КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Політична система в сучасній Україні

План

Вступ………………………………………………………….
……………………………………..3

Розділ 1. Політична система
суспільства…………………………………….5

Функції й типологія політичних систем…………………………10

Розділ 2. Партії. Їх місце і роль у політичній
системі………………..13

Розділ 3. Держава і інші громацькі організації та обєднання в

політичній
системі………………………………………………………23

Розділ 4. Політична система України та її
особливості……………..28

4.1 Проблеми становлення політичної системи
України………….34

4.2 Стратегія розвитку політичної системи
України……………..37

Висновок……………………………………………………….
………………………………..39

Список використаної
літератури……………………………………………………40

Вступ

Починаючи з 50-х років XX ст. в політичній науці широко розповсюджується
поняття політична система. Сама поява терміна відображає серйозні зміни,
що сталися в політичній сфері, політичних відносинах, політичних явищах.
Різноманітні політичні явища, що відбуваються в суспільстві,
взаємаповязані та становлять самодостатню цінність. Означена
властивість політичних явищ вкладається в поняття „політична система”.
Завдання політичної системи суспільства полягає в забезпеченні
неперервності, взаємопов’язаності й координації діяльності різних
політичних суб’єктів для здійснення поставлених цілей. Вона гармонізує
суспільні відносини, визначає механізми вирішенню соціальних конфліктів
і запобігання кризовим явищам. Вивчення політичної системи суспільства
надзвичайно важливе для розуміння політичного життя будь-якого
суспільства, а надто для передбачення напрямів і перспектив розвитку
вітчизняної постоталітарної реальності.

Актуальність політичної системи полягає в тому, що останнім часом в
Україні все гостріше ставиться питання про реформу політичної системи.
Дійсно, проведення такої реформи стає конче необхідним, оскільки у
своєму нинішньому вигляді існуюча політична система все більше
демонструє свою неефективність і по суті стала гальмом на шляху
демократичної трансформації суспільства. Справа в тому, що де
стабілізаційні процеси, які виявляються через конфлікти між гілками
влади, політичними блоками, центром і регіонами, а також через різку
майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність
політичної системи України.

Дається взнаки недосконалість правової системи, про що свідчить
відсутність у державі єдиного правового простору, загального
правопорядку і єдиної законності, девальвація ролі законів, нехтування
загальних правових принципів і норм, правові колізії і протиріччя між
різноманітними нормативними актами, роздробленість, мозаїчність і
хаотичність правової регуляції, корпоративний характер різних
правомочностей і правових статусів. Замість декларованих у Конституції
загальних прав людини і громадянина і на противагу принципу загальної
правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративізму, діє
безліч нормативне встановлених владою прав-привілеїв, спеціальних
правових режимів, різного роду правових винятків і пільг на користь
окремих груп, професій, соціальних верств, територій тощо. Все це є
наслідком того, що „законодавча влада не спромоглася створити цілісну і
якісну правову базу економічних та соціальних перетворень, а виконавча —
не забезпечила достатньо ефективної реалізації навіть прийнятих законів.
Не було створено належних умов для постійного і конструктивного діалогу
влади і держави з суспільством, у якому „законсервувався” ідейний та
політичний розкол”.

Мета роботи полягає у вивченні політичної системи України її принципів,
функцій. Розглянувши елементи політичної системи можна зробити висновок
про ефективність політичної системи та про проблеми, які є в кожному
суспільстві. Основним завданням є теоретичне відображення шляхів
вирішення проблем, які є в сучасній політичній системі України та
стратегію її розвитку.

Структура роботи. В даній курсовій роботі я розглядаю такі питання, які
відображаються у плані моєї курсової роботи, а саме:

загальне уявлення про політичну систему;

особливості сучасної політичної системи;

проблема встановлення політичної системи України;

стратегія розвитку політичної системи.

Розділ 1. Політична система суспільства

Поняття і структура політичної системи

Людське суспільство — складне й багатопланове явище, до якого
входять різні системи (соціальна, духовна, економічна, політична).
Системи втілюють організаційну сторону соціуму як суспільного організму,
мають відносну автономність. Донедавна із розвитком суспільства зростали
вимоги до його впорядкованості, збільшувались його багато вимірність,
різноманітність. Усе більше ускладнення змушувало соціум до активних
пошуків певних простіших моделей, чи то біологічних, фізичних, чи
запозичених із технічних наук. Саме від них і було взято грецьке слово
система, що означало ціле, яке складається з частин, поєднання множини
елементів, котрі взаємодіють одне з одним, що все разом і творить певну
цілість, єдність. [1] У науковій літературі побутують різні погляди, як
на тлумачення поняття „політична система” суспільства, так і на сутність
цього феномена. Прихильники соціологічної теорії обміну вважають
політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних
правил щодо відносин обміну. Згідно з конфлікто-логічними концепціями,
політична система є інструментом легалізації та продуктивного
розв’язання соціальних конфліктів.

Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти
уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи
окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики
американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його
універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та
орієнтацій, усю сукупність взаємопов’язаних елементів, дотичних до
вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як
єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів
(поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль
у забезпеченні стабільності всієї системи.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої,
соціальної, духовної, політичної, до якої належать інститути держави і
влади. Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою,
функціями, цінностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує
матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духовна сприяють
нормальному функціонуванню різних соціальних інститутів; політична
покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх
ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів
суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за
умови, що всі інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин
влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних
інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту,
гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп,
забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності
суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні,
проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на
принципах представництва та організації. Від інших систем політичну
систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв’язаності,
ієрархічної координації діяльності різних політичних суб’єктів для
досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних
конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння
досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей,
цілей та напрямів суспільного розвитку. Аналіз політичної системи
надзвичайно важливий для з’ясування політичного життя суспільства,
частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою
держави. У процесі еволюції державне організованого суспільства вона все
більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її
функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені
рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та
іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох
століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було
досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д.
Істоном методу системного аналізу („Політична система”, „Системний
аналіз політичного життя”). Це дало можливість ученим перейти від
вивчення фактів до вироблення загальної теорії, поза як окремі факти
значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню
про функціонування політичних систем.

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох
елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів.
Досліджуючи її, за Істоном, необхідно застосовувати два підходи:
соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і
мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати
активність груп під впливом соціального оточення. Політичне життя є
неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та
встановлення рівноваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та
нестійкими. Цілковита стійкість політичної системи недосяжна. Але вона
постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина.
Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов’язкових
рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо
відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи політичній системах. На
його думку, кожна конкретна політична система має свої межі, у яких її
політичні рішення обов’язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на
політичну систему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог
та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною
системи. Вплив політичної системи на оточення відбувається через вихід
інформації у формі рішень та політичних дій, що є результатом
функціонування системи. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та
умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних
рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський політолог Г. Алмонд
(„Порівняльні політичні системи”, „Порівняльний політичний аналіз”).
Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як
рольову структуру. Його погляди зведені до таких принципів: будь-яка
політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють
однакові функції; кожна політична система багатофункціональна
(врівноваженість влад); всі політичні системи змішані в культурному
значенні (відсутність „чистого” правлячого режиму). Введення інформації,
за Г. Алмондом, це політична соціалізація населення як важливого чинника
політичної культури та аналіз інтересів, політичних комунікацій
(зв’язків різних політичних сил). Функції виходу інформації:
встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил
(виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного
оформлення), безпосередній вихід інформації (практична діяльність у
сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція
політичної системи — вивчення та з’ясування особливостей ситуації.
Модель Г. Алмонда отримала назву мікро структуралістського
функціоналізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів
всередині системи, їх інвентаризація, зіткнення та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробляли Т. Парсонс, Г.
Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто
внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів,

що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена
в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою
функцією влади є створення внутрішніх зв’язків системи, врегулювання
конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто
можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі,
авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління,
основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини;
політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні
партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи
та об’єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми;
політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання
та здійснення політичної влади. Це між класові, внутрікласові,
міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі
здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями,
трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та
установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства,
охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які
здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні
організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані
організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації
(об’єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної
організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими:
законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами.
Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює
управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну
сфери. Взаємозв’язок між різними рівнями й гілками державної влади, між
державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії —
певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним
призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом
управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють;
участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і
призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість
трудових колективів на функціонування політичної організації
суспільства.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за
певних умов вони можуть стати й політичними суб’єктами. Це відбувається,
коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив
перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути
спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й
можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють
громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних
проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з
професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об’єднань має
статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом
політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль
четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа
установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації.
Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок
управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені
політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються
звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня
незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил
завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми, їх призначення полягає у формуванні
політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань
політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах,
законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні
відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення
правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими
елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та
політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність
політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних
документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а
політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного
життя .

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до
навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави.
Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка
передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої
соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Функції й типологія політичних систем

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через
функції політичної системи:

— вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань
розвитку суспільства;

— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і
програм;

— координація окремих елементів суспільства;

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної
системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного
життя, офіційної політики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності
суспільства);

— артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, які виробляють
політику);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і
потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку
суспільної системи загалом).

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з
іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й
характеристики, форми і типи. Для з’ясування того, як вони формуються,
чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує)
політичні системи.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи
політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що
трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і
глибину зв’язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний
критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та
глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й
тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж- Блонделя, який
вирізняє п’ять типів політичних систем: ліберальні демократії,
радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження
наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього
світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд
визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси —
прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості,
індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія
політичних субкультур із модернізованими інститутами); до індустріальну,
або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних
культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну
(концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої
партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на
конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології
російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа
політичної системи, характер політичного режиму (демократія,
авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою
(унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок
влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує „чистого” типу
політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих
зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж
політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого
визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.
[3]

Розділ 2. Партії. Їхнє місце і роль в політичні системі.

Взаємовідносини та взаємодія між державою та громадянським
суспільством визначаються наявністю чітко врегульованих правом „каналів”
цієї взаємодії. Такими є політичні партії та громадські організації.

Утворення та діяльність політичних партій ? один із обов’язків
держави, виконання якого забезпечує існування та розвиток її самої. До
засобів, за допомогою яких держава здійснює свій розвиток, у першу
чергу, належить правотворча діяльність. Йдеться про створення рівних
правових умов для функціонування всіх суб’єктів політичного процесу.

Правовий статус політичних партій України врегульований Законом
України „Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р. У ньому
підкреслюється, що право громадян на свободу об’єднання у політичні
партії надається для здійснення і захисту особою своїх прав і свобод та
задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших
інтересів. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до
Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського
порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших
людей, а також в деяких інших випадках. Ніхто не може бути примушений до
вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з
політичної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не
може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою
будь-яких пільг і переваг. Цим законом політична партія визначається як
зареєстроване, згідно з законом, добровільне об’єднання громадян —
прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку,
що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі
громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським
статусом.

Усі політичні партії є рівними перед законом. Органам державної
влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено
виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм
привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено
законом, у провадженні їхньої діяльності. Втручання з боку органів
державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових
осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих
осередків забороняється, за винятком окремих, законодавче передбачених,
випадків.

Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їхні
програмні цілі або дії спрямовані на ліквідацію незалежності України,
зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету
і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне
захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання
міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і
свободи людини, посягання на здоров’я населення. Політичні партії не
можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може
бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про
заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин
України від 18 років. Громадянин України може перебувати одночасно лише
в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути
судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх — справ,
співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на зазначених
посадах або службі члени політичної партії призупиняють членство в цій
партії. Не допускається створення і діяльність структурних осередків
політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих
органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на
державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних
установах і організаціях.

Рішення про створення політичної партії приймається на її
установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано
підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до
Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як
у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст
Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної
Республіки Крим. Діяльність політичної партії може здійснюватися лише
після її реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих
політичних партій. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство
юстиції України протягом 30 днів з моменту (Надходження реєстраційних
документів.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує
утворення та реєстрацію своїх обласних, міських, районних організацій у
більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній
Республіці Крим.

Політичні партії України мають право:

? вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених законодавством;

? брати участь у виборах усіх видів;

? використовувати держанні засоби масової інформації, а також
засновувати власні мас-медіа;

? підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими
організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями,
засновувати, вступати у міжнародні спілки;

? ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та
інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у
тому числі:

? можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань
державного і суспільного життя;

? брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну
оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і
недержавні ЗМІ в порядку, встановленому законом;

? вносити до органів державної влади України та органів місцевого
самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними
органами в установленому порядку.

Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії
для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і
нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких
не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати
необхідне рухоме та нерухоме майно. Встановлено певні обмеження щодо
фінансування діяльності політичних партій, а саме: не допускається
фінансування політичних партій органами державної влади та органами
місцевого самоврядування; державними та комунальними підприємствами;
установами і організаціями, а також підприємствами, установами і
організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи
комунальною власністю; або які належать нерезидентам, іноземними
державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями,
благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями, анонімними
особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до
виборчого блоку політичних партій. Політична партія зобов’язана щорічно
опубліковувати в загальнодержавному ЗМІ фінансовий звіт про доходи і
видатки, а також звіт про майно політичної партії.

За діяльністю політичних партій здійснюється державний контроль.
Органами, що його здійснюють, є Міністерство юстиції України, Центральна
виборча комісія та окружні виборчі комісії. У разі порушення політичними
партіями чинного законодавства до них можуть бути вжиті такі заходи:
попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної
партії. У разі публічного оголошення керівними органами політичної
партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України
передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання
яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи
про недопущення протиправних вчинків.

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України
чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку.
Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення
діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, осередків, та
інших структурних утворень, що передбачає припинення членства в
політичній партії. Політичні партії припиняють діяльність шляхом
реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її
діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Рішення про
реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією)
політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з
прийняттям такого рішення з’їзд (конференція) політичної партії приймає
рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні
чи благодійні цілі.

Партії в політичній системі в свою чергу утворюють партійну систему.
Партійна система — це сукупний зв’язок партій, які діють в межах своїх
програм і статутів і ведуть боротьбу за державну владу. Як суб’єкти
формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і
спрямування політичного процесу, політичну стабільність суспільства,
формують розвиток демократичних держав.

Піднесення ролі політичних партій обумовлено такими факторами:

? зростанням політичної активності населення, його різних соціальних
груп;

? процесом демократизації владних структур держави;

? політичним та ідеологічним плюралізмом, що обумовлюється, перш за все,
різноманітністю форм власності.

У країнах з демократичною політичною системою визнається політична
різноманітність і багатопартійність. Політичні партії мають право
формувати вищі органи держали шляхом висунення своїх представників в
парламент чи до складу уряду. Суспільству відомі два різновиди партійних
систем.

Одна з них заснована на монополії правлячих партій. Це досягається
шляхом заборони діяльності опозиційних партій або безроздільним
пануванням тих з них, які отримують відчутну організаційну чи фінансову
підтримку.

Інша — характеризується помітною багатопартійною різноманітністю. До
влади приходить партія, яка перемогла на парламентських виборах. Така
партійна система втілює дійсний політичний плюралізм, який існує у
суспільстві.

У літературі була висловлена точка зору, згідно з якою існують і
однопартійні системи.

Така позиція є помилковою, оскільки одна партія не може створювати
систему.

Нормальне функціонування партійної системи забезпечується правовим
регулюванням діяльності партій. Воно зводиться до:

? Ніхто не може бути примушений до вступу в ту чи іншу партію.

? Партії вільно створюються та діють у суспільстві на основі їх
статутних документів і після реєстрації у встановленому законом порядку.

? Організація та діяльність партій не повинні порушувати основних прав
та свобод людини-громадянина.

? Рішення політичних партій не має обов’язкової сили для органів
держави.

? Партії покликані сприяти вираженню політичної волі громадянського
суспільства.

? Не допускається утворення і діяльність політичних партій у державних
органах та військових формуваннях.

? Дії державних органів і посадових осіб щодо ліквідації
багатопартійності, незаконного обмеження діяльності партій, встановлення
неправомірних переваг для окремих із них переслідується законом.

? Забороняється діяльність партій, дії яких спрямовані на ліквідацію
незалежності, зміну конституційного ладу, пропаганду війни, розпалювання
мітингової, расової, релігійної ворожнечі, нанесення шкоди здоров’ю
населення, проти державної безпеки.

Слово „партія” — латинського походження (partio — ділю, розділяю,
тобто не група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для
виконання певної роботи).

Уявлення про ту чи іншу партію дають такі ознаки;

мета партії — завоювання і здійснення влади окремо або в коаліції;

характер організації партії;

зміст ідеології партії;

діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку

населення.

За визначенням німецького соціолога М. Вебера, партії у своєму
розвитку пройшли три стадії:

аристократичне згрупування;

політичний клуб;

масова партія.

В. Кремень, С. Базовкін, С. Міщенко, В, Небоженко, П. Ситник,
характеризуючи ситуацію в партійному русі України в період 1991?1993
рр., відзначали „вельми негативні наслідки для всієї партійної системи
України перманентного протистояння представницької та виконавчої
влади… На 1 липня 199З р. зареєстровано 26 політичних партій,
більшість із яких поки що стали досить міцними організаціями… Вони не
спроможні вести за собою маси, визначати соціальну базу й зробити свою
соціальну діяльність соціальна адресною. Фактично відбувається процес
формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми
вирішуватимуться вже не в межах демократичних інститутів, а шляхом
безпосереднього тиску на органи влади повні…. Народ є фактично
департизований”.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися
соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати.
Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати
функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

Опозиційно — перед державний. Тривав від осені 1989 р до референдуму у
грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КГІРС)
характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату
приватної власності.

Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р до початку 1993 р. Це період
першої структуризації партій, прийняття Закону України „Про об’єднання
громадян”.

Етап передвиборчий-1 (1993-—1994 рр.). Характеризується наданням партіям
можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при
збереженні мажоритарної виборчої системи.

Етап партійної трансформації. Це період об’єднання мало чисельних партій
та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям
28 червня 1996 р. Конституції України.

Етап партійної реструктуризації (середина 1996 — середина 1997 рр.).
Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною
реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та
вибори.

Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 — весна 1998 рр.). Формуються виборчі
блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються
партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому
законі.

Етап політичних компромісів (весна — осінь 1998 р.). Визначають сфери
впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради
України, парламентські розколи.

Етап передвиборчий-З (осінь 1998 — осінь 1999 рр.). Підготовка до
виборів Президента України і пов’язаний із нею розкол партій.

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 — осінь 2000 рр.) Проявився у
реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового
уряду, підготовка та проведення референдуму, процес імплементації
(впровадження) його результатів.

Етап пєредвиборчип-4. Характеризується намаганнями запровадити
пропорційну виборчу систему, прийняттям закону України „Про політичні
партії”, розмежуванням партій у їх ставленні до „касетного скандалу”,
порушень громадянських прав людини Україні, підготовкою до
парламентських виборів-2002.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення
політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995
р. — офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. — 39, 1997 р. — 46,
1998 р. — 52, 1999 р. — 70, на початку 2000 р. — 92, в жовтні 2000 р. —
107. На сьогодні налічується понад 130 зареєстрованих політичних партій.

Характерними рисами посткомуністичного стану еволюції
багатопартійності в Україні є:

остаточно зникає монополія однієї партії на владу;

намітилася тенденція до утворений політичними партіями блоків,

коаліцій, об’єднання кількох партій в одну структуру;

формується кілька головних політичних сил (спрямувань):
соціал-комуністичне, центристсько-прагматичне, націонал-демократичне,
націонал-радикальне.

Цей етап триває, продовжується еволюція багатопартійності, їхній
розвиток і остаточне утвердження залежатимуть від поглиблення процесів
соціальної диференціації та структуризації населення.

На підставі вироблення конструктивних програм дій політичні партії
ведуть пошук майбутньої соціальної бази. Життєздатність кожної з них,
чисельність, місце в партійній ієрархії суспільства залежатимуть від
того, наскільки ідейно-програмні настанови та практична діяльність
сприятимуть здійсненню політичних та економічних реформ для становлення
незалежності України, формування зрілого громадянського суспільства.

Атомізована багатопартійна система в Україні характеризується
нестійкістю з точки зору розвитку суспільства. Цей стан може мати дві
перспективи:

1) розвиватися у бік тієї чи тієї плюралістичної системи (цього шляху
дотримувалася ФРН після Другої світової війни):

2) розвиватися у бік тоталітарної однопартійності (цим шляхом пішла
Росія після жовтня 1917 р.).

Отже, головне — подолати атомізованість нашої партійної системи,
забезпечити її розвиток у бік демократії з притаманною їй стабільною
плюралістичною системою.

Ми доходимо висновку, що різні підходи партій, об’єднань, рухів до
подальшою поступу України спонукатимуть їх групування на грунті
орієнтирів двох головних груп соціально-політичних сил суспільства:

тих, хто прагне до оновленого, гуманно-демократичного соціалізму;

тих. хто виступає за вільний ринок, мінімальне втручання держави в
економіку.

У майбутньому це. можливо, приведе до зменшення кількості партій і
формування класичної багатопартійності на зразок країн Європи або навіть
утворення двопартійної системи на зразок США чи Великобританії.

Кілька років вмістили в себе величезний згусток важливих подій. У
партійному будівництві виникла ще одна серйозна проблема — проблема
ідеологічна.

Ідейна платформа гострої боротьби з комунізмом чи інакомисленням,
багаторічна самовіддана боротьба за незалежну Україну привели кого — до
перемоги, кого — до поразки. Так програмні завдання багатьох партій були
реалізовані. Постало питання про розробку нових програм та уточнення
ідейних засад партій.

Проте небагато партій мають у своїй основі загальнонаціональні ідеї,
які однаково поділяли б усі громадяни нашої держави.

Велике теоретичне та практичне значення, особливо у сучасних умовах,
має розгляд проблеми, пов’язаної з визначенням співвідношення політичної
системи суспільства та держави, виявленням економічних і
соціально-політичних факторів, які впливають на визначення її місця і
ролі в політичній системі суспільства.

Зауважимо, що державу неможливо ототожнювати з політичною системою,
її потрібно розглядати як складову частину системи, яка входить до неї
не як сукупність роз’єднаних органів, а як цілісний політичний інститут.
[5]

Розділ 3. Держава і інші громадські організації та об’єднання в

політичній системі

При розгляді питання про місце та роль держави як особливої ланки в
політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру
взаємозв’язків, які виникають між нею та громадськими організаціями.

У взаємостосунках держави та громадських організацій відображається
спільність їх кінцевої мети і завдань, єдність принципів побудови та
функціонування, їх демократизм, виникнення усіх державних і недержавних
об’єднань за волею народних мас, постійна опора на їхню творчу
ініціативу і підтримку.

Зміцнення та розвиток спільності та єдності усіх державних і
громадських організацій — це свідчення про дальший розвиток демократії,
яка забезпечує активну участь усіх членів суспільства в управлінні як
державними, так і суспільними справами за умови успішного подолання
протиріччя між державою і громадськими організаціями. Взаємовідносини
між ними складаються по-різному в залежності від місця та ролі тих чи
інших громадських формувань, від характеру їхньої діяльності, від мети і
завдань, які стоять перед ними.

Це ( співробітництво,( взаємодопомога, ( координація, ( визначення
спільного напрямку їхньої діяльності і т. д.

При цьому зберігається внутрішня самостійність громадських
організацій, їх відносна незалежність у вирішенні питань на основі
принципів самоуправління і самодіяльності.

Говорячи про взаємовідносини держави та громадських організацій,
потрібно завжди пам’ятати, що вони двосторонні. Більшість із них
опосередковуються відповідними нормами права, набуваючи в залежності від
цього різного характеру (державно-правового, адміністративно-правового і
т. д.). Деякі відносини ще не мають правового вираження, що, безумовно,
потребує удосконалення законодавства про громадські організації, їх
правового статусу; дослідження таких питань, як правотворчість
громадських організацій, її природа; природа статутів громадських
організацій; громадські організації як суб’єкти права; як носії прав і
обов’язків; як учасники різного роду правових відносин і т. д.

Правове закріплення різних сторін діяльності громадських
організацій та їх взаємовідносини з державою сприяють їх розвитку,
стабілізації їх зв’язків із державними органами, розкриттю закладених у
них потенційних можливостей.

В Україні, згідно з Законом „Про об’єднання громадян”, громадські
організації беруть участь в реалізації політики держави. Вони
безпосередні учасники всіх політичних кампаній, у тому числі таких, як
всенародне обговорення проектів законів та інших питань, вибори
депутатів, захищають свої соціальні, економічні, творчі, вікові,
національно-культурні, спортивні та інші спільні інтереси, громадські
організації делегують своїх представників до складу цілого шерегу
державних органів. Багато питань життя суспільства, його політичної
системи вирішуються органами держави з урахуванням їх пропозицій або
разом із громадськими організаціями. Останні контролюють діяльність
державних органів через свої функції у Верховній Раді України.

Потрібно відзначити, що громадські організації діють в рамках
правового режиму, встановленого державою, яка, як головна і організуюча
сила, повинна забезпечити нормальну діяльність усіх недержавних
організацій у рамках поставлених перед ними завдань, сприяти їх розвитку
й удосконаленню. Перш за все це відображається в наданні конституційних
прав громадянам, використанні ними широких політичних свобод: слова,
зборів, мітингів і демонстрацій. Права та законні інтереси громадських
організацій знаходяться під охороною державних органів (суду,
прокуратури та ін.). Вони сприяють реалізації деяких їх рішень.

Взаємовідносини держави з професійними та творчими спілками,
молодіжними організаціями будуються при відсутності державного
керівництва, тоді як діяльністю таких громадських організацій, як
споживча кооперація, держава здійснює керівництво. Але це не означає
„включення” громадських організацій у систему державного апарату.
Громадські організації — це не філіали держави, а самостійні ланки
політичної системи, які мають свої специфічні функції, своє соціальне
призначення й активно працюють на благо людини. Усі завдання вирішуються
шляхом спільного втілення заходів як по державній лінії, так і по лінії
різних громадських організацій; діють вони не ізольовано, а в тісному
контакті та при постійній взаємній підтримці.

Спільними для всіх громадських організацій ознаками є принципи
добровільного членства, рівноправності, самоврядування, законності та
гласності. Вони вільно обирають напрям своєї діяльності.

Громадські організації — об’єднання громадян, які утворюються у
відповідності з їхніми інтересами і на основі добровільного членства.

Об’єднання громадян ? добровільне громадське формування, утворене на
основі єдності інтересів громадян з метою спільної реалізації прав і
свобод.

Порядок створення і діяльність об’єднань громадян визначається
Законом України „Про об’єднання громадян”.

Види об’єднань громадян:

1. За порядком утворення і формами діяльності —

( політичні партії;

( громадські організації:

( органи громадської самодіяльності;

( громадські рухи, фонди тощо.

2. За умовами членства —

( із формально фіксованим (документованим) членством;

( об’єднання з формальним нефіксованим (вільним) членством.

3. За кількістю членів — ( масові, ( елітарні,

4. За внутрішньою структурою — ( централізовані, ( нецентралізовані.

5. За територією діяльності — ( місцеві, ( загальнодержавні, (
міждержавні, ( міжнародні.

6. За соціально-правовим статусом — ( легальні (юридичне дозволені), (
нелегальні.

7. За соціальним призначенням — ( прогресивні, ( консервативні, (
реакційні.

Критерії поділу громадських організацій були розроблені в
Університеті Джона Гопкінса як частина дослідження діяльності неурядових
організацій країн світу. Ця система дістала назву Міжнародної
класифікації недержавного (та неприбуткового) сектора. Вона поділяє
неурядові громадські організації на десять головних категорій, а саме:

1. культура та відпочинок;

2. освіта і наукові дослідження;

3. охорона здоров’я;

4. соціальні служби;

5. охорона довкілля;

6. розвиток і житлово-комунальне господарство,

7. адвокатура і політика;

8. філантропічні посередники,

9. міжнародна діяльність;

10. бізнес, професії, спілки.

Об’єднання громадян і громадські організації діють з волі громадян.
Вони повинні дотримуватись Конституції, не зазіхати на суверенітет і
територіальну цілісність держави, підрив її безпеки, не створювати
воєнізованих формувань.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Заборона їх діяльності
здійснюється лише в судовому порядку.

( Орган громадської самодіяльності — це добровільне об’єднання людей,
яке створюється при державній або громадській організації для допомоги у
виконанні її завдань (напр., батьківський комітет у школі, товариський
суд на підприємстві).

( Громадський рух — це добровільне об’єднания людей з метою досягнення
значних соціальних цілей, яке діє шляхом організації масових заходів, що
здійснюються його ініціативною групою (напр., рух прихильників миру).

( Трудовий колектив — це об’єднання працівників підприємства або
установи, яке виконує передбачені законом, статутом чи договором певні
функції в економічній, соціальній, політичній сфері суспільного життя.

Завершуючи розгляд цього питання, зазначимо, що в цивілізованих
країнах створені та діють багато громадських організацій. Серед них
важливе місце належить профспілкам, кооперативним організаціям, спілкам
творчих працівників і добровільним товариствам, їх діяльність базується
на підставі міжнародних актів. Зокрема, у відповідності з Міжнародним
пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. кожна
людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право
утворювати профспілки та вступати в них для захисту своїх інтересів (ст.
22). Цим пактом проголошено, що „користування цим правом не підлягає
ніяким обмеженням, крім тих, які передбачені законом і які необхідні в
демократичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки,
громадського порядку, охорони здоров’я і моралі населення чи захисту
прав і свобод інших осіб”. [5]

Розділ 4. Політична система України та її особливості

Політичну систему України як і будь-якого іншого суспільства
становить сукупність організацій і установ, які виражають інтереси
наявних у суспільстві класів і націй; система державних і недержавних
організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичних відносин у
країні, взаємопов’язана сукупність партій, держави і громадських
організацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють
управління справами суспільства, механізм здійснення народовладдя і
управління справами суспільства і держави, складний комплекс
взаємопов’язаних і взаємодіючих засобів організації і функціонування
політичної влади, здійснення політичного керівництва, система всіх
політичних явищ.

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи
суспільства, що й визначено у Конституції (Основному Законі) України. На
сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування
нової політичної системи в нашій країні. Складовими елементами цього
процесу є:

утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного
плюралізму;

забезпечення прав та свобод громадян;

поділ політичної влади на законодавчу, виконавчу та судову;

запровадження інституту президентської влади;

визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної
системи;

формування системи самоврядування тощо. [4]

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів
політичних систем, особливості системи політичних інститутів сучасної
України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна
стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в
нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними
блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між
різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом
соціальних процесів і недостатньою с прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не
має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування.
Історичні традиції державної суверенності України практично не зв’язані
з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній
системі України властиві централізованість з деякими елементами
регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс
функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування
сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична
система України — перехід від не правового до правового типу політичної
системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають
над методами використання безпосередньо вольових актів органів
політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна.
Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не
нормальної ситуації — політичної та соціальної. Причому надзвичайність
обставин склалась в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному
та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що
зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в
промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу
зазнає значних втрат; б) в господарюванні прогресуючою виступає
тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в)
в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне
відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним
стандартам та потребам прискореного соціального розвитку,
спостерігається дальша ерозія масової „практичної моралі”, значна
частина населення все ще перебуває під впливом „культурного шоку”,
зв’язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю
чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин
України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до
впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів,
миролюбність і не агресивність, позбавлення власної глобальної
(загально-планетарної) системи забезпечення національних інтересів.
Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня
і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є
світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична
система України етатизована (одержавлена) з недосидь високим
інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних
прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури —
сил, що включаються в контроль над „каналами розподілу” і „нуворишів”,
здатних стимулювати в необхідному для них напрямку діяльності політиків
і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна
назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною
від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до
капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як
перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і
специфічний „змішаний” політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх
основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного,
авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного,
анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції
політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер
еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх,
і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування
політичної системи і державності демократичні політичні сили і не
усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало
загрозливих меж, за якими людський гнів, зневір’я в правоті дій
правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши
в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем,
перетворюється в заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею
управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до
державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що
виголошувались тоді: „Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та
ін.”. Але тоді чомусь, гасла, що їх кидали демократи, „замовчували”:
„Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики — Україну
забезпечують нафтою, лісом, сировиною”

На початку 90-х років експерти світового банку, визначаючи стан
економіки України робили висновок, що і Україні і іншим республікам
колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію
разом, тому що всі вони використають сировинну базу Росії і інших
республік. І щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії
три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс — на п’ятнадцять
мільярдів доларів! І якщо тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна,
а за продане Росії м’ясо купували бензин (цікава деталь: якщо за
кілограм м’яса Україна брала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом
0,6, то за один літр бензину платила Росії 7 копійок). Але на це тоді не
звернули уваги. А коли опам’ятались, то виявилося, що Україна не
спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно
ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів
тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно
понад 50 мільйонів тонн — по тонні на душу населення. Можна платити ще
цукром. Але виробництво „білого золота” в Україні на початку 90-х років
різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх то в
Україні немає. І ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що
вихід України з економічної системи Союзу, а після і Співдружності
незалежних держав згубно для України. Коли ж ново — явленні політики
спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі
пісні, обвинувачуючи „москаля”: не хоче, проклятущий, ділитися
по-братерськи. І в сучасних умовах в Україні немає людей, що не
зрозуміли ситуації, і не закликали б до здорового розуму в відносинах з
сусідами і партнерами — колись по Союзу, а тепер в Співдружності.
Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі,
рівноправні, суверенні зв’язки з Росією, з іншими державами
Співдружності, мовляв, „проросійські настроєні” або „анти українці”.
Так, хочеться Україні в „ту” Європу — ситу і благополучну. Але реалії
такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією,
невідповідними запитами і потребами Європі не потрібна. Ось чому вкрай
потрібні розширені зв’язки з Росією, країнами Співдружності, зв’язки
рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи
суверенну державність, має і розширювати економічні, культурні зв’язки з
Росією, Білорусією та іншими державами Співдружності на рівноправній,
суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства.
Політична організація суспільства — сукупність державно-правових
органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних
організацій і трудових колективів, об’єднань, призначена для реалізації
волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або
коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади.
Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна,
охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації і неофіційні
об’єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи,
політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи
її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення
політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі
багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших
економічних і соціальних основ об’єднання, природно йшов процес
удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна
позбавлена права і можливості на формування своєї,
національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність
духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців,
білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди,
формували об’єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних
структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на
феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не
могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного
економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в
тому числі і Російська, не є природно-об’єктивними формуваннями, а
становили насильницьке створені, або вимушено вибрані об’єднання
народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не
соціально-економічними, базисними факторами, а переважно
суб’єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй,
панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів,
подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну
самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи
на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в
історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об’єктивно поставили
під сумнів „справедливість” існування імперії. Внутрішні економічні,
соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування,
принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму
суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас
пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій
стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни
фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання
виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові
виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала
неминучою. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної
єдності народів існують історичні активні націоналістичні і
сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і
політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних
особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів
насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні
цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли
використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню
такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з
розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади.
Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив
природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній
демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в
Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам
самоврядування, а всередині їх — розмежовування законодавчих і
виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням
інших країн.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної
організації України провідне місце займає держава, що виступає
представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто
верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні.
Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії,
адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава
характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація
суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє
умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в
інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і
порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних
суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада,
обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У
прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження
державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод,
затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі
виконавчої влади: новим її елементом президентська влада Президент
України глава — держави, виступає від її імені, гарант державного
суверенітету, територіальної Цілісності України, дотримання Конституції
України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою Верховної Ради
Президент призначає Прем’єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет
Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром. Президент представляє Україну на
міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про
взаємовідносини між державами та ін.

Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення
незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу
розвитку демократичних процесів, політичного та економічного
облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства.
Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої
країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес
відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у
політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося
здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною
вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і
норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур:
сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя
після парламентських виборів 1998 р. не виправдалися. Влада в особі всіх
її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний
синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань,
проведені в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стратегічних
досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні
належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% — „приватному капіталу”.
І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові,
11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади;
78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що
правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси
громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової
системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур,
досвіду поведінки економічних суб’єктів у ринковому середовищі. За
переважання державної власності значно деградувало державне управління
економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до
гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже
половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній
борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд. дол. На його
обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд. дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання
потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими
помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну
неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур,
відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних
зв’язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і
Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі
світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової
нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для
соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема
фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну
стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні
та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у
торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість
багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну
сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція,
наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення
заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за
своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою
має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього
окреслилося два підходи.

Прихильники одного з них стверджують, що „оптимальною формою
організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна
держава”, поза як молода українська державність є не просто наслідком
розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком
багатовікової боротьби українського народу за збереження власної
етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави
як найдійовішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле,
сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в
політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній
державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле
поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні
має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб’єктом права на
самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ
загалом, тобто не етнічну спільність, а полі етнічне громадянське
суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції
України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і
військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від
авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової
держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення,
формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та
плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка
орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов’язків і повагу до
держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси
особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому
співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі
її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й
інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, поза
як вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а
державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної
консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою,
потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни,
білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи.
Становлення політичної нації можливе лише на загально цивілізованих
принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи
національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня
державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп,
позбутися відчуття меншовартості тощо. [3]

Стратегія розвитку політичної системи України

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні,
становлення та розвиток політичної системи характеризуватимуть такі
параметри:

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом
відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх
рівнях його соціально-політичної організації;

— побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з
ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом,
незалежними судовими органами;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства
вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів,
профспілок, кооперативів, асоціацій;

— розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

— забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і
кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості
й самосвідомості, національної культури;

— удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі в регулюванні
політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної
свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього
та міжнародного становища України (постійна само адаптація).
Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з
ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну
та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян. [3]

Висновок

Під час написання свого курсового проекту я детальніше вивчив політичну
систему сучасної України її: функції, структуру, і типологію. В нашій
країні політична система має ряд недоліків і проблем які існують в
кожному суспільстві. Основна причина недосконалості політичної системи
України полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності
не правовими нормами, а груповими інтересами. Саме тому політична
система лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її
інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну
політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі механізми ринкової
економіки і громадянського суспільства.

Також істотним недоліком політичної системи України є недорозвиненість
форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок
збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих
елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу
ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного
протекціонізму в політиці.

Сьогодні вже стало очевидним, що політична система, яка склалася в
України неспроможна, на моє переконання, забезпечити ні стабільне
функціонування державної влади, ні цілеспрямоване ефективне розв’язання
завдань демократичної модернізації суспільства. І ця не здатність не в
останню чергу обумовлена інституціональною: адже побудова владі що
відтворює безвідповідальність основних політичних суб’єктів, не може
бути ефективною за визначенням.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має
досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування, і ще
поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх
основних верств населення. Зрозуміло, що розв’язати названі та інші
проблеми політичної системи можливо, лише змінюючи чинну Конституцію
України.

Список використаної літератури

1. „Основи політичної науки” Курс лекцій за редакцією Бориса Кухти
Львів 1997. 2. „Політологія” за загальною редакцією проф. В.Г.
Кремень, проф. М.І. Горлач

Київ?Харків 2002.

3. „Політологія” за редакцією О.В. Бабкіної, О.П. Горбатенька Київ
2001.

4. „ Теорія держави і права” (опорні конспекти). Навч. посіб. для
студ. вищ.

навч. закл. Кравчук М.В. Київ 2003.

5. „Теорія держави і права” Кельман М.С.; Мурашин О. Г.; Хома Н.М.
Львів 2004.

6. Куч м а Л.Д. Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть:
Заключне

слово на науково-практичній конференції 16 червня 2001 року //
Урядовий

кур’єр. — 2001.

7. Полохало В. В хате, которая всегда с краю: „Средний” украинец —
социальная

основа негражданского обшества // День. — 2000.

8. Звернення Президента України Л.Д.Кучми до українського народу з
нагоди 11-ї

річниці Незалежності України // Урядовий кур’єр. — 2002.

9. Журавський В. Політична система України: особливості, фактори,

чинники права // Віче. — 2000.

Похожие записи