РЕФЕРАТ

на тему:

“Держава і право феодальної Англії”

Держава і право феодальної Англії.

Британські острови були заселені кельтами-бритами, які жили в умовах
первісного ладу. У середині І ст. Британія була завойована римлянами,
але на початку V ст. вони були змушені її залишити. Починаючи з III ст.
на Британію нападають германські племена англів і саксів, і після того,
як з островів виведено було римські війська, вони посилюють свої напади.
У жорстокій боротьбі місцеве населення було частково знищено, а частково
відтіснено на захід і північ острова. Отже, завойовники не змішались з
місцевим населенням, а поселились суцільною масою.

Тривала боротьба з місцевим населенням сприяла посиленню королівської
влади у англів і саксів. У VI ст. виникло декілька держав. З кінця VIII
ст. Англія стає об’єктом нападу з боку датчан і норвежців, і у XI ст.
нею управляє датська династія королів. У 1066 р. герцог Нормандії
Вільгельм вторгся в Англію і після успішних військових дій став королем.
Так закінчився англо-саксонський період англійської історії.

У період завоювання Британії англо-сакси проживали родовими громадами.
Основним їх заняттям було землеробство. У подальшому панівною формою
стала сусідська громада. Панувало громадське землеволодіння. У
результаті феодалізації з’являються наділи землі, що стають власністю
сім’ї. Зустрічаються великі земельні володіння.

Найчисельнішим класом Англії були вільні керли — повноправні громадяни.
До панівного класу відносились керли, які мали чималі земельні наділи і,
навіть, володіли рабами та мали напівзалежних людей-летів, які сидячи на
їх землі, платили оброк.

Вільна людина могла стати рабом, продавши себе у рабство, а також
заборгувавши. Рабство в Англії було досить розвиненим. Одні із рабів
обробляли землю, інші знаходились при дворі. Раб міг викупитися на
свободу.

Із зміцненням приватної власності земельні наділи подрібнювались.
Економічне становище керлів почало погіршуватись (із-за воєн, тяжких
повинностей, штрафів), і вони були неспроможні відбувати військову
службу. Тому військова служба поступово стає справою знатних осіб І,
таким чином, виникає військовий стан населення. За свою службу вони
одержують не тільки пустопорожні землі, але й заселені. Розвивається
протегування і держава його зміцнює. В одному з пам’ятників права —
правді короля Ательтана (X ст.), ми знаходимо вимоги, щоб кожна вільна
людина мала лорда. Разом з тим, лорд відповідає за поведінку людей, які
знаходяться під його захистом. Закон короля Едмунда (біля 943 р.)
встановлює, що кожен лорд «відповідає за своїх людей і за всіх, хто
знаходиться на його миру і на його землі». До лордів переходить право
юрисдикції. Отже, значна частина людей у результаті двох паралельних
процесів — комменданції (знизу) і пожалування королівською владою тих
або інших прав (зверху), а також надання земельних володінь у вигляді
бенефіція (за умови відбування військової служби), стала залежною.

На IX ст. англо-саксонський державний устрій набув такого вигляду: село
(вирішувались питання сівозміни, випасу тварин), сотня (розкладка
податей між селами, розгляд судових справ, укладання угод), графство
(розкладка податей між сотнями, питання оборони, розгляд цивільних і
кримінальних справ). Вищою установою був вітенагемот — збори «мудрих»,
які складалися із короля, єпископів, вищих сановників двору,
королівських дружинників, представників знаті. Вітенагемоту належало
право обрання і повалення королів. Не дивлячись на це, королівська влада
залишалась досить сильною до кінця англо-саксонського періоду.

Короля було визнано верховним власником землі, а землеволодільців — її
держателями або безпосередньо від короля, або через інших держателів.

На відміну від порядків, що склалися на континенті Західної Європи,
військову службу мали відбувати королю не тільки його безпосередні
васали, але й ті, хто були держателями цих васалів. Стосовно юстиції, то
англійські феодали не мали тих прав, які мали феодали на континенті —
вони не мали права «вищої юрисдикції», тобто права застосовувати смертну
кару. Королівській владі вдалося досягти того, щоб скарги на рішення
феодальних судів подавались не у вищий суд феодалів, а у королівські
суди.

У XIII ст. в Англії утворюється станово-представницька монархія. Ще за
короля Генріха І (1100—1135 pp.) королівська влада була ослаблена. Він
змушений був піти на компроміс із феодалами і дарувати їм «хартію
вільностей», у якій зобов’язувався не зловживати стосовно церкви,
лицарів та іншого вільного населення. За Іоанна Безземельного (1199-1216
pp.) боротьба феодалів проти королівської влади загострилася. До великих
феодалів (баронів) приєднуються дрібні землеволодільці (лицарі) і
міщани, а також церква. Такий союз був викликаний невдалою як
зовнішньою, так і внутрішньою політикою Іоанна Безземельного, зокрема,
різного роду поборами. Барони, а також лицарі і міщани, скориставшись
складним становищем короля під час його зіткнень з папою і боротьби з
Францією, змусили його прийняти їх умови. Ці умови знайшли своє
відображення у виданій королем «Великій Хартії вільностей» (1215 p.).
Хартія підтверджувала права феодалів і захищала їх від свавільних і
високих зборів, від зловживань опікою над майном неповнолітніх і т.ін.
Права короля на стягнення феодальних платежів були обмежені строго
певними випадками. Було передбачено захист вотчинних судів у справах
вільних держателів від втручання королівських судів.

Стосовно лицарів, то в хартії барони зобов’язувалися не брати від своїх
васалів поборів без їх згоди, окрім звичайної феодальної допомоги, і не
змушувати їх виконувати повинності у більшому розмірі, ніж ті, що
передбачені за звичаєм.

У хартії підтверджується право купців вільно виїздити і в’їздити в
Англію, вести торгівлю без обмежень. Встановлювалась єдина міра і вага.

Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати їх непосильними поборами, і
не розоряти їх штрафами.

Особливої уваги заслуговує стаття 39 хартії, в якій стверджувалось:
«Жодна вільна людина не буде затримана або ув’язнена, або позбавлена
майна, або оголошена поза законом, або вигнана, або якимось іншим
способом знедолена, і ми (король) не підемо на нього і не пошлемо на
нього інакше, як тільки за законним вироком рівних йому (його перів) і
за законами країни». Дослідники зауважують, що під поняттям «вільна
людина» розумівся феодал, а принцип суду рівних — чисто феодальний
принцип. Проте, у подальшому поняття «вільна людина» стало включати
формально кожного вільного жителя Англії. Розширене тлумачення цієї
статті поширило її дію під кінець XIII ст. на все населення Англії.
Отже, дана стаття стала важливим фактором у розвитку англійського права.

У випадку порушення королем хартії, баронам було надано право вдаватись
до силового примусу.

Союз баронів, лицарів, міщан і селян незабаром розпався. Але непомірні
податкові вимоги короля Генріха IV (1216— 1272 pp.), пов’язані з його
зовнішньою політикою, його зловживання і притиснення, викликали нові
зіткнення королівської влади з баронами. У 1258 р. барони скликали раду
— парламент, який прийняв проект перебудови державного управління. Ці
так звані «Оксфордські провізії» передавали управління Англією особам,
що обиралися баронами. З 1295 р. у роботі парламента почали брати участь
представники міст і графств.

Отже, під кінець XIII ст. в Англії виникає монархія, яка обмежується
становим представництвом. З середини XIV ст. стани засідали окремо —
виникає палата лордів (верхня палата) і палата громад (нижня палата).

Спочатку парламент не стільки брав участь у законотворчій діяльності,
скільки порушував питання про видання королівською владою законів,
бажаних для нього (подавав петицію). На початку XV ст. палата громад
вирішила, що вона не лише клопочеться, але й дає згоду на видання
закону. У подальшому клопотання парламента набули форми готових
законопроектів, які король міг затвердити або відхилити. Так виникло
право законодавчої ініціативи парламента.

Королівська влада прагнула до відновлення попереднього становища.
Кульмінаційним пунктом боротьби королівської влади з парламентом було
видання у 1539 р. статута такого змісту: «Віднині укази, видані королем
за участю його ради, будуть мати таку ж обов’язкову силу, як і закони».
Але у 1547 р. парламент відмінив цей статут. У подальшому конфлікти між
королівською владою і парламентом загострювались.

У період завоювання англо-саксами Британії у них панувало звичаєве
право. Роз’їздні королівські судді, здійснюючи судочинство, керувались
місцевими звичаями, про які вони дізнавали через присяжних. Повертаючись
у Вестмінстер — резиденцію вищих судів Англії, вони відбирали кращі у
масі місцевих звичаїв. Тим-то практика королівських судів стає джерелом
«загального права» Англії. Умотивовані судові рішення стали фіксуватись
у збірниках судових протоколів, а щоб вони могли використовуватись для
загального керівництва, їх заносили до «Щорічника», який видавався до
середини XVI ст. Ці рішення також були джерелом англійського права. У
період абсолютизму (XV— XVII ст.) визнання практики, за якою загальний
принцип дії і застосування права, встановлений і визнаний одним із вищих
судів, набуває значення прецедента, і всяка аналогічна справа мала
вирішуватись з посиланням на нього.

Поява нових економічних і суспільних відносин вимагала швидкого
вирішення судових справ. Тому з середини XIV ст. канцлер за дорученням
короля починає розглядати скарги на рішення Вестмінстерських судів. Його
рішення базувались на тому, що, на його думку, було «справедливим для
даного випадку», тому-то такий суд стали називати «судом
справедливості». Рішення лорда-канцлера мали також значення прецедента.

І, накінець, джерелом права були статути, які приймалися англійським
парламентом. Ордонанси короля також були джерелом права. Певне значення
для судової практики набули роботи відомих англійських юристів.

Початковою формою покарання за неправомірну шкоду у англо-саксів була
кривава помста, а потім штраф. Панувала так звана об’єктивна
відповідальність, яка охоплювала навіть випадкове спричинення шкоди або
ж викликане самозахистом. Поступово під впливом церкві ідея об’єктивної
відповідальності поступається місцем визнанню відповідальності особи, що
вчинила дії тільки за наявності вини, тобто задуму або необережності.

У XVI ст. в англійському кримінальному праві остаточно складається
трьохчленний поділ злочинів: зрада (трізн), тяжкі кримінальні злочини
(фелонії), і менш тяжкі кримінальні злочини (місдімінор).

Окрім Вестмінстерських судів (суд королівської лави, суд загальних тяжб,
суд скарбниці) і канцелярського суду у період абсолютизму з’являються
надзвичайні суди (Зоряна палата) і судові ради у тих районах Англії, де
часто порушувався громадський спокій. Судові ради підпорядковувались
Таємній раді і мали вести боротьбу проти заколотників. Посилюється
значення мирових суддів, до них включають і присяжних засідателів, які
одержують право допитувати свідків і оцінювати докази у справі. Усі
кримінальні справи розглядали роз’їздні або мирові судді. Метою
покарання було устрашіння.

Похожие записи