14

Реферат на тему

Мова і мислення

ПЛАН

1. Проблема співвідношення мови і мислення

2. Психофізичні основи зв’язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і
мислення

3. Роль мови у процесі пізнання

4. Використана література

Співвідношення мови і мислення — одна з центральних проблем не тільки
теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки,
психології. Цікавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо
раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності
зв’язку між мовою і мисленням, то нині — виявлення характеру зв’язку між
ними.

1. Проблема співвідношення мови і мислення

Незважаючи на те що проблему взаємозв’язку мови і мислення досліджують
від найдавніших часів до наших днів, вона далека від свого розв’язання.
У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній
літературі дають різні, інколи взаємозаперечні відповіді на питання про
співвідношення цих феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й
мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники.
Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той
«чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктивно і перевіряти
висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього
ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв’язанню
проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в сучасній науці
немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело
до того, що нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а
малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки.

Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислення». Свідомість — це весь
процес відображення дійсності нервово-мозковою системою людини; це
усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене
відображення дійсності в свідомості у формах понять, суджень й
умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення
об’єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому
й узагальненому пізнанні суб’єктом суттєвих зв’язків і відношень
предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні
подій і вчинків [Философский энциклопедический словарь 1983: 391].

Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне,
так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і
емоційно-оцінне ставлення людини до світу [Українська радянська
енциклопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й
уявлення.

Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення
об’єктивної дійсності; воно уможливлює отримання знання про такі речі,
які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чуттєве
сприйняття не дає повного відображення дійсності. Мислення, оперуючи
найвищими абстракціями, переборює обмеження чуттєвого сприйняття й
повнокровно відтворює дійсність.

Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає
його в себе. Однак у науковій літературі трапляються й інші тлумачення
цих понять (див.: [Энциклопедический словарь 1985; Ахунзянов 1981: 95;
Ардентов 1971: 57], де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж
термін свідомість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь
мислення). Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві
протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови
від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так,
зокрема, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова
повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю […]. Усі слова зникають
саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з’являються в моїй
свідомості тільки після того, як я закінчу або закину дослідження»
[Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова
або мова, як вони пишуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в
моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами
мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути
за бажанням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому
випадку носять зоровий і мускульний характер. Звичайні й
загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії,
коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути
відтвореною за бажанням» [Эйнштейновский сборник 1967: 28].

Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт
і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви
однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розглядають
мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст
завжди стосуються одного й того самого явища.

У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних
варіантах. Так, зокрема, різні відношення до мислення і його зв’язку з
мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому
чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування
мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного
(біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення
як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови,
оголошуючи мислення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов 1981:
63]).

Однак переважна більшість мовознавців і філософів не сумнівається в
наявності зв’язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована
на виявлення характеру зв’язку між цими явищами. Мова і мислення — це
особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і
свій специфічний зміст [Общее языкознание 1970: 374].

Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється
лише в мовних формах (згадаймо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра:
«Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його лицевий бік, а звук
— зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного.
Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки,
цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то
нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов’язані між собою
діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не
тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від
мислення і мислення від мови. Форми реалізації зв’язку мови і мислення
можуть бути найрізноманітнішими: від наявності безсумнівної єдності до
боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби
сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом»
[Лекции Л. В. Щербы по русскому синтаксису 1970: 83]. Крім того, можна
говорити і про можливість несловесного мислення, що свого часу допускали
мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сеченов
[Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416].
Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л.
С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а
й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено
досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.

І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів виявив, що кількість
предметів у полі зору дитини і кількість дій з ними значно перевищує
число відомих дитині найменувань. Домовна інформаційна система створює
основу для переходу від першої до другої сигнальної системи, до мови
(див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення
з’явилося раніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на
користь твердження про відносну незалежність мови та мислення.

Мовне мислення, як зауважує Л. С Виготський, не вичерпує ні всіх форм
думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має
безпосереднього стосунку до мовного мислення [Выготский 1934: 95]. Для
того щоб встановити, яка саме ділянка мислення не пов’язана з мовою,
необхідно з’ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних
учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-образне, технічне
і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах.

І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих
тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини
користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці методами
— дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експериментом,
абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими
методами, які використовує людина. Вони різняться лише ступенем свого
розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної,
навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує
власне мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих
тварин.

Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності
людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов,
звичайне нормальне мислення може протікати лише за безпосередньої участі
як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі
кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи
можуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть
бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские среды
1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жести
двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова
азбука розроблена людьми, які чують. Інші, власне жестові знаки, не
зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадувати
позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим
(ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше
перевести їх у слова [Попова 1987: 45].

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і
такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати
поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних
предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднакові. Якщо основними
одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то
основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не
збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і
значення слова, речення й судження. Так, зокрема, значення слова не
зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро
мовного значення. Обсяги значення і поняття перехрещуються, але не
збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від
значення слова. Значення може мати різні конотації, тобто
емоційно-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова
(вигуки), які не передають поняття, а лише емоції. Нарешті, слова та їх
значення — категорії національні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Щодо співвідношення судження і речення правильною залишається традиційна
сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є
судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структура суджень
і речень є різною. У складному реченні може бути декілька суджень. Якщо
судження складається з трьох компонентів (суб’єкта, предиката і
зв’язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.

Синтаксичне й актуальне (логічне) членування речення не накладаються
одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші,
ніж логічні судження. До того ж суб’єкт судження не завжди відповідає
граматичному підметові, оскільки він може виражатися не тільки підметом,
а й додатком (Музика написана композитором) і просто закінченням
(Читаю).

Складні зв’язки існують між логічними і граматичними категоріями (пор.
граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні
категорії

відображають не відмінності в об’єктивній дійсності, а різні відношення
людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу).
Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).

Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає повного паралелізму, але
немає й розриву. О. Єсперсен писав: «Установити всі ці синтаксичні
поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки
ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери
мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення»
[Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах
категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зовнішніми
і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо
дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958:
57].

Говорячи про зв’язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх
генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі
звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в
філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не
злиті в одне, певною мірою автономні і мають свої специфічні риси, які
вимагають спеціального вивчення.

2. Психофізичні основи зв’язку мови і мислення. Внутрішнє

мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю людини, розташовані в мозковій
корі лівої півкулі. Залежно від специфіки розумової діяльності людини її
мислення може протікати в різних зонах кори головного мозку. Так,
зокрема, з правою півкулею пов’язане чуттєво-образне, конкретне
мислення, а з лівою, де розташовані мовленнєві зони, — абстрактне
мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється приймання,
перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини,
керує усним мовленням. Зона Верніке, що розташована в першій висковій
звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення.
Тім’яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними
зв’язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.

Пошкодження певних центрів мозку, пов’язаних з мовленнєвою діяльністю,
призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від
того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі види афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі.
Моторна афазія пов’язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення;
зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв’язного мовлення,
головним чином у порушенні граматичних зв’язків; спричиняється
ушкодженням лобних доль лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам’яті
потрібні слова для називання знайомих предметів, пов’язана з ушкодженням
тім’яно-потиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються
рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини
перебувають у складних і водночас нежорстких зв’язках. Науку, що вивчає
взаємозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори,
називають нейролінгвістикою.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислення є внутрішнє мовлення.
Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє
мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення
рухаються, однак звук відсутній) і 2) зредуковане, максимально скорочене
фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів). Якщо перший тип легко
перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації
не піддається. Озвучене внутрішнє мовлення другого типу залишилось би не
зрозумілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює
думку. Слухач використовує внутрішнє мовлення для узагальнення й
запам’ятовування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам’ятовує не
всі слова, а зміст мовленого). Внутрішнє мовлення, таким чином, є
проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.:
[Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-

лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбувається формування й
вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього
мовлення з використанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів.
Досить часто доводиться стикатися з випадками, про які можна сказати:
«На язиці вертиться, а сказати не можу».

3. Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спочатку розкривала в ній
категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак
уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях
розглядають цю проблему різнобічно. Особливу увагу ролі мови в процесах
пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови
рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди,
що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова
членує навколипініи світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є
своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за
Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й
діяльність людини залежать від мови, зумовлюються мовою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли
американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої
гіпотези лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов
американських індіанців, вони дійшли висновку про глибокий вплив мови на
становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки
засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього
досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну
систему, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки
в найелементарніших своїх початках, але з плином часу перетворюється на
систему понять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду
відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передавальний інструмент для
озвучених ідей, а скоріше сама творець ідей, програма і керівництво для
інтелектуальної діяльності людських індивідів […]• Ми досліджуємо
природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова
визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою.
Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його досліджень чи
інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон говорив мовою хопі, то його
поняття простору, часу й матерії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео
Вайсгербера та інших представників неогумбольдтіанства) про
перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді
представляють далеко не однакові картини світу, але цю обставину
правильніше формулювати в зворотному порядку: дійсна й об’єктивна
картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної
сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднаково
членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов
не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного
життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім
того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й словосполученням
(укр. залізниця, рос. железная дорога) і описово цілим реченням. Через
те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом
від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри,
з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяльність, але мові в жодному
разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи
цю проблему, обов’язково слід враховувати три феномени в їх
взаємозв’язках і впливах (між мовою й об’єктивною дійсністю знаходиться
мислення):

дтйпнтг,ть.< > мислення < > мова

Не можна реальні предмети, явища і їх співвідношення проектувати
безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст
мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислення, а не на
його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює
результати пізнавальної діяльності. О. О. Потебня справедливо
зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як
перше й основне» 2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюючи
мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення.
Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих
сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зовнішню
дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це
таке, на основі того, що прочитали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує узагальнені знання, а й
членує явища дійсності на складові елементи, класифікує їх. Членування
явищ дійсності відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а
класифікація — як за допомогою слів (родо-видові відношення та ін.), так
і за допомогою граматичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного
спостереження до абстрактного мислення, то мова дає можливість спочатку
ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх
конкретизації, що прискорює процес пізнання й розумовий розвиток людини
загалом.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 219—255.

2. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв.
ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.

3. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
87—122.

4. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С.
71—89.

5. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 152—167.

6. Выготский Л. С. Мышление и речь. — М. — Л., 1934.

7. Жинкин Н. И. Механизмы речи. — М., 1958.

8. Потебня А. А. Мысль и язык // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. — М.,
1976. — С. 35—220.

9. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

10. Панфилов В. 3. Взаимоотношение языка и мышления. — М., 1971.

11. Панфилов В. 3. Язык, мышление, культура // Вопр. языкознания. —
1975. — № 3.

12. Колшанский Г. В. О вербальности мышления // Изв. АН СССР. Серия лит.
и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.

13. Соколов А. Н. Внутренняя речь и мышление. — М., 1968.

14. Горелов И. Н. Невербальные компоненты коммуникации. — М., 1980.

15. Рубинштейн С. Л. К вопросу о языке, речи и мышлении // Вопр.
языкознания. — 1957. — № 2.

16. Язык и мышление. — М., 1967.

Похожие записи