11

Реферат на тему

Мова та історія (розвиток мови)

ПЛАН

1. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

2. Зовнішні причини мовних змін

3. Внутрішні причини мовних змін

4. Темпи мовних змін

5. Використана лытература

Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які
мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи
її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається,
власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву
характеристику.

Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака,
внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не
є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її
відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності
людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим
можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у
XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років
вивчали тільки історичний аспект мови.

Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є
діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано
розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт,
зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення
організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Згодом це розрізнення вилилося в
соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.

Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в певний
момент її розвитку; сукупність взаємопов’язаних і взаємозу-мовлених
елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений
період.

Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови
як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.

Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») — історичний розвиток
мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.

Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію
як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає
протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його
думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.

Ще більшої ваги це протиставлення набуло в деяких послідовників Ф. де
Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома
аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в
процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе,
оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в
системі сучасної мови. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше
від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діахронії, звернув
увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в
мові, як загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється.
Спокій, зупинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови
мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки
або, швидше, її кінематики» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 349]. Як зазначав
Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для
розуміння та пояснення кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки
дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е.
Косеріу та ін.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і
діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один
одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один
синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох
мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є
не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід’ємною рисою в
будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.

Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого
і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова
змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала
комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона
була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх
поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати, нові явища
зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.

Складним і остаточно не з’ясованим є питання, яким чином змінюється
мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон
Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і
неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував,
але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному
порядку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закладеними в самій
мові. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями
мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об’єктивний
характер.

Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на
кожному історичному етапі поряд зі старими елементами існують їх нові
варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і
корисний, ім’я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати
брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж’]ать і жу[ж]атъ,
слесари і слесаря, шофёры і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і
махает, самоё і саму, один кофе і одно кофе; нім. Worte і Worter,
bringst і bringest, wandte і wendete,

stand і stund, getroffen і getrieft, des Tag і des Tages, dem Wald і dem
Walde; англ. got і gotten, we shall і we will, [a’gein] і [a’gen] тощо.

Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне
варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту — це спосіб
існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме
через те навіть за суто синхронічного підходу в дослідженні мовної
системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні,
сильні й слабкі, продуктивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається,
і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.

Розвиток, як правило, починається з індивідуального новотвору, який
потім стає територіальним або стилістичним варіантом. Цей варіант з
часом може витіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна
перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазначити, що не всі
новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті,
що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають нерідко в
декількох індивідів.

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають
причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До
зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища,
а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі
вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин.
Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визнають тільки внутрішні, а А.
Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно,
не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам’ятати, що всі
мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.

Зовнішні причини мовних змін

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками.
Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури,
продуктивних сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування
мов. На думку А. Мартіне овні контакти — один із наймогутніших стимулів
мовних змін [Мартине 1972: 83].

Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення
корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на
одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях;
коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні,
культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється
інша мова в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних
контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і
неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні
(на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій
території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні
(безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані
(природно-штучні).

Контактування мов може зумовити такі процеси:

1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька
років українська мова запозичила численну кількість іншомовних слів,
переважно з англійської мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс,
принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус,
спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес,
екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є
запозичення фразеологізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді
калькування: ab ovo, memento mori, о sancta simplicitas, о tempora, o
mores, tabula rasa, Drang nach Osten, бути чи не бути (англ. to be or
not to be), дивитися крізь пальці (нім. Durch die Finger sehen), яблуко
від яблуні далеко не падає (нім. Der Appel fallt nicht weit vom Stamm).
Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за
німецьким зразком (danke schon) будуються фраземи зі значенням вдячності
в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо,
чеськ. dekuji pekne, угор, koszonom szepen тощо;

2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідок
контактування румунської мови зі слов’янськими її артикуляція дуже
наблизилася до артикуляції слов’янських мов (нерідко можна почути таку
характеристику румунської мови: це романська мова зі слов’янською
вимовою). Фарингалізовані голосні, що не ластиві тюркським мовам, в
азербайджанській мові з’явилися під впливом кавказьких мов. Вимова
комі-перм’яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив
може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і
албанській мовах наявний редукований голосний [а] (болг. ъ, рум. а, алб.
ё);

3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований,
вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом
фінно-угорських мов характер наголосу змінився: тепер наголошеним є
перший склад у всіх формах усіх слів;

4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюркських мовах є шість
відмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім’ї, їх
дев’ять. Уважають, що це сталося під впливом евенкійської мови, що
належить до тунгусо-маньчжурської сім’ї, багатої на відмінкові форми. У
болгарській мові внаслідок контактування з турецькою виник переповідний
спосіб дієслова (коментатив), що позначає неочевидну дію (чел «кажуть,
що він читав», чели «кажуть, що вони читали»). Під впливом російської
мови в сучасній удмуртській мові намітилася тенденція до утворення
видових пар дієслова.

Помітним є вплив мовних контактів на зміни в синтаксисі. Синтаксична
будова таких фінно-угорських мов, як фінська, угорська, естонська,
мордовська, ко-мі-зирянська, набула ознак індоєвропейських мов: порядок
слів у реченні замість фіксованого став вільним, з’явилися підрядні
речення зі сполучниками і сполучними словами тощо. У французькій мові
зворотний порядок слів у питальному реченні виник під впливом німецької
мови;

5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та
префіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозичені
префікси а-, анти-,

6) інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний,
інтерполювати), суфікси -up-, -ізм-, -ант-, -аж-, -am-, -ар- та багато
інших (бригадир, марши рувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж,
аркушат, актор, фактор). Російською мовою запозичений український суфікс
-щин(а): Псковщина, Смоленщина. Бувають випадки запозичення моделей
побудови слів. Так, наприклад, румунські числівники від одинадцяти до
дев’ятнадцяти творяться за слов’янською моделлю«один + на + десять»:
unsprezece, doisprezece тощо, де ип — «один», doi — «два», spre — «на»,
zece — «десять».

Запозичення — найпоширеніший результат взаємодії мов. Найпроникливішою
для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові,
наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80 відсотків
арабізмів, а в корейській — 75 відсотків кита-їзмів. Роль лексичних
запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних
змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та
морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -able, -ible (eatable
«їстівний», workable «такий, який потрібно обробити», drinkable «такий,
що можна пити», unreadable «нерозбірливий») увійшли до англійської мови
з французької разом із запозиченими словами admirable «чудовий»,
possible «можливий» тощо.

Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лексичні. Як правило,
іншомовні слова фонетично пристосовуються до фонологічної системи
мови-реципі-єнта. Так, англійський звук [0] передається в слов’янських
мовах звуками [t], [s], [f]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків
в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в
основі можливості встановлення системи звуків-відповід-ників між
будь-якими за своїм походженням контактуючими мовами. Запозичення
іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтагматику:
виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються
фонетичні закономірності початку та кінця слова, суперсегментні
особливості (відступ від правил наголошування в іншомовних словах) тощо.

Однак за тривалого і масового запозичення слів можуть статися суттєвіші
зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і
фонологізація вже наявних у мові варіантів фонем (алофонів). Так,
скажімо, у східнослов’янських мовах не було звука (відповідно і фонеми)
[ф]. Із прийняттям християнства посилилися контакти східних слов’ян з
греками, і в давньоруській мові стали з’являтися грецькі слова, в тому
числі й такі, в яких був звук [ф]. Оскільки такий звук був цілком чужим,
то спочатку він замінювався своїми звуками [п],[т]: pharos — парус,
Philippos — Пилип, Theodor — Теодор, mythos — міт; див. ще
поширеніраніше в українській мові, в тому числі й у літературній, форми
на зразок Атени (Афіни), катедра (кафедра) тощо. Сторонність цього звука
відчувається навіть тепер: багато хто з українців замінює його
звукосполученням [хв]: Хведір, хверма тощо. Однак ще в давньоруську
епоху, коли запозичення грецьких слів із звуком [ф] стало масовим, цей
звук був спочатку засвоєний освіченими людьми, а через них — іншими
верствами населення, і, отримавши широку лексичну базу, став самостійною
фонемою (опозиція [ф] іншим звукам стала релевантною, тобто
використовується для розрізнення слів). Пор.: вен — фен, він — фін, вар
— фар, ваза — фаза; рос. еон — фон, веска — феска, влага — флага, ворс —
форс. Подібне сталося зі звуком [ґ] в українській і чеській мовах.
Спочатку він вживався в деяких іншомовних словах, а потім
фонологізувався. Див. укр.: гніт і ґніт, грати і ґрати тощо. Отже,
спершу запозичений звук функціонує лише у фонетично неасимільованій
лексиці, а згодом входить до фонологічної системи мови.

Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищим
ступенем непроникності. Вважають, що контактування мов не збагачує, а
спрощує морфологію. Наприклад, англійська мова внаслідок контактів із
скандинавськими мовами значно спростила свою морфологічну структуру.
Саме такий результат контактування в морфології засвідчують креолізовані
мови і піджини (спрощені мови), в яких морфологічні способи вираження
значень замінюються лексичними.

Синтаксис на відміну від морфології характеризується високим ступенем
проникності. Саме в тому вбачають причину подібності синтаксичної
структури речення в багатьох мовах світу. Правда, в тих мовах, де
основне навантаження вираження граматичних значень лежить на синтаксисі,
як то маємо в китайській мові, синтаксичні запозичення обмежені.

Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності
мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні
відношення. Системність зумовлює стійкість, бо сила взаємозв’язку
елементів системи перешкоджає проникненню чужого елемента. Це і є
причиною того, що найбільше запозичень є на лексико-семантичному рівні
мови.

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови.
Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а
й конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних спільних мов і навіть
мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі
взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від
рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а
також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості (див. про це:
[Аврорин 1975: 152; Мартіне 1972: 81—82]).

Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з
близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими
структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну
незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з
функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному
середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у
контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з’являються контактно
зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.
Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути
допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови
без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо.
Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за
шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю
переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну,
відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція (див. про це:
[Мартине 1972: 86]).

Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток
контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить
до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах
спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов
виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи
ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною
кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих
внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного
розвитку в межах єдиного географічного простору» [Лингвистический
энциклопедический словарь 1990: 617].

Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р.
(стаття «Вавілонська і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу
належать ті мови, які суттєво подібні у морфологи та синтаксисі, рідше —
у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов’язані
системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементарною
лексикою. Таким чином, мовні союзи характеризуються певною спільною для
мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю
структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як
зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов
до інтеграції, який зупинився на півдорозі [Георгиев 1972: 40], це,
образно кажучи, набута спорідненість.

Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать
грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська,
хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як
правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та
давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в)
відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми
майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хотіти»); ґ)
утворенням числівників від одинадцяти до дев’ятнадцяти за зразком «один
+ на + десять»; д) наявністю зредукованого голосного. Крім цього,
названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і
мають багато спільного в лексиці.

З інших мовних союзів можна назвати західноєвропейський, гімалайський,
поволзький (волго-камський) і кавказький.

Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції
однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно.
Сліди витісненої мови отримали в мовознавстві назви субстрат і
суперстрат.

Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися
в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у
мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.

Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови,
фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для
іспанської мови, дравідський субстрат для індійських мов, фінський
субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.

Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якої
розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у
мові-переможниці корінних жителів.

Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи,
німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської,
германська мова франків для французької, тюркська мова волзько-камських
болгар для слов’янської болгарської та ін.

Близьким до перелічених є термін адстрат.

Адстрат (термін М. Бартолі) — сукупність рис мовної системи, які
з’явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого
співіснування і контактів сусідніх народів.

На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мовної взаємодії є
нейтральним: при ньому не відбувається асиміляції етносу і розчинення
однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як приклад
можна навести білорусько-литовський, словенсько-італійський та інші
адстрати.

Сучасний стан будь-якої мови — це результат її довговічної історії, де
різноманітні мовні впливи відбилися в ній у вигляді субстратних,
суперстратних та адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській мові
можна виявити сліди неіндоєвропейської іберійської мови перших
поселенців на Британських островах, кельтської мови бритів і гаелів,
латинської мови поселенців перших століть нашої ери, західногерман-ської
мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали Британію в V—VI ст.,
північногерманської мови скандинавських вікінгів, які владарювали в
Англії в X ст., французької мови норманських феодалів, які підкорили
Британію в XI ст.

Внутрішні причини мовних змін

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала,
суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих
суперечностей (антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження
(позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у
стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О.
Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток
багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;

2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі
мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні
слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі
оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до
їх твірних основ малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не
допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно.
Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому,
що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в українській мові, як
тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних іменників,
однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині
відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній
російській мові норма не дозволяє утворення дієприкметників майбутнього
часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий),
дієприкметників умовного способу (*написавший бы, *построивший бы) та
дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя),
хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовленні, а навіть
у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не
предъявящий паспорт», «казак, желавший бы…» та ін.;

3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити
мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як
слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової
інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх
категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто,
телевізор —> телик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструкції. У
мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька,
орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця [Балли
1955: 60];

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових
слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і
експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово
автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого
синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка
(Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки корабель називають
посудиною, студенти гуртожиток общагою, англійці метро іменують поряд з
underground «підземка» ще й експресивнішим tube «труба». Російські
жартівливі оказіоналізми типу мало людёв, сколько звез-дей, сказамши;
все пропато, поломато, и тропинка за-топтата також є наслідком прагнення
експресивніше передати інформацію. Таким чином у мові розвиваються
різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та
метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З
індивідуально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і
фразеологія;

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і
текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює
скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту.
Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його
запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві
протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують
мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються
однослівними (електричний поїзд — електричка, Літературна газета —
Літературка, рос. зачетная книжка — зачетка), а з іншого — однослівні
назви одержують розгорнуті синонімічні перифрази (продавець — працівник
прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта — чорне золото, рос.
Япония — страна восходящего солнца). Як приклад скорочення коду можна
назвати усунення з української літературної мови багатьох термінів
спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй — дядько
по матері, стрий — дядько по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо).

Усі названі антиномії є конкретним виявом загального закону розвитку —
суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже,
мова — це вічно живий конфлікт.

Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного
розвитку:

1) тенденція до економії мовних засобів і зусиль мовців. Вона
простежується на всіх рівнях мови.Із бмеженої кількості фонем будується
необмежена кількість слів, максимально використовуються мовні форми
(багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у
східнослов’янських мовах відбулась уніфікація закінчень давального,
орудного і місцевого відмінків множини. Різні відміни іменників мали
різні відмінкові закінчення:

Д. столомъ полемъ сынъмъ

О. столы поли сынъми

М. стол>хъ полихъ сынъхъ

Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих
відмінках мають відповідно закінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам,
столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах).

Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так званого вирівнювання
за аналогією. Так, в давньоруській мові була група атематичних дієслів,
куди входили быти, дати, Ьсти, відати і имЬти, з особливими
дієвідмінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамъ, имате, ймуть.
Оскільки ця група була невеликою, то деякі з цих дієслів за аналогією до
всіх інших стали набувати форм типу маю, маєш., має, маємо, маєте,
мають. Роль явища аналогії на семантичному рівні детально описана
українським мовознавцем 0. О. Тара-ненком [Тараненко 1980]. У мові
знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців (у
мовознавстві існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну
суперечність між потребами спілкування людини та її прагненням звести до
мінімуму свої розумові та фізичні зусилля можна розглядати як рушійну
силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини
підпорядкована законові найменшого зусилля, відповідно до якого людина
витрачає свої зусилля лише тією мірою, якою це необхідно для досягнення
певної мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї тенденції є
фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези, епентези,
гаплології, сингармонізму, скорочення довжини слів у деяких мовах тощо.
Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових засобів
вираження в чомусь іншому. Економія зусиль може виявлятися тією мірою,
якою зберігається комунікативна придатність мови;тенденція до вираження
різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною попередній —
економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування
від омонімії. Так, в українській мові є омонімічна пара лічити «називати
числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення
якогось захворювання». Нині помітна тенденція до формального
розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма
лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А.
Бу-лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь-кий 1978:
330—342];

2) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття
довжини слова дорівнює оперативній пам’яті (7+2 склади). У мовах довжина
слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9
морфем;

3) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці
стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються
абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів —
абстрактніші службові, на основі семантико-граматич-них іменних класів —
формалізована (абстрактна) категорія роду тощо.

Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі вони спрямовані на
вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної
придатності. Дехто з мовознавців уважає, що всі або більшість із
перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш-ньомовними. Б. М.
Головін не визнає інтрамовного характеру тенденцій мінімальних зусиль і
складності мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь час
пристосовуватися до фізіологічних особливостей людського організму, а
людський організм, безумовно, щось зовнішнє щодо мови як знакової
системи спілкування, — це означає, що перед нами не внутрішні, а
зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до різних спеціальних
впливів на мову за своєю первинністю щодо неї. «Необхідність поліпшення
мовного механізму» і «необхідність збереження мови у стані
комунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути в самій мові —
вони виникають у суспільстві і ним підтримуються, а це означає, що й
вони не можуть розглядатися як «внутрішні причини» мовного розвитку;
достатньо нагадати добре відомий факт припинення мовного розвитку в тих
випадках, коли мова перестає вживатися і зникають дві згадані вище
необхідності» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі
заперечуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін.

Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мова, взята сама по собі,
поза її зв’язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і
розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку»
[Березин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін уважає тільки
внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди
зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його
функціонування.

Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин
мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія,
які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови.
Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[…] було б безнадійною
витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні
сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумовлених
єдиною причиною, то зовнішньою, то внутрішньою. Було б необачно також
пов’язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні —
з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у взаємовідношеннях
мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні
спонукальні сили взаємопов’язані і діють одночасно» [Общее языкознание
1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується
й тим, що поділ причин мовних змін на зовнішні і внутрішні є умовним,
оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей
взаємопов’язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли стверджував, що всі
зміни в кінцевому підсумку мають соціальний характер.

За цією класифікацією чинники мовних змін поділяються на позамовні, до
яких належать розвиток людського суспільства, його матеріальної і
духовної культури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і
мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До
зовнішньомовних причин автор відносить контактування мов, яке може
посилити вже наявні в мові тенденції або породити нові. До
внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до самовдосконалення
.

Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється
швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й
не вся лексика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо
його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою.
Як довів автор методу глотохронології М. Сводепі, наинеобхідніші і
найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі,
явища і поняття, які обов’язкові для будь-якої культури і в будь-який
історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків
[Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фонетичні зміни, які є дуже
повільними, відбуваються швидше за сприятливих умов. Так, наприклад, у
XII ст. зникають у давньоруській мові зредуковані голосні [ъ] і [ь] за
умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед
складом із голосним повного творення та перед складом із [ъ], [ь] у
сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під
наголосом, перед складом із слабкими [ъ], [ь]), перейшли в голосні
повного творення [о], [е] (сънъ — сон, съна — сна, дънь — день, дънкх —
дня). Процес занепаду зредукованих не проходив одночасно на всій
території поширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на
північ. Доведено, що в XIII ст. на новгородських землях ці зредуковані
голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднаковий. Про це свідчить
також історія звука [t]. У смоленських говірках він був утрачений у XIII
ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін
також неоднаковий. Так, занепад зредукованих призвів до інтенсивної
перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: перестав діяти
закон відкритого складу і закон складового сингармонізму; набули
широкого розповсюдження односкладові слова, з’явилися нові чергування
голосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові
чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою
української фонетики); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції,
спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за
дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м’якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхливими фонетичними
змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ъ],
[ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему
від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській
фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система.
Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше.
Для всіх східнослов’янських мов такими були XIII—XIV ст. Саме в той час
замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і
плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же
приблизно період з коротких активних дієприкметників теперішнього й
минулого часу виникли дієприслівники, відбувся перерозподіл й уніфікація
типів відмін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди,
однак мова ніколи не змінюється різко. В іншому разі різні покоління
людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін
різних підсистем забезпечують надійне функціонування мови як засобу
спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціальних умов функціонування
мови, від мовних контактів, від писемної традиції тощо. У доісторичні
часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін
уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не
враховувати й типологічні властивості мови. Аглютинативні мови, скажімо,
змінюються повільніше від флективних.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 320—392.

2. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 185—201.

3. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С.
240—263.

4. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
335—421.

5. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв.
ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.

6. Пауль Г. Принципы истории языка. — М., 1960.

7. Будагов Р. А. Проблемы развития языка. — М., 1965.

8. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. —
М., 1963. — Вып. 3.

9. Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика —динамика // Проблемы
языкознания. — М., 1967.

10. Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системы языка // О соотношении
синхронного анализа и исторического изучения языков. — М., 1960.

11. Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития
системы языка. — М., 1968.

12. Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции. — М.,
1982.

13. Вайнрайх У. Языковые контакты. — К., 1979.

14. Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.

15. Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития языка //
Филологические науки. — 1970. — № 1.

16. Мартине А. Принцип экономии в фонетических изменениях: Проблемы
диахронической фонологии. — М., 1960.

17. Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование языка? — М.,
1977.

Похожие записи