.

Державний апарат (середина 1960-х — середина 1980-х pp.)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3118
Скачать документ

Державний апарат (середина 1960-х — середина 1980-х pp.)

У двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував розгалужений
державний апарат. Його організація і діяльність юридично регулювались
Конституціями СРСР і УРСР, іншими правовими актами, а фактично —
рішеннями з’їздів, пленумів ЦК КПРС, Компартії України, інших партійних
структур.

Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 p. і 1978
p. вважалась Верховна Рада УРСР, яка формувалась на основі загального,
рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом
Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому
виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 p. — 18 років. Верховна
Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання
Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна
організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та
позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР
двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається,
найбільшою мірою було притаманне поєднання законодавства із здійсненням
державного управління і контролю. Допоміжним органом Верховної Ради
виступали її постійні комісії. В досліджуваний період їх кількість
постійно зростала. Так, на першій сесії Верховної Ради УРСР шостого
скликання (1963—1967 pp.) були додатково сформовані комісії: важкої
промисловості і машинобудування, легкої і харчової промисловості,
будівництва, транспорту і зв’язку, комунального господарства і
побутового обслуговування, з питань науки і культури. Окремі зміни в
систему комісій вносилися і в наступні роки. У Верховній Раді УРСР
дев’ятого скликання, обраній 15 квітня 1975 p., функціонувало 17
постійних комісій:

закордонних справ, у справах молоді, важкої промисловості, легкої і
харчової промисловості, місцевої промисловості, транспорту і зв’язку,
сільського господарства, комунального і побутового обслуговування,
торгівлі, освіти і науки, культури, охорони здоров’я і соціального
забезпечення, охорони природи, а також мандатна, законодавчих пропозицій
і планово-бюджетна. Діяльність постійних комісій регулювалась Положенням
про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29
червня 1966 р. на дев’ятій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання.
У ньому визначались завдання, права і обов’язки постійних комісій, форми
та методи їх організаційної діяльності. Правовий статус постійних
комісій Верховної Ради УРСР закріплювала й Конституція УРСР 1978 p., де
в ст. 109 зазначалось, що “Верховна Рада Української РСР обирає з числа
народних депутатів Української РСР постійні комісії для ведення
законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що
належать до відання Верховної Ради Української РСР, а також для сприяння
проведенню в життя законів Української РСР та інших рішень, прийнятих
Верховною Радою Української РСР, контролю” за діяльністю державних
органів і організацій”. 25 березня 1980 p. було затверджено нову
редакцію Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки.
Конституція УРСР 1937 р. не визначала правове становище Президії,
зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але
діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності
у другій половині 60-х — першій половині 70-х років полягав у контролі
за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства,
підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної
Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури
республіканських органів управління, розв’язанні
адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала
нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як
правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили.
Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального,
кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.
Здійснюючи права УРСР у галузі зовнішніх відносин. Президія Верховної
Ради республіки ратифікувала конвенції та інші міжнародно-правові акти.
Конституція УРСР 1978 р. у ст. 105 визначала, що “Президія Верховної
Ради Української РСР є підзвітним Верховній Раді Української РСР
органом, який забезпечує організацію роботи Верховної Ради Української
РСР та здійснює інші повноваження в межах, передбачених Конституцією
Української РСР і законами Української РСР”. До складу Президії за
посадою входили: голова Верховної Ради УРСР, перший заступник голови
Верховної Ради УРСР, заступник голови Верховної Ради, голова Комітету
народного контролю УРСР, голови постійних комісій Верховної Ради УРСР.
Очолював Президію голова Верховної Ради УРСР. Стаття 106 Конституції
УРСР перелічувала питання, які знаходилися у віданні Президії Верховної
Ради УРСР.

Порядок діяльності Верховної Ради УРСР визначався регламентом Верховної
Ради УРСР та іншими законами республіки, що видавались на підставі
Конституції УРСР 1978 p. Регламент Верховної Ради УРСР був прийнятий на
першій сесії Верховної Ради УРСР десятого скликання 25 березня 1980 p.,

Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних
комітетів, міністерств та відомств на початку періоду, що розглядається,
були суттєво перебудовані передусім у зв’язку з господарською реформою
1965 p. На початку 1967 p. система органів державного управління УРСР
складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5
республіканських міністерств, державного планового комітету Ради
Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах
будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради
Міністрів УРСР по професійно-технічній освіті, державного комітету Ради
Міністрів УРСР по хлібопродуктах і комбікормовій промисловості,
державного комітету Ради Міністрів УРСР по нагляду за безпечним веденням
робіт у промисловості і гірничому нагляду, комітету державної безпеки
при Раді Міністрів УРСР, українського об’єднання Ради Міністрів УРСР по
продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних
добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та
використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради
Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального
статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи
входили також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді
Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі п. “е” ст. 43
Конституції УРСР 1937 p.

В подальшому система державних комітетів, міністерств та інших
центральних органів управління України неодноразово перебудовувалась.
Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та
найменування. У середині 70-х років система органів Державного
управління УРСР складалась із Ради Міністрів УРСР, 29
союзно-республіканських міністерств (будівництва підприємств важкої
індустрії; вищої та середньої спеціальної освіти;

внутрішніх справ; вугільної промисловості; геології; енергетики і
електрифікації; заготівель; закордонних справ; зв’язку; культури;

легкої промисловості; лісного господарства; лісної та деревообробної
промисловості; меліорації та водного господарства; монтажних і
спеціальних будівельних робіт; м’ясної та молочної промисловості;
оборони; освіти; охорони здоров’я; промислового будівництва;

промисловості будівельних матеріалів; радгоспів; сільського
господарства; торгівлі; фінансів; харчової промисловості; чорної
металургії; юстиції), 6 республіканських міністерств (автомобільного
транспорту; будівництва і експлуатації шосейних доріг; комунального
господарства; місцевої промисловості; побутового обслуговування
населення; соціального забезпечення), державних комітетів (у справах
будівництва; по професійно-технічній освіті; по використанню трудових
ресурсів; по телебаченню і радіомовленню; по кінематографії; у справах
видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі; по охороні природи; по
нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду,
а також плановий і цін), головних управлінь Ради Міністрів УРСР (з
нафтопереробної та нафтохімічної промисловості; матеріально- технічного
постачання), комітету народного контролю УРСР, комітету державної
безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об’єднання Ради Міністрів
УРСР “Укрсільгосптехніка”, центрального статистичного управління при
Раді Міністрів УРСР, комітетів (з фізичної культури і спорту; по
державним преміям УРСР в галузі науки і техніки), головних управлінь
(архівне, річкового флоту та ін.), управлінь (з іноземного туризму та
ін.) при Раді Міністрів УРСР.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 p. цілком присвячена визначенню правових
основ організації та діяльності Ради Міністрів УРСР. У ст. 115 Рада
Міністрів УРСР — уряд республіки — визначалась як найвищий виконавчий і
розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР
була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного
разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При
визначенні прав Ради Міністрів УРСР Конституція виходила із такого
загального положення: “Рада Міністрів Української РСР правомочна
вирішувати всі питання державного управління, що належать до відання
Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією
Української РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР та її
Президії, Голови Верховної Ради Української РСР” (ст. 118). 19 фудня
1978 p. був прийнятий Закон “Про Раду Міністрів Української РСР”, який
докладно регламентував правове становище уряду України. Так, в ст. 2
цього Закону перелічувались основні напрямки діяльності Ради Міністрів
УРСР. Розділ 11 докладно визначав компетенцію Ради Міністрів, тобто
основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки;
соціального розвитку і культури; планування економічного і соціального
розвитку; фінансів, кредиту і цін; науки і техніки; забезпечення
законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної
діяльності.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови
Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР,
голів державних комітетів’ УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР
Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших
органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов’язаних із
забезпеченням керівництва народним господарством, та інших питань
державного управління як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла
Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших
заступників і заступників, а також інших членів уряду відповідно до
Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 p. Рада
Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були
обов’язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР центральними органами державного управління
виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і
державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР.
Перелік зазначених органів державного управління містився у Законі про
Раду Міністрів Української РСР. Союзно-республіканські міністерства і
державні комітети були покликані керувати дорученими їм галузями
управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному
союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР.
Республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати
дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве
управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР.

Місцевими органами влади у період, що розглядається, були обласні,
районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних
депутатів трудящих (а за Конституцією УРСР 1978 p. — Ради народних
депутатів). У 1960—1970 pp. було прийнято ряд правових актів союзного і
республіканського рівнів, покликаних удосконалити роботу окремих ланок
системи місцевих органів державної влади і управління, наприклад укази
Президії Верховної Ради СРСР про основні права і обов’язки сільських і
селищних, районних, міських районних у містах і обласних Рад, а також
закони УРСР про ці Ради. Так, 2 липня 1968 р. на третій сесії Верховної
Ради УРСР сьомого скликання було прийнято закони про сільські і селищні
Ради депутатів трудящих. 15 липня 1971 p. Верховна Рада УРСР прийняла
закони про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих. В
цих законах розглядалися усі основні питання утворення і діяльності Рад,
їх права і обов’язки в різних галузях господарського,
соціально-культурного і державного будівництва, послідовне розмежування
компетенції між різними ланками Рад. Ставлячи собі за мету зміцнення
авторитету і посилення активності депутатів, їх відповідальності перед
виборцями, Верховна Рада СРСР 20 вересня 1972 p. прийняла Закон “Про
статус депутатів Рад депутатів трудящих в СРСР”.

Основоположні начала організації та діяльності місцевих Рад містила
Конституція УРСР 1978 р. В главі 9 “Система і принципи діяльності Рад
народних депутатів”, зокрема, визначалось, що строк повноважень Рад —
п’ять років. Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, а
також утворювали постійні комісії, створювали виконавчі і розпорядчі, а
також інші підзвітні їм органи (ст. 80), Ради утворювали органи
народного контролю (ст. 81). Демократичні засади передбачала ст. 83
Конституції, де говорилося, що “діяльність Рад народних депутатів
будується на основі колективного, вільного, ділового обговорення і
вирішення питань, гласності, регулярної звітності виконавчих і
розпорядчих органів, інших створюваних Радами органів перед ними та
населенням, широкого залучення громадян до участі а їх роботі”. Вибори
делегатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і
прямого виборчого права при таємному голосуванні. Конституція УРСР
містила спеціальний розділ VI “Місцеві органи державної влади і
управління в Українській РСР” з двома главами: “Місцеві Ради народних
депутатів” і “Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів”.
Конституція перш за все визначала систему місцевих Рад (ст. 124), а
також основні напрямки їх діяльності. Місцеві Ради були покликані
керувати на своїй території державним, господарським і
соціально-культурним будівництвом; затверджувати плани економічного і
соціального розвитку, місцевий бюджет і звіти про їх виконання;
здійснювати керівництво підпорядкованими їм державними органами,
підприємствами, установами та організаціями; забезпечувати додержання
законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян;
сприяти зміцненню обороноздатності країни. Місцеві Ради приймали рішення
в межах повноважень, наданих їм законодавством Союзу РСР і Української
РСР.

Виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад були виконкоми, які
обиралися ними. Виконкоми виконували деякі внутрішньоорганізаційні
функції: скликали сесії Рад, організовували підготовку і проведення
виборів до Рад, здійснювали іншу організаторську діяльність. Виконкоми
мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком
питань, які вирішувалися тільки сесією Ради. Вони координували
діяльність постійних комісій, сприяли депутатам у виконанні їх
повноважень. Докладно компетенція виконкомів визначалась законами про
місцеві Ради народних депутатів УРСР.

Досить розгалуженою ланкою в апараті управління місцевих Рад були
відділи та управління виконкомів, створення яких відносилося до
компетенції самих Рад. Відділи та управління створювалися усіма
місцевими Радами, за винятком сільських, селищних і районних в містах. У
своїй діяльності вони підпорядковувались Раді, її виконкому та вищому
органу державного управління. Перелік відділів та управлінь виконкомів
місцевих Рад і порядок їх утворення встановлювались законодавством СРСР
і УРСР.

?

 

РСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання
депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і
сільської Ради народних депутатів, про районну Раду народних, депутатів
УРСР, про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР, про
селищну Раду народних депутатів УРСР, про сільську Раду народних
депутатів УРСР. У 1980 p. прийнято закони про обласну Раду народних
депутатів УРСР. Покращити діяльність місцевих Рад по обліку, розгляду і
виконанню наказів виборців було покликано Положення про організацію
роботи з наказами виборців в Українській РСР, затверджене указом
Президії Верховної Ради УРСР від ЗО вересня 1981 p.

Правоохоронні органи. У період, що розглядається, було прийнято немало
нормативних актів, спрямованих на удосконалення організації органів
правосуддя, прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, що були покликані
своєю діяльністю забезпечити охорону прав і свобод громадян, інтересів
держави і суспільства, боротись за всебічне зміцнення правопорядку,
суворе дотримання законності. Усю систему правоохоронних органів
пронизували нейтралістські начала.

Судова система УРСР на початку даного періоду функціонувала на підставі
Закону про судоустрій УРСР, прийнятого ЗО червня 1960 p., з внесеними до
нього в наступні роки змінами. Заходи щодо подальшого поліпшення роботи
судів були намічені в постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО
липня 1970 р. “Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських
органів”. Виявивши суттєві недоліки в діяльності судів, постанова
визначила шляхи їх подолання і найважливіші завдання судових органів. У
ній підкреслювалось, що діяльність судів має грунтуватися на дотриманні
соціалістичної законності і здійснюватися в обстановці високої
відповідальності за доручену справу, бездоганного виконання службового
обов’язку. Були також накреслені заходи щодо поліпшення роботи з
кадрами, перед якими стояли відповідальні завдання по відправленню
правосуддя. Отже, і судова система була об’єктом пильної уваги партійних
органів.

Основоположні начала судової системи республіки визначила Конституція
УРСР 1978 р., в ст. 149 якої зазначалось, що “правосуддя в Українській
РСР здійснюється тільки судом”. Судами ж в УРСР визнавалися Верховний
Суд УРСР, обласні суди. Київський міський суд, районні (міські) народні
суди. В Конституції зазначалось, що всі суди УРСР утворюються на засадах
виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних
(міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською
міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, а також
обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою УРСР.
Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах
громадян за місцем їх проживання або роботи відкритим голосуванням, а
народні засідателі вищих судів — відповідними Радами народних депутатів.

Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом
УРСР і здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Він
складався з голови Верховного Суду УРСР, його заступників, членів і
народних засідателів (ст. 151). Демократичний характер мала ст. 152
Конституції, в якій зазначалося, що розгляд цивільних і кримінальних
справ у всіх судах здійснюється колегіальне; в суді першої інстанції — з
участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні
правосуддя користувалися всіма правами суддів. Зміцненню законності
покликана була служити ст. 153 Конституції, де зазначалося, що “судді і
народні засідателі є незалежними і підкоряються тільки законові. Суддям
і народним засідателям забезпечуються умови для безперешкодного і
ефективного здійснення їх прав та обов’язків. Будь-яке втручання в
діяльність судів і народних засідателів по здійсненню правосуддя є
неприпустимим і тягне за собою відповідальність за законом”. Конституція
зазначала, що організація і порядок діяльності судів Української РСР
визначаються законами Союзу РСР і Української РСР. І такі акти були
прийняті. Так, ЗО листопада 1979 p. прийняли Закон СРСР'”Про Верховний
Суд РСР”. Законом СРСР від 25 червня 1980 p. затверджувалася нова
редакція Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про
судоустрій в СРСР. На їх основі в УРСР у 1981 p. були прийняті закони
про судоустрій УРСР, про вибори районних (міських) народних суддів УРСР,
а також про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів
районних (міських) народних судів УРСР.

Вирішення господарських спорів між підприємствами, установами,
організаціями здійснювалось органами державного арбітражу. У січні 1974
p. з метою підвищення ролі органів держарбітражу в забезпеченні
правильного і однакового застосування законодавства при вирішенні
господарських спорів, посилення впливу цих органів на підприємства,
установи, організації у справі дотримання державної дисципліни,
виконання планових завдань і договірних зобов’язань, а також підвищення
рівня керівництва органами держарбітражу Державний арбітраж при Раді
Міністрів СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Рада
Міністрів СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді
Міністрів СРСР. Було також затверджено Положення про державний арбітраж
при Раді Міністрів УРСР. ЗО листопада 1979 p. прийнято Закон СРСР “Про
державний арбітраж СРСР”, де визначались завдання органів держарбітражу,
наводилась їх система, зазначалось те, що регулювало організацію,
порядок діяльності та компетенцію органів держарбітражу.

Однією з ланок правоохоронної системи УРСР виступала республіканська
прокуратура. На початку періоду, що розглядається, вона будувалась і
діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР,
затвердженого указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 p.
Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів
сформульовані в Конституції СРСР 1977 p., яка визначала зміст, цілі та
завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності
прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень
і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки,
відповідальність і підзвітність Генерального прокурора СРСР. Конституція
встановлювала, що прокуратура являє собою систему “єдиних
централізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі
Генерального прокурора СРСР. Про прокуратуру йшлося і в главі 19
Конституції УРСР 1978 p., де визначалось, що найвищий нагляд за точним і
однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами
й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими
і розпорядчими органами місцевих Рад, колгоспами, кооперативними та
іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також
громадянами на території України здійснюється Генеральним прокурором
СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчестоящими прокурорами (ст.
162). Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним
прокурором СРСР. Районні та міські прокурори призначалися Прокурором
УРСР і затверджувалися Генеральним прокурором СРСР. Строк повноважень
Прокурора УРСР і всіх нижчестоящих прокурорів — п’ять років.

На підставі і відповідно до Конституції СРСР ЗО листопада 1979 p.
Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначались
завдання, основні напрямки, принципи організації та діяльності органів
прокуратури, а також система цих органів. Згідно з Законом прокуратура
являла собою виключно централізовану систему з широкими повноваженнями
Генерального прокурора СРСР. Іншого за умов функціонування
командно-адміністративної системи управління і не могло бути.

У період, що розглядається, було здійснено ряд заходів щодо подальшого
удосконалення організації та діяльності органів внутрішніх справ. Так, з
метою забезпечення єдиного оперативного управління діяльністю органів
охорони громадського порядку у боротьбі із злочинністю було створене
союзно-республіканське міністерство охорони громадського порядку СРСР.
25 листопада 1968 p. його перейменовано у Міністерство внутрішніх справ
СРСР. Відповідно були перейменовані Міністерства охорони громадського
порядку республік і управління (відділи) виконкомів. Головними
завданнями МВС СРСР були: забезпечення громадського порядку, своєчасне
попередження і припинення злочинів, їх викриття і розслідування;
виправлення і перевиховування засуджених у дусі сумлінного ставлення до
праці, суворого дотримання законів; організація роботи по забезпеченню
пожежної безпеки населених пунктів і об’єктів народного господарства;
забезпечення безпеки дорожнього руху; широке використання досягнень
науки і техніки в роботі по охороні порядку і у боротьбі зі злочинністю.

Органи внутрішніх справ складалися з підрозділів міліції,
виправно-трудових закладів, пожежної охорони, слідства, штабних та інших
служб. Міліція підрозділялась на територіальну і транспортну. Перша —
забезпечувала охорону порядку в містах та інших населених пунктах і на
автомобільних дорогах, які зв’язували ці пункти; друга — виконувала
аналогічні завдання на залізничному, водному і повітряному транспорті.
До складу міліцейської служби входили карний розшук, служба БРСВ,
адміністративна (зовнішня) служба, ДАІ підрозділи відомчої міліції.
Удосконаленню діяльності міліції сприяли прийняті в період, що
розглядається, нормативні акти. Так, певну роль у підвищенні рівня
роботи міліції відіграла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19
листопада 1968 р. “Про заходи по зміцненню міліції”. Важливе значення
для подальшого удосконалення правового регулювання діяльності міліції
мав указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 червня 1973 р. “Про основні
обов’язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і
боротьбі зі злочинністю”, в якому визначались завдання, принципи
діяльності, основні права і обов’язки радянської міліції. Було також
прийнято нове Положення про радянську міліцію.

Керівництво судами і органами державного нотаріату в УРСР з березня 1963
p. по серпень 1970 p. покладалося на Верховний Суд республіки, а на
місцях — на обласні суди. Вирішення деяких питань по керівництву
юстицією було віднесено до відання Юридичної комісії при Раді Міністрів
СРСР та юридичних комісій при Радах Міністрів союзних республік. З метою
підвищення рівня державного керівництва судами та іншими установами
юстиції, поліпшення правової роботи в народному господарстві, подальшого
удосконалення законодавства у 1970 p. було створено
союзно-республіканське Міністерство юстиції СРСР, на яке покладалося
організаційне керівництво судами, сприяння підвищенню рівня їх
діяльності. Його важливіші функції полягали у систематизації й
підготовці пропозицій по кодифікації законодавства. Крім того, на
Міністерство покладалися функції по керівництву адвокатурою, нотаріатом,
органами ЗАГСу. В УРСР Міністерство юстиції та відділи юстиції
облвиконкомів були утворені 6 жовтня 1970 p. Компетенція, організація і
діяльність Мінюсту УРСР визначались у Положенні про Міністерство юстиції
Української РСР.

У період, що розглядається, дальший розвиток одержала адвокатура. 15
червня 1965 p. до Положення про адвокатуру УРСР 1962 p. були внесені
зміни. Положення встановлювало, що обласні колегії адвокатів діють з
метою здійснення захисту на попередньому слідстві та в суді,
представництва з цивільних справ у суді та арбітражі, а також для
надання іншої юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам,
організаціям і колгоспам. Колегії адвокатів були добровільними
об’єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. В Положенні
визначались завдання і склад колегій, їх органів, права і обов’язки
адвокатів, а також форми керівництва державних органів колегіями. ЗО
листопада 1979 p. прийнято Закон “Про адвокатуру СРСР”, де зазначалось,
що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян та
організацій, здійсненню правосуддя, вихованню громадян у дусі дотримання
трудової дисципліни, поваги до прав, честі та гідності інших осіб.
Колегія адвокатів утворювалась за заявою групи засновників. Вищим
органом колегії були загальні збори (конференція) членів колегії,
виконавчим органом — її президія. Загальне керівництво колегіями
адвокатів здійснювали Ради народних депутатів. Міністерства юстиції СРСР
і УРСР контролювали дотримання колегіями адвокатів законодавства, яке
регулювало діяльність адвокатури, встановлювали порядок оплати юридичної
допомоги і оплати праці адвокатів. Для організації роботи адвокатів по
наданню правової допомоги в містах та інших населених пунктах
утворювались юридичні консультації. Нове Положення про адвокатуру УРСР,
затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 p., детально
регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки, розширило види
юридичної допомоги громадянам.

Важливе значення в республіці мала діяльність нотаріальних органів.
Нотаріатом називалася система державних органів (нотаріальних контор),
до обов’язків яких входило посвідчення безспірних прав і фактів, котрі
мають юридичне значення. Організація і діяльність нотаріату регулювалися
законодавством, зокрема Законом СРСР від 19 липня 1973 р. “Про державний
нотаріат”, а також Законом УРСР від 15 грудня 1974 p. з тією ж назвою,
який набрав чинності 1 травня 1975 p.

Отже, у двадцятиріччі, що розглядається, в Україні функціонував
розгалужений державний апарат, організація і діяльність якого були
врегульовані законодавчими актами як союзного, так і республіканського
рівня. В цих актах багато говорилося про демократів, широкі права
представницьких органів, необхідність зміцнення соціалістичної
законності. Проте в умовах панування командно-адміністративної системи
управління ці положення у багатьох випадках залишалися лише
деклараціями. Так, Верховні Ради СРСР і УРСР, а також інших союзних
республік, всупереч їх статусу законодавчих органів, в основному
“одностайно” голосували за пропозиції та законопроекти
державно-партійного апарату. Призначення і переміщення вищих посадових
осіб затверджувалися Верховними Радами без будь-якої спроби з’ясувати їх
причини.

Фактично ці питання заздалегідь вирішувалися у відповідних партійних
структурах. Верховні Ради були передусім декларативними, ніж працюючими
органами. Такими ж безправними органами виявилися й місцеві Ради всіх
ступенів. Їх безправ’я визначалося перш за все вкрай слабкою
матеріально-фінансовою базою. У діяльності місцевих Рад головну роль
відігравали виконкоми. На сесіях депутати лише “одностайно” голосували
за підготовлені апаратом виконкомів рішення. Відтиснення представницьких
органів державної влади управлінським апаратом на другий план призвело
до того, що цей апарат сам займався підзаконною творчістю, видаючи
численні інструкції та накази, які фактично мали силу закону. До речі, і
практика формування представницьких органів влади спрямовувалась на
підбір досить “слухняного” складу депутатів, згодних “одностайно”
штампувати шляхом голосування підготовлені апаратом рішення. Практика
організації виборів Рад усіх рівнів йшла таким чином, що у бюлетені для
голосування стояло прізвище тільки одного кандидата в депутати. Оскільки
висування кандидатів у депутати було монополізовано партійними
комітетами, то фактично це були не вибори депутатів, а їх призначення.

Багато проблем існувало також в організації та діяльності правоохоронних
органів. Їх працівники одержували низьку зарплату, перебували в
матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий
садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевих властей. Це
призводило до того, що керівники, особливо місцеві, втручалися в роботу
суду, прокуратури, міліції, що було грубим порушенням конституційних
принципів незалежності суду і прокуратури.

Одержало поширення так зване “телефонне право”, завдяки якому,
застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато правопорушників із
числа “номенклатури” ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім
того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка прямо забороняла правоохоронним
органам збирати будь-який “негатив” на номенклатурщиків партійних і
радянських органів. В роки застою нерідкими були заборони допитувати
посадових осіб. Непідсудними були й колегіальні органи суспільних
організацій (передусім КПРС). Система номенклатури формувала в країні
безлику та кишенькову, цілком залежну від партапарату судову владу.
Спостерігалися також інші численні негативні явища організації та
діяльності державного апарату, тому наприкінці періоду, що
розглядається, виникла настійна необхідність його докорінного
реформування.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020