Дипломна робота

на тему:

Держава в політичній системі суспільства

Держава в політичній системі суспільства

Зміст

Вступ………………………………………………………….
………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичний аналіз політичної системи
суспільства…………………6

Поняття і функції політичної системи
суспільства……………………………..6

Структура політичної системи
суспільства………………………………………..17.

Класифікація політичних
систем……………………………………………………….31

Розділ 2. Місце і роль держави в політичній системі
суспільства…………….34

2.1 Поняття держави як основного елемента політичної
системи…………….34

2.2 Значення держави для політичної системи
суспільства………………………46

Розділ 3. Механізм взаємодії держави та недержавних
організацій…………52

3.1 Держава та об’єднання
громадян………………………………………………………5
4

3.2 Загальна характеристика взаємодії держави з іншими

недержавними
організаціями…………………………………………………..
……….64

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Різноманітні політичні явища, що відбуваються в суспільстві,
взаємозв’язані та становлять самодостатню цілісність. Означена
властивість політичних явищ вкладається в поняття “політична система”.

Кожне суспільство складається з певної кількості досить складних
підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної та політичної, до
якої входять інститути держави і влади. Усі ці системи характеризуються
притаманними лише їм структурою, функціями, цінностями, нормами, цілями
тощо. Політична підсистема покликана створювати сприятливі умови для
ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної
реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем (сфер)
людського суспільства може зберігати життєздатність і функціонувати лише
за умови, що всі інші бездоганно чи хоча б задовільно виконуватимуть
свої функції.

Політична система гармонізує суспільні відносини, визначає механізми
вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам.

Політика є важливим компонентом життєдіяльності будь-якого суспільства.
За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як
соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її
розвиток відбувається на основі своїх власних об’єктивних
закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може
бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і
процесами політичного простору суспільного життя.

Тому, політична система як одна із частин або підсистем соціальної
системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні
елементи та взаємозв’язок між ними, функції та ін. Тобто поняття
політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і
структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються
насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві.

Наукове знання про політичні системи, на сучасному етапі є результатом
значного розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи
була держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого
традиційним суспільствам, діяльність політичної системи, по суті,
обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд
існували інші формальні і неформальні об’єднання, які відігравали
значну, а інколи і провідну політичну роль.

Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим
цивілізаційним розвитком, формуванням громадського суспільства, його
структури. З’являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх
потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські
спілки, об’єднання промисловців тощо, утворюються між групові об’єднання
(національні, народні фронти).

Політична система суспільства досліджувалася протягом багатьох століть,
починаючи від Арістотеля. Але справді вагомих результатів пощастило
досягнути лише у ХХ ст. після застосування американським теоретиком Д.
Істоном методу системного аналізу. Це дало можливість вченим перейти від
визначення фактів до розроблення загальної теорії, поза як окремі факти
мають значення лише в рамках загальних моделей, які сприяють чіткішому
уявленню про функціонування політичних систем.

В даній дипломній роботі, зокрема, в першому розділі метод системного
аналізу Д. Істона розкривається більш детальніше. Крім цього подається і
розкривається не менш цікаві ідеї про політичну систему таких вчених, як
Г. Алмонда, Т. Парсонса, Г. Спіро та деяких інших.

Також, окремий розділ даної роботи присвячений державі, як основному
елементу політичної системи суспільства, її значення для політичної
системи, механізм її взаємодії з громадськими об’єднаннями,
розкривається взаємозв’язок держави та церкви, яка в останні роки досить
активно бере участь у політичному житті суспільства як на державному так
і на міждержавному рівнях.

Держава є одним із найважливіших інститутів будь-якого суспільства, що
формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації. За
нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і напевне, не
буде знайдено в найближчому майбутньому. Вона концентрує в собі владні
відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

У вітчизняній і зарубіжній літературі дослідженню питань, які стосуються
різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави, приділяється
значна увага. Держава вивчається в різних аспектах: в структурному і
функціональному плані, з точки зору її статики і динаміки, з позиції
філософських категорій форми, змісту, сутності. Однак при цьому нерідко
залишається без уваги ряд питань, безпосередньо пов’язаних з
функціонуванням держави, як складового елемента політичної системи
суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі дає змогу охарактеризувати
державний механізм через втілені ним політичні відносини і тим самим дає
можливість більш правильно виділити місце і роль держави в політичній
системі суспільства.

Держава є основним знаряддям влади, носієм суверенітету, тобто
необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі
концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і
культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що
виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.

Тому, більш глибоке вивчення політичної системи суспільства її структури
(елементів), механізму їх взаємодії між собою, а також місця і ролі
держави в політичній системі дає більш чітке розуміння про політичне
життя будь-якого суспільства, а це є надто важливим і для передбачення
напрямків перспектив розвитку вітчизняної посттоталітарної реальності.

Розділ 1. Теоретичний аналіз політичної системи суспільства

Поняття і функції політичної системи суспільства

Поняття політичної системи в науку ввійшло зовсім недавно, у зв’язку з
розширенням сфери, яка охоплювалася політичними процесами. У ХХ ст.
держава втратила монопольне положення в якості єдиного інструмента
політики. В останні роки наука досягла значних успіхів у розвитку теорії
політичної системи в аналізі її практики. Втілюється розробка загальних
питань, аналізуються елементи політичної системи, досліджуються
політичні партії, політичні норми, політичний режим, політична ідеологія
тощо. [20, с. 237]

Кожне суспільство складається з певної кількості досить складних
підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної та політичної, до
якої входять інститути держави і влади. Усі ці підсистеми
характеризуються притаманним лише їм структурою, функціями, цінностями,
нормами, цілями тощо. Виробнича підсистема забезпечує матеріальну основу
життя суспільства. Соціальна і духовна, складаючи в сукупності
громадське суспільство, сприяють нормальному функціонуванню різних
соціальних інститутів. Політична підсистема покликана створювати
сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи
для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства.

Політична система має низку суттєвих характеристик, які відрізняють її
від усіх інших систем: забезпечення неперервності, зв’язаності,
ієрархічної координації діяльності різних політичних суб’єктів для
досягнення визначених цілей; сприяння досягненню консенсусу різних сил
із приводу основних цінностей, цілей та напрямків суспільного розвитку.
[10, с. 32]

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства в
наслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції
державно-організованого суспільства політична система стає більш
складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування
завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем
економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими
чинниками. [29, с. 147]

В суспільстві з протилежними класовими інтересами, як правило,
складаються дві політичні системи: господарюючого класу і класу
пригнічених. Якщо перші складають суб’єкт влади то другі – суб’єкт
боротьби проти неї.

Матеріальною основою політичних систем є економічні зв’язки. Вони в свою
чергу обумовлені суспільним поділом праці, в рамках якого набувають
стійкості і стабільності політичні відносини. Але це означає, що таких
межах виникають державні організації, а саме в них вони стають найбільш
оптимальними. [52, с. 17]

В умовах рабовласництва політична система виступала перш за все як
система державних органів. Причому вона включала в себе зв’язки як по
вертикалі так і по горизонталі (створюючи єдність для всіх
адміністративно-територіальних органів). І якщо зв’язки по горизонталі
при унітарному устрої політичного життя були прерогативою представника
вищої влади (намісника монарха), то вертикальні – найвищої влади
(монарха). При федеративному і конфедеративному устрої політична система
являла собою сукупність зв’язків між державами як суб’єктами федерації і
конфедерації.

Поява вже в рабовласницькому суспільстві політичних партій означало
формування нової політичної системи – системи партійної. На відміну від
системи державних органів вона з’єднувала невладні органи, а суспільні
організації. Взаємодія партійних і державних політичних систем вело до
створення до третьої їх різновидності – партійно-державних, де обидві
системи виступали підсистемами. Це, безперечно, не означало наділення
партій владними повноваженнями, але забезпечувало їм більш безпосередній
вплив на політику держави.

Однак цілісність політичної системи визначалось межами стійкості
економічних зв’язків. Найповніше це появилося в ранньофеодальний період,
коли держава натурального господарства могла створити життєздатні
державні утворення в межах власності феодала. Саме він виступав в ролі
системоутворюючого суб’єкта.

Особливу політичну систему, створювала церква. В ролі системоутворюючого
суб’єкта виступало папство, а матеріальними носіями ставали не тільки
церкви (церковні общини), але й монастирі, монаші ордена (бенедиктів,
тамплієрів і ін.).

Із всіх існувавших умовах феодалізму політичних систем, найстійкішою
була церковна, яка об’єднувалася фактично адміністративними зв’язками
стійкість державної політичної системи зумовлювалася темпами формування
внутрішнього ринку держави.

Буржуазна епоха породила принципово нове соціальне явище в політичному
житті суспільства – стійке політичне протистояння двох протилежних
політичних систем: буржуазної і пролетарської. Привілейоване становище в
ній займала буржуазна політична система, тому що вона включає в себе
органи державної влади. Держава виступала головним політичним
інститутом. Тільки вона наділена законодавчими і виконавчими функціями
влади, що дає можливість для збереження свого привілейованого становища,
використовувати любі засоби політичної протидії на протилежну систему аж
до застосування насильства. Крім держави політична система буржуазії
спиралася на політичні партії (не тільки правлячу, але й опозиційні),
релігійні, а також суспільні організації, які допомагали буржуазії
утримувати політичну владу.

На відміну від буржуазної, політична система пролетаріату лишень
бореться за владу оскільки через механізм влади можна втілити свої
програми. Саме тому її партія виступає системоутворюючим суб’єктом, який
об’єднує на основі програмних вимог свого класу різні форми революційних
і демократичних рухів.[6, с. 24-25]

Розглядаючи політичну систему суспільства, слід підкреслити, що в її
основі лежать політичні відносини; політика, яка формується в
державно-зорганізованому суспільстві у відповідних формах, але на перших
порах вона характеризується нерозривністю, хоча вже з появою держави
виникають перші формальні і неформальні об’єднання. Помилкова була б
думка про те, що партії – це феномен нового часу. Вони існували ще з
часів рабовласництва, хоча вони могли існувати в іншому вигляді.

У Стародавніх Афінах протистояли партії Перікла і партія Алківіада,
демократи і аристократи. Партія братів Гракхів в Стародавньому Римі
могла проголосити себе народною, а протилежна їй партія Сулл –
патриціанською. В основних своїх проявах вони мало чим відрізнялися від
партій сьогоднішнього типу. І проблеми в них були схожі: боротьба за
лідерство в правлячій групі, складності з формуванням програми, пошуками
соціальної бази, залученням на свою сторону виборців і т.д. Аристотель
згадує про три партії: гори, рівнина і прибережна частина. В процесі
еволюції політичної системи посилився вплив церкви на її функціонування,
що відобразилося у відомому протистоянню прибічників світської влади
папи і сильної королівської влади.

Політична система – це універсальна правляча система
державно-зорганізованого суспільства, складові якої пов’язані
політичними відносинами і яка в кінцевому рахунку регулює виробництво і
розподіл соціальних благ на основі використання державної влади великими
соціальними організаціями. [20, с. 239]

Політична система суспільства досліджувалася протягом багатьох століть,
починаючи від Аристотеля. Але справді вагомих результатів пощастило
досягти лише у ХХ ст. після застосування американським теоретиком Д.
Істоном методу системного аналізу. Це дало можливість вченим перейти від
визначення фактів до розроблення загальної теорії, поза як окремі факти
мають вагу лише в рамках загальних моделей, які сприяють чіткішому
уявленню функціонування політичних систем.

Політична система на думку Д. Істона, — цілісна множина багатьох
елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. У
дослідженнях політичної системи, з погляду вченого необхідно застосувати
два підходи: соціально-психологічний, спрямований на вивчення поведінки
особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дозволяє організувати
активність груп під впливом навколишнього середовища. Політичне життя,
за Д. Істоном, є нерівноважною системою, у якій весь час відбувається
порушення та встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і
нестійкими.

Не менш цікаві ідеї про політичну систему висловив і американський
вчений Г. Алмонд. Політична система розглядалася ним як набір ролей що
взаємодіють, або рольова структура. Важливе значення мають його
нововведення принципи: будь-яка політична система має свою структуру;
всі політичні системи здійснюють ті самі функції; кожна політична
система багатофункціональна; всі політичні системи змішані в культурному
значенні. Моделі функціонування політичної системи були також розроблені
Т. Парсонсом, Г. Спіро, К. Кулчаром, А. Лопаткою та ін. [10, с. 48]

Існують різні підходи у дослідженні політичної системи, однак не
дивлячись на їх багатоманітність, можна уявити, що вона виступає
складовим комплексом відносин між класами націями і іншими соціальними
групами і організаціями, особистостями і їх політичними інститутами.
Розглянемо деякі з них.

Інституціональних підхід полягає не тільки у виділенні і визначенні
формуючих політичну систему (організацію) суспільства інститутів, але і
в організації елементно-структурних, суб’єктивно-інституціональних і в
деякій мірі формально-юридичних сторін.

Функціональний підхід пов’язаний з розглядом політичної системи з точки
зору напрямків її діяльності, особливостей політичного процесу і
реалізації політичного режиму як системою в цілому так і її окремими
інститутами чи групами інститутів.

Регулятивний підхід відображає особливість функціонування політичної
системи суспільства на основі політичних норм всієї системи нормативного
регулювання (звичаїв, традицій, принципів, поглядів, норм права, моралі,
корпоративних норм і т. д.). ідеологічний підхід відображає особливість
поглядів, ідей, уявлень тих чи інших дослідників на проблему буття
політичної системи суспільства, направлений на формування конкретної
політичної теорії.

Комунікативний підхід являє собою аналіз політичної системи з позицій
системоутворюючих зв’язків і відносин між різними її інститутами.

В якості самостійного слід виділити особистий підхід при дослідженні
політичної системи, тим більше, що у філософському розумінні первинним
елементом системи вважається людина, сутність якої є сукупністю всіх
суспільних відносин. Особистість в політичній системі виступає в різному
політико-правовому становищі.

Функціонування любої системи (економічної, політичної, соціальної,
правової і т. д. ) в кінцевому результаті визначається людиною. Люди
формують політичну систему і беруть участь в реалізації її можливостей,
вони складають і те громадське суспільство, якому дія цієї політичної
системи призначена, тому на її характері, типі, формах вияву завжди
лежить відбиток культури, традиції, психології людей.

Мислителі минулого виходили із політичності людей, визначали їх велику
роль як суб’єктів політики. Ще Аристотель писав, що людина по своїй
природі – істота політична. Слід зазначити, що в сучасному
цивілізованому суспільстві політика здійснюється для людей і через
людей. [20, с. 243]

Ознакою життєздатності і нормального функціонування політичної системи
являється її стійкість, досягнення якої пов’язано з наявністю
відповідних можливостей. Можливості політичної системи визначаються її
взаємодією з громадським суспільством, втіленням прямих і зворотних
можливостей. Перша з них забезпечує регулюючу можливість, друга –
екстракціонну можливість.

Екстраціонна можливість політичної системи пов’язана з її здатністю
вилучати з громадського суспільства природні і людські, інтелектуальні і
фізичні ресурси. Це – політичне рекрутування (шляхом вибору в органи
влади, залучення на державну військову службу, в партійний апарат і
інших способів залучення людей у сферу політики), експертно-аналітичне
обслуговування політичних структур, оподаткування, спонсорська підтримка
та інші механізми поповнення бюджету інститутів політичної системи. Тому
можна сказати, що політична системи існує доти, поки громадське
суспільство постачає її своїми ресурсами.

Чим ефективніше і ширше використовуються екстракціонна, можливість тим
більша залежність політичної системи від громадянського суспільства. Але
збільшується регулююча можливість – здатність політичної системи
управляти, регулювати, координувати поведінку індивідів, груп, впливати
на громадянське суспільство. Втілюється вона як мірами прямого примусу –
через закони, розпорядження, накази, так і через опосередковані
механізми – регулювання цін і заробітної плати, обробку суспільних
поглядів, встановлення розміру процентних ставок на кредити та
оподаткування.

Різним політичним режимам і типам політичних систем властиві різні
співвідношення екстракціонної і регулятивної можливості і способи їх
реалізацій. При демократичному режимі вирішальне значення надається
екстракціонній можливості, яка реалізується перш за все на основі
вільного волевиявлення громадян. Авторитарний режим віддає пріоритет
регулюючій можливості. Диктатура пов’язана з використанням методів
примусу, тоталітаризм – з гальмуванням суспільних інтересів, контролем,
широкою сферою суспільного і особистого життя громадян.

Екстракціонна і регулююча можливості політичної системи залежать від
того, наскільки те чи інше суспільство їй довіряє, від тієї підтримки,
якою влада користується серед населення. Цим виділяється значення
символізуючої можливості, пов’язаної із здатністю політичної системи
звертатися до суспільства з популярними лозунгами, створювати привабливі
символи і потрібні стереотипи мислення – іншими словами формувати для
себе сприятливий політичний імідж. Від наявності такої можливості, і
вмілого її використання багато в чому залежить легітимність влади.

Інтегральною можливістю політичних, як і будь-яких інших систем, яка
складається із названих та інших можливостей, являється реагуюча
можливість систем. Адже здатність адекватно реагувати на зміни зовнішніх
умов і внутрішнього становища, швидко адаптуватися до них – робить
систему стійкою, здатною до саморозвитку.

Реальний зміст політичної системи виявляється перш за все політичною
поведінкою і рівнем політичної культури більшості членів суспільства.
Масова політична культура здатна ставити свої межі демократичним
перетворенням і розвитку самоуправлінням. Від неї залежить екстракціонна
можливість політичної системи і спроби вилучити із громадянського
суспільства те, чого там немає.

Але в кінцевому результаті все залежить від самої людини як суб’єкта і
об’єкта влади, як головного носія можливостей суспільства. Перспектива
за такою політичної системою, яка відповідає реальному громадянському
суспільству, орієнтована на людину і служить йому для задоволення
суспільних і зокрема особистих потреб. [51, с.123-125 ]

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через
функції політичної системи.

Політична система в суспільстві виконує ряд функцій: владно політичну,
національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя,
соціально-політичної модернізації, управління, правову.

Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування,
використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури
та інтересів суб’єктів політичного процесу.

Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу
політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу,
а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства,
геополітичного становища, тенденцій світового розвитку.

Політична система з точки зору механізму формування влади може
характеризуватися:

рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та
використанні владі;

дисбалансу розподілу влади між офіційними державними чинниками і
прихованими інтересами;

недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;

відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб’єктів
політики при здобутті влади;

перманентною насильницькою боротьбою за владу.

Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує на засадах
балансу жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у розподілі
влади або з перевагою механізмів консенсусу над механізмами противаг.
Політичні системи інших країн характеризуються недорозвинутими формами
конкуренції та співпраці або руйнівною боротьбою за владу.

Функція національної інтеграції. Політична система забезпечує інтеграцію
елемент а народностей у націю. При цьому політична система здійснює
національну інтеграцію в рамках імперії держави і національної держави.
В рамках імперії – держави політична система забезпечує національну
інтеграцію шляхом примусу і насильства надаючи народові метрополії певні
привілеї та позбавляючи народи колоній права на вираження своєї етнічної
ідентичності.

В рамках національної держави політична система здійснює національну
інтеграцію декількома шляхами:

насильницьким шляхом об’єднує етнічно споріднені території (як це мало
місце в Німеччині за часів Бісмарка) навколо центральної влади;

витворює нову політичну націю етнічно – строкатого населення колишньої
колонії шляхом консолідації на принципах громадянства;

формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси
громадянських прав;

формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати
території сусідньої держави, де живуть етнічні “родичі”.

Національна інтеграція сьогодні можлива тільки за умови врахуваннями
політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних,
соціальних, ідеологічних) і створення відповідного механізму
консолідації соціально-політичних сил, подолання партикуляризму і
клановості.

Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна
діяльність політичної системи полягає у її здатності з’ясовувати причини
різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, між
партійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із
конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення
консенсусу.

Для стабільності політичної системи потрібні такі умови:

наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги
суспільно-політичного життя;

своєчасне випередження і витіснення в політичній системі елементів, що
порушують її нормальне функціонування;

постійне оновлення внутрішніх структур системи;

зв’язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям.

Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що
політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична
еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від
однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами,
стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур,
способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного
життя, пошук особливих варіантів розвитку системи виявляють здатність до
самооновлення, рішуче поривають з віджитими традиціями.

Функція управління. Передбачає систему органів (державних, партійних і
громадських), що становлять апарат управління суспільством.
Бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізується та
спеціалізується. Виникає небезпека переродження його у самостійну
політичну силу, яка протистоятиме обраним народом або певними партіями,
політичним органом. У зв’язку з цим американський вчений Ж. Лапаломбора
підкреслює, що перехід від однієї політичної системи до іншої можна
полегшити якщо вивчити механізми функціонування бюрократичного апарату.
Кожне перехідне суспільство неминуче стикається з проблемою формування,
використання адміністративних кадрів, вироблення ефективного політичного
контролю за їхньою діяльністю.

Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його
рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від
законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів
політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску)
досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли
стабілізації суспільства, гармонізації інтересів суспільних груп.

Без високої правотворчої здатності суб’єктів політичного процесу
політична система перестає діяти в рамка правового поля, стає засобом
бюрократичного свавілля і беззаконня. [11, с. 83-85]

В літературі виділяють інші функції політичної системи: екстракціонну,
пов’язану із вилученням із громадського суспільства його ресурсів;
політичного рекрутування і символізації, які виражаються у формуванні
лозунгів, правил, символів, які спрямовують поведінку людей в політиці.

Нездатність реалізації політичною системою своїх функцій викликає її
кризис: коли встановлені в суспільстві норми регуляції політичних
відносин не сприймаються його членами в якості авторитетних, а структура
державних інститутів створюється всупереч традиціям та історичному
досвіду народу. [44, с. 121]

1.2 Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня
організація цілісної системи специфічного способу взаємозв’язку і
взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість
елементів; закон зв’язку між елементами.

Для того щоб правильно визначити структуру політичної системи необхідно
знайти критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному
випадку буде їх внутрішня впорядкованість (організаційний критерій) і
політична спрямованість діяльності (політичний критерій), яка повинна
бути виражена нормативно у відповідних уставах, програмах, положеннях,
що відображають мету створення політичної організації її соціальне
призначення, основну сферу діяльності та ін. (програмний критерій).
[20,с. 239]

Кожна система суспільства, в тому числі й політична система, являє собою
цілісну, впорядковану єдність і взаємодію елементів.

В залежності від критеріїв поділу, до структури політичної системи
входять: а) суб’єкти (носії) політики; б) політичні норми та принципи;
в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політична
свідомість та культура; д) зв’язки що об’єднують названі компоненти; е)
політичний режим. Тільки в сукупності ці компоненти (підсистеми) можуть
забезпечити політичну діяльність, функціонування політичного життя. [32,
с. 89]

Розглянемо наведені складові більш детально. Систему суб’єктів
політичної системи іноді називають політичною організацією суспільства.
Це система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей
(особистостей), а також механізми керівництва і управління, за допомогою
яких здійснюється політична влада.

Суб’єкти політики – це класи, нації, соціальні прошарки, різноманітні
об’єднання громадян: політичні партії; громадські організації, рухи та
інші об’єднання; трудові колективи; кожна людина зокрема, держава.
Політичні партії – це добровільні об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, прагнуть здобути або утримати політичну владу чи
чинити вплив на політику держави відповідно до своєї програми. [16, с.
36-37]

Важливе значення партій полягає у встановлені взаємозв’язків між
корпораціями громадського суспільства і групами депутатів у виборних
органах влади. Рішення парламентів, які завжди являють собою форму
компромісу між основними депутатськими групами, повинні підкріплюватися
готовністю до адекватного компромісу в громадському суспільстві.

Таку узгодженість здатні забезпечити партії, в тій мірі, в якій вони
виражають інтереси корпорацій громадянського суспільства і користуються
впливом в парламенті.

Партії не єдині посередники між державою і громадянським суспільством.
Схожі функції виконують і інші інститути, яків не являються виключно
політичними. Це засоби масової інформації, профспілки та інші
об’єднання, трудові колективи і т. д. Всі вони належать громадянському
суспільству і лише в деяких випадках, коли влада не забезпечує умови для
їх нормального функціонування, ці інститути “перетворюються” в політичну
систему, вступають в політичний процес.

Партії розділяються владою і великими власниками як формальний,
недосконалий і незручний компонент сучасного політичного устрою, який,
однак не можна відкинути і доводиться пристосовувати до своїх потреб.
При цьому і самі партії в модифікованому владою і великим олігархічним
капіталом вигляді виявилися цілком придатними для обслуговування
вузькогрупових і приватних інтересів. Щонайменше вони розділяються як
раціональних механізм входження в парламент і , у форматі фракцій, –
ведення кобістської діяльності.

Українська конституція дуже жорстко обмежує політичну роль партій. Та
було б недостатнім зазначити лише те, що партії вукраїні мають
стандартні умови діяльності, властиві презеденсько-парламенським
республікам. Вони не тільки відділені від виконавчої влади, а й значною
мірою стали заручниками постійної і нерівної боротьби між Президентом і
Верховною Радою [12, с. 8]

Партії не єдині посередники між державою і громадянським суспільством.
Схожі функції виконують і інші інститути, які не являються виключно
політичними. Це засоби масової інформації, профспілки та інші
об’єднання, трудові колективи та ін. Всі вони належать громадянському
суспільству, і лише в деяких випадках, коли влада не забезпечує умови
для їх нормального функціонування, ці інститути “перетворюються” в
політичну систему, вступають в політичний процес.

Важливе значення, наприклад, засоби масової інформації полягає у
забезпеченні інформаційної комунікації між прошарками населення, у
створенні в ньому єдиного інформаційного простору. Політизація засобів
масової інформації перш за все обумовлена наявністю в суспільстві
інформаційних бар’єрів соціального характеру. Але й цей постійно діючий
фактор не політизує їх до такої межі, як хід масових політичних
компаній: тоді з органів інформації вони перетворюються в засіб
політичної протидії. [51, с. 121]

Належать до громадянського суспільства і профспілки. Вони займаються
головним чином соціально-економічними завданнями, однак якщо вони не
можуть виконати їх у рамках установлених правил гри, то вимушені їх
змінювати. Активізація політичної діяльності профспілок є сигналом,
котрий засвідчує неможливість розв’язувати проблеми, що виникають в
соціально-економічній системі країни, наявними засобами.

Якщо в суспільстві не спрацьовує законодавчі механізми, якщо відсутні
прозорі способи прийняття рішень, якщо пасивні громадяни, то профспілки
просто вимушені йти в політику.

Суттєвою перешкодою для досягнення профспілками своїх цілей є те, що
вони не є суб’єктом законодавчої ініціативи, а можуть лише звертатися до
органів державної влади з такими пропозиціями про внесення змін у чинне
законодавство.[45, с.6]

Існує чимало прикладів коли на активну роль в політичному житті
претендує і церква. Навіть з її відділенням від держави їх
взаємовідношення не припиняється. Користуючись значним моральним
авторитетом перш за все перед віруючими, церква і вданий час впливає
сторони політичного процесу. Загально відомий великий рівень політичного
впливу релігійних організацій в мусульманських країнах. Велику роль
відіграла католицька церква у зміні політичного устрою в Польщі у 80-х
роках.

Основою політичної системи є держава. Вона – головне джерело, втілення
політичної влади. Без неї втратила б зміст всяка політична діяльність.

Суть держави, її призначення, типологія і багато інших аспектів
розкриваються в її взаємодій з громадянським суспільством. Громадянське
суспільство об’єднує людей складним переплетенням вільно реалізуючих
власних інтересів. Держава як особливий механізм – примусом.

Громадянське суспільство і держава взаємопов’язані, взаємодоповнюють
один одного.

Держава виступає в якості суб’єкта управління по відношенню до
громадянського суспільства. А отже, їх взаємозв’язок можна розглядати як
прямий і зворотній зв’язок в системі управління. Розбіжності у змісті
цих взаємозв’язків, співвідношення двох їх протилежних компонентів
породжують принципові відмінності і в характері політичної влади. Вони
можуть бути покладені в основу класифікації політичних режимів і систем.
[51, с. 118]

Державна діяльність завжди має безпосередньо політичний характер, тому
вона повинна відповідати об’єктивним закономірностям політики, спиратися
на них. Держава виконує особливий обсяг діяльності по управлінні,
розпорядженню ресурсами суспільства, регулює його життєдіяльність та
спроможна задовольнити загально-соціальні потреби, для чого має утворену
владу, тобто верховну, самостійну та формально незалежну.[17, с. 41]

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні
правила та принципи, що регулюють політичні відносини між народами,
націями, соціальними групами, партіями, політичними особистостями. З
одного боку, політичні норми є засобом оцінки тих чи інших соціальних
явищ і процесів, а з другого – закріплюють необхідну поведінку суб’єктів
у ти чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації.
Складовими політичних норм є норми права, норми політичних партій і
громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні
принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні норми передбачають політичну відповідальність суб’єктів
політики за їх порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає
в тому що вона настає не тільки за протиправні дії, але й за політичний
недогляд, необачність, нерішучість і таке інше. Така відповідальність
може постати у вигляді осуду, позбавлена довіри, відклику депутата.
Політичними санкціями є: припинення діяльності, розпуск, відставка,
ліквідація громадського об’єднання та заборона діяльності політичної
партії, відмова у реєстрації, попередження. [16, с. 38]

У системі нормативного регулювання політичних відносин важлива роль
відводиться правовим нормам. Політика і право нерозривно пов’язані між
собою. Про те право є не тільки вираженням політики, а й закріпленням
її. Воно активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею.
Отже, правові норми – це загально обов’язкові правила поведінки
встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин,
забезпечення всією її силою в тому числі примусовою. Система правових
норм на тільки може впливати на політичні відносини у напрямі її
зміцнення ї розвитку, а чинити певний деструктивний вплив. На основі
політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин
щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб’єктів
політики.[17, с. 40-41]

Складовою структури політичної системи суспільства є також політичні
відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між
політичними суб’єктами у процесі яких суб’єкти набувають і реалізують
права та обов’язки.[16, с. 38]

Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб’єкти можуть
реалізовувати політичну діяльність через системи політичних інститутів,
норм і процедур, визначити засоби і методи, регламентувати цю
діяльність. Успіх перебудови політичного життя визначається тим на
скільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом,
будуть втілені у практику, якою мірою під їх впливом оновиться
функціонування інститутів політичної системи (держави, політичних
партій, громадських організацій тощо).

Оскільки політичні відносини – це відносини між індивідами, соціальними
та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами,
громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення
політики, то політична діяльність виступає тут формою функціонування
політичних відносин. Вона є усвідомленою цілеспрямованою діяльністю
соціальних суб’єктів з реалізації своїх політичних інтересів в
конкретній політичній діяльності людини, їх соціальних груп,
громадсько-політичних об’єднань. [48, с. 479]

Політична діяльність є неоднорідною, в її структурі можна виділити
декілька яскраво виражених станів.

Політична пасивність – це вид політичної діяльності, в межах якої
суб’єкт (ним може бути як індивід так і соціальна група) не реалізують
свої власні інтереси а знаходиться під впливом іншої соціальної групи,
відділяючись від політичної самостійності.

Критерієм активної діяльності є можливість впливати на політичну владу
чи безпосередньо використовуючи її реалізовувати свої інтереси.
Встановлення політичної активності означає формування здібностей діяти
виходячи з тих проблем, які існують в будь-якій соціальній групі з
протиріччями, які характерні для всього суспільства в цілому.

Політична діяльність розпочинається з того чи іншого інтересу і
завершується його реалізацією, тобто практичним результатом. [44, с.
118]

Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної
діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не
була б система, політичні ролі її суб’єктів завжди в динаміці.

Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені і
закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі,
тобто коло прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів політичної
системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення
зміцнення і виконання ролей, пов’язаних з поєднанням елементів
політичної системи з певними відносинами. Такі ролі – формування
політичної системи та її функціонування – відіграють “офіси”, сукупність
офісів, у даному разі мається на увазі система органів і посад
державних, партійних і громадських організацій. [48, с. 479]

Зміст політичних відносин в деякій мірі визначається політичної
культурою суб’єктів політичного процесу і суспільства в цілому. Несучи в
собі комплекс ідеологічних критеріїв, моделей і стереотипів політики,
домінуючих в суспільній, груповій і індивідуальній свідомості, політична
культура накладає відбиток на весь стиль політичного життя суспільства.
Вона впливає на структуру політичної системи в цілому відчужуючи чи
змінюючи ті її елементи, які не входять у відповідні параметри
політичних відносин.

Сукупність ідеологічних і юридичних норм являють собою нормативну основу
політичних відносин. В ній повинно міститися мінімум внутрішніх
протиріч. Тільки при такій умові політична система здатна набути
стійкості і повністю забезпечити стійкий розвиток свого суспільства.
[51, с. 123]

Важливою складовою політичної системи є політична свідомість і політична
культура.

Політична свідомість і політична культура виступають необхідними
елементами будь-якої політичної системи суспільства. Будучи відповідними
різновидами суспільної свідомості й культури, що мають власний предмет і
механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до
спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної
свідомості і політичної культури індивід спроможний адаптуватися у
політичному просторі і здійснювати в ньому специфічні функції соціальної
взаємодії, політичної участі й управління.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що
відображають внутрішній і зовнішній процеси функціонування держави та
інших політичних інститутів і структур суспільства, дає змогу так
охарактеризувати її структуру:

політична психологія і політична ідеологія;

політична самосвідомість, політичні знання і оцінки суб’єктом політичної
діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об’єднань;

спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична
свідомість, політична свідомість окремих верств;

політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установки
традиції переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.

Взаємо відносини політичної системи і політичної свідомості залежать від
рівня політичної свідомості. Розробка і обґрунтування офіційної політики
здійснюється перед усім на державному рівні політичної свідомості,
головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих
політичних сил і водночас пристосування інтересів мас, суспільної думки
до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом
вироблення різних законопроектів, програм, рішень, конституцій, поправок
до їхніх статей і т. д. Найбільш повно і послідовно вона виявляється у
захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

В умовах державної незалежності і демократизації українського
суспільства теоретична політична свідомість зазнала значних позитивних
змін: вона перестає обслуговувати (підтримувати) офіційно-державну лінію
в політиці. Разом з тим поки що не вистачає серйозної теоретичної
проробки багатьох сучасних політичних проблем. Звідси – відсутність
виразних і чітких державних програм.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб
людей, а також характер їхніх знань про політичну систему – як тих,
котрі вироблені різними ідеологіями, так і тих, що здобуті практикою
масових соціальних груп.

На масову політичну свідомість впливає багато чинників політичної
системи. Фактором тієї чи іншої її еволюції є політичний курс партії;
їхня тактико-стратегічна діяльність; різні соціальні зрушення; зміст
конкретно-політичної ситуації і т. д.

Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспільства
виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цінностей, які
умовно можна визначити як демократичну і авторитарну. З одного боку, є
підтримка тим змінам, що відбуваються в суспільному житті і які вселяють
надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого – наявність
інертності і песимізму, стійке прагнення зберегти хоча б те, що є, і
“захистити” себе у невідомому майбутньому. [48, с. 493]

Отже, політична відомість – це система ідеологічних і психологічних
елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанта
поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів.
Ідеологічними складовими політичної свідомості є: ідеї, теорії,
концепції, доктрини та ін. А під політичною ідеологією розуміють
систематизований вираз поглядів соціальних прошарків і груп, окремих
громадян, всього населення країни на політичну організацію суспільства,
форму держави, відносини між різними політичними суб’єктами, їх роль у
житті суспільства, відносини з іншими державами і націями.

Психологічними складовими політичної системи є: настрої, почуття,
звички, емоції людей. А під політичною психологією розуміють узагальнену
систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей
відносно політичного життя суспільства. [16, с. 39]

Політична культура – це система знань, уявлень, цінностей і відносин,
що функціонують у суспільстві і відтворюють в процесі зміни поколінь.

Політична культура включає ті елементи й феномени суспільної свідомості,
а більш широкому розумінні духовної культури тієї чи іншої країни, котрі
пов’язані з суспільно-політичними інститутами та процесами і впливають
на формування, функціонування і розвиток державних та політичних
інститутів, визначають напрямок політичного процесу в цілому та
політичної поведінки широких мас населення зокрема.

Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші норми і
правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і
пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона формує керівні
принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують
єдність і взаємодію інститутів та організацій.

Політична система і політична культура перебувають у постійній
взаємодії, взаємо переплітаються і не можуть існувати одна без одної.

Політико-культурний підхід до аналізу різних політичних систем,
інститутів, процесів дає можливість подолати формально юридичне
розуміння політики, вийти за межі нормативного уявлення владних відносин
у суспільстві. Він дає змогу віднайти глибоко приховане коріння
національної самосвідомості, традицій, уявлень, міфів, які супроводжують
суспільно-політичну діяльність усіх громадян тієї чи іншої країни.

Труднощі становлення національної державності і демократії в Україні
багато в чому зумовлені складністю формування національно-демократичного
типу політичної культури. Саме тому наші політики і рядові громадяни,
самі того не помічають, мислять і діють за імперативами та стереотипами
політичної культури, що склалася у радянському суспільстві багато
десятиріч тому. І хоч ця культура більше не існує, процес її розпаду і
трансформування може тривати довго. Який час він займе, залежатиме від
чотирьох факторів: здатності суспільства до консолідації і єдності у
розбудові своєї Української держави; темпів становлення нових
економічних і політичних відносин; динаміки зміни поколінь; характеру
політичної соціалізації молодіжних груп. [48, с. 497]

В умовах становлення й перетворення українського суспільства закономірно
зростає політична свідомість та активність усіх громадян. Проте слід
враховувати різкий рівень політичного мислення й свідомості людей.
Проблема демократичного перетворення українського суспільства криється
не тільки в зростанні політичної активності громадян, але й у її
розширенні і поглибленні шляхом розвитку політичного мислення та
свідомості до рівня політичної культури. До того ж цей рівень повинен
бути досягнутий не тільки кожною соціальною групою в цілому, але й усіма
її представниками: мова йде про політичний розвиток особи чи соціальної
групи, становленні їх як суб’єктів політичної культури.

Розуміння політичної культури як виду взаємодії політичних і власне
культурних явищ, процесів, інститутів, обумовлених усім ходом
суспільного розвитку. Дійсно, історично раніше виникла культура,
первісно у примітивних, а згодом і в більш складних виявленнях. Лише в
процесі довгого історичного розвитку, і перш за все, у підсумку поділу
суспільства на класи склалася політична організація суспільства, виникла
політика, держава, право. Разом з тим, послідовність виникнення
соціальних явищ у часі далеко не завжди робить перше з них визначальним,
а друге – визначуваним. Політика виникнувши пізніше культури, справляє
визначальний вплив на неї. [8,с. 39]

Політичний режим – це система методів і засобів здійснення політичної
влади, модель, форма взаємодій державно-владних структур і населення.

Поняття “політичний режим” охоплює не весь зміст поняття “політична
система”, а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто
володарює і хто підпорядковується. [25, с. 168]

Сутність політичного режиму визначається тим, що в державі є
пріоритетний – права держави чи права особистості, в якій мірі держава
визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права передбачені загальною
декларацією прав людини і різноманітними і міжнародними конвенціями.

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії
здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості
структур судового і несудувого захисту цих прав, ступінь зрілості
інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній
владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні
конституції існують в багатьох слабо- і середньорозвинутих країнах,
однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній порівняно з
високо розвинутими країнами.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між
вищими державними органами: главою держави, урядом, парламентом, вищими
судовими інстанціями. Тут може існувати режим злиття влади (монархія),
режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого
дуалізму виконавчої влади (президентсько-парламентська республіка).

Політичний режим також залежить від співвідношення повноважень між
центральної владою і суб’єктами федерації, органами самоврядування. Тут
важливо враховувати, виняткову і спільну компетенції між державними
органами і автономними областями; компетенції державних органів і
місцевого самоврядування; компетенції представницьких і виконавчих
органів регіонального і місцевого самоврядування. [11, с. 123]

Існує багато класифікацій політичних режимів. Найчастіше вживається
тричленна класифікація їх на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Тоталітарний – коли заперечуються чи значно обмежуються права і свободи
особистості жорстоко контролюються авторитарною державою всі сторони
життя суспільства. [44, с. 126]

Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: тотальний контроль
держави над усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках
однієї партії; котра цілком підпорядкована вождеві, повне панування
однієї ідеології; мілітаризація суспільного життя і знищення
громадянського суспільства. До тоталітарних режимів можна віднести
гітлерівську Німеччину, колишній СРСР та ін.

Авторитарний режим – характеризується зосередженням необмеженої влади в
руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На
відміну від тоталітарного режиму він допускає деякі елементи
демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть
боротьбу політичних партій.

Залежно від цілей виокремлюється різні види авторитаризму, скажімо,
авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу,
чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади
розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм зустрічається в країнах,
які переходять від тоталітаризму до демократії.

До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також
сучасні монархії в слаборозвинутих країнах (Йорданія, Марокко,
Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого країни Латинської
Америки). Авторитарними були в різні історичні періоди Радянський Союз
та Італія.

Демократичний режим – коли забезпечується право на участь суспільства у
вирішенні державних справ, поважаються і охороняються права людини.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність
Конституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління,
механізм їх формування, визначає правовий статус особистості та принцип
рівності перед законом, а також принцип поділу влади. Для демократії
характерним є вільна діяльність політичних і громадських організацій,
обов’язкова виборність органів влади та ін. [29, с. 171-172]

Політичний режим України є проміжним, тобто таким, що поєднує в собі
різні типи політичних режимів. Після прийняття Конституції в Україні
переважають елементи авторитарного демократизму, але існують
конституційні передумови демократичного режиму. Політичний режим України
можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок
недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, недостатніх
юридичних механізмів громадянського контролю над владними структурами
державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню
громадянських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.

Важливими проблемами, що потребують вирішення, для країн колишнього
Радянського Союзу, особливо для України, є стабілізація законодавства,
легітимний поділ функцій влади та формування сильного центру (як
політичного, так і духовного характеру), утвердження демократичної
політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду
державотворення тощо. [11, с. 139]

1.3 Класифікація політичних систем

Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими
політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки і
характеристики, форми і типи.

З точки зору формаційного підходу політичну систему можна класифікувати
як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і
посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на
західну, східно православну, латиноамериканську, китайську, японську,
мусульманську, індійську, африканську; згідно з теорією трьох стадій
існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального
суспільства.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних
систем: військові та громадянські, консервативні й ті, що
трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і
глибину зв’язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом);
завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складників);
мікроскопічні, макроскопічні та глобальні, традиційні й модернізовані;
демократичні, авторитарні й тоталітарні. [46, с. 73]

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п’ять типів
політичних систем: ліберальні демократії; комуністичні системи,
традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські
(властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні.
Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем:
англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні
цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут безпека);
континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із
модернізованими інститутами); до індустріальну, що передбачає
перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу
владних повноважень; тоталітарну (концентрація влади в руках
бюрократичного апарату, монополія правлячої партії,
заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на
конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. [25, с. 153]

Можливий також підхід на основі аналізу типів політичних систем за
способом ї масштабом їхнього впливу на суспільство, а також характером
здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом
виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну,
змагальну, соціо-примирливу.

Адміністративно-командна система характеризується тим, що об’єднання
суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові
боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній
централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню у
розв’язанні всіх політичних проблем:

виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи;

нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи;

привалює відверте насильство;

панує бюрократія, побудована за принципами феодальної ієрархії з
відповідними пільгами і привілеями.

Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив
на державну владу соціальних сил, жорстока конкуренція політичних сил за
владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень,
конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в
умовах вільної конкуренції.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв’язання
соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної
конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом
колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості;
розпорошення – децентралізація, а не концентрація влади; переважання
рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур
до утвердження соціального миру, соціальної справедливості.

Всі вище названі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” виду
політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих
зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж
політична система суспільства – досить специфічне і своєрідне утворення,
характер якого визначається історичними, економічними, культурними та
іншими умовами.

Політична система в Україні є посткомуністичною. В ній поєднуються
елементи старої командно-адміністративної, мафіозної і сучасної
демократичної систем.

Для неї характерні такі ознаки:

збереження структури і функцій старого адміністративного апарату,
елементів тоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів
двомірної оцінки дійсності і догматизму;

великий обсяг мафіозних кланів, розподіл матеріальних і фінансових
ресурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів
не за призначенням, створення органами державної влади для збагачення
номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів;

поступова реалізація конституційних принципів для створення правових
умов розвитку сучасної правової демократії.

Політична система в Україні лише частково забезпечує реалізацію своїх
функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у
сучасну плюралістичну політичну систему, не спрацьовують саморегулюючі
механізми ринкової економіки і громадянського суспільства. [11, с. 96]

Розділ 2. Місце і роль держави в політичній системі суспільства

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй
цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи.
Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління,
розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.
Держава – основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої
верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується
весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних
інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними,
та засобів їхнього подолання і узгодження. [48, с. 512]

2.1 Поняття держави як основного елемента політичної системи суспільства

Поняття “держава” виникло близько трьох тисячоліть тому (стародавня
держава Урарту існувала в ІХ-VI ст. до н.е.). Держава виникла як
результат процесів, що відбувалися в суспільстві, як реакція на розвиток
його потреб.

Держава – політична форма організації суспільства. Держава – основний
інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством,
охорону його економічної та соціальної сфери, культуру. [30, с. 66]

Звичайно ж поняття держави неоднозначне. Під державою розуміється
політична організація економічного панівного класу, що має своєю метою
охороняти існуючий порядок і придушувати опір інших класів, соціальних
верств і соціальних спільностей. Але під державою розуміється й
організація великої соціальної спільності верстви. У такому випадку
держава тотожна суспільству, народу. Якщо цілісність певних
внутрішньо-соціальних зв’язків та інших форм, тобто структура державного
апарату, поняття держава тотожно уряду, адміністрації. І, нарешті, під
державою розуміється система органів і формально-правових принципів що
визначають їх функціонування. Держава – це особливе явище, що виникає на
певному етапі розвитку людства, універсальна організація, яка має
суверенітет і здійснює владу на певній території. [23, с. 59]

Суть держави виражається в такому понятті, як сукупність її істотних
ознак. Поняття “держава” має неоднаковий зміст у різних філософських,
соціологічних і політичних теоріях. Так, Аристотель розумів державу як
об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами
суспільства.

В розумінні Канта – держава – це об’єднання багатьох людей,
підпорядкованих правовим законам. Сутність держави на його думку,
зводиться до максимальної відповідальності державного устрою і режиму
принципам права.

Гегель розглядав державу як втілення ідей розуму, свободи і права.
Субстанція держави за Гегелем, проявляється як абсолютна влада
ідеального цілого над одиничним, особливим і кінцевим, на життям,
власністю і правами окремих осіб та їх об’єднань.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували
на класові сутності державної влади. Держава на їх думку, це комітет,
який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Г. Хеллер визначив державу як суспільне об’єднання яке будучи вищою
інстанцією, забезпечує впорядковану узгодженість всіх суспільних дій на
певній території.

Р. Ісрінг – німецький юрист – розробив соціологічну теорію держави.
Згідно погляду Ісрінга, держава – це соціальна організація примусової
влади, яка забезпечує вищість суспільних інтересів над особистостями.

К. Шмідт розробив теорію “тотальної держави”. Це поняття передбачає
перед усім існування владної держави – апарату політичної влади, яка в
екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних
рішень.

У вище названих концепціях можна виділити декілька підходів у з’ясуванні
істотних ознак держави: морально-правовий, формально-юридичний,
соціологічний, класовий і нормативійський і тоталітарний.

Ґрунтуючись на даних підходах можна запропонувати таке визначення
держави: держава – це організація суверенної політичної влади, яка в
рамках правових норм здійснює управління суспільними процесами і
забезпечує безпеку особи і нації. [11, с. 141-142]

В різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави.

Патріархальна теорія походження держави була започаткована китайським
філософом Конфуцієм і глибоко опрацьована англійським філософом XVIII
ст. Р. Фільшером. Згідно цієї теорії, держава виникла в процесі
механічного об’єднання родів в племена, племен в більш широкі утворення
аж до державних. Влада короля бере початок безпосередньо від прародича
Адама, і піддані – лише його діти.

Зачатки теологічної теорії походження держави знаходимо у міфах
Стародавнього Сходу, в яких стверджується ідея про божественне
походження правителя. В епоху Середньовіччя ця теорія, яка ґрунтувалася
на принципі “нема влади не від Бога, існуючі ж влади Богом встановлені”,
знайшла свій дальший розвиток у працях Т. Аквінського. За Аквінським,
порядок відносин панування і підпорядкування, при якому воля осіб у
вищий людський ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений
Богом.

У XVII-XVIII ст. виникають різноманітні теорії суспільного договору.
Праобразом цих теорій можна вважати погляди китайського філософа Мо-Цзи
та грецького філософа епохи еллінізму Епікура. Суть договірної теорії
полягає в розумінні походження держави як укладення договору між
правителем і підданими. Причини і наслідки укладення договору
пояснюються по-різному. Т. Гоббс пояснював укладення договору
необхідністю приборкання агресивності людей, які перебували в
додержавному періоді у стані “війни всіх проти всіх”. Дж. Монк навпаки,
підкреслюючи мирний характер відносин в природному стані, пояснював
виникнення держави потребою в органах для забезпечення надійного захисту
особи.

Ж.-Ж. Руссо виходив із того, що в природному стані люди жили щасливо, і
лише поява приватної власності і нерівності призвела до організованих
публічних форм життя. Держава, яка виникла в наслідок добровільної згоди
народу, на думку Руссо, не тільки не забезпечувати йому гарантій
свободи, а й значно посилила його закабалення.

В органічній теорії, яскравим представником якої був Г. Спенсер
стверджується думка про те, що держава як “політичний агрегат” виникла в
наслідок органічного розвитку суспільства – його диференціації і
спеціалізації. За Спенсором в процесі воєн найбільш пристосовані народи
до умов боротьби за виживання створюють урядовий апарат, який,
аналогічно, нервово-м’язовому апарату, в живому тілі, регулює суспільні
процеси.

марксистське тлумачення генезису держави ґрунтується на тезі, що держава
виникла з поділом суспільства на класи.

Родоплемінна організація перетворюється в державу, коли виникає потреба
захищати інтереси економічно пануючого класу.

Серед соціал-дарвіністських теорій поширення набула теорія
насильницького походження держави, найбільш відомим представником якої
був Л. Гумплович. На його думку, не Боже проведіння, суспільний договір
чи ідея свободи, а зіткнення ворожих племен, груба перевага сили
породили державу. Тому державна структура є формою панування переможців
над переможеними.

Прихильники психологічної теорії походження держави виходять із
психобіологічних потреб людини до покори і панування. За З. Фрейдом
створення держави диктувалося необхідністю придушити агресивні погляди
людей (зокрема сексуальні), що мали місце у середовищі патріархальної
орди.

На підставі сказаного можна зробити висновок, що для розуміння генезису
держави слід враховувати різноманітні чинники. Серед них можна,
наприклад, виділити такі:

географічні умови, що сприяли виникненню і функціонуванню і регаційних
систем (як це мало місце в долинах річок Стародавнього Сходу);

суспільний поділ праці;

соціально-класові зміни, що вели до загострення суперечностей без
зовнішніх стимулів;

спілкування і засвоєння державного досвіду сусідів (вплив Риму на
готські племена);

наявність зовнішньої загрози, яка прискорює формування держави за умови
зрілості внутрішніх державотворчих чинників;

завоювання державними народами інших територій (наприклад, завоювання
вікінгів). [25, с. 59-60]

Розглянемо найбільш істотні ознаки держави:

Все загальність. Компетенція держави поширюється на всіх людей на її
території. Цей вплив пов’язаний з підлеглістю громадян інших держав
законам тієї держави, на території якої громадянин знаходиться.

Суверенітет. Суверенітет держави має внутрішній та зовнішній вимір. Це
означає, що держава володіє вищою і необмеженою владою над внутрішніми
суб’єктами у межах даної країни (внутрішній вплив), а інші держави
повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір). Суверенітет виступає як
конструкція формального права, а також як політична директива.
Політичний аспект суверенітету можна охарактеризувати як здатність
суб’єктів суспільства в рамках держави з реалізувати свої права на
самостійний і незалежний розвиток.

Примус. Кожна людина зобов’язана мати свою державну приналежність і
підпорядковуватись державній владі, на території якої вона живе.
Бездержавність (апатрітизм) трактується як не формальне явище, що було
признано Гаагським договором 1930р. і Всезагальною декларацією прав
людини 1948р.

Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно
з іншими організаціями правом застосовувати з допомогою спеціалізованих
органів насильство у межах, встановлено законом.

Право. Держава функціонує в межах всиновленого права. Дія органів
держави, всі інші рішення повинні неодмінно виходити із положень права.
Саме право виступає не лише як механізм діяльності держави, а також як
регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

Апарат держави. Під апаратом держави треба розуміти сукупність
управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення
центральних і місцевих органів влади.

Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку
поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу.[11, с. 143]

Структуралізація. Державна влада має певну структуру відповідно до тих
завдань, які вона покликана виконувати. Це включає і поділ влади на
законодавчу, виконавчу і судову, і наявність інших органів (військо
поліція тощо), які виконують її завдання. [27, с. 47]

На певній, окресленій державними кордонами території може існувати
тільки одна держава, у той час, коли інших організацій може існувати
багато, тому держава повинна відрізнятися від суспільних організацій
таким чином:

тільки держава має право на застосування примусу для досягнення
виконання її вимог та розпоряджень стосовно суб’єктів
суспільно-політичного життя;

тільки держава може виступати від імені всього суспільства, інші
організації можуть виступати тільки від імені своїх членів, які
складають тільки частину суспільства;

наявнівність особливої групи людей, які зайняті тільки управлінням
суспільством і охороною його політичної, економічної та соціальної
структури, тобто специфічного апарату, який володіє владними
повноваженнями;

— тільки держава встановлює загальнообов’язкові правила, які регулюють
суспільно-політичні відносини, тобто формує право, видаючи закони та
інші нормативні акти;

— держава володіє монопольним правом на встановлення податків і
формування загальнонаціонального бюджету;

— організацією влади за певним територіальним поділом [7; с.26].

Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів. В
сучасних державах, як правило, мають місце в організаційній структурі
п’ять елементів:

Представницькі (законодавчі органи);

Адміністративні (виконавчо-розпорядчі органи);

Судові органи;

Органи прокуратури;

Органи державного контролю.

Представницькі органи поділяються на парламент, регіональні і
муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є
законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах
— суб’єкти федерації (штати, кантони, землі), частково законодавчі
повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і
муніципальний рівні.

До державних виконавчо-розпорядчих органів належать структури президента
і кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації,
наділені державними повноваженнями. У державних-виконавчих органах
деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

До політичних виконавчих структур відносять президента, прем’єр міністра
і міністрів, а весь їхній управлінський апарат — до адміністративних.

Судові органи розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками
(обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні,
загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні,
цивільні).

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриманням законодавства діє
в таких країнах, як Росія, Україна, Іспанія та ін.; в англо-саксонських
країнах прокуратура функціонує у системі судової влади [11; с.143-144].

Як кожний державний орган, держава в цілому виконує певні функції.

У функціях держави виражається її призначення, головна роль, яку держава
відіграє у вирішенні основних проблем суспільного розвитку.

Функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають
сутність і соціальне призначення державного управління суспільством.

В залежності від специфіки суспільних відносин функції держави
поділяються на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції являють собою основні напрямки діяльності держави, які
характеризують її внутрішню політику [15; с.8].

В межах внутрішніх функцій — функція законотворча, зв’язана з
підготовкою, розглядом і прийняттям законів; функція економічна, в якій
держава виступає як підприємець, що координує економічний процес;
функція соціальна — яка вимагає такої організації соціального життя, що
створює рівновагу і стабільність соціальних сил; функція захисна, що
диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого ладу, крім того
культурно-виховна, пропагандистська та ін.

Зовнішні функції держави полягають у її діяльності на міжнародній арені,
в її взаємовідносинах з іншими державами.

До зовнішніх функцій належать: захист кордонів, збереження цілісності
держави та її незалежності, а також її різноманітних зв’язків в усіх
сферах суспільного життя з іншими суб’єктами світового співтовариства.

Аналіз функцій показує, що держава має складну внутрішню структуру, що
включає різноманітні державно-правові інститути, організації та
установи, наділені владними і управлінськими повноваженнями і які
утворюють в сукупності державний механізм [30; с. 372].

Дискусійним є питання про типи держав. Одні автори ототожнюють тип
держави з її формою, інші з політичним режимом, треті традиційно
дотримуються марксистської методології типологізації держав за
суспільно-формаційною ознакою (рабовласницька, феодальна, буржуазна і
соціалістична).

В рамках етнічно-територіального аспекту суспільства, в якому
простежується хронологія становлення держави як витвору публічних форм
організації етнічних спільнот можна виділити такі типи держав: 1)
держава-поліс; 2) держава-імперія: 3) національна імперія.

Держава-поліс — особлива форма політичної організації суспільства у
античні часи і в період пізнього Середньовіччя. Основою полісної
організації був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь
у вирішенні державних питань. Полісна політична організація містила
елементи державності і громадянського суспільства, тобто не була
державою в її сучасному розумінні.

Держави-імперії існували у всіх історичних епохах і тільки в кінці
ХХст. Завершується процес їх розпаду.

Імперія — це велика держава, яка об’єднує кілька підпорядкованих
центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину
систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв’язків.

Процес становлення і зародження національної держави почався лише в
епоху Нового часу, в період утворення абсолютних монархій і триває по
сьогоднішній день. Поняття “національна держава” означає, що суб’єктом
державної влади є нація, як етно-політична спільнота.

Існують й інші класифікації типів держав, зокрема — поліцейська держава
є уособленням насильства у вигляді біблійного звіра Левіафана. До її
атрибутів належать:

необмеженість державних повноважень;

пріоритет владних інститутів над законом;

могутній репресивний характер.

У зміст цього поняття входять всі держави авторитарних і тоталітарних
режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітницьких і ліберальних
теорій.

Правова держава включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування
всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне
збалансування влади; взаємна відповідальність держави перед особою і
особи перед державою; конституційний контроль над дотриманням законів;
судовий захист інтересів особи.

Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких
елементів сучасного суспільства як:

солідарна ринкова економіка;

соціальна демократія;

соціальна етика.

Солідарна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для
включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному
рівні.

Соціальна демократія розкриває органічний зв’язок елементів правової
держави з органами самоврядування. Соціальна етика спрямована на
досягнення соціальної згоди, подолання психології боротьби [30;
с.60-61].

Стосовно поняття “форма держави”, то вона розкриває спосіб організації
державної влади, структуру і функції державних органів, спосіб їх
взаємодії з суспільством.

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У
монархічній державі формальним джерелом є влада однієї особи — монарха,
а у республіці — народ, або якась частина народу.

Республіка може бути парламентською, президентською,
президентсько-парламентською. Істотною ознакою парламентської республіки
є те, що уряд формується парламентом і є відповідальним перед ним.

Парламентська республіка існує у Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії і
т.д.

У президентській республіці президент обирається всезагальним прямим або
непрямим голосуванням і виконує одночасно функції голови держави і
уряду.

Президент повністю володіє виконавчою владою, а парламент законодавчою.
Ті два органи здійснюють владу протягом терміну своїх повноважень.
Парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти.
Класична форма такого правління історично склалася у США, Мексиці,
Уругваї, Панамі, Пакистані і т.д.

Існує змішана форма правління — президентсько-парламентська республіка у
Франції, Португалії, Фінляндії, Ісландії і т.д.

Президентськ0-парламентська республіка передбачає подвійну
підпорядкованість уряду: президентові і парламенту.

Монархічна форма правління також буває різною: деспотичною,
станово-представницькою, абсолютною, конституційно-парламентською.
Повноваження монарха у сучасних парламентських монархіях аналогічні
повноваженням президента у парламентських республіках. Однак між ними
існують певні відмінності:

президент обирається, а влада монарха є спадковою;

монарх — особа надпартійна, символ історичних традицій, є носієм
історично-національних титулів (король, імператор).

За формою державного устрою розрізняють унітарну і федеративну держави.
Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина
система права, єдина конституція, немає окремих державних утворень, а
тільки адміністративно-територіальні одиниці.

Федерація — це об’єднання окремих державних утворень, які мають власну
конституцію, органи державної влади (парламент, уряд). Федеративними
державами є США, Німеччина, Швейцарія, Канада.

Конфедерація — це союз суверенних держав, які об’єдналися на основі
союзного договору для досягнення певних цілей у певних галузях
суспільного життя.

Основні підходи до проблем державотворення в Україні вироблялися в
контексті конституційного процесу. Важливим кроком на шляху розв’язання
конституційних проблем було підписання Конституційного договору між
президентом і парламентом. Цей договір обмежив повноваження радянських
представницьких органів і утвердив виконавчу вертикаль, суть якої
зводиться до того ,. Що президент самостійно призначає прем’єр міністра
і формує уряд, призначає і звільняє голів обласних адміністрацій, за
згодою парламенту, формує склад вищих судових інстанцій. Конституційний
договір передбачає процедуру прийняття нової конституції України:
узгоджений проект виноситься на всеукраїнський референдум.

У контексті конституційного процесу виявилися різні підходи до форми
державного правління і форми державного устрою в Україні. Домінуючою
стала позиція, яка передбачала модель президентсько-парламентської
республіки на кшталт французької, де президентська влада
врівноважуватиметься однопалатним парламентом.

Нова конституція, яка була прийнята 28 червня 1996р., закріпила
цивілізовані стандарти прав і свобод громадян, принципи верховенства
закону і поділу влади, визначила статус української держави, як
суверенної, демократичної, правової і соціальної [11; с.160-161].

2.2. Значення держави для політичної системи суспільства

З появою держави і права в суспільстві виникли нові види суспільних
відносин: політичні і правові. Це спонукало до виникнення політичної і
правової систем. Держава є одним з найважливіших інститутів будь-якого
суспільства, що формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської
цивілізації. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника
і напевне, не буде знайдено в найближчому майбутньому.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади
зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи суспільства.

Політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її
основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи і
держави, інших соціальних суб’єктів. Організація суспільства і
здійснення політичної влади державою залежать і від того, який зміст
вкладається у визначення суспільства. Тут є дві точки зору: широка і
вузька.

В широкому розумінні суспільство — це частина матеріального світу, що
відокремилась від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично
розвивається.

У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства,
внутріформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку чи
індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладом такого розуміння можуть бути:

а) суспільно-економічна формація;

б) ранньофеодальне суспільство, докапіталістичне суспільство та інші;

в) французьке, радянське, американське чи інше суспільство [26; с.11-12]

розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися
на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством.
Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства у
більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню
громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його
служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можливості у сферах
життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;
в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства.
Регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке
диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її
поділом на законодавчу, виконавчу і судову.

І громадське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб
та інтересів людини. Людина у співвідношенні з громадянським
суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її
соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток
індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов’язана
інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і
дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не
повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за
радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб’єктами
вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські
об’єднання, трудові колективи) [16; с.41].

Як політичний принцип і для громадянського суспільства виражається у
відмовленні держави від претензій на регулювання всієї багатоманітності
соціальних зв’язків, від її тотальної відповідальності за вирішення
будь-якої соціальної проблеми. Дійсно, чи може держава брати на себе
зобов’язання зробити кожну людину щасливою, здоровою і т.д.? Ні. Вона
може лише сприяти створенню комплексу умов, реалізація яких в життєво
важливі цінності — справа самої людини.

Тому в умовах громадянського суспільства держава відмовляється від
дрібної регламентації поведінки людей на користь вироблення у них
відповідного ставлення до свого призначення, можливостям і ресурсам. При
чому реальною базою такого ставлення може бути тільки безперечно визнане
державою право індивіда на розпорядження тим що йому належить [44;
с.123].

Слід зазначити, що державу не можна ототожнювати з політичною системою,
її слід розглядати в якості важливої складової частини цієї системи, яка
входить в неї не як сукупність різних органів, а як цілісний інститут.

У вітчизняній і зарубіжній літературі дослідженню питань, які
стосуються різних сторін внутрішньої організації і діяльності держави,
приділяється значна увага. Держава вивчається в різних аспектах:
структурному функціональному плані, з точки зору його статики і
динаміки, з позицій філософських категорій форми, змісту, сутності.
Однак при цьому нерідко залишається без уваги ряд питань, безпосередньо
пов’язаних з функціонуванням держави, як складового елемента політичної
системи суспільства. Розгляд держави в цьому ракурсі дає змогу
охарактеризувати державний механізм через втілені ним політичні
відносини в тим самим дає можливість більш правильно виділити місце і
роль держави в політичній системі суспільства [20; с.244].

В системі інститутів владовідносин виділяється особлива ланка, якою
виступає держава. Досвід показав, що для сучасного суспільства, яке
керується принципами гуманізму і демократії, держава є найбільш вдалою
системою органів і інститутів влади. Однак в деяких випадках центральним
інститутом влади може бути церква, партія, армія. Але в будь-якому
випадку не існує політики без інститутів влади, як центра інтеграції,
диференціації, медіації [9; с.11].

Держава виступає як особлива ланка в структурі політичної системи
суспільства. Її роль і місце в цій системі не ототожнюються з роллю і
місцем, з однієї сторони, правлячої партії, а з іншої — інших ланок цієї
системи.

Держава є не просто наймасовішим об’єднанням громадян, а об’єднання всіх
без виключення громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в
політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової,
професіональної та іншої приналежності. Держава є виразником їх
загальних інтересів. Тому, з діяльністю держави, з втіленням державного
управління пов’язані реальні і самі широкі можливості для всіх громадян
брати участь в політичному житті суспільства. Ідея проблем
відповідальності кожного індивіда а долю держави, суспільства в цілому
найшла своє конкретне вираження в цілій групі законів, Декларації прав і
свобод людини і громадянина.

В юридичній літературі зустрічається розуміння держави як політичної
системи. Слід приєднатися до точки зору М.Н.Марченко, що держава не
виступає, і не може виступати в якості основи чи головного структурного
елемента політичної системи. Розглядаючи державу в якості основи привело
б її до змішання з такими різнопорядковими явищами, якими являються
економічні, соціальні, ідеологічні основи політичної системи.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначається
такими основними моментами:

держава відіграє важливу роль у вдосконаленні суспільства як власника
основних засобів і способів виробництва, визначає основні напрямки його
розвитку в інтересах всіх і кожного;

держава виступає організацією всіх громадян, представляє суспільство в
цілому; тільки нею і від її імені приймаються владні рішення, які
стосуються всіх членів суспільства і є обов’язковими для виконання
кожним громадянином. Це є основною формою політичної інтеграції
суспільства на обмеженій території, яка підкоряється певному виду
політичного владарювання. Держава являється носієм влади, юрисдикція
якої розповсюджується на всю територію країни;

держава володіє спеціальним апаратом володіння і примусу;

держава володіє розгалуженою системою юридичних засобів, які дозволяють
використовувати різні методи переконання і примусу. В правових актах
законодавчо закріплюються основні політичні принципи, норми і процедури,
які визначають допустимі межі і можливості політичної діяльності як
правлячих так і опозиційних структур;

держава володіє суверенітетом, являється його головним суб’єктом,
основним джерелом реалізації політичної влади. Навколо неї об’єднуються
всі інші складові політичної системи. Якщо партії та інші інститути
представляють інтереси і позиції тих чи інших категорій громадян в
політичній системі, то держава виражає всезагальний інтерес;

держава володіє єдністю законодавчих, управлінських і контрольних
функцій, це єдність повновладна організація в масштабі всієї країни [20;
с.246].

Недержавні організації такими якостями і функціями не володіють. Вони
вирішують локальні по змісту і об’єму завдання у певній сфері
суспільно-політичного життя [49; с.48].

Таким чином, не протиставляючи державу, як “особливу ланку” в політичній
системі суспільства всім іншим об’єднанням, не зменшуючи її роль в
системі інших демократичних організацій, слід ще раз підкреслити, що
поняття головної і особливої ланки (елемента) в структурі політичної
системи не є ідентичними. Роль головної ланки, яка охоплює своєю
організуючою і направляючою діяльністю активність всіх структурних
елементів, виконує особистість, в той час, як особливою ланкою являється
держава [20; с.246].

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш
важливими складовими будь-якої влади, що має соціальний характер, є
суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб’єкти влади.
Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від
будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору
відповідного рішення і концепції зусиль для його реалізації легітимними
методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення
фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб’єктом і об’єктом владовідносин є люди. Тому людина і влада
співвідносяться по різному. Так, влада особи у громадянському
суспільстві ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо
володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство
обумовлює виникнення держави якраз для того, щоб економічну владу
власника забезпечити політично. Держава повинна увібрати в себе всі
позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу,
свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі ґрунтується на політичних правах і свободах,
які вважаються природними і не відчуженими. Найважливіша проблема
полягає в тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод
максимально-конкретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом
реалізації [16; с.41-42].

Держава відноситься до числа власне політичних організацій. Таким чином,
будучи оснащеною спеціальним апаратом примусу і придушення з
відповідними “вещественными придатками” у вигляді тюрем та інших
примусових закладів, держава виступає як головна сила в руках політичних
сил, які стоять при владі, як головний провідник їх волі і інтересів в
життя, як важливий засіб втілення політичної влади [20; с.246].

Розділ 3. Механізм взаємодії державних і недержавних організацій

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини
закріпленим загальною декларацією прав людини і гарантується
Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку
політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і
створює рівні умови для діяльності їх об’єднань [3; с.1].

Зокрема в ст.36 Конституції України зазначається, що громадяни України
мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації для здійснення і захисту своїх прав та задоволення
політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за
винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки
та громадянського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей [1; с.13].

На сьогодні, хоча недержавні об’єднання знаходяться на етапі формування
вони стають невід’ємною частиною сучасного життя в Україні.

В Україні процес переходу від тоталітарної держави до демократії
західного стилю торкається суспільства на всіх рівнях та вимагає
докорінної зміни соціально-політичної та економічної системи в країні та
переосмислення стосунків між особою та державою. Ці зміни вимагають
докорінної переорієнтації особистих цінностей та відмови від старих
поглядів. Паралельно до цих змін у ставленні є створення структур і
організацій, спрямованих на захист громадянських інтересів та
організацій, що відповідають занепокоєнням громадськості.

Дані соціологічного дослідження говорять, що хоча близько половини
населення країни позитивно ставляться до недержавних організацій, багато
є непоінформованих та недовірливих, переважно через брак досвіду щодо
таких організацій та брак обізнаності з концепцією. До груп, що
найбільше підтримують розвиток недержавних організацій, належать
дорослі, молодші 55 років та політично заангажовані — зацікавлені в
питаннях політики та в уряду, також як і ті, що вважають
західноєвропейську країну взірцем для політичного розвитку. Ці дані
свідчать, що успіх недержавних організацій може значною мірою залежати
від широкої та інтенсивної інформаційної кампанії про недержавні
організації в демократичному суспільстві. Подібна кампанія не лише б
поінформувала населення про роль недержавних організацій, як захисників
інтересів та занепокоєнь громадськості, але могла б дати підтримку
громадськості щодо прав на вільні об’єднання, і, таким чином, підсилити
їх цінності, які тримають, об’єднують та є підставою демократичного
суспільства [36; с.12-13].

3.1. Держава та об’єднання громадян

При розгляді питання про місце і роль держави, як особливої ланки в
політичній системі суспільства важливе значення має розкриття характеру
взаємодії держави з громадськими організаціями.

У взаємодії держави і громадських організацій відображається загальність
їх кінцевої мети і завдань, єдність принципів побудови і функціонування,
виникнення всіх державних і недержавних об’єднань тощо.

Укріплення і розвиток загальності і єдності всіх державних і суспільних
організацій — свідчення подальшого розвитку демократії, яка забезпечує
активну участь всіх членів суспільства в управлінні як державними, так і
суспільними справами.

Взаємовідносини між ними будуються по-різному в залежності від місця і
ролі тих чи інших суспільних формувань, від характеру їх діяльності, від
поставлених перед ними цілей і завдань. Це — співпраця, взаємодопомога,
координація, управління зі сторони держави діяльністю деяких суспільних
організацій, визначення загального напрямку їх діяльності, нагляд і т.д.
При цьому зберігається внутрішня самостійність суспільних організацій,
їх відносна незалежність у вирішенні питань на основі принципів
самоуправління і самодіяльності.

Правове закріплення різних аспектів діяльності суспільних організацій і
їх взаємовідносин з державою сприяє їх укріпленню, розкриттю всіх
закладених в них потенціальних можливостей [20; с.246-247].

Відповідно до ст. 8 ЗУ “Про об’єднання громадян” держава забезпечує
додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих у
порядку передбаченому цим законом.

Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань
громадян, так само, як і

Втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових
осіб та у діяльність інших об’єднань громадян, не допускається, крім
випадків, передбачених законом.

Відповідно до цього ж закону ст. 14 говорить, що легалізація об’єднань
громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або
повідомленні про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які не
легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи.

Легалізація громадської організації здійснюється відповідно
Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої
влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних
депутатів [3; с.300].

Об’єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному
житті суспільства, у політичних відносинах із державою, і відтак
взаємодіють (співпрацюють або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об’єднань громадян мають правовий характер.

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування людей,
створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і
свобод.

Об’єднання громадян не є об’єктами управління з боку державних структур.
Їх діяльність визначається статусом (положенням), цілями і завданнями їх
створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у
соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави,
громадські організації та їх об’єднання реалізують права, передбачені
статутами (положеннями).

До громадських об’єднань можна віднести політичні партії,
соціально-економічні і соціально-культурні об’єднання, масові громадські
рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політичні
партії і громадські організації.

Політична партія — добровільне об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну
владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту
своєї діяльності [387; с.65].

Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути
політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі —
економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі
політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну,
організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною
владою) діяльність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на
різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть
критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. Партії виступають
динамічною силою розвитку політичної системи. І не тільки. Цивілізоване
людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого, ніж
політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири
суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

У сучасних суспільствах, політичні партії виконують важливі
соціально-значущі функції:

виявлення, формування та обґрунтування інтересів суспільних груп;

активізація та об’єднання суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів,
компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі;

участь у здійсненні державної влади;

формування громадської думки;

підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок
[29; с.197-198].

В Україні членами політичних партій можуть бути лише її громадяни.

Громадська організація — добровільне об’єднання людей, створене ними для
досягнення особистих і громадських цілей, що діє на засадах
самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи,
об’єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад,
профспілки — громадські організації, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки
створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх
членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції,
місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських,
селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об’єднання рівні перед законом [38; с.65-66].

На думку деяких вчених останнім часом значно активізувався процес
утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність.
Причини активності зумовлені такими обставинами:

наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

загрозою війни із застосуванням зброї масового знищення;

дедалі більшими руйнуваннями життєвого середовища людини — виникненням
екологічної катастрофи;

реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах
сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий
рівень людей;

актуалізацією гуманістичних цінностей цінностей та ідеалів у суспільній
свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

зростаючим культурним рівнем широких мас населення;

стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування
людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної
людини бути співучасником у справах суспільства.

Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником
суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Коли
виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних
інтересів громадським; здійснення діяльності, в діяльності якої окремий
член організації не зовсім впевнений; пристосовуватися до звичаїв і
традицій, властивих організації (це зокрема, можуть бути
загальноприйняті зразки поведінки).

Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної
ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним
принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою
всім громадсько-політичним об’єднанням громадян — політичним партіям,
громадським організаціям і рухам.

Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних
структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний
процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція
невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних
структурах.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній
системі, в суспільно-політичному житті вцілому. Вони є своєрідною
з’єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і
відповідними діями населення країни. Громадські об’єднання надають
велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління.
Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення
до гострих проблем, пропонуючи способи вирішення проблем, вимагають від
владних структур їх вирішення.

Громадські організації та рухи, виконуючи свої функції, сприяють
розвиткові громадської активності та ініціативи широких мас людей [13;
с.143].

Важливою формою взаємодії держави та громадських організацій є їх участь
у здійсненні функцій державних органів. Вона відбувається або шляхом
передачі деяких з цих функцій громадським організаціям (наприклад,
профспілкам передані питання організації відпочинку працюючих0, або
шляхом спільного виконання цих функцій (наприклад, добровільні народні
дружини разом із органами внутрішніх справ охороняють суспільний
порядок).

Ще однією формою взаємодії держави з громадськими організаціями є
співпраця при формуванні як органів держави (висунення кандидатів в
депутати), так і управлінських органів суспільних організацій (вибрання
в їх склад керівників державних органів і т.д.).

Взаємодія громадських організацій і держави в процесі правотворчості
полягає в наявності права законодавчої ініціативи у громадських
організаціях в особі їх всезагальних органів; спільному з державними
органами прийнятті правових актів; санкціонуванні державою актів
громадських організацій та ін.

Співпраця громадських організацій і держави проявляється також у формі
взаємоконтролю. Громадські організації здійснюють контроль за діяльністю
органів держави (наприклад, контроль профспілок за дотриманням
адміністрацією підприємств і установ норм трудового законодавства). В
свою чергу державні органи слідкують за законністю утворення і
діяльності громадських організацій (наприклад, нагляд прокуратури).

Взаємодія органів держави і громадських організацій широко проявляється
при реалізації законів. Наприклад, питання звільнення працівника, як
правило, вирішується спільно профспілкою і адміністрацією підприємства.

Важливе значення має координація діяльності — державних і громадських
організацій (наприклад, при складанні і реалізації планів
соціально-економічного і культурного розвитку, при організації
політичного і правового виховання населення, а також в боротьбі з
правопорушеннями [41; с.152-153].

Отже держава (в особі державних органів і посадових осіб):

встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання
(легалізація шляхом реєстрації);

реєструє об’єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В
Україні діють народно-демократична партія, Соціалістична партія,
Комуністична партія та ін.., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім..
Т.Шевченка тощо;

забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань громадян;

здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об’єднань
громадян зареєстрованому статуту;

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об’єднань за
порушення законодавства;

не втручається у діяльність громадських організацій, тому, що вони не є
об’єктами державного управління;

створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування; наділяє
певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і
кошти;

Громадські об’єднання можуть:

допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального,
культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із
державними органами. Наприклад, “Спілка лідерів місцевої і регіональної
влади України” (громадська організація, створена в 1999р.) підписала
разом із Президентом “Декларацію про державну регіональну політику”,
спрямовану на реформування устрою країни;

брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення
спільних комісій із державними органами;

брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборчу
агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної
влади, тобто бути суб’єктом фундаторської діяльності держави;

бути з ряду питань суб’єктами правотворчої діяльності держави (наприклад
укладення колективного договору;

вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні
законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

бути з ряду питань суб’єктами правозастосовчої (складання протоколу про
адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

захищати права членів організації в державних органах та ін.

Громадські об’єднання не можуть:

втручатися в діяльність одне одного;

втручатися в діяльність державних організацій та посадових осіб. Так,
організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти
в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та
організаціях (ст.37 Конституції України);

мати воєнізовані формування (ст.37 Конституції України);

підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити
перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою.

Однак для виконання статутних завдань і цілей зареєстровані суспільні
об’єднання (особливо благодійні організації) можуть здійснювати
необхідну комерційну діяльність, бути співзасновниками комерційних
організацій, створювати госпрозрахункові установи і організації зі
статутом, юридичної особи, засновувати підприємства в порядку,
встановленому законодавством (в інтересах захисту прав споживачів,
екології, охорони культурних цінностей, розвитку наукових, правових та
інших експертиз).

Політичні партії, створені ними установи й організації не мають права
займатися комерційною діяльністю, за винятком продажу
суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських
матеріалів, виробів із власною символікою та ін.

Релігійні організації мають право для виконання статутних завдань
засновувати свої видавничі, поліграфічні, виробничі,
реставраційно-будівельні та інші підприємства, а також благодійні
установи, що мають право юридичної особи.

Забороняються:

громадські організації і партії програмні цілі або дії яких спрямовані
на ліквідацію незалежності України, зміни конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення (ст..37 Конституції України).

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленого
державою.

Якщо держава – це суверенна політична організація всього народу, то
партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення
політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних
верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних
повноважень [38; с.66-67].

Слід зазначити, що держава, як головна владна і організуюча сила
покликана забезпечувати нормальну діяльність всіх недержавних
організацій в рамках їх поставлених завдань, сприяти їх розвиткові і
вдосконаленню.

Співпраця і взаємодія державних і громадських організацій, трудових
колективів, сприяє стабільності суспільного життя встановленню в
суспільстві режиму реальної демократії.

Всі організаційні структури політичної системи — державні, громадські
організації діють в рамках і на основі законів, які утворюють правовий
фундамент державного і суспільного життя.

3.2. Загальна характеристика взаємодії держави з іншими недержавними
організаціями

Взаємодія держави з профспілками, молодіжними організаціями, творчими
союзами будується при відсутності державного керівництва тоді, як таких
громадянських організацій, як комерційна корпорація, ряд добровільних
організацій, держава керує. Але це не означає включення громадських
організацій в систему державного апарату. Громадські організації — це не
“філіали” держави, а самостійні ланки політичної системи, які мають свої
самостійні функції, своє соціальне призначення. Всі завдання повинні
вирішуватися шляхом врахування заходів по державній лінії і по лінії
різних громадських організацій, причому діють вони не ізольовано, а в
тісному зв’язку і при постійній взаємній підтримці.

Так, наприклад, молодіжна організація — самостійна суспільно-політична
організація, яка використовує своїх членів в практичному управлінні
державними і суспільними справами, формує покоління різнобічно
розвинутих людей. Молодіжні організації користуються правом широкої
ініціативи в обговоренні і постановці перед відповідними організаціями
питань роботи підприємств, установ, приймають безпосередню участь у їх
вирішенні, особливо, якщо вони стосуються праці, побуту, обучу і
вихованню молоді.

На жаль, до недавнього часу профспілки, кооперації, творчі об’єднання
(письменників, художників, архітекторів і т.д.), які в інших умовах
могли б послужити базою для розвитку громадянського суспільства повністю
лишалися б самостійності, входячи в офіціальні структури в якості
“важелів” чи “приводів”, а людина, індивід опинився б вмонтованим в ці
структури в якості якогось незначного “механізму”. Його статус як
громадянина з визначеним Конституцією об’ємом прав і свобод мало що
значив би насправді, із процесу побудови нового суспільства була б
виключена його суть — особистість, як найважливіша історична цінність.

Слід зазначити, що виникаючі в українській діяльності суспільні
організації і рухи враховують у своїй політичній діяльності
фундаментальні людські цінності. Поряд з політичними партіями вони
слугують додатковими каналами вираження інтересів і поглядів,
формулювання потреб в адрес правлячої верхівки. В силу своєї внутрішньої
структури вони були і залишаються практичної лабораторією, так як
підвищують політичне сприйняття і потенціал громадян, формують
політичних лідерів, готують їх до участі у великій політиці і взагалі
стимулюють потяг індивіда до демократії. Але, напевне, найважливіше
полягає в тому, що такі автономні організації стають на шлях початкового
прагнення державної влади до розповсюдження і централізації своєї
держави, до виходу з-під контролю суспільства. Тут вони покликані
забезпечити альтернативні канали проголошення політичних поглядів,
контроль за законодавчою і виконавчою владою.

Відсутність демократичного контролю управляючих над управляючими
майстерно описано Д.Оруеллом в анти утопіях “1984” і “Скотный двор”,
коли всі рівні, але одні, “более равные”, чим інші, заставлять більшість
населення за гарантований мінімум споживання розплачуватися повною
втратою особистої свободи.

В юридичній літературі немає єдиної думки про те чи є трудові колективи
ланкою (компонентом), складовим елементом політичної системи
суспільства. Але більшість авторів вважає, що трудові колективи — ланка
(компонент) політичної системи, включаються в неї, поскільки виступають
активними суб’єктами політичного життя, беруть участь в обговоренні і
вирішенні державних і суспільних справ [20; с.248-249].

Слід погодитись із думкою професора З.Млынаржа про те, що недооцінка
політичної ролі трудових колективів могла б за деякий час відомстити за
себе також, як недооцінка проблематики національностей і їх політичної
ролі. Якщо вони не будуть мати можливості проявити себе як суб’єкт
офіційної політичної системи, то у випадку наростання соціальної
напруженості можуть вийти на політичну сцену (у вигляді масових
забастовок, демонстрацій, нових профсоюзних організацій і т.д.).
Важливою рисою розвитку політичної системи повинен бути пошук способу,
шляхів і форм, котрі б дозволили трудовим колективам здобути статус
реального суб’єкта політичної системи, зняти не тільки проблему
економічного, але й політичного відчуження робітника [31; с.35].

Трудовий колектив виступав у політичній системі в якості своєрідного
суб’єкта, поскільки в ньому можна було побачити всю політичну систему в
мініатюрі. Вирішальне значення, яке надавалося трудовому колективу, було
обумовлено його своєрідністю, як первинної ячейки соціально-політичного
організму. В умовах змінюючого українського суспільства роль трудових
колективів у виробничому, суспільному і державному житті, понижується,
зменшуються можливості для активної участі її працівників в управлінні
підприємствами, організаціями, у втіленні суспільного самоуправління.
Функціонування особистості в трудовому колективі проявляються в різних
аспектах: як члена партії, як члена трудового колективу, як члена різних
громадських організацій. Та й сам принцип побудови громадських
організацій був заснований на виробничо-територіальній ознаці.
Особистість, як член громадських організацій через трудовий колектив,
який очолює адміністрація підприємства, установи, по даний час все ж
бере участь в обговоренні і вирішенні державних і суспільних справ.

“В недавньому минулому, тепер, здається уже безповоротному, на такому
корпоративно-державному принципі була побудована по суті справи вся
радянська державно-громадська система. В ній кожне підприємство,
установа, організація, інститут являлися певного роду корпорацією і
через неї індивід не тільки шукав і знаходив себе як особистість,
здобував суспільно-значущу професію і характерні цінності, але й
долучався до загальнодержавних справ” [28; с.122].

Трудовий колектив, виступаючи основною ланкою політичної системи,
об’єднує різних людей. Саме в ньому на початках співпраці і
взаємодопомоги формуються і закріплюються суспільні відносини,
створюються матеріальні і духовні багатства, забезпечується єдність і
взаємо обумовленість особистих і суспільних інтересів. Тут, в трудовому
колективі здійснюється активна участь особистості в управлінні
державними і суспільними справами, людина формується як особистість.
Ріст політичної свідомості трудящих, їх культурного і професіонального
рівня, вдосконалення управління і господарювання в свою чергу створюють
передумови для розширення прав трудових колективів і посилення їх
відповідальності перед суспільством.

Таким чином, взаємодія, взаємозв’язок і єдність частин, які складають
політичну систему суспільства, втілюється безпосередньо особистістю, її
творчою діяльністю, що відповідає завданням широкої, постійної,
неухильної і ефективної участі кожного громадянина в управлінні
державними і суспільними справами [20; с.250].

Отже, трудовий колектив — суб’єкт політичної системи, первинна ланка
суспільства, специфічне об’єднання людей, метою якого є виробництво
матеріальних і духовних благ та забезпечення виробничого самоврядування
на базі різних видів власності. Трудові колективи здійснюють
безпосередній вплив на політику країни, вони — розглядають проекти актів
органів вліди і управління, висувають кандидатів у депутати рад,
заслуховують звіти депутатів, виконавчих комітетів, відділів і
управлінь, вирішують питання про відкликання депутатів, обирають
різноманітні громадські органи тощо. Трудові колективи беруть участь у
всіх питаннях управління виробничою і соціально-культурною побудовою, в
політичному житті суспільства.

Важливим напрямком діяльності трудових колективів є закріплення
дисципліни і законності.

Конституція України та інше законодавство встановлюють принципи і форми
їх взаємодії з державою і громадськими організаціями на основі
врахування інтересів держави, колективу та особистості, виходячи з
пріоритету загальнодержавних інтересів. Трудові колективи є базою для
формування органів держави і громадських організацій.

Держава створює трудовим колективам всі необхідні умови для виконання
покладених на них завдань і втілення ними своїх повноважень.

В боротьбі з правопорушеннями трудові колективи тісно взаємодіють з
органами внутрішніх справ, особливо при проведенні правовиховної і
профілактичної роботи по попередженню правопорушень [41; с.154].

Важливе значення у політичній системі України на сучасному етапі
посідають органи місцевого самоврядування. Під місцевим самоврядуванням
розуміється право місцевих територіальних громад — жителів села чи
добровільного об’єднання у спільну громаду жителів кількох сіл, селища
та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Місцеве самоврядування в нашій країні має прояв у наданні територіальним
громадам та їхнім органам — радам, владно-управлінських повноважень.
Місцеве самоврядування є формою залучення громадян України до участі в
управлінні своїми справами, а тому має розглядатися як здійснення
демократії та політичної самосвідомості на місцевому рівні [17; с.44].

Правові форми взаємодії держави і комерційно корпорації.

Корпорація — це добровільне (на основі договору) об’єднання людей з
метою виконання якої-небудь соціально-корисної діяльності, воля якого
визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу,
і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від
свого імені. Це визначення є загальним для об’єднань громадян —
комерційних і некомерційних.

Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм —
чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має
принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації
одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або
одержують дотації і кошти від держави.

Комерційні корпорації створюються для виконання діяльності, яка
приносить прибуток, тобто підприємницької діяльності. Це об’єднання не
лише людей, але й капіталів (майна). У сучасному законодавстві інших
країн досить докладно регламентуються різні сторони бізнесу, включаючи
активність багатоманітних громадянських асоціацій підприємців (спілок
підприємців, торгово-промислових палат, спілок роботодавців, лобістських
асоціацій та ін.). Чинні конституції світу набагато частіше говорять про
спілки підприємців (безвідносно до їх видів), ніж про окремі види
підприємницьких організацій.

Колективне утворення стає корпорацією, якщо набуває статусу юридичної
особи. Статус юридичної особи суб’єкт підприємницької діяльності в
Україні одержує після державної реєстрації або у виконавчих комітетах
міських, районних (у місті) Рад народних депутатів, або в органах
державної адміністрації, а також після присвоєння йому в органах
державної статистики ідентифікаційного коду і включення до Єдиного
Державного Реєстру Підприємців і Організацій України.

Комерційні корпорації займаються бізнесом, який може мати для
суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. У силу цього держава
змушена впливати на бізнес. Ринок у сучасному світі давно вже не є
механічним породження приватної власності. Правила для суб’єктів ринку,
керуючись об’єктивними законами економіки, встановлює держава.
Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспільних
результатів (економічний ріст, зниження інфляції, безробіття) — складові
економічної функції держави.

Необхідність управління бізнесом, його планування — головне завдання
держави. Існує система державних засобів управління, що підтримують усю
систему бізнесу, систему комерційних корпорацій. В Україні розроблена
Програма державної підтримки підприємців (1993р.). Відповідно до ст.42
Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції.

Корпорації зобов’язані діяти з врахуванням певних правових рамок,
встановлених державою для комерційного регулювання.

Щодо співвідношення релігії та політики, то це є однією з найскладніших
проблем сучасності. Її актуальність політична, правова, економічна,
світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів,
політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей,
індивідів. Вирішується ця проблема неоднозначно.

Взаємодія політики і релігії на різних етапах історії зумовлена
спільністю багатьох сторін їх існування та функціонування. Політика і
релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все
суспільство, всі соціальні спільноти. Політика і релігія неминуче
перехрещуються.

Основною сферою зв’язку і взаємодії політики і релігії виступає держава
і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що
видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви,
можливість її участі в житті суспільства та держави. Постійно виникають
суперечності між державою-суб’єктом політичної влади, і церквою —
соціальним інститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних
проблем, на право оцінки внутрішньої та зовнішньої політики держави, на
здійснення політичного і морального впливу на віруючих, на масову
свідомість.

Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну
функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною,
інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі
функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи,
політичну організацію суспільства; церква впливає на політику державної
влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква
політично впливає на віруючих (частково і не віруючих) багатьма
каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та інші), де
викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і
бідними, про ставлення до державної влади, до її глав — царів та інших
монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через
церковні проповіді священники по-своєму тлумачать священні книги у
світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини,
що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і
заяви церковних об’єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики
держави викладають свою думку про політичні події тощо. За допомогою
розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси
віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні
видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню;
суспільно-політична діяльність церковних об’єднань, їх представництво в
органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії,
вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з
державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що
виникли на релігійній основі.

В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають і діють
різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується
пріоритет держави, її панівна роль у ставленні до церкви. Панівна роль у
ставленні держави до церкви характерна для всіх сучасних держав крім
ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише
деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому
пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в
Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище
церкви в державі: державна церква і церква, відокремлена від держави.

Зрозуміло, що в більшості країн світу існує нерозривний зв’язок політики
та релігії . але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють
політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою
політикою, не бере в ній участь, тому що це мирська сфера життя, що
немає відношення до духовної сфери, здійснюваною церквою. З початку 90-х
років ХХст. Православна і католицька церква забороняють священикам
займатися політичною діяльністю, перебувати членами виконавчої та
законодавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх,
обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. І в
ряді зарубіжних країн депутатами стають священики, як активні суспільні
діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному із звернень
Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що
“церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з
якоюсь політичною силою, ані “правою” ані “лівою”, і може вести діалог з
будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об’єднання в
служінні добру людей”.

Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і
безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне
підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації в
підтримку певного політичного напряму. Зокрема, для Ватікану фіктивна
нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної про капіталістичної
позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що
примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито
стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру
прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, здійснюючи немовби
загальнолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через
посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з
боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни , особливо в
період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування.
Верхи держави, що правлять, прагнуть використати релігію, її вплив,
перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко суперечній інтересам
віруючих. Цю мету переслідує і керівництво України, і не без успіху,
зустрічаючи відповідну політичну реакцію з боку православної церкви.

Зазнаючи впливу прогресивних рухів сучасності церква робить певні
висновки. Багато церков беруть участь в актуальній, на даний час,
миротворчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних центрів
боротьби за мир виступає християнська Мирна конференція, що об’єднує
православні та протестантські рухи прихильників миру (резиденція в
Празі). На загально християнських конгресах релігійні православні
протестантські організації прийняли ряд важливих рішень і заяв,
закликали священнослужителів, всі прогресивні сили світу до боротьби
проти гонки озброєнь, за збереження і зміцнення розрядки міжнародної
напруженості і недопущення “холодної війни” між країнами. Дії стали
разючим контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою
церкви. Починаючи з 80-х років ХХст. з ініціативи російської
православної церкви в Москві проведено три всесвітніх конференції,
девізом яких стало: “ Релігійні діячі за міцний мир, роззброєння і
справедливі відносини між народами”, “Релігійні діячі за врятування
священного дару життя від ядерної катастрофи”, “ За без’ядерний світ, за
виживання людства”. Активні дії миролюбних, в тому числі і церковних сил
відіграють важливу роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють
використанню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню суперечностей
між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій, всіх віруючих
для забезпечення міцного миру на Землі [30; с.508].

З свого боку держава захищає права і законні інтереси релігійних
організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і
світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію
або не сповідують її між віруючими різних віросповідань та їх
релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та
внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать
чинному законодавству.

У Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”, зокрема
в ст.5 зазначається, що держава не втручається у здійснювану в межах
закону діяльність будь-яких організацій створених за ознакою ставлення
до релігії.

Релігійні організації не виконують державних функцій, вони мають право
брати участь у громадському житті, а також використовувати на рівні з
громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Вони також не беруть участь у діяльності політичних партій і не надають
політичним партіям фінансової допомоги, не висувають кандидатів до
органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих
кампаній кандидатів до цих органів.

Щодо співвідношення держави та церкви в Україні, то на думку деяких
вчених сучасний етап в життєдіяльності православної церкви бере початок
з перебудови, приблизно з середини 80-х років. В основі нових підходів
державних органів до релігії лежало поперед визначення помилок концепцій
та дій, широко розповсюджених в період Радянської влади. По-перше,
відділення церкви від держави трактувалося як відділення її від
суспільства і тому її функції законодавчо обмежувалися винятково
відправленням релігійного культу. Тепер церква зізнається не тільки
релігійною установою, але й соціальним інститутом, покликаним до
виконання важливих суспільних функцій, що виходять за межі релігії і
традиційно притаманних церквам всього світу. Пор-друге, релігія
розглядалася Радянською владою, як чужорідний елемент в суспільному
організмі, що підлягає витісненню і відмиранню. А звідси випливала
дискримінація церкви в тому числі й віруючих у повсякденному житті.
Тепер релігія набула справедливого розуміння як одна з рівноправних форм
суспільної свідомості і важливий елемент національної культури, що
відображає погляди почуттів мільйонів людей. Держава визнала
необхідність створення сприятливих умов для задоволення релігійних
потреб віруючих та виконання своїх функцій церквою.

Почало виникати та діяти багато нових релігійних навчальних закладів
різних рівнів для підготовки священиків і богословів. Церква володіє
правом власності і статусом юридичної особи, створює необхідні їй
підприємства і організації, свої виробництва і друкарні,
культурно-просвітницькі суспільства, недільні школи, бібліотеки і
читальні, крамниці для продажу релігійної літератури, видає багато
десятків газет, журналів, використовує для своє мети і загальні засоби
масової інформації. Церква має опорні пункти в сфері охорони здоров’я і
соціального забезпечення. Тисячоліття Хрещення Русі відзначалося в усій
країні не тільки як церковна, але й яку державна подія великого
масштабу. Різдво і Пасха стали державними святами. Найрізноманітніші
громадянські події, особливо урочисті акти супроводжуються церковним
освяченням — відкриття нових підприємств або цехів, проведення ярмарків,
конференцій, спуск на воду нових кораблів, багато іншого, як і в
царський період, благословляється молитвою священника з окропленням
об’єкту “святою” водою.

Демократична, правова держава повинна однаково ставитись до релігії, не
надавати жодній із них будь-яких переваг або привілеїв, рівно
застосовувати до них законодавство про свободу совісті і віросповідань.
Необхідно суворо охороняти світський характер держави від втручання
релігій, протидіяти клерикалізації суспільного життя, несумісного з
інтересами населення — віруючих і невіруючих. Тільки при старанному
дотриманні законодавства і конституційності держава спроможеться
забезпечити лояльне співробітництво і невіруючих у боротьбі за
поліпшення умов віруючих, за моральне оздоровлення суспільства, за
зміцнення справжньо-демократичних основ розвитку [30; с.224-226].

Висновки

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства
внаслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції
державно-організованого суспільства політична система стає більш
складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування
завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем
економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими
чинниками.

Політична система є центральною проблемою різних наук, зокрема правової,
політичної, соціологічної та ін. Вона дає загальне, цілісне уявлення про
організацію та функціонування політичного життя суспільства, його
структуру тощо.

Матеріальною основою політичних систем є економічні зв’язки. Вони в свою
чергу обумовлені суспільним поділом праці, в рамках якого набувають
стійкості і стабільності політичні відносини. Але це не означає, що в
таких межах виникають державні організації, а саме в них вони стають
найбільш оптимальними.

Існують різні підходи у дослідженні політичної системи однак не
дивлячись на їх багатоманітність, можна уявити, що вона виступає
складним комплексом відносин між класами, націями, іншими соціальними
групами і організаціями, особистостями і їх політичними інститутами.

Зокрема існують такі підходи у дослідженні політичної системи, як:
інституціональний, функціональний, регулятивний, комунікативний,
особистісний та інші.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Для того, щоб
правильно визначити структуру політичної системи необхідно знайти
критерії відбору ї елементів.

В залежності від критеріїв поділу, до структури політичної системи
входять:

суб’єкти (носії) політики;

політичні норми та принципи;

політичні відносини (стосунки);

політичні погляди — політична свідомість та культура;

зв’язки, що об’єднують названі компоненти.

Більш детальна характеристика елементів політичної системи дається в
дипломній роботі, зокрема в першому розділі.

В політичній системі особливе місце належить державі, яка надає їй
цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи.
Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління,
розпорядження ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.

Роль держави в організації суспільства і здійсненні політичної влади
зумовлена тим, що вона є центром, ядром політичної системи суспільства.

Держава виступає, як особлива ланка в структурі політичної системи. Її
роль і місце в цій системі не ототожнюються з місцем і роллю, з однієї
сторони правлячою партією, а з іншої — інших ланок цієї системи.

Держава є не просто найголовнішим об’єднанням громадян, об’єднанням всіх
без винятку громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в
політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової,
професіональної та іншої приналежності. Держава є виразником їх
загальних інтересів.

Говорячи про місце і роль держави, як особливої ланки в політичній
системі суспільства важливе значення має розкриття характеру взаємодії
держави з громадськими організаціями, який розкривається в третьому
розділі.

Говорячи про взаємовідносини держави і громадських об’єднань, необхідно
завжди пам’ятати, що це двохсторонні відносини. Більшість із них
опосередковується відповідними нормами права, набуваючи в залежності від
того різний характер (державно-правовий, громадсько-правовий,
адміністративно-правовий і т.д.). Деякі відносини ще не мають правового
вираження, що, звичайно, потребує подальшого вдосконалення законодавства
про об’єднання громадян, їх правового статусу, дослідження питань по
таких напрямках, як межі втручання держави в діяльність громадських
організацій, суспільні організації як суб’єкти прав і обов’язків тощо.

Зокрема дається характеристика механізму взаємодії держави з політичними
партіями, профспілками, трудовими колективами, молодіжними
організаціями, різними суспільними рухами тощо.

Слід сказати, що виникаючі в українській діяльності суспільні
організації і рухи враховують у своїй політичній діяльності
фундаментальні людські цінності. Поряд з політичними партіями вони
слугують додатковими каналами вираження інтересів і поглядів, формування
потреб в адрес правлячої верхівки.

Сучасні держави демократичного типу створюють всім учасникам політичної
системи всі необхідні умови для виконання покладених на них завдань і
втілення ними своїх повноважень.

З ухваленням Конституції в нашій країні починається новий етап побудови
правової держави. Спільними зусиллями нам необхідно створити
громадянське суспільство, в якому людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність стали б найважливішою соціальною цінністю, а забезпечення прав
і свобод людини визначали б діяльність держави і були б її головними
обов’язками. Не людина для держави, а держава для людини — під таким
гаслом повинні створюватися політична, правова і соціальна система нашої
держави. Елементом такої системи є діяльність громадських організацій,
що створюється для здійснення і захисту прав і свобод людини.
Конституційні гарантії діяльності громадських організацій дають підстави
для активізації діяльності громадських утворень, покликаних сприяти
своїми діями, утвердженню демократичних принципів у житті суспільства.

Люди об’єднуються для того, щоб опанувати державну владу повністю або
частково на різних рівнях і потім, через своїх представників втілювати в
життя цю суспільну концепцію, яку вони для себе уявляють.

Список використаних джерел

Конституція України від 28 червня 1996р.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23
червня 1991р., ВВР №25, 1991р.

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992р., ВВР,
1992р., №34.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня
1997р.

Закон України “Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності”
від 15.09.1999р. Із змінами і доповненнями від 07.12.2000р.

Андреев С.С. Политическая система и политическая организация общества //
Социально-политические науки. 1992, №1.

Андрусяк Т. Теорія держави і права. –Львів, 1997.

Бобик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної
молоді. –Київ: А.Л.Д., 1996.

Белов Г.А. Политология. Учебное пособие. –М.: Наука, 1994.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання,
1993, №1.

Гелів С., Рутар С. Політологія. –Київ: Знання, 1999.

Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні. //
Політична думка. 2002, №1.

Жовніренко П. Діяльність громадських організацій: корисні поради //
Соціальна політика і соціальна робота. 2000, №3/4.

Журавський В. Політичні об’єднання громадян України як суб’єкти
політичного процесу // Нова політика. 1996, №1.

Клименко С.В., Чичерин А.Л. Основы государства и права. –М: Зерцало,
1998.

Копейчиков В.В. Теорія держави і права. –Київ: Юрінком Інтер, 2002.

Кравчук М.В. Теорія держави і права. –Тернопіль: Економічна думка, 1999.

Кулик В. Профспілковий рух України: проблеми та перспективи // Нова
політика, 1996, №6.

Манов Г.Н. Теория государства и права. –М: Издательство БЕК, 1996.

Марченко М.М. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х
томах. Том 1. М.: Зерцало, 1998.

Млынарон З. Трудовой колектив как субъект политической системы. //
Коммунист, 1990, №18.

Молодь. Громадські організації. Громадянське суспільство. Матеріали
міжнародної наукової конференції 27-28 вересня 2001р, –К.: Міленіум,
2001.

Нерсесян В.С. Юриспруденция: введение в курс общей теории права и
государтва, –М.: Норма -ИНФРА, 1998.

Основи держави і права України. Під ред. Й.Г.Богдан, Н.Б.Болотіна.,
–Львів, 1993.

Основы государства и права. Под ред. В.А. Ржевского и В.Т.Гайкова.
–Ростов на Дону: Феникс, 1995.

Основи держави і права. За ред. А.М.Колодія, А.Ю.Олійника. –Київ:
Либідь, 1997.

Основы государства и права Под ред. О.Е. Кутафина. –М.: Юристь, 1998.

Поздняков Э.А. Философия государства и права. –М., 1995.

Політологія. За ред. Бабкіної О.В., Горбатенька В.П., –К.: Видавничий
центр “Академія”, 1998.

Політологія: наука про політику. За заг. ред. В.Г. Кремень, М.І.Горлач.
–Київ-Харків: Єдінорог, 2001.

Проблемы теории государства и права. Под ред. Алексеева С.С., –—–М.:
Юридическая литература, 1985.

Проблемы теории государства и права. Под ред. Алексеев С.С., –М.:
Юридическая литература, 1987.

Проблеми й перспективи співпраці громадських організацій та політичних
партій: Матеріали конференції. –К.: Міленіум, 2002.

Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Городянка,
1993.

Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова
держави, 1993, №7.

Світовий конгрес українських юристів. Міжнародна фундація виборчих
систем. Семінар — розвиток недержавних організацій через правові
реформи. Київ 28-29 серпня, 1996р.

Сидоренко О. Сучасний стан і перспективи громадських організацій. //
Соціальна політика і соціальна робота, 1999, №2.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. –Харків: Консул, 2001.

Сунгуров О. Організації — посередники в структурі громадянського
суспільства. // Політична думка, 1999, №4.

Сурилов А.В. Теория государства и права. –Киев-Одесса: Выща школа, 1989.

Теория государства и права. Под ред. В.М.Курицин, З.Д.Иванова. –М.:
Юридическая литература, 1986.

Теория государства и права / А.А.Кененов, Э.А.Кузьмин. Под ред.
М.Н.Марченко. –М.: Издательство МГУ, 1987.

Теория государства и права. Под ред. В.А.Козлов, К.Е.Ливанцев.
Издательство Ленинградского университета, 1987.

Теория государства и права. Курс лекцій. Под ред. Н.И.Мотузова,
А.В.Малько, –Москва: Юристь, 2000.

Участь профспілок у політичному житті України / Ред. С.Коропчук. –К.:
Український незалежний центр політичних досліджень, 2002.

Фарукшин М.Х. Политическая система общества // Социально политические
науки, 1991, №5.

Фатхулин Ф.Н. Проблемы теории государства и права. –Казань: Издательство
Казанського Университета, 1987.

Філософія. Під ред. І.Ф. Надольного. Київ: Вікар, 1997.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права, 1996.

Чиркин В.Е. Легализация и легитимизация государственной власти //
Государство и право, 1995, №8.

Шабров о.Ф. Политическая система: демократия и управление обществом //
Государство и право,. 1994, №5.

Якушин В.М. Політична система і політичний режим / Україна
посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного
розвитку // Політична думка, 1993, №1.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи