КУРСОВА РОБОТА

На тему:

Демографічні проблеми людства

ЗМІСТ

1. ВСТУП.

2. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА.

3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ

4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ
ЛЮДИНИ.

7.1. МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ.

7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛІ.

7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА
СВІТУ.

8. ВИСНОВОК

9. ЛІТЕРАТУРА 1. ВСТУП.

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем
сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми
народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке
зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що
розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в
економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести
також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу
великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню
міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується
інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка
населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується (33,1%
1950 p., 27% 1975 p.) і, згідно з прогнозами ООН, зменшиться до 2000 р.
до 20,5% , тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської
Америки,’що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. —
72,9% і за оцінкою до 2000 p. — 79,5%). Важливість даної проблеми
полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних
відносинах. Подолання економічної відсталості регіонів, що розвиваються,
необхідне для нормальних відносин між державами і для прогресу людства в
цілому.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку
90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності — значно
нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В
майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними
соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської
Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні
20-30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У
сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості».

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у
рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і тими
країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13
наприкінці 70-х pp. і може досягнути 1:15 до 2000 p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи
зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким
збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються
(млрд осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2 і, за прогнозами ООН, — 2,8 у
2000 р.

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості,
росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До
кінця 80-х pp. число безробітних, а також осіб, що не знаходять
постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило 500 млн.

4. Попри значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61%
1960 р. до 71% 1980 p. і, за прогнозом ЮНЕСКО, до 85% до кінця XX ст.,
кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах,
що розвиваються) відповідно виросла з 700 млн до 800 млн душ і може
досягнути 950 млн у 2000 p. Потенційна небезпека розвитку сучасної
світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної
кулі, чисельність якого до 2000 p. перевищить 6 млрд осіб (а в 2025 p. —
8 млрд), входить у XXI ст. з 1 млрд голодуючих, 1 млрд неписьменних, 1
млрд безробітних, 1,5 млрд знедолених, які знаходяться за межею
бідності.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.)
зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним
засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до
2000 p. або 2025—2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах,
що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними
засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну
ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити
ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в
економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою
концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк,
П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація
чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем
народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий ріст
населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до
стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити
перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або
його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного,
соціального та культурного розвитку.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові
проблеми: визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з
урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного,
економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до
20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення
планети (за прогнозами — середина XXI ст.); найактуальніша проблема
науки й демографічної політики — стримування зростання населення в
країнах, що розвиваються.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що
розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн
заявили про схвалення програм планування сім’ї, хоча 14 країн (Болівія,
Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, . Катар, Кенія, Кувейт, Лаос,
Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Історичний досвід свідчить про можливість вирішення проблем
народонаселення в розвиненому індустріальному і постіндустріаль-ному
суспільствах.

2. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та
інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення
населення. Об’єктами демографічної політики може бути населення країни в
цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення,
сім’ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс
заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при
народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу
сім’ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які
регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім’ях, аліментні
обов’язки і т. ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних
формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн:
1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни,
демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів
приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання
росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним
населенням або його високою щільністю, які мають високі показники
природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія,
Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років
загальнонаціональні програми планування сім’ї здійснювались у 128
країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням
(наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають висо кий
приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Япо нія). До
третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина,
Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим прирос том населення
(Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріори тетів з
регулювання кількісного росту на удосконалення якісни:

характеристик населення; її головним об’єктом стає сім’я; адресно
вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окреми:

соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку
жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.

3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що
загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії
людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті
голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень
смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і
регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний
процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислове розвинених
країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від
необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної
демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростання світового
населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно
випереджає зниження народжуваності, то це приводить до прискореного
збільшення чисельності населення, неузго-дженого з об’єктивними вимогами
соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа народжень
над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі
темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються
темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та
Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу),
демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За
демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує
1,8—2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком
демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та
смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення
поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але
темпи демографічного переходу залежать від загального
соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості
слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і
проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що
розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подолання
перехідного характеру відтворення населення. Процес демографічної
стабілізації повсюдно завершиться наближенням до стану, характерного для
постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це
відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не
раніше середини XXI ст.

4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його
територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як
процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат
цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі
поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна
вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями — садибами,
яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів,
мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми
розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у
зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою
сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх
розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст.
Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є
зосередження гірничо-промислового населення (селища шахтарів і
рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних
кар’єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов’язаний з
переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської
сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості).
Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди
вузькоспеціалізовані. Історично вони з’явилися лише за умов розвиненого
суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай
відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори.
Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді,
вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації,
характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил
форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог
життя.

5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є
найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна
продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення
продуктивних сил, треба брати до уваги, що населення — не лише виробник
матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід
і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у
своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

— чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер
відтворення;

— розміщення населення на території, щільність населення, форми
розселення, міграції;

— статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових
ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

— структура зайнятості населення;

— національний склад населення;

— демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних
сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.

Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту
трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону.
Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту
країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину
справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).

А проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий
валовий внутрішній продукт (ВВП). Наприклад, за цим показником Індія, що
розвивається, перевершує такі високорозвинуті країни, як Бельгія,
Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу
продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину,
Великобританію, Францію. Забезпечення потреб (хоча б елементарних)
населення — найголовніший заохочувальний мотив виробництва. Отже,
чисельність населення регіону — один із найважливіших факторів
формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна
спроможність населення.

Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба
враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його
динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних
показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період,
обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на
соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо.
Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування
повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення
мікрорайону, щоб планувати свою діяльність.

А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про
населення не лише свого регіону й країни, але й інших країн і, навіть,
усього світу.

На початок 1998 р. населення світу сягнуло близько 6 млрд. чол. У
десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього
світового населення. Населення України становило 50,5 млн. чол.

Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів
народжуваності й смертності; приріст населення — це різниця між
кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно — за рік).
Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були
спів-ставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ Населення,
одержуючи відповідні коефіцієнти (вони називаються загальними);

коефіцієнт народжуваності:

_N_

п = Т S x 1000;

коефіцієнт смертності

_M__

m = Т S x 1000;

коефіцієнт природнього приросту

_N – M

Кпр = Т S x 1000,

де N – кількість народжених у регіоні (країні) за період T; M –
кількість померлих; S – середня кількість мешканців регіону за період Т.

Якщо розраховуються річні показники, то Т = 1, і формули набувають
простішого вигляду, наприклад

_N_

п = Т S x 1000;

Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (%о). Народжуваність
— найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного
приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для
обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний
процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні
коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією
жінкою протягом життя (умовно — від 15 до 50 років; методика розрахунку
цього та інших спеціальних показників відтворення населення
розглядається у курсі демографічної статистики).

Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий
приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з
високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою
смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується.
В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому)
народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте
відтворення.

Найвищі показники народжуваності у країнах, що розвиваються, особливо в
Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності
становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі — 7,2, у Мексиці
— 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина — 1,8, Австрія —
1,4, ФРН — 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США— 1,8. Тобто
у розвинутих країнах світу клалась дуже напружена демографічна ситуація.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У
сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі
знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак
протягом останніх десятиріч у низькорозвинутих країнах світу він почав
поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко
вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, які найбільш точно відбивають демографічну ситуацію
в країні, є коефіцієнт смертності! немовлят, цебто кількість дітей, які
померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут
виявляється що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Рівень смертності населення безпосередньо впливає на середню тривалість
життя. Величина середньої тривалості життя показує, в якому віці у
середньому вмиратимуть люди, які народились на момент розрахунку якщо
протягом усього подальшого їхнього життя рівень смертності будь-якому
віці залишиться таким самим, як і на момент розрахунку.

Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають
динаміку природного приросту населенням. Коефіцієнт природного приросту
в світі досяг максимуму (20,6%о) у другій полових шістдесятих років.
Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив
16,1%0.

Найнижчі показники приросту властиві європейським країнам. У деяких
країнах (як-от Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від’ємний.
В 1996 р. коефіцієнт приросту для України становив — 6,1%о.

Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки
й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35—40%о.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його
статевовікову структуру. Особливе значення має Контингент осіб
працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж
у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт.
Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша
частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки.
Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого
припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

В Україні визначено вік початку трудової діяльності — 16 років, а виходу
на пенсію — 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. Практично у
трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує
працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад,
військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються.

Середній вік мешканця України — 36,5 року, але водночас вік міського
жителя становить 34,8, а селянина — 39,8 року. Наймолодше населення у
Закарпатській області — 32,3 року, найстаріше — у Вінницькій — 38,9.
Середній вік мешканця Одещини — 35,9 року.

В працездатному віці знаходиться 55,8% населення України (на 1 січня
1996 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку — в Одеській
(57,6), Харківській (57,2), І Запорізькій (57,2) областях та в
Автономній республіці Крим (57,5). Найнижчий показник — в Чернігівській
області (51,3). Незважаючи на те, що питома вага осіб працездатного віку
досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста.
Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері матеріального
виробництва (63,4%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в
економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.

Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько ЗО млн
чол. (1996 р.).

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це
випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та
середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%.
Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише
високорозвинутим країнам світу.Територіальне розміщення населення тісно
пов’язане з економічними й природними передумовами розміщення
виробництва. Кращі ґрунтово-кліматичні умови сприяють більшій
продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може
прохарчуватись більше населення.

До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в
більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з
високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія,
Південно Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи.
Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки
тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.

З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості,
залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна
промисловість центрує населення у місцях видобутку корисних копалин: у
Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо.

У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має
тенденцію концентруватись у регіонах з м’яким кліматом, проте це вже
пов’язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за
населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає
певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення
визначається передусім сільським населенням, в інших — міським.
Найчастіше на ґрунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна
промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які
майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському
районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо
щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров’я,
Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав
впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво
запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив обох факторів
приблизно урівноважений.

Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то
найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2),
Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449),
Бельгія (325), Нідерланди (375 чол./км2). Найменшу щільність населення
мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3),
Австралія (2,3 чол./км2).

Розселення тісно пов’язане з міграціями. Основні види міграцій —
зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні
міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція
населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються
емігрантами, а які приїздять — іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки
міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки,
Південно-Східної та Південно-Західної Азії — до країн Західної Європи, з
країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії — до США, з України,
Білорусі, Росії — до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції
найбільшу цікавість становить переселення з села до міста.

Збільшення питомої ваги міського населення й зростання
соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких
економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і
відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не
підвищується.

В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського
населення в Україні — у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%),
Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий — у
Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській
областях (41—43%). Міське населення більш зосереджене у промислових
районах Донбасу й Придніпров’я. Західні регіони України недостатньо
урбанізовані.

Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення —
територіальне цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями
поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні
відмінності щодо функціональної структури й людності, причому
функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу
поселення. Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок
територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої
соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’язки між її
елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки:
виробничі, культурні, інформарційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення
поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють
відносно невелику територію (в Україні — звичайно область або навіть її
частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної
доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її
крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця
відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають
змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним
економічним зв’язкам між об’єктами системи. Центром локальної системи є
найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста
нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення,
що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним
призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські
центри, селища при фермах тощо).

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні
вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування
регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для
Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас), Найбільше місто
регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення
регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька
центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування
декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні
кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території,
її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об’єктами тощо.
Найбільші мегаполіси світу: «Босваш» – між американськими містами
Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс» — між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» —
між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й
Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди — Німеччина).

Розселення й виробництво мають прямий та зворотній зв’язок. Довгий час
домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему
розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість,
наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста
«притягують» виробництво до себе. Зосередженість в містах
науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту
висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних
виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга
половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст
(Нью-Йорк, Лондон);

водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які
перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих
міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих
об’єктів і населення. Проте посилюються його зв’язки із іншими
поселеннями агломерації. Такий процес має назву субур-банізації. Таким
чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національниі склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці,
хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних
ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні,
національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної
культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна
демографічна політика — комплекс соціально-економічних заходів, за
допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрійному напрямку. Цілі
демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнам Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших
проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту
населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через
надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за
рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування.
Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи
підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові
вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше,
ніж через 15—20 років, а тому демографічна політика має бути
довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна
політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги
надаються сім’ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того,
ведеться пропаганда малої сім’ї у засобах масової інформації та іншими
шляхами. У Китаї, наприклад, запроваджено мінімальний вік для реєстрації
шлюбу: 22 роки для чоловіків і 20 років для жінок. Сім’ї, що мають понад
двох дітей, сплачують 10%-й податок на заробітну плату.

Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного
приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які
народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЄДІЯЛЬНОСТІ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ
ЛЮДИНИ.

“Ми – народ …” – з цих слів розпочинаються тексти багатьох демократичних
держав. Тим самим підкреслюється, що основною цінністю. Тієї чи іншої
держави є людина. При цьому, чимало проблем, які постають перед
державою, долаються заради людини – збереження її свобод, добробуту та
якості її життя.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до
початку 90-х років ХХ ст. кількість населення світу подвоїлась, а його
частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу – країнах, що
розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах — вже досягла 3/4
світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів
природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що
розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно
розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має
бути розв’язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну
якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно
розвинутих країн добробут людства і безпека світу в цілому залежать від
успіхів економічного ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що
розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою
населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма
зловісним наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх
двох століть не підтвердило цієї теорії; виробництво продовольства, не
кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося
населення. Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний
приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX
ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що
стримали темпи зростання населення світу стали процеси індустріалізації
та урбанізації, які поступово охопили всі регіон планети. В цілому,
оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості.
Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з
проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або
Таїланду, хоча всі ці країні мають майже однакову кількість населення.
Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є
необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров’я та
харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В
економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість
гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості
використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в
Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та
фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного
переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні
населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного
господарства уможливлять досягнення достатніх середніх світових
показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для
життя. Для цього є всі підстави. Можливості збільшення виробництва
сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані. Шляхи до цього
відомі і цілком досяжні. Це:

— підвищення родючості грунтів, що пов’язано з успіхами агромеліорації
та агрохімії;

— підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур
шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики і селекції;

— виведення продуктивніших порід свійської худоби;

— ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної
маси та впровадження генної інженерії;

— підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке
впровадження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики.
Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що
базується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ,
вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично
невичерпних енергоносіїв — ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води,
тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим
чинником розвитку енергетики стане не нестача енергоносіїв, а загроза ще
більшого теплового забруднення атмосфери надпотужними електростанціями.
То ж проблема впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі
залишається актуальною.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та
нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка
готові забезпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які
застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які
у всіх сферах природного середовища — на суходолі, на воді, в повітрі, а
з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими
всі куточки планети; комп’ютерами та новими інформаційними та
комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усі сфери
виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар’єр просторового
розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що
робота здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними
людьми, які будуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності
(харчування, одяг, житло, доступ до інформації тощо). Отже, постає
проблема якості життя людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов’язані. Вже давно помічено, що
здоров’я, фізична та розумова сила народу є запорукою його економічного
багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним
багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров’я, фізичної,
розумової та моральної сили людської спільноти. Ця взаємопов’язаність
визначається взаємодією багатьох компонентів: багатствами природи і
багатствами, створеними людськими руками, станом здоров’я населення,
рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку
економіки неоднаковий.

Під час розрахунків показників якості життя країн і територій беруть до
уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення
багатства та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення
(віддзеркалення стану здоров’я і фізичної сили) та рівень освіти
населення (стан культури і науки) (табл. 2).

Як видно із таблиці, між країнами і регіонами світу є значні відмінності
в якості життя. Це змушує замислитися над тим, яке непросте коло проблем
має розв’язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.

7.1 МІЖНАРОДНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ.

Процес взаємодії суспільства і природи дійшов такої кількісної і якісної
межі, коли виник феномен взаємодії всього людського суспільства з всією
природою планети. Науково-технічна революція привела з одного боку, до
формування у людства всеохоплюючої системи знань і технологій, з другого
– до збільшення антропогенного впливу на природу. Сформувалися складні
господарські системи, вплив яких поширюється на весь світ. Як результат
– зростає взаємозвязок і взаємозалежність господарського життя країн і
природи світу. Сутність цих процесів і явищ породжує глобальні проблеми,
що стосуються всього людства. Вони охоплюють всі аспекти відносин між
державами світового співтовариства, між суспільством і природою,
формування умов життєдіяльності людства. Глобальні проблеми вимагають і
глобальних рішень. Для цього необхідне широке співробітництво і
координація зусиль всього людства в різних сферах: політичній,
економічній, науковій, освітянській.

Науковці налічують кілька десятків проблем, які, за своєю всеосяжністю
можна вважати глобальними.

7.2. ПРОБДЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ НА ЗЕМЛІ.

Проблема збереження миру на Землі – найважливіша, оскільки під час
виникнення військового конфлікту у світі, нашпигованому ядерною зброєю
та ядерними технологіями, всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість
обмеженого впливу ядерного інциденту на довкілля яскраво
продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 р.).

Жорстока реальність полягає в тому, що ніколи ще в історії людства не
накопичувалася така кількість смертоносної зброї. Її досить, щоб кілька
разів знищити все живе на землі, або й саму планету.

На початку 90-х рр. країни світу витрачали на військові потреби понад 1
трлн. дол. На рік. Це дорівнювало обсягу роботи всього світового ринку
послуг або ж величині, що співмірна з третиною обороту світової
зовнішньої торгівлі. Майже половина коштів на військові потреби у світі
витрачають дві країни – США Росія. В деяких державах військові витрати
перевищують 1/10 їх ВВП. Це насамперед ті країни, які постійно втягнуті
у військове протистояння (КНДР, більшість держав з зони Перської
затоки.). Чимало небагатих за доходами на душу населення країни світу
вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай,
Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В’єтнам). На задоволення попиту на
воєнні товари та послуги, за оцінкою в ЮНЕСКО, працює 50 млн. чол, в
розробках військового характеру беруть участь півмільйона вчених та
конструкторів, або 1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні
ядерна зброя зосереджена в 5 державах світу (постійних членів Ради
Безпеки ООН – США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). Перші дві
мають кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта – в межах 1 тисячі
ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за
допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються з стаціонарних
установок або ракетами середнього радіусу дії, мобільних установок,
ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морських флотів,
бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби.

Безумовно, якщо би людство скоротило витрати на військові потреби і
пішло по шляху ядерного роззброєння планета Земля стала б більш
спокійним місцем для життя. Чи можна розраховувати на подібні кроки? На
щастя, наприкінці ХХ ст. міжнародна обстановка у світі поступово
змінюється від конфронтації до взаєморозуміння і співробітництва. У 1988
р. між США і СРСР була укладена угода про ліквідацію ракет середнього
радіусу дії. У 1994 р. Україна перша серед країн світу відмовилася від
ядерної зброї (на час проведення цієї акції вона мала третій за
потужністю у світі ядерний арсенал). Ядерна зброя була виведена також з
Казахстану і Білорусі.

На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних
або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення ІІ світової війни
до початку 90-х рр. відбулося понад 30 міжнародних та близько 90
міжнародно-державних конфліктів, в яких загинуло десятки мільйонів
людей. І якщо міжнародні конфліктах співвідношення загиблих цивільних та
військових приблизно рівне, то громадянських та національних-визвольних
війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових.

У 80-90-ті рр. ХХ ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому
Сході та в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані,
сутички в Індокитаї, Латинській Америці, громадські війни в Східній
(Ефіопія, Судан, Сомалі), Південній та Центральній (Ангола, Мозамбік,
Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої
Югославії та просторах СНД (Карабах, Абхазія, Чечня, Придністров’я,
Таджикистан).

Отже, проблема збереження миру на Землі залишається гострою і його
досягнення можливе за умови взаємопорозуміння всебічного порозуміння.
Вирішення цієї проблеми – найважливіша передумова для розв’язування
інших глобальних проблем людства, насамперед проблему економічного
розвитку. 7.3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОСТУПАЛЬНОГО І ПРОПОРЦІЙНОГО РОЗВИТКУ
ГОСПОДАРСТВА СВІТУ.

Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу –
одна з важливих проблем, що стоїть перед людством.

До середини 90-х рр. розрив у рівнях прибутків на душу населення між
економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, був
чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що
розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася
індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров’я та
освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким
він був у країнах Західної Європи на початку століття або перед ІІ
світовою війною. Проте пересічні економічні показники – на крайніх
полюсах багатства (розвинуті країни – ВВП на душу населення становить
понад 20 тис. дол. на рік) і бідності (країни, що розвиваються,
відповідно – менш як 200 дол. на рік) – відрізняються в 100 разів! При
цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося.
Світовий прогрес все ще обминає четверту частину людства. Ситуація є
особливо драматичною з огляду на те, що, за рахунками розвитку, на межі
ХХ і ХХІ ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадатиме на країни, що
розвиваються.

Наприкінці ХХ ст. глобальна проблема віднайдення пропорційності
економічного розвитку така ж сама актуальна для постсоціалістичних країн
з перехідною економікою (в тому числі й для України).

Чи можливе подолання диспропорції в рівнях розвитку світового
господарства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох
століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни,
швидкий його розвиток є можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи
якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та гендлює.
Продовольчих і промислових ресурсів – обмаль. Нафти – немає, товари
держави на світовому ринку не конкурентноздатні, а країни – сусіди вже
стали на шлях індустріальної перебудови. Здавалось би – повна безнадія.
Що собою являє ця країна на при кінці ХХ ст..

Прикладів радикальних економічних перетворень окремих держав на шляху
розвитку цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічно
розвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні
розвитку: США, Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки
на неосвоєних землях нових континентів. Японія в останній чверті ХІХ ст.
розпочала розбудову індустріальної держави на островах, які століттями
до цього були в стані ізоляції від світу. «Далекосхідні тигри»
розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля. Які ж
перебудови визначають успіх руху від відсталості до прогресу?

Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень,
на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і
створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою
перебудовою розвитку є затрати на освіту та підготовку кадрів. Однак
головним питанням економічної політики є від регулювання взаємодії
держави й ринку, кругообігу товарів, ресурсів, капіталу. Держава, яка
добирає ринкові відносини з основою розвитку своєї економіки, формує
певну модель у системі власності в країні (вибір співвідношення
державної та приватної власності, проведення приватизації) створює
ефективну законодавчу базу господарської діяльності та системи
правління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля.
Отже, створюються умови, за яких пробивні сили мають змогу нарощувати
продуктивність праці, капіталу, землі.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу,
на який, у свою чергу, впливають історія, культура, освіта наука. Через
суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки
науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини,
устаткування) та людський або інтелектуальний капітал. У ХХ ст.
залучення нових та найновіших технологій дало змогу багатьом країнам
використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж
будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за
порівняно короткі періоди. так, якщо період першої промислової революції
(ХІХ ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у
Великобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в США – за 46
років, то в другій половині ХХ ст. такого самого результату Японія,
Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 рр. економічного розвитку.

Третьою передумовою є інтеграція у світове господарство. Ефективний
економічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу,
науково-технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн
світу. Так, під час промислової революції у ХІХ ст. у процесі взаємодії
«піднялось» господарство країн Європи, а в наш час такі країни, як
Японія, США, «далекосхідні тигри завдяки обміну товарами, технологіями і
капіталом стали головними дійовими особами на світовому ринку.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку
господарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки
її неможливо розв’язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти
і використання механізмів міжнародного поділу праці.

8. Висновок

Ускладнення процесів взаємодії суспільства і природи, вплив
науково-технічної революції на розвиток суспільства, формування світових
макроекономічних процесів, посилення взаємозв’язку і взаємозалежності
господарського та політичного життя країн і народів світу набули
планетарних масштабів і породжують низку глобальних проблем.

З-поміж міжнародних соціальних проблем найважливішою є проблема
збереження миру на Землі. В світі накопичено багато смертоносної зброї,
в тому числі ядерної, зберігаються чинники, що стимулюють витрати на
військові потреби, продовжуються міжнародні та міжнаціональні конфлікти.
Досягнення миру в усьому світі можливе тільки за умови взаєморозуміння і
всебічного співробітництва країн і народів світу.

Міжнародна соціальна проблема забезпечення поступального і пропорційного
розвитку суспільства породжена величезними диспропорціями в розвитку
господарства світу. Посилення темпів економічного розвитку необхідні не
тільки для країн, що розвиваються, й для багатьох постсоціалістичних
держав. Запорукою успіху її розв’язання є правильний вибір шляху
економічних реформ, спрямованих на побудову ринкового господарства,
реалізацію досягнень науково-технічного прогресу та інтеграцію
господарства тієї чи іншої країни в світове господарство.

Серед глобальних екологічних проблем найважливішою є проблема загрози
екологічної кризи. Як негативний наслідок антропогенних впливів на
географічну оболонку, окреслились наростання таких змін глобального
характеру, які можуть призвести до незворотних явищ у біосфері.
Найлогічніший шлях відвернення екологічної кризи полягає в організації
раціонального використання природи.

Глобальні екологічні проблеми мають економічний, соціальний та технічний
аспекти. Це стосується, наприклад, проблем раціонального використання
мінеральних ресурсів у промисловості, розвитку енергетики, використання
земельних ресурсів і виробництва продовольства, використання ресурсів
Світового океану.

Глобальні проблеми забезпечення життєдіяльності і якості життя людини
випливають з усвідомлення того, що вона є головною цінністю планети
Земля. Тому поряд із упорядкуванням і стабілізацією демографічних
процесів людство має вирішити проблеми забезпечення життєдіяльності
(продовольство, житло, енергія, знаряддя праці тощо) та якості життя
людини (добробут, освіта, культура, охорона здоров’я та ін.).

9. ЛІТЕРАТУРА.

Б.П.Яценко “Економічна і соціальна географія світу” київ “АртЕк” 1997

В.В.Ковалевський, О.Л.Михайлюк, В.Ф.Семенова «Розміщення продукивних
сил» Київ, «Знання» 1998 р.

Качан Є.П. “Економічна і соціальна географія світу” Тернопіль “Астон”
1999 р.

С.І.Дорогунцов “Розміщення продуктивних сил” Київ, 1999 р.

Соціально-економічна географія світу/ за редакцією О.І.Шаблія – Львів:
“Світ” 1994 р.

Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія — навчальний посібник – Київ:
“Знання”, 1998 р.

Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія світу – Київ: “Зодіак-Еко” 1998

Заставний Ф.Д. Географія світу – Львів: “Світ”, 1994 р.

Заставний Ф.Д. Фізична географія світу – Львів: “Світ”, 1996 р.

Сиротенко А.Й., Чернов Б.О. Географія світу – Київ: “Благовіст” р.
Таблиця 1. Природний рух населення деяких країн світу (на 1000 чоловік).

Країна Рік Кількість народжених Кількість померлих Природний приріст

Україна 1996 9,1 15,2 -6,1

Росія 1995 9,3 14,7 -5,4

Латвія 1995 9,5 15,9 -7,4

Німеччина 1995 9,3 10,7 -1,7

Угорщина 1994 11,3 14,4 -3,1

Великобританія 1994 12,9 10,7 2,2

Італія 1994 9,3 9,5 -0,2

США 1994 15,3 8,8 6,5

Японія 1994 9,9 7,0 2,9

Бразилія 1994 20,8 6,9 13,3

Нігерія 1990-1995 45,4 15,4 30,0

Сомалі 1990-1995 50,2 18,5 31,7

Індія 1993 28,5 9,6 18,9

Китай 1993 17,8 6,5 11,3

Таблиця 2. Співвідношення найважливіших показників якості життя в
країнах різного типу, 1990 р.

Країни ВВП на душу населення, дол. Тривалість життя, рр. Частка людей,
які мають освіту, %

Весь світ 4000 65 Немає даних

Економічно розвинуті країни, 19000 76 99

в тому числі США 22000 76 > 99

Японія 24000 79 = 100

ФРН 20500 75 > 99

Країни з середнім рівнем доходів, 2000 66 75

в тому числі Південно-Західна Азія та Північна Африка 2200 65 60

Латинська Америка 2000 67 83

Країни з низьким рівнем доходів, 330 62 55

в тому числі тропічна Африка, 300 51 48

Південна та Південно-Східна Азія, 300 58 40

Китай 350 70 75

Похожие записи