Реферат на тему:

Методи типологічного аналізу

ПЛАН

Зіставлення як основний метод типологічних досліджень

Теорія детермінанти Г.П. Мельникова

Метод типологічних індексів Дж. Грінберга

Метод дистрибутивного аналізу

Метод безпосередніх складників

Трансформаційний метод

Щоб здійснити наукове пізнання навколишньої дійсності, її властивості і
законів, потрібно дослідити цю дійсність, тобто визначити її основні
властивості і встановити ті закономірні зв’язки, які в ній закладені.

Такими засобами пізнання природи і суспільства слугує система певних
прийомів, вироблених багатовіковою людською практикою, яка отримала
назву метод. Тобто метод є певним підходом до дійсності, конкретним
шляхом її пізнання.

Метод пізнання того чи іншого явища є сумою наукових положень і чисто
практичних прийомів, завдяки використанню яких ми отримуємо можливість
краще, повніше і різноманітніше вивчати дане явище.

Мовознавство, як і будь-яка інша наука, створює свої власні методи
дослідження і опису явищ і фактів мови, тому що об’єктом його
дослідження є мова.

Але, як відомо, мова є складним багатоплановим суспільним явищем. Вона
володіє багатоступеневою структурою, у якій кожний ступінь –
фонологічний, морфологічний, синтаксичний, лексичний – складається із
своїх особливих одиниць, дослідження яких вимагає розробки своєї,
особливої системи прийомів.

Різні стани мови у процесі її розвитку створили сприятливий грунт для
виникнення специфічно лінгвістичного, наукового дуже точного і
переконливого за своїми результатами порівняльно – історичного методу,
який зіграв дуже важливу роль у розвитку лінгвістики. Основу цього
методу складає вчення про лінгвістичну спорідненість ряду мов, яка
отримує своє матеріальне вираження у спільності звукової форми, а також
положення про закономірні зміни у фонологічній системі, граматичній
будові і словниковому складі споріднених мов, які досліджуються.

На відміну від порівняльно — історичного методу, який, як уже
згадувалося, засновувався на дослідженні генетично спільних явищ у
переважно споріднених мовах, у типології широко використовується метод
зіставлення, суть якого полягає у відшукуванні й визначенні явищ і
фактів ряду мов, які мають тотожні функції незалежно від того, чи є
зіставлювані мови генетично спорідненими чи ні.

Можна дослідити, напр., систему мовних засобів, які використовуються у
ряді мов, напр., англійській, німецькій, українській, російській,
арабській, які використовуються для утворення іменників зі значенням
діяча. Основне завдання такого, як і будь – якого іншого типологічного
дослідження, складає відшукування найбільш тотожних, т. зв. ізоморфних
ознак, які утворюють основну характеристику цього явища. Ці ознаки при
подальшому дослідженні можуть бути покладені в основу типологічних
характеристик мови чи груп мов і використані для типологічної
класифікації мов, що є однією із актуальних проблем сучасного
мовознавства.

Метод зіставлення дає можливість визначити не лише факти і явища, які
мають аналогічні функції у зіставлюваних мовах, але й те місце, яке вони
займають у своїй мікросистемі. Так, повертаючись до системи засобів, які
означають діяча, ми можемо сказати, що, напр., у нім. мові немає якогось
одного суфікса, який би складав ядро цієї мікросистеми засобів, а що там
є ціла низка таких суфіксів. В англійській же мові суфікс –er без
сумніву буде ядром мікросистеми засобів, які служать для утворення
іменників зі значенням діяча, причому він має широкі можливості
утворення іменників від основи будь-якого дієслова. Із наведених
прикладів, які демонструють конкретні факти різних мов видно, що
мікросистеми засобів, які служать для утворення іменників зі значенням
діяча в цих мовах, не тільки різні за складом компонентів, які до них
входять, але й те, що ці компоненти – афікси діяча – посідають у них
зовсім різні позиції.

Зіставно – типологічний метод за своїми прийомами мало чим відрізняється
від зіставного, але він має дещо ширші цілі. Як відмічає В. Н. Ярцева
“метою типологічного опису мов світу є виявлення суми подібних і
відмінних рис, які характеризують їхні системи”. І далі: ”Тому важливим
виявляється не лише наявність у даній мові якого – небудь прийому чи
відношення, але й те місце, яке посідає даний мовний факт у загальній
схемі розподілу прийомів і відношень, які характерні для досліджуваної
мови”. Таким чином, на відміну від методу зіставлення, типологічний
метод займається зіставленням і на цій основі виявленням ізоморфних та
аломорфних рис цілих систем, підсистем і мікросистем досліджуваних мов.

Визначення ізоморфних рис дає можливість встановити і відібрати
типологічні константи чи типологічні ізоглоси, які дозволяють провести
групування досліджуваних мов за двома опозитивними групами – мови, які
мають цю типологічну ознаку, і ті, які нею не володіють. Напр., якщо за
таку константу взяти наявність категорії роду і відсутність такої
категорії, то тоді всі відомі мови розділяться на дві типологічні групи
– мови, у яких іменники змінюються за родами, та мови, у яких вони не
змінюються за родами. Як відмічає Є. А. Макаєв “… для побудови
типологічної граматики доволі суттєвим виявляється встановлення та
відбір на основі принципу ієрархії типологічних констант, чи
типологічних ізоглос всіх рівнів мови, які дозволяють у своїй сукупності
виявити співвідношення таких мовних ознак, які розділяються всіма або
більшістю мов, і таких ознак, які властиві тільки деяким мовам (чи
навіть одній мові), що й дозволяє визначити структурний образ
відповідної мови”.

У зв’язку зі сказаним постає проблема відбору типологічних ознак. Слід
відразу зазначити, що у цьому питанні ще немає повної ясності та
єдності. Кожен рівень мови має, як відомо, свої характерні лише для
нього одиниці вимірювання. Тому і типологічні ознаки будуть змінюватися
від одного рівня, чи підсистеми мови до іншого.

Вибір типологічних констант повинен, очевидно, виходити з тих внутрішніх
властивостей і ознак, які притаманні тому рівню чи тій мікросистемі, які
розглядаються, а не бути нав’язаними йому ззовні. Так, напр., кореляція
приголосних за твердістю – пом’якшеністю та політонія, висунуті Р.
Якобсоном у якості типологічних констант, дали можливість А. В. Ісаченко
виділити в складі слов’янських мов чотири типологічних групи: 1)
політонічні мови – говірки сербсько – хорватської мови; 2) монотонічні
мови – мови з т.зв. вільною кількістю, тобто з довгим голосним в одному
зі складів – чеська і словацька мови; 3) монотонічні мови з т.зв.
динамічним наголосом – східнослов’янські мови і болгарська мова; 4)
монотонічні мови без будь – якого просодичного навантаження на голосні
фонеми – польська і лужицька мови.

ПРОСОДІЯ – загальна назва для таких характеристик мовлення, як мелодика
і висота тону, довгота і сила; наука про принципи і засоби членування
мовлення.

2. Теорія детермінанти Г.П. Мельникова

Велике значення для методики типологічних досліджень і визначення
універсалій має теорія детермінанти, висунута Г.П. Мельниковим. Інколи
її ще називають теорією провідної граматичної тенденції.

Виходячи зі своєї концепції мови, згідно з якою мова є адаптивною
системою, тобто системою, яка регулюється самостійно, Г.П. Мельников на
аналізі особливостей структури семітських мов з їх тенденцією до
граматикалізації та китайською й англійської мов з їх подібною
тенденцією до лексикалізації наочно і переконливо показав наявність
міжрівневої і порівневої кореляції типологічних властивостей у системах
відповідних мов.

КОРЕЛЯЦІЯ — співвідношення різних мовних одиниць.

Мова, на його думку, є системою, основними характеристиками якої є
субстанція, яка втілює у собі цю систему і схема зв’язків або відношень
між елементами цієї системи, які представляють її структуру. Особливістю
системи мови Г.П. Мельников вважає її здатність пристосовуватися
(адаптуватися) до виконання конкретних потреб висловлювання, що
притаманно для адаптивних систем, тобто систем, які регулюються
самостійно. Ця властивість до адаптації забезпечує найкраще
функціонування усієї системи завдяки здатності проводити відбір як
варіантів структури, так  і варіантів субстанції в залежності від
конкретної мовленнєвої обстановки. Цей, т.зв. головний спосіб
функціонування, який є найважливішою визначальною характеристикою
системи, називається детермінантою. Г.П. Мельников розглядає особливість
конкретної структури мови і субстанції, у якій ця структура втілена, як
наслідок самоналаштовування мови за даною конкретною домінантою.

У процесі спілкування як мовець так і слухач прагнучи якомога краще
виразити свою думку і бути найточніше зрозумілим співбесіднику,
несвідомо відкидають ті мовні засоби, котрі не забезпечують необхідної
гармонії між функцією, структурою та субстанцією мовної системи. Ці
засоби можуть належати до будь-якого мовного рівня. Завдяки цьому й
досягається системна взаємообумовленість всіх мовних рівнів при даній
детермінанті. Так переважання значень дієслівності у коренях,
використання приголосних як основи лексичного значення слова, голосних
для вираження граматичних значень і т.д. Г.П. Мельников пояснює
тенденцією семітських мов до граматикалізації.

ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ — узагальнене мовне значення, яке притаманне цілому
ряду слів чи словоформ і має своє регулярне (стандартне) вираження,
напр.: слова “дорогої”, “золотої” мають граматичне значення ж.р., одн.,
род.відм.

Провідна тенденція до лексикалізації у китайській мові послужила
причиною наявності тут такого явища: не виражати деяку інформацію, яка
витікає з контексту. Так у китайській мові, на противагу до української,
вираження множинності предметів, яка позначається особливою лексемою
“минь”- ворота необов’язкове, якщо це очевидно із контексту.

Причину мовних змін Г.П. Мельников вбачає також у зміні детермінанти,
стверджуючи, що перебудова граматичної системи мови давньоанглійського
періоду на лексикологічну у новий час призвела до цілої низки змін у
фонологічній системі англійської мови, наприклад до виникнення африкат
внаслідок появи тенденції до односкладової морфеми і слова і т.д.

Аналіз універсалій різних рівнів із застосуванням детермінанти привів
Г.П. Мельникова до загального висновку про те, що “складне
використовується після того, як використано просте, другорядна функція
отримує своє вираження після того, як отримала вираження більш важлива
функція”.

Теорія детермінанти дає, таким чином, можливість з допомогою ряду
імплікацій і з врахуванням структурних і субстантних обмежень, у яких
функціонує конкретна мова, отримати необхідні характеристики цієї мови і
визначити її типологічні властивості.

ІМПЛІКАЦІЯ – логічно-наслідковий зв’язок, при якому одна річ в силу
необхідності включає в себе іншу, випливає, отримується з іншої, напр.,
якщо, то.

Однак, не дивлячись на те, що концепція детермінанти є цікавою і показує
тісний взаємозв’язок та взаємну обумовленість типологічних властивостей
різних рівнів конкретної мови, теорія, запропонована Г.П. Мельниковим,
все-таки потребує ретельної перевірки і підтвердження на матеріалі
різних мов. Крім того, залишається нерозв’язаним питання про причини,
які викликають зміну детермінанти, що, звичайно є однією із кардинальних
проблем історії розвитку будь-якої мови.

3. Метод типологічних індексів Дж. Грінберга

У практиці типологічних досліджень особливе місце посідає метод
індексування чи метод типологічних індексів, розроблений Джозефом
Грінбергом, який поставив перед собою завдання розробити морфологічну
типологію мов з числовими даними.

В основу свого методу, який за характером кількох кількісних показників,
що використовувалися при цьому, називається також квантитативним, Джозеф
Грінберг поклав окремі риси та ознаки, які являють собою певні
відношення і отримують вираження у вигляді т.зв. числових індексів. Ці
ознаки, чи категорії Грінберг відносить до основних показників типології
мови. Це напр., такі, як синтез у мові, ступінь аглютинації, характер
словоскладання, деривації і т.п.

АГЛЮТИНАЦІЯ – механічне приєднання однозначних стандартних афіксів до
незмінних основ при словотворенні, напр., казах. ара (пилка) – ара-лар
(пилки).

ДЕРИВАЦІЯ – утворення нових слів за допомогою афіксів.

ДЕРИВАЦІЙНИЙ АФІКС (АФІКС З ДЕРИВАЦІЙНИМ ЗНАЧЕННЯМ) – афікс, що служить
для утворення нових слів, напр., стіл – стілець.

РЕЛЯЦІЙНИЙ АФІКС – афікс, що служить для утворення нових форм слова,
напр., стіл – столами.

АФІКС – морфема з граматичним значенням, “зв’язана” морфема, яка не може
вживатися у даній мові як самостійна одиниця на відміну від “вільних”
морфем з лексичним значенням (пор.: стіл – стіл-ець, стол-ами); залежно
від положення стосовно основи серед афіксів виділяють префікси,
постфікси, інфікси.

ПРЕФІКС – афікс, що стоїть перед коренем, має реляційне і дериваційне
значення, напр., нім. stehen – gestehen (дериваційний префікс); stehen –
gestanden (реляційний префікс).

ПОСТФІКС – афікс, що стоїть після кореня, напр., суфікс, флексія.

СУФІКС – постфікс з дериваційним значенням, напр., -тель (учи-тель);

ФЛЕКСІЯ – постфікс з реляційним значенням, напр., закінчення –а в
українських іменників жіночого роду в називному відмінку однини.

ІНФІКС – афікс, що вставляється в середину кореня, може мати дериваційне
і реляційне значення, напр., лат. tango – tetigi, fingere – figura,
vincere – vici; нім. stehen – stand: n має реляційне значення; stehen –
Zustand: n має дериваційне значення.

МОРФЕМА – найменша значима одиниця мови, напр., слово прибережний
складається з таких морфем: префікса при-, кореня береж-, суфікса –н-,
флексії – ий.

КОРІНЬ – непохідна основа слова без усіляких афіксів; морфема з
лексичним значенням, напр., -стол- в словах столик, столиця, столовий і
т.д.

ОСНОВА – частина слова без закінчення; формоутворюючий суфікс у давніх
германських мовах.

Свої обчислення Дж. Грінберг проводив не тексті зі ста слів за такими
параметрами:

1. Ступінь синтезу чи загальна складність слова. Якщо число морфем у
досліджуваному тексті позначити буквою M, а число слів W, то відношення
M/W є показником синтезу і називається індексом синтетичності.
Дослідження показали, що індекс мов аналітичної будови буде нижчим ніж
для синтетичних мов.

АНАЛІТИЧНА МОВА – мова, у якій граматичні відношення виражаються
службовими словами, порядком слів та інтонацією, напр., англійська мова.

СИНТЕТИЧНА МОВА – мова, у якої переважають синтетичні граматичні
способи, тобто граматичне значення виражаються у межах слова.

2. Способи зв’язку. Якщо А – число аглютинативних конструкцій, а J –
число швів між морфемами, то відношення A/J є покажчиком ступеня
спаяності слова і носить назву “індекс аглютинації”. Дж. Грінберг
вважає, що мову з високим індексом аглютинації варто вважати
аглютинативною мовою, а мову з низьким індексом аглютинації – мовою
фузійною, тобто флективною.

ФУЗІЯ – спосіб приєднання афіксів до основи, при якому основа може
змінюватися, а афікси можуть виражати різні граматичні значення, напр.,
муха – мусі (і виражає давальний відмінок, основа змінюється), земля –
землі (і разом з наголосом виражає множину).

ФЛЕКТИВНА МОВА – мова у якій граматичні значення передаються флексіями.

3. Поширеність словотворчих і словозмінювальних морфем. Якщо R – число
кореневих морфем у досліджуваному тексті, а W – число слів у тому ж
тексті, то відношення R/W є індексом словоскладання. Якщо у певному
досліджуваному тексті підрахувати всі дериваційні морфеми і позначити їх
D, то відношення D/W є показником словотворчої здатності мови, з якої
було взято цей текст.

4. Четвертий параметр служить для характеристики слідування афіксів
кореню. Якщо P – число префіксів, то P/W є індексом префіксальності і
буде показувати відношення числа префіксів до числа слів. Відношення
S/W, тобто відношення суфіксальності, покаже відношення числа суфіксів
до числа слів.

Якщо чисту словозміну позначити Pi, то відношення Pi/N Co то відношення
Co/N є індексом узгодження.

Метод індексування Джозефа Грінберга викликав широкий відгук у
лінгвістів Надалі цей метод було вдосконалено словацьким ученим В.
Крупа, який перетворив значення індексів таким чином, щоб вони могли
вкладатися у звичайній шкалі оцінок від 0 до 1.

Підхід до вирішення певної типологічної проблеми, запропонований
Джозефом Грінбергом, полягає у тому, що, на противагу своїм
попередникам, учений порівнює не мови в цілому, а тільки їх окремі риси
чи характеристики і виражає ці відношення числовими індексами.

4. Метод дистрибутивного аналізу

Крім перерахованих вище методів в типологічного аналізу і опису,
властивих лише для типології, у типологічних дослідженнях
використовуються методи, прийняті для дослідження в інших розділах
мовознавства, напр., метод дистрибутивного аналізу.

Цей метод, поруч з іншими, належить до дескриптивних методів
лінгвистики. Дескриптивізм, або американська дескриптивна лінгвістика —
це крупне відгалуження сучасного структуралізму, поруч із функціональною
лінгвістикою та глосематикою (або датським структуралізмом). Біля
витоків дескриптивної лінгвістики стояли такі видатні лінгвісти як Ф.
Боас, Е Сепір, Л. Блумфілд.

СТРУКТУРАЛІЗМ – напрямок у мовознавстві, який вивчає внутрішні
відношення та взаємозв’язки компонентів у мові.

АМЕРИКАНСЬКИЙ СТРУКТУРАЛІЗМ (ДЕСКРИПТИВНА ЛІНГВІСТИКА) – напрямок у
структуралізмі, що розвивається у США з кінця 20-х років 20 ст.(Л.
Блумфілд та інші).

Першим кроком при дистрибутивному аналізі є сегментація висловлювання,
тобто подрібнення його на найдрібніші елементи, що позначаються
символами.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – послідовність мовних знаків між двома паузами; одиниця
мовлення, що характеризується смисловою цілісністю.

Після виділення у висловленнях сегментів (це, як правило, фони, тобто
відповідні звуки), ці сегменти (на фонологічному рівні — фони)
групуються у порівняно невелике число класів (на фонологічному рівні —
фонем). Основою такого групування може служити

ДИСТРИБУЦІЯ – (згідно з твердженнями американських дескриптивістів)
сукупність усіх оточень, у яких може зустрічатися дана мовна одиниця;
сума всіх позицій чи вживань елементів відносно інших елементів; порядок
розташування елементів.

У дескриптивні лінгвістиці, таким чином, виділяються такі типи
відношень, їх прийнято називати ще моделями дистрибуції, між двома
елементами (напр., звуками).

Елементи (напр., звуки) знаходяться у контрастній дистрибуції, якщо вони
можуть зустрічатися в одних і тих же оточеннях, розрізняючи при цьому
значення. При цьому, відповідно, реакція на ці значення різна, і тому
такі елементи є представниками різних одиниць, напр., фонем у словах
ваза – база – фаза, шум – сум – бум – кум і т.д.

Елементи (напр., звуки) знаходяться у відношенні додаткової дистрибуції,
якщо кожний із них зустрічається у закріплених за ним оточеннях, у яких
інші звуки не зустрічаються: напр., нім. приголосний [x] зустрічається
після голосних a, o, u і дифтонга au, (Bach, Buch, Fach, Koch, Loch і
т.д.), але не може стояти після голосних e чи i, напр., rechnen,
Gesicht, kichern, Pech і т.д., де зустрічається лише звук [c]. Таким
чином, звуки [x] і [c] знаходяться у відношеннях додаткової дистрибуції.
Звуки, які знаходяться у відношеннях додаткової дистрибуції, вважаються
варіантами або алофонами однієї фонеми (фонема у термінах дескриптивної
лінгвістики визначається як клас алофонів).

АЛОФОН – конкретний різновид фонеми, напр., [а] в словах свято, тато.

ФОНЕМА – мінімальна одиниця звукової системи мови, яка служить для
розрізнення значень слова або морфеми та для утворення одиниць вищого
рівня.

Якщо ж два звуки (елементи) мови можуть замінити один одного в будь –
якому оточенні і значення слова при цьому не зміниться, то вони
знаходяться у відносинах вільного варіювання, напр., укр. лампа – лямпа,
нім. jenseits [?je:nzaits] і [?j?nzaits], причому [e:] і [?] є різними
фонемами.

Крім того, розрізняють ще делімітативну дистрибуцію, коли мовний елемент
не зустрічається у певній позиції, напр., рос. ы, чи нім. ng – на
початку слова.

У морфології, як і у фонології, також виділяються три моделі
дистрибуції. Напр., морфеми –в і –ла, знаходячись в однаковому оточенні,
розрізняють граматичне значення дієслова у формі 1-ої особи однини
минулого часу для жіночого і чоловічого родів, напр., писа-в – писа-ла,
чита-в – чита – ла, розмовля-в – розмовля – ла і т.д. Таким чином, ці
морфеми перебувають у відносинах контрастної дистрибуції.

Елемент хоч- у рос. мові зустрічається у поєднанні з такими морфемами:
-у (хочу), -ешь (хочешь), -ет (хочет), у той час як перед морфемами
–еть, -им, -ите, -ят вживається елемент хот-. Неможливо, напр., сказати
хочим, хотешь і т.п. Таким чином, морфеми хоч- і хот- знаходяться у
відносинах додаткової дистрибуції і є варіантами чи аломорфами морфеми,
яка зустрічається у певних оточеннях.

АЛОМОРФ – конкретний різновид морфеми, напр., берег – на березі –
прибережний.

У відносинах вільного варіювання знаходяться, напр., морфеми –у і -ові,
чи -ю і –еві, або –ся і –сь: леву – левові, учню – учневі, милуюся –
милуюсь і т.д., бо використання того чи іншого варіанта морфеми у цьому
випадку не змінює значення слова.

Певним недоліком цього методу є те, що опис зовнішніх, формальних
елементів мовної структури відбувається при повному ігноруванні
смислового боку мови. Крім того, при дистрибутивному аналізі неясним
залишається вихідне поняття дистрибуції. Якщо розуміти дистрибуцію як
сукупність всіх оточень, у яких зустрічається аналізований елемент, то з
цього визначення видно, що поняття дистрибуція виводиться за допомогою
поняття елемент, а поняття елемент визначається через поняття
дистрибуція, тобто виникає певною мірою замкнуте коло. Не повністю ясним
є також термін оточення елемента. Якщо розуміти його як сусідство, яке
може простягатися по обидва боки від елемента, який аналізується, на
необмежену кількість суміжних відрізків, то розпливчастість цього
поняття також не можна не помітити. У той же час необхідно визнати, що
дистрибутивні критерії сприяють уточненню об’єктивних прийомів аналізу
лінгвістичного матеріалу.

За звичай дистрибутивний аналіз може застосовуватися лише при
внутрішньому описі мови, але його результати допомагають повнішому
зіставленню порівнюваних мов, бо краще виявляють внутрішні особливості
кожної з них, що у свою чергу дає можливість зіставити ці особливості
між собою, причому на всіх мовних рівнях і, таким чином, глибше виявити
типологічні ознаки.

5. Метод безпосередніх складників

Сегментація висловлювання, тобто виділення елементарних значимих
елементів здійснюється також за допомогою методу аналізу за
безпосередніми складниками (АБС). Принципи АБС були чітко сформульовані
Р. Уеллзом і Ю. Найдой. Американські дескриптивісти стосовно АБС
виходять із таких визначень: “Конструкція – це будь – яка значуща група
слів чи морфем. … Складниками називаються слова чи конструкції (або
морфеми), які входять у яку – небудь крупну конструкцію. …
Безпосередні складники (БС) – це один, два чи декілька складників, із
яких безпосередньо утворена та чи інша конструкція”. Так, напр.,
висловлювання Лінивий студент знав матеріал дуже погано є конструкцією,
значущі слова, які входять до цієї конструкції – складниками, а слова,
зв’язані безпосереднім зв’язком – безпосередніми складниками. Хоча слова
лінивий і погано зв’язані між собою (перше слово починає речення, а
друге – закінчує його), між ними не існує безпосереднього зв’язку, у той
час як слова лінивий і студент, знав і матеріал, та дуже і погано тісно
пов’язані між собою і є за своєю структурою парними (бінарними)
сполученнями. Метод АБС ґрунтується на тому, що кожен самостійний
відрізок мовлення складається з двох частин. Схематично ці парні
сполучення можна зобразити таким чином:

Лінивий студент знав матеріал дуже погано

При аналізі за БС відбувається вичленовування словосполучень і їх
згортання в єдине речення. Тому аналіз за БС називають згортанням. При
згортанні необхідно дотримуватися ряду правил:

1)     одночасно можна згортати не більше двох елементів (у нашому
випадку: не можна зразу згортати знав матеріал і дуже погано, спочатку
елементи цих словосполучень потрібно об’єднати між собою);

2)     не можна переставляти елементи (не можна згортати такі слова як
лінивий і дуже);

3)     порядок застосування правил аналізу за БС повинен бути строго 
фіксованим.

Поділ речення за методом БС нагадує виявлення вільних словосполучень і,
на перший погляд, нічим не відрізняється від традиційного аналізу за
членами речення. Але це не так. Метод БС пропонує однозначний
об’єктивний аналіз, чого не дає аналіз за членами речення. Так у реченні
Незнайомець з портфелем повернув за ріг словоформа з портфелем може
розглядатися і як означення (який незнайомець?) і як додаток
(незнайомець з чим?). Замість цієї двозначності метод БС встановлює один
БС з одним відношенням підлеглості. При використанні методу БС речення
складається із простих БС, із яких потім складаються крупніші БС, які,
нарешті, входять у єдиний БС – речення, тобто у конструкцію.

Метод БС застосовується, в основному, у синтаксисі. Синтаксичний аналіз,
на думку дескриптивістів, складається, переважно, з виділення
послідовних шарів БС і безпосередніх конструкцій, а також із опису
відношень, які існують між ними.

Набагато менше цей метод поширений у морфології і фонології, тому що
виявились багато спірних випадків, тлумачення яких на рівні БС не
відображає існуючих у мові реальних відношень. Так аналіз за БС дозволяє
виявити першопочаткову продуктивну основу у ряді багатоморфемних слів
шляхом виділення послідовних ступенів. Наприклад у слові співвідносити
поступово виділяються ступені відносити – носити. Але якщо ми спробуємо
розбити на значущі одиниці такі слова як прихід, під’їзд, розгляд, то
переконаємося у непридатності методу БС, оскільки ці слова виникли не
шляхом з’єднання морфем, а від префіксальних дієслів – приходити,
приїжджати, розглядати.

Фонологічний аналіз за БС детально розглянутий у книзі Ч. Хоккерта
“Практикум з фонології” (1953). На фонологічному рівні також виявляються
необхідні для аналізу за БС ієрархічні відношення. Основним рівнем
фонологічного аналізу Хоккерт вважає складоподіл. У кожному складі він
розрізняє три елементи однакового структурного рівня: початок, вершину і
закінчення складу, які аналізуються за БС. Так, напр., в англ. bit у
першому шарі відбувається відокремлення початку складу як першого БС, і
поєднання вершини і закінчення як другого БС; на другому етапі
відбувається відокремлення вершини від закінчення складу, який
розкладається вже у наступному шарі. Однак застосування методу БС при
фонологічному аналізі також пов’язане з великими складнощами (недарма
сам Хоккерт пізніше обмежує використання методу БС граматичним рівнем).

Щодо недоліків даного методу, призначеного для вивчення послідовності
елементів мови і встановлення відношень між ними, то вони такі:

1)     метод БС не дозволяє розрізняти синтаксичні структури речень,
різних за змістом, напр., речення Вивчення тенденцій призводить до
встановлення закономірностей і Розвиток тенденцій сприяє встановленню
закономірностей дають одну і ту ж схему згортання при аналізі за БС,
хоча у першому випадку слово тенденції – об’єкт, а в іншому – суб’єкт
дії;

2)     метод БС не дозволяє встановити зв’язку між активними і
пасивними, стверджувальними і запитальними конструкціями; він може
застосовуватися тільки в рамках простого речення і то не у всіх
випадках;

3)     метод БС не дозволяє відповідати на питання, що ж є елементарною
одиницею мови на синтаксичному рівні.

6. Трансформаційний метод

Такі недоліки методу БС спричинили пошуки і розробку нового методу
аналізу. Ним виявився трансформаційний метод (ТМ), вперше запропонований
одним із теоретиків дескриптивізму З. Харрісом у роботі “Спільна
зустрічність і трансформація у мовній структурі” (1957) і розвинутий
його учнем М. Хомським (“Синтаксичні структури”, 1957).

Цей метод базується на тому, що синтаксична система будь-якої мови може
бути представлена у вигляді набору елементарних типів речень, які
називаються ядерними (основними), і є за своєю будовою простими
непоширеними стверджувальними реченнями у формі активного стану. Ці
елементарні речення утворюють фундамент синтаксичної системи мови; вони
є надзвичайно стійкими і найдревнішими за своїм походженням, що
підтверджується історичними даними і фактами дитячої мови. Так дитина
спершу засвоює стверджувальні двоскладові речення з двох слів (Пташка
летить, машина їде, він іде і т.д.), пізніше з’являються наказові,
окличні, запитальні і заперечні речення, причому безособові з’являються
пізніше від особових. Речення з додатками виникають у мовленні приблизно
на три місяці раніше речень із узгодженими означеннями. Такі дані
об’єктивно підтверджують існування ядерних речень.

З таких елементарних ядерних речень, які є найпростішими лінгвістичним
структурами, і з’єднувальних елементів шляхом низки перетворень
(трансформацій) можна побудувати різноманітні речення необмеженої
довжини. Нові речення будуть трансформами (похідними) ядерних. Тобто,
формальні операції, які необхідно здійснити над ядерним реченням, для
того щоб отримати складніше, і є трансформацією, а похідні речення –
трансформами. Таке тлумачення суті трансформації пояснюють інколи
порівнянням синтаксичної системи мови з періодичною таблицею хімічних
елементів: величезне число “молекул” (складних синтаксичних типів)
описується за допомогою невеликого числа “елементів” (ядерних типів) і
невеликого числа реакцій (трансформацій).

Так, напр., із ядерного речення Учень читає книгу запомогою ряду
трансформацій ми можемо отримати такі трансформи: Читає учень книгу?
Учень не читає книги і т.д. Перетворення ядерних речень проводиться за
трансформаційними правилами, які передбачають як перебудову структури
речення, так і з’єднання речень між собою. За правилами, набір
елементів, які входять у ядерне речення, не змінюється, а лише
перетворюється граматична побудова речення. Трансформаційні правила
зводяться до таких основних операцій: 1) перестановка елементів; 2)
субституція одного елемента (елементів) іншим(и), напр., Я знаю чого він
хоче – Я знаю це; 3) ад’юнкція, чи додаток, напр., Ти знаєш це? – Чи
знаєш ти це? 4) еліпсис, або виключення елемента (елементів): Скажи це,
інакше буде скандал – Скажи це, інакше … .

На перший погляд може здатися, що така трансформація збігається із
звичайними граматичним перетвореннями. Однак аналіз за допомогою ТМ
дозволяє виявити відмінності елементів у, здавалось би, однакових
синтаксичних конструкціях, чи уточнити значення того чи іншого елемента.
Напр., конструкції Він пише другу вже цілу годину і Він пише другу
довгого листа зовнішньо аналогічні, але друга конструкція допускає
трансформу стану, а така ж трансформа у першій конструкції неможлива. ТМ
дозволяє об’єктивно розчленувати граматично однотипні слова на певні
класи і підкласи.

Крім того, за допомогою ТМ, напр., було встановлено, що не всі
безособові речення у російській мові є однорідними. Тай в укр. теж.
Візьмемо речення: Сніг мете вітром; Документів не збереглося. Перепон не
передбачалось. Перше речення представляє собою трансформу, яка зводиться
до особового ядерного речення з однією трансформацією (Вітер мете сніг).
Друге речення відокремлене від особового ядерного речення вже двома
трансформами, третє трьома трансформами (Перепон не передбачалось –
Перепони передбачались – Хтось передбачав перепони – Хтось передбачає
перепони). Таким чином, цей метод показує, що єдність безособових речень
зникає, бо вони входять за своєю структурою у різні типи особових
речень. Так ТМ допомагає глибше пізнати анатомію мови.

До того ж, виділення елементарних речень, вивчення трансформаційних
правил може мати велике значення при навчанні іноземної мови. Тут
завдання лінгвіста полягає у тому, щоб провести таке зіставлення
трансформаційних моделей рідної та іноземної мов, яке б допомагало учню
усвідомити подібність і відмінність у трансформаціях цих мов. Подібне
зіставлення може допомогти учневі на основі перетворень синтаксичних
структур рідної мови засвоїти з якомога більшим ступенем точності
синтаксичні структури іноземної мови.

На завершення слід додати ще таке: якщо методи дистрибутивного аналізу і
метод безпосередніх складників повинні були дати відповідь на питання,
яким чином із дрібних кусочків складається висловлювання, то ТМ повинен
був дати відповідь на питання, з якого речення чи речень шляхом
трансформаційних перетворень виведене дане висловлювання. При цьому і
виявився основний недолік ТМ: він будується спочатку чисто емпірично, а
вже потім перевіряється на мовному матеріалі. На сьогодні більшість
лінгвістів вважає, що сфера застосування ТМ недостатньо чітко окреслена,
неясною є кількість типів ядерних речень у різних мовах, не визначені
критерії для спрямування трансформацій.

Проаналізовані методи лінгвістичного аналізу є найціннішим, що створено
американською дескриптивною лінгвістикою. Вони не відповідають на
питання, як функціонує мова, але дозволяють певною мірою описати її.

Похожие записи