РЕФЕРАТ

на тему:

Форми держави в зарубіжних країнах

ПЛАН

Вступ

1. Поняття і види форм правління в зарубіжних країнах

2. Поняття і види форм державного устрою в зарубіжних країнах

3. Поняття і види державного режиму в зарубіжних країнах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є
форма держави, в якій виявляються особливості організації влади,
відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму. Форма
держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені
інституціональними і територіальними способами організації влади.

Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів.
Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного
права, є форма державного правління (інституціональш характеристики
організації влади) і форма державного устрою (територіальні
характеристики).

1. Поняття і види форм правління в зарубіжних країнах

Форма державного правління — порядок утворення і організації вищих
органів влади в державі

Виділяють дві головні форми державного правління:

Монархія

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)

Республіка

— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні
штати, Англія — парламент);

в) абсолютна,

4) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично
не існують.

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання
форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і
судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі
акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави —
виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави
(прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом
депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому
підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція,
Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом (або призначеним їм прем’єр-міністром), і
парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до
парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує
уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми
указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право
відкла-дального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право
розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму
до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів
(їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє
парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської
Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії,
Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней,
королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

Монархія

Абсолютна

(необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує
урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування,
тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для
рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному
вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат
Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і
парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто
затверджує його абсолютну владу Парламенту приділяється роль
консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора
роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може
прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і
підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика
Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави
держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно
від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження
глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на
парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити
недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост
прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну
роль (так званий «адміністративний» прем’єр у деяких країнах «третього
світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки
своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику,
використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення
законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати
багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення
балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії,
що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше
й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична;

середньовічна (феодальна);

буржуазна; соціалістична.

Республіка

парламентська президентська змішана (напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента
менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства
парламенту, що обирається населенням країни.

Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі
парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави
(президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати
парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент
обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами
населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)
Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру,
який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду.
Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія,
Франція)

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в
президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні
реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує
статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за
винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай
здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на
парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм
розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в
парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити
такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну
розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття
парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично
займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує
парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний
характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього
уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту
і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від
функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління, є
верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не
у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко
поділяє її з прем’єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в
парламентській республіці.

2. Поняття і види форм державного устрою в зарубіжних країнах

Виділяють такі форми державного устрою

Унітарна держава

— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація

— складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають
суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Болгарія, Польща, Франція, Велика
Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими
унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.
Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі
місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи,
котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих
унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають
право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них
автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері
адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною
самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються
парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у
порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій «і суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);

7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному
уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома.
Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з
аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

• За способом створення:

договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту —
створюються, як правило, «знизу»);

конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції — створюються
головним чином «зверху», приклад — Індія);

договірно-конституційні (їх більшість — США, ФРН, Швейцарія, Російська
Федерація та ін.).

• За способом взаємовідносин федерації та суб’єктів:

на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР — у минулому);

на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

• За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина,
Бразилія);

відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

• За принципом переваги або поєднання національного і територіального
підходів:

територіальний підхід (США, Індія, Мексика);

національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді
немає);

поєднання національно-територіального і територіального підходів
(Росія).

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони
відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є
формою міждержавного союзу, тобто об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989
pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або
розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована
співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська
Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за
конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які
виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного
суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при
конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,
інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть
бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) — це
об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами — Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев’ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав
держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ.
Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об’єднаних
збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний
суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів
Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка
складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про
Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення
Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень,
рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка
рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться
у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і
принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне
утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів
(Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї,
Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових
питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у
СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право
виходу з СНД.

3. Поняття і види державного режиму в зарубіжних країнах

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв
сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і
антидемократичні. Існують також перехідні режими. Представимо на схемі
основні режими.

Державний (політичний) режим

демократичний антидемократичний

ліберально-демократичний авторитарний:

консервативно-демократичний революційний У стабілізаційний

радикально-демократичний тоталітарний:

расистський фашистський військово-диктаторський

Державний (політичний) режим

(загальна характеристика)

демократичний антидемократичний

— порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства. при якому
додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу
влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі
громадян і їх об’єднань в управлінні державою. Допускається легальна
діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян
і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини — порядок
(стан) державного(політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується (найчастіше юридичне не закріплений) принцип «поділу
влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об’єднань на
управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну
виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій.
Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні
права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи
осіб або однієї особи, неконтрольованих народом

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;
формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;
домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і
змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії.

Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або
псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ,
авторитарний режим характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної
народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної
боротьби, а за допомогою нав’язування чим-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за
своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією
влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення
яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб’єктів громадських відносин, дією принципу
пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення
конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у
взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного
розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого
суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення
мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок
надзвичайних обставин, а також у зв’язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або
реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загально-соціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

— відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної
влади;

— намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не
встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

— є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель
надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями
забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої
політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку,
здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм
ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну
політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні узагальнення:

Форма державного правління — порядок утворення і організації вищих
органів влади в державі

Виділяють дві головні форми державного правління:

Монархія

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)

Республіка

— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Виділяють такі форми державного устрою

Унітарна держава

— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація

— складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають
суверенні права

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв
сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і
антидемократичні. Існують також перехідні режими.

Список використаної літератури

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.
Юрист, 2000.

Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред. С.А.
Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1981.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

Государственное право зарубежных стран: Курс лекций в 2-х томах / Под
ред. Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 1995

PAGE

PAGE 1

Похожие записи