1
Реферат на тему
Метод лінгвістичної географії.
Зіставний метод.
Структурний метод у лінгвістичних дослідженнях
ПЛАН
1. Метод лінгвістичної географії
2. Зіставний метод
3. Структурний метод
4. Використана література
1. Метод лінгвістичної географії
Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою
методу лінгвістичної географії.
Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які
полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.
Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому,
що він також має на меті відтворення картини діалектного членування
прамовних спільнот і виявлення ареальних зв’язків між мовами, які
становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв’язок цих двох методів
свідчить і те, що в тих мовних групах або сім’ях, у яких відсутні
старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані
сучасних мов і діалектів.
Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика
реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й.
Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище
поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що
споріднені мови непомітно переходять одна в одну.
Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення
певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти
з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й
укладання діалектологічних карт.
Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1)
складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3)
картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на
карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді
ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію
поширення певного мовного факту.
Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному.
Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію
ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об’єктом дослідження
діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.
Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної
лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував
перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше
вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль
Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас
французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний
вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних
атласів для інших мов.
У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні
(«Атлас української мови» в 3-х томах, «Atlas gwar polskich» в 12-ти
томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті»
Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів
Закарпатської області» Й.О. Дзендзелівського, «Атлас українських говірок
Північної Буковини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов
(«Загальнослов’янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють
мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів
(«Загальнокарпатський діалектологічний атлас», над яким упродовж
багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту
слов’янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас
будівельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Атлас лексичних
мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської
області» П.М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих
досліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці
дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо
допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі
у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі романських мов показав, що
архаїчні елементи зберігаються в ізольованих і периферійних областях.
Установлено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими
порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає
змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні
явища в певній мові, повніше використати топонімічні й гідронімічні дані
в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи
розселення певних етносів).
2. Зіставний метод
Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови,
передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього
використовують зіставний метод.
Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність прийомів
дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з
метою виявлення її специфіки.
Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і
неспоріднених.
Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан
мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її
подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного
методу служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і
англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській
мовах» тощо.
Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між
зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком
порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті
встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності,
на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у самій техніці
застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М. К.]
можуть збігатися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різні:
перший зорієнтований на виявлення подібного, другий — на виявлення
різного» [Реформатский 1962: 23—24].
Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту
на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію
(граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію
(лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні
споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні
ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.
Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще у XVIII ст. і
зіставний метод повністю сформувався в 30—40-х роках XX ст., але й до
цього часу не розв’язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення.
Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі
такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий
підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб
навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення (в ролі tertium
comparationis) повинна стати ідеальна мовна система, спеціально
сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені
універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для
зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною
мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати
дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б
легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір
відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику
досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована,
хоча пошуки розв’язання цієї проблеми тривають. Так, скажімо, для
зіставних досліджень лексичної семантики на роль незалежної третьої
системи пропонують інтернаціональну за своїм характером
когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про
дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно
створити універсальний семантичний словник. Очевидно, це не буде
зроблено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати
семантичні словники якщо не всіх, то переважної більшості мов світу. Ця
робота тільки започатковується.
Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної типології та
універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування
зіставного методу).
Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціональних
особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.
Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою
організацією, структурою, називається структурною, а типологія, яка
вивчає мови через призму виконуваних функцій, називається
функціональною.
Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з
філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейбніца, Й.-Г. Гердера, універсальна
граматика Пор-Рояля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в
1809 p., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і
мови з флексіями. Пізніше А. Шлегель виділив аморфний тип, а флективні
мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон
Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі
(полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу
якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови
поділяються на чотири типи — кореневі (аморфні, ізолюючі),
аглютинативні, полісинтетичні (інкорпоруючі) і флективні, стала найбільш
відомою і традиційною.
Пізніше з’являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки
(наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у
реченні тощо). За таким підходом, що одержав назву характерологічного,
одна й та сама мова залежно від основи класифікації потрапляє в різні
типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запропонував типологію мов, в основу якої
покладено способи вираження в мові різних типів значень; техніку
поєднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності
граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21
тип мов.
Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних
рівнів, серед яких найвідомішою стала фонологічна типологія М.С.
Трубецького. Г.А. Климов запропонував контенсивну типологію (на основі
способів вираження суб’єктно-об’єктних відношень у реченні). Відома
синтаксична типологія І.І. Мещанинова, за якою мови поділяються на
номінативні й ергативні. Варто згадати квантитативну типологію Дж.
Грінберга, котрий запропонував 10 індексів, за якими можна дати
кількісну характеристику ступеня синтетичності, дериваційних потенцій
мови тощо. Позитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що
в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до
статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.
Мовні універсали (від лат. universalis -загальний») — суттєві
властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості
з них.
Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів: 1) спільність
властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність
змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3)
спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мовної
універсалії першого типу може бути така: на людській мові можна легко
породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах
виражені відношення між суб’єктом і предикатом, категорії посесив-ності,
оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-версалій належить до
третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо
в мові є троїна, то обов’язковою є й двоїна; якщо є протиставлення
приголосних за твердістю — м’якістю, то немає політонії голосних; якщо
слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний
музикальний наголос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо
суб’єкт і об’єкт стоять перед дієсловом, то в мові є відмінки; якщо є
прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку
розміщується після іменника в називному відмінку; якщо є категорія
відмінка, то є й категорія числа.
Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові,
тобто вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і
демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно,
універсалії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого
апарату (фонетичні універсалії) й існуванням єдиних для всього людства
способів осмислення дійсності.
Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділяють діахронічні
універсалії. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку
виникають вказівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні,
присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний характер мають переважно
лексико-семантичні універсалії: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий»
(вага) набувають значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак)
— «сумний, болісний, печальний», слова із значенням «солодкий» (смак) —
«приємний» тощо.
Мовні універсалії поділяють на дедуктивні (встановлюються шляхом
припущення, обов’язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються
емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і
статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не
охоплюють усі мови; їх називають фреквенталіями); прості (елементарні),
які стверджують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і
складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними
явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).
Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі
ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити
про ареальне зближення, генетичну близькість чи запозичення мовного
явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.
Отже, зіставний метод має велике практичне значення. За його допомогою
виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для
теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов,
розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й
неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні
закономірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову
людської мови загалом. На основі зі-ставного методу створені зіставні
граматики різних мов і перекладні словники. Проблемам зіставного
мовознавства присвячений спеціальний журнал «Съпоставително
езикознание», що виходить у Софії (Болгарія).
3. Структурний метод
Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць
використовують структурний метод.
Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі
зв’язків і відношень між мовними елементами.
Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного.
Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в
мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене.
Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до таких положень: 1)
реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова
як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона
визначає ці елементи; 2) відношення домінують над елементами; основними
є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то
для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.
Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної
структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою
системою лінгвальних відношень. Структурний підхід до вивчення мови не
тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення
внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним
напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те,
що мовознавство спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз
структурного методу — несуперечливий, об’єктивний і економний опис
мовних фактів.
Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках:
дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і
компонентного аналізу.
Використана література
1. Ярцева В. Н. Теория и практика сопоставительного исследования языков
// Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986.
2. Методы сопоставительного исследования языков. — М., 1988.
3. О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.
4. Степанов Ю. С. Методы и принципы современной лингвистики. — М., 1975.
5. Иванова Л. П. Методы лингвистических исследований. — К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
