Реферат

на тему:

“Держава і право –

як історичне надбання людства”

Сучасне людство неможливе без існування таких інститутів як держава і
право. Адже вони на сьогоднішній день виступають гарантами соціального
та економічного порядку існування, розвитку цілого суспільства.

Важко переоцінити важливість виникнення таких надбань як держава і
право. Спробуємо зробити короткий огляд, як це відбувалося.

У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати
додержавним суспільством, яке поетапно було:

— праобщиною (первісне людське стадо);

— родовою общиною;

— селянською общиною.

Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх
суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період
існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли
штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і
життєзабезпечення. Люди об’єднувалися в колективи, збудовані на
кровнородинних зв’язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної
організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки
колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були
примітивними, а продуктивність праці — низькою, родова община
користувалася усім спільно — мала спільну власність, рівномірний
розподіл засобів до життя (дільба порівну).

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат),
вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за
материнською лінією. Роди об’єднувалися у племена в результаті шлюбних
зв’язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили
таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

Ознаки первісного суспільного самоврядування:

(1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і ґрунтувалося на
кровних зв’язках;

(2) суб’єкт і об’єкт управління збігалися;

(3) органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх
членів роду (чоловіків і жінок), та старійшини, що обиралися ними;

(4) суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на
зборах;

(5) влада старійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників
(обиралися тільки на період воєнних дій) грунтувалася на авторитеті,
досвіді, повазі. Плем’я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя;

(6) посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з
усіма і одержував свою частку, як усі;

(7) відмінностей між правами і обов’язками у членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була
відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх
членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам
без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства, їхнє
виникнення пов’язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності
(засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата,
оволодіння навичками обробки металів);

3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження
багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя
родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою
здобуття додаткового продукту). Жіночий рід змінюється чоловічим
(патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за
материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб.
Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами
роду. З появою сім’ї почалося розкладання родової общини. Виникла
селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім’ям, їх
главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів,
стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої
в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства.
Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньородова)
стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які
«спеціалізувалися» на виконанні загальносоціальних справ
(адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше
проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість
гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на
світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну.
Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З’являється
племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює
управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у
власних, групових, класових інтересах.

Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати
життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній
владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які
займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований
примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в
державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була «військова
демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові
додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають
сили).

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов’язана з його
ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов
розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням
суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його
соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов’язкових
соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в
результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи
(класи);

4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і
загарбницьких;

5) необхідність організації значних суспільних робіт, об’єднання з цією
метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави,
котрі відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу,
здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства,
забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших
загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави
особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським
суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не
однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення
іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці
організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу.
Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком
громадянського суспільства усе більшого значення набувають
загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення
суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у
неокапіта-лістичних і неосоціал істинних державах, у тому числі в
Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки
зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку
громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних
цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні
суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий
рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

— держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом
насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського
компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського
суспільства;

— держава у своїй діяльності широко використовує такі
загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок,
висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності
всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних
поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що
представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається
соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й
цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки
виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких,
феодальних, буржуазних. Більш тогб, у сучасних державах (внаслідок
втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж
ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава
припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт
права — є вільною, автономною особою (див. главу «Соціальна правова
держава»).

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку
потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне
регулювання. Регулювати — значить спрямовувати поведінку людей, їх груп
і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють
два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки
конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування
поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, моделей, що
поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного
соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення
(виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були
норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті
багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право —
система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї грунтувалися на природно-природній необхідності і мали
значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації
господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів
роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була
підтримка і збереження кревнородинної сім’ї. Це були «мононорми», тобто
нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи,
найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали
«первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах
протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих
племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік
обов’язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не
мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу
роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності
усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм
було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське
співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного
вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як
автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх
власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися
добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою
суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів
роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався
примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з
роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу»
— обов’язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом
найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі
способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов’язування (лише в
зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів
тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх
плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін.
Позитивне зобов’язування мало на меті організувати необхідну поведінку в
процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ,
виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов’язування),
які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя
— витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі
один на одного і був викликаний такими причинами.

1. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної
власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю
закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них
стійких і гарантованих економічних зв’язків, умов для економічної
самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в
умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної
санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати
втілення їх у життя.

4. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна
шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих
суб’єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює
можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов язано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя
суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми
домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний
регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого
порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і
стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам
первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне
право, що формувалося, визначальною рисою якого став державий примус.

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або
визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально
закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до
суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення
країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до
примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право
з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у
світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей,
установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала
свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не
можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві
свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають
обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою
право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських
взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від
справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою
конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів
«користування свободою». Нерівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі,
єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало
становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно
віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті,
кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право
містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може
бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій.
У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається
воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені
не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не є застосовним принцип
правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не
виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс
інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і
покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи
характеризує зміст права, а загальнообов’язковість права, що
засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка
має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному
порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити
сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи
писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та
справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи
і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та
справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права
до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності,
принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра
(регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні
суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,
засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У
нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних
узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні
зобов’язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між
свободою і несвободою на певному ступені суспільного професу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,
стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,
постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх
визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко
знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи,
обов’язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення.
Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення
формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність
принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені.
Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,
несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне
виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні
найважливіше і найнагальні-ше завдання — відновити і зміцнити
системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів
розірвала системоутворюючі зв’язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і
індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється
воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та
індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та
компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану
поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння
волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,
засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право
виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх
законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та
індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості,
свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені
правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни.
Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому
виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно
має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,
свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні
правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права
додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього
переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише
тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм
містить у собі державний легальний примус, різні організаційні,
організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи
державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.
До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть
застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів—
дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава
забезпечує загальнообов’язковість норм права.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних
відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових
(групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри
свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята
до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними
умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його
класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне
значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження
інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як
вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При
цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний
аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й
внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин
через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та
справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —
спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний,
регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший
аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито
приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при
феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для
поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності —
формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни,
що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни
в змісті права.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,
соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається
незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним
регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які
розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Отже, як бачимо, важливість держави і права важко переоцінити. Їх можна
сміло віднести до найбільших суспільних надбань.

Використана література:

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — 656с.

Похожие записи