1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра Українознавства

Реферат

на тему:

Українська літературна мова: формування, норми та стилі. Ділова
українська мова.

Виконав:

студент 1 курсу 2 групи

факультету економіки і права

спеціальності 107

Семикрас М. Г.

Перевірила:

Архипенко Л. М.

Харків, 2005 Зміст

1. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .3 стр.

2. Українська літературна мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
3 – 4 стр.

3. Формування української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
4 – 6 стр.

4. Норми української літературної мови . . . . . . . . . . . . . . 6 –
8 стр.

5. Стилі сучасної української мови. . . . . . . . . . . . . . . . . .
8 – 9 стр.

6. Ділова українська мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. 9 – 10 стр.

1. Вступ

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і
передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має
універсальний характер: нею просто передати все те, що виражається,
наприклад, мімікою, жестами, чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих
засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.

Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання
нема думання, осмислення реальності. «Ми не лише говоримо якоюсь мовою,
ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна
доля» (Х.Ортега-і-Гассет).

Мова — система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за
змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в
єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство
над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.

Мова — явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в
суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише
загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови
веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї
історії: не тільки об’єкт, а й суб’єкт історії.

2. Українська літературна мова

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в
суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір
історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне
використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя.
Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості.
Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії
України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору
кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії,
Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості
корінного населення країни, тобто мова корінної національності.
Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова
корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист
російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та
визначається законом”.

3. Формування української мови

Писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше,
ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку,
якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова
пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська
(церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська
мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства
Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в
Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі
народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза,
вірші, драми і т. інше).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі
середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української
мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї
України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські
заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр,
ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в
Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку
виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських
земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в
УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної
русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників,
граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів
сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та
її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність
української мови було прийнято лише 1989 року.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова
успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й
утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби
вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як
літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто
розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних
(середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших
закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік,
коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П.
Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів
до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну
мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас
Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті
лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми,
поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні
елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала
придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів:
Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських
мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську
літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно
користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили
розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським
керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була
послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво
уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному
житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що
базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в
одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови,
повнокровного її життя може бути тільки справжня державність
українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має
докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової
української держави.

4. Норми української літературної мови

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш
уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать
середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші
елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з
погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні
критерії вживання слів та речень).

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших
мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню
певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання
“Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила
побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному
стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та
акцентної;

2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім
орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими
користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована
форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність,
унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу,
державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню
літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури,
національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй
норми.

5. Стилі сучасної української літературної мови.

Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система
мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером
висловлювання.

Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві
форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність,
експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні
інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому
неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної
мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але
з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія.
Одна з його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів,
метафор, порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають
логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується
вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і
складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами;
документуються твердження, обов’язкові посилання, а також цитати. Його
різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний,
виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного
різновиду.

Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти,
явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного
викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і
переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому
можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського
монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди:
науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують
усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час
документального оформлення актів державного, суспільного, політичного,
економічного життя, ділових стосунків між окремими державами,
організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні.
Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний,
законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів
вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором
мовних засобів) та логічної виразності.

6. Ділова українська мова

Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в
офіційно-діловому стилі, в основному в його
адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми
вживання.

Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та
адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах
міських урядів (XV — XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій,
має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярії та мови
австро-угорських і польських канцелярій.

Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами
з використанням відповідних реквізитів ( за класифікацією управлінських
документів ). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ
(розповідь, міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради
якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної
групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто
єдиних обов’язкових вимог до відповідних груп документів з погляду
мовних засобів.

Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать
загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, між стильова
лексика, відповідно термінологія та професійно-виробнича лексика;
відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання,
дозволяється, розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати,
надіслати, призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту
документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні
словоформ – вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду
відмінків – прізвища, звертання), вживання роду (назви посад, професій)
і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (Ви,
ми) та відповідних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи
теперішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в
основному має розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених
речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах
(контрактах, договорах) – складних речень з умовними, причиновими
підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання
розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати
вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях
(відповідно до, підготуватися до…) і т. Ін.

Похожие записи