Дистрибутивний аналіз. Методика безпосередніх складників. Трансформаційний аналіз

Реферат на тему

Дистрибутивний аналіз.

Методика безпосередніх складників.

Трансформаційний аналіз – методи лінгвістичних досліджень

ПЛАН

1. Дистрибутивний аналіз

2. Методика безпосередніх складників

3. Трансформаційний аналіз

4. Використана література.

1. Дистрибутивний аналіз

Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст. Л.
Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають
творцем цієї методики.

Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») — сукупність усіх оточень,
у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших
елементів.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення
(дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Це своєрідний дешифрувальний підхід за принципом сентенції «Скажи мені,
хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я
скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної
методики при аналізі мовних явищ виходить із розуміння, що кожна мовна
одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивостях
мовної одиниці реалізуються її внутрішні властивості, які відображають
її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю
збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибуцію, як,
скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі словом час, англ. am
вживається тільки з І, нім. bin — з ich, a bist — з du. Навіть коли дві
одиниці абсолютно однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і
мати (дієслово), англ. two [tu:] «два» і too [tu:] «також», то вони
мають різне сусідство: іменник мати поєднується з прикметниками та
присвійними займенниками добра старенька мати, моя, наша мати),
дієсловами (мати прийшла), а дієслово мати з іменником у знахідному
відмінку (мати успіх); після англ. Two [tu:] можуть іти іменники (/ have
two [tu:] sons «Я маю двох синів»), тоді як частка too стоїть, як
правило, в кінці фрази і не може мати ад’юнктів (/ am too [tu:] «Я
також», І have too [tu:] «Я маю також»).

На основі аналізу дистрибуції мовних елементів виділяють дистрибутивні
класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в
одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.

Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх
можна інтерпретувати і як послідовні етапи аналізу): 1) сегментація
тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи,
слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об’єднання їх у
певні класи (фонеми, морфеми, лексеми тощо); 3) виявлення відношень між
виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць використовують
прийом субституції (в межах того самого оточення підставляють різні
елементи):

Я купив п’ять книг

Я купив п’ять олівців

Я купив п’ять яблук

Я купив п’ять картин

Я купив п’ять жоржин тощо.

В одному і тому самому оточенні взаємозамінні елементи належать до
одного дистрибутивного класу. У наведеному прикладі це клас обчислюваних
іменників (див. неможливість фрази *Я купив п’ять молок, вод тощо).

При визначенні класів іноді виникають такі труднощі:

1) два елементи в одному оточенні взаємозаміню-ються, а в іншому — ні.
Наприклад: Я написав листа, *Я написав борщ; Я зварив борщ, *Я зварив
листа; Це гарний лист, Це гарний борщ. У цьому випадку елементи належать
до одного класу;

2) один елемент може замінятися двома чи більше послідовними елементами.
Наприклад: Я писатиму лист, Я буду писати лист. У цьому разі елементи
належать до одного класу, але різних підкласів (тут дієслова майбутнього
часу, але перше становить синтетичну форму, а друге — аналітичну);

3) та сама форма трапляється в різних позиціях, як було показано вище на
прикладі англ. [tu:]. У такому разі ця форма представляє різні класи
елементів.

4) Розрізняють три типи дистрибуції: доповняльну, контрастну та вільного
варіювання. Це розрізнення дуже важливе- для ідентифікації досліджуваних
мовних одиниць.

Мовні одиниці знаходяться у відношенні доповняльної дистрибуції, коли
кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не
трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапляються в
однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у доповняльній
дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку
слова і після м’яких приголосних. Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих
самих оточеннях і при цьому розрізняють їх значення, то вони знаходяться
в контрастній дистрибуції. Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик —
бак — бук — бек). Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому
оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони
знаходяться у стані вільного варіювання. Наприклад, постфікси -ти і -ть
в інфінітиві (любити — любить), закінчення -ові(-еві), -у(-ю) в
давальному і місцевому відмінках іменників другої відміни (батькові —
батьку, кобзареві — кобзарю).

Дистрибутивний аналіз набув широкого застосування в лінгвістиці. Він
може бути використаний для аналізу мовних одиниць будь-якого рівня. За
його допомогою можна встановлювати систему фонем і морфем будь-якої
мови, значення полісемічних слів, семантичну відстань між словами певної
лексико-семантичної категорії тощо. Так, для встановлення системи фонем
використовують три правила: 1) якщо два звуки мають однакову дистрибуцію
і не розрізняють смислу, то вони становлять варіанти однієї фонеми (рос.
[г] і [у]; див.: [нлга] і [нлуа], [гъллва] і [уъллва]); 2) якщо два
звуки мають однакову дистрибуцію і розрізняють смисл, то вони є різними
фонемами (гад, вад, зад, лад, над, рад, сад, чад; кут, кат, кит); 3)
якщо ж два звуки ніколи не трапляються в одному оточенні, то вони є
представниками однієї фонеми (рос. [ы] і [и]). Дистрибутивний аналіз для
встановлення системи фонем української мови використала В. С. Перебийніс
[Перебийніс 1970].

Ефективне застосування знайшов дистрибутивний аналіз у лексикології. За
його допомогою легко розмежовують значення полісемічних слів. Так,
скажімо, нас цікавить, в одному чи в двох різних значеннях вжито
дієслово грати в реченнях Учень грає на скрипці і Учень грає на нервах.
Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно поширити обидва
речення з урахуванням усіх можливих оточень слова грати. Поширення за
рахунок додатка в давальному відмінку Учень грає на скрипці учителю,
Учень грає на нервах учителю не виявляє різниці. Однак це ще не всі
дистрибутивні можливості дієслова грати. Перше речення можна поширити ще
так: Учень грає на скрипці учителю романс. У другому реченні дієслово
грати не може мати поширення за рахунок прямого додатка (грати що).
Отже, дієслово грати в наведених реченнях вжите в різних значеннях
(«виконувати що-небудь на музичному інструменті» і «дратувати
кого-небудь»), оскільки воно в цих реченнях має різну дистрибуцію. Дані,
одержані за допомогою дистрибутивного аналізу, можуть бути
інтерпретовані мовою символів. Так, дистрибутивною формулою дієслова
грати в першому значенні буде NnVgprpNjNjNa, а в другому — NnVsPrpNjNd,
де N — іменник, V — дієслово, ргр — прийменник, п, 1, d, a — відмінки
(називний, місцевий, давальний, знахідний), 3 — третя особа. Як правило,
багатозначні дієслова диференціюють свої значення уже на найбільш
узагальненому синтаксичному рівні: різні значення реалізуються в різних
(неоднакових) синтаксичних конструкціях. Пор.: Хлопець несе одеколон і
Від хлопця несе одеколоном, де значення «доставляти щось кудись»
дієслова нести реалізується у двоскладному реченні з підметом і прямим
додатком (NnV3Na), а значення «поширюючись повітрям, ставати відчутним»
у безособовому реченні (prpNgV3Ni). Пор. ще рос: взорваться от чего (от
мины) і взорваться чем (яростью), разойтись с кем і разойтись в чем (во
взглядах), вспыхнуть от чего (от огня) і вспыхнуть как (зло), вертеть
что (сигарету) і вертеть чем (сигаретой).

Отже, дистрибутивний аналіз дає змогу точніше й об’єктивніше вивчати й
описувати мовні явища. Оскільки результати цього аналізу можна
формалізувати, то вони можуть бути інтерпретовані мовою математики.

Практичне застосування дистрибутивний аналіз знайшов не тільки в
лінгвістичних дослідженнях, а й у машинному перекладі (перш ніж
перекласти речення з багатозначним словом чи омонімами, машина на основі
їх оточення повинна визначити значення цих неоднозначних форм), а також
у методиці викладання мов у вищій і середній школі. Наприклад, відомо,
що значні труднощі викликає розрізнення російських прикметників і
прислівників у формі вищого ступеня порівняння. Єдиний засіб, який може
використати вчитель, — послатися на оточення цих форм: якщо аналізована
форма відноситься до іменника, то це буде прикметник, якщо до дієслова,
то це прислівник (Истина дороже. Купил дороже). Це ж стосується
розрізнення омонімічних форм англійських іменника, дієприкметника
(present participle) і герундія (The reading isn’t interesting, He is
reading, I am fond of reading, I couldn’t help reading), німецьких
прикметників і прислівників (Er ist sehr gluchlich. Er lebt gliicklich).
Дуже важливим є врахування дистрибуції у процесі засвоєння слів
іноземної мови, денотативний обсяг яких не збігається з їх перекладними
відповідниками. Так, скажімо, значення «огрядний» передається різними
словами англійської мови залежно від того, кого стосується ця ознака —
дитини, жінки чи чоловіка (stout man, але plump woman), значення
«високий» передається словом high, якщо йдеться про неістоту (high tree,
high mountain), і словом tall, коли це стосується істоти (tall girl,
tall youth).

2. Методика безпосередніх складників

Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв’язку з методикою
безпосередніх складників.

Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання словотвірної
структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у
вигляді ієрархії складових елементів.

Основні принципи методики БС, як і дистрибутивного аналізу, були
сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками
дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С.
Четменом.

В основу аналізу за БС покладено поступове членування висловлення на
бінарні складники, яке продовжується доти, доки не залишаться неподільні
елементи (кінцеві складники). Речення (коли йдеться про аналіз за БС на
синтаксичному рівні) поступово згортається до «ядерної» одиниці, тобто
одиниці, яка лежить в основі його будови. У членуванні речення, як і
словосполучення, дотримуються принципу: один із БС повинен бути ядром
членованої конструкції, а інший — периферійним елементом. Так, скажімо,
у словосполученні моя книжка слово книжка — ядро, а моя — периферійний
(маргінальний) елемент, у словосполученні написати листа дієслово
написати — ядро, а листа — маргінал.

Аналіз за БС ґрунтується на таких строгих правилах: 1) кожен раз
дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не
допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться
до уваги тільки результат останнього членування.

Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні Маленька дівчинка їсть
велике яблуко. Членування речення починається з виділення найтісніше
пов’язаних між собою складників, тобто з блоків, які лежать в основі
структурної будови речення. Найтіснішими блоками тут є маленька дівчинка
(перший поділ) і велике яблуко (другий поділ). Далі виділяємо групу
присудка їсть велике яблуко, тому що на цьому етапі членування (третій
етап) цей блок є найтіснішим, адже словосполучення велике яблуко в
цілому підпорядковане присудкові — дієслову їсть. Нарешті (четвертий
етап) групу підмета об’єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за
БС прийнято зображати схематично під аналізованою структурою.

Слід зазначити, що деякі засновки методики БС є надто жорсткими. Тому
дотримуватися бінарного поділу не завжди можливо. У мові є слова і
конструкції, які поділяються не на дві, а на три частини, наприклад:
при-мор’-я, сад і город.

Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного
матеріалу і виділення фундаментальних одиниць, які конструюють модель
мови, а також визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях
і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах
автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень
(згортання і розгортання за БС). Використовують його і в
лінгводидактиці. До речі, він і зародився як негативна реакція на
практикований у школах синтаксичний розбір речень. На думку
основоположників методики БС та деяких їхніх послідовників, синтаксичний
аналіз речення за його членами є недостатньо ефективним. Скажімо, в
реченні Життя учителя в селі стало цікавим член в селі можна
інтерпретувати як обставину, означення і навіть як додаток залежно від
того, як буде поставлено запитання (життя де, життя яке чи життя в
чому?). Саме тому представники дескриптивізму вважали за необхідне
замінити традиційний розбір речення за його членами аналізом за БС,
який, за їхнім переконанням, розкриває послідовність процесу породження
речення чи слова й показує внутрішню підпорядкованість їх складників.

Методика аналізу за БС і до її теоретичного обґрунтування мала стійкі
традиції в європейських школах, тільки вона подавалась як структурні
схеми складного речення і як членування слова на твірну і похідну
основу. Так, речення типу Настала довгождана вес-

Незважаючи на ефективність, методика БС має один серйозний недолік: вона
не може розв’язати проблеми інваріантності в лінгвістичних дослідженнях,
тобто визначити, які конструкції є тотожними, а які — ні. Так, речення
Спів пташок, Вивчення мови і Запрошення кіноактора за методикою БС
матимуть однакову структуру, яку формально можна передати, як NnNg
(іменник у називному відмінку + іменнику)

3. Трансформаційний аналіз

Пошуки подолання недоліку методики БС зумовили появу трансформаційного
аналізу.

Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визначення
синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними
об’єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансформацій.

Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику
на початку 50-х років XX ст. 3. Харріс і Н. Хомський. Суть цієї методики
полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх
еквівалентність іншим за будовою структурам, тобто можливість однієї
структури перетворюватися на іншу (наприклад, активна конструкція може
трансформуватися в пасивну).

Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої
складної синтаксичної структури лежить проста, через що за допомогою
невеликого набору правил перетворень можна з простих структур вивести
складні. Отже, синтаксична система мови має кілька підсистем, з яких
одна є вихідною (ядерною), а всі інші — похідними. У ядерну підсистему
входять елементарні речення, які позначають найпростіші ситуації.
Складні типи речень утворюються з ядерного шляхом різних трансформацій.
Представити синтаксичну структуру речення — означає визначити ядерні
типи, що лежать у його основі, і показати, внаслідок яких трансформацій
воно виникло.

Для трансформаційної методики дуже важливим є питання, що вважати
критерієм еквівалентності трансформацій, тобто які перетворення можна
кваліфікувати як трансформації, а які ні. Таким критерієм є відношення
домінації (підпорядкування) між безпосередніми складниками в реченні.
Якщо між словами чи у випадку зміни основи слова в процесі трансформації
між коренями різних слів у фразі залишаються ті

Трансформаційний аналіз використовують у лінгвістичних дослідженнях
синтаксису, морфології, словотвору, лексичної семантики. Останнім часом
із розширенням трактування трансформацій за рахунок зняття з визначення
трансформації умови незмінності лексичного складу речення й умови
незмінності синтаксичних відношень між словами сфера застосування
трансформаційного аналізу значно розширилася.

Так, за допомогою трансформаційного аналізу легко розмежовують назви
істот і неістот. Пор.: Іван іде з другом —> Друг іде з Іваном і Іван іде
з палкою —> *Палка іде з Іваном; Іван убитий ворогом —> Ворог убив Івана
і Іван убитий ножем —> *Ніж убив Івана (тут правильною є трансформація X
убив Івана ножем); Стіл накритий офіціантом —> Офіціант накрив стіл,
Стіл накритий скатертиною —> Скатертина накрила стіл (правильно: X
накрив стіл скатертиною).

Трансформаційний аналіз часто дає змогу розкрити тонкі семантичні
відмінності, приховані від дослідника в разі використання інших методів.
Наприклад, В. Б. Касевич виявив, що висловлення на зразок Птах летить і
Камінь летить розрізняються виключно значеннями
«контрольованість/неконтрольо-ваність дії» дієслова летіти. Висловлення
Птах летить допускає цільову й інфінітивну трансформацію (Птах летить,
щоб нагодувати пташенят, Птах летить нагодувати пташенят), чого не
допускає фраза Камінь летить (*Камінь летить, щоб ударити хлопця,
*Камінь летить ударити хлопця). Дієслівний предикат першого висловлення
може мати повну видову парадигму (Птах летить, Птах прилетів тощо) і
може утворювати делімітативи (Птах політав), що не характерно для фрази
Камінь летить [Касевич 1988: 119]. Різні ядерні конструкції при
трансформації завжди дають різні структури. Пор.: Микола працює добре —>
Миколі працюється добре. Станок працює добре —> *Станку працюється
добре. Микола схопився рукою за стіл, щоб не впасти, *Рука вхопилась за
стіл, щоб не впасти [Бацевич, Космеда 1997: 99—100].

Трансформаційна методика знайшла застосування в теорії і практиці
машинного перекладу. Опрацьовані такі програми, за якими спочатку
речення трансформуються в їх інваріанти (ядерні речення, глибинні
структури), яких у мові в декілька разів менше, ніж варіативних
конструкцій, а вже до ядерних речень даються іншомовні відповідники.
Елементи трансформаційного аналізу здавна використовують у шкільному
викладанні рідної та іноземної мов. Так, скажімо, учням важко розрізняти
додаток і неузго-джене означення. За допомогою простої трансформації
іменника в прикметник ці труднощі усуваються: якщо іменник
трансформується в прикметник, то це означення, якщо — ні, то це додаток
(учитель школи —> шкільний учитель; прибуття поїзда —> *поїздне
прибуття). Можна згадати також широко застосовувану в школі
трансформацію дієприкметникових і дієприслівникових зворотів у підрядні
речення і навпаки, а також трансформацію різних конструкцій у
синонімічні (the book of the student —> the student’s book тощо).

Використана література

1. Ермоленко С. Я. Лінгвістичні теорії, конкретні методи дослідження //
Мовознавство. — 1981. — № 4.

2. Широков О. С. Современные проблемы сравнительно-исторического
языковедения. — М., 1961.

3. Мельничук А. С. О всеобщем родстве языков мира // Вопр. языкознания.
— 1991. — № 2.

4. Универсалии и типологические исследования. — М., 1974.

5. Новое в лингвистике. Языковые универсалии. — М., 1970. — Вып. 5.

6. Структурно-математичні дослідження української мови. — К., 1964.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter