Реферат на тему:

Типологія морфологічних систем

ПЛАН

1.     Поняття морфологічного рівня мови.

2.     Критерії типологічного зіставлення морфологічних систем.

3.     Типологія частин мови.

4.     Типологія граматичних категорій іменника у зіставлюваних мовах:

а) категорія роду;

б) категорія числа;

в) категорія відмінка;

г) категорія означеності й неозначеності.

5.     Типологічні характеристики граматичної категорії якості
прикметника у зіставлюваних мовах.

6.     Типологія граматичних категорій дієслова у зіставлюваних мовах:

а) категорія виду;

б) категорія часу;

в) категорія стану;

г) категорія способу.

1. Поняття морфологічного рівня мови

Наступним у багаторівневій структурі мові після фонологічного рівня за
ступенем складності є морфологічний. Цей рівень розглядає структуру
слова, форми словозміни, способи вираження граматичних значень, а також
віднесення слів до певної частини мови. Основною одиницею морфологічного
рівня є морфема – найменша структурна значима одиниця мови, що має
двобічний характер. Як і будь – яка інша одиниця мови, крім фонеми,
морфема є єдністю форми та змісту, тобто під морфемою, з цієї точки
зору, розуміють стійку послідовність фонем, які складають її
матеріальний бік; зміст же морфеми, або її семантика, звично складається
із певного набору мінімальних смислових елементів, які називаються
семами.

СЕМА – компонент мовного значення лексеми, найдрібніша частинка змісту.

СЕМАНТИКА – значення мовної одиниці; наука про це значення.

Морфеми бувають двох родів: це може бути непохідна (первинна) основа,
яка містить значення слова, напр., стіл, біб, дуб, сум, або нім. Tisch,
Wort, Kreis, lau і т.д. Це можуть бути афіксальні морфеми, які несуть
службові функції, напр., стіл – столик, сум – сумом, або нім. Wort –
Woertchen, Kreis – Kreises і т.д.

АФІКС – морфема з граматичним значенням, «зв’язана» морфема, яка не може
вживатися у даній мові як самостійна одиниця на відміну від “вільних”
морфем з лексичним значенням (порівн. стіл – стілець; столами); залежно
від положення стосовно основи серед афіксів виділяють префікси,
постфікси інфікси.

ПРЕФІКС – афікс, що стоїть перед коренем, має реляційне і дериваційне
значення, напр., нім. stehen – gestehen (дериваційний префікс), stehen –
gestanden (реляційний префікс)

ПОСТФІКС – афікс, що стоїть після кореня, напр., суфікс, флексія.

ФЛЕКСІЯ – постфікс з реляційним значенням, напр., закінчення –а в
українських іменниках жіночого роду.

СУФІКС – постфікс з дериваційним значенням (напр., вчи – тель, Kennt —
nis)

ІНФІКС – афікс, що вставляється в середину кореня, може мати дериваційне
і реляційне значення, напр., у лат. tango – tetigi, fingere – figura,
vincere – vici; нім. stehen – stand: n має реляційне значення у нім.
stehen – Zustand: n має дериваційне значення.

Афіксальні морфеми, у свою чергу також бувають двох родів:
1) словозмінювальні (реляційні) морфеми, які виражають відношення між
словами у словосполученні чи реченні, напр., відмінкові морфеми в укр.
мові (книга – книги – книзі — книгою), морфема –в у дієсловах чоловічого
роду минулого часу (читав, співав, ходив, спав, розмовляв), морфема
минулого часу –te у претериті німецьких слабких дієслів (sagte, setzte,
malte, fragte і т.д.) чи морфема вищого ступеня порівняння прикметників
— er у німецькій мові: schoen – schoener; fleissig – fleissiger; faul –
fauler.

2) cловотворчі (дериваційні) морфеми, які використовуються для утворення
нового слова, напр., співати – співак, лежати – ліжко, працювати –
праця, чи у німецькій мові: Hass – haesslich, fertig – Fertigkeit,
sprechen – Sprache, deutsch – Deutschland і т.д.) чи для видозміни
значення слова: дуб – дубок – дубочок; нім.: Tisch – Tischchen.

Сполучення кореневої морфеми з афіксальною словозмінною морфемою утворює
СЛОВОФОРМУ, тобто одну з можливих форм слова, напр., ключ – ключа –
ключу (ключеві) – ключем і т.д., або вчу – вчиш – вчи – вчила – вчили і
т.д.

СЛОВОФОРМА – певне слово у конкретній граматичній формі.

Сукупність словоформ одного слова, які відображають систему флективних
відношень, утворює ПАРАДИГМУ, яка служить зразком словозміни цілої групи
слів, що належать до даної частини мови, напр., парадигма відмінювання
іменників чол. роду, парадигма відмінювання прикметників того чи іншого
роду, парадигма відмінювання дієслів за особами.

ПАРАДИГМА – сукупність мовних елементів (напр., форм слова), пов’язаних
системними відношеннями.

Сукупність парадигм, які характеризують даний клас слів, чи дану частину
мови, є граматичним вираженням найзагальніших властивостей чи
характеристик, якими в граматичному відношенні володіє дана частина
мови, а, отже, і структура даної мови. Ці властивості чи характеристики
утворюють загальнограматичне поняття, яке називається граматичною
категорією.

ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ – сукупність елементів мови (слів, значимих частин
слів і сполучень слів), об’єднана спільним граматичним значенням з
обов’язковою наявністю у цій мові відповідного граматичного способу для
вираження цього граматичного значення; так в англійській і нім. мовах
немає категорії виду, оскільки в цих мовах немає спеціальних граматичних
способів для вираження цього граматичного значення.

ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ – узагальнене мовне значення, яке притаманне цілому
ряду слів чи словоформ і яке має своє регулярне (стандартне) вираження,
напр., слова “дорогої”, “золотої” мають граматичне значення “прикметник
жіночого роду в родовому відмінку однини).

ГРАМАТИЧНИЙ СПОСІБ – матеріальне вираження граматичних значень, напр., у
словах “дорогої”, “золотої” граматичне значення “прикметник жіночого
роду родового відмінку однини” виражається закінченням – ої.

ГРАМАТИЧНА ФОРМА – співвідношення граматичного значення і граматичного
способу в їхній єдності.

У той же час будь-яка граматична категорія усвідомлюється нами тільки
тоді, коли вона має своє матеріальне — звукове вираження у даній мові.
Так граматична категорія відмінка в українській мові усвідомлюється
через те, що тут існують відповідні відмінкові морфеми; граматична
категорія вищого ступеня порівняння прикметників в укр. і нім. мовах
усвідомлюється як категорія завдяки тому, що там і там існують засоби її
вираження, що мають відповідну семантику. У той же час граматична
категорія означеності – неозначеності в українській мові відсутня, тому
що немає граматичних засобів її вираження.

Звідси випливає подвійне розуміння граматичної категорії: 1) з одного
боку, це загальнограматичне поняття, що існує в даній мові й відображає
найхарактерніші ознаки чи властивості цієї мови як системи; 2) з другого
боку, це окремий клас слів, який володіє цим ознаками і властивостями.
Напр., категорія відмінку розуміється і як загальнограматичне поняття
вираження відношення між предметними словами чи їх замінниками і як
особливий клас слів – іменників чи займенників, які мають здатність
матеріально виражати ці відношення: пор. клас “живих” і “неживих”
іменників в укр. мові.

2. Критерії типологічного зіставлення морфологічних систем.

Для того, щоб зіставити одну мову з іншою стосовно окремих її
мікросистем, необхідно знайти такі величини, які могли б зіставлятися
між собою. Між тим у складі морфологічного рівня наявні найрізнорідніші
величини. Так, у нім. мові існує порівняно з українською складніша
система часових форм дієслова. В українській мові існують видові пари
дієслів, чого немає в нім. мові. Таким чином, морфологічні явища обох
мов часто виявляються незіставлюваними.

Однак типологічне зіставлення неможливе без наявності тотожних величин.
Якими ж є критерії, яким повинна відповідати одиниця типологічного
зіставлення на морфологічному рівні?

Беручи до уваги той факт, що типологічне зіставлення проводиться не на
основі матеріальної схожості чи етимологічної спорідненості, а на основі
функціональної подібності окремих явищ зіставлюваних мов, вважається, що
першим критерієм, який може бути прийнятий для характеристики одиниці
типологічного зіставлення мов на морфологічному рівні, повинен бути
критерій функціональної тотожності зіставлюваних явищ. Напр., за
схожістю функцій можуть бути зіставлені морфеми вищого ступеня
порівняння прикметників в укр. і нім. мовах, відповідно –іш і –er, чи
морфеми числа в системі іменника цих мов.

Крім того, одиниця зіставлення повинна поєднувати у собі загальні
ознаки, які властиві зіставлюваним явищам у цілому, з частковими
ознаками, які характеризують кожне із зіставлюваних явищ зокрема. Цей
критерій поєднання загального та часткового дає можливість підводити
явища більш часткового порядку під явища загальнішого порядку. Так кожен
із наявних у різних мовах окремих відмінків має свої окремі ознаки,
окремі семи. Але поруч із цими ознаками, всі вони володіють однією
спільною – вираженням відношення позначуваного предмета до інших
предметів, явищ, процесів і т.д. Тому другим критерієм відбору констант
для нашої мети слід вважати критерій відповідності загального частковому
і навпаки.

Одиниця типологічного зіставлення буде мати достатню вагомість тоді,
коли вона охоплюватиме не поодинокі слова, а цілий клас однорідних у
граматичному відношенні слів. Із цього судження випливає третій
критерій, якому повинна відповідати, одиниця типологічного зіставлення –
критерій широкого охоплення лексичних одиниць. Так в укр. мові всі
іменники чол. роду, що позначають осіб, у знахідному відмінку мають
словоформу, омонімічну  формі родового відмінку тих же іменників (учня,
студента, чоловіка, батька, брата і т.д.), на відміну від іменників, які
не є живими особами, і які мають у знахідному відмінку словоформу,
омонімічну формі їх називного відмінку, напр., автомобіль, відмінок,
телефон, стіл, підручник і т.п. Як видно, ці особливості словоформ
характеризують два обширних класи слів: осіб – не осіб.

Таким чином, названі три критерії: 1) критерій функціональної тотожності
зіставлюваних морфем; 2) критерій відповідності загального частковому та
3) критерій широкого охоплення лексичних одиниць, які повинні бути
покладені в основу визначення типологічного зіставлення, дозволяють
вважати, що такою одиницею є граматична категорія, яка знаходить своє
матеріальне вираження у сукупності парадигм.

З цим, зокрема, погоджується такий учений як М.М. Глухман, яка пише:
“Отже вибір граматичних категорій як одиниць виміру типологічної
схожості і відмінності, означає залучення цілісної парадигми як
неодмінного еталону порівняння, в межах якої лише й розкривається
змістова структура морфологічної граматичної категорії”.

3. Типологія частин мови

Іменник. Загальнокатегоріальне значення предметності в іменниках обох
мов повністю збігається; відповідно до цього в них виділяються й
однакові семантичні розряди.

Спільним для іменників обох мов є також граматичні категорії роду числа
й відмінка. Але в німецькій мові виділяється ще категорія означеності й
неозначеності, якої в українській мові немає. Основні розбіжності між
німецькими та українськими іменниками спостерігаються в системі
словозміни та в значенні словоформ. У рідній мові форми іменника
утворюються флективно – синтетичним способом .Флексія комплексно виражає
кілька граматичних значень слова. У німецькій мові іменники мають
флективно-аналітичний характер: вони утворюються за допомогою службового
слова – артикля, який у свою чергу  теж має флексію. Синтаксичні функції
іменників в обох мовах в основному збігаються.

Прикметник. В обох мовах прикметник має однакове значення і виконує ті
самі синтаксичні функції в реченні. Він означає якість предмета у
широкому розумінні цього слова. Відповідно до цього прикметник
вживається в реченні у сполученні з іменником або з займенником і є
означенням чи предикативом.

Граматичні категорії прикметників в порівнюваних мовах також збігаються.
Категорії роду числа й відмінка прикметника в німецькій і українській
мовах не самостійні, оскільки прикметник виражає рід, число і відмінок
того іменника, що його він визначає: der talentvolle Komponist –
талановитий композитор, das Werk des talentvollen Komponisten —  Власне
граматичною категорією прикметника, яка теж властива обом мовам і має
самостійний характер, є категорія ступеня якості: вона виражає ступінь
якості одного предмета в порівнянні з іншим.

Основна розбіжність між прикметниками в німецькій мові та прикметниками
в українській мові існує в галузі їхньої морфології. Вона полягає в
тому, що в німецькій мові поширені дві форми прикметників: повна
(членна) і неповна (нечленна). Залежно від своєї синтаксичної функції
вони вживаються або як узгоджене, або як неузгоджене слово: ein steiler
Berg i der Berg ist steil. У рідній же мові прикметник завжди
узгоджується з іменником, якого він стосується. Наявність в українській
мові повних і коротких прикметників не дає підстави говорити про їхню
подібність з німецькими. Справа у тому, що в українській мові, на
відміну від німецької, коротких прикметників мало і вони зустрічаються
тільки у фольклорі та поезії (ясен місяць, дрібен дощик) і вживаються
лише у формі називного відмінка однини чоловічого роду, існуючи
паралельно з повними формами: повен – повний, рад – радий.

Істотна відмінність спостерігається також у семантичній класифікації
прикметників у порівнюваних мовах. Якщо в обох мовах два основні розряди
прикметників – якісні і відносні збігаються, то присвійних прикметників,
які є в українській мові (Оленчине пальто, Андріїв автомобіль, братів
будинок) німецька мова не знає. Поняття належності тут виражається
складними іменниками, родовим відмінком іменника або словосполученням з
прийменником von (Elternhaus, Schewtschenkos Poesie, der Roman von H.
Boell). Німецькі прикметники на –sch / -isch, що мають присвійне
значення, не можна вважати повністю відповідниками українських
присвійних займенників, оскільки вони мають офіційний відтінок і рідко
вживаються в мові (Wernersche Gesetz, Roentgensche Strahlen).

Суттєва розбіжність існує також у галузі відмінювання прикметників в
обох порівнюваних мовах. Прикметники у німецькій мові мають дві відміни:
сильну (або займенникову) і слабку (або іменну). Той самий прикметник
може змінюватися як за сильною, так і за слабкою відміною залежно від
наявності чи відсутності в нього формальних показників роду, числа й
відмінка того слова яке стоїть перед ним, напр., der / dieser / jener /
neue Wagen; ein, mein, kein neuer Wagen, neuer Wagen.

У відмінюванні прикметників у сучасній німецькій мові виявляється
тенденція до монофлексії: все атрибутивне словосполучення оформляється
тільки одним словом, яке передає рід, число і відмінок компонентів групи
іменника.

У рідній мові є лише одна відміна прикметників, яка характеризується
займенниковими закінченнями. Принцип монофлексії тут не діє, оскільки
форма прикметника вказує на рід, число і відмінок незалежно від
наявності цих значень у попередньому слові, наприклад: цей старанний
учень – цьому старанному учню, така красива дівчина – такої красивої
дівчини; жоден новий фільм – жодному новому фільму і т.д.

Дієслово. І в німецькій, і в українській мовах дієслово має однакове
лексико – граматичне значення: воно позначає дію в широкому розумінні
цього слова. Серед дієслів виділяються певні структурно – семантичні
розряди, які відрізняються один від одного як характером лексичного
значення, так і граматичними формами. У межах цих розрядів
спостерігаються певні розходження.

Особові й безособові дієслова. Більшість дієслів в обох мовах – особові,
тобто такі, що мають усі форми особи й числа. Безособових дієслів у
порівнюваних мовах небагато, і вони в основному однакові за своїм
лексичним значенням, напр.:

dunkeln – смеркається (явища природи), mich froestelt – мене морозить
(стан людини).

Менше збігів спостерігається серед ідіоматично – безособових дієслів, що
пояснюється особливостями фразеології кожної з них: Es geht mir gut —
Мені йдеться (живеться) добре, але Worum handelt es sich? – Про що йде
мова?

Суб’єктні й об’єктні дієслова. Вони звичайно співвідносні в обох мовах.
Суб’єктні дієслова, як відомо, не вимагають додатка і нейтральні щодо
валентності: stehen — стояти, liegen — лежати, haengen — висіти, wohnen
– мешкати, schlafen — спати і т.д. Об’єктні дієслова збігаються у
порівнюваних мовах лише за ознакою їх валентної можливості, але за
характером валентності часто відрізняються, напр., j-m etw. geben —
давати кому – неб. що – неб., warten auf Akk. — чекати на кого-неб., але
anrufen, stoeren + Akk – телефонувати, заважати кому – неб., gratulieren
D zu D – вітати кого – неб з чим -неб, sich freuen auf, ueber + Akk –
радіти кому-, чому – неб. і т.д.

Перехідні і неперехідні дієслова. В німецькій мові значно більше
перехідних дієслів, ніж в українській. Їх кількість збільшується за
рахунок так званих формально-перехідних дієслів, як іутворюються від
паралельно існуючих неперехідних за допомогою префіксів, напр., j-m etw.
schenken – j-n mit etw. beschenken, antworten auf + Akk. – beantworten +
Akk., warten auf + Akk. – erwarten + Akk, klagen ueber + Akk – beklagen
+ Akk і т.д.

Повнозначні і неповнозначні дієслова. У німецькій мові чітко виділяються
дві групи неповнозначних дієслів: модальні й допоміжні дієслова (haben,
sein, werden). У рідній мові можна говорити лише про одне допоміжне
дієслово бути, яке вживається для утворення майбутнього часу від дієслів
недоконаного виду і утворення форм пасивного стану.

У відмінюванні дієслів між розглядуваними мовами існують розбіжності.
Німецьке дієслово має три граматичні основи, від яких утворюються всі
часові дієслівні форми: інфінітива, претерита і дієприкметника ІІ. У
дієсловах української мови виділяють дві основи: основу інфінітива і
основу теперішнього часу. Розбіжності полягають і втому, що німецьке
дієслово має значно більше часових форм, серед яких переважають
аналітичні. У рідній мові часові форми більш уніфіковані. Крім того,
система часових форм українського дієслова тісно переплітається з
категорією виду.

В обох порівнюваних мовах дієслово має такі спільні граматичні
категорії: особи, числа, часу, стану, способу. Хоча в своєму основному
змісті ці категорії збігаються, проте у кожної мови є свої особливості
щодо обсягу категоріальних значень і способів їх вираження. Слід
зазначити, що й у самому складі дієслівних категорій є принципова
різниця: в українській мові існує, крім названих, ще категорія виду
дієслова, якої немає в німецькій мові.

4. Типологія граматичних категорій іменника у зіставлюваних мовах

а) Категорія роду

Категорія роду іменника у порівнюваних мовах відрізняється певною
своєрідністю від інших граматичних категорій. Крім іменників – назв
істот, граматичний рід іменника нім. і укр.. мов не залежить від їхньої
семантики, тобто не вмотивований лексичним значенням. Напр., нім.
іменник das Buch – середнього роду, а його український відповідник
книжка – жіночого.

Хоч рід сам по собі і не входить у систему відмінювання іменників, він є
формальною основою цієї систем: визначає належність іменників до тієї чи
іншої відміни. У німецькій мові, крім того, від роду залежить також
спосіб утворення множини. В обох мовах граматичний рід відіграє основну
роль  в узгодженні, визначаючи потрібне формальне вираження частин мови,
які узгоджуються з іменником.

У кожній із зіставлюваних мов категорія роду має своє формальне
вираження. У цьому полягає їх головна відмінність. У переважної
більшості укр. іменників  родова належність чітко виявляється у вихідній
формі слова, тобто у називному відмінку однини (вазон, ялинка,
стиглість, село, розуміння). У нім. мові у вихідній формі слова рід
виявляється лише в іменників, утворених шляхом суфіксації і
субстантивації (der Sprech-er, der Faeust-ling, die Kellner–in, die
Gesell–schaft, das Tisch–lein, das Leben, das Herumlaufen). Проте не всі
суфікси однозначно вказують на рід, напр., das Ereig-nis, але die
Faeul-nis, der Reich-tum але das Eigen-tum.

Щодо кореневих слів, похідних, утворених за допомогою префіксів, і
складних іменників, то рід у них не виявляється у вихідній формі слова,
може бути визначений лише за допомогою родової форми артикля, тобто
аналітичним шляхом.

Слід додати, що в укр.. мові граматичний рід теж є певною мірою
формальною категорією, тобто такою, що іноді мало пов’язана із змістом
поняття, яке виражається іменником, напр., суддя, хімік, кандидат,
доктор, ректор, комендант.

б) Категорія числа

В обох мовах категорія числа представлена семами одиничності і
множинності, які виражаються формами однини і множини.

Основна відмінність між нім. і укр.. мовами полягає в тому, що в рідній
мові форми числа і відмінка утворюються синтетично і становлять
парадигму відмінювання; флексія іменника виражає одночасно і число і
відмінок. У сучасній нім. мові форма множини не входить безпосередньо в
систему відмінювання. Вона утворюється за допомогою особливих засобів –
т.зв. суфіксів множинності (-e, -en, -er, нульовий суфікс), умлаута та
артикля. Отже, якщо іменник укр. мови має, як правило, тільки одну
граматичну основу, до якої приєднуються флексії і однини і множини
(напр., будинк–у, будинк-ів), то в нім. мові є дві основи: основа однини
і основа множини. До основи однини приєднуються відмінкові закінчення
однини, до основи множини – єдина флексія множини –n у давальному
відмінку (dem Fahrer — den Fahrer-n).

У нім. мові існують числові омоніми, які мають однакові форми в
називному відмінку однини і множини. Це іменники чоловічого та
середнього роду на -el (der Hebel, das Raetsel), -en (der Haken, das
Kissen), -er (der Tischler, das Zimmer), -chen, і -lein (das Haeuschen,
das Buechlein). Граматичне значення множини в таких іменниках можна
визначити лише за тим, що при них немає артикля, та за допомогою
фінітного дієслова – присудка. Проте в цілому в сучасній нім. мові чітко
виражена тенденція до морфологічного протиставлення іменникових форм
однини і множини.

У нім. і укр. мовах є іменники, які належать або до т.зв. singularia
tantum або до pluralia tantum. Перша група іменників має форму і
значення тільки однини (залізо – das Eisen), друга – форму і значення
лише множини (канікули – die Ferien). В обох групах іменників
спостерігаються факти як подібності так розбіжностей.

В обох мовах однаково у формі singularia tantum виступають іменники з
абстрактним значенням (der Frieden — мир, die Treue — вірність, die
Gerechtigkeit – справедливість, die Freundschaft — дружба), з
матеріальним значенням (die Milch — молоко, der Sauerstoff — кисень, das
Silber — срібло, das Gold — золото), із значенням збірності (die
Bevoelkerung-населення, das Gepaeck-багаж, das Wild-дичина).

Щодо іменників pluralia tantum то тут подібність у нім. та укр. мовах є
лише у деяких географічних поняттях ( назви країн, островів, гір: die
Niederlande-Нідерланди, die USA — США; die Kurilen-Курили, die Azoren
–Азорські о-ви, die Bermudas – Бермуди; die Alpen-Альпи, die
Karpaten-Карпати, die Anden-Анди), у сфері торгівлі, фінансових
економічних та юридичних понять (die Moebel-меблі, die
Textilien-текcтильні вироби, die Kosten-кошти, die Finanzen-фінанси, die
Unkosten-витрати, die Alimente-аліменти), частково у позначеннях груп
осіб (die Eltern-батьки), відрізків часу (die Ferien-канікули), способах
людської поведінки (die Raenke, die Schliche, die Umtriebe-підступи), а
також у словах, семантика яких виражає ідею множинності (die
Makkaroni-макарони, die Memoiren [me?m’a:rUn]-мемуари, die
Lebensmittel-харчі, die Shorts [SOrts]-шорти, die Spaghetti-спагеті, die
Siebensachen-пожитки). В інших випадках розбіжності між нім. та укр.
мовами у групі pluralia tantum дуже помітні. У рідній мові велика
кількість цих іменників складається з назв предметів, які у своїй
матеріальній структурі мають парні елементи, тим часом у нім. мові це
слова з формами однини і множини: ворота, окуляри, сани – die Pforte,
die Tuer, die Schere, die Brille, der Schlitten.

Хоча в обох мовах до групи pluralia tantum належать іменники, пов’язані
з уявою про множинність однорідних предметів, дій, явищ, але порівнювані
мови часто по-різному підходять до визначення множинності. В укр. мові,
напр., назви побутових подій, обрядів, деяких свят, а також назви ігор
належать до pluralia tantum, у нім. мові це звичайні іменники: der
Geburtstag-іменини, die Verlobung-заручини, die Brautschau-оглядини.
Проте в нім. мові назви релігійних свят вживаються як pluralia tantum, у
рідній мові – це іменники singularia tantum: Weihnachten-різдво,
Pfingsten-трійця.

в) Категорія відмінка

І в нім., і укр. мовах іменники змінюються за відмінками, форми відмінка
разом з формами числа виражають певні співвідносні значення. Як
зазначалося, у рідній мові форми числа і відмінка синтетичні і утворюють
парадигму відмінювання. В обох мовах відмінювання охоплює два різні
явища: формально-морфологічне (типи відмінювання) і безпосередньо
категоріальне (систему відмінків). Основною розбіжністю між нім. і укр..
іменниками в галузі відмінювання є тенденція нім. мови до уніфікації.
Вона виявляється як в уніфікації типів відмінювання, так і в збігу
відмінкових форм. Напр., цілком уніфіковано відмінювання іменників
жіночого (ніякої флексії) і середнього (тільки флексія -(e)s в родовому
відмінку) роду в однині; повністю уніфіковано відмінювання іменників у
множині.

Слід зазначити, що в рідній мові теж збігаються відмінкові форми
всередині деяких типів відмінювання. Зокрема, іменники чоловічого роду з
основою на приголосний, що позначають назви неістот, мають однозвучні
форми називного і знахідного відмінка (стоїть телевізор, увімкнути
телевізор), іменники, що позначають назви істот, — однакові форми
родового і знахідного (нема вчителя, запитати вчителя). Іменники
жіночого роду типу піч, ніч, сіль, біль мають однозвучні форми в
родовому, давальному й місцевому (печі, ночі, солі, болі) та в називному
й знахідному (ніч, сіль) відмінках однини.

Особливістю української морфологічної системи є наявність у ній кличного
відмінка іменників. Морфологія нім. мови такої спеціальної форми
іменника не має, функцію звертання, властиву укр. кличному відмінку, тут
виконує номінатив.

Порівняльний аналіз, зроблений на підставі статистичних підрахунків,
свідчить про певні кількісні і якісні розбіжності між відмінковими
системами обох мов. Так частіше застосування німецького номінатива
порівняно з українським називним відмінком пояснюється вживанням
предикатива тільки в номінативі, тоді як в укр.. мові в цій функції
виступає також орудний відмінок (Er war/wurde Student – Він був/став
студентом.)

Найчастішою формою іменника в рідній мові є родовий відмінок, у
німецькій генітив зустрічається рідко. Це пояснюється наявністю в укр.
мові великої кількості дієслів, які вимагають після себе саме цього
відмінка, вживанням перехідних дієслів із заперечною часткою не, формами
ступенів порівняння прикметників (напр., вищий за свого батька),
вживанням іменників з прислівниками (багато грошей) та кількісним
числівниками (п’ять книг).

Висока частотність німецького датива (порівняно з українським давальним
відмінком вища приблизно у п’ять разів) пов’язана з вживанням дієслів з
прийменниками (їх в укр. мові замінює орудний відмінок), а також з
великою кількістю значень, що їх виражає датив. Так само висока
частотність німецького акузатива порівняно з українським знахідним
відмінком виникає внаслідок великої питомої ваги в нім. мові
прийменників, які керують цим відмінком, наявності формально –
перехідних дієслів (antworten auf + A – beantworten + A), а також
вживання акузатива для вираження частини й цілого.

Значення українського орудного та місцевого відмінків передається в нім.
мові в основному формами акузатива або датива з прийменниками.

г) Категорія означеності й неозначеності

Категорія означеності і неозначеності є власне граматичною категорією
іменника тільки в німецькій мові, оскільки вона виражається регулярним
граматичним способом – артиклем. Ця категорія пов’язана із ступенем
інформованості мовця  про предмет розмови і властива всьому висловленню
в цілому.

При розгляді цієї категорії важливо розмежовувати дві функції артикля:
морфологічну і смислову. Відповідно до цього є два типи форм артикля –
флективні (der, des, dem, den, ein, eines, einem einen і т.д.) і
співвідносні (der-ein, der – нульовий артикль). Ці дві форми артикля і
обидві його функції утворюють тісну єдність: означений чи неозначений
артикль виражає одночасно означеність або неозначеність, з одного боку,
і рід, число та відмінок – з другого. При цьому смислова функція артикля
є провідною.

Поняття означеність і неозначеність специфічні. Їхня особливість у тому,
що вони виражають ставлення учасників акту комунікації – мовця і слухача
– до предметів і явищ. При цьому мовець характеризує предмет, позначений
іменником, як відомий чи невідомий для того, хто слухає, напр., 1. Wir
besuchen morgen das Theater. 2. Wir besuchen morgen ein Theater.

Співвідносні граматичні значення – означеність і неозначеність –
реалізуються лише в конкретному реченні й зумовлені комунікативною
ситуацією або контекстом.

Значення, які виражає в німецькій мові артикль, можуть не передаватися в
укр. реченні якимось спеціальними засобами, якщо сама ситуація чи
контекст досить чітко вказують на означеність чи неозначеність предмета.
При поясненні німецького артикля найбільш доцільно виходити з
комунікативного завдання речення, з визначення значення дане і нове в
реченні, що виражається в укр..мові такими власне синтаксичними
засобами, як інтонація і порядок слів, напр., 1. Gestern haben wir ein
neues Buch gelesen. – Вчора ми читали нову книжку (книжка тут нове).
2. Das neue Buch haben wir schon gelesen – Нову книжку ми вже прочитали
(книжка тут дане, відоме).

Означеність – неозначеність і дане – нове не тотожні, а різні категорії.
Вони лише співвідносяться, причому у найбільш загальному значенні.
Означене, оскільки воно відоме, виступає як дане, неозначене – як нове,
тому що воно невідоме. Однак це співвідношення інколи порушується, тоді
можна говорити про відповідність німецькому означеному і неозначеному
артиклю українських лексичних засобів. Так вказівні (той, цей) і
присвійні (мій, свій і т.д.) займенники, числівники обоє троє,
прикметник даний відповідають артиклю der. Неозначені займенники один,
будь-який, якийсь, який-небудь, кожний, деякий, хтось, один з –
неозначеному артиклю ein.

5(6). Типологічні характеристики граматичної категорії якості
прикметника у зіставлюваних мовах

Ця категорія властива якісним прикметникам виражається в обох мовах
формами ступенів порівняння. В укр. мові є два ступені порівняння –
вищий і найвищий. В нім. мові виділяють три ступені: Positiv (нульовий
ступінь), Komparativ, Superlativ.

Одна з основних розбіжностей між нім. і укр.. мовами щодо категорії
ступеня якості полягає в способах утворення форм ступенів порівняння. У
нім. мові вони утворюються синтетичним шляхом: Komparativ – за допомогою
суфікса –er, Superlativ – додавання до основи суфікса –(e)st: schoen –
schoener – schoenst-. У рідній мові є два способи утворення ступенів
порівняння – синтетичний і аналітичний. Синтетичні форми утворюються за
допомогою приєднання до основи прикметника суфіксів –ш або -іш для
вищого ступеня і шляхом додавання префікса най- до форми вищого ступеня
– для найвищого ступеня: багатий – багатший – найбагатший, білий –
біліший – найбіліший. Аналітичні форми утворюються додаванням до
звичайної форми прикметника слів більш, менш – для вищого ступеня і
найбільш, найменш – для найвищого ступеня: гористий – більш гористий –
найбільш гористий, досконалий – менш досконалий – найменш досконалий.
Крім того, в укр. мові існує підсилений найвищий ступінь, який
утворюється додаванням частки як або що до форми найвищого ступеня:
якнайкращий, щонайрозумніший.

Слід зазначити, що в нім. мові форми mehr i meist для утворення ступенів
порівняння вживаються дуже рідко, а саме: 1) коли йдеться про порівняння
двох ознак, властивих одному предметові (Das Zimmer ist mehr lang als
breit); 2 коли прикметники не виконують атрибутивної функції (Ich bin am
meisten daran schuld).

Існує розбіжність також у вживанні ступенів порівняння. Так, у нім.
мові, на відміну від укр. Komparativ нерідко вживається також
безвідносно до ступеня якості, тобто виражає якість предмета чи особи
без порівняння його з іншим предметом; у рідній мові це значення
передається прикметниками в нульовому ступені: ein aelterer Herr –
літній чоловік, eine laengere Reise –тривала подорож , eine laengere
Zeit – тривалий час.

6(6) Типологія граматичних категорій дієслова у зіставлюваних мовах

б) Категорія виду

Категорія дієслівного виду характеризує дію з точки зору того, як ця дія
розвивається у часі, незалежно від моменту мовлення. Дієслова доконаного
виду вказують на початок (вилетить, зацвіте), кінець (розповість,
написав) або однократність дії (стукне, крикнув), тобто обмежують дію в
часі. Дієслова недоконаного виду не вказують не межі дії (летітиме,
цвіли, розповідає, пише, стукає, покрикує).

З категорією виду стикається спосіб дії (аспект — Aktionsart). Це суто
лексико-семантична категорія дієслова, яка характеризує дію з точки зору
її перебігу: у часі. Інтенсивності, кратності, спрямованості. У нім.
мові основною семантичною опозицією всередині цієї категорії є значення
перфективності та імперфективності дії (рос. предельность і
непредельность). Дана категорія майже не має формального значення і
визначається семантикою самого дієслова. Під перфективними розуміють
такі дієслова, які позначають дію, спрямовану на певну ціль: kommen,
aufbluehen, erklingen, zerstoeren; в укр. мові: визрівати, надсилати,
вставати, писати. При цьому закінченість дії є неістотним моментом.
Імперфективними називають дієслова, які означають дію без вказівки на
ціль: gehen, fliessen, steigen, schlafen; укр. дієслова: бігати, сідати,
возити, ходити.

Засобом утворення в нім. мові опозиції перфективність – імперфективність
(а точніше – утворення гермінативних дієслів) є дієслівні префікси і
напівпрефікси: gehen – vergehen, wachen – erwachen, stehen – aufstehen,
geben – abgeben.

Категорія виду в нім. мові має не граматичний (морфологфчний), а лексико
– синтаксичний характер. Це означає, що напр., дієслово machen виражає
одночасно значення доконаного і недоконаного виду. Конкретні ж значення
виду реалізуються в певних лексико-семантичних умовах.

Для передачі доконаного і недоконаного видів у нім. мові
використовуються лексичні і синтаксичні засоби. До них належать:
прислівники міру й часу (sofort, schon, oft, voellig, bereits,
wiederholt, immer wieder, gewoehnlich), сполучники (solange, waehrend –
для передачі значення недоконаного виду, і sobald, nachdem, bis, bevor –
для передачі значення доконаного виду), синтаксичні конструкції: sein +
Partizip II, kommen + Partizip II дієслова руху; im Begriff sein + zu +
Infinitiv; sein + am + substantiviertes Adjektiv, sein + beim +
substantiviertes Adjektiv, фазові дієслова pflegen i fortfahren + zu +
Infinitiv. У певному контексті видові значення можуть передаватися
дієслівними формами перфекта, плюсквамперфекта і футурума ІІ, тобто
формами, які у своєму складі мають дієприкметник ІІ.

Відомо, що нім. дієприкметники протистоять один одному значенням стану і
виду. Дієприкметник І має значення активного стану і недоконаного виду;
дієприкметник ІІ неперехідних гермінативних дієслів – значення актива і
закінченої дії, а дієприкметник ІІ перехідних гермінативних дієслів –
значення результативності, поєднане із значенням пасива й доконаного
виду (напр., der lesende Schueler, die eingetroffene Delegation, der
geschriebene Brief).

б) Категорія часу

В основі категорії часу в нім. і укр. мовах лежить однакове значення: це
відношення моменту дії до моменту мовлення.

При однаковому граматичному значення категорії часу, яка реалізується у
трьох співвідносних значеннях – теперішнього, минулого і майбутнього
часу, нім. і укр.. мови мають різну кількість часових форм. У рідній
мові для вираження цих трьох часових значень є чотири часові форми, в
нім. мові їх шість. У цьому полягає зовнішня відмінність між обома
мовами.

Якісна розбіжність полягає в тому, що категорія часу нім. дієслова
поєднує в собі часові відношення двох аспектів: абсолютний час, тобто
відношення моменту дії до моменту мовлення, і так званий відносний час,
тобто відношення моменту однієї дії до моменту другої дії. Відносний час
передається через особливі форми, які виражають ускладнен часове
значення: відношення моменту дії до моменту мовлення плюс передування
однієї дії іншій дії, напр., Nachdem ich den Brief geschrieben hatte,
brachte ich ihn zur Post. Форма geschrieben hatte вказує на те, що дія
відбулася раніше моменту мовлення і раніше другої дії, вираженої словом
brachte; а форма brachte вказує, що ця дія відбулася раніше моменту
мовлення. Відносними часовими формами в нім. мові є плюсквамперфект
(відносний минулий час) і фут урум ІІ (відносний майбутній час).

Третьою часовою формою німецького дієслова, яку з точки зору укр. мови
можна було б назвати зайвою, є перфект. Він вживається у двох функціях:
як відносний час (відносний теперішній або майбутній) і як абсолютний
час, який. поряд з претеритом, виражає минулий час.

Категорія часу в укр. мові відзначається більшою уніфікацією значень.
Три форми часу – теперішній, минулий і майбутній – виражають три часові
значення. Для позначення минулого часу в укр. мові існує, крім форми
минулого часу, ще й аналітична форма давноминулого часу (почав був
говорити, якби була знала, було заходив до нас). Проте форма
давноминулого часу вживається в укр. мові рідко, оскільки значення, яке
вона передає, може бути виражене формою минулого часу з відповідними
прислівниками.

Однак у рідній мові категорія часу має свої особливості: як зазначалося,
вона тісно пов’язана з категорією виду. Цей зв’язок має двобічний
характер. З одного боку, від виду дієслова залежить сама система його
часових форм. Форми теперішнього часу утворюються лише від дієслів
недоконаного виду (роблю, вітаю, робимо, вітаємо), а форми майбутнього,
минулого і давноминулого – від дієслів як недоконаного, так і доконаного
виду (буду робити, будемо робити, зроблю, зробимо; робив, робили,
зробив, зробили; був робив, був зробив, були робили, були зробили). З
другого боку, значення часу ускладнені видовими значеннями. Це
пояснюється тим, що вид в укр. мові виражається (крім інших засобів)
словотворчими афіксами, і співвідносні видові форми перфективних дієслів
є все-таки лексичними, хоч і співвідносними за своїм граматичним
значенням одиницями, від яких і утворюються всі, у тому числі й часові,
форми дієслова. Саме завдяки цьому видове значення властиве кожній формі
дієслова, воно супроводжує всі його граматичні значення.

в) категорія стану

Граматична категорія стану служить для вираження взаємовідносин між
суб’єктом і об’єктом дії. Вона властива тільки перехідним дієсловам.
Звідси випливає, що категорія стану в обох мовах тісно пов’язана з
перехідністю – неперехідністю дієслів. Перехідні дієслова і снують у
формах способу і з їх допомогою, а також своїм змістом протиставляються
неперехідним. Категорія стану ґрунтується на двох взаємопов’язаних
корелятивних граматичних значеннях – активному і пасивному.

Розбіжності між нім. і укр. мовами щодо категорії стану полягають
головним чином у способі творення форм пасивного стану і вступені
поширеності пасивних форм.

У нім. мові утворення форм пасиву повністю уніфіковано. Всі врни
аналітичні й утворюються за одним правилом: допоміжне дієслово werden у
відповідній формі часу й способу + дієприкметник ІІ перехідного
дієслова. Пасив повністю співвідноситься з активом, має також кон’юнктив
і обидва інфінітиви (geschrieben werden, geschrieben worden sein). Крім
того, в німецькій мові існує ще конструкція sein + дієприкметник ІІ
перехідних дієслів, яка має теж пасивне, але завжди результативне
значення. Пасивна форма з werden може мати значення як доконаного, так і
недоконаного виду, напр., Bald wurde die Arbeit beendet. – Робота була
закінчена . Noch lange wurde die Arbeit nicht beendet. –Робота ще довго
не закінчувалася.

У рідній мові форми пасивного стану  утворюються по – різному і
пов’язані з видом дієслова. Від перехідних дієслів недоконаного виду
пасивна форма утворюється за допомогою частки — ся, яка приєднується до
дієслів активного стану: будувати – будується, поширювати – поширюється.
У перехідних дієслів доконаного виду значення пасивного стану
виражається поєднанням пасивного дієприкметника, утвореного від
основного дієслова, з особовими формами допоміжного дієслова бути: Цей
проект був розроблений моїм другом. Мета буде досягнута. Таким чином,
уніфікованій німецькій формі, нейтральній щодо виду дієслова, в укр.
мові відповідають дві по-різному утворені форми пасивного стану, в яких
розрізняються видові значення.

Спостереження показують, що в нім. мові пасивні конструкції вживаються
набагато частіше, ніж у рідній. Це пояснюється кількома причинами:

1.     Як зазначалося вище, в нім. мові більше перехідних дієслів.
Багатьом з них у рідній мові відповідають неперехідні дієслова, які не
можуть мати пасивної форми, оскільки при них не може вживатися прямий
додаток, напр.:

Er darf nicht gestoert werden – Йому не можна заважати.

Meine Frage wurde endlich beantwortet – Нарешті відповіли на моє
запитання.

2.     У нім. мові форми пасивного стану уніфіковані й однозначні. В
рідній же мові частка -ся, за допомогою якої утворюються пасивні форми,
багатозначна. З її допомогою утворюються слова власне зворотні,
непрямо-зворотні, взаємно-зворотні загально-зворотні, зворотно-пасивні
та ін. Потенційна багатозначність форм на -ся значно обмежує утворення
форм пасивного стану від дієслів недоконаного виду.

3.     У нім. мові більша тенденція до двочленної структури речення, що
є однією з причин частішого вживання пасивних конструкцій при
відсутності агенса. В укр. мові в таких випадах частіше, ніж у
німецькій, вживаються активні форми.

4.     У нім. мові стилістичні відмінності між активними і пасивними
зворотами виражені менш чітко. Пасивні конструкції поширені не тільки в
науковому та публіцистичному, а й у розмовному стилі і в мові художньої
літератури. В укр. мові вживання пасивних форм більш обмежене, оскільки
можливість і необхідність їх застосування вужчі. Цим пояснюються чіткіше
виражені стилістичні відмінності між формами активного і пасивного
стану. Сфера вживання пасивних форм у рідній мові значною мірою обмежена
діловим стилем; в усному мовленні поширені переважно усні форми.

г) категорія способу

Граматична категорія, яка виражає відношення дії до дійсності, яке
встановлюється мовцем, називається способом дієслова.

І в нім. і в укр. мовах дієслово має три способи, основні значення яких
в обох мовах збігаються. Дійсний спосіб означає реальну дію або
заперечує її наявність. Наказовий спосіб виражає спонукання до дії.
Умовний спосіб виражає в обох мовах можливість або (не)бажаність дії.

Найбільш поширеним у порівнюваних мовах є дійсний спосіб, у якому в обох
мовах майже повністю збігаються і його значення і способи вираження. У
наказовому способі теж спостерігається майже повна подібність обсягу
значень і сфери вживання. Особливістю сучасної німецької мови тут є
наявність, крім двох основних форм імператива – однини і множини, так
званої ввічливої форми, яка вживається при звертанні як до однієї особи,
так і до кількох осіб. У рідній же мові при звертанні на ви
використовується звичайна форма множини.

Найбільш істотні розбіжності існують в умовному способі. Вони є
наслідком уніфікації як форми і значення умовного способу, так і сфери
його вживання в рідній мові.

Як відомо, в укр. мові є лише одна форма умовного способу, аналітична за
своєю структурою. Вона утворюється від форм дієслова минулого часу за
допомогою частки би (б): знав би, знала б, знали б. Оскільки ця форма
єдина, вона не може виражати значення часу. Час у рідній мові
виражається лише в дійсному способі.

В німецькій мові кон’юнктив утворює цілу систему дієслівних форм; вона
охоплює шість форм, як імають відповідники в індикативі, і дві форми
кондиціоналіса – І і ІІ. У цих формах тісно переплітаються значення двох
аспектів:

1)     часові значення – категорія часу властива в німецькій мові не
тільки індикативу, а й кон’юнктиву, напр.,: Haette ich jetzt mehr Zeit!
Haette ich damals mehr Zeit gehabt!

В рідній мові є лише один відповідник: Було б у мене більше часу!

2)     модальні значення: у нім. мові два основні відтінки можливості й
бажаності – реальність і нереальність – виражаються різними формами: у
першому випадку – презентними (презент, перфект, футурум), у другому –
претеритними (претерит, плюсквамперфект, кондиціоналіс І і ІІ), напр.:
Alle bitten, dass er komme. Waere er gekommen, so haette er alles
geordnet.

Крім того, в системі німецького кон’юнктива є синонімічні форми, що
мають однакове значення, але частково розрізняються вживанням. Це –
претерит і кондиціоналіс І для позначення теперішнього або майбутнього
часу, плюсквамперфект і кондиціоналіс ІІ – для вираження минулого часу.

Отже, одній формі укр. умовного способу можуть відповідати різні форми
німецького кон’юнктива, напр.,:

Він приїхав би (Він би приїхав) – 1) Er kaeme (heute, morgen). 2) Er
wuerde (heute, morgen) kommen. 3) Er waere (gestern) gekommen. 4) Er
wuerde (gestern) gekommen sein.

Щоб він приїхав (Коли б він не приїхав) – 1) Dass er komme (kommen)
werde. 2) Wann er auch komme.

Існують певні закономірні відповідники у вживанні умовного способу в
обох мовах:

1)     у реченнях, які виражають нереальну можливість, умову чи
нереальне бажання, в обох мовах завжди застосовується умовний спосіб,
напр.,: Haette ich das frueher gemacht – Якби я це зробив раніше.

2)     У підрядних реченнях, які містять нереальні можливість чи
бажання, в укр. мові єдино можливою формою є умовний спосіб; у нім. мові
вживається або кон’юнктив, або індикатив. Це стосується таких підрядних
речень:

а) додаткових після дієслів, що означають бажання, спонукання, прохання:
Der Vater wuenscht, dass er arbeite (arbeitet). – Батько хоче, щоб він
працював.

б) Ich gebe ihm dieses Buch, damit er es lese (liest) – Я дам йому цю
книгу, щоб він її прочитав.

в) наслідкових з емфатичним відтінком: Dieses Spielzeug ist zu teuer,
als dass man es kaufen koennte (kann) – Ця іграшка занадто дорога, для
того щоб її можна було купити.

ЕМФАЗА – підсилення комунікативних намірів мовця за допомогою різних
мовних засобів: наголосу, порядку слів тощо (коли, напр., на перше місце
в реченні ставиться найвагоміша частина повідомлення).

3)     Спостерігається факультативне вживання кон’юнктива також у
підрядних додаткових реченнях після дієслів denken, meinen, hoffen,
fuerchten, zweifeln та ін. У рідній мові в цих випадках вживається, як
правило, дійсний спосіб: Ich denke, es ist (sei) richtig. – Я думаю, що
це правильно.

4)     В обох мовах умовний спосіб поширений як стилістичний засіб, який
вживається для пом’якшення категоричності висловлення. Особливо ця форма
часта в розмовному стилі: Ich moechte ein paar Zeitungen kaufen. – Я
хотів би купити кілька газет. Was wuerden Sie dazu sagen? – Що б Ви на
це сказали?

Крім функції вираження нереальності, німецький кон’юнктив виконує ще
одну, чи не найбільш частотну функцію, яка теж суттєво відрізняє його
від українського умовного способу: він вживається для оформлення
непрямої мови Але кон’юнктив не є єдино можливою формою способу в
реченнях з непрямою мовою, в них може вживатися й індикатив, напр.:

Er sagte: „Ich hatte an der Universitaet studiert“. – 1) Er sagte, dass
er an der Universitaet studiert haette. 2) Er sagte, dass er an der
Universitaet studiert hatte.

Германісти вважають, що між формами кон’юнктива і формами індикатива у
непрямій мові не існує постійної і обов’язкової семантичної різниці;
обидві форми способу в непрямій мові є, як правило, синонімічними. Отже,
двом різним німецьким формам – кон’юнктиву й індикативу – в непрямій
мові відповідає одна форма української мови – форма дійсного способу:
Він каже, що прочитав книжку. – 1) Er sagt, dass er das Buch gelesen
habe. 2) Er sagt, dass er das Buch gelesen hat.

Похожие записи