Урок як основна форма фізичного виховання школярів
Як підсистема загальної системи фізичного виховання суспільства фізичне
виховання дітей і молоді організовується суспільством у рамках
соціальної програми з метою підготовки підростаючих поколінь до
майбутньої творчої життєдіяльності. Ця підготовка здійснюється шляхом
оволодіння певними духовними і матеріальними цінностями фізичної
культури, передбаченими навчальними програмами у спеціально
організованому педагогічному процесі.
Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється через різноманітні
форми занять (рис. 1), на яких учні оволодівають предметом фізичної
культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи і збагачуючи особисту
фізичну культуру.
Структура занять із фізичної культури передбачає їхню загальну
педагогічну спрямованість і специфічний зміст, який забезпечує вирішення
завдань фізичного виховання.
Аналіз педагогічної суті різних форм організації фізичного виховання
школярів показує, що не в кожній із них однаково можуть бути
представлені всі складові виховного процесу: навчання фізичних вправ;
засвоєння знань із фізичної культури; процес удосконалення фізичних
здібностей; спеціалізована підготовка тощо.
Так, наприклад, процес навчання може бути подано в урочних заняттях, а
вдосконалення фізичних якостей — у позаурочних, де вибір навчального
матеріалу буде визначатися завданнями підвищення функціональних
можливостей учнів. Ця обставина свідчить про значення кожної форми
занять у педагогічному процесі з фізичного виховання і вимагає їх
чіткості, взаємоузгодженості та супідрядності під час вирішення завдань
фізичного виховання. Вилучення будь-якої форми занять із організованої
структури процесу фізичного виховання суттєво знижує його ефективність
і, як наслідок, унеможливлює досягнення бажаного педагогічного
результату.
Характерні риси, зміст і побудова уроку
Фізична культура як навчальний предмет передбачена в усіх класах
загальноосвітньої і професійної школи. В умовах, коли освіта стає все
більш професійно орієнтованою, фізична культура належить до обов’язкових
предметів поряд із рідною мовою і літературою, природознавством,
математикою, історією України. Зміст предмета регламентується програмою,
практична реалізація якої здійснюється на уроках фізичної культури.
Відвідування уроків є обов’язковим для всіх учнів школи. Залежно від
стану здоров’я після проведення щорічного поглибленого медичного огляду
лікар розподіляє учнів на медичні (основну і спеціальну медичну) групи
для занять фізичною культурою на підставі “Положення про
лікарсько-фізкультурну службу”, затвердженого наказом міністра охорони
здоров’я України від 31 грудня 1992 року за № 2111. До основної групи
входять практично здорові діти, а ті, що мають відхилення у стані
здоров’я, належать до спеціальної медичної групи і навчаються за
спеціальною програмою.
Риси уроку
Характерними рисами уроку, що відрізняють його від інших форм фізичного
виховання, є те, що:
• на уроках фізичної культури вчитель створює найкращі умови для
розв’язання усіх завдань фізичного виховання та спрямовує самостійну
роботу учнів;
• уроки визначають основний зміст інших форм фізичного виховання
школярів;
• на уроках яскраво виражена дидактична спрямованість, зумовлена
вирішенням освітніх завдань;
• керівна роль належить вчителю, який викладає предмет і здійснює
виховання учнів;
• діяльність учнів чітко регламентується, а навантаження строго
дозується згідно з їхніми індивідуальними можливостями;
• на уроках присутній постійний склад учнів, яким притаманна вікова
однорідність;
• уроки зумовлені розкладом занять.
Ці риси підносять урок фізичної культури до рівня основної форми занять
і створюють сприятливі умови для досягнення мети навчання у школі —
підготовки всіх учнів до самостійного життя, праці, формування в них
потреби та вміння регулярно займатися фізичними вправами, зміцнювати
здоров’я і підтримувати належний рівень фізичної підготовки протягом
усього життя.
Це вимагає такої побудови навчального процесу, коли учні під
керівництвом педагога опановують систему знань і способи діяльності,
виховуються та розвиваються.
Отже, урок фізичної культури можна розглядати як своєрідний
системоутворюючий фактор. У ньому, з одного боку, в діалектичній єдності
виступають мета, завдання, засоби і методи навчання, а з іншого — урок
об’єднує в єдине ціле всі форми фізичного виховання школярів.
Досягненню високої ефективності кожного заняття сприяє глибоке знання
вчителем теорії і методики уроку. Творче осмислення теорії та існуючої
практики фізичного виховання дасть змогу вчителеві використати все
багатство фізичних вправ, широке коло методів навчання і виховання,
прогресивні форми організації занять відповідно до конкретних умов,
завдань і реальних рухових можливостей учнів.
Віддаючи належне засновникам української національної методики фізичного
виховання, звертаємо увагу читача на те, що вже на початку XX ст.
вчитель фізичної культури Коломийської гімназії Петро Франко у статті
“Фізичне виховання в народних школах першого ступеня” [1] чітко визначив
завдання фізичного виховання та умови їх досягнення, що свідчить про
існування цілісної системи впливу на учнів.
Крім запобігання негативного впливу сидячого способу життя на розвиток
організму, заняття фізичними вправами, на думку П. Франка, повинні
сприяти розв’язанню таких завдань:
• вирощувати здорову, всебічно розвинуту молодь, навчати її долати
лінивість душі і тіла;
• виробляти в юнаків і дівчат життєво важливі рухові навички та вміння;
• виховувати сміливість, силу волі, витривалість, дисциплінованість і
солідарність;
• сприяти формуванню веселої вдачі, погідності духу;
• розвивати любов до рідного краю, природи;
• відвернути молодь від шкідливих звичок і спрямувати до доцільних
(залежно від віку та статі) занять за інтересами. При цьому треба широко
використовувати традиції, звичаї українського народу як
загальнонаціональні, так і місцеві.
Для проведення занять школи пристосовували приміщення (зали із лавами,
подвір’я), береги річок, лісосмуги тощо. Для практичних занять учні
повинні були самі виготовляти для себе булави, палиці, рукавиці для
боксу, ходулі, “крокові” пояси для плавання, скакалки, приладдя для
стрибків у висоту, жердки, м’ячі та. ін. Висувались певні вимоги до
спортивної форми. Для хлопчиків і дівчаток вона складалася зі штанців та
сорочок із короткими рукавами, які могли мати вишиті лямівки. Заняття
проводилися босоніж.
• розв’язання передбачених для певного заняття освітніх, оздоровчих і
виховних завдань;
• забезпечення оптимального післяробочого стану організму, котрий сприяв
би успішній наступній діяльності учнів.
Згідно з цією логікою, урок умовно поділяють на три частини: підготовчу
(припадає на перші дві зони працездатності), основну (відповідає фазі
вирішення передбачених основних завдань), заключну (покликану
забезпечити перехід учнів до наступних після уроку дій). Поділ уроку на
частини не означає, що він втрачає свою цілісність. Навпаки, кожна
частина повинна логічно передувати наступній і випливати з попередньої.
Бажано, щоби переходи від однієї частини до іншої були м’якими і
непомітними.
Розв’язуючи окремі (специфічні) завдання, кожна частина служить
найефективнішому досягненню кінцевого результату уроку. Тому час, що
витрачається на окремі частини та їхній конкретний зміст, вельми
мінливий, бо залежить від безлічі факторів: завдань заняття, специфіки
вправ, конкретного стану учнів на певному уроці, їхніх особливостей,
зовнішніх умов тощо.
Зазначені риси є характерними для структури всіх основних форм занять із
фізичного виховання, їхня структурна спільність — не у формальному
поділі на стандартну кількість частин, а в необхідності дотримуватися
під час побудови занять загальних закономірностей їхнього розвитку, які
не дозволяють у будь-якій частині робити те, що не відповідає її ролі та
місцю в загальній структурі заняття і зобов’язує будувати урок у певній
послідовності. Тільки в такому аспекті градація частин заняття набуває
не формального, а конструктивного сенсу, що складає перший етап побудови
уроку.
Другий етап побудови уроку полягає у визначенні фізичних вправ та їхньої
послідовності, що дасть змогу найкраще розв’язати загальні й окремі
(специфічні) завдання.
Ефективність певних фізичних вправ у вирішенні конкретних завдань
фізичного виховання не викликає сумнівів. Необхідність визначення певної
послідовності вправ викликана відомим явищем “післядії”. Учитель повинен
прагнути досягнення позитивного впливу попередньо виконаних вправ — для
успіху наступних. Наприклад, опанування складнокоординаційних вправ буде
більш успішним на початку уроку. Під час вдосконалення їх можна
виконувати і в кінці уроку. Вправи на розвиток швидкості дають низький
ефект після роботи на витривалість. Небажано на одному уроці поєднувати
вправи, що можуть викликати негативні переноси.
Особливо уважно слід добирати загальнорозвиваючі вправи, їх
цілеспрямований добір сприяє формуванню постави, розвиткові певних груп
м’язів, вихованню школи рухів, підготовці до засвоєння складних рухових
дій, передбачених планом уроку. Безсистемне використання
загальнорозвиваючих вправ
у молодшому шкільному віці призводить до того, що втрачаються сприятливі
можливості для розвитку й удосконалення рухового апарату. Своєчасно не
розвинені здібності стають перепоною до вироблення у майбутньому більш
складних життєво важливих умінь і навичок.
Вирішальним третім етапом побудови уроку є визначення взаємопов’язаної
послідовності дій педагога й учня під час розв’язання кожного
педагогічного завдання, застосування вправ, методів і методичних
прийомів, що використовуються у процесі уроку. Йдеться також про
формування підгруп, висунення завдань, порядок зміни місць занять та
інші допоміжні дії, використані на уроці.
Отже, головне призначення уроку фізичної культури — забезпечити учням
сприятливі умови для успішного засвоєння навчальної програми. При цьому
уроки є лише формою організації навчальної діяльності вчителя та учнів,
у рамках якої здійснюється їх взаємопогоджена діяльність, спрямована на
оволодіння знаннями, вміннями і навичками, підвищення рівня розвитку
фізичних якостей школярів.
Безпосереднє педагогічне керівництво навчальною роботою здійснюється з
допомогою методики. Під методикою уроку слід розуміти багатокомпонентну
впорядковану систему управління навчально-виховним процесом, що включає
зміст, засоби, методи і методичні прийоми навчання та форми організації
навчальної і виховної діяльності дітей.
Методику можна розглядати як систему управління процесом засвоєння
учнями навчальної програми; як педагогічний інструмент, за допомогою
якого вчитель організовує навчальну діяльність дітей, спрямовану на
засвоєння програмового матеріалу.
Отже, методика навчання на уроці полягає в управлінні процесом засвоєння
навчального матеріалу, в такому впливі на навчально-виховний процес,
який відповідає поставленій меті і завданням та приводить до його
поліпшення і розвитку. При цьому пам’ятаймо, що управляти — це не
придушувати, не нав’язувати процесові плинність, яка суперечить його
природі, а обов’язково враховувати цю природу, погоджувати способи
впливу на процес із його специфічним змістом та логікою функціонування й
розвитку.
Будь-яка система управління включає загальні (незалежні від сфери
діяльності) та специфічні (враховуючи особливості кожного виду
діяльності) компоненти.
Проте наявність усіх компонентів сама по собі ще не утворює систему
управління. Компоненти утворюють систему лише за наявності зв’язків між
ними та взаємодії. Завдяки цим зв’язкам установлюється взаємозалежність
компонентів, яка виражається в тому, що зміни в одному з них викликають
зрушення в усіх інших і в системі загалом.
Враховуючи загальні положення теорії управління і специфічні особливості
фізичного виховання, методика навчання як система управління процесом
засвоєння учнями навчальної програми включає, як обов’язкові, такі
компоненти:
1) мету і завдання навчання;
2) мотивацію навчальної діяльності;
3) тематичне планування;
4) засоби і методи навчання;
5) організацію навчальної роботи;
6) керівництво навчальним процесом;
7) безпечне матеріально-технічне забезпечення;
8) контроль ходу навчального процесу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
