2

Міністерство освіти і науки України

Національний університет харчових технологій

Кафедра менеджменту

зовнішньоекономічної діяльності

Контрольна робота

з дисципліни: “Методолігія та організація наукових досліджень»

Виконав: студент 6 курсу

(з. ф. н) спеціальність МЗЕД

Корнелішин Олексій

Перевірив: Викладач

Дунда С.П.

Київ — 2009

Зміст

Теоретичне питання 1. Наукові кадри та їх підготовка

Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів

Теоретичне питання 2. Структура побудови науково-дослідницької
діяльності в Україні

Розділ I. Загальні положення

Розділ II. Правовий статус суб’єктів наукової і науково-технічної
діяльності

Розділ III. Державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників

Розділ IV. Повноваження суб’єктів державного регулювання та управління у
сфері наукової і науково-технічної діяльності

Розділ V. Форми і методи державного регулювання та управління у науковій
і науково-технічній діяльності

Список використаної літератури

Теоретичне питання 1. Наукові кадри та їх підготовка

Звернемося до національного законодавства, до Постанови КМУ від 1
березня 1999 р. N 309 «Про затвердження Положення про підготовку
науково-педагогічних і наукових кадрів» із змінами і доповненнями,
внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року
N 960.

Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів

Це Положення регламентує діяльність у галузі підготовки
науково-педагогічних і наукових кадрів і є обов’язковим для всіх вищих
навчальних закладів та наукових установ України незалежно від їх
підпорядкованості та форми власності.

Підготовка науково-педагогічних та наукових кадрів в аспірантурі і
докторантурі

Загальні положення:

1. Аспірантура і докторантура є формами підготовки науково-педагогічних
та наукових кадрів вищої кваліфікації.

Аспірантура і докторантура відкривається при вищих навчальних закладах
третього або четвертого рівнів акредитації і прирівняних до них закладах
післядипломної освіти (далі — вищі навчальні заклади), у наукових
установах, які мають висококваліфіковані науково-педагогічні та наукові
кадри, сучасну науково-дослідну, експериментальну та матеріальну базу.

2. Відкриття і закриття аспірантури і докторантури у вищих навчальних
закладах, у наукових установах (за винятком наукових установ
Національної академії наук) здійснює Міносвіти, а в наукових установах
Національної академії наук — її Президія.

Пропозиції про відкриття аспірантури або докторантури у вищих навчальних
закладах та наукових установах подаються міністерствами, іншими
органами, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади,
наукові установи, галузевими академіями наук до Міносвіти, а про
відкриття аспірантури або докторантури у наукових установах Національної
академії наук — до її Президії. Державні вищі навчальні заклади, які не
належать до сфери управління міністерств, інших органів, галузевих
академій наук, а також вищі навчальні заклади іншої форми власності
звертаються з пропозиціями про відкриття аспірантури або докторантури
безпосередньо до Міносвіти.

До супровідного листа з пропозиціями про відкриття аспірантури або
докторантури додається клопотання вищого навчального закладу, наукової
установи про відкриття аспірантури або докторантури, в якому наводиться
перелік наукових спеціальностей, з яких пропонується відкриття
аспірантури або докторантури, склад наукових і науково-педагогічних
кадрів з кожної наукової спеціальності та витяг з рішення вченої
(наукової або науково-технічної) ради вищого навчального закладу,
наукової установи про відкриття аспірантури або докторантури.

У такому ж порядку подається клопотання про розширення переліку наукових
спеціальностей в аспірантурі або докторантурі.

Аспірантура відкривається з відривом від виробництва та без відриву від
виробництва, а докторантура — з відривом від виробництва.

3. Науково-методичне керівництво та контроль за діяльністю аспірантури і
докторантури у вищих навчальних закладах і наукових установах здійснює
Міносвіти, а в наукових установах Національної академії наук — її
Президія.

4. Підготовка в аспірантурі і докторантурі здійснюється:

1) за рахунок:

коштів Державного бюджету України — за державним замовленням для роботи
у державному секторі народного господарства;

коштів юридичних та фізичних осіб — на умовах контракту — для роботи у
державному і недержавному секторах народного господарства;

2) іноземців та осіб без громадянства на підставі:

міжнародних договорів України;

загальнодержавних програм;

договорів, укладених вищими навчальними закладами, науковими установами
з юридичними та фізичними особами.

5. Особи, які раніше пройшли повний курс навчання в аспірантурі або
докторантурі за державним замовленням, а також відраховані з неї
достроково за вчинення протиправних дій або невиконання індивідуального
плану, не мають права повторного вступу до аспірантури і докторантури за
державним замовленням.

6. Проекти річних і перспективних планів прийому до аспірантури і
докторантури за державним замовленням розробляються вищими навчальними
закладами і науковими установами, затверджуються відповідно до
законодавства України і доводяться до вищих навчальних закладів і
наукових установ міністерствами, іншими органами, до сфери управління
яких належать вищі навчальні заклади, наукові установи, галузевими
академіями наук, Президією Національної академії наук.

7. Кількість аспірантів і докторантів, підготовка яких здійснюється поза
державним замовленням, визначається керівником вищого навчального
закладу, наукової установи з урахуванням можливостей забезпечення
кваліфікованого наукового керівництва і консультування.

8. Вищі навчальні заклади, наукові установи вміщують у засобах масової
інформації оголошення про конкурсний прийом до аспірантури і
докторантури не пізніше ніж за три місяці до початку прийому із
зазначенням наукових спеціальностей, термінів та умов прийому, переліку
необхідних документів.

9. Вступники до аспірантури або докторантури подають на ім’я керівника
вищого навчального закладу, наукової установи такі документи:

1) заяву;

2) особовий листок з обліку кадрів;

3) список опублікованих наукових праць і винаходів. Аспіранти, які не
мають опублікованих наукових праць і винаходів, подають наукові доповіді
(реферати) з обраної ними наукової спеціальності;

4) медичну довідку про стан здоров’я за формою N 286-у;

5) копію диплома про закінчення вищого навчального закладу із
зазначенням одержаної кваліфікації спеціаліста або магістра (особи, які
здобули відповідну освіту за кордоном, — копію нострифікованого
диплома);

6) посвідчення про складання кандидатських іспитів (за наявності
складених кандидатських іспитів).

Паспорт та диплом про вищу освіту подаються вступником особисто.

При вступі до докторантури, крім того, подаються:

1) розгорнутий план дисертації на здобуття наукового ступеня доктора
наук (далі — докторська дисертація);

2) копія диплома про присудження наукового ступеня кандидата наук (у
разі здобуття відповідної освіти за кордоном — копія нострифікованого
диплома).

Диплом про присудження наукового ступеня кандидата наук подається
вступником особисто.

10. Після закінчення прийому до аспірантури і докторантури керівники
вищих навчальних закладів, наукових установ у п’ятиденний термін подають
до міністерств, інших органів, до сфери управління яких належать вищі
навчальні заклади, наукові установи, галузевих академій наук звіт про
виконання плану прийому до аспірантури і докторантури за рахунок
державного замовлення.

11. Тема дисертації, індивідуальний план роботи аспіранта або докторанта
після обговорення кафедрою, відділом, лабораторією затверджуються вченою
радою вищого навчального закладу, наукової установи не пізніше
тримісячного терміну після зарахування його до аспірантури або
докторантури.

12. Керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані звільнити з
роботи осіб, зарахованих до аспірантури з відривом від виробництва або
докторантури, в необхідний для своєчасного прибуття на навчання термін.
Підставою для звільнення з роботи є копія наказу про зарахування особи
до аспірантури або докторантури.

13. Особам, зарахованим за державним замовленням до аспірантури з
відривом від виробництва або докторантури, стипендія призначається з дня
їх зарахування, а тим, які навчаються в аспірантурі або докторантурі за
контрактом, — відповідно до умов контракту.

14. Аспірантам і докторантам можуть бути призначені в установленому
порядку іменні стипендії, засновані на честь видатних діячів науки,
культури, освіти, громадських діячів, а також засновані Президентом
України, Кабінетом Міністрів України, а також державними і недержавними
органами, підприємствами, установами і організаціями.

15. Аспіранти і докторанти мають право на:

1) користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною,
оздоровчою базою вищих навчальних закладів, наукових установ;

2) отримання всіх видів відкритої наукової інформації і наукового
консультування;

3) участь у науковій діяльності кафедри, відділу, лабораторії;

4) отримання державної стипендії встановленого розміру у разі
зарахування на навчання з відривом від виробництва за державним
замовленням;

5) переривання навчання з поважних причин з подальшим його продовженням.
Тривалість і кількість переривань навчання, а також поважність причин
визначаються вченою радою вищого навчального закладу, наукової установи;

6) щорічні канікули тривалістю до двох календарних місяців, які
включаються до загального терміну навчання у разі зарахування на
навчання з відривом від виробництва;

7) участь у виборах до органів самоврядування вищого навчального
закладу, наукової установи;

8) роботу за сумісництвом відповідно до законодавства України;

9) безпечні і нешкідливі умови навчання і праці;

10) забезпечення впорядкованим житлом — у разі зарахування на навчання з
відривом від виробництва за державним замовленням — на час навчання за
умови оплати вартості користування житлом самим аспірантом або
докторантом (іногороднім);

11) працевлаштування згідно з типовою угодою у разі зарахування на
навчання за державним замовленням або контрактом (у разі навчання поза
державним замовленням).

Покладення вищими навчальними закладами, науковими установами на
аспірантів та докторантів обов’язків, не пов’язаних з підготовкою
дисертації, забороняється.

Термін навчання в аспірантурі і перебування в докторантурі включається
до науково-педагогічного стажу.

16. Аспіранти і докторанти зобов’язані:

1) дотримуватися вимог законодавства, моральних, етичних норм поведінки;

2) глибоко оволодівати знаннями, практичними навичками, професійною
майстерністю, підвищувати загальний культурний рівень;

3) опанувати методологію проведення наукових досліджень;

4) виконувати індивідуальний план роботи над дисертацією. Індивідуальний
план роботи аспіранта передбачає складання кандидатських іспитів із
спеціальності, іноземної мови та філософії, а у разі необхідності —
додаткового іспиту, визначеного рішенням спеціалізованої вченої ради
закладу, установи, де передбачається захист дисертації, і заліків з
дисциплін, визначених рішенням вченої ради вищого навчального закладу,
наукової установи з урахуванням профілю підготовки, а також педагогічна
практика;

5) звітувати про хід виконання дисертації на засіданні кафедри, відділу,
лабораторії, вченої ради вищого навчального закладу, наукової установи;

6) у встановлений термін захистити дисертацію або подати її
спеціалізованій вченій раді;

7) дотримуватися статуту і правил внутрішнього розпорядку вищого
навчального закладу, наукової установи.

17. Взаємозобов’язання аспіранта або докторанта, підготовка яких
здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу,
наукової установи визначаються в типовій угоді (додаток 1), якою
передбачається своєчасне закінчення роботи над дисертацією,
працевлаштування після закінчення аспірантури або докторантури,
забезпечення відповідних умов праці, надання впорядкованого житла тощо,
та відповідальність сторін у разі невиконання умов типової угоди.

18. Підготовка аспірантів або докторантів понад державне замовлення
здійснюється на підставі контрактів, укладених між вищими навчальними
закладами, науковими установами та вступниками до аспірантури або
докторантури (установами, організаціями та підприємствами, що направили
їх на навчання), якими передбачається повне відшкодування витрат на їх
підготовку, включаючи виплату стипендії.

19. До терміну навчання в аспірантурі або перебування в докторантурі не
включається період хвороби (тривалістю понад один місяць), знаходження у
відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до
досягнення нею трирічного віку, а також відсутність з інших поважних
причин, передбачених законодавством України. Вчена рада вищого
навчального закладу, наукової установи оцінює обставини, що виключили
можливість працювати над дисертацією, і визначає термін, на який
продовжується навчання в аспірантурі або докторантурі (як правило, не
більше одного року).

20. В окремих випадках вчена рада вищого навчального закладу, наукової
установи може встановлювати термін навчання в аспірантурі або
перебування в докторантурі диференційовано — від одного до трьох років з
урахуванням обсягу наукового доробку і ступеня готовності дисертації.

21. Переведення аспірантів або докторантів до іншого вищого навчального
закладу, наукової установи, а також на іншу форму навчання здійснюється
керівниками вищих навчальних закладів, наукових установ.

Переведення аспірантів, які навчаються за цільовим призначенням, на іншу
форму навчання може здійснюватися тільки за клопотанням організації, яка
направила їх на навчання.

22. Аспірант або докторант може бути відрахованим з аспірантури або
докторантури за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку вищого
навчального закладу, наукової установи, за вчинення протиправних дій, а
також за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин,
передбачених пунктом 19 цього Положення.

Рішення про відрахування аспіранта або докторанта приймає вчена рада
вищого навчального закладу, наукової установи. На підставі рішення
вченої ради аспірант або докторант відраховується з аспірантури або
докторантури наказом керівника вищого навчального закладу, наукової
установи.

Аспірант або докторант, який був зарахований до аспірантури або
докторантури за державним замовленням і відрахований через зазначені
причини, відшкодовує вартість навчання згідно із законодавством України.

23. Аспіранти або докторанти можуть бути направлені на стажування до
провідних вітчизняних і закордонних наукових центрів. Витрати, пов’язані
з їх відрядженням, проводяться згідно із законодавством України.

24. Аспірант або докторант, який успішно захистив дисертацію до
закінчення терміну навчання в аспірантурі або перебування в
докторантурі, вважається таким, що повністю виконав індивідуальний план
роботи, і відраховується з аспірантури або докторантури з дня захисту
дисертації.

25. Вчені ради вищих навчальних закладів, наукових установ зобов’язані
не менш як один раз на рік розглядати питання щодо підготовки наукових і
науково-педагогічних кадрів, переглядати склад наукових керівників,
консультантів та усувати від наукового керівництва або наукового
консультування осіб, які не забезпечують своєчасної і якісної підготовки
аспірантів або докторантів.

26. Відповідальність за рівень організації наукової підготовки в
аспірантурі і докторантурі покладається на керівника вищого навчального
закладу, наукової установи.

Докторантура:

27. До докторантури приймаються особи, які мають науковий ступінь
кандидата наук, наукові здобутки та опубліковані праці з обраної
наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому рівні
проводити фундаментальні, пошукові і прикладні наукові дослідження.

28. Термін перебування в докторантурі на загальних умовах не перевищує
трьох років, крім умов, передбачених у пунктах 19 та 20 цього Положення.

29. Кафедра, відділ, лабораторія в місячний термін з часу отримання
документів заслуховує наукові доповіді вступників до вступу до
докторантури, розглядає розгорнуті плани роботи над дисертацією і шляхом
таємного або відкритого голосування визначає можливість зарахування
кожної особи до докторантури.

Вчена рада вищого навчального закладу, наукової установи в місячний
термін розглядає висновки кафедри, відділу, лабораторії щодо вступника і
приймає рішення про його зарахування до докторантури.

Рішення вченої ради затверджується і оформляється наказом керівника
вищого навчального закладу, наукової установи.

30. Для надання допомоги докторанту в написанні дисертації за місцем
його підготовки може призначатися з числа висококваліфікованих
науково-педагогічних і наукових кадрів — докторів наук — науковий
консультант, який несе особисту відповідальність за якісне і своєчасне
виконання докторантом дисертації. Науковими консультантами можуть
призначатися також провідні вчені — доктори наук сторонніх організацій.

Кількість докторантів, прикріплених до одного наукового консультанта,
визначається за його згодою керівником вищого навчального закладу,
наукової установи і не повинна перевищувати 3 осіб одночасно, включаючи
докторантів, підготовка яких здійснюється поза державним замовленням.

На здійснення наукового консультування відводиться щороку 50 академічних
годин на одного докторанта.

31. Щороку докторанти подають до вченої ради вищого навчального закладу,
наукової установи після попереднього обговорення на кафедрі, у відділі,
лабораторії звіт про виконання індивідуального плану роботи, за
результатами якого проводиться їх атестація і приймається рішення про
подальше перебування в докторантурі. Результати атестації затверджуються
керівником вищого навчального закладу, наукової установи.

Аспірантура:

32. До аспірантури на конкурсній основі приймаються особи, які мають
вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра. На клінічні
кафедри, у відділи та лабораторії вищих навчальних закладів медичного
профілю, а також медичних наукових установ до аспірантури приймаються
особи, які на час вступу мають не менше двох років стажу роботи лікарем
після закінчення інтернатури, лікарський фах якої відповідає науковій
спеціальності аспірантури, або мають кваліфікацію магістра медицини. За
такими спеціальностями, як патологічна анатомія, токсикологія,
патологічна фізіологія, імунологія і алергологія, мікробіологія,
екологія, генетика, паразитологія, мікологія, вірусологія, та науковими
спеціальностями таких галузей, як фармацевтичні науки, профілактична
медицина, приймаються особи, які мають кваліфікацію спеціаліста та
закінчили інтернатуру з лікарського (провізорського) фаху, що відповідає
фахові аспірантури.

33. Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва не
перевищує трьох років, а без відриву від виробництва — чотирьох років,
крім умов, передбачених у пунктах 19 та 20 цього Положення.

34. Для проведення прийому до аспірантури створюється приймальна комісія
під головуванням керівника (заступника керівника) вищого навчального
закладу, наукової установи. Члени приймальної комісії призначаються
керівником вищого навчального закладу, наукової установи з числа
керівників кафедр, відділів, лабораторій, а також передбачуваних
наукових керівників аспірантів.

35. Рішення про допуск до складання вступних іспитів до аспірантури
виноситься приймальною комісією за результатами співбесіди, розгляду
реферату та поданих наукових праць з урахуванням письмового висновку
передбачуваного наукового керівника, про що вступник до аспірантури
повідомляється у тижневий термін.

Приймальна комісія може відмовити вступнику у допуску до складання
вступних іспитів до аспірантури у зв’язку з неподанням у встановлений
термін всіх або окремих документів, названих у пункті 9 цього Положення,
або поданням їх після закінчення встановленого терміну.

36. Вступники до аспірантури складають вступні іспити із спеціальності
(в обсязі навчальної програми для спеціаліста або магістра, яка
відповідає обраній ними науковій спеціальності, із філософії та однієї
із іноземних мов на вибір (англійської, німецької, іспанської,
італійської, французької) в обсязі навчальних програм для вищих
навчальних закладів IV рівня акредитації, затверджених Міносвіти. Іспит
з іншої іноземної мови складається за рішенням вченої ради вищого
навчального закладу, наукової установи у разі, коли знання цієї мови
необхідне для роботи над дисертацією.

Результати вступних іспитів до аспірантури дійсні протягом календарного
року.

Вступники, які на час вступу до аспірантури склали всі або декілька
кандидатських іспитів, звільняються від відповідних вступних іспитів до
аспірантури і їм зараховуються оцінки кандидатських іспитів.

37. Прийом вступних іспитів до аспірантури проводиться предметними
комісіями, як правило, у кількості 3 — 5 осіб, які призначаються
керівником вищого навчального закладу, наукової установи і до складу
яких включаються доктори та кандидати наук, а до складу предметної
комісії із наукової спеціальності і передбачувані наукові керівники. До
складу предметної комісії з іноземної мови можуть включатися також
доценти та висококваліфіковані викладачі, які не мають наукового ступеня
і вченого звання.

38. Особам, які допущені до складання вступних іспитів до аспірантури з
відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання
вступних іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана
відпустка за місцем роботи з розрахунку 10 днів на кожний вступний
іспит. Особи, які вступають до аспірантури з одним або кількома
складеними кандидатськими іспитами, користуються додатковою оплачуваною
відпусткою для складання вступних іспитів, що залишились, із розрахунку
10 днів на кожний іспит. Особи, які склали всі кандидатські іспити,
правом на додаткову відпустку для складання вступних іспитів до
аспірантури за місцем роботи не користуються.

До відпустки не включається час проїзду від місця роботи вступника до
аспірантури до місця знаходження вищого навчального закладу, наукової
установи і назад. Витрати на проїзд та проживання несе вступник.
Документом, який засвідчує право вступника до аспірантури на додаткову
оплачувану відпустку, є повідомлення приймальної комісії за підписом
керівника вищого, навчального закладу, наукової установи про його допуск
до складання вступних іспитів.

39. На підставі результатів вступних іспитів до аспірантури приймальна
комісія приймає рішення щодо кожного вступника.

У разі одержання однакових оцінок переважне право при зарахуванні до
аспірантури мають вступники, рекомендовані до вступу до аспірантури
вченою радою вищого навчального закладу (факультету), наукової установи,
які успішно закінчили магістратуру і склали всі або декілька
кандидатських іспитів.

Зарахування до аспірантури проводиться наказом керівника вищого
навчального закладу, наукової установи.

Про зарахування до аспірантури або про відмову в зарахуванні до
аспірантури вступнику повідомляється в п’ятиденний термін з дня
прийняття приймальною комісією відповідного рішення.

40. Кожному аспіранту одночасно з його зарахуванням відповідним наказом
керівника вищого навчального закладу, наукової установи призначається
науковий керівник, як правило, доктор наук або за рішенням вченої ради,
як виняток, кандидат наук.

Науковий керівник аспіранта здійснює наукове керівництво роботою над
дисертацією, контролює виконання затвердженого ним індивідуального плану
та несе особисту відповідальність за якісне написання аспірантом
дисертації.

Кількість аспірантів, прикріплених до наукового керівника — доктора
наук, не повинна перевищувати 5 осіб одночасно (разом з докторантами), а
для наукового керівника — кандидата наук — 3 осіб, включаючи аспірантів
та докторантів, підготовка яких здійснюється поза державним замовленням.

На здійснення наукового керівництва відводиться щороку 50 академічних
годин на одного аспіранта.

41. Аспірант працює за індивідуальним планом роботи, не менше ніж два
рази на рік звітує про його виконання на засіданні кафедри, відділу,
лабораторії і щорічно атестується науковим керівником. За результатами
атестації відповідним наказом керівника вищого навчального закладу,
наукової установи аспірант переводиться на наступний рік навчання або
відраховується з аспірантури.

42. Аспірантам, які навчаються без відриву від виробництва та успішно
виконують індивідуальний план роботи, за місцем роботи надається
додаткова оплачувана щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів
для складання кандидатських іспитів і виконання роботи над дисертацією
та, за їх бажанням, протягом чотирьох років навчання — один вільний від
роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої
заробітної плати працівника. До щорічної відпустки не включається час
проїзду від місця роботи аспіранта до місця знаходження вищого
навчального закладу, наукової установи і назад. Витрати на проїзд несе
аспірант.

43. Аспіранти, які закінчили навчання в аспірантурі з відривом від
виробництва за державним замовленням, працевлаштовуються згідно з
типовою угодою, а аспіранти, які закінчили навчання в аспірантурі поза
державним замовленням, — згідно з контрактом.

Здобувачі наукового ступеня кандидата наук, які працюють над
дисертаціями поза аспірантурою

44. Самостійна робота над дисертацією на здобуття наукового ступеня
кандидата наук є однією з форм підготовки науково-педагогічних і
наукових кадрів.

45. Здобувачами наукового ступеня кандидата наук, які працюють над
дисертаціями поза аспірантурою (далі — здобувачі), можуть бути особи,
які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра.

Іноземці та особи без громадянства можуть бути здобувачами на підставі:

міжнародних договорів України;

загальнодержавних програм;

договорів, укладених вищими навчальними закладами, науковими установами
з юридичними та фізичними особами.

46. Здобувачі прикріплюються до вищих навчальних закладів, наукових
установ, що мають аспірантуру з відповідних спеціальностей, з метою
підготовки і захисту кандидатської дисертації, а також для поглибленого
теоретичного вивчення спеціальних дисциплін, вивчення іноземної мови та
філософії, складання кандидатських іспитів на термін до 5 років.

Особи, які раніше пройшли повний курс навчання в аспірантурі за
державним замовленням, правом прикріплення до вищих навчальних закладів,
наукових установ як здобувачі не користуються.

Особи, які повністю використали термін прикріплення як здобувачі, правом
повторного прикріплення не користуються.

47. Для прикріплення до вищого навчального закладу, наукової установи з
метою написання кандидатської дисертації здобувач подає на ім’я його
керівника заяву, до якої додається список опублікованих наукових праць і
винаходів та копія диплома про вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста
або магістра. Для прикріплення до вищого навчального закладу, наукової
установи з метою складання кандидатських іспитів здобувач подає на ім’я
його керівника тільки заяву та витяг з рішення вченої ради вищого
навчального закладу, наукової установи, де виконується дисертаційна
робота.

48. Керівник вищого навчального закладу, наукової установи на підставі
письмового висновку передбачуваного наукового керівника за результатами
співбесіди із здобувачем та висновків відповідної кафедри, відділу,
лабораторії видає наказ про прикріплення здобувача і призначення
наукового керівника.

Науковими керівниками здобувачів призначаються, як правило, доктори наук
або за рішенням вченої ради, як виняток, кандидати наук.

Кількість здобувачів, прикріплених до одного наукового керівника, не
повинна перевищувати 5 осіб одночасно, включаючи аспірантів і
докторантів.

У разі прикріплення здобувача тільки для складання кандидатських іспитів
науковий керівник не призначається.

49. Здобувачі протягом місяця після прикріплення до вищого навчального
закладу, наукової установи подають на кафедру у відділ, лабораторію на
затвердження погоджений з науковим керівником індивідуальний план
роботи. Теми дисертацій, здобувачів після погодження на кафедрі, у
відділі, лабораторії затверджуються вченою радою вищого навчального
закладу наукової установи.

50. Здобувачі працюють над дисертаціями за індивідуальними планами
роботи, щорічно звітують на засіданні кафедри, відділу, лабораторії і
атестуються науковими керівниками.

51. Організацію, облік і контроль за роботою здобувачів над дисертацією
здійснює відділ аспірантури вищого навчального закладу, наукової
установи, до яких вони прикріплені.

Здобувачі, які не виконують індивідуального плану роботи без поважних
причин, передбачених у пунктах 19 та 20 цього Положення, на підставі
висновків атестації наукового керівника і висновків кафедри, відділу,
лабораторії підлягають відрахуванню.

52. Відповідно до індивідуального плану роботи здобувачі користуються
необхідним обладнанням, лабораторіями, бібліотеками тощо за місцем
прикріплення.

53. Здобувачі складають за місцем прикріплення кандидатські іспити з
наукової спеціальності, іноземної мови та філософії, а також за рішенням
вченої ради вищого навчального закладу, наукової установи інші іспити та
заліки з урахуванням профілю підготовки.

Якщо вищий навчальний заклад, наукова установа не має права приймання
кандидатських іспитів з окремих дисциплін (іноземної мови, філософії),
за клопотанням керівництва цих навчальних закладів, наукових установ
здобувачам дозволяється складати кандидатські іспити в інших вищих
навчальних закладах та наукових установах, що мають у своєму складі
відповідні комісії з приймання кандидатських іспитів.

Здобувачі, які склали кандидатські іспити і виконали індивідуальний план
роботи, допускаються до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата наук.

54. На здійснення наукового керівництва щороку відводиться 25
академічних годин на одного здобувача.

55. Здобувачу, який успішно поєднує виробничу або педагогічну діяльність
з науковою роботою, може надаватися творча відпустка згідно з
законодавством України.

56. Для надання допомоги здобувачам, які навчаються за спеціальними
курсами і готуються до складання кандидатських іспитів, а також
спеціалістам, які вступають до аспірантури при вищих навчальних
закладах, наукових установах, можуть створюватися групи підготовки із
залученням до проведення занять у них науково-педагогічних і наукових
працівників.

Витрати, пов’язані з функціонуванням груп підготовки для здобувачів
сторонніх організацій, проводяться за рахунок коштів здобувачів або
організацій, де вони працюють.

Переведення кандидатів наук, які працюють у вищих навчальних закладах,
на посади наукових співробітників для завершення докторських дисертацій

57. Кандидати наук, які мають вагомі здобутки з певної наукової
спеціальності і виконали не менше двох третин плану дисертаційної
роботи, можуть переводитися на посади наукових співробітників для
завершення докторських дисертацій тривалістю до двох років.

58. Кандидати наук, які претендують на переведення на посаду наукового
співробітника, подають на ім’я керівника вищого навчального закладу за
місцем роботи заяву із зазначенням необхідної тривалості перебування на
посаді наукового співробітника, а також розгорнутий план докторської
дисертації, календарний графік його виконання та список опублікованих
наукових праць і винаходів.

59. Вчена рада вищого навчального закладу, в якому кандидат наук працює
на штатній педагогічній посаді, розглянувши висновки відповідної кафедри
щодо можливості переведення кандидата наук на посаду наукового
співробітника, визначає можливі терміни виконання докторської дисертації
і приймає рішення про переведення його на посаду наукового
співробітника. Рішення вченої ради вищого навчального закладу
оформляється наказом керівника.

60. У необхідних випадках кандидати наук, звільнені з педагогічної
роботи у зв’язку з переведенням на посади наукових співробітників для
завершення докторської дисертації, можуть бути прикомандировані до інших
вищих навчальних закладів або наукових установ за погодженням з ними.

Вищі навчальні заклади і наукові установи, що дали згоду на
прикомандирування наукового співробітника для завершення докторської
дисертації, призначають йому наукового консультанта і здійснюють
контроль за роботою наукового співробітника.

Заробітна плата науковому співробітнику, прикомандированому до вищого
навчального закладу, наукової установи, виплачується за його основним
місцем роботи, а витрати на відрядження оплачуються відповідно до
законодавства України.

61. Посадові оклади кандидатів наук, переведених для завершення
докторської дисертації на посади наукових співробітників за місцем їх
роботи, встановлюються на рівні посадових окладів наукових
співробітників — кандидатів наук наукової установи, яка
підпорядковується або входить до складу вищого навчального закладу, а
для прикомандированих наукових співробітників — на рівні посадових
окладів наукових співробітників — кандидатів наук наукової установи, яка
підпорядкована або входить до складу вищого навчального закладу, який
його прикомандирував.

62. Кандидати наук, переведені для завершення докторських дисертацій на
посади наукових співробітників у вищому навчальному закладі, після
закінчення першого року перебування на посаді наукового співробітника
проходять атестацію, за підсумками якої вченою радою вищого навчального
закладу приймається рішення про подальше перебування їх на посаді
наукового співробітника на наступний річний термін.

Кандидати наук, прикомандировані для завершення докторських дисертацій
до вищих навчальних закладів, наукових установ, подають річний звіт
вченій раді вищого навчального закладу, наукової установи за місцем
прикомандирування, висновки якої направляються вищому навчальному
закладу, в штаті якого перебуває науковий співробітник, і враховуються
при вирішенні питання про його подальше перебування на цій посаді на
наступний річний термін.

63. Після закінчення терміну перебування на посаді наукового
співробітника для завершення докторської дисертації кандидат наук
зобов’язаний подати докторську дисертацію і доповісти про це на вченій
раді вищого навчального закладу (факультету), наукової установи, де
виконувалася дисертація.

64. Посади викладачів вищих навчальних закладів, що звільняються в
результаті переведення кандидатів наук на посади наукових співробітників
для завершення докторської дисертації, можуть заміщуватися іншими
особами відповідно до законодавства України.

65. За кандидатами наук, переведеними на посади наукових співробітників
для завершення докторських дисертацій, зберігається право повернення до
вищого навчального закладу, який направив їх для завершення докторських
дисертацій, на посади викладачів з урахуванням набутого ними рівня
кваліфікації.

66. Кандидати наук, які були переведені на посади наукових
співробітників для завершення докторських дисертацій, але не завершили
їх, надалі права вступу до докторантури та права отримання творчої
відпустки не мають.

Порядок проведення кандидатських іспитів:

67. Кандидатські іспити є складовою частиною атестації
науково-педагогічних і наукових кадрів. Кандидатські іспити проводяться
з метою встановлення глибини професійних знань, наукового і культурного
кругозору здобувача наукового ступеня кандидата наук, підготовленості
його до самостійної науково-дослідної діяльності. Складання
кандидатських іспитів здобувачами є обов’язковим для присудження їм
наукового ступеня кандидата наук.

68. Кандидатські іспити складаються з філософії, іноземної мови і
спеціальності.

Кандидатський іспит з іноземної мови може складатися з англійської,
німецької, іспанської, італійської, французької мов. Якщо для написання
дисертації потрібні знання іншої іноземної мови, керівник вищого
навчального закладу, наукової установи може дозволити складання
кандидатського іспиту з цієї мови.

69. Здобувач, який має вищу освіту із спеціальності, що не відповідає
галузі науки, з якої підготовлено дисертацію, на підставі рішення
відповідної спеціалізованої вченої ради складає додатковий кандидатський
іспит із наукової спеціальності відповідної галузі науки за Переліком
спеціальностей наукових працівників.

70. Кандидатські іспити із спеціальності складаються у вищих навчальних
закладах третього або четвертого рівнів акредитації та в наукових
установах, у яких відкрита аспірантура або є спеціалізована вчена рада з
відповідної наукової спеціальності.

Кандидатські іспити із спеціальності приймаються за програмами, що
складаються з двох частин: типової програми, затвердженої Міносвіти, і
додаткової програми, що розробляється відповідною кафедрою, відділом,
лабораторією.

Додаткова програма кандидатського іспиту із спеціальності повинна
включати нові розділи відповідної наукової спеціальності і питання,
пов’язані з напрямом досліджень здобувача, а також враховувати останні
досягнення у відповідній галузі науки і найновішу наукову літературу.

За рішенням приймальної комісії кандидатський іспит із спеціальності,
залежно від обсягу матеріалу, може проводитися двома етапами з
виставленням загальної оцінки.

71. Кандидатські іспити з філософії складаються у вищих навчальних
закладах третього або четвертого рівнів акредитації, які мають
самостійні кафедри філософії або суспільних наук (за наявності в штаті
не менше одного доктора філософських наук), Центрі гуманітарної освіти
Національної академії наук та його відділеннях, у
науково-консультативному центрі Української аграрної академії наук,
Центрі з прийому кандидатських іспитів Академії педагогічних наук,
Центрі підготовки кадрів для фінансової системи України
Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів.

Кандидатські іспити з філософії приймаються за типовими програмами,
затвердженими Міносвіти.

72. Кандидатські іспити з іноземної мови складаються у вищих навчальних
закладах третього або четвертого рівнів акредитації, які мають
самостійні кафедри іноземних мов, у Центрі наукових досліджень та
викладання іноземних мов Національної академії наук та його відділеннях,
у науково-консультативному центрі Української аграрної академії наук,
Центрі з прийому кандидатських іспитів Академії педагогічних наук,
Центрі підготовки кадрів для фінансової системи України
Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів.

Кандидатські іспити з іноземної мови приймаються за типовими програмами,
затвердженими Міносвіти.

73. Комісії з приймання кандидатських іспитів з кожної дисципліни
призначаються керівником вищого навчального закладу, наукової установи у
складі голови комісії (заступника керівника, декана факультету денної
форми навчання вищого навчального закладу, начальника відділу наукової
установи) і не менше двох членів з числа кваліфікованих спеціалістів —
докторів і кандидатів наук.

До складу комісії з приймання кандидатського іспиту із спеціальності
повинно входити не менше трьох фахівців, два з яких мають бути докторами
наук, третій — кандидатом наук з цієї спеціальності.

До складу комісії з приймання кандидатського іспиту з філософії повинно
входити не менше двох фахівців, один з яких має бути доктором
філософських наук, а інший — кандидатом філософських наук.

До складу комісії з приймання кандидатського іспиту з іноземної мови
повинно входити не менше двох викладачів кафедри іноземних мов, а також
викладач спеціальної кафедри або науковий співробітник, який має
науковий ступінь із спеціальності здобувача наукового ступеня кандидата
наук і вільно володіє відповідною іноземною мовою.

На кандидатських іспитах можуть бути присутні члени відповідної
спеціалізованої вченої ради вищого навчального закладу, наукової
установи, де складається кандидатський іспит, керівник, заступник
керівника, представники Міносвіти, Вищої атестаційної комісії,
Національної академії наук, міністерств, інших органів, до сфери
управління яких належать вищі навчальні заклади, наукові установи,
галузевих академій наук.

74. Кандидатські іспити за рішенням приймальної комісії проводяться з
використанням екзаменаційних білетів. Для підготовки до відповіді
використовуються екзаменаційні листки, що зберігаються після іспиту
протягом року.

75. Рівень знань здобувача оцінюється за чотирибальною системою:
«відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно».

76. На кожного здобувача заповнюється протокол кандидатського іспиту
(додаток 2), до якого вносяться прізвища членів комісії, присутніх на
іспитах, з обов’язковим зазначенням їх наукового ступеня, вченого звання
і посади.

Протоколи засідання комісій з приймання кандидатських іспитів
зберігаються за місцем складання кандидатських іспитів протягом десяти
років.

77. Допуск здобувачів до складання кандидатських іспитів здійснюється за
наказом керівника (заступника керівника) вищого навчального закладу,
наукової установи.

Вищий навчальний заклад, наукова установа, де приймаються кандидатські
іспити, повідомляють осіб, зазначених у наказі, про допуск до складання
кандидатського іспиту, про час і місце проведення кандидатського іспиту
не пізніше ніж за місяць до його проведення.

У разі неявки здобувача на іспит з поважних причин він може бути
допущений керівником вищого навчального закладу, наукової установи до
складання кандидатського іспиту протягом поточної сесії.

Рішення комісії з приймання кандидатського іспиту може бути оскаржене
керівнику вищого навчального закладу, наукової установи здобувачем у
терміни, встановлені приймальною комісією вищого навчального закладу,
наукової установи.

78. Кандидатські іспити приймаються організовано, два рази на рік у
формі сесій. Терміни проведення сесій встановлюються керівником вищого
навчального закладу, наукової установи, де приймаються кандидатські
іспити. У разі подання здобувачем до спеціалізованої вченої ради
дисертації до захисту кандидатський іспит може бути прийнятий поза
сесією.

79. Після складання кожного кандидатського іспиту видається посвідчення
встановленої форми, а за місцем складання останнього кандидатського
іспиту ці посвідчення замінюються на єдине посвідчення.

80. Іноземці та особи без громадянства складають кандидатські іспити на
загальних підставах.

81. Керівникам (заступникам керівників) вищих навчальних закладів,
наукових установ складати кандидатські іспити за місцем основної роботи
не дозволяється.

82. Приймання кандидатських іспитів в аспірантів, підготовка яких
здійснюється за державним замовленням, проводиться за рахунок коштів
вищого навчального закладу, наукової установи, а в аспірантів,
підготовка яких здійснюється поза державним замовленням, на
компенсаційній основі.

83. Відповідальність за дотримання встановленого порядку проведення
кандидатських іспитів несе голова відповідної приймальної комісії і
керівник вищого навчального закладу, наукової установи.

84. Кандидатські іспити, прийняті з порушенням вимог цього Положення,
вважаються недійсними.

85. У разі порушення встановленої процедури приймання кандидатських
іспитів Міносвіти та Президія Національної академії наук можуть
позбавити вищий навчальний заклад, наукову установу права подальшого
приймання кандидатських іспитів з відповідних дисциплін.

Світова глобалізація та розвиток інформаційних технологій, трансформація
українського суспільства та перехід до створення національної
інноваційної системи — такими є зовнішні та внутрішні імперативи, які
впливають на розвиток вітчизняного кадрового науково-технічного
потенціалу.

Виступаючи осередком інтелектуальних ресурсів суспільства кадровий
потенціал науково-технічної сфери впливає на конкурентоздатність
економіки та переважно визначає місце держави на світовому
глобалізованому ринку. Стратегічним завданням для України є ефективне
використання цього потенціалу, що є можливим за досягнення гармонізації
основних параметрів науково-технологічної сфери (внутрішніх чинників) та
сприяння зростанню попиту на науково кваліфіковані кадри в економіці
(зовнішніх чинників). Для вирішення цього завдання необхідним є побудова
гнучкої, адекватної системи кадрового забезпечення, здатної не лише
ефективно реагувати на зовнішні виклики, проте й сприяти формуванню
перспективних напрямів науково-технологічного розвитку країни як
підґрунтя її суспільно-економічного прогресу.

Україна є державою, що володіє достатньо вагомим науково-технічним
кадровим потенціалом, який відчутно впливає на її соціально-економічний
розвиток. За рівнем такого впливу, 4,6 дослідників на 1000 осіб
економічно активного населення, Україна дещо поступається
середньоєвропейському показникові (5,7 — для перших 15 країн ЄС), проте
випереджає нових членів цього Союзу, зокрема Словенію (4,5), Словаччину
та Угорщину (3,7), Польщу (3,3). Одночасно чисельність її наукових
кадрів зменшується на відміну від переважної більшості європейських
країн, що погіршує передумови для успішної реалізації євроінтеграційних
прагнень держави.

У період економічного піднесення України протягом 2000-2003 років
відновився попит на вітчизняну науково-технологічну продукцію, внаслідок
чого збільшились обсяги фінансування ДіР (частка видатків на ДіР зросла
з 1, 20% ВВП у 2000 році до 1,37% — 2003 року). Це загальмувало процеси
руйнації науково-технічного потенціалу, проте ще більше актуалізувало
проблему невідповідності його структури ані поточним завданням
трансформації держави, ані перспективам її зростання. На відміну від
тієї ж Росії, в якій з настанням економічного зростання 1999 року
відновилися позитивні процеси нарощування інтелектуального потенціалу
суспільства, у тому числі зайнятого у сфері ДіР, в Україні кадрова криза
наукового потенціалу ще триває.

Процеси інтеграції освіти і науки, які, першою чергою, мають
спрямовуватися на створення системи кадрового забезпечення інноваційної
діяльності країни, є стохастичними та залежать переважно від поточних
політичних, адміністративних та економічних чинників без врахування
внутрішніх потреб та перспектив такого розвитку. Недосконалою та
незбалансованою є вітчизняна система статистичних показників кадрового
потенціалу науки, затягнутим у часі через відомчу неузгодженість є
процес їхньої гармонізації із статистичною системою міжнародних
індикаторів розвитку науки і технологій Європейського Союзу, Організації
економічної співпраці, ЮНЕСКО тощо. Відповідно відсутнім є систематичний
моніторинг потреб у кваліфікованих кадрах за різними сферами економічної
діяльності, особливо науково-технологічного спрямування. Все це також
ускладнює процес розроблення стратегічних державних рішень щодо розвитку
системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Отже, однією із головних причин тривання наукового занепаду в Україні
залишається невизначеність щодо стратегічних цілей та напрямів
науково-технологічного розвитку держави, та, відповідно, зволікання з
реформуванням існуючої науково-технологічної системи, у тому числі її
кадрового потенціалу. Так, в урядовій Програмі “Послідовність.
Ефективність. Відповідальність” державні заходи щодо кадрового
потенціалу науково-технічної сфери полягають лише у розробленні проекту
Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 і
наступні роки. Стратегією економічного і соціального розвитку України
(2004-2015 роки). Шляхом Європейської інтеграції” передбачається
“створення умов для розвитку науково-технічного потенціалу та кадрове
забезпечення інноваційної діяльності», проте без визначених індикаторів
такого розвитку та термінів їхнього досягнення.

Важливим кроком до визначення стратегічних підходів держави щодо
розвитку власного кадрового науково-технічного потенціалу має стати
реалізація Указу Президента України від 30 квітня 2004 року №499 “Про
додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових
досліджень” як стратегічної основи економічного зростання і сталого
розвитку держави. У тому числі цим Указом закладається підґрунтя для
створення комплексної системи кадрового забезпечення
науково-технологічного розвитку. Державні заходи, які будуть розроблені
для реалізації цього законодавчого акту, мають бути спрямовані на злам
триваючих процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної
науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:

зменшення чисельності працівників, зайнятих ДіР, особливо їхньої
активної частини — дослідників;

зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV
рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають
науково-технічну діяльність;

демографічна криза дослідницького потенціалу науки внаслідок вибуття
працівників продуктивного віку (30-54 років) до інших сфер економічної
діяльності, а також їхньої еміграції;

ріст чисельності науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також
наростання процесів сумісництва;

невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою, науковців
вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.

Скорочення чисельності кадрового потенціалу науково-технологічної сфери
України відбувається переважно через зменшення його активної частини —
дослідників та техніків. Протягом 2000-2003 років чисельність
працівників основної діяльності наукових організацій скоротилась на
8,5%, у тому числі дослідників (-5,9%) та техніків (-33,6%). Одночасно
доволі значною у штатній структурі організацій залишається частка
адміністративно-господарчого персоналу (39,7% від загалу працівників).
Такі штатні диспропорції суттєво знижують ефективність проведення
безпосередньо наукових, науково-технічних робіт та стримують розвиток
перспективних напрямів ДіР, зокрема через завищення обсягів витрат на
них.

Отже, триваюча тенденція зменшення чисельності працівників, зайнятих
безпосередньо виконанням ДіР (дослідники та техніки), насамперед,
пов’язана з кризою існуючої інституціональної структури української
науки, що переважно функціонує у рамах традиційної галузево-відомчої
системи. Такий стан відповідає стратегії “виживання” та, деяким чином,
“збереження» науково-технологічного потенціалу країни. Проте, перехід до
стратегії ефективного використання та розвитку цього потенціалу вимагає
застосувати нові принципи до організації наукової праці, першою чергою
через реформування існуючої інституціональної структури задля приведення
її у відповідність до сучасних суспільно-економічних умов.

Найбільш динамічними категоріями персоналу наукових організацій останніх
3 років були дослідники та адміністративно-господарчий персонал. Проте,
якщо плинність адміністративно-господарського персоналу переважно
підпорядковується загальним тенденціям ринку праці в Україні, то
динаміка руху дослідницького загалу є показником зовнішньої мобільності
науковців.

Основними причинами плинності персоналу наукових організацій, що складає
понад 15%, є економічна неефективність функціонування більшості з них та
низький суспільний статус наукової діяльності. Останній з чинників є
критично важливим у виборі своєї майбутньої професії для випускників ВНЗ
— лише 0,7% від їхнього загалу обирають науково-технологічну діяльність.
Переважна частина з цих молодих фахівців (68,1%) стають дослідниками, ще
19,5% — техніками. Проте їхньої чисельності недостатньо, аби змінити
усталені тенденції кадрового скорочення та зменшення плинності
персоналу.

Незначний вплив молоді на динаміку кадрового потенціалу науки в Україні
також пов’язаний з недоліками вітчизняної системи вищої освіти.
Екстенсивне зростання чисельності студентів, у тому числі ВНЗ III-IV
рівнів акредитації, відбувається через збільшення частки молодих людей,
які вчаться за напрямами соціальних і гуманітарних наук, освіти — з
відповідним зменшенням питомої ваги інших галузей знань. Досягнутий
розподіл контингенту студентів за галузями знань свідчить про
незавершеність трансформаційного процесу вітчизняної освітянської галузі
та суперечить сучасній концепції побудови суспільства знань.

Згідно результатів міжнародних аналітичних досліджень, зокрема в ЄС,
чисельність випускників ВНЗ за напрямами “наука” та “інженерія”
відображають дві тенденції майбутньої “економіки, що ґрунтується на
знаннях», а саме: характеризують якість системи вищої освіти та
збільшення (зменшення) людських ресурсів вищої кваліфікації в економіці
країни. За цими індикаторами Україна ще перебуває серед країн-нових
членів ЄС, проте вже поступається першим 15 країнам Європи, особливо за
часткою студентів, які навчаються за напрямами “наука” (Табл.1). Триває
зменшення чисельності, отже й частки випускників за напрямом
“інженерія», що звужує майбутні технологічні можливості економічного
розвитку. Незначною є питома вага випускників у сфері “медичних та
сільськогосподарських наук», що загрожує накопиченню нерозв’язаних
проблем розвитку сфери життєздатності населення.

Таблиця 1.

Кваліфіковані випускники ВНЗ університетського кшталту (спеціалісти,
бакалаври, магістри) в ЄС та в Україні

Випускники університетів,%Чисельність, тис. осібНаука (природничі науки,
математика та інформатика) ІнженеріяМедичні та сільсько-господарські
наукиСоціальні, гуманітарні науки, освітаВсі фахи навчанняСполучене
Королівство17111752551,7Франція1515757508,2Швеція1022194342,7Німеччина91
72440296,6ЄС (15 країн)
121415522241,1Чехія1011135143,6Литва521115727,5Польща37356431,1ЄС (25
країн) 111313542872,2Україна*621564414,5

Джерело: Key Figures 2003-2004, European Commission, Directorate-General
for Research.

*Держкомстат України, 2004.

*Обчислення автора.

Така структура випускників ВНЗ III-IV рівнів відповідає поточним умовам
ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про несуттєвий суспільний
інтерес до наукової діяльності. Запровадження останнім часом низки
державних заходів щодо заохочення молоді до науки, проведення
відповідної кадрової політики в наукових організаціях мали позитивний
ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не
враховували суспільні інтереси всього загалу науковців. Внаслідок цього
наростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок
вибуття науковців продуктивного віку (“активу”) до інших сфер
діяльності, а також їхньої еміграції.

Аналіз демографічної динаміки дослідників свідчить про нерівномірність
цього процесу за областями наук. Найбільш динамічним, отже й мобільним є
кадровий потенціал технічних та природничих наук. Оскільки ці області
наук є найвагоміші за потенціалом (70,1% від загалу), то саме вони
визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2003 років
динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як
“відплив мізків” за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення
(віком до 29 років). Кадровий потенціал природничих наук, навпаки
збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних
академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації
природничого спрямування. Одночасно, понад третину приросту кадрів у
таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років і старіше, що
можна вважати як створення перспектив для подальшого збільшення
потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була
кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування,
про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими
групами.

Наука в умовах глобалізації світу все більше стає інтернаціональною. Це
пов’язано з тим, що сучасні наукові проблеми можуть бути розв’язані
шляхом докладання колективних зусиль, на межі та у сполучені міжфахових
досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв’язки між науковцями
з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого,
проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати
напрям досліджень, комунікативність та мобільність.

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є
імперативом сучасного наукового буття. Одночасно, його здатність
реалізувати власний творчий потенціал залежить від внутрішніх прагнень
вченого та зовнішніх умов наукового середовища, першою чергою тих, що
створюються в країні. За невідповідності цих чинників, виникають
передумови для відтоку науковців за кордоном, у країни, де їхній
науковий напрям є домінуючим, або перспективним для розвитку. Зазвичай
за кордон від’їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають
певні наукові здобутки. До того ж, ці науковці відносяться до активу
кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто
відносяться до тих, хто генерує нові творчі ідеї. Для країн-донорів їхня
еміграція характеризується як “втрачені можливості», відповідно для
країн, до яких вони емігрують — “надбані можливості”. Віковий розподіл
цього угрупування вітчизняних вчених може слугувати моделлю для
визначення недоліків у проведенні кадрової наукової політики держави, бо
саме такі науковці не вбачали перспективності своєї подальшої діяльності
в країні проживання.

В цілому, міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності
розвитку певних напрямів науково-технічної діяльності для
країн-реципієнтів та, відповідно, індикатором нерозвиненості
(безперспективності) таких напрямів — для країн-донорів. Виходячи із
такого, на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для
неї властивими є наявність еміграції за відсутності офіційної імміграції
науковців, а також переважання традиційних напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців спричиняє певну
замкненість наукових досліджень в країні, особливо прикладного
спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг
вітчизняної науково-технологічної продукції. Не сприяє процесам наукової
імміграції також і суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази
України: обумовлена Законом України “Про імміграцію” імміграція
науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним
актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної
невідповідності, принаймні, створило би можливості для притоку науковців
з-за кордону як одного із міжнародно прийнятих способів поповнення
кадрового потенціалу науки.

Науковці вищої кваліфікації (доктори та кандидати наук) є творчою
складовою кадрового потенціалу науково-технологічної сфери країни,
імперативом кадрового активу науки. Їм властиві мобільність, прагнення
до творчої самодосконалості, отже — до самостійного вибору досліджень у
будь-якій обраній ними сфері економічної діяльності. Усталений
суспільний статус цих науковців, виникнення можливостей для їх
самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка
системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів, все це сприяє
тому, що їхня чисельність з 2000 року постійно збільшувалася і склала у
2003 році 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів
наук, 64,4 тис. — кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основної
державної підтримки, від 1991 року, заслуговувало збільшення
суспільно-гуманітарних напрямів ДіР, що також було одним із головним
чинником зростання чисельності вчених.

Аналіз галузевої структури науковців вищої кваліфікації України у 2003
році свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп
— тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку
(природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні,
суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів
наук. Винятком слугують науковці вищої кваліфікації
сільськогосподарського спрямування, які мають найнижчу частку серед
загалу науковців вищої кваліфікації — 4,6%. Одночасно ці науковці є
найбільш залученими до виконання ДіР на відміну від інших, про що
свідчить зокрема показник зайнятості у науці (співвідношення між
штатними науковцями з вченими ступінями та їхнім загалом в економіці
країни), що виступає одним із індикаторів наукової активності вчених.

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилась у 2003 році до
0,275 проти 0,400 у 1995 році. Особливо суттєво погіршилась наукова
активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування —
показник їхньої наукової активності впав до 0,234 (2003) проти 0,454
(1995). Найбільш активними угрупуваннями вчених (для яких індикатор
перевищував середній в Україні) у 2003 році були області
сільськогосподарських (0,588) та природничих наук (0,406).

Необхідно зазначити, що рівень залучення до виконання ДіР у наукових
організаціях навіть найактивнішого загалу вчених не можна вважати
задовільним. Виокремилась вагома група таких фахівців, які або взагалі
не займаються науковою працею, або беруть участь у зайнятті нею час від
часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного
та суспільного спрямування. Фактично, таких фахівців можна вважати за
“вчених поза наукою», бо через сучасний динамічний розвиток суспільних
знань та науково-технічного прогресу в цілому, вони швидко
декваліфікуються у власній науковій царині. Окрім того, на думку
вітчизняних аналітиків, наявним є також явище здобуття наукового
ступінню як ознаки суспільної престижності. Для з’ясування обставин та
тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових
ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення
“активу» та “пасиву» найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на
процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку
країни.

Специфічні умови трансформації українського суспільства, триваюча криза
існуючих інституціональних структур вітчизняної науки, у рамах яких
допоки не вдається організувати повноцінний дослідницький процес та
забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили до
розповсюдження та зростання такого явища як сумісництво у науці.
Загальна чисельність сумісників у науці досягла 57,2 тис. осіб, або
третину від наявного штатного персоналу наукових організацій країни.
Найбільш властивим це явище є для дослідників, першою чергою для
докторів та кандидатів наук.

Позитивними рисами наукового сумісництва є перехід до контрактових умов
праці, а також заміщення втраченого кадрового потенціалу наукових
організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час
та творчу енергію на розв’язання переважно не взаємопов’язаних поточних
завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї
праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти
перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження
проектних засад організації діяльності у наукових інституціях. Особливо
актуальним запровадження таких заходів вважається для наукових
інституцій технічного та медичного спрямування, проведення ДіР в яких є
більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні, організаційні
інновації такого нормативного реформування діяльності наукових
інституцій України доцільно було би провести як пілотні проекти.

Таблиця 2.

Розподіл науковців-сумісників вищої кваліфікації в наукових організаціях
за галузями наук

Частка від загалу сумісників,%Доктори наукКандидати наукОбласті
наук1995200319952003Природничі науки4,09,62,97,5Технічні
науки26,626,429,731,5Медичні науки21,012,118,312,5Сільськогосподарські
науки5,24,77,14,6Суспільні науки9,213,911,013,2Гуманітарні
науки0,52,40,32,6

Аналіз розподілу загалу сумісників з вченими ступінями за областями наук
(табл.2) свідчить про зростання кадрової нестачі у штатних працівниках
відповідних категорій у переважній більшості наукових організацій, окрім
медичного та сільськогосподарського спрямування. Так, якщо для
організацій медичного спрямування зменшення частки сумісників пов’язане
зі зростанням “пасивної» частини науковців вищої кваліфікації, то
сільськогосподарського спрямування — із загальним зменшенням їхньої
чисельності: протягом 1995??2003 років приріст нових докторів та
кандидатів наук був майже відсутній.

Сукупність вище означених чинників свідчить про кризовий стан власне
системи кадрового забезпечення науки в Україні та відсутність дієвих
підойм (законодавчих, економічних, адміністративних) для її
врегулювання. Намагання зберегти традиційними структури та державне
регулювання окремими елементами цієї системи спричиняють до збільшення
галузевих диспропорцій системи підготовки наукових кадрів та загрожують
вітчизняному науково-технологічному розвитку. Фактично окремі складові
системи продукування наукових кадрів виконують функції, які не
забезпечують її цілісність та дієздатність.

Зростання чисельності аспірантів відбувається переважно через постійне
збільшення кількості аспірантур при ВНЗ, які не беруть участі у
науково-технологічній діяльності, проте мають відповідати акредитаційним
вимогам МОН щодо власного статусу (університет, національний,
державний). Структура підготовки аспірантів та докторантів за галузями
наук відповідає структурі освітянських галузей знань, що також спричиняє
усталеність їх посередньої ефективності — протягом 1995-2003 років
завершували аспірантуру із захистом не більше 18%.

Усталеним є екстенсивне зростання загалу науковців вищої кваліфікації,
чисельність яких стала співставною з чисельністю дослідників, проте
виявляється незалежною від таких. Недостатньо ефективною для
забезпечення науково-технологічного розвитку видається також державна
система здобуття вищої наукової кваліфікації та відповідне регулювання
пропорцій між докторами та кандидатами наук.

Аналіз галузевої структури окремих складових системи кадрового
забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні 2003 року також
свідчить про паралельне, майже незалежне функціонування освітянської та
наукової частини цієї системи (Табл.3). Властивий освітянській сфері
суспільно-технічний вектор підготовки фахівців з набуттям вагомості
гуманітарного спрямування, безумовно, впливає на динаміку та структуру
молодого поповнення науки, а також відповідно змінює пріоритети напрямів
ДіР у науково-технологічній сфері країни.

Таблиця 3.

Галузева структура системи підготовки наукових кадрів в Україні 2003
року (оцінка) *

Області наук/ галузі знаньВипускники ВНЗ (бакалаври, магістри)
**,%Аспіранти,%Докторанти,%Дослідники в ЕПЗ***,%Науковці вищої
кваліфікації в економіці,%Природничі науки6,515,116,117,123,0Технічні
науки/ Інженерія20,921,021,847,128,2Медичні
науки2,55,53,46,215,2Сільськогосподарські науки2,65,03,07,24,6Суспільні
науки45,134,329,36,616,8Гуманітарні науки7,314,719,51,511,2

* обчислення автора.

** Галузі знань не повністю збігаються з областями наук за
класифікаційними ознаками.

***ЕПЗ — еквівалент повної зайнятості.

Отже, актуальною постає проблема створення ефективної системи
забезпечення якісного зростання кадрового потенціалу науки з урахуванням
тенденцій цивілізаційного поступу та стратегічних напрямів розвитку
держави. Приєднання України до загальноєвропейського “Болонського
процесу» щодо реформування національної системи вищої освіти, має
спричинити уніфікацію процедури підготовки кваліфікованих кадрів, у тому
числі для майбутнього зайняття науково-технологічною діяльністю. Позаяк,
чинна вітчизняна система підготовки наукових кадрів має зазнати
структурної трансформації. По-перше, це означатиме необхідність побудови
ступеневої системи продукування знань: повна середня освіта — повна вища
освіта — науково-технологічна вища освіта (магістратура); аспірантура
(для здобуття вченої кваліфікації) — докторантура (для набуття
кваліфікації менеджера науки). По-друге, галузева структура цієї системи
має визначатися відповідно до світових тенденцій суспільно-економічного
та науково-технологічного розвитку та пріоритетних напрямів вітчизняних
наукових досліджень.

Запровадження наведеної системи кадрового забезпечення дослідницької
діяльності в Україні дозволить гармонізувати процес підготовки науковців
відповідно до основних принципів побудови такої в європейських країнах,
з урахуванням історичних та національних особливостей нашої країни,
використати переваги існуючої системи підвищення кваліфікації, створить
можливості для впровадження моделі навчання науковців протягом їхнього
активного життя.

Для удосконалення системи кадрового забезпечення науково-технологічного
розвитку України, підвищення ефективності використання наявного
кадрового потенціалу та створення умов для його гармонійного розвитку,
доцільно:

Удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки
адміністративно-господарчого персоналу до 20% відповідно до європейських
стандартів.

Запровадити ринкові підойми до системи кадрового забезпечення сфери
науково-технічної діяльності — перехід до контрактової система оплати
праці, стратегічного планування розвитку в та сприяння створенню системи
кадрового консалтинґу наукового потенціалу.

Створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів
відповідно до потреб науково-технологічного розвитку країни.

Гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України
шляхом передачі частини її функцій на користь вчених рад наукових
інституцій зі збереженням за нею наглядової функції.

Передбачити у проекті урядової Державної програми інтеграції науки,
освіти та виробництва на 2006 і наступні роки розроблення концепції
Програми реформування науково-технологічної сфери як необхідної умови
модернізації наявного інтелектуального потенціалу держави.

З досягненням гармонізації вітчизняної системи підготовки наукових
кадрів, відповідного розвитку перспективних напрямів науки і техніки
шляхом перерозподілу зростаючих обсягів фінансування, виникатимуть також
додаткові чинники для активного залучення до проведення ДіР іноземних
молодих науковців, та інтелектуальної імміграції у ті перспективні
наукові галузі, які нині перебувають у кадровій кризі.

В цілому такі підходи і реалізація, запропонованих заходів,
стимулюватимуть розвиток науково-технічного й загалом інтелектуального
потенціалу України, що відповідає її національним інтересам та є
ключовим важелем динамічного розвитку економіки й зростання добробуту
українського суспільства.

Теоретичне питання 2. Структура побудови науково-дослідницької
діяльності в Україні

Наведемо тут Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»
(Із змінами станом 22.05.2008).

Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади
функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для
наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства
і держави у технологічному розвитку.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства,
підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального
зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки
розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової
національної культури та освіти, створення умов для реалізації
інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і
науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні
використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для
задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Розділ I. Загальні положення

Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на
одержання і використання нових знань. Основними її формами є
фундаментальні та прикладні наукові дослідження;

науково-технічна діяльність — інтелектуальна творча діяльність,
спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях
техніки і технологій. Її основними формами (видами) є науково-дослідні,
дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні,
пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або
партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов’язані з
доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх
використання;

науково-педагогічна діяльність — педагогічна діяльність у вищих
навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III-IV рівнів
акредитації, пов’язана з науковою та (або) науково-технічною
діяльністю;)

науково-організаційна діяльність — діяльність, що спрямована на
методичне, організаційне забезпечення та координацію наукової,
науково-технічної та науково-педагогічної діяльності;

фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або)
експериментальна діяльність, спрямована на одержання нових знань про
закономірності розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв’язку;

прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність,
спрямована на одержання і використання знань для практичних цілей;

вчений — фізична особа (громадянин України, іноземець або особа без
громадянства), яка має повну вищу освіту та проводить фундаментальні та
(або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або)
науково-технічні результати;

молодий вчений — вчений віком до 35 років;

науковий працівник — вчений, який за основним місцем роботи та
відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається
науковою, науково-технічною, науково-організаційною або
науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно
від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену
результатами атестації;

науково-педагогічний працівник — вчений, який за основним місцем роботи
займається професійно педагогічною та науковою або науково-технічною
діяльністю у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти
III-IV рівнів акредитації;

науково-дослідна (науково-технічна) установа (далі — наукова установа) —
юридична особа незалежно від форми власності, що створена в
установленому законодавством порядку, для якої наукова або
науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків
загального річного обсягу виконаних робіт;

наукова робота — дослідження з метою одержання наукового результату;

науковий результат — нове знання, одержане в процесі фундаментальних або
прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової
інформації у формі звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового
повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження,
наукового відкриття тощо;

науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне
рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, розробка, яка
впроваджена або може бути впроваджена у суспільну практику.
Науково-прикладний результат може бути у формі звіту, ескізного проекту,
конструкторської або технологічної документації на науково-технічну
продукцію, натурного зразка тощо.

Стаття 2. Мета і завдання

Метою цього Закону є врегулювання відносин, пов’язаних з науковою і
науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення
ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для
забезпечення розвитку усіх сфер суспільного життя.

Основними завданнями цього Закону є визначення:

правового статусу суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності,
матеріальних та моральних стимулів забезпечення престижності та
зумовленої суспільними потребами пріоритетності цієї сфери людської
діяльності, залучення до неї інтелектуального потенціалу нації;

економічних, соціальних та правових гарантій наукової і
науково-технічної діяльності, свободи наукової творчості;

основних цілей, напрямів та принципів державної політики у сфері
наукової і науково-технічної діяльності;

повноважень органів державної влади щодо здійснення державного
регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної
діяльності.

Стаття 3. Законодавство України про наукову і науково-технічну
діяльність

Законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність
складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів, що
регулюють відносини у процесі здійснення такої діяльності.

Розділ II. Правовий статус суб’єктів наукової і науково-технічної
діяльності

Стаття 4. Суб’єкти наукової і науково-технічної діяльності

Суб’єктами наукової і науково-технічної діяльності є: вчені, наукові
працівники, науково-педагогічні працівники, а також наукові установи,
наукові організації, вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації,
громадські організації у науковій та науково-технічній діяльності (далі
— громадські наукові організації).

Стаття 5. Вчений

Вчений є основним суб’єктом наукової і науково-технічної діяльності.

Вчений має право:

обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності
відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських
цінностей;

об’єднуватися з іншими вченими в постійні або тимчасові наукові
колективи для проведення спільної наукової і науково-технічної
діяльності;

брати участь у конкурсах на виконання наукових досліджень, які
фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших
джерел відповідно до законодавства України;

здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати
своєї діяльності;

публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим
способом, у порядку, встановленому законодавством України;

брати участь у конкурсах на заміщення вакантних посад наукових і
науково-педагогічних працівників;

отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію;

здобувати державне і громадське визнання через присудження наукових
ступенів, вчених звань, премій, почесних звань за внесок у розвиток
науки, технологій, впровадження наукових, науково-технічних результатів
у виробництво та за підготовку наукових кадрів.

Вчений при здійсненні наукової, науково-технічної та
науково-педагогічної діяльності зобов’язаний:

не завдавати шкоди здоров’ю людини, її життю та довкіллю;

додержуватися етичних норм наукового співтовариства, поважати право на
інтелектуальну власність.

Стаття 6. Науковий працівник

Науковий працівник може виконувати науково-дослідну,
науково-педагогічну, дослідно-конструкторську, дослідно-технологічну,
проектно-конструкторську, проектно-технологічну, пошукову,
проектно-пошукову роботу та (або) організовувати виконання зазначених
робіт у наукових установах та організаціях, вищих навчальних закладах
III-IV рівнів акредитації, лабораторіях підприємств.

Науковий працівник має право:

об’єднуватись в професійні спілки, бути членом і брати участь в
діяльності громадських об’єднань і політичних партій;

на мотивовану відмову брати участь в науковій (науково-технічній)
діяльності, результати якої можуть мати негативні наслідки для людини,
суспільства або довкілля;

на матеріальну підтримку виконуваних досліджень за рахунок коштів
Державного бюджету України та інших джерел фінансування відповідно до
законодавства України;

на іменні та інші стипендії, а також премії, що встановлюються державою,
юридичними та фізичними особами;

на об’єктивну оцінку своєї діяльності та отримання матеріальної
винагороди відповідно до кваліфікації, наукових результатів, якості та
складності виконуваної роботи, а також одержання доходу чи іншої
винагороди від реалізації наукового або науково-прикладного результату
своєї діяльності;

займатися викладацькою діяльністю, надавати консультативну допомогу, а
також бути експертом відповідно до законодавства України;

займатися підприємницькою діяльністю відповідно до законодавства
України.

Науковий працівник зобов’язаний:

провадити наукові дослідження відповідно до укладених договорів
(контрактів);

представляти результати наукової і науково-технічної діяльності шляхом
наукових доповідей, публікацій та захисту дисертацій;

у встановленому порядку проходити атестацію на відповідність займаній
посаді;

постійно підвищувати свою кваліфікацію.

Прийняття на роботу наукових працівників здійснюється на основі
конкурсного відбору.

Науковий працівник не може бути примушений провадити наукові
дослідження, якщо вони або їх результати викликають або можуть викликати
шкідливі для здоров’я людини, її життя та довкілля наслідки, а також не
може бути притягнутий до відповідальності за відмову від участі у таких
дослідженнях.

Стаття 7. Наукова установа

Наукова установа діє на підставі статуту (положення), що затверджується
в установленому порядку.

Управління науковою установою здійснює її керівник.

Керівник наукової установи, як правило, обирається таємним голосуванням
на зборах колективу наукових працівників на визначений статутом
(положенням) наукової установи термін і затверджується власником
наукової установи або уповноваженим ним органом, якщо інше не
передбачено статутом (положенням) наукової установи.

Керівники структурних підрозділів наукової установи обираються на посади
на конкурсних засадах у порядку, встановленому статутом (положенням) цих
установ.

Стаття 8. Державні наукові установи

Державними науковими установами є наукові установи, засновані на
державній власності.

Державні наукові установи створюються, реорганізуються та ліквідуються у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не
передбачено законом.

Державним науковим установам передаються в постійне користування
земельні ділянки згідно із законодавством України.

Стаття 9. Права і обов’язки керівника наукової установи

Керівник наукової установи:

вирішує питання її діяльності відповідно до статутних завдань;

представляє наукову установу в органах державної влади та органах
місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях усіх
форм власності;

відповідає за результати діяльності наукової установи перед власником
або уповноваженим ним органом;

в межах своєї компетенції видає накази і розпорядження;

визначає функціональні обов’язки працівників;

призначає частину складу вченої (наукової, науково-технічної, технічної)
ради наукової установи;

здійснює інші повноваження, передбачені статутом (положенням) наукової
установи.

Керівник наукової установи щорічно звітує перед колективом наукових
працівників про свою діяльність.

Стаття 10. Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової
установи

Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи є
колегіальним дорадчим органом управління науковою і науково-технічною
діяльністю наукової установи.

Кількісний склад членів вченої (наукової, науково-технічної, технічної)
ради наукової установи визначається статутом (положенням) наукової
установи. Не менш як три чверті складу вченої (наукової,
науково-технічної, технічної) ради обирається таємним голосуванням
колективу наукових працівників, а решта її членів призначається наказом
керівника цієї наукової установи.

Керівник наукової установи, його заступники і вчений секретар наукової
установи є членами вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради
наукової установи за посадою.

З метою представництва інтересів трудового колективу до складу вченої
(наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи може
входити керівник первинної профспілкової організації (профспілковий
представник) наукової установи (за згодою).

Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи:

визначає перспективні напрями наукової і науково-технічної діяльності;

здійснює наукову і науково-технічну оцінку тематики та результатів
науково-дослідних робіт;

розглядає та затверджує поточні плани наукових досліджень;

затверджує теми дисертацій здобувачів та аспірантів, їх наукових
керівників (консультантів);

затверджує результати атестації наукових працівників;

обирає за конкурсом на вакантні посади наукових працівників;

в межах своєї компетенції розглядає питання про присвоєння вчених звань;

вирішує інші питання діяльності наукової установи, визначені її статутом
(положенням).

При науковій установі можуть створюватися спеціалізовані вчені ради для
захисту дисертацій за відповідними спеціальностями у порядку,
передбаченому законодавством України.

Стаття 11. Державна атестація наукових установ

З метою оцінки ефективності діяльності наукових установ, відповідності
одержуваних ними результатів державним науково-технічним пріоритетам та
завданням науково-технічного розвитку, а також з метою визначення
необхідності надання їм підтримки держави не менше одного разу на п’ять
років провадиться державна атестація наукових установ у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

Державній атестації підлягають наукові установи усіх форм власності, що
внесені або претендують на внесення до Державного реєстру наукових
установ, яким надається підтримка держави.

Стаття 12. Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка
держави

Для надання державної підтримки науковим установам усіх форм власності,
діяльність яких має важливе значення для науки, економіки та
виробництва, створюється Державний реєстр наукових установ, яким
надається підтримка держави. Положення про Державний реєстр наукових
установ затверджується Кабінетом Міністрів України.

Наукові установи включаються центральним органом виконавчої влади у
сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності до
Державного реєстру наукових установ за умови проходження державної
атестації.

Наукові установи, включені до Державного реєстру наукових установ:

користуються податковими пільгами відповідно до законодавства України;

не можуть змінювати наукову і науково-технічну діяльність на інші види
діяльності;

зобов’язані не менш як 50 відсотків доходу від своєї діяльності
спрямовувати на проведення ініціативних науково-дослідних робіт та
розвиток дослідницької матеріально-технічної бази.

Наукові установи, включені до Державного реєстру наукових установ,
виключаються з нього у разі недодержання ними вимог, передбачених цим
Законом.

Стаття 13. Національний науковий центр

Статус національного наукового центру може бути надано науковій
установі, вищому навчальному закладу IV рівня акредитації (об’єднанню
наукових установ чи вищих навчальних закладів IV рівня акредитації), що
проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та
мають світове визнання своєї діяльності.

Надання і позбавлення статусу національного наукового центру
здійснюються Указом Президента України за поданням Кабінету Міністрів
України.

Статус та особливості діяльності національних наукових центрів
визначаються Положенням про національний науковий центр, яке
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 14. Державний реєстр наукових об’єктів, що становлять національне
надбання

З метою збереження унікальних наукових об’єктів: колекцій, інформаційних
фондів, дослідних установок та обладнання, а також заповідників і
дендропарків, наукових полігонів тощо, які мають виняткове значення для
української та світової науки, — створюється Державний реєстр наукових
об’єктів, що становлять національне надбання.

Порядок формування і ведення Державного реєстру наукових об’єктів, що
становлять національне надбання, визначається Кабінетом Міністрів
України.

Рішення про віднесення наукових об’єктів до таких, що становлять
національне надбання, приймає Кабінет Міністрів України за поданням
центрального органу виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної
та інноваційної діяльності.

Фінансування заходів щодо утримання і збереження наукових об’єктів, які
включені до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять
національне надбання, щорічно передбачається у Державному бюджеті
України.

Стаття 15. Національна академія наук України та галузеві академії наук

Національна академія наук України та галузеві академії наук — Українська
академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія
педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія
мистецтв України (далі — академії) є державними науковими організаціями,
що засновані на державній власності.

Кошти на забезпечення діяльності академій щорічно визначаються у
Державному бюджеті України окремими рядками. Фінансування академій може
здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством
України.

До складу академій можуть входити наукові установи, підприємства,
організації, об’єкти соціальної сфери, що забезпечують їх діяльність.

Державне управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності
академій здійснюється згідно з законодавством України у межах, що не
порушують їхньої самоврядності у вирішенні питань статутної діяльності і
свободи наукової творчості.

Самоврядність академій полягає у самостійному визначенні тематики
досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних,
господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових
зв’язків.

Академії виконують замовлення органів державної влади стосовно
розроблення засад державної наукової і науково-технічної політики,
проведення наукової експертизи проектів державних рішень і програм.

Академії щорічно звітують перед Кабінетом Міністрів України про
результати наукової і науково-технічної діяльності та використання
коштів, виділених їм із Державного бюджету України.

Національна академія наук України — вища наукова організація України,
яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з
найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук, а
також координує здійснення фундаментальних досліджень в наукових
установах та організаціях незалежно від форм власності. При Національній
академії наук України створюється міжвідомча рада з координації
фундаментальних досліджень в Україні (далі — рада). Положення про раду
та її склад затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Галузеві академії координують, організують і проводять дослідження у
відповідних галузях науки і техніки.

Держава передає академіям у безстрокове безоплатне користування без
права зміни форми власності основні фонди, а також обігові кошти.
Використання майна, переданого академіям, здійснюється ними відповідно
до законодавства та статутів академій. Земельні ділянки надаються
академіям у постійне користування або в оренду відповідно до земельного
законодавства України.

Національна академія наук України здійснює свою діяльність відповідно до
законодавства України та свого статуту, який затверджується загальними
зборами Національної академії наук України та реєструється Міністерством
юстиції України.

Галузеві академії наук України здійснюють свою діяльність відповідно до
законодавства України та своїх статутів, які приймаються загальними
зборами академій. Статути галузевих академій наук затверджуються
Кабінетом Міністрів України.

Загальні збори Національної академії наук України та галузевих академій
наук мають виключне право вибирати вчених України дійсними членами
(академіками) та членами-кореспондентами, а іноземних вчених —
іноземними членами відповідних академій.

Стаття 16. Наукова і науково-технічна діяльність у системі вищої освіти

Наукова і науково-технічна діяльність є невід’ємною складовою частиною
навчального процесу вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації.

Наукова і науково-технічна діяльність у системі вищої освіти
здійснюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про вищу
освіту» та цього Закону.

На вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації поширюються права,
передбачені цим Законом для наукових установ.

Стаття 17. Громадські наукові організації

Громадські наукові організації є об’єднаннями вчених для
цілеспрямованого розвитку відповідних напрямів науки, захисту фахових
інтересів, взаємної координації науково-дослідної роботи, обміну
досвідом.

Громадські наукові організації підлягають реєстрації та діють відповідно
до законодавства про об’єднання громадян з урахуванням положень цього
Закону.

Громадські наукові організації можуть створювати тимчасові наукові
колективи, утворювати для виконання статутних завдань науково-дослідні,
проектно-конструкторські, експертні, консалтингові, пошукові
організації, співпрацювати із іноземними та міжнародними організаціями,
бути колективними членами міжнародних науково-фахових об’єднань, спілок,
товариств відповідно до законодавства України.

Стаття 18. Взаємовідносини органів державної влади і громадських
наукових організацій

Органи державної влади можуть залучати громадські наукові організації за
їхньою згодою до участі у підготовці та реалізації рішень стосовно
наукової і науково-технічної діяльності, наукової і науково-технічної
експертизи, науково-технічних програм, проектів і розробок та у
взаємодії з ними інформувати населення про безпеку, екологічну чистоту,
економічну та соціальну значущість, екологічні та соціально-економічні
наслідки реалізації відповідних програм, проектів і розробок.

Розділ III. Державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників

Стаття 19. Підготовка наукових кадрів та підвищення їх кваліфікації

Основними формами підготовки наукових кадрів є аспірантура та
докторантура. Порядок вступу та навчання в аспірантурі та докторантурі
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Наукові працівники проходять стажування у відповідних наукових,
державних установах, організаціях як в Україні, так і за її межами.

Наукова установа забезпечує проходження курсу підвищення кваліфікації
науковому працівникові кожні п’ять років із збереженням середньої
заробітної плати.

Результати підвищення кваліфікації враховуються при атестації наукових
працівників.

Стаття 20. Наукові ступені і вчені звання

Вчені мають право на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора наук
та присвоєння вчених звань старшого наукового співробітника, доцента і
професора.

Присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань є державним
визнанням рівня кваліфікації вченого. Порядок присудження наукових
ступенів і присвоєння вчених звань встановлюється Кабінетом Міністрів
України.

Атестати доцента і професора видаються Міністерством освіти України, а
дипломи кандидата і доктора наук та атестат старшого наукового
співробітника — Вищою атестаційною комісією України.

Наявність відповідного наукового ступеня або вченого звання є
кваліфікаційною вимогою для зайняття науковим працівником відповідної
посади.

Стаття 21. Атестація наукових працівників

Атестація наукових працівників провадиться в наукових установах не рідше
одного разу на п’ять років з метою:

оцінки рівня професійної підготовки наукового працівника,
результативності його роботи;

визначення відповідності кваліфікації наукового працівника займаній
посаді;

виявлення перспективи використання здібностей наукового працівника,
стимулювання підвищення його професійного рівня;

визначення потреби в підвищенні кваліфікації, професійної підготовки
наукового працівника.

Положення про атестацію наукових працівників затверджується Кабінетом
Міністрів України.

Стаття 22. Правовий режим наукового і науково-технічного результату

Правовий режим наукового і науково-технічного результату як об’єкта
права інтелектуальної власності визначається законами України.

Стаття 22-1. Посади наукових працівників

Посадами наукових працівників наукових установ та організацій (їх
філіалів, відділень тощо) є:

керівник (президент, генеральний директор, генеральний конструктор,
директор, начальник);

заступник керівника (віце-президент, заступники генерального директора,
генерального конструктора, директора, начальника) з наукової роботи;

академік-секретар (його заступники);

головний учений секретар, учений секретар (їх заступники);

керівник (завідувач) та заступники керівника (завідувача) наукового
підрозділу (відділу, лабораторії, сектору, бюро, групи);

головний конструктор, головний інженер, головний технолог з основного
напряму діяльності наукової установи, організації, закладу та їх
заступники;

провідний конструктор, провідний інженер, провідний технолог з основного
напряму діяльності наукової установи, організації, закладу;

головний науковий співробітник;

провідний науковий співробітник;

старший науковий співробітник;

науковий співробітник;

науковий співробітник-консультант;

молодший науковий співробітник;

докторант.

До наукових працівників належать також особи, які мають науковий ступінь
і працюють за спеціальністю відповідно до групи спеціальностей галузі
науки, з якої присуджено науковий ступінь.

Стаття 22-2. Посади науково-педагогічних працівників

Посади науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів III-IV
рівнів акредитації визначаються відповідно до частини другої статті 48
Закону України «Про вищу освіту».

Стаття 22-3. Стаж наукової роботи

До стажу наукової роботи зараховується:

час роботи на посадах наукових працівників, визначених статтею 22-1
цього Закону;

час роботи на посадах науково-педагогічних працівників вищих навчальних
закладів III-IV рівнів акредитації, визначених у частині другій статті
48 Закону України «Про вищу освіту»;

час роботи осіб, які мають науковий ступінь, за спеціальністю відповідно
до групи спеціальностей галузі науки, з якої присуджено науковий
ступінь, з дня зайняття посади за цією спеціальністю;

час роботи наукових (науково-педагогічних) працівників на посадах,
зазначених у статті 118 Кодексу законів про працю України, якщо цій
роботі безпосередньо передувала і після неї слідувала робота,
передбачена абзацами другим, третім і четвертим цієї статті;

час навчання в аспірантурі чи ад’юнктурі за денною (очною) формою
навчання випускникам аспірантури, ад’юнктури.

Стаття 23. Оплата і стимулювання праці наукового працівника

Оплата праці наукового працівника повинна забезпечувати достатні
матеріальні умови для ефективної самостійної творчої діяльності,
підвищення престижу професії наукового працівника, стимулювати залучення
талановитої молоді в науку та підвищення кваліфікації наукових
працівників.

Заробітна плата наукових працівників складається з посадових окладів
(ставок), премій, доплати за наукові ступені, вчені звання, надбавки за
стаж наукової (науково-педагогічної) роботи та інших надбавок, доплат та
винагород за наукову (науково-педагогічну) діяльність, передбачених
законодавством.

Дійсним членам та членам-кореспондентам Національної академії наук
України та галузевих академій наук встановлюється довічна плата, розмір
якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Держава гарантує встановлення ставок (окладів) науковим працівникам
наукових установ, діяльність яких фінансується з бюджету, на рівні не
нижче посадових ставок (окладів) викладачів відповідної кваліфікації
вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації.

Умови оплати праці наукових працівників державних наукових установ
визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 24. Пенсійне забезпечення та соціальний захист наукового
працівника

Держава встановлює для наукових (науково-педагогічних) працівників, які
мають необхідний стаж наукової роботи, пенсії на рівні, що забезпечує
престижність наукової праці та стимулює систематичне оновлення наукових
кадрів.

Пенсія науковому (науково-педагогічному) працівнику призначається при
досягненні пенсійного віку:

чоловікам — за наявності стажу роботи не менше 25 років, у тому числі
стажу наукової роботи не менше 20 років;

жінкам — за наявності стажу роботи не менше 20 років, у тому числі стажу
наукової роботи не менше 15 років.

Пенсії науковим (науково-педагогічним) працівникам призначаються в
розмірі 80 відсотків від сум заробітної плати наукового
(науково-педагогічного) працівника, яка визначається відповідно до
статті 23 цього Закону та частини другої статті 40 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та на яку відповідно
до законодавства нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне
страхування (внески).

За кожний повний рік роботи понад стаж наукової роботи, визначений
частиною другою цієї статті, пенсія збільшується на один відсоток
заробітної плати, але не може бути більше 90 відсотків середньомісячної
заробітної плати.

Для обчислення пенсії враховується заробітна плата наукового працівника
за основним місцем роботи за будь-які 60 календарних місяців наукового
стажу підряд до 1 липня 2000 року незалежно від перерв та за весь період
наукового стажу починаючи з 1 липня 2000 року.

За вибором особи, яка звернулася за пенсією, з періоду, за який
враховується заробітна плата для обчислення пенсії, виключається період
до 60 календарних місяців підряд за умови, що зазначений період
становить не більше ніж 10 відсотків тривалості наукового стажу.

У всіх випадках період, за який враховується заробітна плата, з
урахуванням виключення, передбаченого цим Законом, не може бути меншим
ніж 60 календарних місяців.

Перелік посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств,
установ, організацій, вищих навчальних закладів III-IV рівнів
акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та
виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до цієї
статті, затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням
положень статей 22-1, 22-2 цього Закону.

Різниця між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії,
обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право
науковий працівник, фінансується:

для наукових (науково-педагогічних) працівників державних бюджетних
наукових установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів
акредитації — за рахунок коштів державного бюджету;

для наукових (науково-педагогічних) працівників інших державних
підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV
рівнів акредитації — за рахунок коштів цих підприємств, установ,
організацій та закладів, а також коштів державного бюджету в порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України. При цьому за рахунок коштів
державного бюджету науковим (науково-педагогічним) працівникам
оплачується з розрахунку на одну особу 50 відсотків різниці пенсії,
призначеної за цим Законом;

для наукових (науково-педагогічних) працівників недержавних наукових
установ, організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів
акредитації — за рахунок коштів цих установ, організацій та закладів.

Середня заробітна плата працівників, зайнятих у галузях економіки
України, у тому числі в сільському господарстві, визначається спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики.

При цьому заробіток для обчислення пенсії в усіх випадках не може
перевищувати граничну суму заробітку (доходу), з якої справляється збір
на обов’язкове державне пенсійне страхування.

Пенсії, призначені за цим Законом, індексуються відповідно до
законодавства про індексацію грошових доходів населення.

У разі коли величина середньої заробітної плати в Україні за даними
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі
статистики за минулий рік зросла, то з 1 березня кожного року розмір
пенсії підвищується у порядку, встановленому частиною другою статті 42
Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

При визначенні середньомісячного заробітку наукових
(науково-педагогічних) працівників недержавних наукових установ,
організацій та вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації для
обчислення пенсії враховується заробітна плата, яку вони отримували під
час перебування на посадах, зазначених у Переліку посад наукових
(науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій,
вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, перебування на яких
дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі
виходу на пенсію відповідно до цієї статті, затвердженому Кабінетом
Міністрів України, розмір якої не перевищував:

для керівників, заступників керівників недержавних наукових установ,
організацій — максимального розміру посадового окладу (ставки)
керівника, заступника керівника науково-дослідної установи Національної
академії наук України з урахуванням доплати за науковий ступінь та
надбавки за стаж наукової роботи згідно із законодавством, обчислених із
зазначеного максимального розміру посадового окладу (ставки), а для
керівників, заступників керівників недержавних вищих навчальних закладів
III-IV рівнів акредитації — максимального розміру посадового окладу
(ставки) ректора, проректора відповідного державного вищого навчального
закладу III-IV рівнів акредитації з урахуванням доплати за науковий
ступінь та надбавки за стаж наукової роботи згідно із законодавством,
обчислених із зазначеного максимального розміру посадового окладу
(ставки);

для інших наукових працівників недержавних наукових установ,
організацій, закладів — максимального розміру посадового окладу (ставки)
старшого наукового співробітника науково-дослідної установи Національної
академії наук України з урахуванням доплати за науковий ступінь та
надбавки за стаж наукової роботи згідно із законодавством, обчислених із
зазначеного максимального розміру посадового окладу (ставки), а для
науково-педагогічних працівників недержавних вищих навчальних закладів
III-IV рівнів акредитації — максимального розміру посадового окладу
(ставки) аналогічних посад відповідного державного вищого навчального
закладу III-IV рівнів акредитації з урахуванням доплати за науковий
ступінь та надбавки за стаж наукової роботи згідно із законодавством,
обчислених із зазначеного максимального розміру посадового окладу
(ставки).

Положення цієї статті поширюються також на пенсіонерів із числа наукових
працівників, яким пенсія призначена до набрання чинності цим Законом.

Пенсія науковим (науково-педагогічним) працівникам відповідно до цього
Закону призначається з дня звернення за призначенням пенсії та за умов
звільнення з посади наукового (науково-педагогічного) працівника, за
винятком осіб, які працюють за строковим трудовим договором
(контрактом), що укладений після досягнення пенсійного віку.

Пенсіонерам, які після призначення пенсії відповідно до цього Закону
працювали за строковим трудовим договором (контрактом) на посадах
наукових (науково-педагогічних) працівників не менш як два роки,
проводиться перерахунок пенсії з урахуванням стажу наукової роботи після
призначення пенсії. Перерахунок пенсії здійснюється із заробітної плати
наукового (науково-педагогічного) працівника, з якої була обчислена
пенсія, або із заробітної плати, визначеної у порядку, передбаченому
частинами третьою — сьомою цієї статті.

Право на призначення пенсії відповідно до цього Закону поширюється також
і на осіб, які на момент звернення за призначенням пенсії працюють на
будь-яких посадах на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм
власності та мають стаж наукової роботи, передбачений частиною другою
цієї статті.

При виході на пенсію з посади наукового (науково-педагогічного)
працівника відповідно до цього Закону науковому (науково-педагогічному)
працівнику видається грошова допомога в розмірі шести місячних посадових
окладів (ставок) з урахуванням надбавок і доплат за наявності стажу
роботи на посадах, зазначених у Переліку посад наукових
(науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій,
вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, перебування на яких
дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі
виходу на пенсію відповідно до цієї статті, затвердженому Кабінетом
Міністрів України, не менше:

для чоловіків — 12,5 року;

для жінок — 10 років.

Пенсія по інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи професійного
захворювання, а також унаслідок каліцтва чи захворювання у зв’язку з
Чорнобильською катастрофою науковому (науково-педагогічному) працівнику
призначається в таких розмірах:

інвалідам I групи — 80 відсотків заробітної плати наукового
(науково-педагогічного) працівника;

інвалідам II групи — 60 відсотків заробітної плати наукового
(науково-педагогічного) працівника;

інвалідам III групи — 40 відсотків заробітної плати наукового
(науково-педагогічного) працівника.

Науковим (науково-педагогічним) працівникам, які стали інвалідами I, II,
III груп, призначається пенсія по інвалідності в розмірі пенсії
наукового (науково-педагогічного) працівника незалежно від віку та за
наявності стажу згідно з частиною другою цієї статті.

Пенсія в разі втрати годувальника призначається непрацездатним членам
сім’ї померлого наукового (науково-педагогічного) працівника
(годувальника), які були на його утриманні (при цьому дітям пенсія
призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні
годувальника), у розмірі:

80 відсотків пенсії наукового (науково-педагогічного) працівника — на
трьох і більше непрацездатних членів сім’ї;

60 відсотків — на двох непрацездатних членів сім’ї;

40 відсотків — на одного непрацездатного члена сім’ї.

До непрацездатних членів сім’ї померлого наукового
(науково-педагогічного) працівника належать особи, зазначені в статті 36
Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Право на призначення пенсії відповідно до цього Закону поширюється на
всіх осіб, які вийшли на пенсію до набрання чинності цим Законом та
мають стаж наукової роботи, передбачений частиною другою цієї статті.
Призначення пенсій таким працівникам здійснюється відповідно до частин
третьої — сьомої цієї статті з дня звернення за призначенням пенсії та
за умови звільнення з посади наукового (науково-педагогічного)
працівника, за винятком осіб, які працюють за строковим трудовим
договором (контрактом), що укладений після досягнення пенсійного віку.

Право на призначення пенсії відповідно до цього Закону поширюється також
на непрацездатних членів сім’ї наукового (науково-педагогічного)
працівника, який помер до набрання чинності цим Законом. Пенсія
встановлюється в розмірах, передбачених частиною двадцять другою цієї
статті.

Для осіб, які працюють на посадах, що згідно із законодавством належать
до посад державного службовця, попередній стаж наукової роботи, набутий
у державних установах, організаціях, закладах, зараховується до стажу
державної служби незалежно від наявності перерв у роботі, а для осіб,
які працювали (працюють) на посадах наукових (науково-педагогічних)
працівників, попередній стаж державної служби зараховується до стажу
наукової роботи незалежно від наявності перерв у роботі.

Пенсія науковому (науково-педагогічному) працівнику виплачується в
незалежно від його доходів, одержуваних після виходу на пенсію.
Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень,
додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі
заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених
законодавством) не може перевищувати дванадцять мінімальних розмірів
пенсії за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28
Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Науковим працівникам, які зробили вагомий внесок у розвиток науки,
можуть встановлюватися державні стипендії, а для підтримки наукової
молоді — стипендії для молодих учених відповідно до законодавства.

Науковим працівникам, які мають науковий ступінь кандидата або доктора
наук, для забезпечення умов для наукової діяльності надається в
установленому законодавством порядку додаткова жила площа у вигляді
кімнати (кабінету) або в розмірі до 20 кв. метрів. Зазначена додаткова
жила площа оплачується в одинарному розмірі.

Окремим категоріям наукових (науково-педагогічних) працівників (за
переліком, затвердженим спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади в галузі освіти і науки, президіями Національної та
галузевих академій наук) науковими організаціями та установами можуть
надаватися службові жилі приміщення.

Дія цієї статті поширюється на наукових (науково-педагогічних)
працівників наукових установ та організацій недержавної форми власності,
які пройшли державну атестацію згідно із цим Законом, недержавних вищих
навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, що діють відповідно до
Закону України «Про вищу освіту», міжнародних наукових організацій,
відкритих на території України відповідно до міжнародних договорів,
установчі документи яких затверджено Кабінетом Міністрів України, а
також на наукових (науково-педагогічних) працівників наукових установ і
вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, що належали
партійним та громадським організаціям колишніх Української РСР, інших
республік СРСР та СРСР.

Розділ IV. Повноваження суб’єктів державного регулювання та управління у
сфері наукової і науково-технічної діяльності

Стаття 25. Повноваження Верховної Ради України у сфері наукової і
науково-технічної діяльності

Верховна Рада України:

здійснює державне регулювання у сфері наукової і науково-технічної
діяльності;

визначає основні засади і напрями державної політики у сфері наукової і
науково-технічної діяльності;

затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та
загальнодержавні програми науково-технічного розвитку України;

здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України
віднесені до її відання.

Стаття 26. Повноваження Президента України у сфері наукової і
науково-технічної діяльності

Президент України як глава держави і гарант її державного суверенітету
сприяє розвиткові науки і техніки з метою забезпечення технологічної
незалежності країни, матеріального достатку суспільства і духовного
розквіту нації.

Президент України відповідно до Конституції та законів України:

визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють державне
управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності в Україні;

забезпечує здійснення контролю за формуванням та функціонуванням системи
державного управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

для здійснення своїх повноважень у науковій і науково-технічній сфері
створює консультативно-дорадчу раду з питань науки і науково-технічної
політики, яка сприяє формуванню державної політики щодо розвитку науки,
визначенню пріоритетних науково-технічних напрямів, виробленню стратегії
науково-технологічного та інноваційного розвитку, розглядає пропозиції
щодо ефективного використання коштів Державного бюджету України, які
спрямовуються на розвиток науки, технологій та інновацій, щодо
удосконалення структури управління наукою, системи підготовки і
атестації кадрів.

Стаття 27. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері наукової і
науково-технічної діяльності

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої
влади:

здійснює науково-технічну політику держави;

подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів
розвитку науки і техніки та їх матеріально-технічного забезпечення;

забезпечує реалізацію державних цільових науково-технічних програм;

затверджує в межах своєї компетенції державні цільові науково-технічні
програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних
напрямів розвитку науки і техніки.

Стаття 28. Повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері
наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності

Центральний орган виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної
та інноваційної діяльності є центральним органом виконавчої влади, який
забезпечує проведення у життя державної політики у сфері наукової і
науково-технічної діяльності.

Центральний орган виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної
та інноваційної діяльності:

розробляє засади наукового і науково-технічного розвитку України;

забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України;

організує та координує інноваційну діяльність;

координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної
інформації;

організує прогнозно-аналітичні дослідження тенденцій науково-технічного
та інноваційного розвитку;

формує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та інноваційної
діяльності на підставі довгострокових (понад десять років) і
середньострокових прогнозів науково-технічного та інноваційного
розвитку;

координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення державних
цільових наукових та науково-технічних програм, наукових частин інших
державних цільових програм і контролює їх виконання;

здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи;

забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із
збереженням і захистом національних пріоритетів;

здійснює інші повноваження, передбачені законодавством України.

Стаття 29. Повноваження інших центральних органів виконавчої влади у
сфері наукової і науково-технічної діяльності

Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень:

здійснюють управління у сфері наукової та інноваційної діяльності і
відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей;

визначають напрями розвитку наукового і науково-технологічного
потенціалу галузей, спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих
їм наукових організацій;

беруть участь у формуванні пріоритетних напрямів розвитку науки і
техніки в Україні, державних цільових наукових та науково-технічних
програм і державного замовлення;

формують програми науково-технічного розвитку відповідних галузей та
організують їх виконання;

організують розроблення, освоєння та виробництво сучасної
конкурентоспроможної продукції на основі використання нових
високоефективних технологій, устаткування, матеріалів, інформаційного
забезпечення;

готують пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму
забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей;

здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством України.

Стаття 30. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
місцевих рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих
органів виконавчої влади

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади щодо
наукової та науково-технічної діяльності відповідно до їх компетенції:

забезпечують виконання державних цільових наукових та науково-технічних
програм;

розробляють та організують виконання регіональних (територіальних)
програм науково-технічного розвитку;

створюють місцеві інноваційні фонди відповідно до законодавства України;

сприяють розвитку технопарків, технополісів, інноваційних
бізнес-інкубаторів;

залучають відповідні наукові установи (за їх згодою) до вирішення
проблем науково-технічного розвитку регіону.

Розділ V. Форми і методи державного регулювання та управління у науковій
і науково-технічній діяльності

Стаття 31. Цілі та напрями державної політики в науковій і
науково-технічній діяльності

Основними цілями державної політики у науковій і науково-технічній
діяльності є:

примноження національного багатства на основі використання наукових та
науково-технічних досягнень;

створення умов для досягнення високого рівня життя кожного громадянина,
його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку через
використання сучасних досягнень науки і техніки;

зміцнення національної безпеки на основі використання наукових та
науково-технічних досягнень;

забезпечення вільного розвитку наукової та науково-технічної творчості.

Держава забезпечує:

соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та
ефективного використання наукового та науково-технічного потенціалу,
включаючи державну підтримку суб’єктів наукової і науково-технічної
діяльності;

створення сучасної інфраструктури науки і системи інформаційного
забезпечення наукової і науково-технічної діяльності, інтеграцію освіти,
науки і виробництва;

підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку наукових кадрів;

підвищення престижу наукової і науково-технічної діяльності, підтримку
та заохочення наукової молоді;

фінансування та матеріальне забезпечення фундаментальних досліджень;

організацію прогнозування тенденцій науково-технічного та інноваційного
розвитку на довгостроковий та середньостроковий періоди;

підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, державних
цільових наукових і науково-технічних програм та концентрацію ресурсів
для їх реалізації;

створення ринку наукової і науково-технічної продукції та впровадження
досягнень науки і техніки в усі сфери суспільного життя;

правову охорону інтелектуальної власності та створення умов для її
ефективного використання;

організацію статистики в науковій діяльності;

проведення наукової і науково-технічної експертизи виробництва, нових
технологій, техніки, результатів досліджень, науково-технічних програм і
проектів тощо;

стимулювання наукової та науково-технічної творчості, винахідництва та
інноваційної діяльності;

пропагування наукових та науково-технічних досягнень, винаходів, нових
сучасних технологій, внеску України у розвиток світової науки і техніки;

встановлення взаємовигідних зв’язків з іншими державами для інтеграції
вітчизняної та світової науки.

Стаття 32. Основні принципи державного управління та регулювання у
науковій і науково-технічній діяльності

При здійсненні державного управління та регулювання науковою діяльністю
держава керується принципами:

органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та
духовного розвитку суспільства;

поєднання централізації та децентралізації управління у науковій
діяльності;

додержання вимог екологічної безпеки;

визнання свободи творчої, наукової і науково-технічної діяльності;

збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

використання досягнень світової науки, можливостей міжнародного
наукового співробітництва;

свободи поширення наукової та науково-технічної інформації;

відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва,
забезпечення інтеграції української науки в світову в поєднанні із
захистом інтересів національної безпеки.

Стаття 33. Фінансово-кредитні та податкові важелі державного регулювання
у сфері наукової і науково-технічної діяльності

Держава застосовує фінансово-кредитні та податкові важелі для створення
економічно сприятливих умов для ефективного здійснення наукової і
науково-технічної діяльності відповідно до законодавства України.

Стаття 34. Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності

Одним із основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової
та науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної
діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7 відсотка
валового внутрішнього продукту України.

Видатки на наукову і науково-технічну діяльність є захищеними статтями
видатків Державного бюджету України.

Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового
та програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування надається для забезпечення:

фундаментальних наукових досліджень;

найважливіших для держави напрямів досліджень, у тому числі в інтересах
національної безпеки та оборони;

розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;

збереження наукових об’єктів, що становлять національне надбання;

підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається
базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної
діяльності, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, як правило, на конкурсній
основі для:

науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних
розробок, які виконуються за державним замовленням;

проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного
співробітництва.

Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності
здійснюється відповідно до законодавства України. Видатки Державного
бюджету України, передбачені для проведення фундаментальних досліджень,
здійснюються за наявності висновку про доцільність проведення витрат по
кожній науковій темі, наданого Експертною радою при Національній
академії наук України із залученням експертів центрального органу
виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності.

Стаття 35. Державний фонд фундаментальних досліджень

Для підтримки фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих,
технічних і гуманітарних наук, що провадяться науковими установами,
вищими навчальними закладами, вченими, створюється Державний фонд
фундаментальних досліджень (далі — Фонд).

Діяльність Фонду регулюється Положенням, яке затверджується Кабінетом
Міністрів України.

У Державному бюджеті України кошти для Фонду визначаються окремим
рядком.

Кошти Фонду формуються за рахунок:

бюджетних коштів;

добровільних внесків юридичних і фізичних осіб (у тому числі іноземних).

Кошти Фонду розподіляються на конкурсній основі.

Стаття 36. Державні цільові наукові та науково-технічні програми у сфері
наукової і науково-технічної діяльності

Державні цільові наукові та науково-технічні програми є основним засобом
реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом
концентрації науково-технічного потенціалу держави для розв’язання
найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем.

Державні цільові наукові та науково-технічні програми з пріоритетних
напрямів розвитку науки і техніки формуються центральним органом
виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної
діяльності на основі цільових проектів, відібраних на конкурсних
засадах.

Стаття 37. Державне замовлення на науково-технічну продукцію

Державне замовлення на науково-технічну продукцію щорічно формується
центральним органом виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної
та інноваційної діяльності та центральним органом виконавчої влади з
питань економічної політики на основі переліку найважливіших розробок,
спрямованих на створення новітніх технологій та продукції, і
затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства
України.

Стаття 38. Державний інноваційний фонд

З метою фінансового забезпечення проведення державної політики у
науковій і науково-технічній діяльності і заходів, спрямованих на
розвиток та використання досягнень науки в Україні, створюється
Державний інноваційний фонд, положення про який затверджується Кабінетом
Міністрів України.

Державний інноваційний фонд підпорядковується центральному органу
виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної
діяльності.

Державний інноваційний фонд здійснює на конкурсних засадах фінансову та
матеріально-технічну підтримку заходів, спрямованих на впровадження
пріоритетних науково-технічних розробок та новітніх технологій у
виробництво, технічне його переоснащення, освоєння випуску нових видів
конкурентоспроможної продукції.

Кошти Державного інноваційного фонду формуються за рахунок зборів до
цього фонду, встановлених законодавством України, а також позабюджетних
коштів, одержаних від повернення позик, інвестиційних вкладів,
лізингових платежів, надходжень від сумісної діяльності з виконавцями
інноваційних проектів, добровільних внесків юридичних і фізичних осіб,
та інших надходжень, що не суперечать законодавству України.

Стаття 39. Забезпечення розвитку кадрового потенціалу науки

З метою постійного поновлення інтелектуального потенціалу суспільства,
розвитку та поширення наукової і технічної культури, розвитку
новаторства, сприяння творчості працівників наукової та
науково-технічної діяльності держава:

забезпечує підвищення престижу наукової праці;

організує підготовку та підвищення кваліфікації наукових і
науково-педагогічних кадрів у державних наукових установах і навчальних
закладах;

забезпечує пошук і відбір талановитої молоді, сприяє її стажуванню;

сприяє підготовці та перепідготовці наукових і науково-педагогічних
кадрів за межами України;

запроваджує систему атестації кадрів, сприяє визнанню дипломів про вищу
освіту, наукових ступенів та вчених звань на міждержавному рівні;

встановлює в освітніх програмах обов’язковий мінімум наукових та
науково-технічних знань для кожного рівня освіти.

Стаття 40. Наукова і науково-технічна експертиза

Наукова і науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом державного
регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної
діяльності і проводиться відповідно до Закону України «Про наукову і
науково-технічну експертизу».

Стаття 41. Система науково-технічної інформації

Для забезпечення розвитку науки і сприяння науково-технічній творчості
держава створює систему науково-технічної інформації, функціонування і
розвиток якої регулюється законодавством України.

Стаття 42. Захист права інтелектуальної власності

Захист права інтелектуальної власності забезпечується відповідно до
законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади
України.

У разі порушення права інтелектуальної власності його захист
здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і
кримінальним законодавством.

Обов’язковими умовами договору (контракту), на підставі якого
виконуються науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, що
фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, є визначення
суб’єктів права інтелектуальної власності, зобов’язання сторін щодо
забезпечення охорони прав на створені об’єкти інтелектуальної власності,
визначення сторони, яка буде сплачувати винагороду суб’єктам права
інтелектуальної власності згідно із законодавством України.

Стаття 43. Стандартизація, метрологічне забезпечення і сертифікація у
науковій і науково-технічній діяльності

Стандартизація, метрологічне забезпечення і сертифікація у науковій і
науково-технічній діяльності здійснюється відповідно до законодавства
України.

Стаття 44. Державна підтримка міжнародного наукового та
науково-технічного співробітництва

Держава створює необхідні правові та економічні умови для здійснення
суб’єктами наукової і науково-технічної діяльності вільних та
рівноправних відносин з науковими та науково-технічними організаціями,
іноземними юридичними особами, міжнародними науковими організаціями,
іноземними та міжнародними науковими товариствами і об’єднаннями, якщо
ці відносини не суперечать законодавству України.

Міжнародне наукове та науково-технічне співробітництво здійснюється
через:

провадження спільних наукових досліджень, технічних і технологічних
розробок на основі кооперації, спільних науково-технічних програм;

провадження досліджень та розробок за спільними координаційними угодами;

виконання робіт, передбачених угодою, однією зі сторін якої є
організація іноземної держави або міжнародна організація;

спільні дослідження та розробки у міжнародних колективах спеціалістів,
міжнародних інститутах та спільних підприємствах, використання власності
на науковий та науково-технічний результат на основі договорів між
суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності;

взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використання
об’єднаних міжнародних інформаційних фондів, банків даних;

проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів;

взаємний обмін науковими, науково-технічними й викладацькими кадрами,
студентами й аспірантами, а також спільну підготовку спеціалістів.

Суб’єкти наукової і науково-технічної діяльності можуть брати участь у
виконанні міжнародних науково-технічних програм і проектів та укладати
угоди з іноземними організаціями і юридичними особами, брати участь у
діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій і
союзів на правах їх членів, укладати контракти з іноземними
організаціями та юридичними особами, брати участь в міжнародних
симпозіумах та інших заходах відповідно до законодавства України.

Центральний орган виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної
та інноваційної діяльності проводить державну реєстрацію міжнародних
науково-технічних програм і проектів, що виконуються в рамках
міжнародного науково-технічного співробітництва українськими вченими, а
також грантів, що надаються в рамках такого співробітництва в порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України.

Обмеження у сфері міжнародного наукового та науково-технічного
співробітництва встановлюються законодавством України.

Список використаної літератури

1. Report European Commission’s Communication on “Investing in research:
an action plan for Europe”, 2003.

2. “Immediate, medium and longer term strategy in science and technology
statistics”, UNESCO Institute for Statistics, Montreal, 2003.

3. Towards a European Research Area: Science, Technology and Innovation,
Key Figures 2003-2004.

4. http://apitu.org.ua/law/z1991-1977

5. http://www.nas.gov.ua/nm/NAS_activity/SystemTraining/Pages/default.
aspx НАНУ

Похожие записи