1

Реферат на тему

Зародження порівняльно-історичного мовознавства

ПЛАН

1. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства

2. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

3. Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

4. Використана література

Поступове накопичення протягом XVI—XVIII ст. багатого фактичного
матеріалу різноманітних мов створило передумови для пошуків нових
методів лінгвістичних досліджень. У мовознавстві утверджуються принципи
порівняння мов й історичного підходу до їх вивчення, що зумовило
виникнення нової наукової парадигми — порівняльно-історичного
мовознавства.

Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напрямів
лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою
порівняльно-історичного методу.

1. Передвісники порівняльно-історичного мовознавства

Новий напрям у мовознавстві ніколи не виникає спонтанно. Окремі ідеї,
які лягають у його основу, можуть мати довгу історію, тривалий час
«носитися в повітрі», визрівати. Не є винятком і порівняльно-історичне
мовознавство. Ще на початку XIV ст. італійський письменник Аліг’єрі
Данте (1265—1321) у трактаті «Про народне красномовство» (1307—1308)
писав про спільне походження італійської, провансальської та французької
мов. У XVI ст. з’являється праця французького вченого Гівельма
Постеллуса (1510—1581) «Про спорідненість мов». Про подібність мов
ідеться й у «Розправі про європейські мови» Юлія-Цезаря Скалігера
(1484—1558). У XVII ст. уже сформувалось уявлення про спорідненість
семітських (Етьєн Гішар, Йов Лудольф), германських (Ламберт Кате),
романських (Франсуа Ренуар), слов’янських (Юрій Крижанич) мов. Особливе
значення для порівняльного вивчення мов мали видані Пилипом-Юханом фон
Страленбергом у 1730 р. порівняльні таблиці мов Північної Європи і
Північного Кавказу, завдяки чому було створено класифікацію уральських
та алтайських мов, що також сприяло формуванню порівняльного
мовознавства. Вагома роль у цьому процесі належить зібранням лексики
різних мов, представленим у «Порівняльних словниках усіх мов та наріч»
(1787— 1789) Петра Палласа й «Мітрідаті» (1806—1817) Йогана-Кристофа
Аделунга та Йогана-Северина Фатера, що давало змогу виділити спільну
лексику мов, класифікувати мови за спорідненістю і передбачало
порівняння мов.

Ідея історичного вивчення мов виразно проступає у праці німецького
мовознавця Йогана-Готфріда Гердера (1774—1803) «Дослідження про
походження мови» (опублікована в 1772 p.), де висловлено думку, що мова
пов’язана з культурою народу, постійно розвивається і в процесі свого
розвитку вдосконалюється. Вважають, що ця думка є підступом до
майбутнього історичного мовознавства.

Однак справжнім поштовхом для зародження порівняльно-історичного
мовознавства, яке передбачає синтез порівняльного та історичного
дослідження мов, стало ознайомлення із санскритом. Перші відомості про
санскрит у Європу стали надходити вже в XVI ст. (листи з Індії італійця
Філіппо Сассеті, який прожив у Індії з 1583 до 1588 p.). Однак детальне
ознайомлення із санскритом почалось наприкінці XVIII ст. завдяки працям
англійця Ульяма Джонса (1746—1794), який багато років прожив у Індії і
вивчав індійську культуру. У 1786 р. він виступив у Королівському
азіатському товаристві (його нерідко називають Інститутом східних
культур) у Калькутті з доповіддю, в якій звернув увагу на регулярний
збіг між формами санскриту і латинської, грецької та англійської мов. На
його думку, така велика кількість подібних збігів не може бути
випадковістю, а, навпаки, є свідченням походження цих мов від одного
спільного предка (прамови). Оскільки санскрит серед названих мов —
найстаріша мова, то, за твердженням Джонса, він і є цією прамовою.

Це знамените відкриття Джонса в 1808 р. підтвердив німецький учений
Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) у розвідці «Про мову і мудрість
індійців». Він довів близькість санскриту до латинської, грецької,
німецької та перської мов як за лексичним складом, так і за граматичною
структурою. Важливим є те, що Шлегель уперше не тільки наголошував на
ролі граматичних елементів для встановлення мовної спорідненості, а й
вказував на методологічну важливість порівняння форм дієвідмінювання. Як
і Джоне, він уважав санскрит найдавнішою мовою, що нібито є прамовою
розглянутих у його праці мов. Основною ідеєю цієї праці є думка про
необхідність порівняльного дослідження мов. Уперше в мовознавстві тут
вжито термін порівняльна граматика.

Сассеті, Джоне і Шлегель є лише передвісниками порівняльно-історичного
мовознавства. Основи порівняльно-історичного мовознавства було закладено
в першій половині XIX ст.

2. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства

Основоположниками порівняльно-історичного мовознавства вважають
німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грім-ма, датчанина Р. Раска і росіянина О.
Востокова. У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про
систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою
грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала
підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп доводить
спорідненість санскриту з переліченими мовами. Його заслугою є те, що
він уперше розробив загальну теорію порівняльно-історичного дослідження
мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висновку про систему
їх відповідників у різних мовах. Учений вважав, що на основі порівняння
фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи
праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це
було новим у методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп
апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у
лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські
мови (його попередники вживали термін індогерманські мови).

Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф.
Боппа до скарбниці світової лінгвістики: «Заслуга Боппа полягає не в
тому, що він відкрив спорідненість санскриту з деякими мовами Європи й
Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудови самостійної науки,
предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї
мови на основі іншої, пояснення форм однієї мови формами іншої — ось що
було нового в роботі Боппа» [Соссюр 1977: 40]. А французький мовознавець
А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках
індоєвропейської прамови подібно до Колумба, який відкрив Америку в
пошуках шляху до Індії».

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Расмуса Раска (1787—1832)
«Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської
мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв’язків між
ісландською, грецькою, латинською і балто-слов’янськими мовами та
відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими
мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується використання
матеріалу для порівняльно-історичних досліджень, то Раск указав на
ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти
граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запозичуватися, тоді як
відмінкові форми і форми дієвідмінювання не запозичуються, а
втрачаються. Звукові зміни в морфемах мають закономірний характер, через
що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регулярними. Для
порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику,
яка служить для позначення найнеобхідніших понять.

Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і
незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова.
її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з’явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба
Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви.
Насправді це перша порівняльно-історична граматика германських мов. У
ній автор акцентує на історичному підході до вивчення споріднених мов і
ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх
історичному розвитку, починаючи з найдавніших писемних пам’яток. Грімм
першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі
відкрив закон пересунення приголосних, за яким система зімкнених
приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь:
індоєвропейські [bh], [dh], [gh] змінились у германських мовах у [b],
[d], [g]; індоєвропейські [b], [d], [g] — в германські [р], [t], [k], а
індоєвропейські [р], [t], [k] — в германські [f], [th], [h] (пор. лат.
pater — нім. Vater, лат. cornu — нім. Horn, лат. duo — нім. zwei (із
twei; див. англ. two). Це був перший зразок фонетичних законів, які є
загальновизнаними в сучасній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма
мала помітний вплив на написання історії окремих індоєвропейських мов.

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков
(1781—1864) у «Розвідці про слов’янську мову» виявляє й доводить
споріднені зв’язки між слов’янськими мовами. Це фактично перша праця з
історичної фонетики слов’янської групи індоєвропейських мов. її значення
не тільки в конкретних висновках щодо слов’янських мов (історія
слов’янських мов, стосунок давньоруської мови до старослов’янської,
польської та сербської), а й у визначенні методів історичного
дослідження споріднених мов. На основі зіставлення слов’янських мов
Востокову вдалося розкрити таємницю юсів — ж і а. Ці букви позначали
відповідно носові голосні [$] та [о], які колись були в усіх
слов’янських мовах, а згодом зникли, замінившись на [а] й [у] в усіх
мовах, крім польської (пор. старослов’янське масо, польськ. mipso, укр.
м’ясо; старослов’янське джбъ, польськ. dqb, укр. дуб). Так, практично
одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод
дослідження мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропейських мов,
Раск на матеріалі ісландської, грецької, латинської та
балто-слов’янських мов, Грімм на матеріалі германських, а Востоков —
слов’янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних,
взає-модоповнювальних висновків щодо порівняльно-історичного методу. За
ними пішли інші вчені, які опрацьовували принципи
порівняльно-історичного дослідження різних груп індоєвропейської мовної
родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876)
створив порівняльно-історичну граматику романських мов. Він
реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних
пам’ятках. Згодом його реконструкції було підтверджено знайденими під
час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною.
Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) написав
порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст
Франко Міклошич (1813— 1891) — першу «Порівняльну граматику слов’янських
мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика»
з’явився в 1852 p., другий «Морфологія» — в 1856 p., третій «Синтаксис»
— у 1874 p.).

3. Лінгвістичні погляди Вільгельма фон Гумбольдта

Відкриття порівняльно-історичного методу в мовознавстві було могутнім
поштовхом для лінгвістичної думки і відкрило широкі перспективи перед
мовознавством.

Першим теоретиком у галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи
осмислив багатий мовний матеріал і результати зроблених до нього
наукових досліджень, був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), німецький
учений з різноманітними інтересами (цікавився не тільки мовознавством, а
й антропологією, етнографією, історією, філософією, естетикою) і з
яскраво вираженим філософським складом розуму та прагненням до
теоретичних узагальнень.

Гумбольдт здобув освіту у Франкфуртському (на Одері) і Геттінгенському
університетах. Вивчав право, політику, історію. Працював дипломатом.
Належав до передових верств прусської чиновницької аристократії. Його
близькими друзями були Гегель, Шиллер і Гете. У 1808—1810 pp. обіймав
посаду міністра народної освіти Німеччини. У 1810 р. заснував
Берлінський університет, який нині носить ім’я його та його брата,
природознавця й мандрівника Олександра фон Гумбольдта. В. Гумбольдт
зробив вагомий внесок у філософію, естетику, юриспруденцію,
літературознавство. Однак найбільше він прислужився мовознавству.

Коло лінгвістичних зацікавлень Гумбольдта надзвичайно широке. Цьому
сприяло знання багатьох мов — баскської, санскриту, китайської,
семіто-хамітських, малайсько-полінезійських й індіанських. У своїх
працях використовував також матеріали давньоєгипетської, японської та
інших мов. Найбільше його цікавили загальнотеоретичні й філософські
проблеми мовознавства.

Першою лінгвістичною розвідкою Гумбольдта була доповідь «Про порівняльне
вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку», виголошена в 1820 р. в
Берлінській академії. У цій доповіді викладені ідеї стадіальної
концепції мови. Гумбольдт прагне виявити загальні закономірності
історичного розвитку мов світу. Усі мови світу він поділяє на чотири
морфологічних типи: 1) мови кореневі; 2) аглютинативні; 3) інкорпоруючі;
4) флективні (перший, другий і четвертий типи було виділено до нього А.
Шлегелем, а інкорпоруючий уперше виокремив Гумбольдт). Ці типи мов
учений розглядає як відображення хронологічно послідовних етапів
світового мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої,
досконалішої форми. За ступенем розвитку мов можна судити про ступінь
інтелектуального розвитку народу: народ, який більше від інших
обдарований природою і який перебуває у сприятливіших умовах, порівняно
з іншими, повинен отримати й найдосконалішу мову». І хоч нині останнє
положення Гумбольдта (перехід кореневих мов у аглютинативні, а далі
аглютинативних у флективні як найдосконаліші) вважають помилковим, сама
ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої
дисципліни, яка успішно розвивається, — лінгвістичної типології. У XX
ст. стадіальну теорію відродив і розвивав радянський мовознавець М. Я.
Марр.

Відомими є невеликі розвідки Гумбольдта «Про буквене письмо та його
зв’язок з будовою мови» (1824) і «Про двоїну» (1827). Найціннішою є його
тритомна праця «Про мову каві на острові Ява», яку вчений не встиг
завершити. її було опубліковано посмертно в 1836— 1840 pp. У
теоретичному вступі до неї «Про різноманітність будови людської мови та
її вплив на духовний розвиток людства» Гумбольдт виклав свою теоретичну
концепцію, свою філософію мови. Ця праця стала знаменитою і справила
великий вплив на розвиток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької
класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г.
Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою
є (антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно
здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її
культурою та духовним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову,
яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами.
Застосовуючи це положення до визначення мови, він пише:’«Мова є душа в
усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом
нерозривно пов’язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова
пов’язана з духом народу — носія цієї мови.. Мова — це зовнішній вияв
духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко
уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[…] духовна
сила є найбільш життєвою і самостійною першоосновою, а мова залежить від
неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова
відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в
його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і
«культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а
народ — це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна
від культури. Вона тісно пов’язана з духовним розвитком людства,
відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини.
Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб
вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов’язані
між собою і що мова — це той орган, який творить думку. Отже, мислення
не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною
конкретною мовою; мови — органи оригінального мислення націй.

Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо
відображає світ, а інтерпретує його. Отже, в кожній мові закладено своє
світобачення, і вона стає посередником між людиною та зовнішнім світом.
Мова ніби описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можливо
лише вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. «Вивчення
іноземної мови, — зауважує Гумбольдт, — можна було б через те порівняти
з набуттям нової точки зору в колишньому світорозумінні; до певної міри
так воно і є, тому що кожна мова утворює тканину, зіткану з понять та
уявлень певної частини людства». Йдеться про те, що мови по-різному
членують світ: те, що в одній мові охоплено одним словом, в іншій
розподіляється між двома словами, а ще в іншій не має словесного
вираження й передається описово словосполученням або реченням. Для
Гумбольдта далеко не одне й те саме, коли мова використовує для поняття
одне слово чи описовий зворот: «те, що в понятті представлене як
єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого
слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження». Це
положення Гумбольдта донині викликає бурхливі суперечки. Згодом його
розвинули американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф, які висунули гіпотезу
лінгвальної відносності (її часто називають гіпотезою Сепіра — Уорфа).
Про життєвість гумбольдтівського положення свідчить той факт, що в наш
час надзвичайно популярною в мовознавстві є проблема мовних картин
світу.

Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю
суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою
існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це
жива діяльність людського духа, єдина енергія народу, яка виходить із
глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з
Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт (ergon), а як творчий
процес, безперервну діяльність (energeia), що перетворює «звук у
вираження думки».

Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гумбольдт трактує так: «У
кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова […] уявляється
людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею —
невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось ще
невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось ще не відчуте
[…]• Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і
зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови,
які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами
національними й родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти
змінність мови створює особливе відношення між мовою і поколінням, яке
нею розмовляє».

Положення про динаміку мовного розвитку та зв’язок кожного стану мови з
попереднім було реакцією на антиісторичну і механістичну концепцію мови
XVII—XVIII ст., а також на логічні й універсалістські концепції, в тому
числі граматику Пор-Рояля.

Після виходу аналізованої праці Гумбольдта жоден із теоретичних напрямів
мовознавства не міг не брати до уваги розмежування ergon і energeia,
тобто синхронії і діахронії.

Із цим положенням пов’язана ідея Гумбольдта про необхідність розрізнення
мови й мовлення: «мова як сукупність її продуктів відрізняється від
окремих актів мовленнєвої діяльності». Учений вперше закликає вивчати
живе народне мовлення.

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Форма — це
«постійне й однакове в діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх
зв’язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до
вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові
відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення
форми мови необхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольдта
згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого
воно трансформувалося в сентенцію «мова — це форма, а не субстанція».

Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню
форми. Внутрішня форма мови — це сукупність шляхів, способів та прийомів
(своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких
позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими
словами, це спосіб, яким категорії мислення об’єктивізуються в мові.
Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється
в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає
як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і
в неповторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона,
по-перше, відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є
неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення.
Поняття внутрішньої форми згодом творчо використав український
мовознавець О. Потебня щодо слова. Під внутрішньою формою він розумів
відображені в етимології слова певні ознаки.

У зв’язку із внутрішньою формою Гумбольдт торкається проблеми значення й
смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як
той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкретний момент
винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а
не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того
самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який
двічі п’є, то двозубим, то одноруким, кожен раз розуміючи один і той
самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.

Варті уваги типологічні ідеї Гумбольдта. На його думку, форми багатьох
мов у найбільш загальному можуть збігатися. Це пояснюється подібністю
органів мовлення та спільними (однаковими) законами мислення, які не
залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у
їхніх мовах реалізуються загальні закони мислення. Тому Гумбольдт не
сприймає дедуктивності всезагальної граматики, яка підходить до вивчення
конкретних мов від готових логічних схем. Граматики конкретних мов, за
його переконанням, повинні будуватися на індуктивній основі.

Мову Гумбольдт розглядає як «напружене» живе ціле, сукупність
протилежних і взаємопередбачуваних першооснов, які перебувають у
динамічній рівновазі. У мові він помітив такі антиномії: мови і
мислення, мови і мовлення, стійкості і змінності, об’єктивного і
суб’єктивного, індивідуального і колективного та ін.

Отже, з появою праць Гумбольдта настав новий етап у розвитку
мовознавства. Учений створив струнку й цілісну лінгвістичну концепцію,
теоретично обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства,
заклав основи загального й теоретичного мовознавства. Його по праву
вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Гумбольдта
справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним
теоретичних положеннях ґрунтуються різні сучасні напрями у мовознавстві:
соціолінгвістика, менталінгвістика, етнолінгвістика, антрополінгвістика
та ін.

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С 53—91.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К., 1980. — С 19—43.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С
32—56.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 54—77.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и
извлечениях. — М., 1964. — С. 28—104.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1975. — С. 31—63.

Похожие записи