1

Реферат на тему

Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження.

ПЛАН

1. Тенденції розвитку мовознавства Європи.

2. Течії філософського осмислення мовознавства.

3. Українське мовознавство XI — XVIII ст.

4. Використана література

1. Тенденції розвитку мовознавства Європи.

Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані
переважно на засвоєння латинської спадщини. Із зародженням і
становленням схоластичної логіки граматику розглядали як допоміжну
дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і
письмом. Вивчення граматики було цілком підпорядковане логіці, визнано
логіко-граматичні ідеї Арістотеля. Граматику Доната застосовували для
тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період,
коли європейські вчені ширше і глибше ознайомились із працями
Арістотеля, граматика стає частиною філософії, ключем до розуміння
природи людського мислення. Формується концепція філософської граматики,
яка протиставляється практичній граматиці. На основі логічних ідей у
XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її
концепції було розмежування в мові трьох компонентів — речі, поняття,
слова, яким відповідали три категорії модусів — модуси існування, модуси
поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на
загальних способах позначення.

У XV—XVI ст., тобто в епоху Відродження з її культом Людини і
Прекрасного, виникає зацікавлення культурними й науковими пошуками
Давньої Греції, давньогрецькою мовою, згодом давньоєврейською, а також
живими національними мовами. Канонічні тексти Біблії почали перекладати
з давньоєврейської (Старий Заповіт) і давньогрецької (Новий Заповіт) на
живі літературні мови. З’являються граматики європейських мов —
іспанської та італійської (XV ст.), французької, англійської, німецької
(XVI ст.). В Італії, Іспанії, згодом у Франції та інших країнах Європи
виникають академії, які досліджують мови з метою їх нормування. Водночас
формуються самостійні мовознавчі традиції.

Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контактам з різномовними
країнами,, що стимулювало укладання багатомовних словників. З’явилась
ідея про множинність мов і про можливість їх зіставного вивчення
(дотепер мовознавці досліджували тільки свою мову). Іншими словами,
закладалися основи зіставного вивчення мов, виявлення в них спільного й
відмінного, що в свою чергу призвело до появи ідеї універсальної
граматики.

У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея
створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей
реальних мов.

2. Течії філософського осмислення мовознавства.

У царині філософії мови простежувалися три концепції: емпірична Ф.
Бекона, раціоналістська Р. Декарта, науково-філософська Г.-В. Лейбніца.

Френсіс Бекон (1561—1626) за основу своєї концепції філософської
граматики взяв принципи індуктивного (емпіричного) методу пізнання. Він
висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій були б
відображені достоїнства й недоліки кожної з них. Шляхом домовленості
можна було б створити спільну, єдину для всього людства мову, яка б
увібрала в себе переваги всіх мов.

Репе Декарт (1596—1650) запропонував ідею створення так званої
філософської мови. Вона мала ввібрати таку сукупність понять, яка б дала
змогу їй у результаті формальних операцій за певним алгоритмом виводити
нові знання. На його думку, всі поняття можна звести до порівняно
невеликої кількості елементарних одиниць, тобто далі неподільних ідей,
які піддаються обчисленню. Подібно до того, як можна за один день
навчитися будь-якою чужою мовою називати числа до безконечності, так
можна сконструювати всі слова. Така мова повинна мати спрощену граматику
(один спосіб відмінювання, дієвідмінювання, побудови слів без будь-яких
винятків), щоб пересічна людина могла швидко оволодіти нею.

Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) мав на меті відшукати такий
науковий метод, який дав би змогу збагнути сутність мислення і слугував
би засобом наукового відкриття. Він виступив з ідеєю створення
універсальної символічної мови, близької до логіко-філософських та
математичних побудов. За основу цієї концепції взято тезу: всі складні
ідеї є комбінаціями простих. Ця мова, як проста система символів для
вираження будь-якого знання, буде, на його думку, міжнародною допоміжною
мовою і служитиме знаряддям відкриття нових істин з уже відомих за
певними формальними правилами. Ідеї Лейбніца дали поштовх для розвитку
символічної логіки і виявились корисними в математичній логіці та
кібернетиці.

Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляхами — дедуктивним (створення
універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні
властивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктивного підходів була
«Всезагальна раціональна граматика» (1660), відома як граматика
Пор-Рояля французьких філософа й логіка Антуана Арно (1612—1694) і
граматиста й логіка Клода Лансло (1615—1695). Це перша спроба науково
осмислити структуру й функціонування мови, показати єдність усіх мов,
побудувати всеосяжну граматичну систему на основі узагальнення фактів
конкретних мов.

Теоретичною основою граматики Пор-Рояля є філософія Декарта. Побудована
вона за двома принципами: всезагальність і раціональність. Автори
виходили з ідеї існування спільної логічної основи мови, від якої
конкретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те вони вважали,
що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть
застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.

Звичайно, автори не могли проаналізувати всі мови, хоча назвою книжки
заявили про свій намір «встановити раціональні основи, спільні для всіх
мов, і головні відмінності, які в них трапляються». Ними проаналізовано
тільки грецьку, латинську, давньоєврейську, французьку, італійську,
іспанську, англійську й німецьку мови. Загалом ця праця — не зіставна,
не порівняльна, а логіко-типологічна граматика, завдання якої зводилися
до виявлення спільних мовних принципів і співвідношення між категоріями
мови та мислення. Проте вже сама ідея встановлення спільних властивостей
людських мов була важливим кроком у розвитку лінгвістичної думки.

У книжці багато оригінальних на той час ідей. Так, мова розглядається як
знакова система, необмежена кількість знаків якої породжується з
обмеженої кількості елементів — звукотипів (за сучасною термінологією,
фонем). Автори стверджують, що існують єдині фундаментальні правила
функціонування граматичної структури. При цьому вони чітко розрізняють
формальну і семантичну структуру речення (чого не розуміли лінгвісти
навіть XIX і першої половини XX ст.). Більше того, вони дійшли до
розуміння глибинних і поверхневих структур — положення, яке лише в наш
час стали ефективно застосовувати в синтаксичних дослідженнях.
Відштовхуючись від поверхневих явищ, автори перейшли до опису глибинної
семантики, яка не має прямих формальних відповідників. Так, речення
Невидимий Бог створив видимий світ (в оригіналі це речення дане
латинською мовою) складається з трьох суджень: 1) Бог невидимий; 2) Бог
створив світ; 3) світ видимий. Ці судження є в нашій свідомості, але не
виражені безпосередньо. Вартим уваги є положення про синонімію мовних
виразів, один із яких є основним, а інші — його варіантами. Як стверджує
американський мовознавець, засновник трансформаційно-породжувальної
граматики Н. Хомський, ця думка є аналогом сучасної ідеї
трансформаційних правил.

Отже, Арно і Лансло в XVII ст. виявили те, до чого прийшли лінгвісти
лише наприкінці XX ст. їхня заслуга в тому, що вони порушили кардинальні
теоретичні проблеми, важливі як для загальної теорії мови, так і для
пізнання співвідношення між категоріями мислення та мови і для осягнення
розумом механізмів, які керують моделями мовленнєвого акту.

З XVIII до початку XIX ст. граматика Пор-Рояля була дуже популярною. І
лише з виникненням порівняльно-історичного методу вона зазнала нищівної
критики. Нове зацікавлення нею з’явилося в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський
назвав Арно і Лансло своїми попередниками (у питанні про спільні для
всіх мов «структури думки»). За висловом сучасного американського
мовознавця Дж. Лакоффа, «стара граматика, яка довго мала погану
репутацію серед лінгвістів, недавно поновила свій престиж, що мала у
свій час» (цит. за [Алпатов 1998: 51]). Деякі фахівці вважають, що саме
з цієї граматики бере початок наукове дослідження мови й зародження
загального мовознавства. З таким твердженням можна не погодитися, однак
ніхто не заперечить, що положення про мовний універсалізм і мовні
універсали є одними з найсуттєвіших у сучасному мовознавстві.

3. Українське мовознавство XI — XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У
«Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і
загальнотеоретичними питаннями мовознавства (походженням мови і
слов’янської мови зокрема, спорідненістю слов’янської мови з іншими,
етимологією етнонімів поляни, бужани, полочани, древляни тощо), і
прикладними (тлумачення запозичених грецьких і староєврейських слів). Є
непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам’яток
— Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з’явилися перші азбуковники — невеличкі
словнички. Серед них «О именъхъ и глемыхъ жидовьскымь кхзыкъмь» та «Річь
жидовьс-каго кхзыка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні
власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов’янські слова, а
також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало
фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й
лексикографічні праці.

Приблизно 1581-им роком датується перший церковнослов’янсько-український
рукописний словник невідомого автора «Лексисъ съ толковашемъ
словенс-кихъ словъ просто», в якому пояснено тодішньою українською мовою
896 церковнослов’янських слів. У 1596 р. в м. Вільно опубліковано
«Граматіку словенску, совер-шеннаго искуства осми частій слова»
Лаврентія Зиза-нія (Тустановського) (60-ті роки XVI ст. — 1634) — першу
слов’янську граматику східних слов’ян. У цьому ж році у Вільні було
видано і перший друкований словник Л. Зизанія «Лексисъ, Сирічь Рєчєнїа,
ВъкратъцЪ собран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й)
д1дле(к)тъ истол(ъ)кованы», який містить 1061 церковнослов’янське слово,
перекладене українською мовою (абіе — зараз, алчу — исти хочу, месть —
помста, свідитель — св^докъ, юноша — паробокъ тощо). За своїм типом — це
диференційний словник: у ньому наведено тільки такі слова, які в
церковнослов’янській і українській мовах не збігаються.

У 1619 р. у м. Ев’ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки Словєнскиа
правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького (ймовірно, 1577—1633) —
найвизначніша граматична праця українського середньовіччя, яка служила
майже 200 років підручником церковнослов’янської мови і була зразком для
створення подібних праць у наступний період. Складається з чотирьох
частин: орфографії, просодії, етимології (морфології) і синтаксису. У
ній виділено вісім частин мови: ім’я, займенник, дієслово,
дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Смотрицький
уперше відокремив церковнослов’янську мову від живих слов’янських мов,
виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української
графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних
у слов’янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика
вплинула на розвиток граматичної думки в Росії («Российская грамматика»
М. Ломоносова), Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки
Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі.
Його по праву вважають основоположником української славістики.

У 1627 р. в Києві видруковано найвизначнішу лексикографічну працю
українського середньовіччя — «Лексжонъ славеноросскій и именъ тлъковаше»
Памва Беринди (між 1555 і 1560 — 1632). У цій оригінальній, самобутній
праці 6982 книжнослов’янські та іншомовні слова пояснено відповідниками
української мови, часто декількома синонімами (у словнику налічується
1400 синонімів). Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця
XVI — початку XVII ст. У словнику використано всі основні засоби
лексикографічного опрацювання матеріалу: паспортизація реєстрових слів,
ремарки (переносне, образне, метафора), ілюстрації, фразеологізми з
реєстровими словами, відсилання до інших слів, етимологічні довідки.
Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і
зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVII ст. було створено
латинсько-слов’янський словник «Лексикон латинській» Єпіфанія
Славинецького (кін. XVI ст. — 1675), який дійшов до нас у багатьох
списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця
староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов’янської і
староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено
церковнослов’янськими словами, а за відсутності церковнослов’янських
відповідників — українськими.

У середині XVII ст. з’явилися граматичні й лексикографічні праці з
власне української мови. До них належать «Синоніма славеноросская»
невідомого автора, що являє собою зворотну переробку «Лексікона…»
Памва Веринди, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Славинецького й
Арсенія Корецького-Сатановського, а також «Граматика словенська» Івана
Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах
(паризькому — 1643 р. й арраському — 1645 p.). У 1970 р. її було
опубліковано в Києві. У ній описано систему української мови середини
XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами
польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської.
Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов’янську
граматичну систему (на зразок того, що пізніше здійснили А. Арно й К.
Лансло). В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший
науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI—XVIII ст. не відставала від
європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у
Європі.

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія
лінгвістичної думки. — К., 1985. — С 6—53.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С
3—31.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 11—53.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории
лингвистики. — М., 1975. — С. 32—256.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 6—31.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. —
К., 1980. — С. 8—18.

Похожие записи