Українські ландшафтознавчі школи: історія становлення,
теоретико-методологічний фундамент, основні напрями досліджень

Існують різні точки зору на обсяг і зміст поняття “наукова школа”.
Перелік публікацій, що висвітлюють результати таких досліджень,
порівняно незначний. Уявлення про стан і рівень вивченості питання про
наукові школи в географії відображені у монографії Ф.М.Мількова (1981),
монографічному збірнику “Наукові школи в географії” (1983) і кількох
статтях. Відомо також кілька статей, в яких використовується, але не
досліджується поняття “ландшафтознавча школа”. Передумовами утворення
наукової школи є наявність плідно працюючого колективу, об’єднаного
спільністю поглядів і очолюваного лідером – носієм прогресивної наукової
парадигми і організатором наукової творчості. Змістовною ознакою
наукової школи є її парадигмальна цілісність. М.Г.Ярошевський (1977)
називає цю властивість наукових шкіл “категоріальним профілем”. Є школи,
що формуються і розвиваються на підставі єдиної парадигми, яку поділяють
всі члени колективу. Інші школи визнають кілька концепцій і користуються
кількома теоретичними моделями, які іноді підходять до розуміння одного
і того ж предмету з несумісних точок зору. Перші можна називати
моноконцептуальними, другі – поліконцептуальними.

Обов’язковою умовою функціонування наукового об’єднання як наукової
школи є наявність учнів і послідовників. Через учнів і послідовників
відбувається передача наукових уявлень і традицій від одного покоління
до іншого, здійснюється зв’язок між різними поколіннями. Важливим
показником сформованості наукової школи є її інтеграційний потенціал,
тобто здатність об’єднувати навколо себе однодумців і послідовників,
впливати на концептуальні уявлення представників інших наукових
об’єднань. Показниками ефективності функціонування наукової школи є
внесення науковим колективом значного вкладу в теорію і практику, а
також застосування власної методики досліджень. Суттєвим питанням є
класифікація наукових шкіл. Ф.М.Мільков поділяє наукові школи на
провідні і місцеві. До провідних він відносить школи, які залишають
глибокий слід в історії науки і виховують багатьох талановитих
дослідників, з числа яких згодом виростають лідери нових наукових шкіл.
Виховний та інтеграційний вплив провідних шкіл поширюється далеко за
межі їх територіальної приналежності, вони формують нові концепції.
Місцеві школи являють собою порівняно невеликі колективи, що знаходяться
під впливом провідних шкіл і зайняті вирішенням окремих проблемних
питань, не продукують власні наукові концепції, а розвивають концепції,
запропоновані провідними школами.

Все поле українського ландшафтознавства можна поділити у першому
наближенні на ландшафтознавчі центри і осередки. До ландшафтознавчих
центрів будемо відносити відомі наукові колективи, які мають потужний
кадровий потенціал і очолюються визнаними лідерами сучасного
ландшафтознавства. Саме ці центри можна визначати як провідні
ландшафтознавчі школи. Окремих фахівців з ландшафтознавства або їх
невеликі групи, що не зв’язані єдиною науковою тематикою, не мають учнів
і послідовників і не отримали визнання можна вважати ландшафтознавчими
осередками. Ознакам ландшафтознавчих центрів відповідають сім наукових
колективів: львівський, чернівецький, два київських (університетський і
академічний), кримський, одеський і вінницький. Поділ київських
ландшафтознавців на два центри склався історично і обумовлений як
відомчою приналежністю, так і умовами формування. Університетський
колектив (на базі Київського університету) формувався з власних
випускників, чим ідеально забезпечувалась спільність поглядів,
академічний (на базі Інституту географії НАН України) поповнювався
випускниками різних вузів, що були носіями різних концептуальних
уявлень.

Львівський ландшафтознавчий центр веде відлік свого існування з 1954
р., тобто від часу появи в ньому К.І.Геренчука, який завідував кафедрою
фізичної географії Львівського університету з 1954 по 1974 рр., а потім
працював професором цієї ж кафедри. В 1955 р. він виступив з доповіддю
на Першій всесоюзній нараді з ландшафтознавства в Ленінграді, а вже в
1956 р. ініціював проведення Другої наради з ландшафтознавства у Львові.
Перші кандидатські дисертації з ландшафтознавства були захищені в 1963
р. (П.В.Климович, Г.П.Міллер), перша докторська – в 1980 р.
(Г.П.Міллер). Зараз на рахунку Львівського центру 28 захищених
дисертацій (найкращий показник серед українських шкіл), 4 з яких є
докторськими (І.М.Волошин, Г.П.Міллер, А.В.Мельник, В.М.Петлін).
Визнаним лідером львівських ландшафтознавців, крім К.І.Геренчука, був
його учень – Г.П.Міллер. Після смерті К.І.Геренчука і трагічної загибелі
в 1994 р. Г.П.Міллера лідерами школи стали їх учні – професори
С.І.Кукурудза, А.В.Мельник і В.М.Петлін. Категоріальний базис
львівського ландшафтознавчого центру однорідний і будується на п’яті
ландшафтних постулатах, сформульованих Л.С.Бергом, М.А.Солнцевим і самим
К.І.Геренчуком. Головними з них є положення про нерівнозначність
взаємодіючих природних компонентів-факторів і ландшафт як вузлову
одиницю в ієрархії природних територіальних комплексів. Основними
напрямами досліджень є: ландшафтне картографування Українських Карпат;
стаціонарні, напівстаціонарні, експедиційні та дистанційні дослідження
просторово-часової організації природних і антропогенно-модифікованих
ландшафтних комплексів; ландшафтознавчі дослідження екологічного стану
Українських Карпат і розробка засад їх ландшафтно-екологічного
моніторингу; еколого-ландшафтознавчі дослідження гірничопромислових і
селитебних територій; ландшафтознавча оцінка вітрових та водних
енергетичних ресурсів Українських Карпат; ландшафтознавчі дослідження
рекреаційного потенціалу Українських Карпат; ландшафтознавче
обґрунтування виділення, охорони та менеджменту природоохоронних
територій; застосування ГІС-технологій у загальнонаукових і прикладних
ландшафтознавчих дослідженнях.

Чернівецький ландшафтознавчий центр сформувався на географічному
факультеті Чернівецького університету на початку 1950-х років.
Засновником можна вважати проф. К.І.Геренчука. В 1953 р. була
опублікована його сумісна з П.А.Кучинським стаття “Природний ландшафт
Прикарпаття і шляхи його перетворення”, і цю дату можна розглядати як
точку відліку у становленні Чернівецького ландшафтознавчого центру. В
1954 році К.І.Геренчук переїжджає у Львів, де очолює кафедру фізичної
географії Львівського університету. Розбудову ландшафтознавчого центру у
Чернівцях продовжили Л.І.Воропай і М.М.Рибін. Доцент Л.І.Воропай широко
відома як розробник теорії і методики дослідження антропогенних змін
ландшафтних комплексів і дослідник ландшафтів Українських Карпат. Як
дослідник гірських ландшафтів відомий і доцент М.М.Рибін. Вагомий внесок
в розбудову Чернівецького ландшафтознавчого центру внесли проф.
М.О.Куниця, який започаткував у Чернівецькому університеті дослідження
еволюційних змін ландшафтів і підготував чотирьох кандидатів наук
(М.В.Дутчак, О.В.Моргоч, М.М.Проскурняк, Я.П.Скрипник), та проф.
Я.І.Жупанський, що підготував двох кандидатів наук ландшафтознавців
(Ж.І.Бучко, П.І.Чернега). Одного дипломованого ландшафтознавця (Веприк
Н.П.) підготував київський проф. В.М.Пащенко. Сучасним лідером центру і
визнаним лідером ландшафтно-геохімічних досліджень в Україні є професор
В.М.Гуцуляк, праці якого присвячені дослідженню еколого-геохімічних
особливостей природних і урбанізованих ландшафтів Чернівецької області,
застосуванню ландшафтно-геохімічного метода у медико-географічних
дослідженнях. Теоретико-методологічний фундамент Чернівецького
ландшафтознавчого центру однорідний. Лідер центру В.М.Гуцуляк
притримується уявлень про ландшафт як індивідуальну територіальну
одиницю певного рангу. Його більш молоді колеги використовують термін
“ландшафт” як загальний по відношенню до природних комплексів будь-якого
рангу. Проте всі поділяють геренчуковсько-солнцевські постулати про
морфологічну структуру ландшафтів і нерівнозначність взаємодіючих
компонентів-факторів. Основними напрямами досліджень є вивчення
еволюційних змін ландшафтів під впливом природних і антропогенних
чинників, організації долинно-річкових комплексів Дністра та їх змін під
впливом гідротехнічних систем, структури і динаміки передгірських,
карстових, міських і сільськогосподарських ландшафтів. Велика увага
приділяється ландшафтному і ландшафтно-геохімічному картографуванню
міст, вивченню еколого-геохімічних особливостей природних і
урбанізованих ландшафтних комплексів і застосуванню
ландшафтно-геохімічного метода у медичній географії, дослідженню
кліматичних властивостей гірських ландшафтів, методологічному
обгрунтуванню естетичного сприйняття ландшафтів і оцінці
туристсько-рекреаційного потенціалу Українських Карпат, застосуванню
ГІС-технологій у ландшафтно-екологічному моніторингу.

gd¶

/

хистив О.Ю.Дмитрук. Теоретико-методологічний базис Київського
університетського ландшафтознавчого центру однорідний і будується на
типологічному трактуванні терміну “ландшафт” та вченні про його
морфологічну структуру. Основними напрямами досліджень є
теоретико-методологічний, ландшафтно-геофізичний та геохімічний,
ландшафтно-екологічний, історико-, урбаністично-, природоохоронно-,
інформаційно- та естетично-ландшафтознавчий.

Київський академічний ландшафтознавчий центр був започаткований в
середині 1960-х років зусиллями визначного українського геоботаніка,
академіка АН УРСР П.С.Погребняка. З 1965 по 1975 рр. він очолював відділ
фізичної географії Сектора географії АН України і разом з Ф.В.Вольвачем
і Л.М.Шевченко проводив геофізичні і геохімічні дослідження ландшафтів
на комплексних географічних стаціонарах. В 1975 р. відділ очолила
Л.М.Шевченко. Приоритетними напрямами досліджень стали геохімічні
дослідження ландшафтів і ландшафтне картографування. В 1977 р. захистив
кандидатську дисертацію В.С.Давидчук. В 1979 р., після захисту
кандидатської дисертації, на роботу у відділ прийшов В.М.Пащенко. В
цьому ж 1979 р. відділ очолив проф. В.І.Галицький, а Відділення
географії – проф. О.М.Маринич. Вони підготували другу потужну хвилю
дипломованих ландшафтознавців (С.Р.Кияк, О.М.Петренко, І.І.Вінниченко,
М.М.Лебединський, С.В.Міхелі, Ю.Г.Тютюнник, В.Ю.Пестушко,
В.Т.Гриневецький). Беззаперечним лідером центру став проф. О.М.Маринич.
В 1990-х роках прийшла третя хвиля ландшафтознавців, що захистили
кандидатські дисертації під керівництвом О.М.Маринича, В.С.Давидчука і
Л.М.Шевченко (К.Ф.Коваленко, Ю.А.Силецький, Л.Ю.Сорокіна, Я.І.Ющенко). В
1992 р. докторську дисертацію захистив В.М.Пащенко. В 2000-х рр.
кандидатські дисертації під науковим керівництвом В.М.Пащенко і
О.М.Маринича захистили Д.Д.Гурова, В.В.Харченко і В.М.Чехній (четверта
хвиля). Теоретично-методологічний фундамент Київського академічного
ландшафтознавчого центру неоднорідний. О.М.Маринич поділяє погляди
М.А.Солнцева на визначальну роль літогенної основи у ландшафтогенезу,
але не визнає ландшафт як вузлову одиницю територіального поділу. Таких
же поглядів притримуються В.М.Пащенко, В.Т.Гриневецький і О.М.Петренко,
які закінчували Київський університет і вчилися у О.М.Маринича,
А.І.Ланько, О.В.Поривкіної, Н.П.Сироти і П.Г.Шищенко. В.С.Давидчук
поділяє погляди свого вчителя – М.А.Солнцева. Основними напрямами
досліджень є розробка теоретико-методологічних засад постнекласичного
ландшафтознавства, теоретичних засад і методики дослідження ландшафтного
різноманіття України, теорії і методики еколого-ландшафтознавчих
досліджень, конструктивно-географічних засад раціонального
природокористування в Україні, вивчення ландшафтних передумов і чинників
розбудови екомережі України, обґрунтування радіоекологічного моніторингу
і реабілітації радіоактивно забруднених земель з використанням
ГІС-технологій, стаціонарні геофізичні і геохімічні дослідження
ландшафтів, ландшафтне картографування і фізико-географічне районування
України.

Кримський ландшафтознавчий центр почав формуватись у Сімферопольському
(зараз Таврійському) університеті одночасно з Київським університетським
центром. Початком можна вважати статті викладачів Сімферопольського
університету В.Г.Єни (“Фізико-географічне районування Кримського
півострова”) і П.Д.Подгородецького (“Фізико-географічні райони та типи
місцевості Тарханкутського підняття”), що були надруковані відповідно у
1960 і 1961 роках. На початку 1970-х років до складу Кримського
ландшафтознавчого центру увійшли доценти Л.А.Багрова, М.А.Оліферов і
Г.Є.Гришанков, в 1980 р. – доцент В.О.Боков, який зарекомендував себе як
фахівець з теоретичного ландшафтознавства. В 1984 р. він очолив кафедру
фізичної географії і ландшафтної екології Сімферопольського
університету, а в 1990 р. захистив докторську дисертацію. В 1999 р.
докторську дисертацію захистила К.А.Позаченюк – вихованка доцента
Г.Є.Гришанкова. Сьогодні професори В.О.Боков і К.А.Позаченюк є лідерами
Кримського ландшафтознавчого центру. Крім названих вчених, кадровий
потенціал центру складають доценти Т.В.Бобра, О.І.Личак та
І.М.Огородник, підготовлені в останні роки професорами В.О.Боковим і
А.М.Оліферовим. Теоретико-методологічний базис Кримського
ландшафтознавчого центру різнорідний. Професор В.Г.Єна і доцент
Л.А.Багрова поділяють погляди Л.С.Берга, К.І.Геренчука, А.Г.Ісаченка,
С.В.Калесника і М.А.Солнцева на географічний ландшафт як вузлову одиницю
в ієрархії природних територіальних комплексів. П.Д.Подгородецкий більш
тяжіє до поглядів М.О.Гвоздецького, А.М.Маринича і П.Г.Шищенка, які
підтримують “солнцевське” розуміння літогенної основи як провідного
чинника ландшафтогенезу і вчення про морфологічну структуру ландшафту,
але не поділяють погляд на ландшафт як індивідуальну територіальну
одиницю. Г.Є.Гришанков був учнем Ф.М.Мількова і не визнавав ні
індивідуального, ні топологічного трактування поняття “ландшафт”, як і
закону нерівнозначності взаємодіючих природних компонентів. Професор
К.А. Позаченюк поділяє погляди свого вчителя – Г.Є.Гришанкова. Основними
напрямами досліджень є вивчення просторово-часової організації
ландшафтних комплексів, позиційних властивостей ландшафтів, теоретичних
засад екотонізації ландшафтної сфери, структури та динаміки гірських
ландшафтів Криму, розробка теоретико-методологічних засад
ландшафтознавчої експертології та ландшафтознавче обгрунтування
екологічної експертизи та екологічного моніторингу Криму з використанням
ГІС-технологій, розробка методики оцінки геоекологічних ситуацій в Криму
на ландшафтній основі і нормування антропогенного навантаження на
ландшафтні комплекси, обгрунтування кримської регіональної екомережі,
нормування антропогенного навантаження на ландшафти Криму, обгрунтування
проектів та схем природокористування, інформатизація ландшафтознавчих
досліджень.

Одеський ландшафтознавчий центр сформувався в Одеському університеті і
зобов’язаний цим проф. Г.І.Швебсу. В 1973 р. він очолив кафедру фізичної
географії Одеського університету, а в 1975 р. була надрукована його
перша стаття з ландшафтознавчої тематики. Г.І.Швебс підготував 15
кандидатів наук і 4-х докторів наук. Шість з них захистили дисертації з
ландшафтознавчої тематики. З вихованців Одеського університету
кандидатські дисертації під науковим керівництвом Г.І.Швебса написали і
захистили Т.Д.Борисевич, Г.П.Пилипенко і Т.М.Безверхнюк, докторську –
Ф.М.Лісецький. Теоретико-методологічний фундамент Одеського
ландшафтознавчого центру будувався Г.І.Швебсом за міждисциплінарним та
інтеграційним принципами. Гідролог за спеціальністю, Г.І.Швебс поєднав
уявлення про генетико-морфологічну структуру ландшафтів і
нерівнозначність природних компонентів-факторів М.А.Солнцева,
багатоваріативність типів моделей природних комплексів
В.С.Преображенського, парагенетичність ландшафтних комплексів
Ф.М.Мількова, просторово-часову структуру природно-господарських
територіальних систем Ф.М.Мількова, В.О.Ніколаєва, К.М.Дьяконова та
В.Є.Проки і функціональну цілісність геосистем М.А.Гвоздецького з
уявленнями про динаміко-морфологічні процеси, що характерні для вчення
про водну ерозію грунтів. Основними напрямами досліджень є розробка
теоретичних засад і методики дослідження долинних парагенетичних і
лиманно-гирлових ландшафтних комплексів Причорномор’я, типології
ландшафтних територіальних структур, в тому числі інформаційно-польової,
концепції природно-господарських територіальних систем, еніологічної та
холістичної концепцій ландшафтознавства, концепції спустелювання
степових ландшафтів, розробка концептуальних основ і методики
контурно-меліоративного землевпорядкування на ландшафтній основі,
використання ГІС-технологій при складанні ландшафтних карт і
агроландшафтному районуванні.

Вінницький ландшафтознавчий центр почав формуватися у Вінницькому
педагогічному університеті в середині 80-х років минулого століття
виключно завдяки знанням та енергії Г.І.Денисика. В 1984 р. вихованець
Чернівецького університету і аспірант воронезького професора
Ф.М.Мількова захистив у Києві кандидатську дисертацію “Техногенні
ландшафти Поділля, їх структура, класифікація та раціональне
використання” і зумів розвернути у Вінницькому педагогічному
університеті на посаді викладача ландшафтознавчі дослідження такої
глибини і масштабу, який, зазвичай, недоступний для матеріально і
організаційно обмеженого вищого педагогічного навчального закладу. Чітко
визначилась і спрямованість наукових інтересів започаткованого
ландшафтознавчого центру – розробка теоретичних засад і методики
регіонального антропогенного ландшафтознавства. Треба відзначити, що
найбільш ґрунтовні дослідження антропогенних змін ландшафтних комплексів
в Україні були започатковані Л.І.Воропай в Чернівецькому університеті.
Але свого закінченого оформлення цей напрям ландшафтознавчих досліджень
набув саме у Вінницькому педагогічному університеті завдяки зусиллям
проф. Г.І.Денисика. Перша кандидатська дисертація, що була підготовлена
на кафедрі фізичної географії Вінницького педагогічного інституту
А.В.Гудзевичем під науковим керівництвом Г.І.Денисика, була захищена в
1996 р. В 1999 р. сам Г.І.Денисик захистив докторську дисертацію. В
2004-2007 рр. кандидатські дисертації під науковим керівництвом
Г.І.Денисика захистили Ю.В.Яцентюк, О.А.Бабчинська, О.М.Вальчук,
О.П.Чиж. Теоретико-методологічний фундамент центру однорідний і
побудований на вченні Ф.М.Мількова про антропогенні ландшафти, під якими
розуміються всі природні комплекси, в яких корінної зміни під впливом
господарської діяльності людини зазнав будь-який з їх компонентів, в
тому числі і рослинність з тваринним світом. Термін “ландшафт” вінницькі
ландшафтознавці розуміють лише в загальному трактуванні і вважають
рівнозначними за силою взаємного впливу всі природні компоненти, що його
складають. Основними напрямами досліджень є розробка теоретичних засад
регіонального антропогенного ландшафтознавства. Похідними від цього
завдання є дослідження просторово-часової структури різних класів і
підкласів антропогенних ландшафтів: сільськогосподарських,
гірничопромислових, шляхових, міських селитебних, приміських,
рекреаційних, природоохоронних.

Похожие записи