15

Реферат на тему

Структуралізм як історичний напрям мовознавства

ПЛАН

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

2. Празька лінгвістична школа

3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

4. Використана література

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук,
переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до
вивчення об’єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення
їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і
мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання,
як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим
викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму —
структуралізму, а згодом — генеративізму.

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний
напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного
мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови
як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого
(наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й
виникнення нових філософських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі
індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього
спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Російський
учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної
нервової системи. Виникла кібернетика, основним об’єктом дослідження
якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від
їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних
мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення
індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення
німецького філософа Е. Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена
дерев’яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних
прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей
знання.

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму,
особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який
опрацьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга
Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної
«ідеальної» мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також
англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув
дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування
математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лінгвістичного аналізу
вперше були викладені наприкінці 20-х років XX ст. у працях
представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького
осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація
системи». Незабаром з’явилися праці зі структурної лінгвістики в США і
Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його
напрямів спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови —
головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови
передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й
пошуки об’єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести
мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови
й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структуралізму має свої
особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька
лінгвістична школа; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американський
дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалуження Лондонську
лінгвістичну школу Джона Фьорса.

2. Празька лінгвістична школа

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою
програмою осередку його представники виступили на міжнародному
лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці»
осередку друкувалися французькою мовою. У першому їх випуску
опубліковано «Тези Празького лінгвістичного осередку» — програмовий
документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945),
Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян
Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991),
Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Микола Трубецькой
(1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський
(1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчення Соссюра, Бодуена де
Куртене і деякі ідеї Фортунатова. Зокрема, поняття структури мови йде
від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони заперечили
тезу Соссюра про неподолання меж між синхронією і діахронією: «Кращим
способом для пізнання суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів»,
однак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і
діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є
положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний
системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення
поняття еволюції з синхронічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою
розглядати статику й синхронію як синоніми: «Синхронічний опис не може
цілком усунути поняття еволюції, позаяк навіть у синхронічно
розглядуваному секторі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана
стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі формування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розвинули і другу основну ідею
Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це
протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпретація мови як функціональної
системи, тобто як «системи засобів вираження, що служать якійсь певній
меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до аналізу звукової
системи мови, празькі структуралісти замість декларативних тверджень про
системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що
в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між
звуками і значеннями, що «матеріальний зміст […] фонологічних
елементів менш суттєвий, ніж їх взаємозв’язок усередині системи».
Трубецькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство)
і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати
як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи
протиставлень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те,
що звуки утворюють систему, а те, що у фонологічних дослідженнях
потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо
фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології»
(1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова використовує свою фонологічну
систему для творення таких мовних одиниць, як морфема, слово, речення.
Так з’явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфологічне
використання фонологічних відмінностей), фонологія слова, фонологія
синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були
застосовані пражцями для дослідження інших рівнів мови. Так, наприклад,
Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в дослідженні
граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних
опозицій.

Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так
виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу
празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літератури.
Результатом функціонального підходу до літературних мов стало виникнення
особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є
вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему
«Синтаксичний рівень»). Матезіус висловлює думку про принципову
відмінність між формальним членуванням речення (виділення підмета і
присудка), яке показує його граматичну структуру, і поділом речення на
тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».

Серед оригінальних ідей пражців — теорія «мовних контактів і мовного
союзу (об’єднання мов за подібністю, що зумовлена контактуванням,
взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка
обґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх
генетичних зв’язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він
указує на їхню прямолінійність, огрубления. Наявність одного з
типологічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виключає наявності
інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це
якраз і характеризує відповідні мови. Можна говорити про суто
флективний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні
еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав
також на те, що морфологічна структура — не єдина основа для типології.
Він один із перших проводив зіставні дослідження фонологічних структур
різних мов.

Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не
згадати вчення Карцевського про асиметрію мовного знака, викладеного у
статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея
якого зводиться до того, що «знак і значення не покривають один одного
повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має
декілька функцій, одне й те саме значення виражається декількома
знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».

Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально
широке розуміння об’єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно
відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від
вивчення семантики, історії мови, зовнішньолінгвістичної проблематики.
Скалічка у статті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948)
виділяє три проблеми мовознавства: «1) відношення мови до позамовної
дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших
мов, тобто проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її
частин, тобто проблему мовної структури».

Празька лінгвістична школа стала помітним явищем в історії мовознавства.
її вплив на розвиток світової науки про мову завжди був відчутним.
Основні ідеї пражців не втратили своєї актуальності й нині. За зразком
Празької лінгвістичної школи було створено лінгвістичний осередок у
Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й
методики дослідження празьких структуралістів.

3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський
структуралізм.

Копенгагенський (датський)_струкгуралізм, або глосематика (від грец.
glossema, род. відм. glossematos «слово»), — лінгвістична течія
структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної
теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто
формальними способами без звертання до її субстанцій (реального змісту і
звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитетнішим структуральним
напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об’єднання датських мовознавців у
лінгвістичне товариство, так званий Копенгагенський осередок.
Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту
лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського
університету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль
(1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс
Сьоренсен (нар. 1911).

Теоретичними джерелами цього напряму було вчення Соссюра і логістична
теорія мови Уайтхеда, Рассела та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці
запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як
системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і
в мові нема нічого, крім відмінностей (чиста структура відношень), а
також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе.
Неопозитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на
розвиток структуралізму взагалі, однак послідовне вираження його
принципи знайшли саме в глосематиці. Навіть Єльмслев визнав, що
визначене ним поняття структури як чистої форми і чистих відношень
запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно
бути твердженням про співвідношення, які не передбачають опису самих
елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення
загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок
розвитку математичної теорії виникло поняття математики як знакової
системи, яка конструюється відповідно до певних формальних правил.

Програма копенгагенських структуралістів була викладена Брьондалем у
першому номері журналу копенгагенського осередку «Лінгвістичні праці»
(1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної
(логічної) граматики, в якій мова повинна розглядатися в панхронічному
аспекті, тобто повинні досліджуватися загальнолюдські чинники, що діють
на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали
глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої
теорії від традиційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у
яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішими з них є «Мова
і мовлення» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод
структурного аналізу» (1950), «Пролегомени1 до теорії мови» (1943).
Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не
про якусь конкретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про
мову загалом як певну систему, тобто даються положення, що повинні
підходити до будь-якої мови незалежно від генеалогічної й типологічної
класифікацій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створити загальну
теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне
поєднання позамовних (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних,
соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру sui generis
(своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями
в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить
мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповідати
трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повноті (вичерпності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу
тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід
повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого
методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними
єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об’єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за
допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські
тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом
лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми можемо вилучити з
вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших
текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або
текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої
побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо
побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише
на початковому етапі, далі — вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з
традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як
родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає
специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить
загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між
мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і
до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає
існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями (англ.
interdependence «взаємозалежність»); 2) однобічні залежності, за яких
один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються
детермінаціями (англ. determination «визначення»); 3) вільніші
залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не
передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ.
constelation «сузір’я»). Елементи залежностей Єльмслев називає
об’єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному
членуванні. Об’єкт, що аналізується, — це клас, інші об’єкти, які
встановлено наступним членуванням, — сегменти класу, а об’єкти третього
членування — сегменти сегментів. Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти
цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти
класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев
називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на
точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який
притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання
загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити
несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор
«Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої
науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у
встановленні взаємозалежностей між ними і в об’єднанні їх у класи, що
мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати
наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови
як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші
семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з
незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений
називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це
його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і
вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма,
субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє
субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація
відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб
упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє
систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією
самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і
неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як
форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, —
нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні
(нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті
«Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який
звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим
сигналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою (грец. pleres
«повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження
називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План
вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про
предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:

Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати
відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод,
який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або
«ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким
методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного
елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим
елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то
ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж
такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття
інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до
обмеженої кількості найпростіших елементів.

Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40—60-ті
роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі,
однак його оцінка була неоднозначною — від різко негативної до
позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв
глосематику з «баштою зі слонової кості».

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати
точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки.
Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували
цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може
бути корисною для створення формальних універсальних мов
(мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної
класифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого
від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною
теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з
формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження
мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація,
кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій
та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об’єкта дослідження,
відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також
перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна
зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як
зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині стала
історією» [Алпатов 1998: 176].

Використана література

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 167—209,
309—323.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С 189—251.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К., 1980. — С 131—154.

Кондратов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С 117—162.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С.
308—344.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 78—96.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и
извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Апресян Ю. Д. Идеи и методы современной структурной лингвистики. — М.,
1966.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С.
5—45, 82—157.

Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основы зарубежных
направлений в языкознании. — М., 1977.

Хауген Э. Направления в современном языкознании // Новое в лингвистике.
— М., 1960. — Вып. 1.

Трансформационно-генеративная грамматика в свете современной научной
критики. — М., 1980.

Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса. —
М., 1972.

Похожие записи