Реферат з фізкультури
Українські народні рухливі ігри як засіб виховання молодших школярів
Український народ своїм багатовіковим досвідом інтуїтивної педагогіки
відібрав найефективніші засоби гармонійного виховання підростаючого
покоління, чільне місце серед яких посідають народні рухливі ігри.
Традиційно у навчально-виховному процесі початкової школи вони
використовуються як засіб фізичного виховання. Проте
розвивально-виховний потенціал українських рухливих народних ігор значно
ширший. У культурологічних дослідженнях рухливі ігри визнані суттєвим
елементом української національної культури. Аналіз народних рухливих
ігор, поширених і сьогодні серед дітей молодшого шкільного віку,
засвідчує, що свої корені вони мають у стародавніх фольклорних обрядах,
церемоніях і ритуалах. Найчастіше вони спираються на фольклорні образи
вовка, ведмедика, зайчика, котика, кози тощо, які є знаковими для
української культури, традиційно відтворювались у різноманітних обрядах
та ритуалах і нарешті перейшли до дитячих рухливих ігор.
Прикладом може бути фольклорний образ вовка, що відтворюється в багатьох
дитячих іграх. Так, відомою дитячою грою, побудованою на зазначеній
ролі, є гра “У сірого вовка”. Її грають на лузі, серед зелені.
Порахують, хто вовк:
На камені,
На ломені,
Вирвав травку,
Положив на лавку,
Хто видіон,
Той пішов вон.
Решта – “вівці”. Вони розбігаються, рвуть травичку, приказуючи:
Щиплю, щиплю травку
Сірому вовку на лопатку!
Кидають пучечки трави на “вовка” й тікають. А він їх ловить. Кого
спіймає, той стає вовком.
Образ вовка є поширеним у народних легендах, традиціях та ритуалах.
Фольклористами доведено, що в архаїчному суспільстві визнання хлопчиків
чоловіками у багатьох народів вважалося важливою подією онтогенетичного
розвитку особистості та соціалізації молоді чоловічої статі. Хлопці в
цей період залучалися до особливих обрядів – молодіжних ініціацій.
Реконстрюючи ці обряди щодо слов’янських народів, В.Г. Балушок
відзначає, що вони починалися ритуальним відокремленням хлопців від
громади і відправкою їх в особливий табір, розташований у лісі. Це місце
прирівнювалося до потойбічного світу. Пройшовши в “потойбіччі”
ініціаційного табору різноманітні випробування, вони в подальшому
“відроджувалися” як люди, але вже в новій якості – не як діти, а як
дорослі. Випробування символічно пов’язувалося зі смертю. Вмираючи в
своїй старій іпостасі, юнак у процесі ініціації “перероджувався” на
вовка (рідше пса або ведмедя) і ставав членом “вовчого” або “ведмежого”
союзу. За міфологією давніх слов’ян, вовк вшановувався як тотемний
предок і родоначальник племені. З прийомом хлопців у члени “вовчого” (чи
“ведмежого”) союзу ініціація не закінчувалася, а починався її новий
етап. Ставши воїнами – “вовками” (“псами”, “ведмедями”), юнаки повинні
були деякий час жити вдалині від поселень свого племені “звіриним”
життям, тобто воюючи і грабуючи та доводячи в грабіжницьких та
військових наскоках свої силу і мужність .
Нападаючи на противника, воїни – “вовки” чи “ведмеді” справді
уподоблювалися цим звірам, наслідуючи їх хижацьку поведінку. Допомагала
перевтіленню одягнена в спеціальній обстановці звірина шкура, яка
зумовлювала відповідну поведінку воїнів-ініціантів.
Про людей-вовків (вовкулак) розповідається в багатьох міфологічних
легендах. У східнослов’янських, а особливо українських легендах, вони
нападають на домашню худобу, причому не лише в полі, а й у селі, часто
залазячи в кошари, хліви та повітки. До завершальних ритуальних дій
давньо-слов’янських ініціацій входило обрядове перековування “вовка” чи
“ведмедя” на людину.
Без сумніву, образи тварин в легендах, казках, ініціаціях та рухливих
дитячих народних іграх споріднені, вони мають одні корені і тому рухливі
ігри опосередковано прилучають підростаюче покоління до стародавньої
української культури. На відміну від предметів культури матеріальної,
які дійшли до нас завдяки археологічним розвідкам у їх стародавньому
вигляді, рухливі ігри не зберігалися в первісному стані. Вони
функціонували безперервно, передавалися з покоління в покоління в живій
ігровій практиці, ставали улюбленими іграми все нових і нових поколінь.
З часом все, що ставало нецікавим, незрозумілим для дітей, забувалося, а
найбільш вдале лишалося. Удосконалення народних рухливих ігор
відбувалося безперервним ланцюгом, що зв’язує глибоку давнину і наш час.
Таким чином, рухливі народні ігри набувають великого значення для
національно-культурного виховання підростаючого покоління.
Крім того, рухливі народні ігри мають значне соціалізуюче значення.
Дослідниками народних рухливих ігор доведено, що в давнину дорослі не
керували дитячими іграми та розвагами. Малі діти навчалися ігор у
старших, граючись разом з ними. Діти змалечку привчалися самі вести гру,
набуваючи досвіду поведінки в дитячому товаристві, навичок
самоврядування як необхідних умов адаптації до соціального середовища.
Тому коли педагог постійно керує дітьми під час рухливих ігор, своєю
волею призначає виконавця на роль ведучого, розподіляє гравців на
команди або авторитарно визначає, яка команда першою починає гру,
позитивний виховний сенс такої гри значно втрачається. У народному
ігровому досвіді історично відпрацьовані певні способи налагодження
взаємостосунків між дітьми, які доречно використовувати й у шкільному
ігровому колективі. Оскільки рухливі народні ігри та способи їх
організації зазнають постійної трансформації, у навчально-виховному
процесі на рівпоправних засадах використовуються ті, що відомі з давніх
часів і ті, що створені на сучасному етапі розвитку ігрових традицій.
Лише час визначить, що залишиться на довгі роки, а що зникне без сліду.
У використанні українських народних рухливих ігор з метою розвитку
самоорганізації ігрового колективу важливим питанням є призначення
ведучого і розподіл учасників гри на команди. Своєчасне навчання дітей
різним способам вибору ведучого дає можливість справедливо розв’язувати
актуальні для початку гри питання взаємодії в ігровому колективі,
запобігати багатьох конфліктних ситуацій між дітьми.
Ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш ніж проводити
розучування лічилки, педагогу необхідно відібрати найбільш придатну для
цієї гри як за змістом, так і за технікою рахунку. Коли рухлива гра
заснована на діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці, що є
характерним для ігор учнів 1-2 класів, бажано для такої гри
використовувати лічилку, у змісті якої є назва головного персонажа гри.
За виконанням техніки рахунку лічилки можна розподілити на декілька
видів. Найчастіше рахунок за допомогою лічилки виконується таким чином.
Гравці стають у коло, одна дитина всіх обходить, чітко промовляючи кожне
слово тексту обраної лічилки і почергово вказує на кожного з учасників
гри. Ведучим стає той, на кого випало останнє слово. Є лічилки, текст
яких закінчується займенником “ти”. Така лічилка точно вказує, кому бути
ведучим у грі.
Під час використання деяких лічилок діти домовляються про додаткові дії,
виконання яких і виявляє ведучого. Так, учні можуть домовитись, що всі
учасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один із них
знаходиться у центрі з м’ячем. Він проголошує слова:
Раз, два, три!
Водити зараз будеш ти!
Коли буде проголошено останнє слово, діти розбігаються далі від кола, а
дитина, що стоїть в його центрі, кидає м’яч, намагаючись влучити в
когось з гравців. У кого попав м’яч – той і ведучий.
Ведучий може бути обраний не тільки за допомогою лічилки, але й іншими
способами.
До них належать:
вибір за згодою тих, хто грає;
обрання ведучого більшістю голосів з тих дітей, що зібрались для гри;
обрання, за результатами проведеної раніше гри: ведучим стає учень, який
виграв попередню гру – був прудкішим, кмітливішим, уважнішим.
Кожен з описаних способів вибору ведучого має свої переваги і недоліки,
тому у навчально-виховному процесі їх варто чергувати.
Різними способами, що спираються на ініціативу і самоорганізацію дітей,
може проводитися розподіл гравців на команди.
1 спосіб. За допомогою лічби за порядковими номерами, в залежності від
кількості команд: перший – другий – третій і т.д. Цей спосіб розподілу
на команди не застосовується на початку навчального року в першому
класі, оскільки учні ще не засвоїли цю форму лічби.
Згідно з вибором капітанів команд. Спочатку гравці вибирають капітанів
команд, а потім капітани створюють свої команди за домовленістю з
однолітками. Цей спосіб поділу на команди доцільно застосовувати в
третіх-четвертих класах, коли учні добре знають один одного і завдяки
досить високому рівню розвитку мовлення і спілкування можуть швидко
досягти домовленості.
3 спосіб. Створення постійних команд для проведення рухливих ігор.
4 спосіб. Розподіл на команди шляхом попарної домовленості (ватажки
команд таємно від інших учасників гри обирають кожен собі слово-пароль,
наприклад, один обрав слово “горіх”, інший – “яблуко”. Діти, які хочуть
брати участь у грі, попарно підходять до них, і ті питають: “Яблуко чи
горіх?” Назвавши слово, дитина переходить на бік того з керівників
команд, хто його уособлює.
У деяких командних спортивних іграх доводиться встановлювати право
першого ходу.
Яка команда починає гру, можна встановити:
виходячи з результатів попередніх ігор;
право вибору перебирає собі команда, яка організованіше підготувала до
гри майданчик та необхідні посібники;
лічилкою між ватажками;
за результатами певного виду змагання (фізичного або розумового) між
представниками команд. Наприклад, розгадуванням загадок, влученням
м’ячем у ціль, бігом наввипередки до зазначеного місця тощо;
шляхом жеребкування. Для цього можуть бути використані дві різної
довжини, проте однакові завтовшки палички. Ставиться умова, що починає
гру та команда, чий ватажок витягне коротку паличку. Один з гравців
затискає обидві палички в кулаці таким чином, щоб зовнішні кінці були
суміщені. Та команда, чий ватажок з двох витягне коротку, здобуває право
першого ходу;
серед маленьких дітей (учні 1-2 класів) того, хто починає гру, можна
визначити, пускаючи паперовий літачок. Для цього між командами
проводиться смуга. Дитина, яка не бере участі в грі, або інша
незацікавлена особа, ставить ноги паралельно до смуги з двох її боків і
запускає літачок. На чий бік він залетить, та команда і починає гру;
відгадування в якій руці знаходиться предмет (камінчик, фантик, каштан,
дрібна іграшка тощо), парне чи непарне число схованих предметів,
відгадування сторони монети і т.ін.;
на основі поваги (наприклад, хлопці, граючи з дівчатами, пропонують їм
на знак поваги до них почати гру першими, або переваги сильнішої за
підготовленістю команди до слабшої;
вимірювання руками на палиці – хто зможе утримати палицю по закінченні
її вимірювання, той виграв для своєї команди право першого ходу.
Послідовне і систематичне навчання учнів різних способів самоорганізації
під час проведення народних рухових ігор дозволяє ефективно
використовувати час ігор для активного, повноцінного відпочинку дітей і
сприяє формуванню рис самоврядування класного колективу, набуття кожним
досвіду соціальної взаємодії.
Максимальний вплив українських рухових ігор як засобу гармонійного
розвитку особистості в початковій ланці загальноосвітньої школи залежить
від оптимально створених педагогічних умов їх організації, серед яких
можна визначити такі, як:
систематичність проведення ігор упродовж дня;
забезпечення взаємодії навчальної та позанавчальної діяльності з
фізичного виховання;
оптимальне поєднання прийомів і методів педагогічного керівництва грою у
її підготовчій, основній і заключній частинах;
використання педагогічних методів, адекватних значенню кожного з етапів
керівництва грою для гармонійного розвитку особистості школяра.
Отже, українські рухливі народні ігри мають значні виховні можливості,
які визначаються їх культурно-історичним походженням та соціальними
функціями у дитячому середовищі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
