Курсова робота

на тему

Основні форми державного правління: монархія та республіка

Зміст

Вступ 3

Монархія як форма правління 5

Види монархії в зарубіжних країнах 7

Республіка як форма правління 10

Види республік в зарубіжних країнах 11

Список використаної літератури 15

Вступ

Для збагнення такого складного соціального інституту, як держава у
вітчизняній теорії держави і права особливе місце виділяється вивченню
форми держави.

Для вивчення форми держави, розкриття її ролі в політичних процесах
надзвичайно важливого значення набуває підхід до форми як до організації
змісту. Поняття “організація” припускає з’ясування своєрідності
внутрішніх аспектів форми з погляду принципів об’єднання взаємодіючих
елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів
у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому
(стосовно інших систем). За допомогою такого підходу в загальній теорії
держави і права відкривається можливість не тільки вирішення нових
проблем, але що не менш важливо, також і можливість нового підходу до
традиційних, “старих“ питань науки. Для розгляду форми держави варто
звернути увагу на наступні аспекти.

По-перше, форма в зв’язку із сутністю держави як суспільного явища. У
даному аспекті під формою держави розуміється специфічний спосіб
вираження сутності, система органів, “машина”, за допомогою якої
здійснюється класове панування на противагу некласовим, неполітичним,
недержавним способам. Існування державної влади знаходить своє
відображення в її органах, армії, адміністрації, суддях і інших
установах, що складають специфічну і постійну форму буття держави.

По-друге, форма в її безпосередньому зв’язку з явищем (як виявлення
сутності прояв її зовні ). У співвідношенні “форма—явище” виступає
зовнішня форма держави, тобто прояв зовні визначеної його організації
(пристрою). Розрізняють організацію верховних органів влади (монархію,
республіку), взаємовідносини органів класової влади з населенням,
територіальну структуру державної влади .

По-третє, форма в співвідношенні, форма — зміст виступає як внутрішня
форма держави, як форма цілком визначеного, даного класового змісту.
“Форма-зміст” держави ґрунтується на відповідних принципах організації
володарювання, у яких виражається специфіка класового панування
визначеного типу на визначених етапах його розвитку. Ці принципи
неповторні, вони кореняться в соціально-економічній системі. Разом з
ліквідацією економічного і політичного панування історично визначених
класів ліквідуються і відповідні принципи організації державної влади. В
аспекті “форма-зміст” виражається також і політичний режим як внутрішня
форма держави, що охоплює головним чином дві сторони: механізм держави
(внутрішня структура влади, зв’язок елементів влади в даній державній
системі) і функції держави ( методи і форми здійснення функцій даної
державної влади).

“Форма — зміст” індивідуалізує кожну конкретну державу, що існує в
просторі і часі в єдності змісту і форми. Внутрішня форма завжди
змістовна, вона сама є момент змісту держави і як така безпосередньо й
органічно зв’язана із сутністю держави в даному історичному етапі його
розвитку. Внутрішня форма стосовно зовнішньої форми держави виступає як
визначальна специфіку її змісту, тобто відіграє роль взаємозв’язку
сутності, змісту і форми держави.

“Форма-зміст” має дещо загальне з чисто зовнішньою “формою-явищем”: вона
мінлива, текуча, відповідає змісту держави, що змінюється безупинно.
Тому в рамках історичних типів держави можливі варіації внутрішньої
форми згідно об’єктивним умовам панування історично визначених класів.
Крім того, політичний режим, як внутрішня форма держави, має зовнішню
оболонку, що може розглядатися як зовнішня форма.

Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. В межах держави
того самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і
діяльності державної влади. Своєрідність конкретної форми держави
будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості
суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед
собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо
залежить від його змісту і визначається ним.

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його
історичні традиції, національні особливості , природні умови проживання
й інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин
держави і його органів з недержавними організаціями партіями,
профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими організаціями .

Існують різні точки зору на поняття “форма держави”. Її трактують у
вузькому змісті (тільки форма правління) або у широкому (сукупність
форми правління, форми державного устрою). Політичний режим в цій
ситуації розглядається як явище, яке характеризує сукупність держави,
або область методів здійснення класової держави.

У юридичній науці форма держави аналізується по перевазі як зовнішня
форма сутності, змісти і явища держави.

Під формою держави розуміється звичайно її організація, що виступає в
єдності форми правління, форми державного устрою і політичного режиму,
тобто відповідно основним, вузловим моментам цієї організації. У такий
спосіб можна дати наступне коротке визначення форми держави :

Форма держави — складне суспільне явище, що містить у собі три
взаємозалежних елементи : форму правління, форму державного устрою і
форму державного режиму.

У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні
ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом,
збагачуючись у взаємозв’язку і взаємодії . Разом з тим форма існуючих
держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати
визначення кожному елементу форми держави.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади,
порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними .

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

— як створюються вищі органи держави і яка їхня будівля;

— як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами ;

— як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням
країни ;

— якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати
права і волі громадянина .

По зазначених ознаках форми державного правління поділяються на :

монархічні ( одноособові , спадкоємні )

республіканські ( колегіальні , виборні )

Монархія як форма правління.

Монархією можна назвати таку державу, де верховна влада успадковується
на все життя однією особою, що користується нею за власним розсудом.
Особа, що має титул монарха, належить роду або «царюючому будинку» і є
вільним від якої-небудь відповідальності за свої дії. Вказані положення
характеризують сучасну монархію, проте в перебігу багатьох століть
історичний досвід безлічі держав породив більше різноманітність
монархій, яку важко охопити єдиною вивіреною формулою.

Термін «монархія» грецького походження («монос» — один, «архе» — влада)
і означає «єдиновладність», «єдинодержавність», хоча відомі і
виключення. Наприклад, в Спарті існувало два пануючи, Полібій називає
владарювання двох консулів в стародавньому Римі монархією, і навпаки,
історії відомі випадки, коли особи, що іменувалися монархами, не мали
фактично їх повноважень – царський період Риму. Реальні монархії на
перших порах були сильно обмежені народними зібраннями або зборами
старійшин. Монархію пов’язували лише з виконання військових функцій,
пізніше жрецьких, судових. Спадковість у той час ще не стала істотним
атрибутом монархії, важливішими виступали особисті якості монарха. В
період феодалізму інститут монархії відрізнявся особливою розробленістю,
оскільки був пов’язаний з крупною земельною власністю, випробовував
вплив роздробленості або досить жорстоке обмеження
становий-представницькими зборами.

У сучасному розумінні монархія – це влада успадкована. Ця влада нерідко
обожнювана (монарх — помазаник божий). У Японії Імператор до 1945 року
вважався сином богині Сонця – Аматерасу. Нині божественне походження
влади монарха мало кого хвилює.

Період розквіту монархії – це рубіж Нового часу. Саме тоді зі всією
чіткістю виявляється відмінність монархії від республіканської форми
правління, виробляються найважливіші її різновиди: монархія абсолютна,
необмежена і монархія конституційна, обмежена вже парламентом.

На чолі держави знаходитися монарх, який користується своєю владою по
спадку, хоча можливі варіанти коли початку тієї або іншої монархічної
династії кладуть вибори. Частіше прихід до влади був через насильство,
зрідка запрошення. З цього виходитиме і більшість діючих конституцій
монархічних держав.

Згідно ст. 1 Конституції Японії 1946 року «Імператор є символом держави
і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить
суверенна влада». Символом єдності і постійності держави називає Короля
ст. 56 Конституції Іспанії 1978 року.

Монарх набуває своєї влади за принципом крові, успадковувавши її по
власному праву. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої
політичні дії. У руках розділу такої держави зосереджена вся повнота
верховної державної влади, монарх виступає джерелом всякого права,
тільки з його волевиявлення ті або інші ухвали можуть набувати сили
закону. Монарх знаходитися на чолі виконавчої влади, від його імені
вершитися правосуддя, йому належить право помилування.

На міжнародній арені в стосунках з іншими державами монарх користується
титулом (князя, герцога, короля, імператора) отримує значний зміст з
державної скарбниці, має право на особливу охорону особи.

Треба відзначити те, що не у всіх монархіях монархи мають однакові має
рацію і повноваження. Це залежить від виду монархії.

У деяких монархіях розділ держави є одночасно релігійним розділом.

Види монархії в зарубіжних країнах.

Історія і сучасність знають різні види монархій. Вони в значній мірі
залежать від типів держав, а також від умов їх виникнення і
функціонування.

На сучасному етапі розвитку суспільства і держави монархії бувають –
абсолютна, дуалістична, парламентська.

Абсолютна монархія. Ця форма правління типова для пізнього феодалізму,
коли в глибинах аграрного ладу визрівають зачатки індустріального.

Характеризується вона тим, що в руках монарха зосереджується вся
повнота державної влади. Він сам видає закони, безпосередньо керує
адміністративною діяльністю або призначає для цього уряд, вершить вищий
суд. Ніяких обмежень його влади не немає, принаймні юридичних, хоча
політичні, морально-етичні, релігійні та інші можуть бути присутніми і
зазвичай в тій чи іншій мірі присутні. Піддані спочатку юридично
безправні, оскільки монарх не наділив їх якимись правами і не відібрав
ці права.

У сучасних умовах абсолютна монархія –надзвичайна рідкість. Прикладом
таких держав є Саудівська Аравія, Оман. Такі держави навіть можуть мати
нестандартні «конституції», проте ці акти не є конституціями в повному
розумінні слова, оскільки не обмежують владу монарха.

Монархи в Саудівській Аравії, Омані вважаються також вищими духовними
особами, що ще більш підсилює їх владу. Проте все ж таки ця влада не
безмежна: особлива роль належить правлячій сім’ї, яка на своїй раді
вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не
обов’язково син колишнього монарха) і може примусити монарха відректися
від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а
державний режим іменується абсолютизмом.

Дуалістична монархія. Це первинна форма обмеженою, або конституційною,
монархії. Тут виникає або вже розвивається розділення властей, видно
відділення законодавчої влади від старанної.

Законодавча влада належить в принципі парламенту, який обирається
підданими або певною їх частиною. Виконавча влада належить монархові,
який може здійснювати її безпосередньо або через уряд, що призначається
ним. Судова влада належить монархові, але може бути більш менш
незалежною.

Проте розділення властей при даній формі правління зазвичай урізане.
Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом
абсолютного вето, тобто без його твердження закон в силу не вступить.
Монарх може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть
вищу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично
дуалістичну монархію абсолютної. Наприклад, в Йорданії після розпуску
парламенту в 1974 році чергові парламентські вибори відбулися лише в
1989 році.

Уряд, якщо таке є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед
монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на
уряд, тільки використовуючи своє право встановлювати бюджет держави.
Важіль цей може використовуватися лише раз на рік, крім того, депутати,
вступаючи в конфлікт з урядом і через нього – з монархом, не можуть не
відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичною типовий
авторитарний політичний режим. Державний же режим може характеризуватися
як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є вираз компромісу між
володарюючою феодальною верхівкою суспільства і інший його частиною, в
якому переважання все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентарна монархія. Ця форма правління існує зазвичай у
високорозвинутих державах, де перехід від аграрного стоячи до
індустріального супроводжувався переважно не корінною ломкою колишніх
інститутів влади, а поступовим їх перетворенням і пристосуванням до
нових умов (Великобританія, Японія, Нідерланди, Швеція, Канада,
Австралія і інші держави).

Тут існує розвинене розділення властей при визнанні принципу
верховенство парламенту над виконавчою владою, демократичний або
принаймні ліберальний політичний режим.

Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який зазвичай
призначається монархом, повинен користуватися довірою парламенту (або
його нижньої палати), а монарх, отже, вимушений призначити розділом
уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість
місць, або лідера коаліції партій, такою більшістю тієї, що розташовує.

Монарх при даній формі правління царює, але не править. Правому вето
відносно законів, прийнятих парламентом, навіть коли воно йому належить,
він або на практиці не користується, або здійснює це право по вказівці
уряду. Як правило, монарх позбавлений можливості діяти самостійно, і всі
витікаючі від нього акти зазвичай готуються урядом і скріпляються його
розділом або відповідним міністром, без чого не мають юридичної сили.
Тим самим розділ уряду або міністр приймають на себе відповідальність за
даний акт монарха, оскільки сам монарх неответственен (у Великобританії
це виражається принципом «Король не може немати рації»). Ст. 4
Конституції Японії передбачає, що Імператор здійснює тільки такі дії, що
відносяться до справ держави, які передбачені конституцією.

Головна відмітна ознака парламентарної монархії – політична
відповідальність уряду перед парламентом (нижньою палатою) за свою
діяльність. Якщо парламент виразить уряду недовір’я або відмовить в
довірі, уряд повинен піти у відставку або повинно бути звільнено у
відставку монархом. Проте звичайно це повноваження парламенту
врівноважується правом урядів запропонувати монархові розпустити
парламент і призначити нові вибори, з тим щоб конфлікт між законодавчою
і виконавчою владою вирішив народ: якщо він підтримає уряд, то в
результаті виборів в парламенті утворюється більшість з його
прихильників, якщо ж виборці з урядом не згодні, то і склад парламенту
виявиться відповідним, а уряд буде змінений.

AE

4

N

AE

&

&

gdthPQ

2

4

6

:

< @ B F H N P айвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. . Чим ширше партійна коаліція, що сформувала уряд, тим це уряд менш стійко, бо тим складніше досягати згоди між партнерами по коаліції щодо різних політичних питань. Іноді варто якій-небудь партії відкликати своїх повноважних представників з уряду, як воно втрачає необхідну більшість в парламенті (нижній палаті) і часто вимушено піти у відставку. Навпаки, в станах, де існує двопалатна система (Великобританія, Канада, Австралія) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955-1993 рр.) і уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, проте на ділі уряд, який складається з лідерів партій, що володіє а парламенті більшістю, через цю партійну фракцію повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, або министериализма. Отже, при одній і тій же формі правління – парламентарній монархії – можливі два державні режими: парламентаризм і министериализм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи. З розвиваючих країн до парламентарних монархій належить Таїланд, непал, проте, враховуючи реальний вплив монарха, тут доводитися констатувати наявність дуалістичного державного режиму. Особливий різновид монархії – виборна (або виборча), така, що поєднує елементи монархії і республіки. Така монархія існує в Малайзії, де розділом держави є монарх, що обирається на 5 років, – особливою радою, що складається з правителів монархічних штатів, що входять в Малазийскую федерацію. Республіка як форма правління. Республіка (від латинського res publica – суспільна справа) – це така форма правління, при якій розділ держави (наприклад президент) обирається народом або спеціальною виборчою колегією. Законодавча влада належить виборному представницькому органу парламенту. Більшість країн сучасного світу є республіками. У відмінності від монархії при республіканській формі правління єдиним джерелом влади згідно із законом є народна більшість. Саме походження терміну республіка пов'язано з народом. «Respublica est res populi», - підкреслював Цицерон, рахуючи державу – справою народу. Республіканська форма правління остаточно встановилася у Франції лише з ухваленням Конституції 1875 року після двократної реставрації монархії. Швейцарія і Сан-Маріно мають цю форму правління спочатку. Більшість же сучасних європейських республік знайшли її після військових і революційних потрясінь ХХ століття, пов'язаних перш за все з світовими війнами. У Америці успішна озброєна національно-визвольна боротьба колишніх колоній проти монархічних метрополій також, як правило, породжувало республіканську форму правління. Рівним чином і в Африці і Азії розпад колоніальної системи в середині ХХ століття привів, за одиничним виключенням, до утворення республік. За інших рівних умов республіка - найбільш демократична форма правління, оскільки припускає, що повноваження будь-якої гілки влади, будь-якого найвищого її органу, включаючи розділ держави. Кінець кінцем грунтується не мандаті народу. Існують збочені різновиди республіки, власті, що характеризуються нелегітимністю. Наприклад, коли в країні відбувається державний переворот, який ставить на чолі держави одноосібного диктатора або групу диктаторів, форма правління офіційно може проголошуватися або залишатися республіканською, але її демократична суть вихолощується. Це відбувається і у тому випадку, коли законно вибраний або призначений посадовець (президент, прем'єр-міністр) захоплює ті, що належать йому за конституцією повноваження, відмовляється залишити свою посаду після закінчення терміну повноважень. Так поступили А.Гитлер в Германії в 1933 році, «чорні полковники» в Греції в 1967 році, А.Піночет в Чилі в 1973 році. Є і приклади такої заміни монархії республікою, які означають ліквідацію існуючої при монархії демократії. Наприклад, ті ж «чорні полковники» в червні 1973 року ліквідовували монархію, проте демократії країні така «республіка» зовсім не додала. Мало відрізняються від абсолютної монархії деякі республіки Тропічної Африки, де, не дивлячись на наявність парламенту, формально незалежних судів, влада президента практично необмежена (так звані монократичні республіки). Зміна президентів відбувається тут зазвичай лише в результаті їх смерті або військового перевороту, але не як в наслідку загальних виборів. Перевибори ж на новий термін носять скоріше ритуальний, чим реальний характер. У Малаві, наприклад, до недавнього часу Президент взагалі вважався таким, що знаходиться на посаді довічно. «Соціалістичні» республіки служили і служать прикриттям одноосібної диктатури генерального секретаря компартії або групової диктатури політбюро її центрального комітету. Види республік в зарубіжних країнах. Відомо декілька видів республік: дуалістична (президентська), парламентарна і змішана (напівпрезидентська). На вибір форми правління роблять вплив ряд чинників, але що визначає тут повинні бути довготривалі інтереси стабільності держави, а не сьогохвилинні політичні проблеми і та або інша розстановка сил. Парламентарна республіка. До цієї форми правління відноситися сказане небагато чим вище про парламентарну монархію, окрім, природно, розділи держави. Замість слабкого монарха тут є слабкий президент, який обирається або парламентом, або ширшою колегією, що включає на ряду з парламентом зазвичай депутатів парламентів суб'єктів федерацій або регіональних представницьких органів самоврядування. Обширні повноваження, якими деколи конституція наділяє президента парламентарної республіки, здійснюються, як правило, урядом, який в особі свого глави або міністра констрассигнует акти президента. Головна ознака парламентарної республіки, як і парламентарній монархії, - політична відповідальність уряду перед парламентом. Відповідальність тут часто солідарна: недовір'я одному членові уряду, особливо його розділу, вабить відставку всього уряду. Замість відходу у відставку уряд може зажадати від президента розпустити парламент (його нижню палату) і призначити нові вибори. При парламентарній республіці так само можливі два державні режими - парламентарний і министериальный. Чисто парламентські республік не так вже багато. До них відноситися Німеччина, Угорщина, Індія, Чехія і деякі інші країни. У тих країнах, де багатопартійність обуславливает дія парламентарного державного режиму, наслідком цього є часті урядові кризи. Недоліки парламентарної республіки зводяться, по-перше, до крайньої фрагментарності партійної системи, яка прирікає парламентську коаліцію на аналогічну фрагментарність, а уряд на нестійкість. При нерозвиненості партійної системи навіть нечисленні партії можуть з'явитися частиною парламентської коаліції більшості. Це може виявитися не менш згубним, чим безвихідь у взаєминах виконавчої і законодавчої влади. По-друге, цілком реальною може опинитися загроза тираненню, яке в змозі створити проста парламентська більшість, тобто ефективність і стабільність парламентських форм правління залежить від характеру політичних партій, що змагаються за місця в парламенті. Доля ж партій і структура партійної системи неабиякою мірою визначаються способом обрання законодавчою, тобто мажоритарною або пропорційною системою. Дуалістична (президентська) республіка. Ця форма правління небагато нагадує дуалістичну монархію, але має вельми істотні відмінності від неї. Гідність президентської форми правління полягає перш за все в тому, що всенародно вибраний президент являє собою осереддя загальнонаціональних устремлінь, виступає символом нації, символом приналежності громадян до єдиної держави. Ця форма дає повноваження одній особі, яка може здійснювати повноваження в надзвичайних обставинах. Президентська система правління забезпечує великий ступінь політичної стабільності. Розділ держави в президентській республіці отримує свої повноваження в результаті обрання на відомих термін. Термін знаходження на посаді в різних республіках різний: ст. II розділ 1 Конституції США 1788 року передбачає термін повноважень президента 4 року. Ст. 85 Конституції Італії 1947 року передбачає, що цей термін рівний семи рокам, також як і у Франції. Тут найбільш послідовно проведений принцип розділення властей, а взаємовідношення між гілками влади стоять на базі принципу так званих заборон і противаг. Це виявляється в наступному. І законодавча, і виконавча влада в президентській республіці отримує свій мандат безпосередньо від народу. Розділом виконавчої влади є обираний народом президент, який суміщає ці функції з функціями розділу держави. Уряди як колегіального органу зазвичай немає, міністри кожен окремо підпорядковані президентові. Судді, як і вищі посадовці виконавчої влади, призначаються президентом з відома верхньої палати парламенту, яка при цьому виходить не з політичного обличчя кандидатів, а з компетентності і моральних якостей. Міністрів і інших призначених їм посадовців виконавчої влади президент може зміщувати самостійно: не можна примушувати його працювати з тими, з ким він працювати не може і не бажає. Головна ознака даної форми правління – відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за політику, що проводиться. Парламент не може зміщувати її посадовців, якщо вони не порушили закон. Для своєї діяльності вони не потребують політичної довіри парламенту. Проте парламент і уряд вимушені співробітничати, оскільки жодна з гілок влади не може конституційним шляхом усунути іншу (зсув парламентом посадовців виконавчої і судової влади шляхом так званого імпічменту може мати місце лише, якщо з боку цих осіб допущені серйозні правопорушення). Заборони і противаги виявляються зокрема, в тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту, накладаючи на прийняті ним закони відкладальне (суспенсивное) вето, для подолання якого потрібна кваліфікована більшість голосів в обох палатах парламенту. У свою чергу верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом посадовців, а крім того, ратифікує (і може відмовити в цьому) увязнені президентом міжнародні договори. Судова влада контролює конституційність актів і парламенту, і президента, забезпечуючи тим самим дотримання правопорядку як законодавчою, так і виконавчою владою. Державний режим при такій формі правління – тільки дуалістичний. Залежно від обставин значення і роль конкретного парламенту або президента можуть бути сильніше або слабкіше, але якості державного режиму це не міняє. Президентська форма правління не є бездоганною. По-перше, у відмінності від парламентської форми правління, вона таїть в собі можливості тертя у взаєминах виконавчої і законодавчої гілок влади і провокації конституційної кризи. Вірогідність останнього особливо зростає, якщо президент і парламентська більшість належить до різних партій або політичних течій. Припущення, що президент завжди знаходиться над партійною боротьбою і политикантсвом лобістів, можуть не мати під собою вагомих підстав. Іншими словами, вибір між парламентською і президентською формами правління може означати вибір між єдиним, але нестабільним керівництвом і керівництвом стабільним, але чреватим конфліктом двох властей. По-друге, навряд чи існує оптимальний спосіб обрання президента. Будь-який з них має свої сильні і слабкі сторони. На перше місце по значущості виходить метод президентських виборів. Прямі вибори представляються найбільш простими і демократичними. Але моделей прямих виборів теж багато, а вибір способів не завжди залежить від президента. Президентська влада може опинитися у великій залежності від законодавчої гілки, від якої може залежати багато що, наприклад процедура переобрання президента на другій рядків в надзвичайно ускладненому порядку. Президентські республіки поширені в Латинській Америці. Ця форма правління зустрічається також в деяких країнах Азії і Африки. Правда, часто в цих країнах влада розділу держави на ділі виходить за конституційні рамки. Латиноамериканські республіки дослідниками частіше називалися суперпрезидентські. У останні 15-20 років ситуація стала мінятися, в багатьох країнах вона наближається до конституційного еталону. У конкретиці політичного життя тієї або іншої країни, з урахуванням того або іншого співвідношення політичних сил, традицій, що склалися, або реформ, що вводяться, можливі змішані або проміжні (між президентською і парламентською республікою) форми державного правління. Змішана (напівпрезидентська) республіка. Така форма правління поєднує в собі ознаки і президентською, і парламентарної республіки. Але поєднання це буває різним. Наприклад,, за Конституцією Французької республіки 1958 року Президент обирається громадянами і керує урядом, що характерний для президентської республіки. Уряд, що в той же час призначається ним, повинен користуватися довірою нижньої палати Парламенту – Національних Зборів, що характерний для парламентарної республіки. Разом з тим Президент може розпускати Національні Збори на свій розсуд, що не характерний не для тієї, ні для іншого різновиду республіканської форми правління. У цілій низці країн президент обирається громадянами, що характерний для президентської республіки, і має ряд повноважень, що дають йому можливість активно вторгатися в політичний процес, проте на практиці він ними не користується («сплячі повноваження»), а існуючий державний режим типовий для парламентарної республіки (парламентаризм або министериализм). Прикладом можуть служити Австрія, Ірландія, Ісландія, де «людиною № 1» признається все ж таки не розділ держави, а розділ уряду. Можна відзначити, що в більшості країн, що повалили в недавньому минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Хорватія і низка інших країн), встановилася змішана республіканська форма правління, при якій уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно вибраний президент, будучи нерідко харизматичним лідером нації, тобто володіючи загальновизнаною популярністю і народною довірою, не втручаючись в поточне управління, направляє політичний курс. Розділ уряду часом виступає в ролі «хлопчика для биття»: якщо що не виходить, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. Своєрідна форма правління в Швейцарії. Уряд (Федеральна Рада) призначається парламентом (Федеральними Зборами) і підзвітно йому, проте політична відповідальність уряду перед парламентом конституційно не передбачена, і державний режим, отже, швидше за все дуалістичний, а не парламентарний. «Класичні» форми правління на рубежі ХХI століття все більш рельєфно виявляють недоліки, що кореняться в їх конституційно-правовій природі: тенденцію до авторитаризму, монополізації влади в президентських республіках і зростаючу урядову нестабільність а республіках парламентарних. Список використаної літератури. Конституція Італійської Республіки 1947 року. Конституція Сполучених Штатів Америки 1788 року. Конституція Франції 1958 року. Конституція Швейцарської Конфедерації від 29 травня 1874 року. Конституція Японії 1947 року. Конституційне право: Учебник/Отв.ред. А.Е.Козлов – М.: Видавництво БЕК, 1997. Теорія держави і права: Курс лекций/Под ред. М.Н.Марченко. –М.: Зеркало, 1997. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Підручник Т.1-2/Отв.ред. Б.С.Страшун – М.: Видавництво БЕК, 1996. Юридичний енциклопедичний словник. Гл.ред. А.Я.Сухарев, Ред.кол.: М.М.Богуславській і ін. – 2-е видавництво, доп. – М.: Радянська енциклопедія, 1987 рік.

Похожие записи