.

Буржуазні реформи 60-70 рр. в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 5659
Скачать документ

Реферат на тему:

“Буржуазні реформи 60-70 рр. в Україні”

Починаючи з 19 століття в Росії формуються усі потрібні передумови для
буржуазних реформ у Росії. Олександр II 1855-1881), молодий,
ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади
режиму Миколи І. Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом
у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою
відчула нову добу Україна. Уже 1855 року Олександр ІІ дав амністію
членам Кирило-Мефодіївського Братства, які перебували на засланні.
Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи
пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі 1856 року цар Олександер II
офіційно заявив представникам дворянства, що кріпацтво має бути
скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніж дочекатися, коли воно
почне скасовуватися знизу”.

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях
створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи
місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в
Петербурзі. Членами головного комітету були представники від
губерніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, Василь
Терновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком,
обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів
були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім
не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні
забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян,
хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській та
Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів.
Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке
господарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотіли
звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На
Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні
землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили
затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці
проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але
звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян
названо “тимчасово зобов’язаними”, а самий стан — переходовим. Селяни
діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із
садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років,
після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року.
“Положення про звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуже
неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір
цей вагався у зв’язку з різними причинами в різних губерніях і залежно
від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького
маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до
реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в
Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.
Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по
реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх
губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних
губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали “Бібіковські інвентарі”
1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на
селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі,
зменшилося.

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних
селянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні
таких господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий “мировим
посередникам”, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була
посада тимчасова — до введення “уставних грамот”, що встановлювали
відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го
зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління
фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння
армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою
силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874
року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у
віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів:
мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і
судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в
якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані
населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь
сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих
знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: “Земське –
самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному,
економічному й культурному житті України кінця XIX ст.” Земське
самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У
ньому брало участь все населення, що мало земельну власність:
дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала
участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на
загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка
діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу.
Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з
“самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про
санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів,
-акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людності,
незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом
майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної
обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльності земств була освіта. Земства
організували школи: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні,
технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства.
Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм
завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це
було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної
освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке
властиво передало земству все шкільництво на селі.

Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у
різних їх установах влаштовувались люди, які з причини політичної
не-благонадійности” не могли знайти праці в державних установах: лікарі,
вчителі; статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов’язані з
українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І.
Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський
статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О.
Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели-середні
землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато
революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б.
Веселовський, підкреслив, що “тут не було місця для злісної боротьби
кляс”.

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі
землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь
від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної
свідомостк, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність
до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і
земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та
Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське
повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати
можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю.
Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті,
економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних
губерній.

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого
самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60
повітових земських управ. На Правобережній Україні земське
самоврядування було запроваджено у 1911 р. Органи самоврядування у
земських управах: губернські земські збори. Виконавчі органи- губернські
та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три
роки.

Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти,
пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і
закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились
присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та
обвинувачення. Було створено три судові палати : Київська, Харківська та
Одеська. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в
судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв’язували
дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

У 1864 р. почали реформу освіти. За “Положенням про початкові народні
училища” запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої
освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за
навчання була дуже високою. Право вступати до універсітету мали
випускники лише класичних гімназій. Випускники реального училища мали
право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав
на вступ не мали.

У 1865р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи
цензури.

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали
міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий
орган думи- міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи
відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864-1883 рр. ). В Україні утворено три
військові округи ; Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно
змінила армію. Почав діяти новий військовий статут. Загаль військова
повинність (строк служби 6 років, на флоті -7) замінила рекрутцький
набір і службу протягом 25 років.

Фінансова реформа (1860-1864 рр. ) Створено державний банк, введено
державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв,
збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні
каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60-70-х р.р. були обмеженими, непослідовними і половинчатими,
але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни
в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і
міське населання, сільське населення залучалося у промисловість.

Таким чином, не дивлячись на свою обмеженість, реформи 60-70 років, в
тому числі і реформа .1861 року є ключовим моментом на шляху
перетворення Росії в цічому. а також України з феодально-кріпосницької
країни в капіталістичну, обумовили динамічне поширення буржуазних
відносин в усіх сферах суспільства.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося
міські ради — “думи”, членів яких обирало все населення, що платило
податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п.
Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за
господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю,
охороною здоров’я, санітарією, школами.

В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за
специфікою проведення:

1. Общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

2. Подвірне землекористування (Лівобережна Україна).

Реформою було збережено велике поміщицьке землеволодіння.

Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись
торгівлею і промислами, заводити фабрики).

Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом
пересування.

Внаслідок земельної реформи селяни на півдні І сході втратили ЗО % своїх
наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділі на 20 % з метою
привернути селян на свою сторону.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На
Правобережжі викупну плату зменшили на 20 %. Впроваджувалась система
селянського управління: сільські громади об’єднувались у волості,
встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Міське управління дореформенний період будувалось у повній відлов і
днорті з системою кріпосницького господарювання. Центральною фігурою, в
управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував.. в своїх
руках, економічну, адміністративно-судову і політичну владу над своїми
селянами.

На губернському рівні, головною осооою в системі місцевого управління
був губернатор. Наказом 1837 р. губернатори наділялись широким колом
повноважень: поліцейськими, наглядовими, адміністративними,
господарськими та ін.

Наступне місце після губернатора займав губернський, керівник
дворянства, який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські й інші
функції. Повітовий керівник дворянства очолював. Апарат повітових
чиновників.

Дореформена система місцевого управління виражала переважно інтереси
дворянсько-поміщицького класу.

Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи
місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити
неоохідні умови для збереження влади в руках дворян -поміщиків. У
березні 1863 р. спеціально створена комісія підготувала остаточні
проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.

Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого
інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи
проектувалися як місцеві і громадські, які не мали своїх виконавчих
органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний
апарат держави.

Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю
земств. Губернатор у семиденний строк міг накласти вето на будь-яке
розпорядження земського органу, для міністерства внутрішніх справ цей
строк був значно збільшений.

1 січня 1864 р. було затверджено “Положення про губернські і повітові
земські установи”. На них покладалось: завідування капіталом, майном і
грошима земства; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне
земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і
промисловості; санітарні заходи, участь у господарських відносинах у
галузі охорони здоров’я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

– курії повітових землевласників, яка складалась переважно з
дворян-поміщиків, для участі у якій вимагався високий майновий ценз.
Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через
уповноважених;

– міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або
підприємство певного розміру;

– сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була
введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні
збори посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори й земська управа (виконавчий орган, який складався з
голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори
обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи
затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи –
міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870 р. було затверджено “Міське положення”, яке закріпило
систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і
міську думу з міською управою – виконавчим органом Думу і управу
очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді
губернатором або міністром внутрішніх справ.

Усі міські виборці відповідно до майнового (податного) цензу поділялись
на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних у міську думу. Брати
участь у виборах мали право особи, які досяглі 25-річного віку, володіли
нерухомим майном, промисловими чи торговельними підприємствами, а також
ті, які займались дрібною торгівлею. Не брали участі у виборах особи,
які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного
сану, а також ті, що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки
брали участь у виборах через представників. Голосування було таємним.

Дума і управа обирались на чотири роки, половина складу управи
переобиралась через кожні два роки. Міський голова міг призупинити
рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського
віросповідання, які входили до складу управи – не більше однієї третини.
Міським головою не могла бути особа єврейської національності.

У компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних
посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил щодо
завідування міським майном, набуття нерухомого майна в місті, позики.

Як і земські органи, органи міського самоуправління значною мірою
залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з
тим, створення нових органів самоуправлінняЧїприяло становленню
громадсько-політичного і культурного життя, допомагало
торговельно-промисловому розвитку російських міст.

Структуру дореформеної судової системи утворювали різні органи, які
склались історично і робили її складною і заплутаною. Судові функції
виконували і адміністративні органи -губернські правління, органи
поліції та інші.

Розгляд справ у всіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду
сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, органи поліції
провадили слідства і виконували вироки, крім того, могли брати на себе і
судові функції по ”маловажливих” справах.

У листопаді 1864 р. були затверджені і вступили в силу основні акти
судової реформи: Статут кримінального судочинства. Статут про покарання,
які накладаються мировими суддями.

Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих
належали волостні суди, мирові судді і з’їзди мирових суддів, до
загальних – окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові
(за цивільними і кримінальними справами) палати, які розповсюджували
свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (за
цивільними і кримінальними справами департаменти Сенату. Влада цих судів
розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних,
військових,, селянських судів.

Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від
адміністрації, створення сулу загального для всіх станів, рівність всіх
перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд,
виборність (мирових, суддів і присяжних засідателів).

Під час підготовки і проведення реформи, були створені нові інститути
присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність
старих. Змінились функції прокуратури – підтримання обвинувачення в
суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі.

Формування принципів змагальності в судовому процесі покликало створення
нового спеціального інституту – адвокатури (присяжних повірених).

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших актів
засновувалась система нотаріальних контор у губернських і повітових
містах.

В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип розподілу
властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої,
адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом.

Мирові судді, обирались повітовими земськими зборами і міськими думами.
Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на
дану посаду представниками нижчих класів. Крім того, праця мирового
судді не оплачувалась.

З’їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести, а також
приймали остаточне рішення у справах, які розпочали дільничні мирові
судді.

Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили.
Округ поділявся на мирові дільниці, у межах яких діяли мирові судді.

Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи
про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції,
як арешт до трьох місяців, ув’язнення на строк до одного року і штраф на
суму до 300 крб.

У цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ
щодо особистих зобов’язань і договорів (на суму до 300 крб.), а також
справ, пов’язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 крб., позовів
про образу і справ про встановлення прав на володіння.

Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із гр-лови і
членів суду. Новим інститутом, введеним реформою на рівні першої ланки
загальної судової системи (окружних судів), були присяжні засідателі.
Закон підкреслював, що вирок винесений судом за участю присяжних
засідателів, є остаточним.

При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під
наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів, на закріплених за
ними дільницях.

Судові палати розглядали справи щодо скарг і протестів на вироки
окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій
інстанції.

Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення
“прямого змісту законів”, прохання про перегляд за новими обставинами
вироків, що вступили в законну силурі справи про службові злочини (в
особливому порядку судочинства). Департаменти Сенату були касаційними
органами для, всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати
будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням
встановленого порядку.

Незважаючи на свій буржуазний радикалізм, судова реформа з самого
початку несла на собі ряд пережйтісів минулого. Обмеження компетенції
суду присяжних, особливий порядок судочинства щодо посадових осю,
недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації – все це
послаолювало ефективність проведеної .реформи. Нічим не обмежене право
міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень,
стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.

Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх
керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від
розгляду справ, якщо мали політичний характер. Ці та інші вилучення із
загального судового порядку поступово готували грунт котрреформ, які
були здійснені пізніше.

література

Волощечко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в
70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. : Харків. Право,
1999.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі,
1995. стр. 92-95

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994 стр.
8-29.

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ,
1995, стр. 23-58.

Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000, стр.
19-25.

Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001. Ч.1.
стр. 18.

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020