2

План

Вступ

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення.
Предмет доказування.

2. Належність і допустимість доказів.

3. Джерела доказів.

Висновок.

Список використаної літератури.

вступ

Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства суд, суддя,
прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані
встановити: чи був вчинений злочин, який саме, хто винний у його
вчиненні, та інші обставини, що мають значення для законного і
обґрунтованого вирішення справи і захисту прав і законних інтересів
учасників процесу.

В основі процесу пізнання у кримінальній справі лежать
загальні гносеологічні, соціальні, психологічні закономірності,
притаманні процесу пізнання у будь-якій соціальній сфері згідно з
законами матеріалістичної теорії відображення. Метою
кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про факти, що
підлягають встановленню у кримінальній справі. У теорії пізнання поняття
“факт” і розглядається як ідентичне поняттю “істина”, що підкреслює його
реальність на відміну від ідеального. Факт (істина) як явище об’єктивної
дійсності є таким, що пізнається. Будь-яка протиправна дія або
бездіяльність протікає у матеріальному середовищі і є причиною
взаємодії об’єктів (предметів, речовин), яка відбивається в матеріальних
і ідеальних відображеннях. Носіями матеріальних відображень (слідів) є
всі об’єкти неорганічної й органічної природи, а носіями ідеальних
відображень — люди, наділені свідомістю і мисленням у вигляді розумових
образів— “слідів пам’яті”1.Злочин для осіб, на яких законом покладено
обов’язок розслідування і розгляду справи, завжди є подією минулого, яку
вони повинні пізнати. Згідно з прямою вказівкою закону (статті 54, 58,
60 КПК), якщо ці особи є очевидцями злочину, то вони не вправі
здійснювати свої процесуальні функції у кримінальній1 справі. Одержання
інформації про подію (в тому числі про злочин), що мала місце у
минулому, можливе і без діючої системи кримінально-процесуальних
доказів. Шляхи і способи одержання знань практично не обмежені, вони
визначаються лише наявністю носія інформації (фізичної особи або
предмета матеріального світу) і можливістю виявлення, діставання і
сприйняття інформації (вербальної або вираженої у фізичних, хімічних,
біологічних та інших ознаках).

. Зміст доказового права відбиває гносеологічну позицію законодавця,
який стоїть перед проблемою встановлення істини за будь-яку ціну або
свідомою (свідомо обраною) готовністю знизити ймовірність її досягнення,
щоб зменшити ризик засудження невинного, а також звузити сферу обмеження
конституційних прав громадян. Національне кримінально-процесуальне право
вихідним, визначальним у доказовому праві вважає положення, закріплене у
конституційній нормі, яка проголосила, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України).

Специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що
відбувається у формі судового доказування, виявляється в тому, що вона
має дві сторони: пізнавальну і посвідчуючу. Остання означає, що фактичні
дані (свідчення про факти), пізнані уповноваженими особами у ході
розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій
законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також
дозволяє будь-якому суб’єкту кримінально-процесуальної діяльності
користуватися ними незалежно від часу і місця формування .дізнання, у
кримінальному процесі, викладені у розділі “Суб’єкти кримінального
процесу”, оскільки вони можуть виступати як свідки у кримінальній
справі. Тому особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя при
провадженні розслідування або розгляду справи повинні пізнавати факти,
що відносяться до минулого, лише за допомогою тих слідів, які ця подія
залишила.. На підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних,
уривчастих свідчень вони відновлюють цілісну картину події, що
відбулася, тобто встановлюють обставини вчиненого злочину й осіб, які
його вчинили.

Салтевський М. В. Про поняття доказів у новому
кримінально-процесуальному законодавстві//Право України. 1996 № 1 С. 52

Основоположні поняття матеріалістичної теорії пізнання, що лежать в
основі вчення про докази, були сприйняті не лише вітчизняною, але й
європейськими кримінально-процесуальними системами лише у XIX столітті.
Історія розвитку кримінально-процесуального права і його складової
частини — доказового права свідчить, що кожній історичній формі процесу
— обвинувальній, інквізиційній, змагальній або змішаній — відповідала і
своя система доказування, справедливість якої у громадській свідомості
була обумовлена рівнем соціального розвитку суспільства, релігійними
вченнями і обрядами, становими і етнічними традиціями.

Соціально-економічні перетворення ХVII-ХІХ століть потягли за собою
зміни сутності і змісту не тільки кримінально-процесуального, але і
доказового права.

У кримінально-процесуальній теорії доказовим правом іменуються норми
процесуального права, що регламентують цілі, порядок, засоби, способи,
межі і зміст діяльності по доказуванню обставин, достовірне встановлення
яких необхідне для правильного вирішення справи. Наука, що вивчає
принципи доказування і механізми їх реалізації, сукупність і структуру
доказування і доказів, розробляє рекомендації з формування доказів і
використання їх у кримінальному судочинстві, іменується теорією доказів.

Закон (ч. 1 ст.65 КПК) називає доказами будь-які фактичні дані, на
підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і
суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного
діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи.

Докази — це передусім фактичні дані, що встановлюють обставини
об’єктивної дійсності. Доказами, наприклад, є дані щодо перебування
обвинуваченого в тому місці, де невдовзі було виявлено труп потерпілого;
наявності у обвинуваченого речей, що належали убитому, та інші, оскільки
вони можуть підтвердити участь обвинуваченого у вчиненні вбивства; і,
навпаки, дані про перебування обвинуваченого в іншому місці в момент
вчинення злочину можуть бути доказом його непричетності до цього
злочину.

Отже, особливістю кримінально-процесуального пізнання с його сувора
правова регламентація процесуальним законом. Інакше кажучи, пізнання у
кримінальній справі втілюється у процесуальну форму. В основі формування
знання особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду
про обставини вчиненого злочину повинні лежати фактичні дані (відомості
про факти), одержані в результаті кримінально-процесуального
доказування, — стрижня, серцевини кримінально-процесуальної діяльності,
що здійснюється у Передбаченому законом порядку і полягає у збиранні,
закріпленні, перевірці і оцінці доказів і обґрунтуванні висновків по
справі з метою досягнення істини і вирішення завдань кримінального
судочинства.

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення.
Предмет доказування.

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і
суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності,
викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація
злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її
розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює
комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу
приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх
справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності,
захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді —
це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес
доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх
процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення
об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного,
обґрунтованого і справедливого рішення.

У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття
предмета доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням
розуміє вик ладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим.
На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати
знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні
пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення,
оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності —
криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності
становить пізнання, а кримінально-процесуальної — доказування1. З таким
розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися
складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки
процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що неврегульована
нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші
автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше,
виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і
доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези,
ствердження висновків по справі. При цьому, зазначає В. М. Савицький,
доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування,
отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така
позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують
при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у
монографічній, так і в навчальній літературі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження — це поєднання
практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної
діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх
джерел. На практиці ці елементи взаємопов’язані, тісно та нерозривно
переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових,
педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють
процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що
доказування можна вважати отриманим лище після фіксації здобутої
інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі.

Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та
динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих
версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма
мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не
врегульована нормами права. С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як
розумова і діяльність — це самостійна процесуальна категорія, Що ‘
перебуває за межами понять судового доказування і не є і його складовою
частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і
судових органів зі збирання та закріплення доказів4. Але без розумової
діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне
доказування неможливе.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи
процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку як
доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його
найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення
аргументів для його обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх
закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих
висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є
діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у
визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична
діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо
докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання,
слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками
процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1
ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії
досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням
учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим,
прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що
встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм,
встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість
їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані
по справі докази повинна об’єктивно перевірити особа, яка провадить
дізнання — слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів
провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також
шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання
нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже
зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою
з’ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити
докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже,
оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних
формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів,
зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи.
Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях
кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій
зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання,
оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на
всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби
доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить
дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі.
Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом,
достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш
обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний
висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх
наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність
висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи,
сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при
недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним
є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино
можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто
відповідає об’єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як
достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній
окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька
визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і
встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення,
називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді
доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші
обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину
і мотиви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину,
а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують
та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а
також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочинного діяння.

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди. Наприклад, Г.
М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет
доказування — це система обставин, які виражають якості і зв’язки
досліджуваного об’єкту чи події, істотні для правильного вирішення
кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань
судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим,
оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на
його думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні
бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в
інтересах їх правильного вирішення. В. О. Бакін зазначає, що
«законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що
складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю
посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників
процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин,
потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства» Останнє
визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним,
воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд
чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні
події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному
процесі.

З предметом доказування тісно пов’язано поняття меж доказування
(дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню
сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її
вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути
з’ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає
кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.
Правильне встановлення меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з’ясування обставин, що складають
предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі,
необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних
процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад,
Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування — це менш вдале викладення
обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі». Таке
розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та
було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування
— поняття хоч і взаємозв’язані, але не рівнозначні; кожне з них має
властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в
кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають
глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло,
обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій,
необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі
дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що
визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по
вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що
предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх
досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його
звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування
деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через
прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати
встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що
забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж
доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації,
тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й
об’єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для
стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і
межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через
пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих
стадіях, а також невірне або неточне визначення меж доказування, ці межі
в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на
досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в
суді, а не на досудовому слідстві.

2. Належність і допустимість доказів.

Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній
справі з метою її правильного вирішення, називається предметом
доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді
підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).

Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші виходять із
«двоякого» розуміння доказів, при якому доказами визнаються як фактичні
дані (факти), так і джерела відомостей про них (показання свідка,
потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).

Прибічники третьої точки зору відстоюють «єдине» поняття доказів,
вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об’єднані в одному понятті як
два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх
джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.

Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без
матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі
або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація
передається у формі показань свідка, потерпілого, підозрюваного,
обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у
протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей
потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана
після ЇЇ проведення інформація залучається до кримінальної справи у
формі висновку експерта.

Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу,
то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і
джерела доказів, з допомогою яких ці дані встановлюються, перебувають у
тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо
не існують, як справедливо зазначається в літературі, «фактичні дані і
їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають
доказів».

У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз
статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про
збирання доказів та їх пред’явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про
докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші
обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні
злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і
характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, які
характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди,
заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на
стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) обставини,
що сприяли вчиненню злочину.

Крім цих, до предмета доказування входять також інші обставини. До них,
по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за
допомогою яких встановлюються обставини, вказані в статтях 64 і 23 КПК.
Вони повинні бути належним чином зібрані й досліджені, іншими
словами—доказані у справі. До них, наприклад, належить факт алібі
обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що обвинувачений на час
вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав
можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд
повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є
елементом предмета доказування. До доказових фактів належать і факти,
які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на
одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна
бути встановлена, доведена.

Друга група обставин, що також входять до предмета доказування, — це ті,
за допомогою яких встановлюється об’єктивність відомостей, що містяться
в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і
обвинуваченого, потерпілого і підозрюваного, оскільки встановлення цих
обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.

З предметом доказування тісно пов’язана така властивість доказів, як їх
належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об’єктивно
досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволяють установити
обставини, які входять у предмет доказування.

Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок
якої вони здатні встановити обставини, необхідні для повного і
правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь
доказ у цілому, а його змістовну частину — фактичні дані; вона
поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові
факти.

Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правильного
вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент
постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів,
марнування часу, захаращує справу зайвими матеріалами. В той же час
невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність,
неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить
про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.

Належність доказів тісно пов’язана із складом конкретного злочину,
визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є
індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній
справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими
словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі
вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.

З належністю доказів тісно пов’язане поняття їх допустимості.

Якщо належність доказів — це внутрішньо притаманна їм якість, яка
характеризує їх об’єктивний інформаційний зв’язок з обставинами, що
підлягають доказуванню у кримінальній справі, то допустимість доказів —
це властивість, яка характеризує зовнішні умови формування доказів,
механізм залучення інформації в процес. Вимога допустимості доказів є
настільки важливою з позиції захисту прав і інтересів особи, що знайшла
своє закріплення в ч. З ст. 62 Конституції України: «Обвинувачення не
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Сукупність вимог, що пред’являються законом до процесу формування
доказів, складає інститут процесуальної допустимості, яка полягає в
тому, що належна до справи інформація повинна бути одержана з
встановленого законом джерела у правомочною на те особою або органом,
закріплена у спосіб і у порядку, вказаному в законі.

Законність джерела фактичних даних означає наявність його у переліку ч.
2 ст. 65 КПК. Тому недопустимість доказу за ознакою незаконності джерела
може мати місце у таких випадках:

а) джерело не вказане в ч. 2 ст. 65 КПК;

б) джерело вказане, але в силу ряду причин втрачає свої якості джерела
фактичних даних.

Прикладом такої недопустимості є заборона використовувати як доказ
відомості, отримані від осіб, які у конкретній справі або у будь-якій не
можуть виступати як свідки.

Так, згідно зі ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки і, отже, не
допускаються як джерела доказової інформації:

1) показання захисника підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про
обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків
захисника, зокрема зі слів його підзахисного;

2) показання адвоката, представника професійної спілки та іншої
громадської організації про обставини, що стали Йому відомі в зв’язку з
виконанням ним обов’язків представника потерпілого, цивільного позивача
І цивільного відповідача;

3) показання особи, яка в зв’язку зі своїми фізичними або психічними
вадами нездатна правильно сприймати обставини, що мають значення для
справи, і давати про них показання.

Крім того, не допускаються показання свідка і потерпілого, які
повідомляють відомості, джерело яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72
КПК). Так само не можна допускати в кримінальному процесі висновки
експерта, який перебував у службовій або іншу залежності від
обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача або цивільного
відповідача, а також коли він особисто або його родичі заінтересовані в
результаті справи (статті 62 і 54 КПК); не допускається і висновок
експерта, коли його дано особою, яка раніше здійснювала у справі ревізію
(ч. 7 ст. 75 КПК) або виявила свою некомпетентність з тих питань, з яких
вона повинна в силу ст. 75 КПК дати свій висновок.

Інформація про обставини, що підлягають доказуванню, залучається в
кримінальний процес у встановленій у законі формі, яка докладно регулює:

а) види слідчих та деяких інших процесуальних дій, спрямованих на
одержання доказової інформації;

б) правові підстава та порядок провадження кожної слідчої дії;

в) коло осіб І органів, уповноважених на проведення слідчих дій, їх
права та обов’язки;

г) гарантовані законом права учасників слідчих дій.

Тому не може бути визнаний допустимим доказ, отриманий з передбаченого у
законі джерела, однак процесуальне закріплення якого проведено з
порушенням вимог процесуальної форми.

Характер порушення має істотне значення для визначення допустимості
доказів. У літературі висловлюються дві точки зору з цього питання. На
думку одних авторів, будь-яке порушення процесуальної форми при
формуванні доказів спричиняє визнання їх недопустимими4.

4Савицкий В. М. Уголовний процесс России на новом витке демократизации
// Государство и право. 1994.

На думку інших, у чинному законодавстві існує ієрархія обов’язкових
процесуальних норм: процесуальною підставою скасування вироку або
направлення справи для проведення додаткового розслідування є не
будь-які, а тільки істотні порушення форм судочинства. Інакше кажучи, в
законодавстві прослідковується диференційований підхід до наслідків
процесуальних порушень. На такий підхід орієнтує судову практику і
Верховний Суд України, який пропонує приблизний перелік істотних
порушень5: збирання й закріплення здійснено або з порушеннями
гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина,
встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не
уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не
передбачених процесуальними нормами»6. Виходячи з цього, Пленум
Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 року «Про
посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» орієнтує
суди на те, що при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були
докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про
винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК
України. «Якщо, — підкреслює Пленум, — буде встановлено, що ті чи інші
докази були одержані Незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх
недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у
вироку»7.

5Вісник Верховного Суду України. 1996. № 2. С. 13

6Грошевий Ю, А/, Проблеми диференціювання порушень
кримінально-процесуальних норм у доказуванні // Вісник Академії правових
наук. 1997. № 2(9). С. 115.

7Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової
діяльності та в кримінальних справах. С. 393.

Очевидно, що мають бути зовсім інші процесуальні наслідки в разі
відсутності підпису допитуваного на кожній сторінці протоколу допиту або
підпису понятого на протоколі слідчої дії і при порушенні конституційних
прав громадян. Так, чинне кримінально-процесуальне законодавство не знає
імунітету свідка близького родича обвинуваченого. У Конституції ж ця
моральна вимога одержала нормативне закріплення. Тому, пропонуючи
подружжю або близькому родичу, коло яких визначено законом, дати
пояснення або показання, орган дізнання, слідчий, суд повинні
роз’яснити, що згідно з вимогами ст. 63 Конституції України (ст. 69і
КПК) вони не несуть відповідальності за відмову давати показання щодо
себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Якщо у ході проведеного дізнання
або попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його подружжю
або близькому родичеві цього не було роз’яснено, показання вказаних осіб
повинні визнаватися судом такими, що одержані з порушенням закону, і це
має наслідком недопустимість їх використання як засобу доказування.

Значний теоретичний і практичний інтерес становить питання про
процесуальну природу і доказове значення джерел інформації, що одержані
в ході адміністративного провадження та оперативно-розшукової
діяльності. Механізм залучення вказаної інформації у судочинство в КПК
відсутній.Не регулюють вирішення цього питання і спеціальні закони:
Кодекс законів про адміністративні правопорушення, Закон України від 18
лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України
від ЗО червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю».

Відсутність чіткої правової регламентації використання у судовому
доказуванні даних, одержаних не процесуальним способом, спричинила в
науковій літературі і судово-слідчій практиці різні підходи. На нашу
думку, предмети і документи, виявлені посадовими особами або органами,
управомочними здійснювати адміністративно-правову діяльність, і
зафіксовані за її процедурними правилами, можуть бути використані як
речові докази або документи на підставі актів, що складаються у порядку
статей 264 та 265 Кодексу законів про адміністративні правопорушення.
Звичайно така ситуація складається тоді, коли вирішується питання про
достатність підстав для порушення кримінальної справи. Перевірка
вказаних видів доказів здійснюється у подальшому за правилами
кримінального судочинства шляхом провадження експертиз, допиту свідків,
включаючи посадових осіб, які безпосередньо виявили предмети і
документи.

Складніше вирішується питання про можливість використання як доказів
предметів і документів, одержаних у ході здійснення
оперативно-розшукових заходів.

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук та фіксація фактичних
даних про протиправну діяльність з метою припинення правопорушень і в
Інтересах кримінального судочинства. Перелік цих дій, закріплений у ст.
8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», становить
систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних і
контррозвідувальних заходів, здійснюваних із застосуванням оперативних і
оперативно-технічних засобів. Методи пізнання, що застосовуються при
здійсненні оперативно-розшукових дій, аналогічні методам, які
застосовуються при пізнанні у ході кримінально-процесуального
доказування8. Однак форма застосування цих методів різна, оскільки для
оперативно-розшукової діяльності на відміну від
кримінально-процесуальної є характерним менш формалізований режим
одержання інформації.

Тому інформація, що одержується від органів, які здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, в основному застосовується для
висування версій, планування розслідування і провадження слідчих та
інших процесуальних дій у кримінальній справі з метою одержання доказів
або їх перевірки.

8 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю: Закон України від 29.06.93 р. Голос України. – 1993. – 6
серпня .№ 148 .

Чи означає менша суворість щодо одержання інформації абсолютну
неможливість використання її як одного з видів доказів? Як уже
зазначалося, обов’язковими властивостями доказу, крім належності, є його
допустимість, тобто фактичні дані для визнання їх доказом повинні бути
одержані з належного джерела управомочною особою, законним способом і у
належній процесуальній формі.

З низки норм КПК випливає загальне правило, що не можуть служити
доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, оскільки невідоме
походження спричиняє неможливість їх перевірки. Для фактичних даних, що
одержуються у ході оперативно-розшукових дій, характерним є те, що часто
для цього застосовуються негласні дії або такі, що здійснюються на
основі конфіденційності. Тобто їх розкриття може мати своїм наслідком
розсекречування осіб, які проводять негласну діяльність або
співробітничають з органами, що здійснюють оперативно-розшукову
діяльність. Тому у разі неможливості розсекретити джерело одержання
відомостей вони не можуть бути використані як докази.

Оцінка законності способу одержання фактичних даних визначається тим, у
якій стадії кримінального судочинства вони одержані.

Так, у стадії порушення кримінальної справи фактичні дані можуть бути
використані як привід (наприклад, рапорт оперативного працівника) і як
підстава (зміст рапорту) для порушення кримінальної справи на підставі
п. 5 ст. 94 КПК та п. 1 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність», тобто в результаті безпосереднього виявлення органом
дізнання ознак злочину.

Практично всі органи, наділені правом провадження оперативно-розшукової
діяльності9 (за винятком Управління державної охорони), є органами
дізнання.

У стадії попереднього (досудового) розслідування способом залучення
фактичних даних у кримінальне судочинство може бути подання. Подані
фактичні дані повинні бути оцінені слідчим з позиції їх належності і
допустимості і прилучені до справи відповідною постановою.

9 Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Вирішення
питання про те, у якій процесуальній формі може бути залучена
інформація, одержана в результаті оперативно-розшукових дій у
кримінальне судочинство, необхідно визначитися, як який доказ вона може
бути використана.

Переважає погляд, що не детальна інформація може бути залучена у вигляді
не будь-якого доказу, а лише у вигляді речових доказів та інших
документів, Це пояснюється тим, що дише предмети (речі) і документи
залучаються у кримінальний процес із збереженням своєї первісної форми.

Крім дотримання перелічених правил для вирішення питання про можливість
використання фактичних даних, одержаних у результаті
оперативно-розшукових дій, як доказів, слідчий, прокурор, суд повинні
з’ясувати:

— чи проводилася оперативно-розшукова діяльність уповноваженим на те
підрозділом, органом (ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність»);

— чи одержана ця інформація способами, вичерпний перелік яких дано у ст.
8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

— чи, була попередня згода суду на такі оперативно-розшукові дії, як
негласне проникнення до житлового приміщення, візуальне спостереження у
них; зняття інформації з каналів зв’язку; контроль телеграфно-поштових
відправлень (ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність»).

Дотримання всіх, цих правил дає можливість слідчому, прокурору і суду
визнати їх кримінально-процесуальними доказами.

Таким чином, справедливим є висновок про те, що не можуть вважатися
судовими доказами фактичні дані;

— одержані з не вказаного у законі джерела;

— одержані з передбаченого законом джерела, але при процесуальному
формуванні якого було припущено істотне порушення
кримінально-процесуального закону;

— закріплені неналежним суб’єктом доказування;

— одержані з встановленого у законі джерела і закріплені згідно з
вимогами кримінально-процесуального закону, але такі, що не несуть у
собі інформації, здатної встановити факти і обставини, що мають значення
для правильного вирішення кримінальної справи.

З предметом доказування тісно пов’язане поняття межі доказування .

Межа доказування—це необхідна і достатня сукупність-доказів, яка, будучи
зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішення, Якщо поняття
предмета доказування відображає, що має бути з’ясовано, встановлено у
справі, то поняття межі доказування відображає мозку, обсяг та глибину
дослідження всіх істотних обставин справи, Правильно встановити межу
доказування означає: а) забезпечити з необхідною повнотою з’ясування
обставин, що входять у предмет доказування; б) використовувати для цієї
мети тільки допустимі докази і при цьому в обсязі, необхідному для
достовірних висновків у справі.

31

3. ПОНЯТТЯ Й КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ

Всі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлюються за
допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до КПК це
«будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку
орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність
суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи» (ч.
1 ст. 65).

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття
доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності
якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним
суджень»4. Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження,
істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументів
(доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні
положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це
логічний зв’язок між аргументом і тезою)5. Звичайно, докази в розумінні
науки логіки теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо
при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але
надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще
називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти,
обставини справи. Вони використовуються як аргументи.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які
говориться в законі, не знайшло одностайного вирішення в юридичній
літературі Одні вважають, що це факти, другі — що це відомості про
факти, а треті — що це і те, й друге.

Розуміння «фактичних даних» як одержуваних з указаних у законі (ч. 2
ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи
є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища
дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні
в кримінальній справі слідчий, прокурор і судці оперують відомостями про
ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допитаних осіб,
документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому
сприйнятті слідчим або судцями фактів і обставин у ході провадження
слідчих і судових дій (огляд, дослідування тощо) вони в кінцевому
підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими
фактами, а тільки відомостями про них, зафіксованими в установленому
законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потерпілих,
підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази,
протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких
встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч.
1 цієї статті, називають джерелами доказів. Така назва здається в цілому
правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами
доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел
доказової інформації.

У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини
справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у
вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як
докази. Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових
зв’язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової
інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці,
які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх
збиранню стануть процесуальними доказами.

Неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів.
Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і
не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку
експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які
повинні знаходитись у справі.

Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової
інформації.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти,
обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично
обґрунтованим, повністю відповідає законові і потребам практики. КПК
прямо вказує, що, наприклад, в описовій частині обвинувального висновку
слідчий зобов’язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст.
223); у мотивувальній частиш вироку суд повинен навести докази, на яких
ґрунтуються його висновки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду України
неодноразово у своїх керівних роз’ясненнях звертав увагу судів на
необхідність обґрунтовувати рішення саме доказами, а не обмежуватися
переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. «Про
виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного
Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і винесення
вироку» верховний суд зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди
посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у
справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і
вказав: «Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто
всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих,
підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які
стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише
зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи
тощо (п 16)». Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній
відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості
та їх процесуальні джерела.

Де розмежування простежується і при класифікації доказів і їх джерел.
Тільки докази як фактичні дані, відомості можуть поділятися на прямі і
непрямі, обвинувальні і виправдувальні. Але первинними та похідними
можуть бути і докази, і їх джерела.

Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх
відношення до обставини, яка підлягає доказуванню Прямі докази
безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.

Наприклад, коли свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як
Карпенко у стані сильного сп’яніння о 21 годині 6 липня в кафе «Протон»
вдарив ножем у груди Олексюка, то це буде прямий доказ, бо він
безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб п
вчинення, на того, хто вчинив цю дію, і на особу потерпілого Коли ж при
обшуку в квартирі Карпенка буде знайдено ніж і сорочку з бурими плямами
на ній, схожими на кров, то ці речові докази будуть непрямими, бо ще
треба за допомогою експертизи, пред’явлення для впізнання, допитів та
інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але
користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно
взаємопов’язані, створювали систему доказів, у якій кожний непрямий
доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.

Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що
обтяжують або пом’якшують відповідальність, докази класифікуються на
обвинувальні і виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що
злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих
відповідальність обставин. У наведеному вище прикладі — обвинувальні
докази. Виправдувальні ж докази свідчать, що само! події злочину не було
або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом’якшуючі
відповідальність обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним
доказом.

За джерелом одержання відомостей про факти, характером формування
джерела доказів докази і їх джерела бувають первинними і похідними.
Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це,
наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Коли ж свідок
дає показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує,
що якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці
особи мають бути допитані. Коли ж джерело повідомлених свідком даних
невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом (ч. З
ст. 68 КПК). Це ж стосується і показань потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно,
при провадженні у кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері
людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але й
похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами
процесуального пізнання, бути дуже корисними, зокрема при перевірці
повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань
свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, змісту оригіналу
документа)10.

10 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах
(1973 — 1998) С 226

Висновок

Встановлення обєктивної істини у кримінальній справі становить основний
зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора,
суду.

Вирішуючи питання про встановлення обєктивної істини, ми виходимо з
того, що кожний злочини – це певне явище матеріального світу, яке в силу
загального закону про взаємозвязок та взаємообумовленість всіх
предметів, фактів, явищ матеріального світу детерміноване оточуючим
середовищем, зумовлене ним, відображається в ньому.

Говорячи про обєктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину,
зясовану будь-якими шляхами, а істину, підтвержену обєктивними фактами,
доводами, аргументами, тобто достовірними, обєктивними і доброякісними
доказами.

Доказами у кримінальному процесі можуть бути тільки достовірні фактичні
дані. Ці дані, джерело та спосіб отримання яких відомі, допустимі за
законом, перевіряємі, підтверджені сукупністю інших даних, а в кінцевому
рахунку – дані, що відповідають обєктивній дійсності.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу, на мою думку, вкладається більший зміст
ніж у поняття “фактичні дані” (відомості, інформація) або”сліди
злочину”. Фактичні дані, як докази мають бути достовірними.
Достовірність передбачає відомість, перевірюваність та доброякісність як
самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність
процесуального носія та засобів, фіксації.

Якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємовязку один з одним, то
можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним.
Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини, так же як і
причина вказує на можливі наслідки, свідчачи тим самим про їх
справність. Спеціально зібрані допоміжні докази, підтверджується
достовірністю одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з
тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які
вситановлюють той самий факт. Основні докази, так само як і причина
підтверджує слідство, підтвержують, у свою чергу, достовірність кожного
з допоміжних доказів.

Виходячи з вище викладеного, можна підсумувати, що:

“Доказами у кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому
законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть
служити засобами встановлення обєктивної істини у кримінальній справі.

Як докази використовуються: показання свідків, потерпілого,
підозрюваного і обвинуваченого, речові докази, висновки експертів,
фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих ї
судових дій та інших документи.

Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання
яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним
шляхом.

Усі сумніви, щодо законності одержання та достовірності фактичних даних,
якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розвязатися
на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного”.

Список використаної літератури:

1. Конституція України.Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.:
Атіка, 2001. – 208 с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 208 с.

3. Михеєнко М. М., Нор В. Г., Шибіко В. П. Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 2003.

4. Салтевський М. В. Про поняття доказів у новому
кримінально-процесуальному законодавстві. Право України. – 1996. №1. –
с. 52-54.

5. Про організаційно-правові основи боротьби з організонаною злочиністю:
Закон України від 29.06 93 р. Голос України. – 1993. 6 серпня. — №148.

6. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України. Тези лекцій. Михеєнко М.
М., Молдован В. В., Шибіко В. П. – К.: Вентурі, 1997. – 352 с.

7. Тертешник В. М. Кримінально-процесуальне право України. – Навчальний
посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

8. Кримінальний процес України. Підручник. Михеєнко М. М., Нор В. Т.,
Шибіко В. П. – К., 1992.

9. Кримінальний процес України. (За ред. Ю. М. Грошевого, Хотенця В. М.
– Х.: “Право”, 2000.

Похожие записи