.

Автономія України у другій половині XVII ст.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4529
Скачать документ

Автономія України у другій половині XVII ст.

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті
Б.Хмельницького призвели до того, що територія вільної України була
розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та
Східну, або тогобічну та сьогобічну. Це був не тільки географічний
поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин,
яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю,
особливо він позначився у 1663 p. з обранням двох гетьманів —
лівобережного (І.Брюховецького) та правобережного (П.Тетері).

Юридичне поділ був оформлений Андрусівським перемир’ям ЗО січня 1667 p.,
яке Польща та Росія уклали без участі України. В ньому спеціально
застерігалося, що до Росії входить Лівобережна Україна, а Правобережжя —
до Польщі. Запорізькій Січі судилося перебувати під владою Росії та
Польщі.

У 1686 p. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці
положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією.
Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням
між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої половини XVII ст.
нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю.Хмельницького), друга назва
— Гетьманщина, обумовлювалася її політичною організацією. Правобережжя
залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо
“Великим княжеством Руським”.

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 p. між Польщею і Туреччиною, до
останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам’янцем. А
воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддані під
протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобережну була
очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій
протест: у 1668 p. — при гетьмані П.Дорошенко, у 1676 p. — при
ІСамойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті
населення цих земель підтримувало постійні зв’язки (родинні, економічні,
політичні). У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та
Уманський полки, а у 1675 p. — Корсуньський полк. Через рік
правобережний гетьман П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його
жителями присягнув на вічне підданство Росії. Запорізька Січ після 1687
p. підлягала безпосередньо царській адміністрації. Слобожанщина, де жили
здебільшого переселенці з України, які створили тут полко-во-сотенну
організацію, стала вважатися українською землею.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — полків На
Слобожанщині було створено п’ять полків. Але в адміністративних і
військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському
воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну дуже полегшило
царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної
держави у автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 p.
гетьман Брюховецький “ударив чолом цареві малоросійськими городами”, та
оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав
іменувати себе “Великия и Малыя России самодержець”.

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів
закріплювалися у нормативних актах, перш за все, у так званих,
гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в
особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні
нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з
Росією. Кожен з цих документів називався або ім’ям гетьмана, який
підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті:
другі Переяславські чи Ю.Хмельницького (1659 p.); Московські, вони ж
Батуринські чи І.Брюховець-кого (1665 p.); Глуховські чи Д.
Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самійловича (1674 p.);
Коломацькі чи t.Мазепи (1687 p.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або
скасовували окремі пункти договору 1654 p., a 1659 p. юридичне закріпили
автономію. Слід відмітити, що вже в договорі 1654 р. та історії його
появи була закладена можливість для наступних обмежень вільностей
України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних
пунктів Б.Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя й,
тим самим, ставив правовий статус України, її суспільних верств у
залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях
Мазепи було заявлено про прагнення об’єднати “народ Малоросійський з
великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого
величества державою обще…”

Суспільний устрій. Царат намагався використати господарство України для
обслуговування потреб Росії. У той же час, оскільки економіка України
стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися
про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався
нерівне, переборюючи численні перешкоди, але у цілому — успішно. При
цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою
підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України
горілку та тютюн.

Контраст між господарським становищем Лівобережних українських земель,
що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої,
був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається
загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі
перетворилися у спустошену пустелю. На таке Правобережжя вже ніхто не
зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х pp. був згодний
відмовитися від Правобережної України.

Суспільні структури та правовий статус класів України. Феодали
продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і
гетьмана. У другій половині XVII ст. їх права розширюються рядом владних
розпоряджень. Земельні володіння українських феодалів збільшуються.
Головним джерелом наділення землею було пожалу-вання її гетьманом.
Старшина отримувала рангові маєтності (володіння). Це були землі, які
урядовці одержували за службу згідно з їх посадами. З умовних володінь
рангові маєтності поступово перетворюються на спадкові. До рангових
маєтностей відносився Батурин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової
маєтності перетворився у спадкову землю родини Брюховецьких. Згодом уся
територія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми
земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою,
а у багатьох випадках перевершила її.

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька верхівка прагнула
зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Крупними кріпосниками були
гетьмани. І.Самойлович мав 20 тис. селянських дворів. У І.Мазепи було
100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали
домовилися з царським урядом про повернення селян, які втекли з України
в Росію та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона піддавати їх арешту без
санкції суду і суворі покарання за посягання на їх життя та гідність.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялось від становища
російських феодалів, проте, вони прагнули і юридичне зрівнятися з
останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чина боярина, а члени його
посольства в Москві (500 старшин) були пожалувані у дворяни (Московські
статті). За Глухівськими статтями цар пообіцяв надавати дворянське
звання за поданням гетьмана. Крім того ці статті підтвердили колишні
вільності феодалів, а також пожалування, які вони одержали від
Б.Хмельницького.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Правобережжі за
Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була
зрівняна у правах з українськими феодалами.

Реєстрове козацтво. В другій половині XVII ст. їх число то зменшується,
то збільшується. Якщо за Березневими статтями реєстр був обмежений в 60
тис. козаків, то за Глухівськими статтями він нараховував лише ЗО тис.

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв. У 1674 p.
гетьман І.Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбере
козацьких вільностей, не називатиме реєстровців “мужиками”, що російські
війська не будуть розміщуватись у дворах козаків і брати їх у
провідники. Реєстровці мали право “…держати вино, пиво і мед, а
продавати вино бочкою на аренди і куда хто хоче, а пиво і мед вільно
продавати гарцом…”. Належність до реєстрового стану не передавалася у
спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не
відбирав козацького майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян стало помітно
погіршуватися. Феодально залежний селянин був зобов’язаний “звиклим
послушанием”. Основні його обов’язки полягали у сплаті ренти феодалові
та податку у військову казну — “общевойсковую скарбницу”. Податки йшли
на утримання адміністрації та війська. Частина їх передавалася до
царської казни, розмір якої постійно зростав.

Українське селянство, як у попередні роки, повставало проти своїх
гнобителів. У 1687—1689 pp. ряд селянських виступів охопив усе
Лівобережжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запорожці,
очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С.Разіна.

М.Грушевський вважав, що саме через посилення феодального гноблення
селяни України не підтримали старшинсько-шляхетські кола у їх прагненні
зберегти незалежну Україну.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що
розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше слід відмітити, що була відкинута спадковість гетьманської
посади та влади. Після смерті Б.Хмельницького його сина Юрія було
усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар І.Виговський.
Ю.Хмельницький був обраний гетьманом вже в загальному порядку, після
втечі Виговського до Польщі.

t у подальшому деякі гетьмани (Д. Многогрішний, І.Самойло-вич)
намагалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч
старшини.

Гетьмана обирала загальновійськова (чи козацька) рада. У ній мав брати
участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише у
виняткових випадках, наприклад, в умовах воєнного часу. Саме у такій
обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано
раду, в якій брало участь 2 тис. козаків. Рада обрала гетьманом t.
Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада (збори генеральної
старшини, полковників і сотників). Так були обрані Дем’ян Многогрішний
та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала, так звана, чорна рада, тобто рада
генеральної старшини з участю представників від інших станів.
Ю.Хмельницький у жовтні 1659 p. був обраний гетьманом на чорній раді. До
речі, за війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалося
право обирати гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кандидата
Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представники у виборах
гетьмана, як правило, участі не брали. Саме Січ вплинула на обрання
гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його
безславного кінця Запорізька Січ вже не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 p. випливало, що про учинене обрання достатньо довести
до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: “чтобъ то его
ц. В-ву не въ кручину было понеже тотъ давний обычай войсковой”.

Після смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли
про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні
гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося
проводити вибори вдруге у присутності посла Росії. За деякими
відомостями Москва й із цим обранням не погодилася і Виговського
довелося обирати втретє — на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де,
нарешті, московський посол вручив йому булаву.

Інформування царя про наступне обрання гетьмана перетворилося на
обов’язкове одержання від нього згоди на обрання кандидата, що було
записано у других Переяславських статтях. Московські статті 1665 p.
підтверджували, що гетьман обирається за волевиявленням государя та ним
затверджується. Отже, обрання першої державної особи України стало
формальністю.

При призначенні і затвердженні обраного гетьмана царський уряд виходив з
характеристики, яку одержував від своїх агентів, насамперед від воєвод,
які перебували в Україні. Обрані у такий спосіб гетьмани присягали на
вірність царю. З 1660 p. встановлюється порядок, за яким гетьман
одержував клейноди — вищі знаки його влади і гідності, які привозили
російські посли, або гетьман одержував їх від царя в Москві. Одночасно
гетьман одержував від нього грамоту на гетьманування.

Обрання нового гетьмана, починаючи з обрання у 1656 p. Ю.Хмельницького,
звичайно супроводжувалося складанням стат-тей, якими визначалися
взаємовідносини України з Росією, гетьмана та царя. Присягаючи на
вірність царю, гетьман присягав також на вірність цим статтям.

Строк правління гетьмана не був визначений. Спочатку військова або
старшинська рада мала право не тільки обирати гетьмана, а й і усувати
його. Для цього мали бути серйозні підстави. Виговсь-кого було усунуто
через те, що він перейшов на бік Польщі. У Конотопських статтях (ст. 6)
спеціально застерігалося, що гетьмана можна позбавити влади за зраду.
При усуненні Самойловича йому були поставлені у провину невдачі
російського та українського військ у кримському поході, а також змова з
кримським ханом. Коломацькі статті 1787 p. зафіксували, що відставка від
гетьманства може статися за вказівкою царського уряду.

Після смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя
і Правобережжя. Але, коли в 1663 p. Польща знов утвердилася на
Правобережжі, там було засновано самостійне гетьманство. Протягом
певного періоду одночасно правили гетьман правобережний й гетьман
лівобережний. 1 кожен з них претендував на владу в обох частинах
України. В ряді випадків у титулуванні гетьмана відображалося, на які
території поширюються його повноваження.

Першим правобережним гетьманом було обрано колишнього однодумця і зятя
Б.Хмельницького Павла Тетерю (1663—1665 pp.). В 1665 p. правобережним
гетьманом став Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.). Будучи великим
патріотом, він очолив боротьбу за незалежну Україну і об’єднання всіх її
земель. На початку 1668 p. він проголосив себе гетьманом усієї України,
але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 р. на
Правобережжі гетьманів більше не обирали.

??????/?ховецький (1663— 1668 pp.). Він був першим гетьманом України,
який поїхав до Москви, щоб особисто засвідчить царю свою покору.

Івана Мазепу відразу ж після обрання (1687 p.) було пожалу-вано
гетьманом обох сторін Дніпра (це, так зване, двогетьманство), хоча з
1686 p. з укладенням миру влада гетьмана визволеної України обмежувалася
Лівобережжям. Проте, й після втрати реальної влади над Правобережжям
гетьмани Лівобережної України по-давньому називали себе гетьманами обох
берегів Дніпра, щоб нагадати, що вони не відмовляються від законних прав
на Правобережну Україну.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобідську Україну,
бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський
уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України.
Проте між Лівобережжям — Гетьманщиною, Слобідською Україною та
Запорізькою Січчю існували економічні, політичні та культурні зв’язки,
які зміцнювали свідомість українців в тому, що вони є представниками
єдиної народності та єдиної території.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значним. У внутрішніх справах йому
спочатку належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до
цього гетьман називався “верхній володар і господар отчизни нашої”,
“зверхніший властитель”, “гетьман Войська Запорозького”, “Гетьман військ
его царського пресветлого Величества Запорожского обоих берегов Днепра”.

Як законодавець, глава та офіційний представник України ітьман
підписував важливі нормативні акти, в першу чергу геть-інські статті.
Будучи головним адміністратором, він особисто “вряджався землею, що
належала усьому козацькому війську. Також були фінансові кошти держави.
Він керував розпоряджався державними військовими ска-юго особисті та
державні кошти не роз’єдну-їлисн, що іфи-іііс.ю ло зловживань. У таких
зловживаннях Мазепа ‘бвинуватив свого попередника Самойловича (що стало
однією з іідстав усунення останнього з посади). Згодом була заснована і
осада генерального підскарбія, котрий відав військовою казною.

За Глухівськими статтями гетьман подавав царю кандидатури для
пожалування дворянського звання, був головнокомандуючим — “зверхником
над військом”.

І згодом повноваження гетьманів — наступників Б.Хмельницького поступово
звужуються. Офіційні документи набували значення як таких лише після
того, як вони затверджувалися царем або вищими урядовцями Росії. Згодом
цей порядок поширився й на інші нормативні акти, що надходили від
гетьмана. Глухівські статті, наприклад, передбачали, що універсали
гетьмана про пожалування земель за службу мають бути підтверджені
царськими грамотами.

У гетьмана також було відібрано право призначати та усувати без участі
Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Йому був також
потрібен дозвіл Росії для виступу у похід.

Звужувалися права гетьмана і в міжнародних відносинах. Нові
Переяславські статті (1659 p.), хоча в цілому підтверджували прохальні
пункти Б.Хмельницького, проте, певною мірою обмежували права гетьмана
щодо зовнішніх зносин. Вони вже не дозволяли йому “сноситься с любой
державой”, приймати послів, починати війну без дозволу царя, посилати
військо на допомогу сусіднім державам.

У 1669 p. Глухівські статті заборонили гетьману безпосередньо зноситися
з іноземними державами, хоча він і старшина обіцяли надсилати цареві
грамоти, одержані від інших держав. Відтепер усі переговори можна було
здійснювати лише через царя. Щоправда, Москва дозволяла представникам
від України бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами
(ст. 17). У 1674 p. і це право було скасовано. Залишилася лише обіцянка
Москви повідомляти “войско запорожское о разных переговорах” (ст. 20
Конотопських статтей). Коломацькі статті підтверджували заборону для
України приймати послів і грамоти — “от себе никому ничего не писать”.
Усі документи, одержані від інших держав, мали передаватися до Москви у
Малоросійський приказ.

Для виконання окремих владних повноважень при відсутності законно
обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана (він
іменувався “наказним гетьманом”). Цей порядок встановився ще за
Б.Хмельницького. Навесні 1662 p. наказним гетьманом став дядько
Ю.Хмельницького Я.Самко. У 1668 p., коли П.Дорошснко проголосив себе
гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на
Лівобережжі Д. Многогрішного.

Гетьман і полково-сотенні система. За часів Б.Хмельницького, і пізніше,
між гетьманами і козацькою старшиною траплялися конфлікти. У ряді
випадків ці колізії завершувалися заміною гетьмана, невигідного
козацькій старшині. У такій ситуації старшинська рада у 1663 p. скинула
з гетьманства Ю.Хмельницького, а під час військового повстання був
вбитий гетьман Брюховецький.

У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя. Після
усунення Многогрішного представники старшини просили царя заборонити
гетьману зноситися з іноземними державами та карати козаків і селян без
вироку військового суду. За вимогою старшини у статтях Мазепи записано:
“Великому государю его царскому величеству старшина и все войско
запорожское били челом, чтобы они от гетьмана никакой неволи и жесточи
не терпели и чтобы без совета со всей старшиной безвинье не чинил”.

Але найчастіше і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли
назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від міцності
військово-адміністративної організації, від елементів демократії в ній.
Щоб надати собі більшої значущості, вони удавали із себе захисників
українського народу. Офіційні акти змальовували обстановку в Україні, як
взірець єдності співдружність гетьмана, війська запорізького з народом
малоросійським, чи інакше — гетьмана, полковників, старшин та черні.
Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та
війську.

Генеральний уряд. Після смерті Б.Хмельницького загальновійськову раду
скликають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Однією з причин цього
процесу була складність її скликання. Головне ж, певно, полягало в тому,
що загострення внутрішніх суперечностей, протистояння верхів і низів,
загрожувало пануванню українських феодалів.

Гетьман правив країною з участю ради генеральної старшини (або
старшинської ради), яка збиралася декілька разів на рік для вирішення
найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, охорони
кордонів та ін.), та за вимогою генерального уряду. Останній за
відсутністю гетьмана здійснював вишу владу в Україні.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень
одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Реєстрове військо. Прагнення царату обмежити вільності України не
обминуло її збройних сил. У 1659 p. другі Переяславські статті
підтвердили обов’язок гетьмана залучати козацьке військо до участі його
у воєнних походах росіян. Реєстрове військо використовувалося також для
охорони кордонів Росії, особливо на півдні.

У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте, у другій
половині XVII ст. вони ще зберігали організаційну відокремленість.
Влітку 1687 p. 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Самойловичем билися у
одних лавах з 10-тисячним загоном Росії. У другому Кримському поході
навесні 1689 p. брало участь 112 тис. росіян і 40 тис. козаків.

Москва вдавалася до певних заходів щодо зменшення козацького війська.
Гетьман Брюховецький за вимогою боярського уряду погодився скоротити
реєстр до ЗО тис. чоловік, що було зафіксовано у Московських статтях.
Одночасно гетьман одержав дозвіл створювати наймане, так зване
“затяжное” військо в 1000 чоловік (статті Брюховецького), тобто один
полк. Реально ж існувало декілька найманих полків: сердюцький (піхотний)
та компанійський (кінний). Вони створювалися у міру необхідності,
утримувалися за рахунок додаткового оподаткування населення, одержували
грошову платню, харчі та одяг.

А втім найманці вперше з’явилися в Україні ще за часів Б.Хмельницького з
іноземців — кроатів, німців, італійців, а також поляків.

Церква. Другі Переяславські статті знов підтвердили, що митрополит та
інше духовенство Малої Росії, тобто України, віддавалися під
благословення московського патріарха, мали право зноситися з ним, але
останній не втручався в справи православного духовенства України.
Ієрархи української православної церкви дали відсіч Брюховецькому,
котрий просив Москву надіслати митрополита для України. Але у 1675 p.
після смерті київського митрополита Тукальського Москва перешкодила
виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя.

Відчутного удару по автономії української православної церкви завдав
Самойлович. За його зговором з Москвою у 1685 p. митрополитом Київським
було обрано свояка гетьмана єпископа Луцького Гедеона. Московський
патріарх Іоаким затвердив це обрання, погодився з цим фактом і
царьградський патріарх. Проте у грамоті, яку Гедеон у 1685 p. одержав
від московського патріарха, зазначалося, що Київська митрополія не
підлягає московському патріарху, хоча й перебуває під його
благословенням і формально йому підвідомча.

Вище духовенство (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах,
священники — на сільських сходах, fx обрання затверджував гетьман. Отже,
церква, можна вважати, входила до системи військово-адміністративної
організації, а влада гетьмана у певних межах поширювалася і на церкву та
її духовенство. Проте це не знижувало ролі церкви в
суспільно-політичному житті України. Найважливіші акти гетьмана та інших
посадових осіб освячувалися церквою, підтверджувалися церковними
записами.

Судові органи. У другій половині XVII ст. в Україні продовжує існувати
організація судів, яка склалася за часів Б.Хмельницького.

У цей час спостерігається дальше посилення прав феодалів. Вони зберегли
право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому
підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати
та ратуші. Цим же правом почали користуватися й козацькі старшини,
землевласники, українська шляхта, “царські люди” в Україні.

Існування суду церкви було санкціоновано Собором 1667 p.

Починаючи з другої половини XVII ст. міські суди потрапили значною мірою
під вплив сотенної адміністрації. Самостійність зберегли лише
магістратські суди таких великих міст, як Київ, Переяслав, Ніжин,
Чернігів та деякі інші.

Органи Росії для управління Україною. В міру того, як царський уряд
перетворює Україну в автономне утворення в складі Росії, він починає
створювати спеціальні установи для регулювання своїх відносин з
Україною.

У 1663 p. був заснований Малоросійський приказ, який очолив Артамон
Матвеев — найближча до царя людина. Приказ відав адміністративними,
військовими і судовими справами. Саме актами приказу санкціонувалися
вибори нового гетьмана та старшини. Він же контролював українську церкву
та духовенство. З утворенням приказу козацьке самоврядування було
помітно обмежено. Після скасування приказної системи повноваження
Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ.

Збройні сили Росії в Україні. Статті Ю.Хмельницького санкціонували
перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві
та Умані. Поступово воєводи почали втручатися у справи місцевого
управління і збирання податків. Гетьман Брюховецький сам запрошував
російських воєвод робити це. У відповідь на чолобитну Брюховецького
Московські статті передбачили збільшення російських гарнізонів у тих
містах, де вони вже перебували, та розміщення воєвод у інших місцях, а
також у Кодаку (на Запоріжжі) та Кременчуку з розширенням їх
поліцейських та фіскальних функцій. Щоправда козаки не
підпорядковувалися воєводам. Пізніше полк московських стрільців охороняв
резиденцію Мазепи у Батурині.

Народ України не мирився з розташуванням російських військ на його
рідній землі, між населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення,
“многия ссоры и досад ительства бывали”. У 1668 р. проти сваволі
російських воевод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. За
Глухівськими статтями перебування російських військ в Україні було
обмежене п’ятьма містами — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та
Уманню, їм наказувалося не втручатися у місцеві справи.

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом
Б.Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер,
вперше в історії українського народу була створена Українська
національна держава.

Після смерті Б.Хмельницького для українського народу та української
держави прийшли тяжкі часи. У період анархії чи руїни, протиборствуючі
старшинсько-шляхетські угруповання, з допомогою їх зарубіжних союзників
(насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв’язали
громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину українську державу
було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей
поділ стався у 1663 p. Юридичне його було оформлено у 1667 p.
Андрусівським перемир’ям, остаточно — у 1687 p. договором про довічний
мир. Правобережна Україна опинилась під Польщею, Лівобережна — спочатку
під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і
часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її
суверенні права, і приблизно з 1653 p. бере курс на включення України до
свого складу, як самоврядного автономного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз’єднало сили українського
народу. Внаслідок цього боротьба за возз’єднання українських земель у
єдину державу, за незалежність України майже припинилась. Деякий час
вона тривала під проводом гетьмана П.Дорошенка. Його поразка стала
фатальним завершенням визвольної війни.

Роз’єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя,
різноманітні його форми, однак, на Правобережжі і на Лівобережжі
протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на
Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом
стійкості, життєздатності української держави. Росія, Польща (і
Туреччина також) вимушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з
Україною.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020