Курсова робота

Державний режим у Великобританії

П Л А Н

Розділ 1. Форми політичного режиму

Вступ.

Типологія політичних режимів

1. Демократичний політичний режим;

2. Авторитарний політичний режим;

3. Тоталітарний політичний режим.

Висновок

Розділ 2. Державний режим у Великобританії

Державний режим

1. Основи правового статусу особистості

2. Правове регулювання суспільних об’єднань

3. Правове регулювання інститутів безпосередньої демократії

Вищі органи влади

1. Законодавча влада

2. Законодавчий процес.

3. Виконавча влада

4. Уряд.

5. Судова влада

Висновок

Список використаної літератури

Розділ 1. Форми політичного режиму

Вступ.

У навчальній і науковій літературі відсутній єдиний підхід до терміну
«політичний режим». Одні автори ототожнюють його з формою держави,
управління і пристрою політичної системи в цілому. Саме в такому
трактуванні дане поняття давалося в суспільних науках кінця XIX —
початку XX в.

Політичний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів
здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує
ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і
визначений тип політичної системи, що існує в країні.

Режим — керування, сукупність засобів і методів здійснення економічної
і політичної влади пануючого класу.

У політичному режимі дійсно виявляється функціональна сторона державної
влади й інших інститутів політичної системи. Саме через політичний режим
держава впливає на суспільство. Але і сам політичний режим стосовно
форм функціонування державної влади має самостійність. З його допомогою
можна визначити різні періоди життєдіяльності основних інститутів
політичної системи суспільства, розвитку або ерозії демократії, ступінь
участі мас у формуванні органів влади.

Політичний режим кожної країни не тільки впливає на політичний розвиток
суспільства, на його соціально-класову ситуацію, але і сам визначається
насамперед соціальною сутністю відповідної держави. У рабовласницькому
суспільстві політичний режим будь-якої держави так чи інакше був
зв’язаний з розподілом людей на вільних і рабів, що визначало їхній
статус у політичній системі і відносини до них з боку державної влади;
при феодалізмі той же статус випливав із кріпосницьких,
зовнішньоекономічних відносин; в умовах демократії політичний режим
обумовлюється фактом визнання рівності всіх людей перед законом при
одночасному визнанні з нерівності стосовно власності; у соціалістичному
суспільстві конституювалася формальна рівність усіх його членів не
тільки в політичній, але і соціально-економічній і духовній сферах.

Історичні типи держав, як правило, не збігалися з типами політичних
режимів. У рамках того самого типу держави й однієї і тієї ж форми
правління могли існувати різні політичні режими. Афінська і Римська
держави в Древньому світі були рабовласницькими республіками, але по
характеру політичних режимів істотно відрізнялися друг від друга: якщо в
Афінах активна участь у політичному житті приймали усі вільні громадяни,
то в Римській республіці фактична влада була зосереджена в руках
рабовласницької верхівки.

У сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, що незначно
відрізняються друг від друга.

Античний філософ Аристотель дає два критерії, по яких можна провести
класифікацію:

по тому, у чиїх руках влада

по тому, як ця влада використовується

Типологія політичних режимів визначається не тільки соціальними
факторами відповідної держави, але і моральними, світоглядними
підвалинами суспільства. Так, більш широка і різноманітна моральна
природа демократичного режиму припускає визнання таких
загальгуманістичних цінностей, як воля совісті, переконань, слова,
політичний плюралізм і т.д.

Моральна природа авторитарного режиму – це, навпаки, однакова ідеологія,
що нав’язується зверху, що придушує духовну і культурну самостійність
особистості і плюралізм думок, що безроздільно панує над суспільством і
правом. Ця ідеологія з’єднується силою держави, гарантується його
репресивними органами і прагне уніфікувати і контролювати навіть
мислення і смаки громадян. Авторитарна, особливо тоталітарна, держава
активна і прямо вторгається поза приналежну їй сферу внутрішнього,
духовного життя особистості.

Аналіз різними школами політологів більш ранніх і нинішніх політичних
режимів свідчить, що жоден з них не існував у чистому виді. Існують і
численні «проміжні» політичні режими. У світі відбувається постійна
еволюція політичних режимів. Істотне відновлення або корінна зміна
політичних режимів здійснюється або масами за допомогою революційних
мір, або правлячими політичними елітами через проведення реформ і
військових переворотів.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних
режимів — розподіл їх на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

Типологія політичних режимів:

демократичний політичний режим

авторитарний політичний режим

тоталітарний політичний режим

1. Демократичний політичний режим.

Він ґрунтується на демократичних методах і засобах володарювання і
політичної участі народу в прийнятті владних рішень. Характеризується
наступними рисами:

1. Джерелом влади в державі є народ. Він обирає владу і наділяє її
правом вирішувати будь-яке питання, спираючись на власну думку. Закони
країни захищають народ від сваволі влади і владу від сваволі окремих
людей.

2. Політична влада носить легітимний характер і здійснює свої функції
відповідно до прийнятих законів. Основний принцип політичного життя
демократичного суспільства — «громадянам дозволене усе, що не заборонено
законом, а представникам влади — тільки та діяльність, що передбачена
відповідними підзаконними актами».

3. Для демократичного режиму характерний поділ влади (відділення друг
від друга законодавчої, виконавчої і судової влади). Парламент наділений
виключним правом видавати закони. Вища виконавча влада (президент, уряд)
має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Вищий судовий
орган наділений правом визначати відповідність видаваних законів
конституції країни. В умовах демократії три галузі влади врівноважують
один одного.

4. Демократичний режим характеризується правом народу впливати на
вироблення політичних рішень (шляхом схвалення або критики в засобах
масової інформації, демонстрацій або лобістської діяльності, участі в
передвиборних кампаніях). Політична участь народу у виробленні прийнятих
рішень гарантується конституцією країни, а також міжнародними правовими
нормами.

5. Важливою характеристикою демократичного політичного режиму є
політичний плюралізм, що припускає можливість утворення дво- або
багатопартійної системи, конкуренцію політичних партій і їхній вплив на
народ, існування на законних підставах політичної опозиції як у
парламенті так і поза ним.

6. Демократичний політичний режим характеризується високим ступенем
реалізації прав людини. До них відносяться норми, правила і принципи
взаємин держави і громадян.

У контексті викладеного, розкриваючи поняття “політичний режим”, можна
розглянути форму державного устрою на прикладі Іспанії.

Іспанія – остання держава сучасної Європи, де фашистська диктатура
існувала найбільш тривалий час. Це єдина країна, у якій ідеологія
фашизму пережила Другу світову війну й у якій авторитарний режим зник
природним шляхом у результаті смерті генерала Франко. Сучасна політична
організація Іспанії створена після смерті цього диктатора, що настала в
листопаді 1975р. У той час протягом декількох років продовжував діяти
ряд інститутів колишнього режиму.

Два послідовно існуючі уряди А. Новарро й особливо А. Суареса узяли
виразний курс на демократизацію країни. Підготовлений урядом А. Суареса
законопроект про політичну реформу був схвалений національним
референдумом у грудні 1976р. Цей закон установлював на перехідний період
деякі демократичні початки; на національному рівні була заснована
практично нова структура органів державної влади, зокрема, утворений
двопалатний парламент – Кортеси, сформований загальними і прямими
виборами при таємному голосуванні.

Обрані 15 червня 1977р. нові Кортеси розробили конституцію країни,
одинадцяту по рахунку після Першої іспанської революції 1808р. У грудні
1978р., на загальнонаціональному референдумі ця конституція була
схвалена переважною більшістю виборців; вона скасувала дію фашистських
законів і установила новий державний правопорядок. Іспанія одержала
форму правління парламентарної монархії, унітарний
політико-адміністративний устрій зі значними правами складових одиниць
країни – автономних співтовариств і демократичний політичний режим.

Повертаючи до теми виборів 1977р. в Іспанії, потрібно відзначити, що
основна небезпека для процесу демократизації виходила від військових і
представників репресивного апарата франкізму, що давали зрозуміти, що не
визнають його підсумків, якщо у влади виявляться партії, що раніше діяли
в підпіллі — Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) і Комуністична
партія Іспанії (КПІ). Масовий перехід діячів старого режиму на сторону
цих партій був, таким чином, виключений не тільки по ідеологічних
причинах, але і по розуміннях політичної доцільності. Тому ведучою силою
демократизації став «центристський» Союз демократичного центру (СДЦ) А.
Суареса (призначеного прем’єр-міністром ще до «установчих виборів»)
—коаліція християнських демократів, лібералів і соціал-демократів. ІСРП
і КПІ підтримали процес демократизації і відмовилися від будь-яких дій,
здатних підштовхнути військових до втручання в політику.

Іспанська конституція 1978р., — результат консенсусу політичних сил у
парламенті і відображення компромісу між ними.

Конституція Іспанії сприйняла як іспанські конституційні традиції, так і
досвід інших країн – доктринальний, що виражається в запозиченні ідей, і
нормативний – у конкретному закріпленні ряду інститутів. У преамбулі і
перших статтях цей акт закріпив ідеологічні і політичні основи держави,
прийнявши в якості його основи – демократичну модель. Наріжними
принципами конституція проголосила права людини, демократичний,
соціальний і правовий характер держави. Усі повноваження держави
спираються на національний суверенітет, від якого вони виходять.
Національний суверенітет реалізується через участь виборців у виборах у
центральні і місцеві представницькі органи і через участь у голосуванні
на референдумах на національному і місцевому рівні. Принцип правової
держави встановлений у статті 9 Основного закону: «Громадяни і державна
влада підлеглі нормам Конституції й іншого законодавства». Для
забезпечення цього принципу створений орган конституційного контролю –
Конституційний суд.

Конституція заснувала в країні ієрархію правових норм. Нижче основного
закону знаходяться органічні закони (ст.81), що регулюють основні права
і волі, статути автономних співтовариств, загальне виборче право, статус
ряду державних органів – Державної ради, Рахункової палати,
Конституційного суду і т.д. Конституція виділяє закони що делегують
(уповноважуючі) , що (ст.82 і слід.) дозволяють уряду у визначений
проміжок часу й у визначених областях приймати акти, що мають силу
закону. Як окремо категорію можна назвати прості закони, але з їхнього
числа потрібно виділити закони про делегування, що ведуть до
перетворення декількох існуючих актів в один (ст. 82, п.2), і закони,
прийняті комісіями парламенту на основі статті 75 конституції.

У конституції одержала відображення сучасна тенденція – включені норми,
що регулюють діяльність своєї держави в міжнародній сфері. У преамбулі
утримується положення про прагнення іспанського народу «співробітничати
з усіма народами Землі в установі мирних відносин і спільних дій».
Важлива норма, що утримується в статті 95: «Висновку міжнародного
договору, що містить положення, що суперечить конституції, повинний
передувати перегляд останньої». Іншими словами, тут установлюється
примат конституції стосовно будь-якої міжнародної угоди.

Конституція Іспанії по способу зміни відноситься до числа «твердих». Її
перегляд здійснюється різними способами в залежності від того, чи є він
частковим або повним. У першому випадку для зміни конституції потрібно
3/5 голосів кожної з палат Генеральних кортесів. Повний перегляд або
зміна найбільш важливих положень конституції, можуть бути здійснені 2/3
голосів кожної з палат Генеральних кортесів, після чого вони
розпускаються. Знову обрані Кортеси розглядають проект і повинні
прийняти його більшістю в 2/3 голосів у кожній з палат.

В усіх випадках ініціатива зміни конституції належить уряду,
парламентським палатам і 2/3 членів асамблеї автономного співтовариства.

Закріплена в основному законі структура державних органів Іспанії,
відносно проста. Вона будується на принципі поділу влади. Повноваження
глави держави належать Королю, законодавча влада – Генеральним кортесам,
виконавча – уряду; Конституційний суд – орган конституційної юстиції.

При розгляді організації судової системи в Іспанії, можна відзначити,
що у своїй діяльності судді і магістрати підкоряються наступним
принципам:

незалежність від інших органів влади

незмінюваність

відповідальність і підпорядкування тільки закону

У такий спосіб на прикладах понад, можна переконатися, що Іспанія –
держава з демократичним режимом.

Реалізуючи принципи політичного плюралізму, на сьогоднішній день в
Іспанії, діє більш 200 (!) усіляких партій, з яких основними є:
Іспанська соціалістична робоча партія, Комуністична партія Іспанії,
Комуністична партія народів Іспанії, Народна партія, Демократичний і
соціальний центр, Реформістська демократична партія.

Демократичний режим припускає визнання за громадянами
широких прав і воль, легально діючі опозиційні партії, формування уряду
тими партіями, що здобули перемогу на відповідних виборах і т.д.

У якості однієї з найважливіших задач, зв’язаної з формуванням
демократичної держави, варто розглядати розвиток і удосконалювання
законодавства, формування нової власне кажучи правової системи.

У плині довгих десятиліть у нашій країні діяла однопартійна система,
що виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних
партій. Офіційною, державною ідеологією був марксизм-ленінізм. Сучасна
демократична правова держава припускає розвите цивільне суспільство,
у якому взаємодіють різні громадські організації, політичні партії, у
якому ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості офіційної
державної ідеології. Політичне життя в правовій державі будується на
основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму),
багатопартійності. Тому одним зі шляхів формування правової держави,
одним з напрямків цієї роботи є розвиток цивільного суспільства, що
виступає важливою ланкою між особистістю і державою, у якому
реалізується велика частина прав і воль людини; твердження принципів
політичного плюралізму.

Необхідним фактором, що визначає багато в чому успіх багатьох
перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства, є
рівень політичної і правової культури в суспільстві. Необхідно
рятуватися від того правового нігілізму, що особливо чітко проявився
останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного
апарату. Повага і дотримання конституції, закону всіма членами, усіма
посадовими особами — невід’ємна риса демократичної держави.

Зараз на території бувшого СРСР відбуваються складні процеси в
розвитку держави і права — становлення в нових «незалежних державах»
державних і правових систем, що відповідають вимогам сучасного
цивільного демократичного суспільства. Цей розвиток усе більш
ускладнюється через те, що суспільство переживає найжорстокішу
економічну і соціальну кризу, що істотно відбилася на рівні життя
людей і різко висвітив ті негативні наслідки, що породила тоталітарна
система за довгі десятиліття свого панування.

Сувора закономірність, а може й трагічна неминучість у тім, що
людська природа і соціальне життя усе ще далекі від досконалості.
Реалістичніше не мріяти про повне викорінювання зла, а прагнути до його
обмеження. Більш того, чи можлива ця досконалість? Звичайно ні, тому що
така природа людини.

2. Авторитарний режим (авторитаризм).

Авторитарний режим – це система правління, при якій влада здійснюється
однією конкретною особою при мінімальній участі народу. Це одна з форм
політичної диктатури. У ролі диктатора виступає індивідуальний
політичний діяч з елітарного середовища або правляча елітарна група.
Якщо цією особою є королівська родина – у цьому випадку авторитарний
режим називається абсолютною монархією.

Зберігаються такі режими за допомогою апарата примуса і насильства
армії. У відмінності від демократичного режиму влади, де репресивний
апарат діє в рамках закону, в авторитарній державі засоби насильства,
навпаки, тримають на очах.

Влада, підпорядкування і порядок цінуються при авторитарному режимі
правління більше, ніж воля, згода й участь у політичному житті народу. У
таких умовах рядові громадяни змушені коритися законам, платити податки
без особистої участі в їхньому обговоренні.

Існуючі в авторитарних державах для ширми демократичні інститути
реальної сили в суспільстві не мають. Легалізується політична монополія
однієї партії, що підтримує режим. При цьому режимі виключається
діяльність інших політичних партій і громадських організацій.
Заперечуються принципи конституційності і законності. Ігноруються поділи
влади. Відбувається строга централізація всієї державної влади. Главою
держави й уряду довічно стає лідер правлячої авторитарної партії.
Вождізм перетворюється в офіційний державний принцип. Теорія і практика
авторитарного правління були виражені в афоризмі «Держава – це я»,
висловленому Людовіком XIV.

Представницькі органи на всіх рівнях, навіть якщо і зберігаються,
перетворюються в декорацію, що прикриває авторитарну владу. Пануючу роль
грають вертикальні, ієрархічно-бюрократичні зв’язки між інститутами
держави. Найчастіше наділена особливою політичною роллю армія.

Авторитарний режим забезпечує владу індивідуального або колективного
диктату будь-якими засобами, у тому числі прямим насильством. Їм не
допускається ніякої конкуренції політичних суб’єктів. Монополія на владу
– принцип авторитаризму. Разом з тим авторитарна влада не втручається в
ті області життя, що безпосередньо не зв’язані з політикою. Відносно
незалежними можуть залишатися (але не обов’язково залишаються)
економіка, культура, міжособистісні відносини. У відомих межах
допускається також незалежність особистості. Коротше кажучи, держава
диференційована від суспільства, в обмежених рамках функціонують
інститути цивільного суспільства.

У світовому суспільстві в XX столітті мали місце різні види
авторитарних режимів: напівфашистський, військово-диктаторський (часте
явище в країнах Латинської Америки), конституційно-авторитарний, а
інакше сказати монократичний режим (характерний для деяких країн Африки
й окремих держав Азії). Відзначаються також
конституційно-патріархальні, клерикальні і расистські режими.

Авторитарні режими затверджуються в умовах кризових ситуацій або на
основі не розвитої політичної і соціальної структур суспільства.
Можливість виникнення авторитарного режиму в перехідному періоді від
тоталітаризму до демократії закладена в психологічній реакції людей на
кризову ситуацію, у прагненні до соціальної упорядкованості, надійності,
передбачуваності. Вони можуть вирішувати прогресивні задачі, зв’язані з
виходом країни з кризи. Так, до другої світової війни, під час кризи в
деяких країнах Західної Європи парламентський демократичний режим
виявився нездатним вирішувати напружені соціальні конфлікти. У цих
умовах виникли авторитарні системи, що переросли навіть у фашизм.
Авторитаризм був бажаним режимом і після другої світової війни під
впливом існуючих гострих економічних і соціальних протиріч.

Механізм затвердження авторитарних режимів включає як незаконні,
насильницькі методи ліквідації і заміни колишніх політичних інститутів і
правителів, так і формально – демократичні процедури (наприклад, прихід
до влади диктаторів в Індонезії або Бангладеш). Головні типи
легітимності режиму: традиційна, ідеологічна (теологічна) і персональна
легітимності. Неодмінна духовна база авторитаризму – пануюча ідеологія.
У якості такої можуть виступати революційний, реакційний,
націоналістичний, релігійний і інший види ідеологій.

3. Тоталітарний режим (тоталітаризм).

Крайня форма авторитарного режиму – тоталітаризм. Формування політичних
тоталітарних режимів стало можливим на індустріальній стадії розвитку
людства, коли технічно стали можливими не тільки всеосяжний контроль над
особистістю, але і тотальне керування її свідомістю, особливо в періоди
соціально-економічних криз.

Не слід розглядати даний термін лише як негативно оцінний. Це наукове
поняття, що вимагає відповідного теоретичного визначення. Первісне
поняття «тотальна держава» мало цілком позитивне значення. Воно
позначало державу, що самоорганізується, тотожне з нацією, держава, де
ліквідується розрив між політичним і суспільно-політичним факторами.
Нинішня інтерпретація поняття вперше запропонована для характеристики
фашизму. Потім вона була поширена на радянську і родинні їй моделі
держави.

Перші тоталітарні режими були сформовані після першої світової війни
в країнах, що відносилися до «другого ешелону індустріального розвитку»
(Італія, Німеччина, Росія).

Ідейні джерела, окремі риси тоталітаризму ідуть своїми коренями в
стародавність. Споконвічно його трактували як принцип побудови цілісного
єдино діючого суспільства. У VII-IV ст. до н.е. теоретики
раціоналізації китайської політико-правової думки (легісти) Цзи Чань,
Шан Ян, Хань Фей і інші, відкидаючи конфуціанство, виступали з
обґрунтуванням доктрини сильної, централізованої держави, що регулює
всі сторони суспільного і приватного життя. У тому числі за наділення
адміністративного апарата економічними функціями, установлення кругової
поруки серед населення і чиновництва (поряд із принципом
відповідальності чиновника за свої справи), систематичний контроль
держави за поводженням і умонастроєм громадян і т.п. При цьому державний
контроль ними розглядався у вигляді постійної боротьби правителя з
підданими.

Близьким до легистів Китаю тип тоталітарного державного режиму
запропонував Платон. У його більш пізніх діалогах («Полиття», «Закони»)
намальована соціально-економічна характеристика другого, більш
доробленого і відмінного від Афінського суспільства, зображеного в
«Державі». Свою державу Платон наділив такими рисами: безумовне
підпорядкування всіх громадян і кожного індивідуума окремо державі;
державна власність на землю, житлові будинки і культурні будівлі, якими
користувалися громадяни на правах володіння, а не приватної власності;
насадження колективістських початків і однодумності в побуті; державне
регламентування законами виховання дітей; єдина для всіх співгромадян
релігія, політична і правова рівноправність жінок з чоловіками, крім
заняття посад у вищих органах влади.

Платонівський закон забороняв особам до 40 років виїжджати по приватних
питаннях за межі держави й обмежував в’їзд іноземців; передбачав
очищення суспільства від неугодних осіб за допомогою страти або вигнання
з країни.

Платонівська модель державного режиму для більшості сучасних країн
неприйнятна, але в якому суспільному ладі краще жити, стало зрозуміліше
після Платона. Ліберальні демократи, філософи, Б.Рассел, К.Поппер, у
цілому прийшли до висновку, що саме до Платона підходять як
середньовічний авторитаризм, так і сучасний тоталітаризм.

Поняття тоталітарного режиму було розроблено у творчості ряду німецьких
мислителів XIX в.: Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше, О.Шпенглера і деяких
інших авторів. І проте як закінчене, оформлене політичне явище
тоталітаризм визрів у першій половині XX в.

Політичне значення йому вперше додали керівники — ідеологи фашистського
руху в Італії. У 1925 році Беніто Муссоліні був першим, хто пустив в
оборот термін «тоталітаризм» для характеристики італо-фашистського
режиму. Наприкінці 20-х років англійська газета «Таймс» також
висловилася про тоталітаризм як негативне політичне явище, що
характеризує не тільки фашизм, але і політичний режим у Радянському
Союзі.

Західна концепція тоталітаризму, у тому числі і напрямку його
критиків, складалася на основі аналізу й узагальнення режимів
фашистської Італії, нацистської Німеччини, франкістської Іспанії та СРСР
у роки сталінізму. Після першої світової війни предметом додаткового
вивчення політичних режимів стали Китай, країни Центральної і
Південно-Східної Європи, деякі держави «третього світу».

Цей далеко не повний перелік свідчить про те, що тоталітарні режими
можуть виникати на різній соціально-економічній базі й у різноманітних
культурно-ідеологічних середовищах. Вони можуть бути наслідком
військових поразок або революцій, з’являтися в результаті внутрішніх
протиріч або бути нав’язаними ззовні.

Західні політологи К. Фрідріх і З. Бжезинський у роботі «Тоталітарна
диктатура й автократія» першими виділили шість ознак, що відрізняють усі
тоталітарні державні режими від демократії й авторитаризму:

загальна державна ідеологія;

— одна масова партія, очолювана харизматичним лідером, тобто винятково
обдарованим і наділеним особливим даром;

монополія держави на засоби масової інформації;

монополія держави на всі засоби озброєння;

— особливо організована система насильства, терору як специфічних
засобів контролю в суспільстві;

жорстко централізований контроль над економікою.

Окремі з приведених ознак того або іншого тоталітарного державного
режиму склалися, як уже відзначалося, ще в далекій давнині. Але
більшість їх не могло остаточно сформуватися в доіндустріальному
суспільстві. Лише в XX в. вони набули якості загального характеру й у
сукупності давали можливість диктаторам, що прийшли до влади, в Італії
20-х років, у Німеччині і Радянському Союзі 30-х років перетворювати
політичні режими влади (але не «суспільство» і не «мислення») у
тоталітарні.

Істотні ознаки тоталітаризму виявляються при порівнянні його з
авторитарним режимом. Головне не в тім, наскільки часто практикується
тут пряме насильство (терор). Інші авторитарні системи їм також не
зневажають. Не може служити достатнім критерієм однопартійність,
оскільки вона зустрічається і при авторитаризмі. Суть розходжень
насамперед – у відносинах держави із суспільством. Якщо при
авторитаризмі зберігається визначена автономність суспільства стосовно
держави, то в умовах тоталітаризму вона ігнорується, відкидається.
Держава прагне до глобального панування над усіма сферами громадського
життя. Усувається із соціально-політичного життя плюралізм. Насильно
демонструються соціально-класові бар’єри. Влада претендує представляти
якийсь загальний «зверхінтерес» населення, у якому зникають,
знеособлюються соціально-групові, класові, етнічні, професійні і
регіональні інтереси. Затверджується тотальне відчуження індивіда від
влади.

Отже, тоталітаризм примусовим образом знімає проблеми: цивільне
суспільство – держава, народ – політична влада. Держава цілком
ідентифікує себе із суспільством, позбавляючи його своїх соціальних
функцій саморегуляції і саморозвитку. Звідси особливості організації
тоталітарної системи державної влади:

— глобальна централізація публічної влади на чолі з диктатором;

панування репресивних апаратів;

скасування представницьких органів влади;

— монополія правлячої партії й інтеграція її і всіх інших
суспільно-політичних організацій безпосередньо в систему державної влади
і перетворення останніх у своєрідні «приводні ремені» (засоби)
тоталітарної диктатури.

Легітимація влади ґрунтується на прямому насильстві, державній ідеології
й особистій прихильності громадян вождю, політичному лідеру (харизмі).
Правда і свобода особи фактично відсутні. Досить важливою ознакою
тоталітаризму є його соціальна база й обумовлена нею специфіка пануючих
еліт. На думку багатьох дослідників марксистської й інших орієнтацій
тоталітарні режими виникають на базі антагонізму середніх класів і
навіть широких мас стосовно пануючої раніше олігархії.

Розглянемо докладніше сутнісні риси і принципи функціонування
тоталітарних політичних режимів.

Насамперед, про «ідейний абсолютизм» тоталітарної влади. З ним зв’язано
в перших, поширення в таких країнах месіанської моноідеології –
соціальної або національної, покликаної надихнути, зібрати під прапори
режимів широкі маси. По-друге, духовна підготовка населення до
визначених жертв в ім’я рішення «піднесених героїчних задач»,
ідеологічне прикриття корисливих інтересів правлячої номенклатури.

Відповідно до установок тоталітарних режимів усі громадяни покликані
були виражати підтримку офіційної державної ідеології, витрачати час на
її вивчення. Інакомислення і вихід наукової думки офіційної ідеології
переслідувалися.

Без розуміння всього цього неможливо розкрити причини затвердження
гітлерівського і сталінського політичних режимів, пояснити їхній зв’язок
з масами, їхню підтримку з народами цих країн.

Особливу роль при тоталітарному режимі грає його політична партія.
Тільки одна партія має довічний статус правлячої (керівної), виступає
або в однині, або «очолює» блок партій або інших політичних сил,
існування яких дозволено режимом. Така партія, як правило, створюється
до виникнення самого режиму і відіграє вирішальну роль у його
встановленні – тим, що один раз приходить до влади. При цьому прихід її
до влади відбувається не обов’язково насильницькими мірами. Наприклад,
нацисти в Німеччині з’явилися у влади цілком парламентським шляхом,
після призначення їхнього лідера А. Гітлера на посаду рейхсканцлера.
Прийшовши до влади, така партія стає державною партією, партійні і
державні структури поєднуються і зливаються, і сама влада стає
партійно-державною.

Специфічними рисами тоталітарного режиму є організований терор і
тотальний контроль, застосовувані для забезпечення прихильності мас
партійній ідеології. Апарат таємної поліції і служб безпеки за допомогою
крайніх методів впливу змушує суспільство жити в стані страху. У таких
державах конституційні гарантії або не існували, або порушувалися,
унаслідок чого ставали можливими таємні арешти, тримання людей під
стражею без пред’явлення обвинувачення і застосування катувань.

На гітлерівське гестапо і радянські органи НКВС не поширювалися ніякі
правові і судові обмеження. Дії їх спрямовувалися режисерами влади не
тільки проти окремих громадян, але і проти цілих народів, класів і
політичних партій. У залежності від конкретної країни такими ворогами
суспільства, режиму могли бути оголошені євреї, комуністи, капіталісти і
т.п.

Масове винищування цілих груп населення під час Гітлера і Сталіна
показує величезну владу держави і безпорадність рядових громадян.

Для тоталітарних режимів характерно монополія влади на інформацію,
повний контроль за засобами інформації. За допомогою ЗМІ й інститутів
духовної сфери забезпечуються політична мобілізація і майже
стовідсоткова підтримка правлячого режиму.

Твердий централізований контроль над економікою – важлива риса
тоталітарного режиму. Тут контроль служить двоякій меті. По-перше,
можливість розпоряджатися продуктивними силами суспільства створює
необхідну політичному режиму матеріальну базу й опору, без якої
тоталітарний контроль в інших сферах навряд чи можливий. По-друге,
централізована економіка служить як засоби політичного керування.
Наприклад, люди насильно можуть бути переміщені для роботи в ті області
народного господарства, де не вистачає робочої сили.

Ліворадикальні політичні режими для підвищення продуктивності праці в
економіці використовували різні програми, що спонукують працівників до
інтенсивної праці. Радянські п’ятирічки й економічні перетворення в
Китаї є прикладами мобілізації трудових зусиль народів цих країн, і їхні
результати не можна заперечувати.

Задача істориків і політологів пояснити, не фальсифікуючи дійсність,
феномен ліворадикального тоталітаризму, що не тільки підняв дві світові
держави, але і на десятиліття скував світ страхом ракетно-ядерної
катастрофи.

Ліворадикальні тоталітарні політичні режими приживаються в
середньорозвинутих і країнах, що розвиваються, (Росія, Китай і інші), де
зміна існуючих раніше соціальних і політичних структур, форм власності
на зовсім нові здійснювалася через робочо-селянські революції, що
направляються компартіями. Те, що ми знаємо про радянське суспільство в
сталінські роки, і було ліворадикальним тоталітарним політичним
режимом.

Праворадикальні тоталітарні режими в Італії і Німеччині вирішували
задачі тотального контролю над економікою й іншими сферами життя різними
методами. У гітлерівській Німеччині і фашистській Італії не прибігали до
націоналізації всієї економіки, але уводили свої діючі способи і форми
партійно-державного контролю над приватним і акціонерним бізнесом, так
само як і над профспілками і над духовною сферою виробництва.

Праворадикальні тоталітарні режими з правим ухилом з’явилися вперше в
промислово розвитих країнах, але з відносно нерозвиненими демократичними
традиціями. Італійський фашизм будував свою модель суспільства на
корпоративно-державній основі, а німецький націонал-соціалізм – на
расово-етнічній.

Праворадикальний тоталітаризм ставить своєю метою зміцнити в
ліберальному суспільстві існуючий порядок без корінного його ламання, за
допомогою звеличування ролі держави, скасування окремих суспільних
інститутів і елементів, подібно тому як Гітлер додавав всі зусилля, щоб
знищити комуністів, соціал-демократів і євреїв, що проживали на
території Німеччини, циган; створити якесь нове суспільство.

Тоталітарні політичні режими, отже, створюються владоімущими елітами
для реалізації ідеологічних доктрин і корисливих економічних інтересів
панівних класів. І тому всі тоталітарні режими рано або пізно
розпадаються, а країни, де вони мали місце, переходять або до
ліберально-демократичних систем (Німеччина, Іспанія, Італія й ін.), або
до соціалістичної демократії (Китай і ін.).

Висновок.

Сучасні політологи виділяють два найбільш загальних політичних режими:
демократичний і антидемократичний. Серед демократичних найбільш
розповсюдженими у світі є парламентський і президентський режим.
Антидемократичні, у свою чергу, підрозділяються на авторитарний і
тоталітарний.

Політичний режим як спосіб функціонування тієї або іншої політичної
системи визначається як соціальними факторами відповідної держави, так і
моральними і світоглядними підвалинами суспільства. В абсолютно чистому
вигляді політичні режими, як правило, рідкість. Тому при їхній
характеристиці використовуються подвійні поняття:
ліберально-демократичний, демократично-авторитарний і т.п.

Через політичні режими правлячі суб’єкти впливають на народ у цілому і
кожної людини окремо.

Демократія, як свідчить історичний досвід цивілізацій, дає більш
широкий вихід енергії і соціальній творчості особистості, ніж інші типи
політичних режимів. Вона виступає могутніми засобами подолання різних
видів диктатури і деспотичних правлінь.

Обстановка у світовому співтоваристві кінця XX століття свідчить, що
антидемократичні режими історично і політично зжили себе. Світ
еволюціонує убік цивілізованої демократії. У цьому зв’язку виникає
надія, що наступне сторіччя стане остаточною її перемогою. Отже, і
типологія політичних режимів піде в минуле.

Розділ 2. Державний режим у Великобританії

Державний режим

Великобританія відноситься до країн з демократичним державним режимом,
оскільки характеризується такими демократичними рисами як:

визнання політичних прав і воль у такому обсязі, що забезпечує
можливості самостійної й активної участі громадян у визначенні державної
політики і дозволяє легально і на рівних умовах діяти не тільки партіям,
що відстоюють урядову політику, але і партіям опозиційного, потребуючого
проведення іншої політики;

політичний плюралізм і перехід політичного керівництва від однієї партії
до іншої, а отже, формування основних вищих органів держави (парламенту,
глави держави) шляхом загальних і вільних виборів громадянами; усі
партії, суспільні об’єднання, громадяни мають при цьому юридично рівні
можливості;

поділ влади, рольова автономія різних галузей влади (законодавчої,
виконавчої, судової й ін.) при системі їх здержень і противаг і
забезпеченні взаємодії;

обов’язкова і реальна участь у здійсненні державної влади
загальнодержавного представницького органу, причому тільки він має право
видавати закони, визначати основи зовнішньої і внутрішньої політики
держави, його бюджет; рішення приймаються більшістю при захисті прав
меншості і прав політичної опозиції;

воля пропаганди будь-якої політичної ідеології, якщо її послідовники не
призивають до насильницьких дій, не порушують правил моралі і
суспільного поводження, не зазіхають на права інших громадян.

1. Основи правового статусу особистості

Оскільки у Великобританії немає чітко вираженого юридичного поділу
конституційних і інших норм, немає і розподілу прав, воль і обов’язків
особистості на конституційні (основні) і інші. На практиці зміст
основних прав визначається не стільки законами (хоча прийнято ряд
спеціальних законів, починаючи з Білля про права 1679 р.), скільки
судовими прецедентами і конституційними звичаями. Головний із принципів,
що склався в результаті цього, говорить, що громадяни вправі робити усе,
що не заборонено правовими нормами.

Після другої світової війни, коли у влади знаходилася Лейбористська
партія, у законодавстві були зафіксовані визначені гарантії
соціально-економічних прав, хоча самі ці права ніде чітко не закріплені.
Мова йде про допомогу по безробіттю, безкоштовній освіті в школі, праві
на страйк, державній медицині і т.д. Політичні права (воля слова,
зборів, мітингів, демонстрацій) регулюються в основному звичаями, у
законодавстві ці волі передбачаються природно існуючими, і воно
встановлює лише визначені вимоги для їхнього здійснення, наприклад
повідомлення або дозвіл поліції на проведення демонстрацій, право
поліції заборонити на певний строк мітинги в районах, де можливі
безладдя на соціальній або етнічній основі, і т.д. Особисті права
регулюються деякими законами (наприклад, згаданим хабеас корпус актом),
але конкретне регулювання цих прав звичайно зв’язано з актами про
процесуальні дії (наприклад, при обшуку), із судовими прецедентами.

В останні десятиліття, коли у влади знаходяться консерватори, деякі
положення законодавства про права громадян більш жорсткі — у відношенні
профспілкових воль і страйків, деякі обмеження особистих прав введені в
зв’язку з актами про боротьбу проти тероризму.

У Великобританії діє кілька парламентських уповноважених (комісарів,
омбудсманів), у тому числі уповноважений по справах адміністрації, що
стежить, зокрема, за дотриманням прав громадян органами управління.

2. Правове регулювання суспільних об’єднань

Як і в США, величезне значення для діяльності державного механізму у
Великобританії має двопартійна система, але на відміну від США одна з
двох партій, що переміняють одна одну у влади, вважається трудовою,
робочою партією. В останні десятиліття ця система випробовує деякі
зрушення. Оскільки в парламентських виборах беруть участь звичайно біля
десяти традиційних і знову утворених партій, жодна з двох основних
партій (Консервативна і Лейбористська) не може одержати й у найрідших
випадках одержує явну більшість у палаті громад. У зв’язку з цим може
виникнути необхідність у коаліції однієї з двох головних партій з
якою-небудь невеликою партією, щоб забезпечити більшість у парламенті
для формування уряду. Правда, поки застосування мажоритарної системи
відносної більшості виключає це.

Консервативна партія (2 млн. членів) є спадкоємицею партії торів, що
виражала інтереси поміщиків і великого духівництва, але в даний час
більшість у ній складають робітники і фермери. Партія не має
перспективної програми, статуту, хоча існує фіксоване членство. Вищий
орган партії — щорічна національна (тобто загальнодержавна) конференція.
Її основний склад не обирається, а включає членів обох палат парламенту
— консерваторів, а також 150 місцевих представників. Конференція не грає
істотної ролі у визначенні політики партії, вона скликається насамперед
для затвердження лідера партії, що визначає її діяльність і обирається
фракцією цієї партії в палаті громад (але теоретично на конференції може
виставити свою кандидатуру на посаду лідера партії будь-який її член).
Не грає великої ролі і виконком партії — група партійних функціонерів,
що поєднується навколо лідера партії.

Партія утворює більш десятка регіональних організацій, у яких
створюється місцева рада партії, виконком і мається оплачуваний
партійний апарат (його співробітники призначаються центральними органами
партії). У кожному виборчому окрузі утворюється місцева організація
партії — асоціація, що поєднує членів партії на чолі з місцевим
партійним функціонером. При Консервативній партії діє кілька об’єднань —
молодіжна організація (Союз молодих консерваторів), жіноча організація,
а також особлива установа — політичний центр. Усі ці об’єднання мають
місцеві організації, що примикають до місцевих партійних організацій.

Усередині Консервативної партії мається кілька політичних плинів, але в
цілому партія виступає за обмеження державного регулювання, розвиток
приватної ініціативи, реорганізацію економіки за рахунок скорочення
неефективних виробництв, скорочення державних субсидій, за
денаціоналізацію деяких галузей, раніше націоналізованих лейбористами
(наприклад, залізниць), за рівнобіжні з державними альтернативні
приватні об’єкти з метою підвищення ефективності перших.

Лейбористська партія значно крупніше Консервативної (у ній 6,5 млн.
членів), але завдяки колективним членам, якими є профспілки і
кооперативні суспільства (близько 6,2 млн. членів), індивідуальних
членів у партії тільки близько 300 тис. Правда, чисельність партії
постійно змінюється. Лейбористська партія була створена для обрання
робітників у парламент. Головну роль у ній також грає парламентська
фракція в палаті громад, і насамперед її лідер, що на ділі визначає
політику партії, підбирає партійне керівництво. По процедурі лідер
обирається на щорічній конференції партії (крім парламентської фракції в
колегії вибірників беруть участь представники профспілкових організацій
і місцевих відділень партії). Конференція обирає виконком, що відіграє
більшу роль, ніж у консерваторів, але теж не дуже значну. Оскільки
діяльність партії пристосована насамперед до виборів, місцеві партійні
організації діють у виборчих округах, ними керують комітети, що
обираються, але на практиці основну роль грає місцевий лідер.

Соціал-демократична партія створена в 1981 р. і докорінно реорганізована
в 1988 р. Усупереч назві по своїх позиціях вона ближче до консерваторів,
ніж до лейбористів. У 1988 р. створена Партія соціал-ліберальних
демократів. По своїх економічних вимогах вона також ближче до
консерваторів, але в політиці вимагає введення пропорційної виборчої
системи і посилення ролі парламенту. Як і Соціал-демократична партія, це
партія центристська. Загальнодержавними партіями є Комуністична партія
Великобританії (близько 7 тис. членів), Комуністична партія Британії
(менш 2 тис.) і Партія зелених. Число членів останньої партії постійно
змінюється, але вплив “зелених” падає, оскільки її екологічні гасла
перехоплюють і трансформують у своїх інтересах інші, особливо дві
головні партії.

Кілька партій мають місцевий характер. У Шотландії діє Шотландська
національна партія (80 тис. членів), в Уельсі — Уельська національна
партія (Плайд Камрі). Перша виступає за незалежність Шотландії, або як
перехідну міру — за дуже широку автономію, друга — за самоврядування
Уельсу, але виборці цих регіонів на референдумі 1979 р. не підтримали ні
ту, ні іншу партію. У Північній Ірландії діють Юніоністська партія
Ольстера, Народна юніоністська партія Ольстера й ін.

У Великобританії немає закону про партії, законодавчі акти уникають
навіть згадування про них, оперуючи поняттями “уряд його (її)
Величності” і “опозиція його (її) Величності”. Партії діють на основі
конституційного звичаю про право на об’єднання.

Основною організацією британських підприємців є Конфедерація британської
промисловості. Теоретично її членами, як і в США, є підприємства, але їх
представляють керівники-власники. До складу Конфедерації входять близько
10 галузевих об’єднань підприємств, членами цих об’єднань є близько 300
тис. фірм, на яких зайнята приблизно половина працюючого населення.
Конфедерація має своїх членів у парламенті (вони виступають як депутати
від партій), у комітетах парламенту; її представники беруть участь у
різних робочих групах як уряду, так і опозиції. Керівники Конфедерації,
її органів формулюють задачі економічної політики, відстоюють вимоги
підприємців у парламенті й уряді, ведуть переговори з профспілками. Діє
Конфедерація британської промисловості на основі конституційного звичаю
про волю асоціацій.

У Великобританії практично існує організаційна, але не ідейна єдність
профспілкового руху, оскільки більш 90% членів профспілок (7,3 млн.
чоловік) знаходяться в Британському конгресі тред-юніонів, що є
колективним членом Лейбористської партії. Діють також Загальна
конфедерація тред-юніонів (230 тис.) і Шотландський конгрес тред-юніонів
(940 тис.).

На відміну від США британські профспілки більш численні (в них входять
близько 40% усіх працюючих), активніші і виступають більш згуртовано.
Однак чисельність профспілок зменшується й у цій країні по тим же
причинам — у зв’язку з падінням чисельності промислового пролетаріату,
збільшенням числа працівників розумової праці і сфери обслуговування,
зміною технології, що сприяє росту індивідуальних контрактів.

У Великобританії немає спеціального закону про профспілки, але діють
різні акти, що стосуються їхніх правових положень. Одні з них дають
представникам профспілок право брати участь у засіданнях спеціальних
комітетів палати громад поряд із представниками уряду і підприємців,
інші обмежують права профспілок. Особливо це відноситься до
законодавства, прийнятому при уряді консерваторів (обмеження можливості
страйків, заборона деяких видів страйків неполітичного характеру,
примусовий арбітраж за певних умов, можливість арешту за судовим наказом
страйкових фондів профспілок і ін.).

Засоби вираження суспільної думки спираються на конституційні звичаї
волі слова, інформації. У Великобританії є могутні державні засоби
інформації (радіо, телебачення, насамперед Бі-бі-сі), видаються партійні
і профспілкові газети і журнали, існують незалежні періодичні видання.
Щодня видається близько 100 загальнонаціональних і регіональних газет і
журналів.

3. Правове регулювання інститутів безпосередньої демократії

Як і в США, в Великобританії існує принцип поділу влади, але в його
іншому варіанті, оскільки прийнято концепцію верховенства парламенту.
Вибори в нижню палату — палату громад (верхня — палата лордів — не
обирається, як і глава держави монарх) — мають вирішальне значення для
країни, тому що палата громад формує уряд. Обираються також
представницькі органи на місцях — ради. У Великобританії, як і в США,
немає призначуваних на місця представників центру, що контролюють
діяльність органів місцевого самоврядування.

Вибори здійснюються на основі принципів загального, рівного, прямого
виборчого права при таємному голосуванні. Ці принципи не сформульовані
як конституційні, але на ділі з них виходять різні акти, що регулюють
вибори. Активне виборче право надається громадянам Великобританії, що
достигли 18 років (з 1983 р.), а також громадянам Ірландської Республіки
і громадянам британської Співдружності, що постійно проживають у
Великобританії. Громадяни, що постійно проживають за кордоном, мають
право брати участь у виборах у парламент тільки протягом 5 років після
того, як вони залишили країну. Реєстрація виборців у списках виборців
(реєстраційних списках) обов’язкова, списки складаються
чиновником-реєстратором не на основі даних муніципальних органів, а за
даними домовласників. Оскаржити неправильності в списках можна двічі,
включаючи апеляційний суд. Складання списків закінчується 16 січня, і
вони діють протягом року для усіх виборів. Через рік списки складаються
заново (періодичні списки).

Активним виборчим правом не володіють: пери і пересси, що мають титул не
нижче барона (баронеси), оскільки вони засідають у палаті лордів; особи,
що відбувають покарання у виді позбавлення волі по вироку суду; на
певний строк — 10 — 15 років — позбавляються цього права особи,
засуджені за шахрайство на виборах.

За законом для висування кандидатів у парламент (палату громад) досить
заяви самого кандидата, підтриманого підписами 10 виборців. На практиці
ж кандидатури висуваються партіями (у Лейбористській партії в цьому
беруть участь і місцеві організації, але спочатку кандидати пропонуються
центральним керівництвом). Реєстрація кандидата здійснюється при сплаті
виборчої застави в 500 ф. ст., що не повертається, якщо кандидат не
збере хоча б 5% голосів виборців, що буває вкрай рідко, тому що самі
кандидати обачні, а партії при їхньому доборі враховують такий фактор,
як їхня популярність серед населення. Приблизно з 2500 кандидатів,
висунутих, по статистиці, на парламентських виборах, виборчу заставу
втрачають близько 150.

Округи по виборам у парламент (їх 651) одномандатні. За законом 1949 р.
вони повинні бути приблизно рівними по чисельності населення, але їхні
границі переглядаються раз у 10—12 років, тому бувають ситуації, коли
найбільший виборчий округ у 4 рази більше найменшого.

Спеціальних виборчих комісій із проведення виборів ні в центрі, ні на
місцях у Великобританії не створюється. У масштабах держави виборами
керує міністерство внутрішніх справ, на місцях — чиновники по виборам.
Ці обов’язки покладаються або на шерифів графств — посадових осіб,
відповідальних за суспільний порядок, або на голів місцевих рад; їм
допомагають муніципальні чиновники і неоплачувані активісти партій.
Інституту дострокового відкликання депутатів, так само як і народній
законодавчій ініціативі (права запропонувати проект закону за підписами
визначеного досить великого числа виборців), у Великобританії не існує.

У зв’язку з концепцією верховенства парламенту довгий час відкидався
також інститут референдуму. Вперше в історії країни він був застосований
у 1975 р. На голосування виборців було винесене питання про продовження
членства Великобританії в Європейському співтоваристві (рішення виборців
було позитивним). У 1979 р. були одночасно проведені (також на основі
спеціального закону для даного випадку) два регіональних референдуми — у
Шотландії й Уельсі — по питанню про автономію цих регіонів. Однак
пропозицію про автономію не підтримали виборці — не було отримано
необхідних 40% голосів зареєстрованих виборців, хоча в Шотландії за
автономію висловилася більшість, що прийшла голосувати.

Вищі органи влади

1. Законодавча влада

Законодавча влада у Великобританії належить парламенту, але по точному
змісту британської конституції парламент — триєдина установа: вона
включає главу держави (монарха), палату лордів (історично — палату знаті
і вищого духівництва) і палату громад (історично — палату
простолюдинів). Це поняття зв’язане з тим, що закон стає таким, якщо він
прийнятий двома палатами (є деякі виключення з цього правила на користь
нижньої палати) і підписаний монархом. На ділі ж під парламентом
розуміються лише дві палати, а в звичайному слововживанні — нижня, котра
здійснює законодавчі функції. Король підписує всі закони, і на підставі
конституційного звичаю майже 300 років не застосовує приналежного йому
права вето. Вето палати лордів може бути переборено нижньою палатою
простою більшістю голосів, але на іншій сесії парламенту, що означає, що
при скликанні сесії раз у рік верхня палата може на рік відстрочити
вступ закону в силу. На практиці палата лордів, як правило, заперечення
проти законопроектів, прийнятих палатою громад, висуває дуже рідко.

Хоча глава держави по конституційній доктрині є складовою частиною
парламенту, з погляду концепції поділу влади він відноситься все-таки до
виконавчої влади.

Палата громад складається з 651 члена. Вона обирається по одномандатних
виборчих округах по мажоритарній системі відносної більшості. Депутати
(у Великобританії їх прийнято називати членами парламенту) мають
індемнітет і обмежений імунітет, причому тільки під час сесії, а також
40 днів до початку і після завершення сесії. Вони мають трьох
оплачуваних державою помічників. Їм відшкодовуються транспортні,
канцелярські, поштові витрати. Платня, виплачувана депутатам (31 тис. ф.
ст. у рік), вважається чи ледве не найнижчою у світі. Депутати активно
працюють у своїх виборчих округах, тому що їхнє переобрання в кінцевому
рахунку залежить від виборців, навіть якщо керівництво партії знову
висуне їхні кандидатури. У вихідні дні організуються зустрічі з
виборцями. Депутати приймають їхні заяви для передачі парламенту і т.д.
Місцеві партійні організації роблять допомогу депутатам своєї партії.

Керує засіданнями палати і її обслуговуючим персоналом спікер, що має
трьох заступників, що, зокрема, керують засіданнями, якщо палата
перетворить себе в комітет усієї палати. Спікер обирається на весь
термін повноважень палати і виходить зі складу своєї партії (вважається
безпартійним), тому що повинен бути особою безсторонною (він не вправі
навіть обідати разом з депутатами, щоб ті не робили на нього впливу).
Спікер не може голосувати, він подає вирішальний голос тільки в тому
випадку, якщо голоси членів палати розділилися нарівно. Він не вправі
коментувати виступи членів палати і виступати сам. Обирається спікер з
дотриманням конституційного звичаю: він упирається, коли йде до
належного голові місця, і його як би силоміць ведуть два дужих депутати.
У період абсолютизму дійсно ніхто не хотів бути спікером, тому що він
був повинен передавати королю рішення парламенту, що аж ніяк не завжди
подобалися монарху, що нерідко волокло сумні наслідки для спікера.

Як і в інших парламентах, у палаті громад Великобританії утворюються
постійні і тимчасові комітети. Вони попередньо обговорюють
законопроекти, контролюють діяльність адміністрації, проводять
парламентські розслідування і т.д. До реформи 70-х років у палаті
існували тільки неспеціалізовані комітети, що відрізняло внутрішню
структуру британського парламенту від більшості інших парламентів світу.
Вони мали буквену нумерацію —А, У, С и т.д. Такі комітети існують і
зараз. Їхній персональний склад визначається пропорційно чисельності
партійних фракцій спеціальним комітетом палати по добору. Ці комітети
досить численні (до 50 чоловік). Спікер передає їм законопроекти за
своїм розсудом, оскільки спеціалізації немає.

На додаток до неспеціалізованих комітетів тепер у палаті громад створені
спеціалізовані комітети — по обороні, внутрішнім справам, сільському
господарству й ін. Їх близько 15, але вони менші по чисельності. Ці
комітети також попередньо обговорюють законопроекти, займаються
парламентськими розслідуваннями, але їхня основна діяльність зв’язана з
контролем за керуванням, за роботою міністерств.

У парламенті створюються партійні фракції (тепер чотири фракції є навіть
у палаті лордів). Їх очолює лідер. “Головний батіг” і “батоги”
забезпечують явку членів фракції на голосування в палаті. На відміну від
США в нижній палаті парламенту Великобританії існує строга партійна
дисципліна (можливі санкції), але депутат залежить також і від підтримки
виборців, низових організацій партії, що можуть мати іншу думку, ніж її
керівництво. Тому буває, що депутати, особливо “задньоослінники”,
голосують разом з іншою фракцією. Організацією роботи парламенту,
посвідченням його актів відають клерки палати, що мають підлеглий їм
невеликий апарат.

Наприкінці 60-х років створена посада парламентського уповноваженого
(омбудсмана) по справах адміністрації. Він призначається урядом до
досягнення 65-літнього віку і проводить розслідування правопорушуючої
діяльності органів виконавчої влади. Скарги громадян на дії міністерств
і відомств передаються уповноваженому через депутата даного виборчого
округу. Уповноважений розслідує їх тільки в тому випадку, якщо по
характеру справи не можна звернутися в загальний або адміністративний
суд. Уповноважений при призначенні їм розслідування вправі вимагати
представлення документів, викликати свідків, експертів, але ніяких
зобов’язуючих рішень приймати не може. Він лише складає доповідь, яку
передає депутату по даному окрузі (останній може порушити питання в
палаті), або представляє його в спеціальну парламентську комісію зі
справ уповноваженого парламенту і та приймає свої міри (зокрема, можливе
обговорення питання на пленарному засіданні). Кворум для засідання
нижньої палати (але не для прийняття закону) — 40 депутатів.

Палата лордів, склад і чисельність якої змінюється, формується в
основному по спадкоємній ознаці.

Близько 2/3 палати складають пери (чоловіки і жінки, що успадкували
дворянський титул не нижче барона), близько 1/3 — довічні пери (титул
привласнюється королем за рекомендацією прем’єр-міністра за видатні
заслуги і не передається в спадщину). Крім того, до складу палати
входять: 26 духовних лордів (архієпископи і єпископи) англіканської
церкви, 20 довічно призначуваних королем (за порадою прем’єр-міністра)
“лордів по апеляції” (апеляційний комітет — власне кажучи, вища судова
інстанція країни по цивільних справах), декілька десятків чоловік, що
обираються шотландськими й ірландськими лордами. Нині більшість палат
лордів — представники фінансових кіл, великих фірм, але бувають і
лорди-бідняки, у їхньому числі були два комуністи, один лорд був
рубщиком м’яса.

У палаті лордів головує лорд-канцлер. Кворум у палаті — 3 лорди,
засідання відбуваються на основі саморегулювання.

У Великобританії неодноразово піднімалося й обговорювалося в палаті
громад питання про ліквідацію палати лордів або її реорганізацію, але
безуспішно.

2. Законодавчий процес.

Хоча проект закону (білль) може бути внесений у будь-яку палату, на
практиці законопроект спочатку розглядається палатою громад і лише потім
передається в палату лордів. На відміну від США глава держави (монарх)
має законодавчу ініціативу, але від його імені законопроекти
представляють міністри. Переважна більшість законопроектів, як і в інших
країнах, приймається з ініціативи уряду (у Великобританії — 95%), для
обговорення законопроектів членів парламенту виділяється лише один день
у тиждень. Законопроект розглядається в трьох читаннях, але на відміну
від США в першому читанні клерк палати лише зачитує його заголовок, у
другому читанні обговорюються основні положення законопроекту, після
чого він передається в один, а іноді в кілька суміжних парламентських
комітетів, де проходить постатейне обговорення з виправленнями і
голосуванням. Після повернення з комітету друге читання в палаті
продовжується, можуть бути внесені виправлення, прийняті шляхом
голосування. Перед цією стадією й у її процесі проводиться особливо
активна робота: узгодження позицій членів комітету, що представляють
різні партії, підготовка експертних висновків по важливих законопроектах
і т.д. Спікер використовує різні прийоми для скорочення суперечок:
“гільйотину” — припинення суперечок у призначену годину “кенгуру” — він
вибирає і ставить на голосування лише деякі виправлення, і ін. Як і в
США, спікер користується великими повноваженнями. Третє читання
укладається в загальній дискусії по проекту з пропозиціями за його
прийняття або проти, але нерідко замість такої дискусії спікер просто
ставить проект на голосування (“за” і “проти”). Для дискусій по проекту
необхідна присутність 40 членів палати, але для прийняття закону
потрібно більшість голосів загального числа членів палати, у зв’язку з
чим саме в такі періоди “батоги” розвивають особливо бурхливу
діяльність, забезпечуючи участь у голосуванні членів своєї партії.

Якщо проект прийнятий, він передається в палату лордів, де відбувається
аналогічна процедура.

Традиційно до повноважень палати громад відносять фінансові
повноваження, виходячи з того, що оподатковування неможливе без
представництва народу, тому що податки споконвічно платить населення, а
представництвом народу вважається нижня палата. Закон про бюджет завжди
приймається спочатку нижньою палатою. Його вносить тільки уряд,
виправлення депутатів можливі лише за узгодженням з відповідним
міністром. Повноваження палати у відношенні закону про бюджет обмежені.
Вони обмежені й у відношенні інших фінансових і “грошових” біллів (між
цими поняттями є деяке розходження, а рішення про те, яким є білль —
фінансовим або “грошовим”, приймає спікер палати громад). Ці закони
також обговорюються спочатку в нижній палаті і повинні бути прийняті
верхньою протягом місяця. Після закінчення цього терміну закон набирає
сили без згоди палати лордів.

Парламент Великобританії (практично палата громад) здійснює контроль за
управлінням, за діяльністю уряду. Однак більшість парламенту і уряду, за
винятком найрідших ситуацій, на відміну від США завжди належить до
однієї і тієї ж партії, а лідер партії є лідером фракції більшості в
парламенті (іноді тільки фактично) і одночасно прем’єр-міністром. Тому
направляє роботу парламенту, власне кажучи, уряд.

Юридично уряд несе колективну відповідальність перед парламентом (тільки
перед палатою громад). Палата громад може зажадати відставки міністра,
але прем’єр-міністр вирішує, чи піде у відставку весь уряд або тільки
винний міністр, якщо мова йде про недогляди визначеного міністра, а чаші
усього про його неетичне поводження. Питання про квотум недовіри буває
тільки зв’язаним, тобто він ставиться самим урядом у зв’язку з
пропонованим їм законопроектом: уряд заявляє, що якщо білль не буде
прийнятий, то воно піде у відставку, роблячи тим самим тиск на палату
громад.

Застосовується цей інститут дуже рідко, у XX в. було всього два таких
випадки.

Резолюція осудження пропонується опозицією і вноситься досить часто, але
майже завжди відхиляється партійною більшістю. В одиничних випадках вона
приймається, якщо частина депутатів від правлячої партії голосує разом з
опозицією, складаючи в такий спосіб парламентську більшість.

Найбільш частою формою контролю палати громад є питання до
прем’єр-міністра (для них приділяється спеціальний час один раз у
тиждень) і до міністрів (“година питань” буває чотири дні в тиждень — це
звичайно 40—50 хвилин відразу після відкриття пленарного засідання). На
засіданні в середньому задається 20—25 усних і письмових питань, міністр
устигає відповісти приблизно на 8—9 з них. Він може відмовитися
відповідати з питань суспільної безпеки, комерційної таємниці,
особистого характеру. Але якщо запитання стосується передбачуваного
неетичного поводження міністра і заданий йому без яких-небудь натяків,
що ганьблять, він повинний відповідати. Міністр може відмовитися
відповідати на питання, якщо вважає, що для підготовки відповіді
необхідні витрати, що перевищують 200 ф. ст.

Формою контролю є дебати, по загальних питаннях політики, що звичайно
пропонуються опозиції. У зв’язку з цим прем’єр-міністр регулярно
виступає перед парламентом і кожним міністром кабінету раз на місяць.
Загальній політиці уряду присвячені також щорічні дебати в зв’язку з
тронною промовою монарха в парламенті при відкритті його сесії.

Контроль за діяльністю міністрів здійснюють також парламентські
спеціальні комітети: з 1979 р. міністри запрошуються ними (і не
насмілюються не з’явитися) для пояснень. Про контроль за керуванням,
здійснюваним уповноваженим парламенту по справах адміністрації, уже
говорилося вище. Крім нього існують і інші уповноважені парламенту
(парламентські комісари, омбудсмани) — по охороні здоров’я, місцевому
самоврядуванню і т.д., що здійснюють контроль у своїх сферах.

3. Виконавча влада

Теоретично монарх у Великобританії вважається джерелом значної частки
державної влади, він — глава держави. Йому ж теоретично належить також
виконавча влада. Крім того, як згадувалося, монарх — складова частина
парламенту. На ділі він не бере участь у законодавстві (право вето не
застосовує), виконавчою владою не володіє. Країною керує “уряд його (її)
Величності”, точніше, його вузька частина — кабінет міністрів, у якому
головну роль грає прем’єр-міністр. Уряд, як відзначалося, у силу
британської двопартійної системи значною мірою контролює і парламент.

Глава держави у Великобританії займає свою посаду не шляхом виборів, як
у США, а в спадщину. Застосовується кастильська система спадкування:
трон покійного короля з династії Віндзорів переходить до старшого сина,
якщо сина немає — до старшої дочки.

Монарх у Великобританії — це символ єдності нації, наступності держави.
Він розглядається як гарантія стабільності в суспільстві. Якого-небудь
серйозного руху за заміну монархії республікою не існує.

Монарх — особа недоторканна, вона не підлягає карній, адміністративній,
цивільній відповідальності, не може бути затриманою і т.д. (хоча мав
місце осуд і страта короля Карла 1 під час англійської революції).
Монарх політично нейтральний, не є членом якої-небудь партії, не
підлягає політичній відповідальності в зв’язку з керуванням державою: за
монарха відповідають його міністри.

Юридично британський монарх має значні повноваження, що у сукупності
називаються королівською прерогативою. Це виключні права, установлені
традицією, конституційними звичаями, іноді закріплені судовим
прецедентом і не залежні від волі парламенту. В взаєминах з парламентом
ці права, так само як і деякі інші свої повноваження, монарх здійснює за
вказівкою уряду (конкретно — прем’єр-міністра). Він підписує закони і
має право вето (хоча не використовує його з 1707 р.). Монарх — складова
частина парламенту, але відвідувати його засідання він може лише за
спеціальним запрошенням. Він відкриває щорічну сесію парламенту,
виступаючи з тронною промовою на спільному засіданні палат. У цій
промові викладається програма дій на майбутній рік. Але оскільки монарх
лише зачитує текст, підготовлений прем’єр-міністром, він не може змінити
в ньому ні слова. Монарх вправі розпустити палату громад із призначенням
дати нових виборів, це він робить тільки за вказівкою уряду.

До повноважень монарха в області взаємин з урядом відноситься
призначення прем’єр-міністра. Фактично їм стає лідер партії, що
перемогла на виборах у палату громад, тому що уряду потрібно одержати
вотум довіри — голоси більшості членів палати для його затвердження.
Тому на ділі монарх лише оформляє волю партійної більшості в парламенті.
Правда, бували випадки, коли правляча партія в силу розбіжностей у ній
не могла висунути єдиного кандидата або коли партія не мала у своєму
розпорядженні явну більшість і рішення приймав монарх (1957, 1963, 1974
р.). Уряд видає свої акти від імені монарха (звичайно це “наказ у раді”,
хоча рада включає не тільки членів уряду), прем’єр-міністр зобов’язаний
інформувати монарха про стан справ.

Монарх має зовнішньополітичні повноваження. Він є главою британської
Співдружності, представленим у деяких його країнах генерал-губернатором,
і як такий що промульгує конституції цих країн і країн, що одержали
незалежність. Він є також головнокомандуючим збройними силами
(юридично), призначає вищих воєначальників, привласнює військові звання
і сам має військове звання (королева що нині царює Єлизавета II —
полковник). Традиційна прерогатива короля — питання війни і світу.

У монарха є прерогативи особистого характеру: королівські регалії
(корона, трон, мантія, держава, скіпетр, титул, необхідне звертання до
монарха “Ваша Величність”), королівський двір, що складається з осіб, що
обслуговують короля і членів його родини (ці особи мають різні придворні
титули), цивільний лист — щорічно вотуємі парламентом гроші на особисті
нестатки короля і зміст його двору (в даний час приблизно 8 млн.ф.ст.),
звільнення від сплати податків (Єлизавета II від цього привілею
добровільно відмовилася). Монарх, спадкоємець престолу, деякі члени
королівської родини володіють значною нерухомою власністю (землі, палаци
і т.д.), що може приносити їм доход, але продати її вони не можуть. Вони
є також власниками багатьох коштовних паперів, якими розпоряджаються
вільно.

Зі сказаного випливає, що хоча юридично монарх має великі повноваження,
фактично вони їм самостійно здійснюватися не можуть. Це “сплячі
прерогативи”. Всі акти, що виходять від монарха, підлягають
контрасигнації (підпису) прем’єр-міністра: без його згоди акт монарха
недійсний.

При монархі існує Таємна рада, що складається з членів королівської
родини, єпископів, міністрів (усього близько 300 чоловік). Рада
збирається в урочистих випадках, але найчастіше вона не збирається або
збирається кілька людей (його кворум — 3 чоловіка), а від імені Ради
монарх видає “накази в Раді”. Цими наказами оформляються рішення
кабінету.

4. Уряд.

Конституційному праву Великобританії добре відомий термін “уряд” і
майже невідомий термін “кабінет”, але на ділі саме останній на чолі з
прем’єр-міністром керує країною. Уряд має дуже широкий склад (гранична
чисельність його за законом — 95 чоловік, але звичайно це 75—80
міністрів, молодших міністрів, секретарів і т.д.). Ранг міністрів мають
генеральний прокурор і генеральний аторней — юридичний радник уряду,
його представник у суді.

Уряд ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. З його
складу виділяється більш вузький кабінет ведучих міністрів (18—22
чоловік, у 1997 р. — 22), у їхньому числі завжди державні секретарі
внутрішніх справ і оборони, лорд-канцлер, канцлер казначейства й ін. Він
скликається на засідання і приймає рішення, хоча і рідко. Звичайно цей
кабінет засідає в особистій резиденції, де живе прем’єр-міністр, на
Даунінг-стріт, 10, у Лондоні. Але частіше на ці засідання в будинку
прем’єра (один час раз у тиждень) збирається “внутрішній кабінет” —
кілька ведучих осіб, що користуються особливою довірою прем’єр-міністра.
“Внутрішній кабінет” приймає рішення від імені кабінету.

Як відзначалося, уряд призначається главою держави, але це лише
формальний акт. На ділі він формується партією більшості в палаті
громад, представляє їй програму, що затверджується голосуванням. Це акт
вираження довіри уряду. До складу уряду входять, по-перше, глави
міністерств і відомств, що є членами кабінету. Вони одержують усі
рішення кабінету (“внутрішнього кабінету”). Інші міністри, якщо вони не
були запрошені на засідання, одержують лише витримки з рішень кабінету,
що стосуються їхніх відомств. По-друге, членами уряду є міністри і
державні міністри, тобто заступники ведучих міністрів, а також усі
молодші міністри — заступники інших міністрів, що не входять до складу
кабінету. Вони беруть участь у засіданнях кабінету за запрошенням. Є
територіальні міністерства: по справах Шотландії, Уельсу, Північної
Ірландії. По-третє, членами уряду є деякі особи, що займають традиційні
ще з часів феодалізму посади (наприклад, лорд — хоронитель печатки).
По-четверте, це міністри без портфеля, що роблять допомогу
прем’єр-міністру по його вказівках. Нарешті, до складу уряду включається
особлива категорія молодших міністрів: парламентські секретарі, що
представляють міністра в парламенті.

При прем’єр-міністрі і міністрах існує безліч допоміжних органів —
комітети, комісії, секретаріати, служби. Особливе значення мають
парламентські служби, що стежать за дебатами в парламенті, інформують
міністра про питання, підняті в парламенті (в основному що стосуються
даного відомства), готують йому відповіді на питання депутатів, виступи
в парламенті.

Для виконання законів парламенту, як вважається, уряд приймає нормативні
акти, але ці акти приймаються не від імені уряду і не від імені
кабінету, якого законодавство, власне кажучи (крім одиничних згадувань),
не знає, а від імені окремих міністрів. Крім того, парламент може
делегувати уряду право приймати акти, що мають силу закону (делеговане
законодавство), що теж оформляються як акти міністрів. За цими актами
встановлений парламентський контроль: вони повинні бути представлені в
парламент (“покладені на стіл парламенту”), на ділі ж здаються в
бібліотеку й у комітет парламенту по підлеглому законодавству. Рішення
кабінету оформляються актами Таємної ради.

У Великобританії міністерства мають відділення на місцях, з якими
місцеві органи самоврядування погоджують призначення деяких
муніципальних чиновників (наприклад, у сфері пожежної охорони,
муніципальної міліції й ін.).

5. Судова влада

Судова система Великобританії неодноразово піддавалася реформам і
спрощенню, але вона залишилася все-таки досить складною, сильно
децентралізованою й у уявленнях іноземців навіть заплутаною.

Нижча судова інстанція по цивільних справах — помічники суддів у
графствах. Вони можуть розглядати малозначні справи з ціною позову менш
11 ф.ст. По малозначних кримінальних справах таку роль виконують
магістрати — громадяни, що не є професійними суддями (хоча вони можуть
мати і часто мають юридичну освіту). На них покладені функції мирових
суддів. Винагороди за свою діяльність вони не одержують.

Більш великі цивільні справи (з ціною позову до 1 тис. ф. ст.)
розглядають суди графств. Ті кримінальні справи, що не підсудні
суспільним магістратам і мировим суддям (у містах), розглядаються Судом
корони, створеним у 1971 р. Він може діяти в різних формах: справу може
розглядати окружний суддя (суддя спеціального судового округу в графстві
або групі графств), суддя Високого суду (він базується в столиці, але
його члени організують виїзні сесії суду), адвокат, маючий фахову освіту
і повноваження (барристер або соліситор), виконуючий обов’язки судді.
Якщо обвинувачуваний не визнає обвинувачення, справа розглядається за
участю присяжних засідателів. Більш складні цивільні і кримінальні
справи може розглядати по першій інстанції колегія Високого суду. Цей
суд складається з трьох відділень: королівської лави, очолюваної лордом
— головним суддею, канцлерського суду, очолюваного віце-канцлером, і
відділення по сімейних справах, очолюваного суддею — головою. Кожне з
цих відділень може розглядати будь-яку цивільну або кримінальну справу,
але ця справа повинна відповідати профілю відділення (наприклад,
канцлерський суд розглядає справи з застосуванням права справедливості,
справи, не регульовані загальним правом, — питання авторського,
винахідницького права).

Вищестоящою судовою інстанцією є Апеляційний суд. У його складі 18
суддів (“лорди справедливості”, що утворюють кілька колегій, кожна з
трьох суддів). Колегії розглядають апеляції на рішення відділень
Високого суду (одна з колегій розглядає апеляції на рішення по
кримінальних справах).

Усі три згаданих судових органи — Суд корони, Високий суд і Апеляційний
суд узагальнено називають високими судами, іноді — вищими судами. Вони
вправі створювати судові прецеденти.

Рішення Апеляційного суду, а в окремих випадках — Високого суду можуть
бути оскаржені у вищу судову інстанцію по цивільних справах —
Апеляційний комітет палати лордів, що складається з 20 призначених
короною (на ділі — урядом) судових лордів (при розгляді конкретної
справи колегія включає далеко не всіх їх). Ці ж судді (іноді разом із
суддями заморських територій) утворять при розгляді деяких справ Судовий
комітет Таємної ради. Він розглядає, зокрема, скарги на рішення судів
членів Співдружності, якщо вони допускають звертання в Судовий комітет
(держави з республіканською формою правління цього тепер, як правило, не
допускають, хоча багато років після завоювання незалежності британськими
колоніями така практика існувала).

У Шотландії діє система судів, побудована з обліком старофранцузського
права. Його вплив позначається і на праві Шотландії.

У Великобританії є адміністративні суди (трибунали), але вони діють при
органах виконавчої влади і не є органами адміністративної юстиції,
подібними існуючої у Франції або в Німеччині. Трибунали спеціалізовані
відповідно до профілю “свого” органа виконавчої влади: вони розглядають
питання, зв’язані з податками, охороною здоров’я, трудовими суперечками,
інші справи, включаючи деякі цивільні. Тому адміністративні трибунали у
Великобританії (їх 2 тис.) є не тільки адміністративними в звичайному
змісті цього слова. Крім того, вони складаються не з державних
службовців (суддів), а із суспільних діячів, юристів. Діяльність
трибуналів істотно прискорює рішення поточних, невідкладних питань
(наприклад, про заробітну плату). Їхні рішення не остаточні і можуть
бути оскаржені в суді.

Висновок

Існують дві думки про Британію, що мають величезний вплив, але які є
помилковими. Відповідно до одного з них як принцип англійського
державного устрою виступає повний поділ законодавчої, виконавчої і
судової влади, кожна з яких довірена окремій особі або групі осіб,
причому ніхто з них ніяким образом не може втручатися в діяльність
інших. Витрачено багато красномовства на доказ того, що вже в середні
століття англійський народ привніс у життя і практику ретельно
розроблений поділ функцій, що філософи викладали на папері, але яке вони
ніколи не сподівалися побачити в житті.

Відповідно до іншої думки, особлива перевага Британії ґрунтується на
урівноваженому союзі трьох влад. Говорять, що монархічний елемент,
аристократичний елемент і демократичний елемент — кожний має свою частку
у верховній владі і згода всіх трьох елементів необхідно, щоб ця влада
могла функціонувати. Велика теорія, іменована теорією “здержень і
противаг”, одержала широке поширення в політичній літературі, і багато
чого в цій теорії виходить з англійського досвіду або їм підтримується.
Говорять, монархія має деякі недоліки, деякі негативні тенденції, для
аристократії властиві свої недоліки, для демократії — свої; однак Англія
показала, що можна організувати правління, у якому ці негативні
тенденції будуть стримувати, врівноважувати і нейтралізувати один
одного, коли в цілому гарне правління будується не тільки незважаючи на
протидіючі один одному тенденції, але і завдяки їм.

Список використаної літератури:

1. Влада при переході від тоталітаризму до демократії. Вільна думка.
1993 — № 8.

2. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. М., 1993.

3. Зеркин Д.П. Основы политологии. Курс лекций. Ростова-на-Дона,
«Феникс», 1996.

4. Стародубский Б.А. Политические режимы европейских стран. Свердловск.,
1989.

5. Шилобод М.И., Петрухин А.С., Кривошеев В.Ф. Политика и право. М.,
«Дрофа», 1996

6. Конституции заграничных государств. М.,1996. Бек.

7. Чиркин В.Э. Конституционное право заграничных государств. М.,1997.
Юрист.

8. Мишин М.Э. Конституционное право заграничных государств М., 1996.
Бек.

9. Современные заграничные конституции. М., 1992

10. Гуревич Г.С. Политический порядок современных государств. Англия.
М., 1972.

11. Уолке Р. Английская судебная система. М., 1980.

PAGE 2

PAGE 1

Похожие записи