Курсова робота

Державно-правова система України у період незалежності.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ 1 Державна система України

1. TOC \o «1-3» 1. Україна на шляху до здобуття
незалежності……………………………….6

1.2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україн
і………11

1.3.Прийняття Конституції 1996р. історична подія в житті незалежної
України……………………………………………………………………….……19

1.4. Державний лад України…………………………………………………….21

1.5. Міжнародне визнання України…………………………………………….29

Розділ 2 Правова система України

2.1. Цивільне право………………………………………………………………32

2.2. Трудове право ………………………………………………………………35

2.3. Конституційне право……………………………………………………….36

2.4. Кримінальне право…………………………………………………………39

2.5. Адміністративне право……………………………………………………..41

2.6. Сімейне право………………………………………………………………42

Висновок…………………………………………………………………………44

Список використаної літератури ……………………………………………….49

ВСТУП

За всю історію існування, Українська держава не була повністю
самостійною і незалежною. Завжди існували сусідні держави, які
претендували на її територію, її ресурси. Проте український народ
намагався відстоювати свої інтереси, але йому це не завжди вдавалось. З
періодів незалежності Української держави можна виділити такі: Київська
Русь та Галицько-Волинське князівство, Козацьку та Гетьманську держави,
УНР та ЗУНР, які об’єдналися; і сучасна Українська держава, яка
розглядається в цій роботі.

Як і кожна інша держава, Україна має свою власну державну і правову
системи, які обумовлюють взаємне існування.

Формування незалежної державності в Україні на відміну від попередніх
років відбувалось мирним шляхом. Затвердженню незалежності сприяло
позитивне ставлення до України інших держав. Зокрема велике значення має
для України визнання її з боку Росії, яка була впевнена у збереженні
своїх керівних позицій у межах СНД. Україна вступила у СНД на рівних та
вільних умовах і взяла курс на економічне співробітництво. Це передбачає
існування двосторонніх чи багатосторонніх взаємовигідних відносин між
країнами, які входять до складу СНД. Проте з Росією Україні поки що не
вдалося встановити таких відносин, які б повністю задовольнили обидві
сторони. Найгострішими питаннями на сьогоднішній день є Крим та
Чорноморський флот у Севастополі, а також газовий конфлікт, який виник
зовсім недавно. Українська політика щодо Росії має зважений характер,
усі спірні питання вирішуються шляхом переговорів.

Автор намагається розкрити в цій роботі основні моменти, тобто вловити
головну суть процесу державотворення на Україні. В роботі подана деяка
інформація про події, які передували цьому процесу, а також дається
аналіз деяким актам, які були прийняті в результаті державотворення.
Ціль курсової роботи — показати, як проходив цей процес після
проголошення незалежності України. Що ж стосується права, то тут
подається характеристика тих нормативно-правових актів, які були
прийняті за період реформування правової системи, створеної у радянські
часи. Вони мали на меті зміну та доповнення певних правових норм, які не
відповідали об’єктивним суспільним потребам. І ці норми ввійшли до нових
кодексів галузей права.

Курсова робота складається з 2-ох розділів. Перший розділ “Державна
система, України”. В ньому автор розкриває основні поняття державності і
причини, які спонукали український уряд проголосити незалежність
української держави. В розділі описуються ті умови, які передували
проголошенню незалежності, адже український народ з давніх-давен прагнув
утворити свою державу, але в цьому йому заважали і тому дуже важливим
став процес державотворення, який почався з проголошення суверенітету
української держави. Також в цьому розділі подається аналіз державного
ладу України. До нього входять державні та недержавні органи, які
приймають участь в управлінні нашою країною.

Другий розділ “Правова система України”. Тут подається характеристика
основних галузей права, які були сформовані за період від початку
процесу державотворення і майже до наших днів. Їхнім основним змістом
діяльності є регулювання суспільних відносин у всіх сферах життя. Своє
відображення правова система знаходить у законодавстві. Норми права в
Україні грунтуються на нормах моралі.

Об’єктом дослідження цієї курсової роботи є державно-правова система
України у період незалежності.

Предметом даної курсової роботи є державні органи влади, Конституція
України, джерела права, система законодавства.

Завдання даної курсової роботи – проаналізувати всі державотворчі та
правотворчі процеси, які відбувалися і продовжують відбуватися у період
незалежності України.

Мета курсової роботи – дослідити основні події у державному формуванні
України, її державний устрій, а також дати аналіз основним
нормативно-правовим актам, які стосуються тої чи іншої галузі права.

РОЗДІЛ 1

ДЕРЖАВНА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Державна система — це цілісна система внутрішньо організованих
елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі
діяльності. Кожний із суб’єктів держави як його системний елемент є
органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням
системи в цілому.

Україна на шляху до здобуття незалежності.

Останнє десятиріччя XX ст. ввішло в історію вельми суттєвими
геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення
Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського
простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання
військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і
переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії.
Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово
набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи
держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу
Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва,
та самовизначення народів східноєвропейських держав і
національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського
Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн
Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як
світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала
глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного
статусу Українською державою, за визначенням американського політолога
3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний,
історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет
України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту,
за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у
голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням
приєднати їхні голоси до голосів “за”).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І.
Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада.
IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI.
Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний
розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: “Верховна Рада Української РСР, виражаючи
волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство,
виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи
національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний,
економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи
необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити
суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний
суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах”. Далі зазначалося, що Україна як
суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі
здійснення українською нацією невід’ємного права на самовизначення.
Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку
політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб
переслідуються законом. “Громадяни Республіки всіх національностей, —
підкреслювалося у Декларації, — становлять народ України”. Народ України
є єдиним джерелом державної влади.[2, C. 21-23]

Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян
Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану,
расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних
поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця
проживання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв’язанні
будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий
нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює
Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути
змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається
тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації
охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може
заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств,
установ та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.
Україна “самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і
духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що
проживають на території Республіки, право їх вільного
національно-культурного розвитку.[2, C.23-24]

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна
продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла
самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу
(з літа 1990 p. до літа 1991 ‘p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40
законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них
— закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та
постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми
переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про
економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи
економічної самостійності України як суверенної держави, механізм
господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації
фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p.
розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових
закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових
підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів
народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до
порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як
наслідок,—до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були
запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні
ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада
уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих
і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.[4,
C.151]

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході
якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування
“непорушний” Союз РСР. Розпочався незворотний процес об’єктивної
суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав
“парадом суверенітетів”. Однак це був не парад, а природний рух народів
до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.[4, C.152]

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула
надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в
республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості
повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний
документ — Акт проголошення незалежності України, в якому
підкреслювалося:

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в
зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та
іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада
Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує
незалежність України та створення самостійної Української держави —
України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території
України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.[14, C. 14-15]

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був
незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем,
навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету
випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати
свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ
прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з
урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір
політиків чи партій — це об’єктивна потреба, об’єктивний процес розвитку
людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних
цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму,
соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп,
беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100
національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ
України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав
національностей України”.[14, C.16-17].

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних
Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної
цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил
будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове
господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці
громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила
рівноправність усіх форм власності.

1.2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони
сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між
князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях
«Руської Правди».

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла
конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не
розглядала Украшу як цілковито самостійну державу, однак, запровадила
низку демократичних на той час державних інституцій.

У 1846—1847 pp. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського
братства підготував «Начерки Конституції Республіки». Більш докладний
проект Конституції України під назвою «Проэктъ основаній устава
украинскаго общества «Вольный союзъ» — «Вільна спілка» був розроблений у
1884 p. видатним українським вченим та політичним діячем М.
Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути
перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або
Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у
вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії
«Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» —
спілки народу українського». Цей проект уже передбачав цілковиту
самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї
національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і
М. Грушевським у статті «Конституційне питання і українство в Росії»,
опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конституційних проектів та
науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в
Україні за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес
повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови,
нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише
наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому
становленню і розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.[5, C.
261-262]

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися
особливості розробки проектів конституцій України за умов російського
самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні
цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна
діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних
позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції
вільної України.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний із
поваленням самодержавства і організацією у перших числах березня 1917 p.
Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демократичний конституційний
процес, ми повинні не тільки критично ставитися до тих негативних
ідейнних перекручень демократичної конституційності, які мали місце за
радянських часів, а й зважати на найголовніше за революційної доби — на
пошук шляхів економічного, політичного, соціального і духовного
звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних,
національних та конфесійних інтересів, які свого часу були
сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної
політики. Тому нині слід неупереджено проаналізувати ті історичні
документи, які започаткували конституційний процес в Україні після
повалення самодержавства.

Підгрунтя становлення української державності заклали універсали
Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він
розглядався як «статут автономії України», здійснюваної за принципом:
«Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські
— Центральне Російське Правительство». Однак ці демократичні ідеї були
відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до
населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти
нові закони.[5, C.270]

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального
Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація
першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації
моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким
розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо
управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням
Центральної Ради було об’єднання української демократії на засадах лише
національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище
потребувало відповідних управлінських дій, які й було зроблено
Генеральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а
Генеральний Секретаріат — на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917
p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний
договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.
Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших
національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що
«прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з
національними меншостями України підготовлятиме проект законів про
автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного
зібрання». Документами, що мають суттєве значення для характеристики
тогочасного конституційного процесу в Україні, є також «Основи
тимчасового управління на Україні» і «Тимчасова Інструкція Генеральному
Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні». У них визначалися основні
питання організації структурної побудови та функціонування Генерального
Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до
проголошення незалежності. Важливим політико-правовим
передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною
Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову
стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.[5,
C.272]

IV Універсал проголошував ряд інших важливих положень щодо державного
устрою України, у тому числі:

якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних
комісарів;

встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу;

після повернення додому вояків проведення Центральною Радою переобрання
місцевих рад та міських дум, щоб всі змогли брати участь у їхній праці;

передача трудовому народові землі без викупу;

запровадження державно-народного контролю над усіма банками;

розгортання рішучої боротьби проти всіх контрреволюційних сил.

Як видно, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у
подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної
Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок «Статут про державний устрій,
права і вільності УНР». Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи
перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася
встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує
Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день
її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під
кольорами українського гетьманату П. Скоропадського.

За гетьманату особливого значення набула «Грамота до всього
українського народу» від 29 квітня 1918 p., яка відновлювала старі
порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі
й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури
і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для
приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято
установчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий державний
устрій України», яким врегульовувалися питання «про гетьманську владу»,
«про віру», встановлювалися «права і обов’язки українських козаків і
громадян». У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому
статусі цього акта. Йшлося також «про Раду Міністрів і проміністрів»,
«про фінансову Раду», «про Генеральний Суд». Тобто вказаний документ мав
ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання
організації Української гетьманської держави.[5, C.273-274] За цим
Законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана:
він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли
до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо
управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був
«Верховним Воєводою Української Армії і Флоту»; мав право помилування
засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів
та затверджений П. Скоропадським «Тимчасовий закон про верховне
управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза
межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України». За обумовлених
обставин верховне управління державою переходимо до трьох її верховних
правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого
обирав Державний Сенат, а третього — Рада Міністрів.

Характеристика розвитку конституційного процесу в Україні була б
неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській
Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради,
прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української
Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української
Національної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про
державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської
монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 p.,
Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Універсал
Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в
якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради
Західно-Української Народної Республіки, проголошувалася «злука
Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Народною
Республікою в одноцільну, суверенну Народну Республіку». Тим самим,
зазначалося в Універсалі, «здійснились віковічні мрії, якими жили і за
які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська
Народна Республіка».[16, C. 10-12]

Особливої уваги вартий «Передвступний договір», укладений 1 грудня
1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й
Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох
українських держав в одну державну одиницю.[5 C.276] У ньому
зазначалося, що ЗУНР «заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім
часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Те ж
саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територіальну
автономію, межі якої мала визначити спільна комісія. Рішення мало бути
ратифіковане відповідними органами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого
українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу
розвитку конституційного процесу.[16, C.13]

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої
ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Російської
Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на
початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського
уряду України. За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про
Конституцію УСРР 1919 p., як правило, наголошувалась лише одна її
специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання
диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема
зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після
придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде.
Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з’їзді КПРС
ідеї загальнонародної держави. Конституція увібрала всі основні
комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови
суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР «заявляє про
свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє
рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної
боротьби за торжество світової комуністичної революції». Створення у
1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції
СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p.,
головним чином пов’язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було
прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як
найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати
той «великий терор», який Й. Сталін та його підручні здійснювали в
Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж
інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю
казав, що вона «була вичищена до блиску». Конституція Української РСР,
прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її
основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні
повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості
республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати
питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних
органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль
зводилася до передаточної інстанції.[1, C.115]

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій
була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне
розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання
того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився
у загальнонародну державу, деякі кроки, пов’язані з розбудовою
демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких
були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, — все це вимагало
здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від
керівництва державою М. Хрущова у 1964 p. мали місце спроби повернення
до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба
було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи
процес в інтересах правлячої номенклатури. За таких умов і почався новий
етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було
зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Конституції України,
показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і
суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї
Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до
демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання
політичної активності народу України у прагненні до незалежності,
побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.[5, C.
281-284]

1.3. Прийняття Конституції 1996р. — історична подія в житті незалежної
України.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави
сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і
багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція
України. Ця подія майже збіглася з п’ятиріччям незалежності України та
ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і
держави, у становленні національної системи права, створенні правових
основ дійсно суверенної і незалежної України. Нова Конституція враховує
досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й
практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї
і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації
як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості;
є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному,
соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України
до європейського й світового співтовариства як рівноправного і
повноправного суб’єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом
за змістом та формою. Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло
суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній,
економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно
новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства,
органів державної влади і місцевого самоврядування. Нова Конституція є
Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття
законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у
повній відповідності з нею. Разом з тим норми цієї Конституції є нормами
прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду
для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на
підставі Конституції. Нині головним завданням усіх органів державної
влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної
людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і
найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.
Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та
гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України,
розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та
вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й
держави.[12, C. 5-7]

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує
Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає
принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності,
зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція
покладає на її Збройні Сили.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи
органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої
влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної
Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд
України.[10]

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним
поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Державний лад України

Державний лад України ґрунтується на народовладді. Ст.5 Конституції
України чітко визначає: „Носієм суверенітету є народ. Народ здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування”.

Формою здійснення народом влади є референдуми та вибори. Це знайшло
відображення в Конституції України. Загалом референдум-це прийняття
законів або інших рішень, чи важливих питань, що стосуються держави,
громадянами країни, шляхом голосування. Закони та рішення, що були
прийняті на виборах чи референдумах, набагато сильніші юридично, ніж
рішення прийняті Верховною Радою Президентом чи будь-якими іншими вищими
органами влади. Та загалом Конституція України обмежує питання, що
виносяться на вибори чи референдуми. Референдум не проводиться відносно
податків бюджету та амністії.

Важливою гарантією влади народу є закріплене конституційне право
обумовлювати та змінювати в нашій країні конституційну систему.

Вибори – це найпоширеніше застосовувана форма демократії, в
результаті якої народ шляхом голосування обирає державні органи. Такі
вибори слідуючи Конституції України проводяться таємно.[3, C. 333-334]

Восени 1993р. український парламент ухвалив рішення про проведення
дострокових виборів 26 червня 1994р.

Керівними особами Верховної Ради є Голова Верховної Ради, його
перший заступник та заступник. Голова Верховної Ради веде засідання,
організовує підготовку питань, здійснює повноваження передбачені
Конституцією України в порядку встановленому Регламентом Верховної Ради
України від 27 липня 1994р. Також Верховна Рада затверджує перелік своїх
компонентів, які здійснюють законопроектну роботу: готують і попередньо
розглядають питання віднесені до повноважень Верховної Ради. За ст.85
Конституції України до цих повноважень належить: внесення змін до
Конституції; призначення всеукраїнського референдуму про зміну території
України; прийняття законів; затвердження державного бюджету України
прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

Роботу Верховної Ради забезпечує апарат. Його повноваження
визначаються законами та Регламентом Верховної Ради України й носять
організаційно – функціональний характер.

Секретаріат – це по суті апарат, до складу якого входять група наукових
консультантів протокольна правова та інші служби.

Функції депутата як представника народу у вищому органі влади
визначаються Законом про статус народного депутата України.

За Конституцією України главою держави є Президент, котрий виступає від
її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод громадянина. Президент, як голова держави забезпечує її
цілісність, незалежність та національну безпеку. Також Президент вирішує
кадрові питання признаючи керівників і заступників найвищих органів
управління. Утворює та ліквідовує за поданням Прем’єр – міністра України
міністерства чи інші центральні органи державної влади. Звертається з
посланням до народу, та із щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище в країні.

Найвищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів
України, реорганізований з Ради Міністрів УРСР у червні 1991р. Він
відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний
Верховній раді України.

Кабінет Міністрів вирішує питання державного управління на основі
Конституції законів указів та розпоряджень Президента. В межах своїх
повноважень він забезпечує державний суверенітет і економічну
самостійність України здійснення внутрішньої та зовнішньої політики
держави; розробляє і втілює загально державні програми економічного,
науково – технічного, соціального і культурного розвитку України; вживає
заходи щодо обороноздатності й національної безпеки країни громадського
порядку та боротьби зі злочинністю; виконує інші функції, визначені
Конституцією та законами України, актами Президента.[1, C. 256]

Центральні органи виконавчої влади узагальнюють практику законодавства
з питань що належать до їхньої компетенції, розробляють пропозиції про
вдосконалення законодавства і в установленому порядку, подають їх на
розгляд Президентові Кабінету Міністрів України. Центральні органи
виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної
політики, прогнозують розвиток економіки у виробничій, науково –
технічній та інших сферах, здійснюють функції, що випливають з
покладених на них завдань.

Важливим суб’єктом конституційно – правових відносин є місцеві органи
державної влади та самоврядування.

Наприкінці восьмидесятих років на теренах колишнього СРСР розпочалася
реформа місцевих органів влади. У ході горбачовської перебудови було
визначено принцип „поділу влади”, а також доцільність відродження
інституту місцевого самоврядування.

9 квітня 1990р. Верховна Рада СРСР прийняла закон „Про загальні засади
місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР”.

7 грудня 1990р. Верховна Рада УРСР відповідно ухвалила Закон „Про
місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве
самоврядування”. Союзний закон визнавав місцеві ради депутатів основною
ланкою в системі місцевого самоврядування і представницькими органами
влади. Закон Української РСР визначав правовий статус місцевих рад по –
іншому : основною ланкою в системі місцевого самоврядування є місцеві
ради народних депутатів, як представницькі органи державної влади. Для
здійснення конституційних повноважень Президента за його поданням
Верховна Рада України 5 березня 1992р. прийняла Закон „Про Представника
Президента України”.

14 квітня 1992 р. Президент своїм Указом затвердив „Положення про
місцеву державну адміністрацію”. Згідно з цими законами представники
Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, районах,
районах міст Києва та Севастополя отримали правовий статус найвищої
посадової особи державної виконавчої влади – глави місцевої державної
адміністрації. На відповідній території місцева державна адміністрація
набула правового статусу системи органів державної виконавчої влади на
місцях. Таким чином, в Україні вперше було запроваджено інститут
місцевих органів державної виконавчої влади. Доти функції таких органів
виконували виконкоми рад народних депутатів.

В зв’язку з цим Верховна Рада 27 березня 1992р. прийняла Закон
України „Про внесення змін до закону Української РСР „Про місцеві Ради
народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” від 7
грудня 1990р.”. Закон України, який регламентував діяльність місцевих
рад, отримав нову назву: „Про місцеві Ради народних депутатів та
місцеве і регіональне самоврядування”. Згідно з ним сільські, селищні,
міські ради народних депутатів визначалися як органи місцевого
самоврядування, а в районі та області ради – як органи регіонального
самоврядування. Що ж до районних рад у містах, то Закон відносив їх до
складової частини міського самоврядування. Цей Закон виводив місцеві
ради із системи органів державної лади. Разом з тим ст. 42 передбачала
надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад
повноважень, делегованих державою. Закон визначив компетенцію Київської
та Севастопольської міських, районних, у містах Києва та Севастополя
рад, які за своїм статусом прирівнювалися до органів регіонального
самоврядування.[15, C. 30-35]

В умовах погіршення економічного та політичного становища України й
неспроможності органів законодавчої і виконавчої влади загальмувати
процес сповзання до економічної кризи, Верховна Рада 12 –го скликання із
закінченням терміну своїх повноважень у лютому 1994р. знову змінила
організацію місцевих органів влади в Україні, прийнявши Закон „Про
формування місцевих органів влади і самоврядування”. Відповідно до
Закону органами місцевого самоврядування в Україні ставили сільські,
селищні, міські, районні та обласні ради. А обласні, районні, Київська
та Севастопольська міські ради одночасно мали виконувати функції органів
державної влади. Закон визначив, що голови обласних, районних, міських,
селищних і сільських рад обираються безпосередньо населенням і їм
підпорядковуються виконавчі комітети відповідних рад. Постановою про
набуття чинності цим Законом на 26 червня 1994р. призначалися вибори
місцевих рад та їхніх голів. Закон встановив, що після виборів та
формування виконавчих органів рад втрачає чинність Закон України „Про
Представника Президента України”. Після виборів місцевих рад та їхніх
голів влітку 1994р. й було скасовано інститут Представника Президента
України і місцевої державної адміністрації. Фактично це стало
ліквідацією президентської державної виконавчої влади на місцях.

Ради (сільські, селищні, міські) та їхні виконавчі комітети
виступають органами місцевого самоврядування. Останнє є правом
територіальної громади – жителів села, селища чи міста. Крім цих органів
місцевого самоврядування місцеві жителі можуть утворювати будинкові,
вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти
їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Місцеве самоврядування і є виявом народовладдя. Ст.143 Конституції
України визначила конкретні повноваження територіальних громади. Вони
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
управляють, що є в комунальній власності; затверджують програми
соціально – економічного та культурного розвитку і контролюють їх
виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні
підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх
діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом
до їхньої компетенції.[6, C. 301-307]

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. За Конституцією
України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають
у державі. Судовому захистові підлягають усі права, свободи й обов’язки
громадян. Судочинство здійснюється Конституційним судом України і судами
загальної юрисдикції.

Конституційний суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції
в Україні. Завданням Конституційного суду є гарантування верховенства
Конституції України на всій її території. Конституційний суд утворюють:
Президент, Верховна Рада України та з’їзд суддів України, призначаючи по
6 суддів кожен (всього 18).

До повноважень Конституційного суду України належать:

вирішення питань про відповідність Конституції України, законів та інших
правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів
Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

подання висновків про відповідність Конституції України, законність
актів органів державної влади, місцевого самоврядування тощо.

Майнові права громадян України, як і інших суб’єктів, та захист цих
прав регулювалися нормами Цивільного кодексу 1964р. Останній протягом
1992 – 1998 рр. зазнав суттєвих змін, особливо норми цивільного права.

Суть захисту права власності полягає у забезпеченні можливості
правомочність щодо володіння, користування і розпорядження майном. Для
захисту права власності подаються такі позови, як виндикаційний (
спрямований на вилучення свого майна з чужого незаконного володіння) і
негаторний ( вимога власника усунути перешкоди на шляху здійснення
його права власності). Основним правовим актом регулювання права
власності є Закон України „Про власність”(7 лютого 1991р.), який зазнав
змін і доповнень.[17, C.151-152]

Важливими об’єктами цивільного права є результати духовної та
інтелектуальної творчості, так звана інтелектуальна власність. Держава
Законом України „Про авторське право і суміжні права”(1993р.)
зобов’язалася охороняти особисті немайнові і майнові права авторів та
їхніх правонаступників. Особливість українського цивільного права
полягає у тому , що його норми містять широкий арсенал заходів впливу на
поведінку громадян та організацій через їхні інтереси й за допомогою
інтересів, зокрема шляхом застосування цивільно – правової
відповідальності.

Як свідчить практика законодавства, цивільно – правові акти
поєднуються з господарсько – правовими й публічними.

Проект Цивільного кодексу будувався за традиційною для України
системою. Але з урахуванням змін у змісті приватного права в проекті
було кодифіковано нові правові масиви. В проекті Цивільного кодексу
розробники намагалися втілити юридичний порядок, що ґрунтується на
принципі свободи людини.

Розвиваючи вітчизняне законодавство, Верховна Рада України проводила
його у відповідність до Конституції України, а також до міжнародно –
правових актів.

Від дня проголошення незалежності в Україні здійснювалася державно –
правова реформа. Основним завданням її було:

формування нормативно – правової бази, що визначала організацію і
функціонування державних органів та органів місцевого самоврядування
відповідно до Конституції України.

реорганізація системи державної влади й місцевого самоврядування на
основі Конституції України і законів України, утвердження режиму
законності в діяльності державних органів і органів місцевого
самоврядування, їхніх посадових осіб.

ефективне правове забезпечення економічних, соціальних і політичних
реформ, спрямованих на утвердження і гарантування державою
конституційних прав і свобод громадянина.

1.5. Міжнародне визнання незалежної України

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного
визнання нової держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України
визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того
ж дня прем’єр-міністр Канади Братан Малрупі заявив, що Канада визнає
Україну, як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення
дипломатичних відносин. Наступного дня підписано протокол про
встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською республікою
і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія.
Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і
Норвегія (24 грудня). 25 грудня Вашінгтон визнав незалежність України.
Того ж дня це зробили Мексіка, Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразілія
(26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня),
Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місяця
після референдуму Україну визнало 57 держав світу, а на початок березня
1992 р. — 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні
дипломатичні відносини.

Протягом першого року існування незалежної України її державну
самостійність визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було
встановлено у повному обсязі з 110 з них, а 40 держав відкрили свої
представництва у Києві.

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції
в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав
Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну
й рівноправну міждержавну політику. Одним з найважливіших принципів
документа є положення про відсутність територіальних претензій один до
одного та про непорушність кордонів.

Серед перших зовнішньо-економічних заяв незалежна Україна проголосила
відмову від війни як засобу розв’язання міждержавних спорів. Вона
декларувала також, що не вважає жодного народу своїм ворогом і не має
територіальних претензій до інших держав. За ініціативою української
дипломатії 20 березня 1992 р. було підписано Декларацію про
незастосування сили або погрози силою у стосунках між країнами —
учасниками СНД.

В «Основних напрямах зовнішньої політики України», схвалених
Верховною Радою липні 1993 р. підкреслювалося, що перспективною метою
української зовнішньої політики членство України в Європейських
співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах. Однак у
перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами,
що виникли після розпаду СРСР, насамперед із Росією.

Іншою проблемою, яка зачіпала інтереси не тільки України і Росії, а й
усього світу, було питання про ядерну зброю, розміщену на території
України. Йшлося про 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР: 176
міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та близько 3 тис. Одиниць
тактичної ядерної зброї, які потенційно перетворювали Україну на третю
після США та Росії військову потугу світу, з арсеналом більшим ніж у
Великобританії, Франції та Китаю разом узятих.

Україна ще в Декларації про суверенітет 1990 р. проголосила свій
намір стати без’ядерною державою. Це було підтверджено і після
проголошення незалежності.

Розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої
правової системи — складний і тривалий процес, який вимагає великого
напруження та зусиль з боку як державних структур, так і громадськості.
Уже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних
реформ. Чималими є здобутки у сфері утвердження демократії. Україна
стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком
у майбутнє є входження її до Ради Європи. В той же час в процесі
державно-правового будівництва існує чимало проблем. Виникали
ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками
влади. Не менш проблемним виявилось й питання про ефективність
реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах
формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні
контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Велику роль в розбудові Української правової держави повинна
відіграти нова Конституція, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня
1996 р. Ця історична подія посідає одне з головних місць у новітній
історії України, яка віднині міцно стоятиме на грунті демократії і
парламентаризму на фундаменті власної Конституції.[18, C. 110-126]

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних
засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також
юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові
норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові
відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан
законності та її деформації, правопорядок та ін.).

2.1 Цивільне право

Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами
цивільного законодавства. Були прийняті закони України «Про господарські
товариства» від 19 вересня 1991р., «Про заставу» від 2 жовтня 1992р.,
«Про банкрутство» від 14 жовтня 1992р., «Про аудиторську діяльність» від
22 квітня 1993р., «Про авторське право і суміжні права» від 4 лютого
1994р. та ін.

11 липня 1995р. Верховна Рада внесла значні зміни до ст. 71
Цивільного кодексу України, яка визначала загальні терміни позовної
давності. За новою редакцією загальий термін позовної давності становить
3 роки незалежно від того, хто подає: фізична чи юридична особа.

У 1993р. було прийнято Повітряний кодекс України, в якому поряд з
іншими галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.[19, C.374]

Важливою сферою цивільно-правового регулювання стало правове
забезпечення процесу приватизації в Україні. Норми приватизаційного
права містять закони України «Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)» від 15 травня 1996р., «Про особливості
приватизації в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996р., «Про
перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації» від 7 липня 1999р., «Про особливості приватизації
підприємств, що належать до сфери управління Міністерством оборони
України» від 18 травня 2000р. «Про державну програму приватизації на
2000-2002 роки» від 18 травня 2000р. та ін.

Відбулась інтенсивна розробка нового Цивільного кодексу України. У
грудні 1996р. був внесений проект нового Цивільного кодексу. Його
доопрацювання тривало пять років. У червні 2001 року парламент прийняв у
третьому читанні три книги ЦК України: «Загальну частину», «Особисті
немайнові права фізичної особи». У вересні 2001р. Верховна Рада прийняла
останні дві книги кодексу «Право інтелектуальної власності» та
«Зобов’язальне право». Проте, зважаючи на необхідність детального
узгодження правових норм, Президент України відправив на доопрацювання
ці акти. 16 січня 2003р. новий Цивільний кодекс був прийнятий. [8, C.
382-383]

Ухваливши Цивільний кодекс, Україна зробила важливий крок до
інтеграції в континетальну правову систему. Сфера правового регулювання
цивільних відносин значно розширилися, що дало підставу називати збірник
Кодексом громадянського суспільства. Кардинальні зміни, щонайперше,
торкнулися визначальних принципів, закладених в основу нового Цивільного
кодексу. Він базується на таких принципах цивільного права, як
справедливість, добросовісність, розумність, свобода договірних
відносин. Останній має винятково важливе значення, адже надає право
особі укладати будь-яку угоду, зокрема непердбачену законом, якщо вона
йому не суперечить.

У ІІІ Книзі Цивільного кодексу обгрунтовано нову для цивільного права
України категорію – речеве право. Окрім права власності, що складає
основу речового права, кодекс передбачив права на користування чужими
речами – землею для сільського господарства та землею для забудови.
Кодекс значно детальніше врегулював особисті немайнові права фізичної
особи. Цьому інституту права присвячено глави 21 і 22 ЦК.

Повніше і зрозуміліше врегульовано питання спільної власності. Вперше на
рівні закону запроваджується інститут часткової власності, де чіткіше
визначено перелік можливих суб’єктів спільної часткової власності, а й
зобов’язальні відносини. Вперше в національному законодавстві
передбачено виникнення права власності на знахідку в особи, яка знайшла
річ, а також право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду за
знахідку в розмірі до 20% вартості речі.

Кодекс значно детальніше врегулював особисті немайнові права
фізичної особи. Цьому інституту цивільного права присвячено дві глави
ЦК. Чимало змін внесено до порядку спадкування. З’явилися нові форми
заповіту, серед яких виділяється секретний заповіт і спадковий заповіт.

Новий Цивільний кодекс розширив коло спадкоємців за законом.
Попереднє законодавство встановлювало лише дві черги спадкування за
законом. З набранням чинності нового ЦК їх стало п’ять. ЦК був введений
в дію з 1 січня 2004р.[3, C. 346-347]

2.2 Трудове право

Необхідність реформування трудового законодавства обумовлена
потребами ринкової економіки, існуванням різних форм власності. Нові
умови розвитку трудових відносин спричинили потребу посилення
законодавчого регулювання охорони праці, боротьби із безробіттям та
соціального забезпечення. Верховною Радою з цих питань прийнята низка
законів, серед яких: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992р., «Про
основні принципи соціального захисту» ветеранів праці та інших громодян
похилого віку» від 16 грудня 1993р., «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на підприємстві і
професійного захворювання, які потягнули втрату працездатності» від 23
вересня 1999р. Законом України від 7 березня 2002р. затверджена Державна
програма зайнятості населення на 2001-2004 роки.

Регулюванню актуальних питань трудових відносин, соціального захисту
працівників присвячені закони «Про оплату праці» від 25 березня 1995р.,
«Про відпустки від 15 листопада 1996р., «Про порядок вирішення трудових
спорів» від 3 березня 1998р.

Подальшого розвитку зазнав інститут колективного договору (Закон
України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993р.) Кабінетом
Міністрів у березні 1993 та березні 1994рр. прийняті Положення, в яких
регламентовано укладання контрактної форми трудового договору.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення
його у відповідність до міжнародних норм. Верховною Радою ратифіковано
близько 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці –
Міжнародної організації праці.[7, С. 385-386]

2.3. Конституційне право

Норми конституційного права знаходять відображення у різних зовнішніх
формах, які звичайно іменуються джерелами конституційного права. У
сучасній науці конституційного права виділяють дві основні сфери джерел
конституційного права: природне право і позитивне право.

Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу,
справедливість, не відчуженість прав людини. Воно має особливо суттєве
значення для конституційного права України, що повинне забезпечити
охорону свободи людини, виступає критерієм демократизму всієї правової
системи України.

Після Другої світової війни приписи природного права знайшли
відображення в багатьох міжнародно-правових документах, які закріпляють
міжнародні стандарти в галузі прав людини і мають обов’язкову силу для
держав — членів світового співтовариства. В Конституції України також
закріплені всі найважливіші природні права (право на життя, на
недоторканість особи, право територіальної громади на місцеве
самоврядування тощо). [13, C. 116]

Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої
правової оболонки і позитивне право в значній мірі зливається з
природним правом. Одночасно роль природного права як гарантії
незворотності процесу формування демократичної, соціальної та правової
держави. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права,
його розуміння як вищого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює
внесення до Конституції та законів України таких змін, які б призвели до
ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.

Джерела позитивного конституційного права України систематизуються за
їх юридичною силою. До них відносяться:

Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права,
встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких
здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми
Конституції України, згідно її ст. 8 (ч. 3) мають пряму дію і не
передбачають додаткові регламентації для застосування.

Закони України, що мають найбільшу після конституції України юридичну
силу, приймаються Верховною Радою України або шляхом всеукраїнського
референдуму і найбільш поширеним джерелом конституційного права України.
Звичайно, мова йде лише про ті закони, що містять конституційно-правові
норми, наприклад, закони України ”Про біженців”, ”Про правовий статус
іноземців” тощо. В свою чергу, в літературі закони за юридичною силою
поділяються на конституційні, органічні (додаткові) та звичайні, але
Конституція України не встановлює чітких критеріїв такої класифікації:

Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми
і приймаються Верховною Радою України або шляхом всеукраїнського
референдуму, наприклад, Декларація про державний суверенітет України (16
липня 1990 р.), яка встановила загальні принципи конституційно-правового
розвитку України.

Нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові
норми, наприклад, Указ Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97
”Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та
набрання ними чинності”.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять
конституційно-правові норми, наприклад, Постанова Кабінету Міністрів
України від 26 лютого 1993 р. № 140 ”Про затвердження Положення про
порядок легалізації об’єднань громадян”.

Рішення Конституційного Суду України, в яких встановлюється
конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України,
актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, подається офіційне
тлумачення Конституції та законів України, наприклад, Рішення
Конституційного Суду України ”У справі за конституційним поданням
Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин
одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України ”Про вибори народних
депутатів України” (справа про тлумачення Закону України ”Про вибори
народних депутатів України) (25.03.98), Рішення Конституційного Суду
України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та
частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо
порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою
України) (07.07.98).

Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України. Такі договори, згідно ч.1 ст.9 Конституції України, є
частиною національного законодавства України.

Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелом
конституційного права України в силу принципу правонаступництва або на
період поки будуть прийняті відповідні акти України (відповідно до
Закону України ”Про правонаступництво України від 12 вересня 1991 року).

Акти органів місцевого самоврядування. Конституція України закріплює
право органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених
законом, приймати рішення, які є обов’язковими до виконання на
відповідній території (ст. 144). Якщо ці рішення регулюють відносини у
сфері конституційного права, то їх слід визнавати його джерелами. До
них, зокрема, можна віднести статути територіальних громад сіл, селищ та
міст а також рішення, якими затверджуються положення про органи
самоорганізації населення.

Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідав
Конституційний Договір між Верховною Радою України та президентом
України ”Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України” від 8 червня 1995 р. Згідно ст.61 Договору
положення Конституції України 1978 року діяли лише в частині, що
узгоджувалася з цим Договором.[16, C. 5-8]

2.4. Кримінальне право

Розвиток кримінального права відбувався, головним чином, за рахунок
внесення змін і доповнень Кримінального кодексу України.

У березні 1992р. з Кримінального кодексу були вилучені такі міри
покарання, як заслання та вислання. 17 червня 1992р. був прийнятий Закон
«Про внесення змін і доповнень до Кримінального,
Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про
адміністративні правопорушення і Митного кодексу України». Зміни і
доповнення торкнулися, головним чином, першого розділу Особливої частини
Кримінального кодексу. З метою посилення захисту конституційного ладу,
територіальної цілісності України та громадської безпеки 24 грудня
1994р. було прийнято Закон України «Про посилення кримінальної
відповідальності за деякі злочини проти держави». Встановлювалася
кримінальна відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, за
посягання на територіальну цілісність України, за масові заворушення.
Були переглянуті склади державних злочинів, різко скорочувалося
застосування виключної міри покарання – смертної кари.

Виконуючи зобов’язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради
Європи, з березня 1997р. введено мораторій на призупинення виконання
смертних вироків. 22 лютого 2000р. Верховна Рада України скасувала
смертну кару. [8, C. 377]

Новий Кримінальний кодекс України набрав чинності з 1 вересня 2001
року, є значним кроком вперед порівняно з попереднім законодавством
України. Насамперед у ньому усуното деякі розбіжності з Конституцією
України. Так, наприклад, установлено заборону на притягнення до
кримінальної відповідальності за злочини, за які особа відбула покарання
за кордоном; усунено диференціацію відповідальності за злочини проти
власності залежно від її форми; скасовано відповідальність за відмову
давати свідчення проти себе, а також членів сім’ї чи близьких родичів
тощо.

КК України декриміналізував ряд діянь, за які раніше передбачалась
кримінальна відповідальність. Загалом за 26 статтями КК 1960р.
кримінальну відповідальність було скасовано. Водночас зросла кількість
статей Особливої частини нового Кримінального кодексу з 318 до 339.

Більш широко і різнобічно, ніж це передбачалося попереднім
законодавством, проведено розмежування кримінальної відповідальності.
Особливу увагу звернуто на регламентацію відповідальності за злочини,
вчинені за наявності організованих форм співучасті.

Набув розвитку інститут звільнення від кримінальної відповідальності
за закінчений злочин у разі позитивної посткримінальної поведінки.
Наприклад, для звільнення від відповідальності членові злочинного
воєнізованого або збройного формування достатньо вийти з нього і
повідомити компетентні органи про його існування.

Порівнюючи КК 1960р. та КК 2001р. можна відзначити, що відбулися
істотні зміни відносно форми і змісту кримінального закону. Законодавчі
новели складають біля 4/5 Особливої частини КК України 2001р. У
незмінному вигляді ввійшло до нового кодексу лише 28 статей, які
містилися в особливій частині КК 1960р. З незначними редагуваннями до
нового кодексу ввійшла така ж кількість статей. Таким чином окремі
запозичення становлять 17%

Згідно з конституційними положеннями до нового кодексу потрапили
норми, які регулюють відносини у сфері захисту соціальних, релігійних
прав і прав на особисте життя людини. Під дію кодекса потрапили:
навмисне безпідставне затримання зарплати, пенсій, стипендій більше
місяця; зазіхання на здоров’я людей під приводом проповідування релійних
вірувань або виконання релійних обрядів; незаконне збирання, збереження,
використання конфеденційної інформації про особу без її згоди.

КК вводить нові види покарань, зокрема арешт від 1 до 6 місяців,
громадські роботи, обмеження свободи. Останнє передбачає відбуття
покарання у виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства з залученням до праці. Згідно з Кодексом, особа може бути
позбавлена волі на строк від 1 до 15 років. Замість смертної
запроваджено довічне ув’язнення, що не застосовується до неповнолітніх
або кому більше 65, а також до вагітних жінок. Істотно обмежено
застосування конфіскації майна, яке нині застосовується лише в тяжких і
особливо тяжких злочинах, і тільки у випадках, зазначених в Особливій
частині Кодексу.[3, C. 341-342]

2.5. Адміністративне право

Подальший розвиток адміністративного права відбувався як шляхом
внесення змін і доповнень до Кодексу ро адміністративні правопорушення,
до чинного адміністративного законодавства, так і прийняттям значної
кількості законів та інших нормативно-правових актів, які містять
адміністративно-правові норми.

Широке коло питань адміністративно-правового регулювання вирішують
Повітряний кодекс України від 4 травня 1993р., кодекс торгівельного
мореплавства від 9 грудня 1994р., Водний кодекс від 6 грудня 1995р.,
Лісовий кодекс від 21 січня 1992р., Кодекс про надра від 27 липня
1994р., закони України «Про державну податкову службу в Україні» від 4
грудня 1990р., «Про міліцію» від 20 грудня 1990р., «Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993р., «Про
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі» від 1 грудня 1994р., «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996р.,
«Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000р.

Відповідно до Указу Президента України від 7 липня 1997р. утворено
державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи.
Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від галузевого
до функціонального принципу побудови і діяльності міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, перебудова
адміністративно-територіального устрою, спрощення і скорочення
управлінських структур, удосконалення законодавчої основи
адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних
процедур.

[8, C.383-384]

2.6. Сімейне право

Норми сімейного права містить новий Сімейний кодекс України,
прийнятий 10 січня 2002р. і введений в дію з 1 січня 2004р. Кодекс
визначає поняття сім’ї, сімейні обов’язки, механізм захисту сімейних
прав та ін. Детально окреслюється особисті та майнові права і обов’язки
подружжя, підстави їх виникнення. Шлюбний вік для жінки встановлюється у
сімнадцять років, для чоловіка – вісімнадцять років. Зазначається також,
що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду, їй
може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає
її інтересам.

Вперше законодавчо врегульовано процедуру та статус заручин.
Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.
Кодекс визначає обов’язок особи, яка відмовилась від шлюбу,
відшкодовувати другій стороні затрати, що були понесені нею у зв’язку з
приготуванням шлюбу та весілля.

Врегульовано право особистої приватної власності членів подружжя,
право спільної сумісної власності подружжя, аліментні обов’язки членів
подружжя, а також батьків відносно неповнолітніх та повнолітніх дітей,
аліментні обов’язки дітей відносно батьків та ін. Законодавчо визначено
питання влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської
опіки, встановлено права і обов’язки інших членів сім’ї та родичів.
Кодекс передбачає випадки застосування законодавства України про шлюб і
сім’ю до іноземних громодян та осіб без громодянства, а також законів
про шлюб і сім’ю іноземних держав та відповідних міжнародних договорів
до українських громодян.

У новому Сімейному кодексі спрощена процедура розлученння,
усиновлення дітей. Встановлюється право на свободу та індивідуальність у
межах шлюбу; невиконання цих положень може стати підставою для
розторгнення шлюбу.

Вперше в Україні на законодавчому рівні врегульовано питання
попередження насилля у сім’ї . Організаційно-правові основи діяльності у
цьому напрямі визначає прийнятий 15 листопада 2001р. Закон «Про
попередження насилля в сім’ї». До основних заходів спеціального
попередження насилля у сім’ї закон відносить: організацію
системиреагування на інформацію про вчинене чи заздалегідь підготовлене
насилля, зниження віктимності сім’ї, адміністративну чи кримінальну
відповідальність за вчинене насилля в сім’ї, позбавлення батьківських
прав тощо.[8, C. 389]

ВИСНОВОК

Отже, процес українського державотворення почався з проголошення
Декларації про суверенітет української держави. Після цього акту
послідувало ряд інших актів, які стосувались цього процесу. Всі органи
влади на Україні приймали активну участь в цій роботі. Розбудова
української державності – широкий багатоплановий процес, який
відбувається в усіх сферах державного і суспільного життя. Необхідність
проведення економічних реформ, утвердження демократії спричинили
кардинальні зміни у державній системі України. Історична подія –
прийняття Конституції України, яка заклала фундамент для становлення
України як сувереної, незалежної, демократичної, соціальної і правової
держави. Вперше державна влада в Україні поділилась на три гілки:
законодавчу, виконавчу та судову. Відбувається розвиток місцевого
самоврядування. Триває проведення адміністративної реформи,
удосконалення адміністративно-територіального устрою.

Главою держави є президент, він є гарантом конституції, суверенітету,
територіальної цілісності України, прав і свобод громодян, виступає від
імені держави на міжнародній арені, забезпечує незалежність та
національну безпеку. До його компетенції входить також вирішення
кадрових питань щодо призначення керівників і заступників найвищих
органів управління, а також за поданням Премєр – міністра України
створення та ліквідація міністерства чи іншого органу державної влади.

Парламент – це Верховна Рада як найвищий законодавчий орган.
Керівними особами Верховної Ради є Голова Верховної Ради, його перший
заступник та заступник. Голова Верховної Ради веде засідання,
організовує підготовку питань, здійснює повноваження передбачені
Конституцією України в порядку встановленому Регламентом Верховної Ради
України від 27 липня 1994р. Також Верховна Рада затверджує перелік своїх
компонентів, які здійснюють законопроектну роботу: готують і попередньо
розглядають питання віднесені до

Найвищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів
України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний
і підзвітний Верховній раді України. Кабінет Міністрів вирішує питання
державного управління на основі Конституції законів указів та
розпоряджень Президента. В межах своїх повноважень він забезпечує
державний суверенітет і економічну самостійність України здійснення
внутрішньої та зовнішньої політики держави; розробляє і втілює загально
державні програми економічного, науково – технічного, соціального і
культурного розвитку України; вживає заходи щодо обороноздатності й
національної безпеки країни громадського порядку та боротьби зі
злочинністю; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами
України, актами Президента.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. За Конституцією
України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають
у державі. Судовому захистові підлягають усі права, свободи й обов’язки
громадян. Судочинство здійснюється Конституційним судом України і судами
загальної юрисдикції.

Щодо міжнародного становища, то Україну визнали більше 130 країн
світу, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з 110 з
них, а 40 держав відкрили свої представництва у Києві. Цей факт свідчить
про те, що Україна утвердилась як держава. Вона стала частиною світового
співтовариства, з якою повинні рахуватись інші.

Після проголошення незалежносі виникна потреба реформування правової
системи. По-перше необхідно було відмовитися від положень
соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни запровадити елементи
так званого буржуазного права. Процес створення нового права розпочався
у трьох напрямках: шляхом пристосування частини норм радянського права;
прийняття нормативно-правових актів у тих сферах відносин, які не
врегульовані нормами чинним законодавством; проведення широкомаштабної
кодифікації права, при якій реформуванню підлягають усі галузі права.
Реформування правової системи грунтується на цивілізованих принципах і
нормах права, що сприяє утвердженню гуманізму і законності в
суспільстві. Разом з тим існує ще низка проблем, які необхідно вирішити
для того, щоб правова система України відповідала міжнародним
стандартам.

Ухваливши Цивільний кодекс, Україна зробила важливий крок до
інтеграції в континетальну правову систему. Сфера правового регулювання
цивільних відносин значно розширилися, що дало підставу називати збірник
Кодексом громадянського суспільства. Кардинальні зміни, щонайперше,
торкнулися визначальних принципів, закладених в основу нового Цивільного
кодексу. Він базується на таких принципах цивільного права, як
справедливість, добросовісність, розумність, свобода договірних
відносин. Останній має винятково важливе значення, адже надає право
особі укладати будь-яку угоду, зокрема непердбачену законом, якщо вона
йому не суперечить.

Важливим напрямом реформування трудового законодавства є приведення
його у відповідність до міжнародних норм. Верховною Радою ратифіковано
близько 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці –
Міжнародної організації праці.

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української
держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і
багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція
України. Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим
актом за змістом та формою. Вона охопила своїм регулюванням значно ширше
коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в
політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах,
закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й
суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування. Нова
Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що
обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі
Конституції і у повній відповідності з нею. Разом з тим норми цієї
конституції є нормами прямої дії, тобто кожен може звертатись за
захистом своїх прав безпосередньо на основі конституції. Конституція
України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну
суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в
якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає
принципи поділу влади і верховенства права.

Новий Кримінальний кодекс України набрав чинності з 1 вересня 2001
року, є значним кроком вперед порівняно з попереднім законодавством
України. Насамперед у ньому усуното деякі розбіжності з Конституцією
України. Так, наприклад, установлено заборону на притягнення до
кримінальної відповідальності за злочини, за які особа відбула покарання
за кордоном; усунено диференціацію відповідальності за злочини проти
власності залежно від її форми; скасовано відповідальність за відмову
давати свідчення проти себе, а також членів сім’ї чи близьких родичів
тощо.

Завданнями адміністративної реформи є поступовий перехід від
галузевого до функціонального принципу побудови і діяльності міністерств
та інших центральних органів виконавчої влади, перебудова
адміністративно-територіального устрою, спрощення і скорочення
управлінських структур, удосконалення законодавчої основи
адміністративних відносин, провадження ефективних адміністративних
процедур.

Норми сімейного права містить новий Сімейний кодекс України,
прийнятий 10 січня 2002р. і введений в дію з 1 січня 2004р. Кодекс
визначає поняття сім’ї, сімейні обов’язки, механізм захисту сімейних
прав та ін. Детально окреслюється особисті та майнові права і обов’язки
подружжя, підстави їх виникнення. Шлюбний вік для жінки встановлюється у
сімнадцять років, для чоловіка – вісімнадцять років. Зазначається також,
що за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду, їй
може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає
її інтересам.

Підводячи підсумки роботи, автор хоче зауважити, що в основному
процес державотворення був здійсненим на початковому етапі розвитку
України. Були вжиті заходи для створення незалежної правової держави.
Протягом цього часу було прийнято ряд законів вищим законодавчим органом
держави, були проведені реформи у всіх галузях суспільного життя. На
кінець автор хоче сказати, що в основному всі цілі даної курсової роботи
вважає досягнутими і тема роботи висвітлена. Український народ здобув
свою державу і тепер він повинен робити все задля її процвітання у всіх
відношеннях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1)Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник.
— К.: КНЕУ, 2001. — 278 с.

2)Еволюція державного устрою в Україні : від тоталітаризму до демократії
// Віче.,1997-№1,С.21-31.

3)Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. – К.:
Атіка 2004 – 368 с.

4) Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. –
Львів: Центр Європи, 1995. – 166 с.

5) Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко.
– К.: Право, 1997. – 464 с.

6)Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. Для вищих навч.
закладів; У 2ч./А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін., За
ред. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. – К.: Ін. Юрс. — 1996

7)Іванов В.М. Історія держави і права України. Навчальний посібник. – К.
: Атіка, 2003. – 416 с.

8)Кузьминець О. А., Калиновський В. С., Дігтяр П. А. Історія держави і
права України: Навч.посіб. / Я.Ю. Кондратьєв (заг.ред.). — К.: Україна,
2000. —428с.

9)Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч.
посіб. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

10)Конституція України. — К., 1998

11)Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч.посіб.. — 2-ге
вид., стереотип. — К.: Знання, 2000. — 662 с.

12)Нова Конституція України: огляд, коментарії. — К., 1997

13)Основи конституційного ладу України/ А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков,
С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.

14)Правові проблеми суверенітету і незалежності України //
П.У.,-1992-№10,С.10-22.

15)Проблеми формування суверенної правової України.- Львів.,1993.

16)Соціальні і політичні передумови організації конституційного процесу
в Україні // Адвокат.,1996-№3, ст.3-13.

17)Сучасна історія України // Культурол. Студія.,1996. Вип.1,С.9-13.

18)Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної
державної стратегії./ К.,1996.,С.110-126.

19)Чайковський А. С., Батрименко В. І., Копиленко О. Л. Історія держави
і права України: Навч. посіб. / Інститут економіки, управління та
господарського права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 384 с.

20)Шемшученко Ю. Сила демократії — у силі влади ! // Віче. — 1995. — №
6. — С.9.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи