29

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Міжнародне право

на тему: «Міжнародне економічне право (поняття, принципи, джерела)»

Зміст

1. Поняття міжнародного економічного права

2. Принципи міжнародного економічного права

3. Джерела міжнародного економічного права

Висновки

Перелік літератури

1. Поняття міжнародного економічного права

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні
відносини: як дво-, так і багатосторонні. У межах міжнародного
економічного права міжнародними вважаються відносини між державами та
іншими суб’єктами міжнародного публічного права.

Об’єктивними передумовами міжнародно-правового регулювання економічних
відносин є наявність суверенних держав та інших суб’єктів міжнародного
права, необхідність підтримки та розвитку зв’язків між ними в
економічній сфері. Міжнародно-правове регулювання відбувається як процес
впливу норм міжнародного публічного права на систему міждержавних
економічних зв’язків з метою наведення і підтримки певного бажаного
порядку.

Міжнародне право є незамінним інструментом організації міжнародних
економічних відносин. Воно є свідомим узгодженим впливом держав на їх
розвиток у потрібному напрямі.

Ще у Стародавньому Римі поряд з національним цивільним правом (jus
civile), яке поширювалося лише на римських громадян, виникла система
правових норм, що регулювали відносини у сфері міжнародної торгівлі (від
лат. jus gentium — право народів). Щоправда, право народів було
національним, а не міжнародним. В епоху Юстиніана цивільне право та
право народів злилися в єдине римське цивільне право. У Стародавньому
Римі міжнародна торгівля не була пріоритетною, оскільки римляни
віддавали перевагу пограбуванню інших народів, а не підтримці відносин з
ними на комерційній основі. За такої політики у Римі був відсутній
прошарок купців.

У Європі саме завдяки діяльності купців склалося міжнародне регулювання
їхньої діяльності. З’явилося міжнародне купецьке право (jus mercatorum),
яке занепало у XVIII ст., оскільки дії абсолютних монархів виявили
тенденцію до його “націоналізації”. Монархам не подобалося, щоб право
творив хтось інший, а не вони.

Першою країною Європи, яка надала торговельним звичаям силу закону, є
Франція. Французький торговельний кодекс 1808 р. сприяв уніфікації
торговельного права європейських країн.

Історія міжнародних відносин свідчить, що перші спеціально присвячені
торгівлі міжнародні договори з’явились у XVII ст. На початок XX ст.
міжнародне публічне право у сфері економіки опрацювало низку спеціальних
принципів, інститутів і міжнародно-правових доктрин: “рівних
можливостей”, “відкритих дверей”, “капітуляції”, “консульської
юрисдикції”, “національного режиму”, “режиму найбільшого сприяння”,
“набутих прав”, “недискримінації” та ін. Вони відбивали суперечливість
інтересів вільної торгівлі та політики монополізації колоніальних та
інших зовнішніх ринків, протекціонізм власних ринків.

Із зародженням нових форм міжнародного економічного співробітництва
з’явились нові (окрім торговельних) види міжнародних економічних
договорів. Створено численні міжнародні економічні організації. У другій
половині XX ст. у Європі було створено дві міжнародні організації, метою
яких стала економічна інтеграція їх членів, — Рада Економічної
Взаємодопомоги та Європейське Економічне Співтовариство. У жовтні 1947
р. вперше в історії людства було укладено багатосторонній торговельний
договір — Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГATT).

Окремі фахівці-міжнародники вважають, що міжнародне економічне право на
початок 70-х років ХХ ст. було самостійною галуззю міжнародного
публічного права. Хоча існують й інші думки: дехто вважає, що міжнародне
економічне право як галузь міжнародного публічного права перебуває на
стадії формування.

Отже, міжнародне економічне право — це галузь міжнародного публічного
права, яка є сукупністю принципів і норм, що регулюють відносини між
державами та іншими суб’єктами міжнародного права і є їх узгодженим
волевиявом.

Норми міжнародного економічного права спрямовані на сприяння
безперешкодному здійсненню державами їх суверенних прав у галузі
міжнародних економічних відносин, рівноправному співробітництву держав
незалежно від соціально-економічних систем і політичних режимів,
економічному прогресу планети в цілому та країн, що розвиваються,
зокрема.

Оскільки міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного
права, то ці сфери мають спільних суб’єктів — держави та подібні їм
утворення, а також правосуб’єктні міжурядові організації. Серед останніх
слід особливо виокремити заклади інтеграційного типу, найяскравішим
прикладом яких є Європейський Союз (ЄС). Цей союз, як відомо, має
тенденцію до перебирання на себе правоповноважень держав—членів. Він від
свого імені укладає міжнародні торговельні договори і є колективним
учасником багатосторонніх економічних міжнародних договорів та
організацій.

Скільки фахівців з міжнародного економічного права, стільки й точок зору
на його предмет, суб’єкти, систему та значення. Але якщо серед розмаїття
поглядів зазначених фахівців спробувати виокремити найголовніше, то
вирізняються дві основні концепції міжнародного економічного права.

Згідно з першою концепцією міжнародне економічне право є галуззю
міжнародного публічного права, а економічні відносини суб’єктів
міжнародного права — її предметом. Цієї концепції дотримуються Г.
Шварценбергер, Я. Броунлі (Велика Британія), П. Верлорен ван Темаат
(Нідерланди), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), П. Піконе (Італія), І.
Перетерський, М. Богуславський, Г. Тункін, Д. Фельдман, Є. Усенко, Г.
Бувайлик, В. Лісовський (Росія).

Зокрема, на думку Г. Шварценбергера, міжнародне економічне право має
такі компоненти: володіння природними ресурсами та їх використання;
виробництво та розподіл товарів; “невидимі” міжнародні угоди
господарського або фінансового характеру; кредити та фінанси; відповідні
послуги; статус і організація суб’єктів, що здійснюють таку діяльність.

За Г. Шварценбергером, міжнародне економічне право охоплює лише ті
економічні аспекти, які є об’єктом впливу міжнародного публічного права.
Він виключає внутрішнє регулювання з огляду на те, що воно не створює
єдині для всіх держав норми і принципи.

Нідерландський правник П. Темаат вважав, що до міжнародного економічного
права не можна зараховувати норми національного зовнішньоекономічного
законодавства та норми міжнародного приватного права.

Друга концепція, можливо, поширеніша. Згідно з нею міжнародне економічне
право розглядається як галузь не лише публічного, а й міжнародного
приватного права, як галузь не лише міжнародного публічного права, а й
частина національного права. Прихильники цієї концепції вважають, що
міжнародне економічне право поширюється на суб’єктів не лише публічного
права, а й приватного, які беруть участь у відносинах комерційного
характеру, що виходять за межі однієї держави.

Відомими прихильниками цієї концепції є, наприклад, А. Левенфельд (США),
Г. Еллер, В. Фікентшер, П. Фішер (Німеччина), В. Фрідман, Е. Пітерсман
(Велика Британія), П. Рейтер (Франція) та ін.

В. Фікентшер у двотомній праці “Господарське право” (1983) зазначав, що
будь-яка пов’язана з міжнародною економікою правова норма є нормою
міжнародного економічного права.

Курси лекцій, підручники і монографії, що відбивають таку концепцію, як
правило, називають “International Business Law” (“Міжнародне
підприємницьке право”), а не “International Economic Law” (“Міжнародне
економічне право”). Зокрема, у англомовному підручнику (США)
“Contemporary Business Law” (“Сучасне підприємницьке право”)
зазначається, що міжнародне підприємницьке право охоплює право різних
суверенних держав, законодавство, прийняте регіональними торговельними
співтовариствами на кшталт Європейського Економічного Співтовариства
(ЄЕС), та законодавство, що є результатом дво- та багатосторонніх
договорів суверенних держав.

Друга концепція має багато спільного з теоріями транснаціонального
права, спрямованими на те, щоб зрівняти держави і транснаціональні
корпорації як суб’єкти міжнародного права.

Ще одна концепція пов’язана з іменем українського юриста академіка В.
Корецького. Вона є поєднанням розглянутих двох концепцій. В. Корецький
міжнародне господарське право вважав комплексною міжгалузевою
дисципліною, що покликана регулювати міжнародні публічно- та
цивільно-правові відносини. Цю концепцію було розроблено у 20-х роках.

Правники з країн, що розвиваються, намагаються обґрунтувати власні
концепції “міжнародного права розвитку”, “права економічного розвитку”
та аналогічні. У цих концепціях окрім регулювання відносин розглядаються
політичні, соціальні та культурні аспекти, причому наголошується на
пільгових правах економічно відсталих країн світу. Прихильниками таких
концепцій є М. Беджуан (Алжир), О. Ріверро (Перу), М. Булаїч (Югославія)
та ін. Ці концепції не можна вважати логічно послідовними. Вони ставлять
під сумнів універсальність дії сучасного міжнародного публічного права.

Відомий французький юрист-компаративіст Е. Ламберт та його учні висунули
ідею нового автономного купецького права (lex mercatoria). Цю ідею було
втілено в концепції на Першому міжнародному конгресі порівняльного
права, що відбувся у 1900 р. Після Другої світової війни певний внесок у
розвиток цієї концепції зробили К. Шмітгофф (Велика Британія), Ф. Кан та
Фушар (Франція) [14, 21 ].

До джерел автономного купецького права прихильники останньої концепції
зараховують міжнародні конвенції, типові закони (що розроблюються на
міжнародному рівні), міжнародні торговельні звичаї, загальні принципи
права, рекомендаційні рішення міжнародних організацій, арбітражні
рішення.

Фахівці зазначають, що прихильники концепції автономного купецького
права поки що не спромоглися подати її у вигляді упорядкованої,
універсальної та загальновизнаної системи правових норм.

Можливо, за цією концепцією майбутнє. Проте між бажанням і реальністю —
велика дистанція.

Як зазначалося, міжнародне економічне право є галуззю міжнародного
публічного права. Воно перебуває у функціонально-структурних та
взаємозумовлених і залежних зв’язках з іншими галузями міжнародного
права — повітряним, морським, космічним та ін.

У міжнародному економічному праві виокремлюються підгалузі: торговельне,
валютне, міжнародне, транспортне та ін. Як і в кожній галузі права, у
системі міжнародного економічного права первинним елементом є норма;
споріднені норми групуються в інститути.

Як навчальна дисципліна міжнародне економічне право складається із
загальної та особливої частин. У загальній частині розглядаються
суб’єкти, об’єкти, принципи та джерела міжнародного економічного права
(тобто аспекти, що сприяють розумінню галузі в цілому), а в особливій —
його підгалузі.

2. Принципи міжнародного економічного права

Принцип (від лат. рrincipium — початок, основа) — це основне,
визначальне положення певної теорії, вчення, а також керівна ідея,
основне правило діяльності.

Система принципів міжнародного економічного права складається з двох
великих груп — основні (загальні) та спеціальні принципи.

До основних принципів міжнародного економічного права належать основні
принципи міжнародного публічного права. Останнє, як відомо, є ширшим
поняттям, ніж перше: міжнародне економічне право є галуззю міжнародного
публічного права, а не окремою гілкою права.

Загальні принципи міжнародного економічного права: мирного
співіснування, суверенної рівності держав, співробітництва держав,
невтручання, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, взаємної
вигоди.

Спеціальні принципи міжнародного економічного права: розвитку
економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичної
рівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи
вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків; невід’ємного
суверенітету держав над власними природними та іншими ресурсами, а також
економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння; національного
режиму.

На принципах міжнародного економічного права створюються принципи
зовнішньоекономічної діяльності держав світу. Принципи міжнародного
економічного права запозичуються для формулювання, наприклад, мети і
завдань зовнішньоекономічної діяльності.

Принципи зовнішньоекономічної діяльності України зафіксовані, зокрема, у
ст. 2 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, який було
прийнято 16 квітня 1991 р. та до якого неодноразово вносилися зміни та
доповнення.

У розд. І “Основи міжнародних економічних відносин” Хартії економічних
прав і обов’язків держав (далі — Хартія) від 12 грудня 1974 р.
зазначається, що економічні, а також політичні й інші відносини між
державами регулюватимуться, зокрема, такими принципами: суверенітет,
територіальна цілісність та політична незалежність держав; суверенна
рівність усіх держав; ненапад; невтручання; взаємна і рівна вигода;
мирне співіснування; рівноправність і самовизначення народів; мирне
регулювання спорів; усунення несправедливостей, що виникають через
застосування сили, які позбавляють націю природних засобів, необхідних
для її нормального розвитку; сумлінне виконання міжнародних зобов’язань;
повага прав людини та основних свобод; відсутність потягу до гегемонії
та сфер впливу; сприяння міжнародній соціальній справедливості;
міжнародне співробітництво з метою розвитку; вільний доступ до моря та з
нього для країн, що не мають виходу до моря, у межах зазначених
принципів.

Набір принципів досить широкий. Він свідчить про різнобічні й
багатопланові зусилля світового товариства, а також про нечітку
структуру Хартії. У ній багато повторів і паралелізмів, тому що до
укладання Хартії 1974 р. було залучено тисячі фахівців і політиків
усього світу.

Наведені в Хартії принципи стосуються переважно загальних принципів
міжнародного публічного права.

У юридичній літературі існує й інша класифікація принципів міжнародного
економічного права. До першої групи зараховують принципи, які
безпосередньо випливають з основних принципів міжнародного публічного
права і дотримання яких, як правило, є загальнообов’язковим. Другу групу
принципів становлять договірні принципи, тобто такі, що діють у
взаємовідносинах держав лише тоді, коли відповідні держави взяли на себе
конкретні договірні зобов’язання щодо їх дотримання у дво- чи
багатосторонніх відносинах.

Загальні принципи відомі ще як “когентні”. Їх походження є
звичаєво-правовим і згодом фіксується в договірному порядку. Спеціальні
ж принципи мають конвенційний характер, їх дієвість базується на
включенні до відповідних міжнародних договорів.

У багатьох статтях розд. II “Економічні права та обов’язки держав”
Хартії відбито не лише загальні, а й спеціальні принципи міжнародного
економічного права. Зауважимо, що принципи існують для того, щоб ними
керувалися. Вони відбиваються в нормах права (у розглядуваному випадку —
у нормах міжнародного публічного права), які, зокрема, фіксуються в
міжнародно-правових актах. Перевтілення принципів у письмово зафіксовані
норми права є важливою запорукою дотримання відповідних норм. Логіка тут
така: закріпити, щоб знати, як діяти.

Наведемо переклад зазначеного розділу з нашими зауваженнями. Офіційний
текст статей 1—28 Хартії прокурсивлено.

Стаття 1. Кожна держава має суверенне і невід’ємне право вибирати власну
економічну систему, а також власну політичну, соціальну і культурну
системи згідно з волею свого народу, без втручання або застосування сили
чи погрози ззовні в будь-якій формі.

Юридичне значення Хартії та інших документів про встановлення нового
економічного порядку полягає в тому, що незважаючи на рекомендаційний
характер норм цих документів, згадані норми визнані державами. Ці
принципи фіксуються у дво- та багатосторонніх економічних угодах.
Принципи набирають статусу загальновизнаних.

Дотримання принципу невтручання виключає можливість використання
будь-яких санкцій, запровадження ембарго та інших обмежень, спрямованих
проти певної країни чи групи держав. Принцип невтручання зафіксований і
в конституціях окремих країн. На практиці цей міжнародно-правовий
принцип часто порушується.

Принцип незастосування сили посідає чільне місце в системі принципів
Статуту ООН. Цей принцип вважається розвитком принципу ненападу. Принцип
було підтверджено, розвинуто та конкретизовано у численних дво- та
багатосторонніх міжнародних документах.

Стаття 2. Кожна держава має і повинна вільно здійснювати повний
постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами
та економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та
експлуатацію.

Кожна держава має право:

a) регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї
національної юрисдикції згідно з власними законами та постановами і
відповідно до власних національних цілей та першочергових завдань. Жодна
держава не повинна змушуватися до надання пільгового режиму іноземним
інвестиціям;

б) регулювати і контролювати діяльність транснаціональних корпорацій у
межах дії власної національної юрисдикції та вживати заходів для
забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам
та постановам і відповідала її економічній та соціальній політиці.
Транснаціональні корпорації не повинні втручатись у внутрішні справи
приймаючої держави. Кожна держава повинна з урахуванням усіх власних
суверенних прав співробітничати з іншими державами щодо здійснення
права, викладеного в цьому підпункті;

в) націоналізувати, експропріювати або передавати іноземну власність. У
цьому разі держава, яка застосовує такі заходи, має сплачувати
відповідну компенсацію з урахуванням її відповідних законів і постанов
та всіх обставин, які ця держава вважає доречними. У будь-якому разі,
коли питання про компенсації спричинюються до спору, він має
врегульовуватися згідно з внутрішнім правом націоналізуючої держави і її
судами, якщо лише всі заінтересовані держави добровільно і за взаємною
згодою не досягнуть домовленості щодо пошуків інших мирних засобів
врегулювання на основі суверенної рівності і відповідно до принципу
вільного вибору засобів.

Принцип невід’ємного суверенітету держав щодо їх природних ресурсів є
конкретизацією принципу суверенної рівності держав. Цей принцип
передбачає повний постійний суверенітет держав щодо всіх їх природних
багатств та економічної діяльності; надає державам право на володіння,
використання і експлуатацію їх багатств і ресурсів.

Окрім Хартії елементи цього принципу зафіксовані в Декларації про
встановлення нового міжнародного економічного порядку та в інших
міжнародно-правових угодах.

Стаття 3. При розроблюванні природних ресурсів, що належать двом чи
більше країнам, кожна з них зобов’язана співробітничати на основі
системи інформації та попередніх консультацій з метою досягнення
оптимального використання цих ресурсів, не завдаючи шкоди законним
інтересам інших країн.

Дехто з фахівців у сфері міжнародного права вважає, що принцип
співробітництва держав має не правовий, а декларативний характер.
Можливо, в історичному минулому співробітництво було добровільною акцією
держави. Проте враховуючи Статут ООН та інші міжнародно-правові
документи, можна стверджувати, що добровільний акт перетворився на
правовий обов’язок. Держави повинні використовувати методи
співробітництва для вирішення існуючих між ними проблем, а не вдаватися
до конфронтації.

Стаття 4. Кожна країна має право брати участь у міжнародній торгівлі та
інших формах економічного співробітництва незалежно від будь-яких
відмінностей у політичних, економічних і соціальних системах. Жодна
держава не підлягає будь-якій дискримінації, що базується лише на таких
відмінностях. При здійсненні міжнародної торгівлі та інших форм
економічного співробітництва кожна держава вільно обирає форми
організації власних зовнішньоекономічних відносин і укладає дво- та
багатосторонні угоди, що відповідають їх міжнародним зобов’язанням і
потребам міжнародного економічного співробітництва.

Зазначимо, що принцип співробітництва держав передбачає таке: економічне
співробітництво є вільним від дискримінації.

Принцип співробітництва держав вважається невід’ємною складовою значно
ширшого принципу міжнародного економічного права — мирного
співіснування.

Стаття 5. Усі держави мають право об’єднуватися в організації виробників
товарів з метою розвитку власної національної економіки, досягнення
стабільного фінансування цього розвитку та для досягнення власних цілей
сприяти забезпеченню неухильного розвитку світової економіки, зокрема,
шляхом підвищення темпів розвитку країн, що розвиваються. Тому всі
держави зобов’язані поважати це право, утримуючись від застосування
таких економічних і політичних заходів, які б обмежували це право.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків
надав можливість вільного вибору бажаних форм співробітництва в
зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип тісно пов’язаний з більш
загальним принципом — свободою вибору соціально-економічної системи.
Останній же, у свою чергу, випливає з таких основних принципів
міжнародного права, як суверенна рівність держав, рівноправність і
самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи держав та ін.

Існує понад двадцять міжнародних товарних угод країн-виробників
(експортерів) сировинних товарів, зокрема укладених на регіональній
основі.

Найвідомішою міжнародною організацією держав-експортерів є Організація
країн — експортерів нафти — ОПЕК.

Стаття 6. Держави зобов’язані сприяти розвитку міжнародної торгівлі
товарами, зокрема, за допомогою угод і укладення довгострокових
багатосторонніх товарних угод, якщо це доцільно, і з урахуванням
інтересів виробників і споживачів. Усі держави несуть відповідальність
за сприяння регулярному потоку та доступу до всіх комерційних товарів,
що продаються за стійкими, вигідними і справедливими цінами, підтримуючи
в такий спосіб справедливий розвиток світової економіки та особливо
враховуючи при цьому інтереси країн, що розвиваються.

Принцип національного режиму передбачає, що на основі взаємності фізичні
та юридичні особи іноземної держави повністю або частково прирівнюються
у правах до фізичних та юридичних осіб певної держави. Національний
режим з окремих видів прав може надаватися певною державою і в
односторонньому порядку на основі її внутрішнього законодавства.

Стаття 7. Кожна держава несе основну відповідальність за сприяння
економічному, соціальному та культурному розвитку свого народу. З цією
метою кожна держава має право і несе відповідальність за вибір цілей і
засобів розвитку, повну мобілізацію і використання власних ресурсів,
упровадження прогресивних економічних і соціальних реформ, а також
забезпечення повної участі свого народу у прогресі й вигодах розвитку.
Держави зобов’язані індивідуально і сумісно співробітничати для того,
щоб усунути перешкоди, що заважають такій мобілізації і використанню.

Державний суверенітет сучасна правнича наука і практика давно вже не
трактують як щось абсолютне — таке, що нічим не обмежується, не
відчужується, не ділиться тощо. Абсолютного суверенітету немає, є
суверенітет, обмежений реальними чинниками.

Стаття 8. Держави мають співробітничати у справі сприяння раціональним і
справедливим міжнародним економічним відносинам та заохочення
структурних перетворень у контексті гармонічної світової економіки
відповідно до потреб та інтересів усіх країн, особливо тих, що
розвиваються, і з цією метою вживати належних заходів.

Правові режими “рівних можливостей”, “відчинених дверей”, “капітуляцій”,
що застосовувалися в історичному минулому до відносин розвинених держав
і формально чи фактично залежних від них країн світу, нині не можуть
вважатися правомірними, оскільки суперечать принципам суверенної
рівності, поваги до прав, властивих суверенітету, невтручання у
внутрішні справи тощо.

Стаття 9. На всі держави покладається обов’язок співробітничати в
економічній, соціальній, культурній та технічній галузях з метою
сприяння економічному і соціальному прогрессу всіх країн світу, зокрема
тих, що розвиваються.

Співробітництво в галузі економіки, науки і техніки має розвиватися між
державами на основі рівності та взаємної вигоди. Принцип взаємовигідного
економічного співробітництва у сфері торгівлі, економіки, науки і
техніки базується на основних принципах міжнародного публічного права —
співробітництва і суверенної рівності.

Обов’язок держав — членів ООН — зміцнювати економічне співробітництво
зафіксований і у Статуті цієї організації.

Стаття 10. Усі держави юридично рівноправні і як члени міжнародного
співтовариства мають право повністю і ефективно брати участь у
міжнародному процесі прийняття рішень для врегулювання світових
економічних, фінансових і валютних проблем. Між іншим, через відповідні
міжнародні організації відповідно до їх правил, які існують та
розроблюються, і справедливо користуватися вигодами, що випливають з
цього.

Принцип рівності та взаємної вигоди держав у міжнародних економічних
відносинах безпосередньо випливає з принципу суверенної рівності держав.
Їх економічні відносини мають будуватися на основі взаємної і
справедливої вигоди.

Стаття 11. Усі держави мають співробітничати з метою зміцнення та
постійного поліпшення ефективності міжнародних організацій при
здійсненні заходів, спрямованих на стимулювання загального економічного
прогресу всіх країн, зокрема тих, що розвиваються, і тому мають
співробітничати для пристосування їх, якщо необхідно, до потреб
міжнародного економічного співробітництва, що змінюються.

Стаття 12. 1. Держави мають право за згодою заінтересованих сторін брати
участь у субрегіональному, регіональному та міжрегіональному
співробітництві з метою економічного та соціального розвитку. Усі
держави, що беруть участь у такому співробітництві, зобов’язані
забезпечувати, щоб політика тих угруповань, до яких вони належать,
відповідала положенням цієї Хартії та була орієнтована на зовнішні
зв’язки, відповідала їх міжнародним зобов’язанням і потребам
міжнародного економічного співробітництва і в повному обсязі враховувала
законні інтереси третіх сторін, особливо країн, що розвиваються.

2. Відносно угруповань, яким відповідні держави передали чи можуть
передати певну компетенцію з питань, що належать до сфери дії цієї
Хартії, її положення мають також застосовуватись до цих угруповань щодо
подібних питань і відповідно до зобов’язань цих держав як членів
подібних угруповань. Ці держави мають співробітничати стосовно виконання
цими угрупованнями положень цієї Хартії.

Принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань виник у сфері
міжнародно-правового звичаю і зафіксований у Статуті ООН як
загальновизнана норма поведінки суб’єктів міжнародного права (pacta sunt
servanda). Принцип застосовується до міжнародних угод, добровільно
укладених на основі рівноправності їх сторін.

Міжнародний договір, який суперечить Статуту ООН, вважається недійсним,
і жодна держава не може посилатися на нього чи користуватися його
перевагами.

Стаття 13. 1. Кожна держава має право отримувати вигоди від досягнень і
розвитку науки та техніки на прискорення власного економічного та
соціального розвитку.

2. Усі держави мають сприяти міжнародному науковому і технічному
співробітництву і передаванню технологій з урахуванням усіх законних
інтересів, включаючи, зокрема, права та обов’язки власників,
постачальників і одержувачів технологій.

Зокрема, усі держави мають полегшити доступ країнам, що розвиваються, до
досягнень сучасної науки і техніки, передавання технологій і створення
місцевої технології на благо країн, що розвиваються, у такій формі й
відповідно до такої процедури, які відповідають їх економіці та
потребам.

3. Відповідно розвинені країни повинні співробітничати з країнами, що
розвиваються, щодо створення, зміцнення та розвитку їх наукової і
технічної інфраструктури, а також у їх діяльності у
науково-дослідницькій та технічній сферах для того, щоб допомогти
розширити і перетворити економіку країн, що розвиваються.

4. Усі держави повинні співробітничати щодо розробки, подальшого
розвитку, прийнятних у міжнародному аспекті керівних положень або
постанов стосовно передавання технології з повним урахуванням інтересів
країн, що розвиваються.

Стаття 14. Кожна країна зобов’язана співробітничати у забезпеченні
постійного і зростаючого розширення та лібералізації світової торгівлі й
підвищення добробуту та життєвого рівня всіх народів, зокрема народів
країн, що розвиваються. Відповідно всі держави мають співробітничати,
серед іншого, щодо поступового усунення перешкод на шляху торгівлі й
покращення міжнародних умов для здійснення світової торгівлі і з цією
метою держави повинні прикладати координовані зусилля, спрямовані на
справедливе вирішення проблем торгівлі всіх країн з урахуванням
конкретних проблем торгівлі країн, що розвиваються.

При цьому держави мають вживати заходів щодо забезпечення додаткових
вигід для міжнародної торгівлі країн, що розвиваються, з тим, щоб
досягти суттєвого збільшення їх валютних надходжень, диверсифікації їх
експорту, прискорення темпів розширення торгівлі з урахуванням їх потреб
розвитку, збільшення можливостей щодо участі в розширенні світової
торгівлі та сприятливішої участі для одержання вигід від такого
розширення торгівлі за допомогою якнайсуттєвішого покращання умов
доступу на ринки товарів, що становлять інтерес для країн, що
розвиваються, і в разі потреби за допомогою заходів, спрямованих на
встановлення стабільних, справедливих і вигідних цін на сировинні
товари.

Принцип співробітництва між державами у сфері міжнародних економічних
відносин охоплює також принцип jus commercii — право вільного розвитку
торговельного співробітництва.

Стаття 15. Держави зобов’язані сприяти загальному і повному роззброєнню
під ефективним міжнародним контролем і використовувати ресурси,
вивільнені в результаті ефективних заходів щодо роззброєння, на
економічний і соціальний розвиток країн, виділяючи значну частину
додаткових коштів для розвитку країн, що розвиваються.

Стаття 16. 1. Право і обов’язок держав індивідуально і колективно
ліквідувати як необхідну умову для розвитку колоніалізм, апартеїд,
расову дискримінацію, неоколоніалізм і всі форми агресії ззовні,
окупації і панування та економічні та соціальні наслідки, що випливають
звідси. Держави, які здійснюють таку політику примусу, несуть економічну
відповідальність перед країнами, територіями і народами за відшкодування
й повну компенсацію за використання та скорочення природних і всіх інших
ресурсів цих країн, територій і народів, а також завданої цим ресурсам
шкоди. Обов’язок держав — розширити надання їм допомоги.

2. Жодна держава не має права заохочувати інвестиції, які можуть
виявитися перепоною на шляху звільнення окупованих територій.

Стаття 17. Міжнародне співробітництво з метою розвитку є загальним
обов’язком держав. Кожна держава має співробітничати з країнами, що
розвиваються, у їх діяльності, спрямованій на прискорення економічного і
соціального розвитку, забезпечуючи сприятливі зовнішні умови й
розширюючи надання їм активної допомоги відповідно до їх потреб і цілей
розвитку, суворо дотримуючись суверенної рівності держав.

Стаття 18. Розвинені країни повинні розширювати, удосконалювати і
зміцнювати систему загальних невзаємних і недискримінаційних тарифних
преференцій для країн, що розвиваються, разом з відповідними узгодженими
висновками і відповідними рішеннями, прийнятними в цій галузі, у межах
компетентних міжнародних організацій. Розвинені країни повинні також
приділяти увагу застосуванню інших диференційованих заходів у галузях,
де можливо й доцільно, і такими засобами, які забезпечать особливий і
сприятливий режим для того, щоб задовольнити потреби країн, які
розвиваються, у сфері торгівлі та розвитку. У міжнародних економічних
відносинах розвинені країни повинні намагатись уникати заходів, що
можуть негативно вплинути на розвиток національної економіки країн, що
розвиваються, заохочувати загальні тарифні преференції та інші
диференційні заходи на користь цих країн.

Суверенна рівність, яка передусім розуміється як рівність юридична
(рівноправ’я), не означає, що світова спільнота не знає про фактично
існуючу нерівність. Тому надання преференцій країнам, що розвиваються (а
це було зафіксовано ще в Женевських принципах 1964 р.), означає
намагання подолати фактичну нерівність і наблизити юридичну рівність до
рівності фактичної.

Стаття 19. З метою прискорення економічного зростання країн, що
розвиваються, у подоланні економічного розриву між ними і розвиненими
країнами останні повинні надавати країнам, що розвиваються, загальний
преференційний, невзаємний і недискримінаційний режими в тих галузях
міжнародного економічного співробітництва, де можливо.

Отже, згідно з Хартією розвинені країни повинні надавати пільги країнам,
що розвиваються, поширювати на них пільги, які розвинені країни надають
одна одній, але не мають права вимагати від країн, що розвиваються,
жодних поступок.

Стаття 20. Країни, що розвиваються, мають у своїх зусиллях із розширення
загального обсягу своєї торгівлі приділяти належну увагу можливості
розширення цієї торгівлі із соціалістичними країнами, надаючи цим
країнам не менш сприятливі торговельні умови порівняно з тими, які вони
звичайно надають розвиненим країнам з ринковою економікою.

Стаття 21. Країни, що розвиваються, повинні намагатися сприяти
розширенню торгівлі між ними і з цією метою можуть відповідно до
процедур міжнародних угод, що вже існують і розроблюються, якщо можливо,
надавати торговельні преференції іншим країнам, що розвиваються, не
зобов’язуючись поширювати такі преференції на розвинені країни, якщо
такі дії не створюють перепон для загальної лібералізації торгівлі та її
розширення.

Принцип взаємності полягає в наданні іноземній державі, її юридичним і
фізичним особам певних прав, привілеїв, пільг за умови, що держава, яка
їх надає, а також її особи користуються аналогічними правами у
відповідній іноземній державі. Принцип взаємності може встановлюватися в
односторонньому порядку у внутрішньому законодавстві або на підставі
міжнародного договору.

Стаття 22. 1. Держави повинні реагувати на загальновизнані і
взаємоузгоджені потреби та завдання розвитку країн, що розвиваються,
шляхом сприяння чистому припливу реальних ресурсів, що збільшився, з
усіх джерел до країн, що розвиваються, з урахуванням будь-яких
зобов’язань, прийнятих відповідними державами, для підкріплення зусиль
країн, що розвиваються, на прискорення їх економічного і соціального
розвитку.

2. У цьому контексті відповідно до викладених цілей і завдань та з
урахуванням прийнятих зобов’язань країни повинні намагатися збільшити
чистий приплив фінансових коштів з офіційних джерел до країн, що
розвиваються, та поліпшувати його умови.

3. Приплив ресурсів, що є допомогою розвитку, має охоплювати економічну
і технічну допомогу.

Стаття 23. З метою сприяння ефективній мобілізації власних ресурсів
країни, що розвиваються, можуть зміцнювати своє економічне
співробітництво та розширяти взаємну торгівлю для того, щоб прискорювати
власний економічний і соціальний розвиток. Усі країни, особливо
розвинені, індивідуально, а також у межах відповідних міжнародних
організацій, членами яких вони є, повинні забезпечувати відповідну й
ефективну підтримку і співробітництво.

Стаття 24. Держави зобов’язані будувати взаємні економічні відносини
так, щоб ураховувати інтереси інших країн. Зокрема, держави повинні
уникати заподіяння шкоди інтересам країн, що розвиваються.

Режим недискримінації означає зобов’язання не порушувати для певної
країни умов, які є загальними для всіх інших зовнішньоекономічних
партнерів.

Стаття 25. При сприянні розвитку світовій економіці міжнародне
співтовариство, особливо розвинені країни—члени, приділяють особливу
увагу конкретним потребам і проблемам найменш розвинених країн з тих, що
розвиваються; країн, що розвиваються, які не мають виходу до моря;
острівних країн, що розвиваються, з метою надання їм допомоги у
подоланні їх особливих труднощів, і в такий спосіб сприяючи їх
економічному та соціальному розвитку.

Стаття 26. Держави зобов’язані співіснувати в умовах терпимості одна до
іншої і мирно жити незалежно від відмінностей у політичних, економічних,
соціальних та культурних системах і мають сприяти торгівлі між державами
з різними економічними та соціальними системами. Міжнародну торгівлю
країни повинні здійснювати без шкоди для загальних недискримінаційних і
невзаємних преференцій на користь країн, що розвиваються, і на основі
взаємної вигоди, рівних переваг і взаємного надання режиму найбільшого
сприяння.

Преференційний режим означає передусім митні пільги для певних держав.
Надання країнам, що розвиваються, преференцій не вважається порушенням
принципу найбільшого сприяння.

Режим найбільшого сприяння на відміну від принципу недискримінації, який
у договірному порядку не фіксується, означає письмове зобов’язання
держави надавати державі-партнеру (як правило, на основі взаємності)
пільгові умови, які діють чи можуть бути запроваджені до будь-якої
країни. Сфера застосування цього принципу визначається в конкретному
застереженні (що називається “клаузула”) до відповідної міжнародної
угоди.

Винятки з режиму найбільшого сприяння застосовуються для надання митних
преференцій країнам, що розвиваються, встановлення (наприклад, у
прикордонних смугах) пільгового режиму для фізичних і юридичних осіб
сусідніх країн тощо.

Стаття 27. 1. Кожна держава має право повною мірою користуватися
вигодами від світової торгівлі з невидимих статей і брати участь у
розширенні такої торгівлі.

2. Світова торгівля з невидимих статей, яка заснована на ефективності, а
також на взаємній та справедливій вигоді і сприяє розвитку світової
економіки, є спільною метою всіх держав. Роль країн, що розвиваються, у
світовій торгівлі з невидимих статей має бути посилена відповідно до
викладених цілей, причому особлива увага має приділятись особливим
потребам країн, що розвиваються.

3. Усі держави мають співробітничати з країнами, що розвиваються, у їх
зусиллях, спрямованих на підвищення їх здатності одержувати іноземну
валюту від операцій з невидимих статей відповідно до потенційних
можливостей і потреб кожної країни, що розвивається, і зазначених цілей.

Невидимими статтями, про які йдеться у цій статті, можуть бути
надходження: від надання транспортних послуг (транспортування
зовнішньо-торговельних вантажів, міжнародні перевезення пасажирів,
експлуатація каналів, обслуговування суден і літаків міжнародних ліній,
ремонт транспортних засобів тощо); міжнародного туризму; страхової
справи; заробітків громадян в іноземних країнах; експорту капіталу;
реалізації об’єктів інтелектуальної власності (літературних, художніх та
інших творів, винаходів, промислових зразків, корисних моделей, ноу-хау
тощо); надання інших послуг.

Стаття 28. Всі держави зобов’язані співробітничати щодо коригування цін
на товари, які експортуються країнами, що розвиваються, стосовно цін на
товари, що імпортуються ними, для того, щоб сприяти створенню для них
справедливих і рівноправних умов торгівлі в такий спосіб, який був би
вигідним для виробників і справедливим для виробників і споживачів.

3. Джерела міжнародного економічного права

Джерела міжнародного права — це форми фіксацій (зовнішнього відбиття)
норм міжнародного права, створених узгодженим волевиявленням суб’єктів.
Низка чинників вказує на те, що джерела міжнародного права є єдиними за
суттю — їх основу становить угода суб’єктів.

У ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основні джерела
міжнародного права в сучасному міжнародному публічному праві:
міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, визнані всіма націями
загальні принципи права, міжнародні судові рішення та доктринальні праці
найавторитетніших фахівців з міжнародного права різних націй. Роль
допоміжного засобу для визначення норм міжнародного права відіграють
резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій.
Сучасне міжнародне право формувалось протягом останніх чотирьох століть.

У літературі зустрічається також термін “міжнародне законодавство”. Його
прихильники визнають, що міжнародне законодавство відсутнє, оскільки
немає міжнародного органу, який би створював імперативні норми. Цим
умовним терміном позначають міжнародні договори та рішення міжнародних
організацій.

Поняття “міжнародне законодавство” охоплює міжнародно-правові акти
універсального (планетарного) та регіонального характеру.

Міжнародне законодавство формується як процес міжнародної уніфікації
права. Завдяки міжнародній уніфікації ліквідуються відмінності в
регулюванні відносин і економічного характеру, внаслідок чого
створюється одноманітне міжнародне економічне право.

Основними джерелами міжнародного публічного права (його галуззю є й
міжнародне економічне право) є міжнародний договір і міжнародно-правовий
звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав у міжнародному
економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародного
публічного права.

Міжнародний договір має пріоритетне значення серед джерел міжнародного
економічного права. Цей пріоритет пояснюється не лише сучасними
тенденціями розвитку міжнародного публічного права, а й специфікою
міжнародних економічних відносин, які зароджувалися, усталювалися та
розвивалися переважно як договірні та двосторонні.

Серед двосторонніх договорів, що регулюють міжнародні економічні
відносини, є і так звані рамкові договори загальнополітичної
спрямованості. Це передусім договори про дружбу, співробітництво та
взаємну допомогу. У них окрім політичних зобов’язань сторін фіксуються
зобов’язання, пов’язані з розширенням економічного співробітництва.

Отже, міжнародне публічне право загалом, і міжнародне економічне право
зокрема, — це право писане. Звичай відіграє обмежену роль у сфері
регулювання міжнародних економічних відносин, оскільки підтримка
широкого розмаїття стандартів міжнародного публічного права не сприяє
застосуванню звичаєвого права. У цьому зв’язку потрібно зазначити, що
усталені, усім зрозумілі й ніби такі, що ні в кого не викликають
сумнівів, основні принципи міжнародного права (повага до державного
суверенітету, рівноправність, обов’язкове дотримання міжнародних
договорів та ін.) держави намагаються регулярно включати як у дво-, так
і в багатосторонні договори та інші акти. Переваги писаного документа
над усним словом очевидні.

Писане право може народжувати звичай. Це відбулося принаймні двічі. У
процесі еволюції міжнародного права на основі договорів і практики
держав з’явилися звичаї про свободу морів під час війни і миру та про
застосування до іноземців національного режиму.

На думку окремих фахівців, допоміжні джерела міжнародного права —
резолюції міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та
арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів,
доктрини — не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом
процесу створення міжнародно-правових норм. Ці фахівці твердять, що
процес формування договірних норм міжнародного права та відповідних
норм, що базуються на звичаях, складається з двох етапів: на першому
узгоджується волевияв держав щодо правил поведінки, а на другому ці
правила визначаються як міжнародно-правова норма.

Якщо виходити з того, що допоміжні джерела міжнародного права не є
власне джерелами, то постає питання про їх правову природу. Фахівці
зазначають, що так звані допоміжні джерела або є певними стадіями у
процесі утворення міжнародно-правових норм, або впливають на перебіг
зазначеного процесу, або допомагають встановити існування чи зміст норми
міжнародного права.

Резолюції міжнародних організацій, як правило, мають рекомендаційний
характер. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН її Генеральна Асамблея з
основних питань діяльності ООН формує лише рекомендації. Такі норми не є
імперативними. Їх виконання не може здійснюватися примусово. Вони
надають правомірності діям, які були б неправомірними за відсутності
рекомендаційної норми. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі та розвитку
1964 р. рекомендувала надавати преференційні митні пільги країнам, що
розвиваються. Якби не було цієї рекомендації, то винятки на користь
країн, що розвиваються, з режиму найбільшого сприяння були б
незаконними.

Західні фахівці з міжнародного права назвали рекомендаційні норми
“м’яким законодавством” (тобто не обов’язковим, але таким, що має
юридичне значення). Як свідчить досвід, резолюції Генеральної Асамблеї
ООН використовують при розробці міжнародних договорів. Текст
рекомендацій трансформується в текст статей договору.

Положення резолюцій часто набирають обов’язкового характеру з огляду на
те, що відбувається процес створення норм права за допомогою звичаю.

Резолюції можуть застосовуватись і для констатування чи тлумачення
чинних міжнародно-правових норм.

Нагадаємо, що рішення окремих організацій мають обов’язковий характер.
Наприклад, рішення Ради Європейського Союзу є обов’язковими для
держав—учасниць.

Обов’язкову правову силу мали рекомендації та рішення колишньої Ради
Економічної Взаємодопомоги.

Значну кількість рекомендацій з питань міждержавного економічного
співробітництва приймають органи ООН та установи, що входять до її
системи (наприклад, ЮНКТАД, ЮНІДО). Хоча рішення цих організацій мають
рекомендаційний характер, проте істотним є їх морально-політичне
значення, оскільки рекомендації поширюються на більшість держав планети,
що входять до відповідних організацій.

Фундаментальними для міжнародного економічного права є такі прийняті
Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. документи, як Хартія економічних
прав та обов’язків держав, Декларація про новий міжнародний економічний
порядок, Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного
порядку, а також резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1979 року
“Об’єднання і прогресивний розвиток принципів і норм міжнародного права,
які стосуються правових аспектів нового міжнародного економічного
порядку”.

Фахівці зазначають, що ці документи, виконуючи в цілому позитивну роль
щодо забезпечення справедливих недискримінаційних економічних відносин,
містять і необґрунтовані положення. Це, зокрема, стосується солідарної
відповідальності всіх розвинених держав за наслідки колоніалізму,
перерозподілу світового суспільного продукту на користь країн, що
розвиваються, шляхом прямих фінансових відрахувань.

Вимоги країн, що розвиваються, спрямовані на досягнення трьох груп
цілей: по-перше, визнання світовим співтовариством таких принципів, як
повний і постійний суверенітет держав над їх природними ресурсами,
суверенна рівність, свобода вибору економічної і соціальної системи та
недопущення дискримінації на цій підставі іншими країнами чи
міжурядовими організаціями світу; по-друге, надання цим країнам
можливості відігравати належну роль у міжнародному процесі прийняття
рішень (ця претензія передусім передбачає такі організації, як
Міжнародний валютний фонд і Світовий банк); по-третє, задоволення вимог
цих країн щодо конкретних економічних сфер світового ринку.

Важливими нормотворчими документами з точки зору міжнародного
економічного права є також резолюції Генеральної Асамблеї ООН та її
органів щодо міжнародної економічної безпеки.

“Міжнародна економічна безпека” — це такий стан міждержавних економічних
відносин, коли існують надійні матеріальні та правові гарантії захисту
економічних інтересів кожної держави від неправомірного застосування
економічної сили з боку інших держав, міжнародних організацій і
транснаціональних корпорацій.

Система міжнародної економічної безпеки має базуватися на міцному
правовому фундаменті — сукупності універсальних, регіональних і
двосторонніх норм, що забезпечують ефективне запобігання та присічення
дискримінації й інших негативних намагань вирішити міжнародні економічні
проблеми, спираючись на силу.

Система міжнародної економічної безпеки, як і система міжнародної
безпеки загалом, може бути створена та функціонувати лише на основі
неухильного дотримання основних принципів міжнародного права і
спеціальних принципів міжнародного економічного права.

Опрацьованими вважаються норми інституту міжнародної економічної
безпеки, які забороняють застосування економічної сили з політичних
міркувань, дискримінацію, демпінг, обмежують використання
протекціоністських засобів, забезпечують реалізацію суверенних прав
держав щодо їх природних ресурсів.

Найважливішими міжнародно-правовими актами, що стосуються інституту
міжнародної економічної безпеки, є такі: “Відмова від примусових
економічних заходів” (резолюція IV сесії ЮНКТАД, 1983 р.); “Економічні
заходи як засіб політичного та економічного примусу стосовно країн, що
розвиваються” (резолюція 38-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1983 р.);
“Про заходи зміцнення довір’я в міжнародних економічних відносинах”
(резолюція 39-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1984 р.); “Міжнародна
економічна безпека” (резолюція 40-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1985
р.); “Міжнародна економічна безпека” (резолюція 42-ї сесії Генеральної
Асамблеї ООН, 1987 р.).

До джерел міжнародного економічного права належить також Лімська
декларація про промисловий розвиток і співробітництво, прийнята в 1975
р. Конференцією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

Рішення міжнародних судів-арбітражів є актами застосування
міжнародно-правових норм до конкретних випадків. З цього випливає
відсутність у них правотворчого характеру. Зокрема, ст. 59 Статуту
Міжнародного суду ООН передбачає, що рішення цього суду обов’язкові лише
для сторін, що беруть участь у справі й лише стосовно цієї справи.

До компетенції Міжнародного суду ООН належить також підготовка
консультаційних висновків з юридичних питань. Такі висновки мають
факультативний характер.

Рішення міжнародних судів можуть вважатися міжнародними прецедентами і
використовуватися для тлумачення міжнародно-правових норм.

Зрозуміло, що певна держава може визнати норму внутрішньодержавного
закону іншої країни чи рішення її національного суду як норму
міжнародного права.

Не всі положення договорів, а тим більше рішення міжнародних організацій
чи звичаї, можна вважати правовими нормами. Положення ж, які є нормами,
можуть мати різну силу — імперативну, диспозитивну, рекомендаційну.

Особливою формою нормотворчості в межах ООН є кодекси та правила
поведінки (codes of conduct, sets of rules, guidelines). Вони
схвалюються резолюціями ООН. Прикладом є такі документи: Кодекс
узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів правил для
контролю за обмежувальною діловою практикою (ухвалений Генеральною
Асамблеєю у 1980 р.); Кодекс поведінки в галузі технології та Кодекс
поведінки для транснаціональних корпорацій (розроблені та ухвалені
ЮНКТАД).

Одним з перших є Кодекс проведення лінійних конференцій. Його також
розробила ЮНКТАД 1974 р. Він стосується організації лінійних перевезень
у галузі торговельного мореплавства.

У межах ЄС приймаються переважно такі правові акти: положення
(regulations), директиви (directives) та рішення (decisions).

Найвищу юридичну силу мають положення. Вони є обов’язковими для всіх
держав—членів. Директиви формулюють норми права, обов’язкові для ЄС
загалом, а країнам—членам надають можливість трансформувати їх у норми
національного законодавства. Рішення є переважно адміністративними
актами і не вважаються нормами права.

Висновки

Міжнародне економічне право – це галузь міжнародного публічного
публічного права, яка є сукупністю принципів і норм, що регулюють
відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права і є їх
узгодженим волевиявом.

Предметом міжнародного економічного права є міжнародні економічні
відносини: як дво-, так і багатосторонні.

Існує дві основні концепції міжнародного економічного права.

Згідно першої концепції норми міжнародного економічного права – це
частина міжнародного публічного права. Вони створюються суб’єктами
міжнародного права і використовуються для урегулювання відносин, що
виникають між ними.

Згідно з другою концепцією в систему міжнародного економічного права
включаються не лише норми міжнародного публічного, а й міжнародного
приватного права, національні норми, які регулюють міжнародні економічні
відносини.

Система принципів міжнародного економічного права складається з двох
великих груп – основні (загальні) та спеціальні принципи.

До основних принципів міжнародного економічного права належать основні
принципи міжнародного публічного права.

Загальні принципи міжнародного економічного права: мирного
співіснування, суверенної рівності держав, співробітництва держав,
невтручання, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, взаємної
вигоди.

Спеціальні принципи міжнародного економічного права: розвитку
економічних і науково-технічних відносин між державами; юридичної
рівності та неприпустимості економічної дискримінації держав; свободи
вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків; невід’ємного
суверенітету держав над власними природними та іншими ресурсами, а також
економічною діяльністю; нації найбільшого сприяння; національного
режиму.

На принципах міжнародного економічного права створюються принципи
зовнішньоекономічної діяльності держав світу.

У ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН зазначені такі основні джерела
міжнародного права в сучасному міжнародному публічному праві:
міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, визнані всіма націями
загальні принципи права, міжнародні судові рішення та доктринальні праці
найавторитетніших фахівців з міжнародного права різних націй. Роль
допоміжного засобу для визначення норм міжнародного права відіграють
резолюції міжнародних організацій, які мають характер рекомендацій.

Основними джерелами міжнародного економічного права є міжнародний
договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин
держав у міжнародному економічному праві відбивають загальний стан
сучасного міжнародного публічного права.

Перелік літератури

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991
№959-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. — № 29. – Ст. 377.

2. Боярська З. І. Міжнародне комерційне право: Навч. посібник /
Київський національний економічний ун-т. — К. : Видавництво КНЕУ, 2002.
— 143с.

3. Дахно І. І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. — 2-ге вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2003. — 160 с.

4. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. – К.: Либідь,
1995. – 192 с.

Похожие записи