.

Мова як символ соціальної солідарності

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 2841
Скачать документ

9

Реферат на тему

Мова як символ соціальної солідарності

ПЛАН

1. Поняття соціальної солідарності.

2. Мовна стратифікація суспільства

3. Сім’я – перший осередок соціальної єдності.

4. Соціально-групова мовна консолідація.

5. Використана література

1. Поняття соціальної солідарності.

Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної
згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог
Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у
французькій соціології. Особливу увагу приділив дослідженню соціальної
солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм
(1858—1917). У його концепції — це одне з центральних понять, якому була
присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна
солідарність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність —
соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми
соціальна згуртованість і соціальна згода (див.: [Современная западная
социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із виявів взаємозв’язку між
соціальною структурою суспільства і його культурою, як регуляція
соціальних стосунків за допомогою культурних засобів [Васин, Краснов
1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами
невербального символізму можуть служити одяг (військова і шкільна форми,
одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників;
кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував
своє захоплення «вождем усіх часів і народів» та його політикою;
будьоннівка як символ революційності в часи громадянської війни), а
також різні види колекціонування, комплектація певних книг, музичних
записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вербальний символізм — це
мовний словесний символізм. Певні слова, звороти, особливості вимови
можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної
соціальної групи. Це пов’язано з одним із мотивів, яким керується мовець
у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він
належить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крысин 2001: 252]. Як
переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не
оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце
в цій групі, стають ізгоями [Labov 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ
співбесідника і шукають у його поведінці символічні елементи для
підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють символи
свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому
спілкуванні незнайомці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за
соціальним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в
них — мова, соціальний жаргон, професійний жаргон, життєвий досвід,
рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище
тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати
подальшу мовленнєву поведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій поведінці є частиною
проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої
регуляції людиною поведінки інших людей може виконувати дві функції —
інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за
допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів,
законів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема
прямих вказівок, вони осмислюються символічно (наприклад, звернення на
ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

2. Мовна стратифікація суспільства.

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різних за обсягом
соціальних групах: від сім’ї до цілого етносу. Кожна така група
характеризується притаманним їй особливим варіантом мови — соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак
це питання трактується поверхово: на практиці воно зводиться до
відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні
різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани,
як якісь екзотичні причуди її соціального побутування. Насправді,
проблема значно серйозніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке
торкається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть
історії. Хоч надто прямолінійним, спрощеним було б твердження, що
основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами
мають пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо
насправді мовна стратифікація є відображенням радше систем соціальних
цінностей, ніж систем соціального існування [Bierwisch 1976: 420;
Беликов, Крысин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фактор й
інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського
прагнення, почасти соціального, почасти психологічного, до піднесення
себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим більше не можна це
явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й
психологічне розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування
отримав цей феномен у художній літературі задовго до того, як привернув
увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І.
Котляревського, Т. ІПевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С.
Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Косинки, О. Гаврилюка, І.
Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися,
має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні
дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів
має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови
нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось
мовою собі подібних, не маючи життєвої потреби в мові іншого — для
кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї
соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось
пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524].
Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист;
мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих,
хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989:
531].

Зазначене вище простежується уже на рівні найменшого соціального
об’єднання — сім’ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті
«Юність»: «Для полегшення […] однакового розуміння між людьми одного
кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть
слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».

3. Сім’я – перший осередок соціальної єдності.

Сім’ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об’єднанню, можуть бути
властиві й особливі риси поведінки та мовлення, які мають для її членів
спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї
соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію
виконують певні мовні засоби, а саме мовні одиниці, характерні для
членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі
сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка,
вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова,
нерідко деформовані (сенька з англ. thank you, пардон, чао,
аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні
(крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», наука «працівник сфери науки»),
різні модифіковані форми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків
(дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»),
субституції звуків (пумадор «помідор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а
також уживання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і
конта-мінованих (накладання основ)4 форм (мучень «учень», рос. списателъ
«писатель» тощо) [Кузнецова 1999]. Нарешті, можна говорити й про сімейну
фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепередачі,
кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові
ситуації: трясти животом «сміятися», слухати подушку «спати», душити
диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінько
як у нашому садку (про ситуацію, коли багато біганини, метушні й
галасу), щас спою «не витримаю, не стримаюся», привет от мартышки
(вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було
сказано в переносному значенні), индейская национальная изба — фиг-вам
называется (жартівлива форма відмови), а в попугаях я больше «про щось,
що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація,
представлена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, рекламному
ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше
включається до образно-номінативної системи камерного мовлення, що
складає своєрідний соціолект родинного кола [Смерчко 1997]. На особливу
увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної
солідарності. Приклади з художньої літератури (Мася в романі А.
Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького
«За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім’ями, де батьки
розмовляють однією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких родинах
сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які
розмовляли українською мовою, а інколи їх за це навіть зневажали).
Подібні ситуації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами
родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення
зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який замінюється лише слабким
зв’язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського
філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького
«Люборацькі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за
померлим батьком.

— Мпіе? — озвалась Мася. — Nie miala bym za kim ubolewac!1

— To ж ваш отець.

— Та coz z tego?2

— Та й не жаль?

— A nie3.

«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за
татом!»

і. K3,JK0.

— То, може, хоч коли жаль було?

— Nigdy4.

[…] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як?

— Bylam glupia5,— відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім’ї, соціально-символічний
характер виявляється в мовленні соціальних груп, об’єднаних на основі
майнових, станових, професійних, культурних ознак. Прагнення таких груп
сформувати своє мовлення продиктоване бажанням створити додаткову
ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на
основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто володіє
певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різниться від мовлення тієї чи
іншої групи). Нерідко ця причина супроводжується іншою причиною —
психологією протесту (бажанням розірвати зв’язки з традицією й таким
чином виразити своє відмінне світосприйняття за допомогою мовних
засобів).

Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівської і київської),
студентів-менеджерів Національного аграрного університету і
студентів-філологів українського відділення Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих
групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація
[Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються
лексичні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови — джерела
запозичення звучанням (У нас сьогодні party; цікавий question), так і в
транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно
«добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори
(карнати «розмовляти», карни «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися
«подобатися»), вживання відомих слів у специфічному значенні (пасажир
«покупець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і
«торочки на одязі», завалити «зайти», увалити «голосно заграти», косити
(під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами
соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у
фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як
корова язиком; діставати

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020