РЕФЕРАТ

на тему:

“Господарство франків кінця 5 – початок 6 ст.”

ПЛАН

Вступ

1. Соціально-економічні умови держави франків

2. Феодальне господарство франків

3. Землеволодіння держави франків

4. Формування феодального суспільства

Висновок

Використана література

Вступ

На величезній території Римської імперії була розсіяна безліч
варварських племен: готи, франки, бургунди, аламани, англосакси й ін.

Римляни все частіше використовували германців як найманих солдатів і
поселяли їх на своїх границях. У V ст. вищі звання римських магістратів
стали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії,
що уклали угоду про перехід під владу Рима.

Занепад імператорської влади, все зростаюча непопулярність римського
правління створювали сприятливі умови королям-союзникам Рима для
розширення повноважень, для задоволення їхніх політичних претензій. Вони
часто з посиланням на імператорське доручення привласнювали всю повноту
влади, стягували податки з місцевого населення й ін.

Вестготи, наприклад, оселені Римом як своїх федератів у 412 році в
Аквітанії (Південна Франція), згодом розширили територію свого
Тулузького королівства за рахунок територіальних завоювань, визнаних у
475 році римським імператором. У 507 році це королівство було скорено
франками. У 476 році влада в Західній Римській імперії була захоплена
одним з варварських воєначальників Одоакром. Він був убитий у 493 році
засновником королівства остготів Теодоріхом I, що установили своє
одноособове правління у всій Італії. Це королівство упало в 555 році.
Виникали і поглиналися в результаті кривавих воєн, міжусобиць і інші
«племінні держави» варварів.

Але особливу роль у Західній Європі призначено було зіграти салічним
(приморським) франкам, що входили в союз німецьких племен, що склався в
III ст. на північно-східній границі Галлії, провінції Римської імперії.

Салічні франки, на чолі зі своїм вождем Хлодвігом (481— 511 р.), у
результаті переможних воєн у Галлії, іноді в протиборстві, іноді в союзі
з Римом, створюють велике королівство, що простиралося до 510 року від
середньої течії Рейну до Піренеїв. Хлодвіг же, затвердившись як
представник римського імператора, стає володарем земель, володарем
єдиного, уже не племінного, а територіального королівства. Він здобуває
право диктувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення й
ін.

1. Соціально-економічні умови держави франків

Держави, що утворилися на території Римської імперії, були
дофеодальними. Вони характеризуються одночасним існуванням у них у тих
або інших формах трьох укладів – первісного, рабовласницького і
феодального.

У дофеодальній державі продовжують існувати рабовласники і раби.
Зародження феодальних відносин веде до виникнення класу феодалів і
феодально залежного населення. Проте основна маса населення, особливо на
початку існування дофеодальної держави, складається з вільних. З
розвитком феодального укладу рабовласники вливаються у клас феодалів.
Стосовно ж рабів і вільних селян, то вони переходять у ряди залежного
населення.

У політичному ладі дофеодальної держави збереглися деякі риси
родоплемінних союзів. Дофеодальна держава являла собою з’єднання ряду
земель, що перебували на різних стадіях суспільно-економічного розвитку.
Глава дофеодальної держави був переважно військовим вождем. Його
адміністративні і судові повноваження були обмежені. Протягом тривалого
часу у такій державі зберігається інститут виборної королівської влади.
Діяльність глави держави спрямовувалась радою, що складалася із
представників родоплемінної знаті і найближчих дружинників. У
дофеодальній державі існували у різних формах народні збори. Припинення
їх діяльності здійснювалось, як правило, уже у феодальний період.

2. Феодальне господарство франків

Феодалізм є суспільно-економічною формацією, що замінює рабовласницьку.
Головною і домінуючою галуззю феодальної економіки є сільське
господарство. Тому панівним класом у феодальному суспільстві є клас,
який зосереджує у своїх руках право власності на землю – клас
землевласників. Визначальними ознаками феодалізму є: панування
натурального господарства, наділення безпосереднього виробника засобами
виробництва взагалі і землею зокрема, особиста залежність селянина від
землевласника.

Феодальному способові виробництва властиві низький стан техніки,
незначний розподіл праці, слабкий розвиток обміну, а також поєднання
сільськогосподарського виробництва з домашнім ремеслом.

Феодальний порядок характеризується злиттям поняття власності з
верховною владою (суверенітетом): власник землі має всі, або частину
прав, сукупність яких складає суверенітет, який у даний час належить
державі. Територія розділена на володіння, які називають по різному
(сеньйорії – у Франкції, менор – в Англії). У кожному з них править свій
сеньйор, лорд, якому підкоряється населення його володіння. На користь
цього ж володільця (а не короля) населення відбуває різного роду
повинності. Основною формою повинностей є феодальна рента, яка
складається із трьох видів: відробітної ренти (панщини), продуктової
ренти (або натурального оброку) і грошової ренти (грошового оброку).

Феодальні власники (сеньйори, лорди) залежать не тільки від короля, але
й один від одного. Така залежність наступає тому, що кожен земле
володілець одержував своє володіння від іншого, а тому залежав від
останнього.

Зберігаючи свої загальні риси, феодалізм проте, набував в окремих
країнах Європи особливих рис у залежності від місцевих умов його
розвитку.

Не дивлячись на ієрархічну феодальну залежність усього населення,
власне, у середньовіччі розвинулась свобода у повному розумінні цього
слова.

Реальна свобода – це одночасно свобода і соціальна, і особиста.
Особиста свобода – це свобода від суспільства, точніше від держави і
подібних їй примусових, громадських об’єднань. Проте свобода людини є
відносною, адже не існує абсолютної свободи. Разом з тим, головним у
свободі людини, є свобода переконань – релігійних, моральних, наукових,
політичних та їх політичного вираження у слові, друці, в організованій
громадській діяльності.

У феодальному суспільстві зародилася свобода тіла. Адже барони не
тільки пани, але й одночасно васали. Їх стосунки із сюзерном
визначаються договором і звичаєм, а не волею монарха. На своїй території
вони самі здійснюють права монарха над своїми кріпаками і, навіть,
вільним населенням. Їх особистість захищена від волі монарха, їх не
можна ображати. Вони, навіть, мають право вести війну проти монарха. Під
час коронації, наприклад, англійських королів, коли монарх надягає на
свою голову корону, всі пери і переси, що присутні у Вестмінстерському
абатстві, теж надягають свої корони. Вони теж можновладці, спадкові
князі Англії.

Це схематичне становлення свободи, що зародилася у середньовіччі. Проте
дійсність була набагато складнішою. Зауважимо, що у своєму зародженні
правова свобода була свободою для небагатьох. Та вона й не могла бути
іншою, адже вона з’являється як привілей. З часом цей привілей
поширюється на всіх.

Люди, що виховані на східних традиціях, що дихали віковим повітрям
рабства, нізащо не погодяться із свободою для небагатьох, хоча й
тимчасово. Вони бажають її для всіх, або ж ні для кого. А тому й ніхто
її не одержує. Саме тому на місці дворянської Росії опинилася
комуністична імперія.

На межі античності і середньовіччя Європа пережила велике переселення
народів. Зрушили з насидженим місць десятки “варварських” племен: гунни,
германці, слов’яни, сармати та інші. Серед германських племен були і
рипуарські та салічні франки, колишні союзники (федерати) Риму.

3. Землеволодіння держави франків

Після падіння Римської імперії салічні франки на чолі з Королем
Хлодвігом (481-511 рр.) на початку VI ст. захопили майже всю територію
колишньої римської провінції Галлії. Під кінець VIIІ ст. вони підкорили
інші германські племена: аллеманів, тюрингів, саксів, баварів, захопили
землі лангобардів в Італії. Завоювання Галії та інших земель було для
франків досить легкою справою тому, що вони не відбирали землю у
місцевих власників, а тому останні їх і підтримували. Окрім цього,
франки уклали союз з римською церквою, що завершився прийняттям
Хлодвігом та його оточенням християнства.

Головним ресурсом королівської влади були до певного часу її земельні
володіння. Поступово цей фонд зменшувався. Королі роздавали землі
церкві, наділяли земельними наділами своїх наближених з тим, щоб вони
могли відбувати королівську службу.

Велике землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання.
Землевласницька знать починає займати панівне становище як у
центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті
король, по суті не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з
середини VII ст. значення королівської влади зменшується: наступає
період так званих “ледачих королів”. Представники роду Арнульфінгів
заволоділи найважливішою посадою франкського королівства – палатного
мера, або майордома, і фактично почали садити певних осіб на
королівський трон.

Більшість дослідників вважають, що франки у період завоювання ними Галії
(V ст.) жили у сільських громадах (марках), які складалися із вільних
людей, що спільно володіли землею та угіддями. Процес феодалізації
призводив до появи великої земельної власності, в тому числі і за
рахунок дрібної земельної власності, володільці якої розорялися із-за
воєн, великих податей та інших повинностей.

Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало
особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної
від обмежень стосовно розпорядження нею договорами і заповітами, і
володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

Центром управління був королівський двір, до складу якого входили
королівські слуги і наближені короля. Із королівського середовища
поступово висувається один, який займає перше місце. Це був майордом –
головний управляючий королівськими маєтностями, а потім і глава
королівської адміністрації.

У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалось
на зборах вільних людей округу (сотні). На зборах головував виборний
сотник – тунгін. Рішення або вирок здійснювались виборними засідателями
– рахімбургами.

З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із
рахімбургами. Пізніше рахімбургів було замінено скабінами, які обиралися
графом із середовища “кращих” людей округу. Вищою судовою інстанцією був
король.

Судочинство здійснювала також і церква. Юрисдикція церкви поширювалась
не лише на духовенство, але й на деякі категорії світських людей: вдів,
сиріт, вільновідпущеників. Всі ці особи перебували під захистом церкви.

4. Формування феодального суспільства

Держава франків за своєю формою було ранньофеодальною монархією. У силу
цього ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої
общинної організації, установ племінної демократії.

У V-VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові зв’язки, відносини
експлуатації серед самих франків не були розвиті, нечисленної була і
франкська служива знать, що сформувалася в правлячу верхівку в ході
військових походів Хлодвіга.

Найбільше яскраво соціально-класові розходження в ранньокласовому
суспільстві франків, як свідчить Салічна правда, правовий пам’ятник
франків, що відноситься до V ст., виявлялися в положенні рабів. Рабська
праця, однак, не одержав широкого поширення. Раб на відміну від вільного
общинника-франка вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до
крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним спричиняв втрату останнім волі.

Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних
груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні літи.
Розходження між ними були не стільки економічними, скільки
соціально-правовими. Вони були зв’язані головним чином з походженням і
правовим статусом чи обличчя тієї соціальної групи, до якої це обличчя
належало. Важливим фактором, що впливає на правові розходження франків,
стала приналежність до королівської служби, королівській дружині, до
державного апарата, що складається. Ці розходження найбільше яскраво
виражалися в системі грошових відшкодувань, що служили охороні життя,
майнових і інших прав окремих облич.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб — напіввільні літи,
життя яких оцінювалася половиною вергельда вільного, у 100 солідів. Літ
являв собою неповноправного жителя громади франків, що знаходиться в
особистій і матеріальній залежності від свого пана. Літи могли вступати
в договірні відносини, відстоювати свої інтереси в суді, брати участь у
військових походах разом зі своїм паном. Літ, як і раб, міг бути
звільнений своїм паном, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин
літу покладалося, як правило, те ж покарання, що і рабу, наприклад
страта за викрадення вільної людини.

Право франків свідчить і про майнове розшарування, що почалося,
франкського суспільства. У Салічній правді говориться про панську чи
челядь двірських слугах-рабах (виноградарях, конюхах, свинопасах і
навіть золотих справах майстрах), що обслуговують панське господарство.

Разом з тим Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних
порядків, про общинну власність на полючи, лугу, лісу, пустища, про
рівні права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття
приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише
фіксує зародження аллода, передбачаючи право передачі надягла в спадщину
по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових розходжень у
франків і було безпосередньо зв’язане з перетворенням аллода в первісну
форму приватної феодальної земельної власності. Аллод — відчужуване,
перехідне в спадщину землеволодіння вільних франків — склався в процесі
розкладання общинної власності на землю. Він лежав в основі виникнення,
з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого боку —
земельного тримання залежних від них селян.

Процеси феодалізації у франків одержують могутній імпульс у ході
завойовницьких воєн VI-VII ст., коли в руки франкських королів, служивої
аристократії, королівських дружинників переходить значна частина
галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, зв’язана тією
чи іншою мірою васальною залежністю від короля, що захопив право
розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби,
рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії,
що переходить на службу до франкських королів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких
порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія настільки різних по
характері суспільних укладів і прискорило створення нових, феодальних
відносин. Вже в середині VII ст. у Північній Галлії починає складатися
феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен)
і селянську (тримання). Розшарування «рядових вільних» у період
завоювання Галлії відбувалося й у силу перетворення общинної верхівки в
дрібних вітчинників за рахунок присвоєння общинної землі.

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки
бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської
колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської
знаті, продовжував широко використовуватися працю рабів і колонів, але
глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок
повсюдного росту великого церковного землеволодіння.

V-VI ст. у Західній Європі були відзначені початком могутнього
ідеологічного настання християнської церкви. Служителі десятками знову
виникаючих монастирів, храмів виступали з проповідями про людське
братерство, про допомогу бідним і стражденної, про інші моральні
цінності.

Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних
єпископами, стало сприймати усе більше християнські догмати, ідею
спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради знаходження
прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн,
руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування
релігійної свідомості увага людей природно концентрувалося на таких
питаннях, як смерть, посмертний суд, пекло і рай. Страх перед чистилищем
і пеклом церква стало використовувати у своїх корисливих інтересах,
збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні
пожертвування, у тому числі і земельні. Ріст церковного землеволодіння
почався з земельних відмовлень церкви від Хлодвіга.

Зростаюча ідеологічна й економічна роль церкви не могла рано чи пізно не
проявитися в її владних домаганнях. Однак церква в цей час не була ще
політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою
деяке духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за
традицією найважливішим вважався єпископ Рима, що одержав згодом звання
папи римського.

У діяльність церкви в якості «христових намісників» на землі усе більше
вторгалися і королі, що з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади
призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори,
головували на них, виступаючи іноді і з проблем богослов’я. У 511 році
на скликаному Хлодіигом Орлеанським церковному соборі було прийняте
рішення, що жоден мирянин не може бути введений у церковний сан без
королівського дозволу. Наступним рішенням Орлеанського церковного собору
в 549 році було остаточно закріплене право королів контролювати
призначення єпископів.

Це був час усе більш тісного переплетення світської і релігійної влади,
коли єпископи й інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а
цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними
керуваннями.

Висновок

На початку IX століття Франкское держава знаходилася в зеніті своєї
могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи
на своїх границях супротивника, рівного йому під силу, воно здавалося
незламним і непорушним. Однак уже тоді воно несло в собі елементи що
наближається упадка і розпаду. Створене шляхом завоювань, воно являло
собою конгломерат народностей, нічим крім військової сили не зв’язаних.
Зломивши на час масовий опір поневоленого селянства, франкские феодали
втратили колишню зацікавленість у єдиній державі. У цей час економіка
франкского суспільства носила натуральний характер. Відповідно не було
міцних стабільних господарських зв’язків між окремими районами. Були
відсутні і які-небудь інші фактори, здатні стримати роздроблення країни.
Франкское держава завершувала свій шлях розвитку від раннефеодальной
монархії до державності періоду феодальної роздробленості.

У 843 році розкол держави був юридично закріплений у договорі,
укладеному у Вердені онуками Карла Великого. Правонаступниками імперії
стали три королівства: западнофранкское, восточнофранкское і серединне
(майбутні Франція, Німеччина і почасти Італія).

У 987 році вмер останній каролингский король Людовик V, спадкоємцем
якого став Гуго Капет. Титул імператора перейшов до вождя східних
франків, що населяють територію, названу багато сторіч спустя
Німеччиною.

Капетинги зберігали влада тільки за рахунок контролю над васалами в
родовому домене короля. Так, разом з перетворенням влади
вождь^-монарха-вождя у владу государя-сеньйора на зміну раннефеодальной
монархії поступово приходила нова феодальна державна форма —
сеньориальная монархія.

Використана література

Історія держави і права зарубіжних країн / Під ред. Жукова О.А.,
Крашенинникової Н.А. – М., 1996

Загальна історія держави і права / Під ред. Батиря К.И. – М., 1993

Черниловський З. М. Всесвітня історія. — М., 1995

Хрестоматія по загальній історії. / Під ред. З.М.Черниловского. — М.,
1998

Хрестоматія по історії середніх століть. / Під ред. Граціанського і
Сказкіна. – М., 1993

PAGE

PAGE 1

Похожие записи