Реферат на тему:

Джерела права

План

1. Поняття джерела (форми) права та його види.

2. Правовий звичай.

3. Нормативно-правовий договір як джерело права.

4. Інші джерела права (правовий прецедент, релігійно-канонічні тексти та
міжнародно-правові акти).

1. Поняття джерела (форми) права та його види.

Розглядаючи об’єктивне право, необхідно одним з перших розглянути
питання про джерела права. Походження самого цього терміну пов’язують із
творчістю Тита Лівія, який, вказуючи у своїй історії Риму на закони XII
таблиць, сказав, що ці закони становлять джерело всього публічного і
приватного права.

Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких
закріплюються загальнообов’язкові правила поведінки, тобто правові
норми, які, власне, складають об’єктивне юридичне право. Тобто, під
джерелами права слід розуміти форми об’єктивізації правових норм, які
служать ознаками їхньої обов’язковості в даному суспільстві і в даний
час.

Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов’язковості
правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям
історичного пам’ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в
історичних та історико-правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але
цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст
якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно,
джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання
про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а
дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде
джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право. Так само,
не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його
загальнообов’язковості, з поняттям про те, звідки береться і чим
визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна
визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший
нормативно-правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться
різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить
свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не
може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим
суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку.
Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка
позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права
в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому
розумінні, є питання не про загальнообов’язковість правових норм, а про
фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в
цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб’єктивна
свідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки
опосередковуючись через людську свідомість. Природа речей, вимоги
розуму, міркування доцільності, міркування моральності — все це може
обумовити створення правових норм тільки, коли буде сприйняте людською
свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному)
розумінні вона не може бути визнана, тому що суб’єктивна свідомість
певної норми не є ознака її загальнообов’язковості, не є форма її
об’єктивування.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнати
звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або
нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні
канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Не можна, наприклад,
визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому, що природа ця
різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цих
різноманітних розумінь є загальнообов’язковим, може бути вирішене тільки
у порівнянні з якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке
виразилося у цих формах, є загальнообов’язковим. На цих же підставах не
слід вважати джерелами права поняття справедливості чи науку права.

2. Правовий звичай.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий
вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право
є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом
права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або
писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним
джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”,
яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення
правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну
відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а
саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних
мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що
правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого
наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право
неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого
права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису,
матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не
тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій
свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з
найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве
право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної
чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування
поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і
щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж,
можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного
права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з
боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп
та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як
обов’язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло
застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд
правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і
перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в
норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при
розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально
існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з
боку законодавчаї влади, не даючи можливості сформуватися правовому
звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри,
застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо.
Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка
має місце в деяких країнах Азії та Африки.

3. Нормативно-правовий договір як джерело права.

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання
і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль
належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення
держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які
складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних
засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися
певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що
виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням
громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку
правового звичаю — у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному
етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі
міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між
незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави
не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного
державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право
видавати обов’язкові для держав правові норми, ані суду, який би з
власного права та без попередньої їхньої згоди розв’язував спори і
конфлікти між ними. Проте, все це не виключає впорядкованості
міжнародних, або, власне, міждержавних відносин й існування міжнародного
ладу, який є доволі стабільним. Отже, виходить, що відсутність в
міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення та
фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.
Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та
спільне рішення, тобто міжнародний договір. Для виникнення і чинності
цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визнають
його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватися і
виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо
двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють
державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила
поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають
значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які
кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на
своїй території, стосовно другої сторони — держави — та, у відповідних
випадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід
зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що
стосуються різних галузей права — цивільного, кримінального, торгового
тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку
міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль
міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту
та юридичної оформленості, постійно зменшується. Але договір на
сучасному етапі розвитку суспільства має значення не тільки в
міжнародному житті. Важливу роль в регулюванні трудових відносин
відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним
органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями
даного підприємства, тобто колективний договір. В цілому, договори
базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають
можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і
обов’язки. У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та
нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими
договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого
результату, наприклад договір купівлі-продажу — одна сторона бажає
продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві
сторони бажають одного — встановити спільну норму; по-друге, у першому
випадку мотиви в обидвох сторін різні, в другому — один і той самий
мотив — свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність —
договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір
створює об’єктивну правову норму. І, незважаючи на те, що конкретний
нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної
регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну
кількість таких договорів, вони є важливим джерелом права не тільки в
міжнародному, але і у внутрішньому державному житті.

4. Інші джерела права (правовий прецедент, релігійно-канонічні тексти та
міжнародно-правові акти).

Судовий, або адміністративний прецедент — це рішення конкретної
юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган
держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних
справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають
місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній
кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави
визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання правових
норм. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській
правовій системі.

Релігійно-канонічні тексти — це норми певних релігій, які закріплюються
у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові
відносини суб’єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи
неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права
притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних
систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права.
В Україні це джерело права практично не застосовується.

Міжнародно-правові акти — це норми міжнародного співтовариства, які
поширюються на територію держави після відповідної ратифікації цих актів
відповідними державними органами. Це ввесь корпус документів з прав
людини тощо.

І останнім, найголовнішим з джерел права у сучасній Україні є
нормативно-правовий акт.

Похожие записи

Реферат на тему:

Джерела права.

План

1.Визначення і суть поняття “джерела права”.

2. Складові джерела права:

а) правовий звичай;

б) правовий прецендент;

в) нормативно-правовий договір;

г) нормативно-правовий акт.

Кожна юридична норма для того, щоб стати відомою суб’єктам суспільного
життя і вступити в дію повинна бути зовнішньо виражена, мати “місце”
свого реального існування. Такими виразниками і носіями юридичних норм
виступають певні джерела (форма права).

Джерела права – це способи зовнішнього вираження і закріплення юридичних
норм. З них ми стримуємо інформацію про зміст норм. Завдяки ним такі
правила набувають статусу юридичних, тобто стають загальнообов’язковими.

До джерел (форм) права належать: правовий звичай, правовий прецедент,
нормативно-правовий акт.

Правовий звичай – це звичаєве правило поведінки, яке санкціонується і
забезпечується державою. Визнаючи звичай правовим держава “бере” під
свій захист ті правила поведінки, які фактично склалися в суспільстві, в
процесі спілкування між людьми, і надає їм загально обов’язкового
значення.

Правовий прецедент – це рішення судового або адміністративного факту
щодо конкретної справи. яке стає обов’язковим для вирішення інших
аналогічних справ.

У правовій системі України така форма права не застосовується. Вона
характерна для країн з англосаксонською правовою системою (США, Англія,
Австралія).

Нормативно-правовий договір – це письмовий документ, в якому загальні
правила поведінки встановлюються за домовленістю декількох суб’єкті.
(Наприклад: міжнародний договір, колективний договір в трудовому праві).

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ правотворчого органу,
який вміщує юридичні норми. Це найбільш розповсюджена форма сучасного
права.

Всі нормативні акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні
акти. Чільне місце в системі нормативних актів посідає закон.

Отже, закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або
самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини,
приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу.

Основним законом кожної держави є конституція. На основі статті 8,
Розділу І конституції України можна сказати, що Конституція України має
найвищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони, в тому числі конституція, є нормативно-правовими актами органів
законодавчої влади або самого народу. Чинність законів узгоджується з
рішенням Верховної Ради України (ст.. 9, Розділ І Конституції України) і
прийняття законів входить до повноважень Верховної Ради (ст.. 85, Розділ
IV “Верховна рада України” Конституція України).

Крім законів існують інші нормативно-правові акти – підзаконні акти

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти правотворчих
органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для
його виконання.

Література:

“Основи правознавства” / за ред. Усенка, — Київ. – 1998 р.

“Правознавство” Конституція України ст.. 8. ст.. 9 Розділ І; ст.. 85
Розділ IV.

Похожие записи