Реферат на тему:

Державний кредит

Особливе місце серед форм кредиту в ринковій економіці, безумовно,
посідає державний кредит. Ця форма кредитування безпосередньо обслуговує
економічні інтереси держави, опосередковує зв’язки між державним
бюджетом і всіма сферами економіки.

Державні позики є одним із найважливіших джерел покриття дефіциту
державного бюджету. Досягнення фінансової стабілізації передбачає
покриття державного дефіциту за рахунок неемісійних джерел фінансування
через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх
запозичень.

1. Сутність і особливості державного кредиту

Державний кредит — це специфічна форма кредитних відносин, у яких
позичальником є держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи.
Економічним призначенням державного кредиту є акумуляція державою коштів
на основі принципу повернення для фінансування державних видатків.
Державний кредит дозволяє державі як позичальнику використовувати
додаткові грошові ресурси для покриття бюджетного дефіциту без
здійснення з цією метою грошової емісії. Розвиток державної форми
кредиту має тривалу історію. Така форма кредиту виникла з появою
держави, яка почала використовувати одержані в такий спосіб кошти на
покриття військових та інших надзвичайних видатків. Із встановленням
міжнародних зв’язків між різними країнами поруч з внутрішнім державним
кредитом починає розвиватися система міжнародного державного
кредитування.

Система державного кредиту в її сучасному розумінні (державні позики,
казначейські зобов’язання тощо) виникла в XVII—XVIII ст. спочатку в
Голландії, Іспанії та Великобританії, а потім і в інших західних
країнах. Державні позики почали використовуватися у зв’язку із
необхідністю зменшення і ліквідації бюджетних дефіцитів.

За своїм економічним змістом державний кредит невіддільний від
державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного
боргу. Державний борг — це сума коштів, отриманих від випущених, але ще
не погашених державних позик. Інакше кажучи, державний борг — це
фінансові зобов’язання держави на певну дату стосовно своїх кредиторів.
Таким чином, державний борг виникає внаслідок випуску державних позик і
залучення кредитних ресурсів для покриття дефіциту державного бюджету.

Зрозуміло, що обслуговування державного боргу, починаючи з певної межі,
може стати досить обтяжливим для держави. Внаслідок цього значно
посилюватиметься його вплив на інфляційні процеси. Тому на практиці
важливо вміти визначати оптимальну величину державного боргу відносно
валового внутрішнього продукту, розміру витрат держави на його
обслуговування тощо.

В економічній науці принципи і механізми застосування державного кредиту
найповніше і найґрунтовніше розроблені в кейнсіанській теорії.
Представники класичної та неокласичної економічної теорії, як правило, з
недовірою ставилися до використання внутрішнього державного кредиту як
засобу економічного розвитку. Монетаристські концепції при виборі з двох
можливих варіантів: 1) «дефіцит бюджету, державний кредит» і 2)
«зрівноваження бюджету, відмова від державного кредиту» — однозначно
віддають перевагу другому.

У демократичних суспільствах державні позики випускаються на суворо
добровільній основі. При цьому власники облігацій державних позик —
кредитори отримують низку додаткових фінансових переваг (пільг). У
тоталітарному суспільстві державний кредит ґрунтується, як правило, на
примусових принципах. Типовим явищем тут є невиплата частини заробітної
плати, її розміщення в облігації державних позик і казначейські векселі,
зарахування на блоковані рахунки в ощадні державні каси тощо.

У колишньому СРСР держава використовувала примусові внутрішні позики в
40—50 роках. Облігації цих позик почали погашатися лише з 1974—1975 pp.

Державний кредит сприяє економічному розвиткові країни, якщо кошти,
мобілізовані в бюджет за його допомогою, спрямовуються на фінансування
виробничих програм, будівництво нових підприємств, модернізацію і
технічну реконструкцію діючих потужностей. Навпаки, економічний розвиток
гальмується, якщо кошти, отримані від випуску облігацій державних позик,
спрямовуються на погашення і виплату відсотків за попередніми позиками.
Державний кредит, що має невиробничий характер, лише примножує
економічні негаразди суспільства. Ситуація значно погіршується, коли для
покриття зростаючих відсоткових та інших платежів за державними позиками
доводиться залучати додаткові бюджетні кошти, що отримуються шляхом
посилення податкового тягаря на виробників. Крім того, надмірно висока
доходність державних цінних паперів спонукає комерційні банки вкладати в
них переважну частку своїх коштів замість того, щоб інвестувати
(кредитувати) національне товарне виробництво.

У різних країнах до практичного запровадження державного кредиту
залучаються різні структури: Міністерство фінансів, Державне
казначейство, Центральний банк, Міністерство економіки тощо. Як правило,
держава використовує грошові позики, хоча іноді застосовуються й
натуральні позики, які погашаються продуктами. У 20-х роках в Радянській
Росії застосовувалися хлібні та цукрові позики.

Розміщуються державні позики переважно за підпискою серед фізичних та
юридичних осіб, через банки, шляхом продажу на біржі та з аукціонів. Для
фізичних та юридичних осіб державний кредит є формою заощадження,
інвестування коштів у державні цінні папери, які приносять гарантований
Доход.

Держава використовує позики, щоб забезпечити себе додатковими
фінансовими коштами, які не можна зібрати за допомогою податків.
Необхідність збільшення обсягів державного внутрішнього запозичення
зумовлюється завданнями здійснення невідкладних державних видатків.

Юридичною основою державних позик, як і банківських, є договір. Саме
добровільний і договірний характер державних позик відрізняє їх від
одностороннього й суворо примусового характеру податків. Замість наданих
у розпорядження держави на певний строк коштів кредитори отримують
документи — державні цінні папери, які надають їм певні фінансові
переваги.

Результатом запровадження державного кредиту є формування ринку
державних цінних паперів.

2. Види державного кредиту

Структура державного кредиту утворюється з різних взаємозв’язаних
компонентів і видів.

Залежно від статусу позичальника розрізняють централізований і
децентралізований державний кредит. У першому випадку державні цінні
папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому —
місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів
регіонального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово
вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів.
Децентралізований державний кредит і місцеві позики в перспективі можуть
стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного
господарства.

Емітент облігацій місцевих позик зобов’язаний оголосити всю необхідну
інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї
інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику
придбання цих облігацій.

Облігація місцевої позики містить такі реквізити: найменування цінного
паперу, найменування емітента, місце знаходження емітента, номінальна
вартість облігації, строк погашення, розмір відсотків, дата й номер
свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій, серія та номер облігації,
підпис голови Ради. Право власності на облігації посвідчується
сертифікатом. Як правило, випуск місцевих облігацій вважається таким, що
відбувся, якщо в період розміщення було реалізовано не менше 50% від їх
кількості, передбаченої до випуску.

Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є
відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то
обсяг випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним
фінансовим органом — Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші
обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору
консолідованого бюджету, звуження масштабів використання сугубо
бюджетними процедурами тощо.

Ефективність використання місцевих позик багато в чому визначається
суб’єктивним фактором — рівнем кваліфікації спеціалістів, які на місцях
організовують розміщення облігацій.

Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють внутрішні
державні позики (розміщуються в даній державі в національній валюті) і
зовнішні позики (розміщуються за кордоном в іноземній валюті). Однак у
процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну
участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів
нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові
можливості.

Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та банках
інших країн.

Зрозуміло, що необхідними передумовами вигідного розміщення зовнішніх
державних позик на міжнародних фондових біржах є авторитет країни в
світі, внутрішня суспільно-політична стабільність, фінансове
благополуччя і достатній рівень кредитоспроможності. Незначні за
обсягами зовнішні державні позики є неефективними, оскільки їм важко
знайти на біржах «широкого» покупця, а витрати на емісію цих цінних
паперів є, як правило, досить високими.

Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов’язань
виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року),
середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові
позики (як правило, понад 5 років). Очевидно, що конкретний термін
погашення державних позик, за яким виділяються різні види державного
кредиту, є відносним.

Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються
недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління
громадян даної країни. Особливо наочно цей факт проявляється при
зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати
на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики
обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його
нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті
кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим
«коротші» облігації державних позик, тим складніше налагодити управління
і регулювання їх обігом.

За видами доходності державні позики поділяють на: — відсоткові позики:
власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних,
як правило, фіксованих, відсотків річних;

— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються
за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та
номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час
погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові
(дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випускаються,
починаючи з 1996 р.

— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення
фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного
номера облігації у виграшний тираж погашення.

У колишньому СРСР був організований випуск на 20 років 3%-ї внутрішньої
виграшної позики 1966 р. Облігації цієї позики вільно продавалися й
купувалися ощадними касами за готівку. Облігації 3% -ї позики приносили
їх власникам доход, який виплачувався у формі виграшів. Тиражі виграшів
за цими облігаціями проводилися щомісячно.

Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування
посідають державні лотереї — розіграш державою грошових сум чи речей за
допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у
відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних
білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді
виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між
коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних
білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й
фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).

Історія і практика проведення державних лотерей виявила
найрізноманітніші їх різновиди: числові, прості, класні, спортивні,
речові, грошові, алегрі тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято
Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних грошових
лотерей в Україні. Лотереї проводять агенти-підприємства, установи чи
організації, у тому числі бюджетні, що отримали від Міністерства
фінансів України відповідне свідоцтво. Умови випуску і проведення
державної грошової лотереї обов’язково мають містити дані про: вид
лотереї та її назву; найменування агента, його повні юридичні реквізити;
мету проведення лотереї; порядок, дату і місце проведення тиражу
виграшів у разі проведення тиражної лотереї або порядок проведення
безтиражної лотереї; дату початку розповсюдження лотереї або
періодичність розіграшів тиражів; загальну суму випуску лотереї, у тому
числі суму, що спрямовується на виплату грошових виграшів; розподіл
кількості та суми грошових виграшів; кількість випущених білетів, їх
нумерацію; вартість одного білета; порядок визначення переможців
грошових виграшів; граничний строк виплати грошових виграшів; граничний
строк реалізації лотерейних білетів; положення щодо реалізації
лотерейних білетів, яка проводитиметься за готівку на добровільних
засадах; кошторис доходу і витрат на проведення лотерей; зразок
лотерейного білета; ступінь захищеності лотерейного білета; права та
обов’язки учасників та організатора лотереї.

3. Державні цінні папери

Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до
державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов’язання, що
випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом,
місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою
розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.

gdO i ? o oe c

¦

— зобов’язання) — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує внесення
її власником певних грошових коштів на її придбання (в даному випадку —
на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання
певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов’язання держави
відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами
позики строк.

При випуску державної позики обов’язково обумовлюється термін, протягом
якого облігації підлягають погашенню або викупу.

Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних і місцевих
позик. Кошти, що надходять від розміщення державних облігації,
зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його
доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).

Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на пред’явника.
Державні облігації випускаються або у вигляді документів, аб«р у вигляді
записів на відповідних електронних рахунках у системі електронного обігу
цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді електронного
запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.

При документарній формі випуску бланкам державних облігацій належить
мати відповідний ступінь захисту та містити такі основні реквізити:
найменування емітента; номінальну вартість облігації; термін погашення;
розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій); серію та
номер облігації. При документарній формі випуску державні облігації, за
якими передбачена неодноразова виплата доходу, мають містити купонний
лист. Купон — це відрізна частина облігації, що передається замість
розписки під час отримання відсотків (звідси вислів «стригти купони»).
Купон на виплату відсотків має, як правило, містити такі дані:
порядковий номер купона на виплату відсотків, номер облігації, за якою
виплачуються відсотки, найменування емітента і термін виплати.

Державні облігації, як вже зазначалося, реалізуються як юридичним, так і
фізичним особам на добровільних засадах. Головними набувачами державних
облігацій є, як правило, комерційні банки.

Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло
обігу, вони ощадні й бувають казначейські.

За зарубіжною методикою державними облігаціями вважаються цінні папери
із терміном обігу більше 5 років. У США термін обігу державних облігацій
досягає 30 років. В Україні в умовах кризової економіки і
макроекономічної нестабільності термін обігу облігацій внутрішньої
державної позики (ОВДП) є значно коротшим.

Для заміни облігацій державних позик, що були випущені раніше,
використовуються конверсійні облігації.

Казначейські зобов’язання (векселі) держави — це вид державних цінних
паперів, що засвідчує внесення їх власником грошових коштів до бюджету і
дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку володіння цими
паперами. Казначейські зобов’язання випускаються державою на різний
термін, тому вони можуть бути: довгострокові, серед-ньострокові і
короткострокові.

Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов’язання
випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).

Казначейські зобов’язання (векселі) держави розміщуються на добровільній
основі серед юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські
зобов’язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно до умов
їх випуску.

Казначейські векселі можуть передаватися Державним казначейством
бюджетним установам на здійснення платіжних операцій за витратами, що
передбачені в бюджеті, але які фактично не профінансовані через нестачу
бюджетних коштів (наприклад, для оплати бюджетними установами спожитих
енергетичних ресурсів).

Рух державних цінних паперів, сукупність актів їх купівлі-продажу
формують відповідний сегмент національного фондового ринку. Поки
державні цінні папери знаходяться в обігу, вони можуть бути в будь-який
момент продані й куплені. Як наслідок — формується вторинний ринок
цінних паперів держави.

Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку
здійснює Центральний (Національний) банк. Продаж державних цінних
паперів можуть здійснювати й комерційні банки. Придбаваючи державні
цінні папери, банки отримують в своє розпорядження досить високоліквідні
й надійні активи.

4. Державний кредит в Україні

Випуск державних цінних паперів бере свій початок в Україні з 1994 p.,
коли був підписаний Указ Президента України про випуск державних
облігацій. 23 серпня 1994 р. було видано постанову Кабінету Міністрів
України «Про випуск облігацій внутрішнього державного боргу». Згідно з
рекомендаціями Міжнародного валютного фонду в Україні, з 1996 р. ЗО
відсотків дефіциту державного бюджету має покриватися за рахунок
розміщення державних цінних паперів. Українська держава отримала у
«спадок» від колишнього СРСР його боргові зобов’язання: облігації
Державної внутрішньої виграшної позики 1982 p., облігації Державної
цільової внутрішньої позики 1990 p., казначейські зобов’язання СРСР,
сертифікати Ощадного банку СРСР. Україна повинна знайти бюджетні кошти
для викупу цих цінних паперів вже не існуючої держави.

315 червня 1994 р. згідно з Указом Президента «Про першочергові заходи
по компенсації громадянам України втрат від знецінення цінних паперів і
грошових заощаджень» на території України було призупинено дію цінних
паперів колишнього СРСР. У листопаді 1996 р. було прийнято Закон України
«Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України». На
підставі цього Закону встановлені зобов’язання держави перед громадянами
України щодо державних цінних паперів колишнього СРСР. Ці папери
відносяться на державний внутрішній борг України. Частина державного
внутрішнього боргу щодо їх компенсації включає: облігації Державної
цільової безпроцентної позики 1990 p.; облігації Державної внутрішньої
виграшної позики 1982 p.; державні казначейські зобов’язання СРСР;
сертифікати Ощадного банку СРСР.

Випуск облігацій внутрішньої державної позики в Україні розпочався з
1995 р. Згідно із Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»
рішення про випуск державних облігацій внутрішньої позики приймає
Кабінет Міністрів України, місцевих позик — місцеві ради народних
депутатів.

Перший аукціон НБУ з продажу ОВДП відбувся у березні 1995 р. Аукціони з
первинного розміщення державних цінних паперів проводилися, як правило,
щотижнево. Спочатку в аукціонах з розміщення ОВДП брали участь лише
комерційні банки, інші юридичні особи на аукціон не допускалися.

Випуск ОВДП здійснює Міністерство фінансів України. Воно за погодженням
з НБУ визначає обсяги емісії облігацій за термінами погашення у межах
загального обсягу емісії. Міністерство фінансів виступає від імені
Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного погашення державних
облігацій. НБУ виконує обов’язки генерального агента з обслуговування
випуску держоблігацій та їх погашення.

Таким чином, операції пов’язані з розміщенням і погашенням ОВДП,
здійснюються через Національний банк України, а також комерційні
банки-дилери, які виконують зазначені операції у порядку і на умовах,
визначених НБУ. Погашення державних облігацій здійснюється установами
НБУ та дилерами у межах коштів, що надходять від Головного управління
Державного казначейства.

Отже, можна виділити такі основні характеристики ОВДП: емітент —
Міністерство фінансів України; генеральний і платіжний агент — НБУ;
розміщення ОВДП — на аукціонах через комерційні банки; покупці ОВДП —
фізичні (з 1997 р.) та юридичні особи. Виплати відсотків і погашення
ОВДП відбувається, як правило, в строки, визначені в умовах конкретного
аукціону.

Право володіння державними облігаціями у вигляді записів на рахунках у
системі електронного обігу цінних паперів засвідчують: для дилерів —
виписки з їхніх рахунків у Національному банку; для інших осіб — виписки
з їхніх рахунків у дилера, засвідчені підписом посадової особи та
печаткою дилера.

Комерційні банки надають своїм клієнтам послуги за операціями з ОВДП.
Це, наприклад, консультування, купівля ОВДП за дорученням і на умовах
клієнтів на первинному і вторинному ринку, продаж ОВДП на вторинному
ринку. За ці послуги банк бере певні комісійні.

У 1998 р. в Україні здійснено випуск конверсійних ОВДП з метою заміни на
добровільних засадах ОВДП 1997 та 1998 pp. Міністерство фінансів
виступає від імені Кабінету Міністрів України гарантом своєчасного
погашення конверсійних облігацій та сплати відсоткового доходу за ними.

Внаслідок світової фінансової кризи 1998 р. масштаби вітчизняного ринку
державних цінних паперів виявилися суттєво обмеженими. Для комерційних
банків ОВДП втратили своє значення як один із найдохідніших і ліквідних
елементів фондового ринку в Україні. В сучасних умовах ринок державних
цінних паперів включає в себе: облігації внутрішньої державної позики
всіх випусків (ОВДП), конверсійні облігації внутрішньої державної позики
(КОВДП), процентні облігації внутрішньої державної позики 2000 р.
(ПОВДП). Саме ці цінні папери придатні для забезпечення кредитів при
рефінансуванні комерційних банків.

Основні умови випуску процентних облігації внутрішньої державної позики
2000 р. були затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 1455
від 22.09.2000 р. Процентні облігації внутрішньої державної позики 2000
р. випускаються на пред’явника загальним обсягом емісії до 10 500 000
000 (десять мільярдів п’ятсот мільйонів) гривень. Номінальна вартість
однієї процентної облігації становить 1000 гривень. Термін погашень
процентних облігацій становить від 16 до 123 місяців. На процентні
облігації дохід у 2002—2010 pp. розраховується Мінфіном та оголошується
не пізніш, як 15 грудня року, який передує року нарахування доходу.

Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку 13 жовтня
1997 р. в Україні було затверджено Положення про порядок випуску та
обігу облігацій місцевих позик. Згідно з цим Положенням рішення про
випуск облігацій місцевої позики приймається сільською, селищною,
міською, районною, обласною, міст Києва та Севастополя радами. Емітентом
облігацій місцевої позики виступає відповідна Рада. Встановлено, що
джерелом погашення облігацій місцевої позики не можуть бути кошти від
випуску нової позики. Це виключає можливість використання так званих
«фінансових пірамід». З цією ж метою забороняється погашення облігацій
місцевої позики будь-якими цінними паперами або їх конвертування у
будь-які інші цінні папери. Максимальний розмір сумарної вартості
випусків облігацій місцевої позики не повинен перевищувати ЗО відсотків
доходної частини бюджету емітента за попередній рік.

Емітент може реалізувати своє право на випуск облігацій місцевої позики
з моменту реєстрації інформації про випуск облігацій у Державній комісії
з цінних паперів та фондового ринку.

В інформації про випуск облігацій місцевої позики вказуються: відомості
про емітента (місце знаходження, керівний склад, депутатський склад і
результати голосування про випуск облігацій); фінансовий стан емітента
(виконання бюджету за доходами і видатками за останні три роки,
надходження та використання позабюджетного фонду за останні три роки,
наявність простроченої кредиторської заборгованості та із платежів до
бюджету, користування банківськими кредитами, надання позик за рахунок
бюджету); інформація про попередні випуски облігацій місцевої позики;
економічне обґрунтування випуску облігацій місцевої позики (очікуване
надходження коштів, структура грошових потоків, направлення коштів на
погашення облігацій); відомості про емісію облігацій місцевої позики
(мета і форма випуску, загальна сума емісії, строк обігу облігацій, їхні
реквізити, початок і закінчення передплати, порядок оплати облігацій,
рівень відсотків за облігаціями та механізм їх нарахування, кошторис
витрат з обслуговування місцевої позики).

У 1995—1997 pp. рішення про випуск місцевих позик було прийнято в 11
областях України. Фактично випуски були проведені в Автономній
Республіці Крим, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Луганській,
Львівській, Одеській, Полтавській, Харківській, Херсонській областях. На
жаль, у ході випуску облігацій місцевих позик в Україні було допущено
ряд серйозних порушень (найвідоміша в цьому плані — одеська місцева
позика травня — червня 1997 р.)

Організація випуску та обігу облігацій місцевої позики підвищує у
регіонах роль фінансистів у вирішенні місцевих соціально-економічних
проблем.

Важливе значення має вихід українських цінних паперів, в тому числі
муніципальних, на фондові ринки іноземних країн. Випуск і розміщення
зовнішніх державних позик перебувають в Україні у зародковому стані. Це
пов’язано як з низькою привабливістю нашої економіки для іноземних
інвесторів, так і з надмірною заполітизованістю цієї проблеми. Негативне
значення з перспективної точки зору мала перша невдала спроба випуску
облігацій зовнішньої державної позики в Україні у 1994 р. Указ
Президента України «Про державні товарні облігації матеріальних ресурсів
України» від 7 квітня 1994 р. був відхилений Верховною Радою України.
Такий розвиток подій загальмував вихід України з вітчизняними борговими
зобов’язаннями на зовнішній ринок.

Указом Президента України від 10 липня 1998 р. було затверджено
Положення про порядок випуску та обігу облігацій зовнішніх державних
позик України. Ці облігації випускаються і обертаються з метою
здійснення запозичень на міжнародних та іноземних фондових ринках.
Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що
потверджують зобов’язання держави відшкодувати власникам цих облігацій
їхню номінальну вартість та доход відповідно до умов випуску облігацій.
Первинне розміщення, обслуговування обігу та погашення облігацій
зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів
України. Для цього Міністерство може залучати іноземні та українські
кредитні установи, організації (банки, інвестиційні компанії тощо).

Похожие записи