої знаті і великих галло-римських землевласників. Вони і
будувалися на інших організаційних основах. Так, наприклад, широко
використовувалися на державній службі дружинники короля. Спочатку
складалася з королівського військового загону вільних франків дружина, а
отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими
галлами, що відрізнялися своїм утворенням, знанням місцевого права, але
і рабами, вільновідпущеними, що складали придворний королівський штат.
Усі вони були зацікавлені в посиленні королівської влади, у руйнуванні
старого племінного сепаратизму, у зміцненні нових порядків, що обіцяли
їм збагачення і соціальний престиж.

В другій половині VII в. складається нова система політичного панування
і керування, свого роду «демократія знаті», що припускає особисту участь
верхівки класу феодалів, що формується, у керуванні державою.

Розширення участі знаті, яка феодалізовувалася, в управлінні державою,
«сеньйоризація» державних посад привели до втрати королівською владою
тієї відносної самостійності, який вона користалася раніше. Це відбулося
не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння придбало вже
значні розміри. У цей час велику владу привласнює створений ще раніше
Королівську раду, що складається з представників служивої знаті і вищого
духівництва. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного
серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в
керуванні не тільки в центрі, але і на місцях. Разом з ослабленням влади
королів усе більше незалежності, адміністративних і судових функцій
здобувають графи, герцоги, єпископи, абати, що стали великими
землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мита, судові
штрафи.

Ще в 614 році вищезгаданим едиктом (ст. 12) заборонялося призначення
«посадової особи (judex — імовірно, чи герцога графа), як і підлеглого
йому людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. У 673 році
світська знать домоглася підтвердження Хільпериком II цієї статті
едикту. Функції керування, таким чином, закріплювалися за великими
місцевими феодалами.

У пізніх правдах місцевим правителям-герцогам і графам — приділяється не
менше уваги, чим королю. Штраф по Аламанській правді грозить кожному за
невиконання вимог чи герцога графа, за «зневагу до їхньої повістки з
печаткою» Спеціальний титул 2-й Баварської правди присвячений герцогам,
«яким народ чи поставив їх обрав»; він свідчить про широту тих справ,
«які їх стосуються». Тут передбачене покарання у виді значного штрафу не
тільки за невиконання, але і за «недбалість» при виконанні їхніх наказів
(2, 13), зокрема говориться про безкарність у випадку виконання наказу
герцога про убивство якого-небудь обличчя (2, 6), імовірно,
«поступившего проти закону» (2, 2).

Більш того, по Аламаннской правді посада герцога успадковується його
сином, якому, однак, грозить «вигнання і позбавлення спадщини» за спробу
«заволодіти нею грабительски» (25, 1—2), щоправда, король міг «простити
сина… і передати йому спадщина» (34, 4). Згодом усі найважливіші
посади в державному апараті стали спадкоємними.

3. Салічна правда про життя франків

Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані
варварські правди – записи звичаєвого права варварських племен.

З усіх “варварських правд” особливу цінність для історико-правової науки
являє Салічна Правда. Її зміст відображає соціально-економічні і
політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави
і права. Салічна Правда відображує дуже архаїчні відносини в середовищі
франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить
про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних
зв’язків.

Крім того, вона є найважливішим документом для вивчення майнових
відносин ранньофеодального періоду, землеробської общини, прав і
обов”язків франків-общинників і членів родової спілки, стародавнього і
вкрай примітивного судоустрою і судової процедури. Але попри весь
примітивізм вона є справжньою історичною знахідкою; першоджерелом, з
якого беруть початок джерела права феодального суспільного ладу Європи.

Салічна Правда з’явилася наприкінці \/ століття або на початку \/І. Вона
має найважливіше значення в якості джерела права держави франків.
Упорядкування Салічної Правди відносять до царювання Хлодвіга. Цей
початковий текст був доповнений пізніше при королях Хільдеберті І і
Хлотарі І (\/І ст.).

Основний текст Салічної Правди являє собою розрізнений і безсистемний
запис звичаїв, які складалися в основному ще до утворення Франкської
держави, а також тих звичаїв, які виникли в період формування класового
суспільства й утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний
і правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до
класового суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної
власності і виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності.

Одне з головних її завдань – захист приватної власності, яка прийшла на
зміну колективній власності.

Салічна Правда – це судове керівництво для суддів. Водночас вона не є
збірником систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх
сторін ранньокласового суспільства. ЇЇ неповнота, фрагментарність,
безсистемність – результат тієї правової основи, на якій вона
укладалася.

Зафіксувати все розмаїття звичаїв було неможливо. Особливо якщо
врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів,
узятих безпосередньо з життя.

Найбільш яскраво соціально-класові розбіжності у ранньокласовому
суспільстві франків, як свідчить Салічна Правда, проявлялися у положенні
рабів. Рабська праця, проте, не набула широкого розповсюдження. Раба на
відміну від вільного франка рахували як річ. Його крадіжка
прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба із вільним тягнув за собою
втрату останнім волі.

Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних
груп: служива знать, вільні франки (общинники) та напіввільні мети.
Відмінності між ними були не стільки економічними, скільки
соціально-правовими. Вони були зв’язані головним чином з походженням та
правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа
належала. Важним фактором, який впливав на правові відмінності франків,
стала належність до королівської служби, королівської дружини, до
державного апарату, що тільки зароджувався.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб – напіввільні мети. Мет
представляв собою неповноправного жителя общини франків, який знаходився
в особистій та матеріальній залежності від свого хазаїна. Літи могли
вступати у договірні відносини, відстоювати свої інтереси у суді, брати
участь у військових походах із своїм хазяїном. Літ, як і раб, міг бути
звільнений своїм хазяїном, але у останнього залишалося його майно.

Право франків свідчить про початок майнового розшарування франкського
суспільства. У Салічній Правді говориться про хазяйську челядь
(виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотих справ майстрах), що
обслуговували хазяйські господи.

Разом з тим Салічна Правда свідчить про достатню міцність общинних
порядків, про общинну власність на поля, луки, ліси, пустощі, про парні
права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття
приватної власності на землю у Салічній правді відсутнє.

До рухомих речей, які знаходилися у власності окремих осіб або сімей,
застосовувався термін “свій” (suus), на відміну від терміна – “чужий”
(alienus).

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалися у
спадщину одному з членів сім’ї померлого або родичу з боку матері чи
батька. Більшість приписів Салічної Правди присвячено охороні права
власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядуються
випадки крадіжки крупної рогатої худоби, а також овець, кіз, собак та
ін.

Перелік злочинів проти особи дуже різноманітний, безсистемний. Є
випадки, коли кожна стаття навіть містить зовсім не зв”язані ані за
змістом, ані за ступінню вини, ані за видом злочини. До злочинів проти
особи, окрім декількох наведених прикладів також відносяться: про рани
(Х\/ІІ), про порчу (ХІХ ), про те, хто схопить вільну жінку за кисть або
за палець (ХХ ), про нанесення каліцтв (ХХІХ ), про зв’язування вільних.

Порушення приписів короля каралося дуже жорстоко, воно прирівнювалося до
такого злочину, як вбивство.

Отже, основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей був
штраф. Він ділився на дві частини: одна йшла потерпілому, або найближчим
родичам, а друга, в розмірі третини штрафу, надходила на користь держави
в особі короля.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася
також конфіскація майна.

Список використаної літератури:

История государства и права зарубежных стран / О. А. Жидков, Н. А.
Крашенинникова, В. А. Савельев и др.- М.: НОРМА-ИНФРА. Ч. 1.- 1998.

Всеобщая история государства и права: Учеб. для вузов по
спец.»Юриспруденция» / Батыр К. И., Филиппова Т. П., Черниловский З. М.
/ Под ред. К. И. Батыра.- М.: Былина, 1999.

Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під заг.
ред. д.ю.н., проф. Джужи О.М. – Київ: НАВСУ, «Правові джерела», 2000.

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб.пособие/Под
ред. З. М. Черниловского; Сост. В. Н. Садиков.- М.: Гардарика, 1996

PAGE

PAGE 13

Похожие записи