Мусульманське право в сучасних правових системах: загальна
характеристика

За ступенем збереження мусульманського права сучасні правові системи
країн Арабського Сходу можна класифікувати в такий спосіб.

1. Правові системи, які широко застосовують мусульманське право
(Саудівська Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і законах
проголошено про вірність принципам ісламу. Так, Конституція Ірану 1979
p. проголосила країну «ісламською республікою». Більшість законодавчих
розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі
покарання за порушення його положень. По суті, шаріат має вищу юридичну
значущість, ніж закон і навіть конституція.

2. Правові системи, які звузили сферу дії мусульманського права, але
залишилися вірними його основним канонам (Йєменська Арабська Республіка,
Лівія, Пакистан, Судан). Ці країни більшою мірою зазнали впливу правових
систем континентального і англо-американського типу. Водночас вони не
зберегли вірність Корану та іншим джерелам мусульманського права, більш
того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається своєрідний ренесанс
ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських
цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 p. Коран було проголошено
«законом суспільства», що заміняє конституцію. У Пакистані в 1977 p.
була створена Рада ісламської ідеології з метою приведення поточного
законодавства у відповідність із шаріатом. Конституція Судану 1985 p.,
поряд зі звичаєм, розглядає мусульманське право як основне джерело
законодавства. З 1975 p. Йєменська Арабська Республіка відповідно до
конституції, розпочала кодифікацію норм мусульманського права, створивши
з цією метою спеціальну комісію. У цій групі країн зберігають своє
значення й ісламські суди.

3. Правові системи, які зазнають помірного впливу мусульманського права
(Об’єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт — країни Перської затоки).
Конституції цих країн закріплюють мусульманське право як основне джерело
законодавства. Прикладом цього може бути ст. 7 Конституції Об’єднаних
Арабських Еміратів. Однак вплив мусульманського права на правові системи
обмежується низкою норм кримінального кодексу (наприклад, покарання за
вживання спиртних напоїв у кримінальних кодексах Кувейту 1960 p. (із
доповненнями 1964 p.) і Бахрейну 1976 p.), а також регулюванням
правового становища імамів мечетей, організації хаджу та ін.

4. Правові системи, які зберегли мусульманське право лише для
регулювання окремих сторін суспільного життя — головним чином особистого
статусу і релігійних установ. Це найчисленніша група арабських країн —
Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марокко, Йорданія, Алжир та ін. У них, як
правило, конституційне встановлено, що главою держави може бути лише
мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Однак
галузь дії мусульманського права обмежена. Перевага віддається
нормативно-правовим актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних
відносин. Вони складені не без запозичень норм романо-германського і
англо-американського права. Проголошення ісламу державною релігією
покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка
сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою
прихильність певним ісламським традиціям, які входять до складу
культурної спадщини народу. У цих країнах мусульманські суди розглядають
справи (на основі норм мусульманського процесуального права) лише для
вирішення суперечностей, пов’язаних з відносинами «особистого статусу».

5. Правові системи, які майже цілком відмовилися від засадних інститутів
мусульманського права, але ще зазнають його загального впливу, головним
чином, у галузі шлюбно-сімейних відносин (Туніс, Йемен). У галузі
шлюбно-сімейних відносин законодавче заборонена полігамія, встановлені
рівні права жінки і чоловіка. Мусульманські суди ліквідовано.

6. Правові системи, які майже не зберегли впливу мусульманського права
(Туреччина) Конституція Туреччини 1982 p. проголосила республіку
демократичною, світською і соціально-правовою державою. Відсутні
мусульманські суди. Шаріат зберіг свій вплив у цивільному суспільстві.

Зазначений поділ правових систем на групи — залежно від ступеня
зберігання в них мусульманського права — є умовним. Межі між цими
групами рухливі.

Мусульмансько-правова доктрина

Як уже згадувалося, мусульманське право у традиційному вигляді майже не
збереглося. Воно втілюється в сучасну правову систему мусульманських
країн головним чином за допомогою доктрини, яка бере ідеї з ісламської
релігії, що постійно розвивається. Завдяки релігійно-правовій свідомості
мусульманина ця доктрина втілюється в нормативно-правові акти і
впроваджується у правозастосовний процес.

Мусульмансько-правова доктрина стала основним джерелом права в процесі
його розвитку і формування. Раніше відзначалося, що мусульманське право
створювалося богословами і правознавцями різних шкіл-толків, які при
спільності відправних позицій формулювали незбіжні норми в процесі
вирішення схожих питань. Незважаючи на те що таке різночитання не
сприяло оформленню єдиної системи загальнообов’язкових юридичних норм,
різні толки конкурували, але співіснували один з одним навіть у межах
однієї провінції і великого міста. Саме їх інтерпретаційна діяльність
впливала на створення більшої частини чинного мусульманського права в
рамках доктрини.

Нині мусульмансько-правова доктрина в деяких країнах залишається
головним джерелом права. Це Саудівська Аравія, Оман, деякі князівства
Перської затоки. У більшості арабських країн вона відіграє роль
формального джерела права лише в окремих випадках.

Наприклад, через відсутність норми сімейне законодавство Єгипту, Сирії,
Йорданії, Судану, Лівану дозволяє судді застосовувати «найбажаніші
висновки тлумачення Абу Ханіфи». Законодавство Сомалі у такому разі
рекомендує керуватися положеннями шафіїтської школи, законодавство
Марокко, Кувейту, Лівії — висновками маликитського тлумачення. Оскільки
в Кувейті право «особистого статусу» здебільшого не кодифіковано,
правова доктрина визнається провідним джерелом цієї галузі права.
Постанови Верховного суду Саудівської Аравії 1928 і 1930рр.
зобов’язували суддів у своїх рішеннях додержуватися висновків
ханбалитського тлумачення з обов’язковим переліченням праць муджахідів,
із яких ці норми запозичено. Конституція Ірану в ст. 167 прямо вказує,
що, у разі знаходження суддею необхідної норми в законі, йому
наказується сприймати положення авторитетних праць і фетв (висновків,
юридичних висновків) муджахідів. Таке саме розпорядження для судів
встановлено і в Лівії.

Однак у більшості випадків у сучасних правових системах мусульманська
правова доктрина не має значення самостійного джерела (форми) права.

Принципи права

Роль принципу в ході формування мусульманського права була значною.
Завдяки принципам доктрина, утворювана різними школами-толками, набувала
загальнотеоретичного, методологічного значення. Принципи правового
регулювання, які з’явилися вже за часів середньовіччя, сприяли появі
«загальної частини» мусульманського права, яка істотно збагатила його
структуру і зміст, додала фундаментальності та стабільності. Незважаючи
на те що судовий прецедент ніколи не визнавався мусульманською правовою
доктриною джерелом права, розвиток принципів мусульманського права
сприяв відкриттю широкого простору для суддівського вибору.

У сучасному законодавстві мусульманських країн, як правило, відсилання
до принципів права здійснюється в тих випадках, коли мовчить закон.
Наприклад, у цивільних кодексах Єгипту, Лівії, Алжиру, сімейному
законодавстві Іраку, Йємену (НДРЙ), Бахрейну, які закріпили низку
мусульманських правових норм, рекомендується у разі їх тлумачення
звертатися до праць авторитетних мусульманських юристів, у яких
містяться загальні принципи, і застосовувати їх. В Ірані конституцією
затверджене положення про обов’язкову відповідність шаріату всіх
прийнятих законів. Щоб виконати це положення, видана низка законів, які
орієнтують на використання як загальних принципів, так і конкретних норм
джафаритської школи, у Саудівській Аравії — ханбалитської.

Найчастіше посилаються на такі принципи: «можливість зміни норм зі
зміною часу, місця, умов»; «норма у своєму існуванні і зникненні
наслідує долю свого встановлення»; «все, що дозволено, може бути
обмежено законодавцем»; «необхідність не знає заборон» та ін. Вся
правотворча діяльність держави оцінюється з позиції цих принципів. З
огляду на них обґрунтовуються необхідність обмеження націоналізації
природних багатств, обмеження власності, наділення законодавця правом
свободи у встановленні міри покарання за будь-який злочин (крім деяких
видів правопорушень, щодо яких діють положення Корана).

Правовий звичай

Правовий звичай не належить до мусульманського права. Він визнається ним
доповнюючим джерелом у тих питаннях, які мусульманське право не регулює
(наприклад, звичаї, що стосуються суми приданого і способів його
виплати; звичаї, що регулюють використання джерела води між земельними
володіннями). Деякі нації і народи (бедуїни багатьох районів Аравії,
бербери Південної Африки та ін.), які прийняли ісламську релігію, її
догматику і культ (але не мусульманське право), продовжують і дотепер
додержуватися звичаїв. Іслам поширився у цих народів лише завдяки своїй
лояльній позиції стосовно їх звичаїв.

Наприклад, у південних районах Йємену мусульманське право традиційно
використовується в містах; у сільських місцевостях продовжують
переважати доісламські звичаї. Усталеність звичаїв (наприклад, кровна
помста, яка суперечить мусульманському праву) була настільки великою, що
після здобуття незалежності Йємену знадобилося прийняття закону про
кримінальну відповідальність за кровну помсту.

Про усталеність правових звичаїв свідчать їх визнання у деяких країнах
(Йорданія) джерелом права на законодавчому рівні, а також дія судів
звичаєвого права.

Закон. Кодифікація

У XIX—XX століттях у зв’язку з першими кодифікаційними роботами закон
набув непохитної значущості. Другорядна значущість закону до цього часу
пояснюється ісламським розумінням суверена (монарха чи парламенту) не як
пана, а як служителя права. Вважалося, що монарх не законодавствує, а
керує державною політикою і стежить за правильним відправленням
правосуддя. Він може наказати суддям, який із толків (шляхів тлумачення
права) слід застосовувати до певних обставин. Так, завдяки
розпорядженням державної влади, у низці ісламських країн жінці було
надано право на розлучення у суді на підставах, запропонованих різними
толками. Відповідно до встановлення суверена Єгипту суди перестали
розглядати сімейні спори, якщо шлюб не був зареєстрований в актах
цивільного стану або одна із сторін не досягла шлюбного віку.

Вже у середні століття виші державні органи користувалися обмеженими
законодавчими повноваженнями в питаннях, що не були врегульовані Кораном
і суною. Ці повноваження називалися «правовою практикою», яка полягала у
підготовці халіфами і султанами нормативних актів. Акти підлягали
схваленню верховним муфтієм, який перевіряв їх на відповідність
положенням шаріату. Після такого схвалення нормативні акти державної
влади включалися до системи норм мусульманського права.

У нормативно-правових актах держави містилися норми як такі, що
доповнювали і конкретизували положення первинних релігійно-правових
документів, так і такі, що йшли врозріз із Кораном, суною, іджмою. Так,
при султані Мехмеді Фатиху (1451-1481) були систематизовані і введені в
дію два зведених закони, причому другий містив розділ про кримінальні
покарання. Шейхом Абу Саудом за часів Сулеймана Законотворця (1520-1566)
був складений неофіційний збірник фетв із різноманітних галузей
мусульманського права. Був також підготовлений до видання відомий
збірник султанських указів. Така практика мала місце в XVI—XVII
століттях, коли вводилися закони, які суперечили мусульманському праву.
Норми, що містилися в цих актах, були розраховані на застосування їх
немусульманськими судами. Закон не вважався формою мусульманського
права. Він розглядався як засіб, використовуваний для пристосування
мусульманського права до умов сучасного життя.

У згадуваному вище кодифікаційному акті, який закріпив норми
мусульманського права у вигляді державного закону, так званому Маджалі
(XIX ст.), затверджувався обов’язковий характер закону для всіх судових
органів держави. Стаття 18 Маджалі передбачала таке: за наявності
розпорядження султана про застосування з будь-якого питання висновків
певного тлумачення мусульманського права як такого, що «найбільшим чином
відповідає часу та інтересам народу», суддя повинен керуватися виключно
тлумаченням султана. З прийняттям Маджалі роль провідного джерела права
поступово перейшла до закону (кодексу), прийнятому компетентним
державним органом і складеному на західноєвропейський зразок. У 1840 р.
в Османській імперії набув чинності Кримінальний кодекс, складений під
впливом Кримінального кодексу Франції 1810 p.

У 1876 p. був прийнятий Цивільний кодекс, складений на французький
зразок. Чинний нині ЦК Єгипту 1949 p. орієнтований здебільшого на
французький ЦК. При його впорядкуванні використані також ЦК Італії 1942
p., франко-італійський проект зобов’язального права (1928 p.),
французька судова практика. У ньому замало правових норм та інститутів
мусульманського походження (інститут дарування, право купівлі). У Лівані
в 1932 p. прийнятий кодекс зобов’язального і договірного права,
розроблений французькими юристами. ЦК Сирії 1949 р. текстуально
відтворює ЦК Єгипту. Те ж саме характерне для ЦК Лівії та Іраку. Правда,
норми мусульманського права в цих кодексах подані більшою мірою, ніж у
ЦК Єгипту.

За моделлю французького цивільного законодавства формуються торгові
кодекси, кодекси торгового мореплавання, цивільні процесуальні кодекси
деяких країн Аравійського півострова. Торговий кодекс став поштовхом до
оформлення торгового права — галузі права, доти невідомої
мусульманському праву. Так, в Алжирі, Тунісі і Марокко торгове і
зобов’язальне право є ідентичним французькому. Сімейні і спадкові
відносини мусульман цих країн регулюються мусульманським правом.

У законах і кодексах, прийнятих у сфері регулювання конституційних,
адміністративних, цивільних, кримінальних, процесуальних та інших
правових відносин багатьох країн, норми мусульманського права
поступилися місцем нормам, запозиченим із континентального або
загального права.

Некодифікованими залишалися питання сімейного права і особистого статусу
в широкому розумінні. У Туреччині навіть Цивільний і Цивільний
процесуальний кодекси (опубліковані в 1870 і 1876 pp. відповідно за
назвою «Мессель») не торкалися питань особистого статусу, а також
сімейного і спадкового права. У Саудівській Аравії спроба короля
Ібн-Сауда (1927 p.) створити схожий кодекс мусульманського права на
основі доктринального викладу Ібн-Таймою зустріла неприйняття з боку
опозиції.

І все ж наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. в ісламських
країнах були проведені правові реформи, що стосувалися сімейного і
спадкового права. Проте загальна активність арабських країн у
реформуванні цієї сфери відносин припадає на період після Другої
світової війни, коли процес кодифікації в цілому посилився. Кодекси
особистого статусу були прийняті в Сирії, Тунісі, Марокко, Єгипті,
Йорданії, Іраку, Південному Йємені. В Алжирі законодавче реформовано
режим опіки та інститут безвісної відсутності. Вплив західноєвропейської
правової традиції на колись-то ортодоксальні сфери мусульманського права
істотно похитнув його непорушність. У Туреччині в результаті проведених
реформ континентальне право практично витиснуло мусульманські правові
норми.

Панування за нових часів ідеї модернізації на західний зразок замінилося
наприкінці XX ст. черговою хвилею ісламізації. Про це свідчить норма
Конституції Ісламської Республіки Іран 1979 p. (діє нині у редакції 1989
р.) про відповідність шаріату всього законодавства. В Ірані засновано
своєрідний орган конституційного контролю під назвою Опікунська рада. До
її складу входять світські та мусульманські юристи, які у 10-денний
строк зобов’язані перевіряти закони, прийняті Ісламськими
консультативними зборами, на їх відповідність критеріям ісламу і
Конституції.

У разі невідповідності закони повертаються до Зборів на перегляд, і лише
в рідких випадках при цьому вважаються придатними для введення в дію.
Ісламізацією відзначене навіть кримінальне право Ірану. Однак вторгнення
в ісламські правові системи закону як основного джерела права за
прикладом континентальних держав перетворилося на незворотний процес.

Отже, за допомогою закону державою санкціонується як доктрина, принцип,
так і норма мусульманського права.

Особливості судової системи

В основі мусульманського правосуддя лежала легенда про Магомета, який
спочатку особисто розглядав майже всі спори між членами мусульманської
общини, а також між мусульманами і немусульманами. Згодом він доручав
відправлення правосуддя в провінціях намісникам. За тих часів ісламські
країни не знали спеціально призначеного звільненого судді. Спадкоємці
Магомета як глави держави також тримали верховну судову владу в руках,
доручаючи намісникам розв’язувати конфлікти між мусульманами. Намісники,
у свою чергу, нерідко передоручали цю роботу спеціально підібраним
особам — знавцям права. Поступово оформився самостійний державний апарат
— суд, склад якого затверджувався володарем, а потім верховним суддею,
який діяв від імені володаря. На цей період припадає правління династії
Аббасидів (750-1258 pp.). Вже тоді судді екзаменувалися на предмет
знання мусульманського права, їх діяльність контролювалася верховним
суддею.

Мусульманські країни з часу правління династії Аббасидів створили
дуалістичну судову систему, яка збереглася до другої половини XIX ст. її
складали два види судів:

— «суди каді», що здійснювали правосуддя відповідно до мусульманського
права. Вони зверталися до релігійної совісті віруючих і розраховували на
добровільне виконання ними судових рішень;

— «відомства скарг» — суди, що діяли на основі звичаїв і правових
розпоряджень (регламентів), установлених владою. Діяльність «відомств
скарг» не додержувалася суворих норм мусульманського права. Ці суди
спиралися на силу державного примусу.

Порядок розгляду справ у судах мав свої відмінності. Суди світської
спрямованості («відомства скарг») використовували заборонені
мусульманським правом види доказів, наприклад, показання, одержані під
катуваннями. Вони могли примусити сторони до мирної угоди, викликати
свідків за власною ініціативою і привести їх до присяги, відкласти
винесення рішення до остаточного розгляду питання і встановлення істини
та ін. Сфера повноважень судів каді була вужчою, ніж у «відомств скарг».
Ще з XVI ст. із відання каді були вилучені торгові спори.

В другій половині XIX ст. суди ісламських країн диференціюються
відповідно до компетенції на мусульманські, цивільні (світські) і
консульські, а також суди персонального права для немусульман. У
результаті проведеної в 1840 p. судової реформи була обмежена юрисдикція
мусульманських судів (створювалися кримінальні, торгові та інші суди,
яким передавалася юрисдикція мусульманських судів). Найбільшою
своєрідністю характеризується історія реформування судової системи
Єгипту. З 1855 p. там функціонують спеціальні кримінальні суди, з 1876
p. — змішані суди, створені замість консульських судів. Вони розглядали
всі питання разом з іноземцями.

З середини XX ст., коли більшість країн Арабського Сходу стали
незалежними, розпочався новий етап розвитку їх судових систем. Однак і
на цей час функціонують два види судів: традиційні релігійні та
світські.

В основі традиційних релігійних судів лежать норми мусульманського
права, більшість яких кодифіковано. Нерідко діє кілька рівнозначних
мусульманських судів різного толку — сунітські, джафаритські (Іран,
Лівія), спеціальні суди для друзів (Сирія, Ліван), а також — верховні
мусульманські суди, які виконують функції апеляційних інстанцій (Ліван,
Йорданія, Лівія — у кожній із країн є свої особливості). До юрисдикції
цієї групи судів належить розгляд справ особистого статусу мусульман і
деяких інших спорів.

Наведемо як приклад судову систему Саудівської Аравії:

• суд першої інстанції (один каді) — вирішує шлюбно-сімейні справи і
незначні цивільно-правові спори;

• загальні суди (три каді) — розглядають кримінальні правопорушення;

• апеляційний суд — має палати з кримінальних, шлюбно-сімейних та інших
питань;

• Найвища судова рада — здійснює контроль за мусульманськими судами і
відіграє роль апеляційної інстанції у найважливіших кримінальних
справах.

На цей час багато традиційних судів занепали в результаті або їх
державної ліквідації (у Туреччині в 1924 p.), або самоліквідації
(Єгипет, Туніс, Пакистан, Алжир, Марокко, Гвінея, Малі), але не зникли
повністю.

Поряд із мусульманським правом світські суди застосовують «сучасне
право» західного зразка. Роль цих судів зростає.

Група населення гірських районів Лівану та Сирії, яка відрізняється
особливостями побуту та культури. Утворює одну із шиїтських сект.

Похожие записи