Контрольна робота по «Історії держави і права України».

1. Передумови для розвитку державності в Україні на початку ХХ ст.
Центральна Рада.

2. Українська держава за П.Скоропадського.

3. Падіння гетьманату. Перехід до влади Директорії.

4. Українська держава за Директорії.

1. Передумови для розвитку державності в Україні

на початку ХХ ст.

Центральна Рада.

Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним
пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та
Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час
якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та
національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в
перші роки війні була дуже зруйнована.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені.
У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла
революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В
лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у
колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з
нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності,
насамперед це стосується України.

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – Росії та Німеччини й
Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий
шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного
панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної
підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій,
професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які
вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й
координації національно-політичного життя України. Цим органом стала
Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого
М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського
конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів.
“Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність
України”. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її
території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого
територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності
українського народу, відродження національної державності – соборності
України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної
реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна
Рада 10 (23) червня видала Перший універсал , у якому закликала
населення до самостійного будівництва національної української
державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім
парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних
груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений
Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став
В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі
генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових
справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ
(Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну
діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в
Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають
діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися
українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і
навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси
перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну
владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх
комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками,
меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами –
радами, управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула
у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний секретаріат
своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію
тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої
національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних
сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного
руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада
видала Третій універсал , яким проголошувала утворення Української
Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи
Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які
виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського
політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як
найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона
розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко
переорієнтувався. Раднарком РРФСР 17 грудня 1917 р. видав “Маніфест до
українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради” .
Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну
Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні
звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на
власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей
ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.
Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити
роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи
на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав
Раднаркомові РРФСР ноту , в якій зазначав, що не можна визнавати право
народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої
форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила.
Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до
активних дій.

У ці тривожні дні Центральна Рада 22 січня 1918 р. приймає Четвертий
універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує
на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати
справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає
самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді
з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у
внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів –
влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим
органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було
доручено самостійно проводити переговори про мир з державами
Центрального блоку і домагатися укладнення справедливого миру.

В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів
щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт,
людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь
дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія
держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, “які
допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків
повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення
та розвиток народного господарства в Україні”.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало
значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція,
Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина,
Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,
Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. –
Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього
полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну
Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного
козацтва, харківська червона гвардія.

Об’єднані російсько-українські радянські війська 8 лютого 1918 р.
після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста
зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами
Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної
Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни
Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками
(Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з
проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних
сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали
окупацію України.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918
р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів,
обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної
Республіки – Основний закон держави.

У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна
Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а
носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни
України, які проживають на її території.

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські
права й свободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це
право у передбаченому законодавством порядку. Цивільно-правова,
громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У
Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у
громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності,
раси, віросповідання , освіти, майнового стану. На території УНР
скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що
ображали людську гідність та честь.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія
розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища
законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам,
виконавча –Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у
громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на
основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за
пропорційною системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на
три роки.

Закони приймаються тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни,
оголошував війну, укладав мир тощо.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою
парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним
уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і
уряд загалом.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався
Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших
судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції
адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі
громадяни, незалежно від посад, -рівними перед судом і перед законом.

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже
вона створювалася на перехідний період – період становлення української
державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була
доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства
України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

2. Українська держава за П.Скоропадського.

«Україна — це нелегка справа. Здобути
Українську державу ще не значить її збудувати. Самих лише
нацiонал-патрiотичних почуттiв для цього недостатньо.
Нацiональна iдея не запанує без конструктивного
державництва».

П. Скоропадський, 1918.

Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну
Раду і поставили при владі колишнього царського генерала Павла
Скоропадського.

Павло Петрович Скоропадський (1873 — 1945 рр.) — націонал-консерватор,
один із лідерів української буржуазно-поміщицької контрреволюції в
1917-18, генерал-лейтенант (1916).

П.Скоропадський — виходець з українського дворянського роду, крупний
поміщик Чернігівської і Полтавської губерній. Закінчив Пажеський корпус
(1893), служив у кінній гвардії, був у свиті царя.

Під час 1-ї світової війни 1914-18 командував 1-ю гвардійською
кавалерійською дивізією і армійським корпусом (у серпні — грудні 1917 —
1-м Українським корпусом). У жовтні 1917 на з’їзді «вільного козацтва» у
Чигирині призначений головою військових формувань Центральної ради. Під
час німецької окупації став гетьманом Української держави.

Один з лідерів українських буржуазно-дворянських сил. У зовнішній
політиці ім’я Скоропадського пов’язують з пронімецькою орієнтацією. Не
зважаючи на пожвавлення економічних відносин, його внутрішня політика
відзначалася посиленням антиробітничих і антиселянських тенденцій.
Скоропадський орієнтувався на ліберальну модель розвитку.

У Києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобів Скоропадського
обрали Гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив розпущеними
Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети,
зневажив все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім
видам і формам приватної власності. Ставши на “грунті української
державності” гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до
українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у
поміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі,
промисловості.

Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову,
адміністративну, судову та аграрну реформи. Особливу увагу привертає
остання, оскільки України була розвиненою аграрною державою.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися
земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні
комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення
приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг.
Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні
управління хліборобства та державного майна, а також губернські,
повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії.
Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель
колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27
травня 1918 р.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові
повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції
яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й
користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р.
підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про
відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про
розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи
орендарів.

Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих
актів передбачалося реалізувати такі принципи:

• відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

• створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних
і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

• продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

• створення дрібних, але економічно міцних господарств;

• забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової
галузі України;

• вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам
П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей
час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати
перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже
на власній землі.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже
суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В
цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна
Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тим
більше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто
прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування
закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики
проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям.
Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох
боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна реформа, яка передбачала
поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не
хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати
становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ,
і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918 р. був
підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні.
Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і
функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від
8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який
відновлював своєрідну форму кріпатства (реманент): селян насильницьки
примушували обробляти панські землі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за
революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському
селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій
Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі
бої з німецькими військами кинулися озброєні селянські загони (тоді
зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці
сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована
на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу
хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави
шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки,
що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними
адміністративно-господарськими органами. Однак провести в життя задуми
уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною
була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом
пов’язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився
низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими
завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося
пом’якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю
харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні, і тим самим він сам
собі окреслив короткотривале існування.

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла невпинна
праця. У галузі зовнішньої політики міністрами були – М.Василенко і
Д.Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання Української
Держави іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало
Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не
відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми
надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд
добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до
Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та
самого Гетьмана (4. ІХ – 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин
Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в
німецькій пресі. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка
відмовилася ратифікувати Берестейський договір, занулювала під впливом
Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі
Східньої Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.
Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які
постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви,
Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами
– Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландіею, Норвегією, Італією,
Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли
влітку 1918 року Україна хотіла нав’язати відносини з державами Антанти,
Францією та Англією.

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). Залізниці
були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та
вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже
в середині літа налагодити нормальний залізничний рух. Великим
досягненням була вдала боротьба зі страйками. Успішно працювало
міністерство фінансів (А. Ржепецький). Розхитані фінанси вдалося
налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена
природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою.
Міністерство народної освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко)
зустрічало весь час опозицію у своїй праці. Початкові школи легко
переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені
відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію
навчання української мови в учительських семінаріях. Складніша була
справа з українізацією середніх шкіл.

Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з
росіян, інших національних меншин та з русифікованих українців.
Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині
ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів,
гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної
Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж
українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські
приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом
літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах,
але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні
близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання,
введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію
України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 року урочисто
відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня
другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. Передбачалося
відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та
Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано
Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи
історії України, перевезені з архівів Москви та Петроґраду; засновано
Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та
Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною
швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад
1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п.
Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з
кращими бібліотеками Європи. Поміж науковими закладами перше місце
належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук
була дуже значна. За Центральної Ради ставилося питання про створення
Української Академії Наук. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних
розмов. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте
відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи:
історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.
Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а
падальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії
Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був
професор В. Вернадський.

Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі
культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком,
який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення
заснування УАН відзначили сучасники і – характеристичне – протягом
багатьох років більшовики намагалися довести, що засновано її не в 1918
році, а в 1919 – вже за більшовицької влади. До досягнень у галузі
культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського
Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під
проводом О. Кошиця та Державної Симфонічної Оркестри під проводом О.
Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу,
на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго може бути
незрівняним, недосяжним по кількості виданнів і накладів».

При гетьманському уряді було засноване Міністерство ісповідань, першим
міністром якого призначено професора В. Зіньківського, прихильника
автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяльності він зустрів
опозицію збоку єпископату і значної частини населення. Патріарх
Московський Тихон дав інструкцію обрати митрополита до Церковного Собору
на Епархіальному З’їзді. Не зважаючи на протест В. Зіньківського, обрано
на митрополита архиспископа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура
не набрала належної кількості голосів. Рада Міністрів вислала
патріархові Тихонові протест проти обрання митрополита поза Церковним
Собором, але патріарх санкціонував вибір Антонія. В особі митрополита
Антонія Українська Церква дістала запеклого ворога. В. Зіньківський
оголосив Церковному Соборові, що зібрався в червні 1918 р., непохитну
волю Гетьмана – «встановити автокефалію Української Церкви». На останній
сесії Собору, 12 листопада 1918 року, міністр віроісповідань, А.
Лотоцький, оголосив декларацію, в якій сказано: «У самостійній державі
має бути і самостійна Церква… автокефалія Української Церкви — це не
лише церковна, але й національна наша необхідність. В імені уряду
Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну
думку, що Українська Церква має бути автокефальною». Таким чином
гетьманський уряд поклав початок автокефалії Української Церкви.

Велике ускладнення в будівництво гетьманської держави вносив брак
українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від
Центральної Ради, була дуже невелика. Після повернення українського
уряду до Києва, Запорізький загін, під командою генерала К.
Прісовського, який обороняв Київ від більшовиків, був переформований на
Запорізьку дивізію. Генерала К. Прісовського усунуто від командування і
на командира дивізії призначено генерала О. Натієва. З того часу дивізія
називалася його іменем. До дивізії входили: 3 піших полки, 1 гарматний,
1 кінний, 1 інженерський і панцерний дивізіони. Загальне число вояків
було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу
генерала О. Натісва були: полк Січових Стрільців під командою полковника
Є. Коновальця та зформована в Австрії з полонених дивізія
Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові. Після
масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське
військо. Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли
Синьожупанників та Січових Стрільців. Гетьманський уряд прийняв проект
Центральної Ради про формування 8-ми корпусів та 4 кінних дивізій і
почав його реалізувати. Для підготовки освічених старшин засновано
спеціальні військові школи. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918
року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а
на 1 березня 1919 року – 79.000. Ще в липні 1918 року була сформована
Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями
від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з
Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив
обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація
відповідного віку молоді може принести до армії збільшевичені елементи.
Тому уряд наказав відкласти комплектування військових частин до часу,
поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні більшевизмом. З
другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для
захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому
мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Рогозі
вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окремого стану
населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в
Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його
зрівняно з усім населенням. Козацтво в XIX та на початку XX ст.
користалося деякими пільгами і відзначалося від іншого населення більшим
збереженням старих традицій, національною свідомістю й вищим добробутом.
Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина
якогось села належала козакам, а інша – селянам. 16-го жовтня 1918 р.
Гетьман окремим універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох
губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але
могли вступати до того стану й некозаки. Козаки кожної губернії складали
кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було
кілька полків, на чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою
якої був сам Гетьман. Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві
мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними
традиціями верству, а з другого боку – мати надійне, незіпсуте
більшовицькою пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво,
Гетьман сподівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі
землі: Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський писав, що це був
«великий, глибоко продуманий план державного мужа високої міри».
Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг. Восени розпочато
формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які
залишилися в Україні і не хотіли служити в більшовицькій Росії. Уряд
вирішив використати їх антибільшовицькі наставлення та військовий
досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав
безпосередньо Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському
прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було
української армії. У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій
та Особливого Корпусу, військові сили України були мізерні. Окреме місце
серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові
вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на
передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, які були
захоплені німцями.

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після
перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли
назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних
партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори
в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз
перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло –
боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18
вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже
популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз
Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра.
Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В.
Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було
вести до повстання серед українського населення: «…головною нашою
силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців – галичан,
що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів».

В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями
проти уряду. З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який
був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом
Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні
відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф.
Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв’язку з
цим слова Винниченка: «Для конспірації (я) дуже активно брав участь в
переговорах з німцями і Гетьманом у справі зформування
національно-демократичного кабінету», себто хотів якмога більше затягти
справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерстьких портфелів,
щоб приспати пильність уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До
нього вступили – 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів –
А. В’язлов О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний
В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене
попередниками, так – сформульовано земелний закон, проголошено
автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав
бути закон про Український Сойм, скликання якого намічено на січень 1919
року.»

Але, коли все було полагоджене, з’явилася стаття за підписом В,
Винниченка з заявою, що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця
викликала незадоволення членів Національного Союзу, і чолові члени його
– С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський – висловлювались проти
повстання, поки до кабінету входять представники Союзу.

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го
вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го
жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз
Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти
зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної
армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з
Радянською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські
антибільшовицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму»
народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати
інших шляхів та зв’язків перед загрозою наступу більшовицьких сил, які
почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини. Л. Троцький
відверто казав на VI з’їзді Совєтів, що завдання Червоної армії —
скориставшись моментом, коли німецькі війська залишать Україну, а
війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими
землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі
замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з
німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з
українців. Головною силою большевиків була Таращанська дивізія.. В
Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на держави
Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку весь час
підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах.
Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали
9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду
з запискою про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками. Цю орієнтацію
підтримав «Протофіс». Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з
Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн:
Швайцарії, Скандінавії, Румунії. Становище України ускладнювала
декларація Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників – відновлення
єдиної Росії. Українській державі місця там не було. У Румунії
перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс виряджено з Києва
Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в
українських справах, консул Еміль Енно, заявив Коростовцеві: «Україна не
мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена
німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути
зліквідований». Французький та англійський посли заявили Коростовцеві,
що «Україна є частиною Росії… Україна ніколи не була державою і не
може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з
меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати
війська для її окупації. Такі ж ворожі до незалежності України настрої
панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої
Польщі та великої Росії коштом України. Серед різних шарів суспільства
України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької,
головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В
Союзі хліборобів-власників стався поділ: дрібні хлібороби об’єдналися
під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в
якому вимагали незалежності України, а заможніші члени Союзу стояли за
федерацію з Росією. Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які
хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії. У той час, на тлі
боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не
мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось
повстання. «Фактично підготовка повстання провадилася вже від кінця
вересня», писав його учасник. В. Винниченко, головний керівник
повстання, писав, що «серед українських „щирих» патріотів панувало
велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Бували
випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не
чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий
українець і самостійник, ніж усі партії!» Та ще й тепер (1920 року) є
політики, які думають, що повстання загубило українську державність».'»
Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з
більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором
ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався
переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го
листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про
федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Одночасно він доручив
С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути
міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей
кабінет мав бути тимчасовим, до з’ясування відносин з Антантою.

3. Падіння гетьманату. Перехід до влади Директорії

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В.
Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка.
Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі на 1З листопада до Білої
Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада – Ф. Швець, О. Андрієвський та В.
Винниченко. Директорія звернулася до населення з відозвою, в якій
повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має
бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям
дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія домовилася з німецькою
Військовою Радою в Білій Церкві про нетралітет, і 17 листопада почала
повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.
Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні.
Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім
неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин,
18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил
російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація
російських старшин, яка дала дуже мало.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не
визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації
народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й
Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна
опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною
армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення
могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба,
в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14
листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою,
небільшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як
єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Ідея федерації
відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не
привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася
«українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під
командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух.
Гетьман втрачав контроль над країною.

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві
підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій
Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому
ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про
свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної
Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на
розвиток її державності і національної самобутності». Далі він обіцяв
негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного
закону.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але
не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко,
головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського
Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що
міністри – Д. Дорошенко та М. Василенко – звернулися до Гетьмана з
проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12
листопада новий міністер А. В’язлов на «слово чести», що не братиме
участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої
Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного
війська у повстанців було мало, але зростало кількість нерегулярного
війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції.
Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливости повернутися
додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під
Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва, 20-го листопада на
сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням
полковника Ю. Отмарштайна, далі – Запорізька дивізія полковника П.
Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і
делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л.
Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як
окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною
Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на
сторону Директорії. Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька
дивізія.

14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він передав владу та
державний скарб урядові, а сам з допомогою німців, виїхав за кордон.
Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком
закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про
Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й
перебування поза межами Держави… Гетьмана».

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість
спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою.
Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька
армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну
російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою
гетьмана

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати
Україні спокій, з’єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на
міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не
тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість
європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його
і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в
Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності
гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через
свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та
національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П.
Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та
Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію
з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет
С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних
демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися,
примусили його все ж таки зректися гетьманства 14 грудня 1918 р. За
свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли
делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він
тільки й вимовив: «Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?»
Член делегації М.Славинський у запалі відповів: «Павле Петровичу!
Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не
скаже!..» Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У
своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на
протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з
того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил
справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер
склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було
чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською
війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв’язки.
Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не
змогло об’єднатися, і не знайшло сили, здатної його об’єднати. Навряд чи
можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи
Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими
сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми
правилами.

4. Українська держава за Директорії

„…Я вірю, що Україна, як Держава, буде!”

С. В. Петлюра:

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.
Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. В промові до „.. до
населення всієї соборної України” Петлюра, голова Директорії УНР
заявив:

„Найтяжча хвиля боротьби не зупинила праці Українського Правительства
на користь та добробут Батьківщини. Уряд Української Народньої
Республіки знає, що все, що здобуто українським народом в революційній
боротьбі, повинно належати народові, й тому, щоб збудувати мідну та
вільну Українську Республіку, в програму своєї діяльності покладає такі
підвалини:

Перша підвалина: самостійність і незалежність Української Народним
Республіки,— щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на
наше самостійне державне життя та добробут українського народу.

Друга підвалина: передача земель казенних і всіх великих власників без
викупу до рук селянства.

Третя підвалина: цілковите забезпечення робітничої класи, як того
вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки — 8-ми
годинний робочий день і страхування робітників.

Четверта підвалина: загальне, рівне, таємне, безпосереднє,
пропорціональне право обирати своїх представників до всіх установ
народної влади.

П’ята підвалина: мир, добре співжиття зі всіма народами світу та
зав’язання з ними торговельних зносин, щоб забезпечити українське
населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом,
матерією і т. і…”

Петлюра Симон (10. 5. 1879 — 25. 5. 1926), держ.-політ. діяч,
публіцист, організатор Українських Збройних сил, Головний Отаман Військ
УНР, голова Директорії УНР.

Ставши головним Українського Військового Комітету Західного Фронту,
Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський Військовий З’їзд у
Києві, що відбувся 18-21. травня 1917, і був обраний Головою
Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні
Генерального Секретаріату Центральної Ради (28 червня 1917) став першим
генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на
створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням
до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл.
У кінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Генерального
Секрітаріату В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де
організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому
1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації
більшовицького повстання, опором якого був Арсенал, взятий українськими
військами під безпосереднім керівництвом Петлюри. Після гетьманського
перевороту (28 квітня 1918) Петлюра став на чолі Київського Губ.
Земства, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по
4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у
протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й
очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва
і виїзду В. Винниченка за кордон Петлюра став (11 лютого 1919) головою
Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про
передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня
Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий
трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала
належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні
органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду
парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової
інтелігенції.

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес
затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово
законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче
право для виборів майбутьнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже
складною. “Південь України замість німецьких захопили
англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на
заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там
Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги”.

Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію
контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї
збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю
Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада
дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала
побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних
проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори.
Це вміло використовували більшовики.

Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори
з представниками французьких військ, що перебували на півдні України.
Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат
Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.
Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне
угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ.

На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском
радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх
руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків,
і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось
приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками
Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з Українською Галицькою Армією
і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30
серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто
ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій
ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись
знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи,
що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна
(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із
залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,
підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в
останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною
Армією.

Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася
невдачею.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження
української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у
середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією.
Трагічними для України були перші роки революційного державотворення.
Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею
незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату,
Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив
скарбницю її державотворчого досвіду.

Література:

1. Субтельний О. «Україна. Історія» — К -«Либідь» 1993 р.

2. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. – К.:
Україна, 1996 р.

3. Василенко-Полонська Н. «Історія України» -К -«Либідь» 1993 р.

4. Музиченко П. “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., ч.2.

PAGE

Похожие записи