Державний лад в Київської Русі

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія . Це була
відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава,
її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві
правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність
великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для
розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні з’їзди.

Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно
нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових
ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони
кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових
племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули
підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими
кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це
зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для
безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь
судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче
оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися
на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм
звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то
навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші
території управлялися князями племен або князями-намісниками. На
завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у
центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо
важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на
сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами
окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими
командували соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних до Києва
територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх
владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами .
Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях «посади мужи свои» .
Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні
функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого
населення, допомагали збирачам данини, виконували
торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку
князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так
формувалася десяткова система управління.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і
в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером
його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у
зв’язку з ускладненням структури війська Київської держави значно
зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх
кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги
приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби,
встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність
великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки
держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів,
мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору
пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян,
завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 p. київський князь
Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане
антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. знову
повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в
Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив
повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після
запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти
поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство.
Управляти київським князям допомагали посадники, волостелі, тіуни та
інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри
Давньоруської держави. За відомостями літопису князь Володимир
Святославич «избра мужи добры, смысленны и храбры и раздал им гради». У
1096 р. Олег Святославич підкорив Муромську і Ростовську землі, «посада
посадники своя по городам и дани поча имати» .

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу
командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями,
відразу ставали повноправними представниками князівської влади на
місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони
судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти
збирання данини — погости. Посадники відали поліцейськими справами,
керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла
сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та
інших «добрих мужів». Посадники і волостелі (управителі сільськими
волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників із
спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи
утримувалися за рахунок поборів з населення. Про «корм» представникам
князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; статті 9,
10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода
його оточення — великих феодалів (бояр) «княжих мужів», які створювали
феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної
знаті, інколи представники верхівки міст, у воєнний час — керівники
союзників. Рада при київському князеві була важливим органом
Давньоруської держави. Члени ради називалися «думцями». Незважаючи на
те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи
самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав
найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить
часто звертався до ради «кращих людей».

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні
князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто
іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були
у нього «в послушании»: виставляли на його поклик військо, передавали
йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях
інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу
місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали
собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності
київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це
можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об’єднала всі східно-слов’янські землі, перед
нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль
відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х
ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і
князівства, де владарювали залежні від київських князів династії,
передавалися синам київського князя. Так, Святослав «сажає» свого сина
Олега «в Деревех». Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку,
Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимир!,
Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники
і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа
Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких
були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі
вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського
роду, представники якого, перетворившись у великих
землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим
київським князем) у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці
відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними
грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого
васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном
«старійшинство». Місцеві князі-брати як нащадки великого київського
князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був
старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності,
спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі
зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому
що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші
володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у ХІ-ХІ І ст.,
підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і
політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю
ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні
держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих
феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв’язки,
а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих
феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами.
Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином
копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі
підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який
посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них
поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у
князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими,
соцькими, десяцькими), що виросла з дружної організації, змінюється
двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало
різниці між органами державного управління і управління особистими
справами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина).
Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут
будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником
князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Процес
виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у
статтях 19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр. свідчили про дальший
розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високий штраф
(подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливових
представників двірсько-вотчинної системи управління. У статтях 12, 13
Пр. Пр. назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування
загального терміна «тіун» (з різними уточненнями). Так, огнищанин став
називатися «тіуном огнищаним», старий конюх — «тіуном конюшим», староста
сільський і ратайний — «тіуном ратайним і сільським». Тіун огнищаний,
тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги
виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зразково
виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому.
З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб
зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними,
встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими
особами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун
конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми;
дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно
виконував важливі державні доручення; стольник, в обов’язки якого
входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим
службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

~

?

?

1/4

?

†A?Aththістративно-господарського управління був типовим феодальним
апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип
безпосередньої та невід’ємної належності політичної влади землевласнику.
Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної
земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів,
і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав
до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх
вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника
населення.

Феодальні з’їзди. Послаблення влади великого київського князя і
посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання
феодальних з’їздів («снемів»). Ці з’їзди були загальнодержавними. На них
збиралися місцеві князі, їх спільники («брати»), васали («сини»), бояри,
інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут
розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв’язували питання
війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони
торговельних шляхів. З’їзд був, таким чином, державним органом, який
вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного
ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення
влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з’їзд
1097 р. в Любечі, маючи на увазі «строение мира», визнав незалежність
окремих князів («каждый пусть держит одну отчину свою») і в той же час
закликав їх охороняти Русь всіма «за один». З’їзд 1100 р. в Уветичах
займався розподілом ленів.

Феодальні з’їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі,
оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична
влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і
зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках
місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й
прискорило розпад Київської Русі

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори —
віче. Із племінних сходів давніх слов’ян вони перетворилися у збори, в
яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін.
Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам
і «старцам градским». Збори ці мали певне значення у політичному житті
Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав
збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі («сдумаша со
князем своим Малом»). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода
князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печеніги,
міське населення «створиша вече». Важливою функцією віча було
комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося
під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту
проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв’язку з
тим, що віче збиралося рідко. Рада не тільки представляла його, але
фактично й заміняла. Правила в ній міська знать . З розвитком феодалізму
та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча
практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах
(Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь —
сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на
неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту
своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом,
феодалами і сусідніми общинами . Члени верві, пов’язані поміж собою
системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією
фінансові, поліцейські та інші зобов’язання. Територія верві була досить
великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися
недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської
дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення;
найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі
дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували
поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали
їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони
вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала
діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич «любя
дружину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем».

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь
вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу
дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники
князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники («отроки», «пасинки», «дитячі») постійно знаходилися
при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили
охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами.
У договорі Олега з Візантією 911 p. говориться, що він підписаний від
імені «бояр його світлих». Боярами іменували у першу чергу членів
старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й
певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу
вони осідали на землі, відривалися від князівського двору,
перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини.
Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже,
колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на
війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського
населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у
період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці
військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен.
Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію,
повідомляють, що він взяв з собою «множество варяг, и словен, и чудь, и
кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и
хорвати, и дулебы, и тиверци».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на
полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий
київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу
релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого
класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської
держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира
Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як
державну релігію. Дохристиянська релігія слов’ян, яка відображала
ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була
неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку
функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з
самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів
з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а
вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і
розгалуженої церковної організації .

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим
феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в
кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До
них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського
населення — «задушні люди», тобто селяни маєтків, відданих церкві на
спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські
богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що
віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя
Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з
доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з
монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися
церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю
торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів
церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було
подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою,
християнство, наприклад, сприяло розвитку зв’язків Русі з країнами
середньовічної Європи, Візантією. Разом з тим воно сприяло розвитку
культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства
супроводжувалася розпадом дохристиянської культури . Християнство плідно
вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави.
Церква активно і наполегливо добивалася пом’якшення стосунків між
людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова,
багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних
традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому
визрівала національна самосвідомість, що за сере-дньоріччя знаходилась
завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами .

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації.
Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих
верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав
князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких
хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя
розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю
свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити
смерда і огнищанина без «княжа слова» (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.).
Закуп міг піти «жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею
виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого
конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь
вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також
звичайне місце суду — «княж двір» (ст. 40 Пр. Пр.).

Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої
адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Кр. Пр.,
статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).

У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду. Це був
суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався
на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов’язано зі
зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на
Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя
Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Але про його
діяльність в умовах феодальної держави не варто говорити. Про общинний
суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де
йдеться про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12
человека»).

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на
віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції
здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ,
які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі
судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ
підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені
також справи, так чи інакше пов’язані з релігією, незалежно від
учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з
шлюбно-сімейних відносин . Церковний суд розглядав також справи про
святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього
дохристиянського язичницького культу.

Похожие записи