Doctor in the house by R. Gordon (an extract)

At noon we arrived in the examination building. The same number of
candidates were there, but they were a subdued, muttering crowd, like
the supporters of a home team who had just been beaten in a cup tie.

We pushed our way into the large hall on the groung floor. It was packed
full with anxious students. On the side of the hall facing us was the
foot of a marble staircase. To the left of the staircase was a plain
open door, over which had been recently pinned a large black and white
card saying EXIT. To the night was a clock, which stood at a few minutes
before twelve.

We had heard exactly what would happen. At midday precisely the
Secretary of the Committee would descend the stairs and take his place
flanked by two uniformed porters, on the lowermost step. Under his arm
would be a thick, leather-covered book containing the results. One of
the porters would carry a list of the candidates’ numbers and call them
out, one after the other. The candidates would step up closely to the
Secretary, who would say simply «Pass» or «Failed». Successful men would
go upstairs to receive the congratulations and handshakes of the
examiners and failures would slink miserably out of the exit to seek the
opiate of oblivion.

«One thing, it’s quick», Benskin muttered nervously. «Like the drop,»
said Grimsdyke.

One minute to twelve. The room had suddenly come to a frightful,
unexpected silence and stillness, like an unexploded bomb A clock tinged
twelve in the distance. My palms were as wet as .sponges. Someone
coughed, and I expected the windows to rattle. With slow scraping feet
that could be heard before they appeared the Secretary and the porters
came slowly down the stairs.

They took up their positions; the leather book was opened. The elder
porter raised his voice.

«Number two hundred and nine,» he began. «Number thirty seven. Number
one hundred and fifty.»

The tension in the room broke as the students shuffled to the front and
lined up before the staircase. The numbers were not called in order, and
the candidates strained to hear their own over the rumble of
conversation and scraping of feet that rose from the assembly.

«Number one hundred and sixty one,» continued the porter. «Number three
hundred and two. Number three hundred and six.»

Grimsdyke punched me hard in the ribs.

«Go on,» he hissed. It’s you!»

I jumped, and struggled my way to the front of the restless crowd. My
pulse shot high in my ears. My face was burning hot and I felt my
stomach had been suddenly plucked from my body.

I lined up in the short queue by the stairs. My mind was empty and numb,
I scared at the red neck of the man in front of me, with its rim of blue
collar above his coat, and studied it with foolish intensity. Suddenly I
found myself on top of the Secretary.

«Number three on six?» the Secretary whispered, without looking up from
the book. «R. Gordon?»

«Yes,» I croaked.

The world stood still. The traffic stopped, the plants ceased growing,
men were paralysed, the clouds hung in the air, the winds dropped, the
tides disappeared, the sun halted in the sky.

«Pass,» the man muttered.

Blindly, like a man just hit by blackjack, I stumbled upstairs.

Лікар в домі.

До вечора ми прибули у екзаменаційну будівлю. Такі ж номери в
кандидатів, але вони були переможцями, натовп, схожі на прихильників
домашньої команди. Які були побиті о чашці чаю. Ми проштовхнулись у
великий зал на першому поверсі. Він був повний стурбованих студентів, зі
сторони залу, що повернена до нас було підніжжя мармурових сходів. Зліва
від сходів були звичайні відкриті двері, над якими весіла велика
чорно-біла вивіска “вхід”, справа був годинник, який показував кілька
хвилин по 12.

Ми якраз почули, що сталося. В південь точно Секретар зібрання
спустився сходами вниз і зайняв своє місце у ряді між двома невідомими
на найвищій сходинці. Під його рукою була товста обтягнута шкірою папка
з результатами. Один з швейцарів приніс список з номерами кандидатів і
викликав їх один за одним. Кандидати ступали ближче до секретаря, який
просто казав “здав” чи “провалив”. Успішні люди йшли на гору одержувати
вітання, рукопожаття екзаменаторів, а ті хто провалили іспити виходили
бідолашними, крадькома на вихід шукати забуття.

“Одна річ, як швидко” – Бенскіл пробубнив нервово. “Як крапля”, —
Сказав Грінздік.

Одна хвилина до 12 години.

В кімнаті воцарила сташенна тиша і нерухомість, як невикористана бомба.
Годинник пробив 12, мої долоні були мокрі як губка. Хтось кашлянув і я
очікували, що вікна пошкляться. Повільними, маленькими кроками, які було
чути перед тим як вони з’явились, секретар і швейцар повільно опускалися
з сходів.

Вони зайняли свої місця: шкіряна книжка була відкрита. Старший швейцар
казав вголос “Номер двісті дев’ять”, він почав.

Номер 37. Номер 150.

Напруження в кімнаті стало просто нестерпним. Номери називалися не по
порядку, і кандидати напружено слухали свої номери при голосній розмові
і скрипінні підлоги асамблеї.

“Номер 161” – закінчував швейцар.

“Номер 302, номер 306”.

Грім злук ударив сильно кулаком мене у ребро.

“Іди” – сказав він. “Це ти”.

Я вискочив, ішов на перед загального натовпу. Мій пульс бився у вухах.
Моє обличчя горіло полум’ям і я відчув, що мій шлунок зараз раптом
вискочить з мого тіла.

Я зупинився в широкій черзі між сходами. Мій розум був порожній,
зцепенілий. Я пильно дивився на червону лінію цих чоловіків попереду
мене, з цим обводком голубого кольору, на його плащі вивчав це з
дурнуватою напруженістю, раптом я знайшов себе в списку секретаря.

“Номер 506?” – секретар прошептав, не підводячи очей. “R. Гордон?”

“Так”, — пробурчав я.

Світ завмер. Рух зупинився, рослини перестали рости, люди були
паралізовані, хмари розчинилися в повітрі, шибки дрожали, припливи
зникли, сонце зупинилося на небі.

“Здав”, промявлив чоловік.

Темно, наче чоловік закрив все чорним плащем, я спотикався по сходах.

Question:

What is this text about?

Where did they arrive at noon?

What can you say about the hall?

Who would descend at midday?

What did happen in one minute to twelve?

Why did they say numbers?

Why was under the number 306?

What did Gordon fell when Secretary say his number?

Did Gordon “pass” or “failed”?

What did he fide about that?

Похожие записи