Реферат на тему:
“Національно-демократична революція
в Україні 1917-1920 рр. Державотворчі процеси”
ПЛАН
Вступ
1. Утворення Української Народної Республіки.
Державний лад і право УНР
2. Переворот 29 квітня 1918 p. і утворення гетьманської держави
3. Період Директорії
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в
умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій
боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому -етапі національну
революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було
проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це
правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України
австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в
національному державному відродженні було утворення в західних регіонах
України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки
(ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в
національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на
початку 1921 p. процес національного державного відродження був
перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням
радянської влади на більшій частині України та окупацією
західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
1. Утворення Української Народної Республіки.
Державний лад і право УНР
У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне
повстання, очолюване більшовиками
Полії у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих
України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику
партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних
реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад
більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості
ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище
склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво
Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне
повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд,
українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад
робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї
революційної демократії.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб
вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений
текст /// Універсалу Центральної Ради. “Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на
нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка
Російська стала федерацією рівних і вільних народів”.
М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна “широка автономія
об’єктивно дає початок “її перетворенню у “повну державу ‘*. І вже через
два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є
“повною державою”: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що
“віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не
залежною державою”. Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з
Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий
поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції “чистих”
державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формування і
удосконалення державного ладу УНР.
Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У
III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада
поставлена українським народом “разом з братніми народами України…
берегти права, здобуті боротьбою”, а в IV Універсалі сказано: “Ми,
Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян,
робітників і солдатів”.
У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: “законодавчий орган”, “представницький орган”,
нарешті, “революційний, демократичний парламент”.
Проте, не зважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою
певну специфіку.
По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної
Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має
припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих
зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних
виборів, а на основі делегування до її складу представників різних
демократичних громадських організацій.
Проголошення УHP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя країни*.
25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,
згідно з яким “до сформування Федеративної Російської республіки і
утворення її конституції виключне й неподільне право видавати закони для
Української Народної Республіки належить Центральній Раді”, а “право
видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить
Генеральним Секретарям Української Народної Республіки”. Разом з тим цей
закон не підтвердив дію “всіх законів і постанов”, які мали чинність на
території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були
скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й
Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної
правової системи.
В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні
завдання Центральної Ради став закон “Про вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки”. Це був найбільший за обсягом закон,
прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували
порядок організації й проведення виборів.
4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами
Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до
того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська.
Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили
в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два
дні на засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М.Грушевський заявив, що в
Україну вже вступила війська Раднаркому.
У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра)
Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на “право самовизначення
України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”.
М.Грушевський заявив, що “народні комісари” не мають права втручатися в
українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції
ультиматум визначався як “агресивний крок проти Української Центральної
Ради”. Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з
українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в
селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між
Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних
комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж,
навпаки, незважаючи на численні декларації про “самовизначення націй аж
до відділення”, не переводили своїх відносин з Україною в площину
міжнародного права.
По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем
члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу
з такими словами: “У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо
помочі”. Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний
договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.
2. Переворот 29 квітня 1918 p.
і утворення гетьманської держави
В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної
Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення
прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й
німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування
України.
Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до
якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з
Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією
українських хліборобів-демократів та з “Союзом земельних власників”, а у
середині квітня 1918 p.— і з німецьким командуванням. На одній з нарад
німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на
неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б
встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у
формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва,
принаймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.
Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є.Чикаленка —
багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також
П.Скоропадського — колишнього командира 1-го Українського корпусу і
почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є.Чикаленка незабаром
відпала.
Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і
соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p.
“Законах про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно
гетьману належала “влада управи” в усій Українській державі, він
призначав “отамана Ради Міністрів” ,і за його поданням затверджував
“Кабінет у повнім його складі”. Так само він і “скасовував” його.
Гетьман виступав також як “найвищий керівни-чий всіх зносин української
держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії
і флоту”, здійснював помилування.
Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу
владу, адже саме він “стверджував закони і без його санкції ніякий закон
не міг мати сили”. Парламент же “Законами про тимчасовий державний
устрій України” не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було
оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він,
вказуючи на завершення “першого періоду будування Української держави”,
наголошував на тому, “що настав вже час приступити до вироблення закону,
який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а
саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму”*.
Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації
в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва
державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня
1918 p. “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок
смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного
пана Гетьмана всієї України”. В зазначених випадках влада переходила до
Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох
осіб: “одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного
вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів”. Голова Колегії
призначався гетьманом. Слід зазначити, що механізм, визначений цим
законом, було задіяно лише одного разу під час державного візиту
гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 p.
Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх
замінили так звані “старости”, які й очолили місцеві адміністрації. Було
видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала
називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на
рівні губернії функціонував “помічник-інспектор Державної варти”, на
рівні повіту — “начальник повітової Державної варти”.
У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами.
Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину
від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.
В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської
дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі
настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня
ситуація підводить до несподіваних рішень.
Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони в
сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими
поселеннями” впевнено свідчить про прагнення законодавця захистити
інтереси власників — перш за все великих.
Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації
в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.
Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його
каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня
1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.
Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні
експедиції окупаційних військ викликали бурхливу реакцію українського
селянства, і боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм. У
різних кутках України створювавались повстанські загони. Селянські
повстання послабляли місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір’я
до гетьманського уряду.
В таких умовах Український національний союз розпочав загальне
повстання.
Гетьманські війська були малочисельними і до того ж розкидані по всій
Україні. Тому серйозного опору вони чинити не могли. Гетьманський уряд
не мав і зовнішньої підтримки. Антанта не визнавала Української держави,
а допускала тільки Федерацію народів, що входили до складу Російської
імперії. Серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду
стало безнадійним. Україна опинилася між Антантою, більшовиками та
армією Денікі-на, якого підтримувала Антанта.
Виходом із цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14
листопада 1918 p. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет
Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; одночасно
було підписано грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою
Росією і доручено С.Гербелю скласти новий кабінет, який мав діяти до
з’ясування відносин з Антантою.
14 листопада 1918 p. одночасно сталися дві важливі події: в Києві
підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій
Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду.
18 листопада 1918 p. повстанська армія розбила гетьманські війська під
Мотовилівкою. Після цього Скоропадському стало ясно, що українське
військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 p. гетьман зрікся
влади, передавши її та державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.
3. Період Директорії
Влада Директорії швидко встановилася на значній території України.
Знову почали діяти заборонені гетьманом рада.
Ставши головним Українського Військового Комітету Західного Фронту,
Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський Військовий З’їзд у
Києві, що відбувся 18-21. травня 1917, і був обраний Головою
Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні
Генерального Секретаріату Центральної Ради (28 червня 1917) став першим
генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на
створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням
до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл.
У кінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Генерального
Секрітаріату В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де
організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому
1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації
більшовицького повстання, опором якого був Арсенал, взятий українськими
військами під безпосереднім керівництвом Петлюри. Після гетьманського
перевороту (28 квітня 1918) Петлюра став на чолі Київського Губ.
Земства, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по
4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у
протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й
очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва
і виїзду В. Винниченка за кордон Петлюра став (11 лютого 1919) головою
Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП.
Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про
передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня
Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий
трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала
належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні
органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду
парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової
інтелігенції.
Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес
затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово
законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче
право для виборів майбутьнього українського парламенту.
Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже
складною. “Південь України замість німецьких захопили
англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на
заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там
Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги”.
Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію
контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї
збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю
Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада
дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала
побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних
проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори.
Це вміло використовували більшовики.
Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори
з представниками французьких військ, що перебували на півдні України.
Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат
Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.
16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.
Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне
угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ.
На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском
радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх
руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків,
і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось
приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками
Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.
С.Петлюра у липні 1919 р., об’єднавшись з Українською Галицькою Армією
і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30
серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто
ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій
ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись
знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи,
що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.
Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна
(17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із
залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р.,
підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в
останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною
Армією.
Висновок
Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження
української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у
середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією.
Трагічними для України були перші роки революційного державотворення.
Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею
незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату,
Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив
скарбницю її державотворчого досвіду.
Список використаної літератури:
Субтельний О. “Україна. Історія” – К -“Либідь” 1993 р.
Василенко-Полонська Н. “Історія України” -К -“Либідь” 1993 р.
Музиченко П. “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., ч.2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
