.

Система фізичного виховання. Фізичне і господарсько-трудове виховання учнів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2356
Скачать документ

Реферат на тему:

Система фізичного виховання. Фізичне і господарсько-трудове виховання
учнів

Забезпечуючи підвищення функціональних можливостей організму, фізичне
виховання створює найважливіші передумови високої працездатності для
всіх видів праці. Але роль фізичного виховання в господарсько-трудовому
вихованні цим не обмежується.

По-перше, фізичне виховання, окрім загальнопідготовчого, має прикладне
значення для господарсько-трудової діяльності, формуючи рухові навички і
вміння, що безпосередньо застосовуються в ній. У цьому випадку фізичне
виховання є, по суті, однією з форм практичного господарсько-трудового
виховання.

Разом з тим, фізичне виховання, розвиваючи фізичні здібності і створюючи
великий запас рухових навичок і вмінь, гарантує високу продуктивність у
будь-якому виді праці.

По-друге, у процесі фізичного вдосконалення, яке досягається роками
наполегливої праці, формується позитивне ставлення до праці взагалі. У
зв’язку з цим доречно привести слова П.Ф. Лесгафта, який говорив: «Я не
високо ціную хлопчика, котрий не має пристрасті до ігор і розваг; такий
хлопчик рідко пристраститься і до роботи».

По-третє, деякі види фізичної праці є складовою частиною процесу
фізичного виховання, тобто при певній організації дають ефект, схожий з
ефектом фізичних вправ, сприяючи розвитку фізичних якостей і зміцненню
здоров’я, або у формі обслуговуючої праці підвищують ефективність
навчально-тренувальних занять (підготовка і прибирання місць занять,
догляд за спортивним спорядженням, виготовлення спортивного інвентаря та
приладів, будівництво спортивних споруд та ін.).

Велике значення в господарсько-трудовому вихованні мають
спортивно-трудові літні табори відпочинку, що організовуються на час
канікул дитячими спортивними школами або регіональними управліннями
освіти.

Вплив занять фізичними вправами на естетичне виховання учнів

Фізичне виховання розширює сферу естетичного впливу навколишнього
середовища на особу. В процесі занять фізичними вправами в контексті
зв’язку з естетичним вихованням можна вирішувати такі завдання:

• виховувати здатність сприймати, відчувати й оцінювати красу в сфері
фізичної культури та в інших галузях її прояву;

• формувати естетично зріле прагнення до фізичної досконалості;

• формувати естетику поведінки і міжлюдських стосунків у фізкультурній
діяльності;

• виробляти активну позицію в утвердженні прекрасного, непримиренності
до потворного, бридкого.

Головними засобами естетичного виховання в процесі занять фізичними
вправами є:

• краса фізичної зовнішності людини: правильна будова тіла, гармонійний
розвиток мускулатури, природна витонченість постави, пластична
виразність тіла;

• цілеспрямовані досконалі рухи;

• складнокоординаційні рухи, розміреність зусиль, динаміка ритмів та
інші риси раціональних рухових дій;

• гімнастичні виступи, спортивні змагання, фізкультурні паради, які за
силою естетичного впливу межують з мистецтвом;

• естетичні елементи навколишнього природного середовища в якому
проходять заняття;

• сама атмосфера та умови занять (одяг, музика, хореографія, пісні,
злагоджені дії, художнє оформлення споруд, гігієнічні умови).

Для вирішення завдань естетичного виховання у процесі занять фізичними
вправами слід забезпечити відповідну естетичну спрямованість у
застосуванні засобів і методів педагогічного впливу, підкреслюючи
естетичні властивості фізичної культури, концентруючи на них увагу.
Великої уваги в цьому плані необхідно надавати естетичній оцінці дій
учителя й учнів, досконалому показу вправ, практичному привчанню до
пошуку і творчості, зв’язку фізичних вправ з образотворчим мистецтвом,
скульптурою.

У процесі засвоєння цінностей фізичної культури досягнуті показники
фізичної досконалості повинні втілюватись як прекрасне в самій людині,
адже гуманна суть естетики розкривається у красі людських вчинків і
взаємостосунків.

Пам’ятаймо, що естетичну дієвість мають і методи слова. Вона залежить
від образності та емоційної виразності мови наставника.

РЕЗЮМЕ

Таким чином, фізична культура — це єдність реальної (практичної) і
ідеальної (психічної) діяльності, у процесі якої людина вступає у
стосунки з суспільним і природним середовищем. Чим різноманітнішими
будуть ці зв’язки, тим різнобічнішим буде розвиток людини, вищим буде її
культурний рівень, і навпаки, чим різнобічніше буде розвинена людина,
універсальнішими будуть її зв’язки з середовищем.

На жаль, далеко не всі громадяни нашої держави усвідомлюють сам зміст
поняття “всебічний розвиток”. А ті, хто правильно розуміють, не завжди
самі систематично займаються своїм фізичним і духовним удосконаленням.
Тому одним із найважливіших завдань суспільства, що відроджується, є
підвищення свідомості всіх громадян у всіх галузях їх діяльності. Це, у
свою чергу,

передбачає систематичний і цілеспрямований вплив на кожного члена
суспільства, і, в першу чергу, молодь, з метою формування у неї певного
ставлення до своїх здібностей і можливостей їх розвитку, в інтересах
суспільства і кожної окремої особи.

Отже, духовне збагачення, фізичний, моральний та естетичний розвиток,
вироблення активної громадянської позиції здійснюється у процесі
фізичного виховання не автоматично. Все вирішальне залежить від
постановки виховної роботи педагога, від тієї шкали цінностей, яку він
поставив у колективі. Ігнорування будь-якої сторони виховання або її
недооцінка, однобічний напрямок зусиль педагога зроблять у кінцевому
підсумку марною всю його працю.

5.4. Основні напрямки конкретизації завдань у фізичному вихованні

У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають
конкретизації через послідовну деталізацію їх змісту, враховуючи такі
аспекти, як: напрямки системи фізичного виховання (базовий,
професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто
займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації.

Керуючись загальними завданнями як вихідними, на реалізацію яких
націлена вся система фізичного виховання, і деталізуючи їх за
напрямками, необхідно зауважити, що типовими для загальної фізичної
підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку
загальну фізкультурну освіту і досягнення (або підтримання) базового
рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.

У рамках професійно-прикладної фізичної підготовки і спортивного
тренування предметом постійної уваги є завдання з вибіркового
поглибленого вдосконалення рухових умінь, навичок і здібностей,
необхідних для досягнення достатньо високих результатів у тій чи іншій
діяльності, обраної як предмет професійно-трудової або спортивної
спеціалізації, що одночасно не виключає дальшої реалізації завдань із
забезпечення загальної фізичної підготовки.

Індивідуальна конкретизація завдань передбачає їх детальне співставлення
з індивідуальними особливостями і можливостями учнів, від яких залежить
реалізація висунутих завдань. Суть полягає в тому, щоб поставити в
кожному індивідуальному випадку конкретне, доступне завдання, складність
вирішення якого відповідало б реальним можливостям індивідууму на
конкретному етапі його розвитку і, разом з тим, стимулювало б цей
розвиток (див. “Принцип доступності і індивідуалізації”). Така
конкретизація завдань — справа не проста, особливо у шкільному фізичному
вихованні, для якого характерна організація навчально-виховного процесу
у формі колективних занять, але необхідна І можлива при умові
кваліфікованого врахування вікових, статевих та інших Індивідуальних
особливостей і рівня підготовленості вихованців.

Конкретизувати завдання у часовому аспекті — значить, співставити їх з
часом, об’єктивно необхідним І сприятливим для їх вирішення,
розраховувати масштаби цього часу і доцільну послідовність вирішення
окремих завдань. Кожне достатньо велике довготривале завдання при
плануванні ходу його реалізації поділяється на низку окремих
(парціальних) завдань, для послідовного вирішення яких потрібні певні
терміни — від коротких (одне заняття) до тривалих (місяць, рік і
більше).

Конкретизація завдань у часовому аспекті ніби поглиблює індивідуальну
конкретизацію, тому що враховує природні закономірності вікового
розвитку організму (“сенситивні періоди” розвитку фізичних якостей).
Час, необхідний для реалізації певних завдань, залежить від їх
складності, способів і умов реалізації, рівня підготовленості й
індивідуальних особливостей розвитку учнів. Зрозуміло, що конкретно
поставити кожне окреме завдання можна лише у конкретній ситуації її
вирішення. Уніфіковані програми фізичного виховання, розраховані на
широкі контингенти (шкільні, вузівські, армійські), формують завдання
лише в узагальненому вигляді. Конкретніше їх можна розглянути в робочих
програмах (планах) та інших документах планування, при складанні яких
врахувують індивідуальні можливості та умови їх реалізації.
Найконкретніше завдання можна сформувати при визначенні індивідуальних
установок — завдань для конкретних учнів.

Конкретність завдань повинна бути виражена не тільки в чіткому
визначенні змісту, але й у чіткому визначенні черговості тих кількісних
результатів, яких необхідно досягнути, щоб вирішити поставлене завдання,
якщо для цього є реальні можливості.

Система фізичного виховання у народній педагогіці та її розвиток у
спадщині видатних українських педагогів минулого

У діяльності трудової людини завжди постає немало проблем, для подолання
яких потрібні чималі фізичні зусилля. Отже, формування дієвої
національної системи фізичного виховання вимагає вивчення і творчого
осмислення багатої спадщини народної педагогіки та праць видатних
українських педагогів і організаторів тіловиховання в минулому. Велике
значення належного фізичного розвитку дітей зумовлювалось цілком
реальними життєвими потребами. Сила

і витривалість, стійкість і спритність у народі високо цінують. Тому ці
риси батьки прагнули виховати у дітей. Крім того, народ давно збагнув,
що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування
особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале
просування фізичного розвитку дитини сприяє виробленню таких важливих
рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість,
потяг до праці, впевненність у своїх можливостях, оптимізм, колективізм,
здатність до переборення труднощів. Кожен знає, що фізично загартована
людина рідко хворіє, може стійко переносити холод і спеку, погодні й
життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

Фізичне загартування молоді займало особливе місце у Запорізькій Січі.

Ведучи свій родовід від пращурів-богатирів антів, козаки прагнули
розвивати в собі богатирську силу і дух, у чому досягай вражаючих
успіхів.

В умовах незгасаючих воєн, боротьба за збереження власного етносу,
виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах, у змаганнях із
стихійними силами природи гартувалися дух і тіло козаків. Суворий час
вимагав і суворої, нерідко залізної дисципліни у процесі бойової
підготовки молоді, формування в неї готовності захищати рідну землю.
Відтак складалася спеціальна система фізичного і психічного загартування
підлітків і юнаків.

Ще в епоху Київської Русі дітей з семи років навчали стріляти з лука,
володіти списом і арканом, їздити верхи, а з дванадцяти років —
мистецтву ведення бою.

У січових козацьких школах перехід з одного класу в інший
супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, іншими
різноманітними фізичними вправами. Важливе місце відводилося також
навчанню учнів плавати, веслувати, керувати човном, переховуватись від
ворога під водою тощо. Все це підносило дух учнів, підвищувало віру у
свої сили і можливості, оптимізм.

Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі
народних ігор змагалася у силі, спритності і прудкості, винахідливості,
точності попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання
на конях.

Отже, козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки,
вдосконалювала тіло і душу. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з
дорослих, які однаковою мірою піклувалися про своє інтелектуальне,
моральне, духовне і фізичне удосконалення.

У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи,
оповідання про людей, наділених незвичайною фізичною силою, — богатирів
Іллю Муромця, Кирила Кожум’яку, Добриню Никитича, Микулу Селяновича,
Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка.
Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з
моральною довершеністю. Усі вони завжди на перше місце ставлять
громадські справи, борються зі злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й
народ їм завжди глибоко симпатизує. Цікаво, що в українському народному
епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки, народною уявою.
Наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія
Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина
богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка. Це переконливо свідчить про
однаковий підхід народної педагогіки до фізичного виховання юнаків і
дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв’язку
(“Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючи
позитивні ознаки особистості. Піднесення рівня фізичного розвитку
поліпшує розумову діяльність людини (“У здоровому тілі — здоровий дух”),
її працездатність (“Щоб працювати, треба силу мати”).

Особливо чітко простежується зв’язок фізичного виховання з трудовим.
Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що
він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової
діяльності.

Кожен батько, кожна мати знають, що своєчасне формування у дитини
рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров’я
допомагають успішно опановував трудові дії. Високопродуктивною праця
здебільшого буває тоді, коли той, хто працює, фізично дужий, спритний,
витривалий. Тому при створенні нових сімей враховували, поряд з усіма
іншими якостями, також фізичну зрілість молодих. Дівчата здорові, жваві,
гарні мали більше шансів вийти заміж (“Личко дівку віддає”). Батьки
нареченої теж цікавилися не тільки походженням, родинними зв’язками і
матеріальним становищем нареченого, а й станом його здоров’я. Прихід у
сім’ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влились
нові робочі руки; та й гарантій більше, що народяться здорові діти.

Отже, значенння фізичного виховання у народній педагогіці зумовлюється
тим вагомим вкладом, який воно вносить у зміцнення підростаючого
покоління, його фізичний розвиток, збільшення тривалості життя,
формування у молоді найважливіших морально-вольових якостей.

Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмують людину, трудящі
піклуються про те, щоб діти росли бадьорими, сильними, здоровими
(“Веселий сміх — здоров’я”). А народна мудрість закликає: “Бережи одежу
знову, а здоров’я змолоду”, бо “Горе стихає, а здоров’я зникає”.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток
дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається,
тим краще росте і розвивається (“Як дитина бігає і грається, то їй
здоров’я усміхається”). Коли дитя швидко росте й міцніє, то батьки
відзначають: “Росте, як каченя на воді”, “Росте, як на дріжджах”. Щоб
дитина швидко навчилася ходити, приставляють її до спеціальних візочків
— ходунків. Велике значення має і правильне харчування. Україшький
фольклор опоетизував цілющі властивості материнського молока.

У сім’ї дорослі прищеплюють дігям елементарні гігієнічні навички,
вимагаючи, щоб вони щодня вмивалисі, тримали в чистоті тіло, одяг і
взуття, постіль, житло, а під час харчувашя добре пережовували їжу.
Дітей систематично купають. В Україні попирився звичай класти в першу
купіль квіти і трави, висловлюючи маляті дофі побажання. Так, у купіль
хлопчика клали любисток (щоб любили), гілоч<у дуба (щоб був міцний, як дуб), а також барвінок (шоб довго жив), чорюбривець (щоб був чорнобривий), а в купіль дівчинки — ромашку (щоб рум'яна була), калину (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любисток (щоб люб'язна була) тощо1.Зрозуміло, що підрісши, діти вже к-'паються самі: влітку — в річці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду — вдома в дерев'яному цебрику, кориті чи ванні. Одне з доброзичлливіх народних побажань так і звучить: "Будь здоровий, як вода". Ще й досі в діяких сім'ях зберігся звичай випускати малих дітей голими під зливний теплій літній дощ з надією, що діти після цього краще ростуть. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж. Цю традицію народної педагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримав видатний український педагог В.Сухомлинський. У своїй відомій книжці "Серце віддаю дітям" він р)зповідає про те, як сільські діти-шестилітки прийшли першого дня д) школи: "Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках... Чзму ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої росі й гарячої, розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, авиходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не божися ні спеки, ні холоду"'2.Тому, ведучи своїх учнів до шкода "під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на виюграднику, на зеленому лузі", Василь Олександрович запропонував: "Скинь(»о ось тут черевики й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше. — Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черешках. — А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще"2.Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж наввипередки. Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвиткові дітей3. Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухові дії: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривадсть, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий та веселий настрій. У них беруть участь не тільки діти, а й дорослі. В Україні мало які свята обходяться без силових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитися плавати. Там. де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всі діти. А коли хлоппі пасуть корів десь на вигоні, то граються м'ячем, влаштовують такі ігри, як "свинка" та ін. Добре сприяють фізичному загартуванню їзда на самокаті, велосипеді чи верхи на коні, веслування. Діти охоче вчаться стріляти з лука, стрибати через різні природні перепони — струмки, рівчаки, а також через скакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев'яні коліщата, запускати до хмар паперового змія. Великою радістю для дитини є гра у сніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах, ковзанах.Когорту видатних педагогів, котрі у своїх працях висвітлювали проблеми фізичного виховання, можна умовно поділити на педагогів загальновиховного напрямку і тіловиховного напрямку, які у своїх працях питання фізичного виховання розробляли лише частково (К.Ушинський, О.Духнович, А.Волошин, Х.Алчевська, С.Русова, І.Огієнко, І.Стешенко, І.Тимківський, І.Ставровський, а також великий князь — Володимир Мономах та багато інших) і педагогів, які працювали переважно над створенням досконалої національної системи тіловиховання. До них можна віднести Івана Боберського, Степана Гайдучка, Тараса Франка, Петра Франка, Едварда Жарського, Олександра Тисовського.Унікальне місце серед українських педагогів посідає професор Григорій Ващенко. Він відомий нам як видатний педагог-мислитель, психолог, політик, але значно менше як послідовник ідей І.Боберського, як теоретик фізичного виховання, як творець національної системи тіловиховання.Ідеї, погляди, що стосуються фізичного виховання і підтверджені історичним досвідом інших народів, Г.Ващенко виклав у книзі "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". Вона вийшла в Мюнхені у 1956 році.Вивчивши і глибоко проаналізувавши сисмеми фізичного виховання персів, греків і римлян він аналізує шведську і німецьку системи фізичного вихованя та розкриває зміст системи фізичного виховання визначає завдання гігієнічного (валеологічного) виховання, значення руханки, гри і спорту взагалі.Перейшовши до проблем тіловиховання в Україні, Г.Ващенко обґрунтовує значення діяльності професора І.Боберського, якого називає "піонером в розбудові української системи тіловиховання".Після такого ґрунтовного аналізу досвіду минулого, що стосується фізичного виховання, вчений формує засади творення української системи тіловиховання. До них належать такі:1. Тіловиховання — це не окрема галузь формування людської особистості, а його органічна частина, яка міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним, естетичним.2. Завдання тіловиховання — не тільки в тому, щоб зміцнити здоров'я, розвинути рухові якості, а й сприяти утвердженню духовних сил людини, зокрема зміцненню її волі, вихованню наполегливості, вмінню керувати своїм тілом як знаряддям духу.3. Керівники тіловиховання української молоді повинні знати завдання, які поставила перед народом історія: створення незалежної соборної України, розбудова її господарства, розвиток духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних якостей духу і тіла.4. Керівникам тіловиховання необхідно ознайомитися з його історією у різних народів, бо вона повчальна з погляду і позитивного, і негативного.5. Створена система фізичного виховання не може залишатися незмінною протягом багатьох років. Вона змінюється у зв'язку із новими завданнями, які ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, що пов'язані з питаннями тіловиховання. Керівники фізичного виховання повинні ретельно стежитти за досягненнями науковців і вміло використовувати це у практиці.6. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє треба поєднувати із самовихованням. Це означає: а) вихованець сам розуміє потребу і сенс фізичного виховання; б) розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов'язки перед ним; в) не тільки ретельно і з бажанням виконує накази керівників під час походів і занять фізичними вправами, а й за певною системою сам займається тіловихованням.7. Інакше тіловиховання, вважає Г.Ващенко, може обернутися на муштру, а вона, як відомо, не дає добрих наслідків у вихованні молоді.Аспекти фізичного виховання, які висвітлені у педагогічній спадщині Г.Ващенка актуальні й нині при розв'язанні багатьох питань творення дієвої системи гармонійного розвитку людини-патріота. Творчі доробки наших педагогів допомагають розв'язати завдання, які сформулював Г.Ващенко: "розбудова господарства, духовної культури України і виховання людини, яка міцна духом і тілом, але такої, щоб у неї дух панував над тілом". У цьому головний сенс тіловиховання.Література1. Бондаревский Е.Я., Кодетова А.В. О школьньїх программах по физическойкультуревшколе. — 1987.— №3.— С.31; №4.— С. 32.2. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру. -Мюнхен: "Авангард", 1956. - 54 с.3. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами фізичної культури. — Київ, 1993.4. Вьіготский Л.С. Собр.соч. в 6-ти т. Т.2. — М., 1982; Т.З. — М.,1983; Т.6. — М., 1985.5. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К., 1995.6. Гук Е.П. Профессионально-прикладная подготовка на уроках // Физическая культура в школе, 1986. — № 10. — С. 21; № 11. С. 20; 1987 — №3. — С. 22; №4. — С.19.7. Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. — М.:ФиС, 1981.8. Завацький В.І., Маковецький В.І. До питання гуманізації навчання спеціалістів фізичної культури в умовах вищого навчального закладу / / Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 447 - 449.9. Курпан Ю.И. Знать й уметь // Физическая культура в школе, 1994.— № 1. — С. 49.10. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — Т.2. — М, 1952.11. Матвеев А.П. Образовательная учебная программа // Физическая культура в школе, 1996. — № 1. — С. 34-37.12. Окопний А. Тіловиховання у творчій спадщині Григорія Ващенка // 36. наукових праць "Фізичне виховання, спорт і культура здоров'я у сучасному суспільстві". — Луцьк, 1999. — С. 70-73.13. ОсновьІ педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. — М., 1989.14. Петровская Е.К. Здоровий образ жизни // Физическая культура в школе, 1995. — № 2. — С. 74.15. Станкин М.И. Спорт й воспитание подростков. — М.: ФиС, 1983.16. Стельмакович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997. — 240 с.17. Шаулин В.Н. Обучение двигательньш действиям с позиций гумманизации // Физическая культура в школе, — 1994. — № 2. — С. 20.18. Шиян О.А. Современньїе концепции гуманизации педагогического сознания в США // Автореферат дис. на соискание ученой степени канд.пед.наук. — М., 1996.19. Ященко Л,Б. Закаливание — путь к здоровью // Физическая культура в школе", 1985. — № 5. — С. 59.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019