.

Розвиток витривалості у дітей (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3265
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Розвиток витривалості у дітей”1. Загальна характеристика витривалості

Різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні
успішно виконують високоінтенсивну роботу і зазнають труднощів при
тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи
інтенсивності, інші — швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу.
Окремі особи (включаючи і дітей) мають дивовижну працездатність.
Фізкультурно-спортивні події багаті на такі факти, як наприклад:
норвежець Дік Тот за 24 години пробіг 261 км. В міжнародних змаганнях зі
спортивної ходьби на 100 км у Женеві в 1983 році взяла участь 7-річна
швейцарка Наталі Ліндер, 10-річний американець. 42-річний австралієць
Рон Грант подолав відстань 400 км по розпечених до 40-60° С піщаних
дюнах австралійської пустелі за 3 доби 17 годин і 52 хвилини. 11-річний
англійський школяр Томас Грегорі за 12 годин переплив протоку Ла-Манш.
Що дозволило їм продемонструвати такі високі показники працездатності?
Очевидно, кожен читач відповість — витривалість. І насправді:
витривалість людського організму має величезні ресурси, які за певних
умов можна реалізувати. Щоб переконатися в цьому, досить згадати ще такі
факти: більше 6 діб (142 годі5 хв) безперервно грали в теніс два молоді
американці, а австралієць Яніс Курас у 1987 році подолав 1005 км за 5
діб, 14 годин і 47 хвилин.

Хто ж витриваліший? Той, хто за рівних умов може ефективніше виконувати
фізичну роботу (Яніс Курас), чи той, хто за визначений час виконає
більшу кількість роботи (Дік Тот)? І в першому, і у другому випадку
якість роботи чітко обумовлюється, але її критерії дещо інші.

Витривалість є немов би зворотньою стороною втоми. Більш витривалим є
той, хто за інших рівних умов менше втомлюється, або втома в нього
наступає пізніше.

Отже, фізична витривалість як рухова якість людини — це її здатність
Долати втому у процесі рухової діяльності.

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо
дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової
діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили
після навантажень.

Залежно від об’єму м’язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три
види фізичної втоми, а отже, витривалості:

• локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об’єму
м’язової маси;

• регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин
м’язової маси;

• тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м ‘язів.

Між названими видами втоми (витривалості) немає прямої залежності.
Найчастіше у професійній, побутовій, спортивній діяльності ми стикаємось
із тотальною втомою, тому надалі будемо розглядати переважно питання
вдосконалення витривалості стосовно роботи, що вимагає функціонування
більшої частини опорно-рухового апарату.

Втома розвивається поступово, і в її розгортанні можна умовно виділити
три фази:

• фаза звичайної втоми;

• фаза компенсованої втоми;

• фаза декомпенсованої втоми.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну
витривалість.

Загальна витривалість як рухова якість людини—це її здатність тривалий
час виконувати м’язову роботу помірної інтенсивності за участю
переважної більшості скелетних м’язів.

Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних
систем організму, і це створює умови для її широкого переносу з одного
виду рухової діяльності на інший. При цьому встановлено, що перенос
загальної витривалості з циклічних вправ на ациклічні більш виражений,
ніж навпаки.

Загальна витривалість є також необхідною передумовою високого рівня
розвитку інших спеціальних видів витривалості. Проте переоцінювати вплив
загальної витривалості на спеціальну не варто.

З відомих причин у деяких публікаціях загальну витривалість називають
“аеробною”, або “вегетативною”.

Витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності (в тому числі
виробничої) називають спеціальною.

Серед спеціальних видів витривалості найважливішими є швидкісна, силова
та координаційна.

Швидкісна витривалість людини — це її здатність якомога довше виконувати
м’язову роботу з біляграничною та граничною інтенсивністю.

Вона має важливе значення для забезпечення ефективності циклічних
рухових дій, спортивних ігор.

Перенос швидкісної витривалості спостерігається переважно у подібних за
структурою вправах.

Силова витривалість людини — це її здатність якомога продуктивніше
тривалий час долати помірний зовнішній опір.

Мається на увазі різноманітний характер функціонування м’язів (утримання
пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної
інтенсивності). Прикладом надзвичайно високого рівня силової
витривалості може бути досягнення 12-річного Р.Рагушенка, який у 1993 р.
на чемпіонаті України за 1 годину 1007 разів підняв 16-кілограмову гирю.

Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична —
пов’язана з необхідністю тривалий час напружувати м’язи або утримувати •
пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг,
веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість — це здатність людини тривалий час виконувати
складнокоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги
та взаємоузгодженості. Вона проявляється у спортивних видах гімнастики,
фігурному катанні тощо.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж
систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість
поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні
процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість.

2. Методика удосконалення загальної витривалості

Розпочинати удосконалювати загальну витривалість доцільно із
застосування методу безперервної стандартизованої вправи.

Цей метод дозволяє підвищити рівень МПК. забезпечити швидше розгортання
систем енергозабезпечення, привчити учнів переносити негативні зміни у
внутрішньому середовищі організму.

Оптимальна тривалість вправи — 20-30 хв. у початківців і кілька годин у
спортсменів, що тренуються у видах на витривалість.

Але підходити до цієї тривалості безперервного навантаження необхідно
поступово. При цьому варто пам’ятати, що вгома більше залежить від
інтенсивності, ніж від тривалості навантаження, тому спочатку необхідно
досягнути необхідної тривалості безперервного навантаження на нижній
межі його впливової інтенсивності (120-130 уд/хв).

Розпочинати тренування рекомендується з дозованої швидкої ходьби у
поєднанні з бігом підтюпцем, надаючи спочатку перевагу ходьбі. Поступово
перевагу надають бігові у поєднанні з дозованою ходьбою і доводять
безперервний біг (плавання, біг на лижах тощо) до оптимальної
тривалості.

Міцно закріпившись на досягнутій необхідній тривалості вправи, поступово
підвищують інтенсивність навантаження.

Інтенсивність роботи в необхідних межах поглиблення кисню можна
визначити за показниками ЧСС, оскільки відомо, що між ЧСС (в діапазоні
120-130 —170-180 уд/хв) та поглинанням кисню існує пряма залежність.
Наприклад, початківцям необхідно виконувати тренувальні завдання
тривалістю 20-30 хв з інтенсивністю на рівні 40-70 % поглинання кисню
від рівня МПК при ЧСС 130-160 уд/хв.

Тренувальні навантаження, які викликають зростання ЧСС до 120-130 уд/хв,
недостатньо активізують функції ССС та інших вегетативних систем, а ті,
що викликають збільшення ЧСС понад 170-180 уд/хв, різко стимулюють
анаеробний енергообмін, що не сприяє розвитку загальної витривалості та
може викликати перенапруження ССС.

Незважаючи на фізіологічну ефективність методів строго регламентованої
вправи, у роботі з дітьми та підлітками перевагу необхідно надавати
ігровому методу. Для цього використовують спеціально підібрані рухливі
ігри, естафети, елементи спортивних ігор та найрізноманітніші фізичні
вправи. Цей метод у найбільшій мірі відповідає особливостям діяльності
ЦНС дітей, у яких процеси збудження переважають над процесами

гальмування. Діти швидко стомлюються від монотонної роботи, вони
нездатні до тривалої концентрації уваги на певному об’єкті.

При використанні ігрового методу навантаження регулюють шляхом зміни
тривалості ігрових завдань та перерв для відпочинку, зменшенням або
збільшенням розмірів ігрового майданчика, кількістю гравців, зміною їх
ігрового амплуа.

Сумарна тривалість ігрових завдань складає від 20-30 до 60 хвилин при
ЧСС від 110-120 до 160-170 уд/хв.

Тренування ігровим методом сприяють комплексному вдосконаленню
загальної, швидкісної та силової витривалості.

Розвитку загальної витривалості доцільно присвячувати окремі заняття,
але якщо її вдосконалення здійснюється на уроці у поєднанні з іншими
педагогічними завданнями, то це варто робити після їх вирішення.

Залежно від мети та індивідуального рівня фізичної підготовленості
кількість занять з розвитку загальної витривалості може коливатись від
3-4 до 6-7 на тиждень. При цьому варто взяти до уваги, що відновлення
після великого навантаження з розвитку загальної витривалості може
тривати 2-3 доби.

3. Методика розвитку швидкісної витривалості

Для вдосконалення швидкісної витривалості застосовують переважно методи
комбінованої та змагальної вправи.

З метою вдосконалення функціональних можливостей креатинфосфатного
механізму та покращення економічності рухових дій застосовують такі
режими навантаження:

• тривалість вправи від 10-12 до 25-ЗОс. Оптимальною тривалістю для
початківців є 10-17с;

• інтенсивність вправи від 70 до 100 %. Для удосконалення координації
використовують інтенсивність — 70-90 %. Окремі вправи і їх серії можуть
виконуватися зі стандартною швидкістю і з її варіативною зміною, або з
прискоренням. Наприклад, у першій серії біг (4×60) виконується з
інтенсивністю 80 % (удосконалення техніки), а у другій — з прогресуючою
інтенсивністю (1-х 60 м — швидкість 85 %; 2-х — 90 %; 3-х — 95 %; 4-х —
100 %). У цій серії установка робиться на вдосконалення функціональних
можливостей креатинфосфатного механізму;

• інтервал відпочинку між вправами відносно повний (ЧСС 110-120уд/хв);
між серіями — повний (ЧСС — 180 уд/хв);

• характер відпочинку — активний між вправами І комбінований між
серіями;

• кількість повторень в одній серії від 3 до 6; кількість серій у
занятті — від 2-3 до 4-5.

При вдосконаленні можливостей лактатного енергозабезпечення міняється
тривалість виконання вправи, яка знаходиться в межах від 20-30 с до 120с
(для слаботренованих — від 20-30 с до 50-60 с). Всі інші параметри
навантаження залишаються ті ж, що і при удосконаленні креатинфосфатного
механізму енергозабезпечення.

Розвитку швидкісної витривалості присвячують, зазвичай, окремі заняття.
Проте можливе їх вдосконалення і в комплексних заняттях при таких
поєднаннях:

• навчання техніки + розвиток швидкісної витривалості;

• швидкісно-силова підготовка + швидкісна витривалість;

• удосконалення координаційних здібностей або гнучкості + розвиток
швидкісної витривалості;

• розвиток швидкісної витривалості + вдосконалення силової витривалості.

Недоцільно в одному занятті розвивати загальну та швидкісну
витривалість.

У тижневому циклі розвиткові витривалості присвячують від двох до
чотирьох занять.

5. Вікова динаміка природного розвитку витривалості

та контроль за її розвитком

Загальна витривалість хлопців має високі темпи приросту від 8-9 до 10,
від 11 до 12 та від 14 до 15 років (Рис. 1).

У віці від 15 до 16 років темпи розвитку загальної витривалості у
хлопців різко знижуються, а в інші періоди спостерігаються середні темпи
її приросту.

Швидкісна витривалість хлопців має високі темпи приросту у віці від 13
до 14 та від 15 до 16 років. Середні темпи припадають на вікові періоди
від 11 до 13, від 14 до 15 та від 16 до 17 років.

Суттєво відрізняється від хлопців динаміка природного розвитку
витривалості у дівчат. У них високі темпи приросту загальної
витривалості спостерігаються лише від 10 до 13 років, потім вона
протягом двох років зростає повільно, а у віці від 15 до 17 років
загальна витривалість зростає в середньому темпі.

Найвищі світові досягнення у видах спорту на витривалість демонструються
людьми у віці від 20-22 до 30-32 років. Це свідчить про те, що найбільші
абсолютні величини показників різних видів витривалості спостерігаються
в осіб, які досягнули біологічної зрілості.

Обов’язковою умовою розвитку витривалості є періодичний контроль її
рівня.

Контроль рівня розвитку витривалості, як і інших рухових якостей, слід
здійснювати після доброї спеціальної розминки. Об’єктивність контролю
залежить від психологічних установок та мотивації учнів, ідентичності
умов у всіх повторних тестуваннях та постійності тестів.

Рис.1. Вікова динаміка темпів приросту витривалості у хлопців

Загальну витривалість можна контролювати й оцінювати за допомогою таких
тестів:

• тривалість бігу з швидкістю 50-60 % від максимальної;

• пробігання певної дистанції (1000, 2000 і т. д.) за найменший час;

• пробігання якомога більшої відстані за визначений час (наприклад, тест
К.Купера).

Швидкісну витривалість контролюють шляхом визначення максимальної
швидкості подолання змагальної дистанції (наприклад, 100 м у бігу),
потім з максимальною швидкістю пробігають (пропливають та ін.)
дистанцію, на подолання якої потрібно затратити час від 15 до 90 с, і
визначають середню швидкість її подолання. Чим меншою є різниця між
максимальною швидкістю на змагальній дистанції та середньою швидкістю на
контрольній, тим вищим є рівень розвитку швидкісної витривалості.

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають двома шляхами:

• за допомогою тесту на максимально можливу кількість подолання значного
(50-70 % від максимального) зовнішнього опору в одному підході;

• тестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні
незначного (20-30%) зовнішнього опору за дозований час (20-60с).

У циклічних вправах силову витривалість визначають за динамікою довжини
кроків у бігу на відповідній дистанції.

6. Дозування навантаження

Вплив фізичних вправ на педагогічні результати опосередкований
фізіологічними і біологічними механізмами. Інакше, навантаження е
причиною тих адаптаційних змін в організмі, від характеру і величини
яких залежить результат.

За Л. Ухтомським, малі навантаження збуджують організм, середні
—закріплюють досягнутий рівень його функціонування, великі — підвищують
функціональні можливості організму, надмірні — пригнічують їх.

Отже, за величиною фізичні навантаження можна поділити на активізуючі,
закріплюючі, розвиваючі й такі, що пригнічують розвиток.

Найціннішими для фізичного виховання учнів с великі (тобто розвиваючі) і
середні (закріплюючі) навантаження, використання яких дозволяє вчителеві
забезпечиш оздоровчу спрямованість занять і управляти розвитком
організму школярів з урахуванням вимог їх всебічного фізичного
вдосконалення.

З іншого боку, якщо учням дається однакове для всіх фізичне
навантаження, то для одних воно виявляється оптимальним, для других —
недостатнім, а для третіх — занадто великим. Як наслідок, перші працюють
з тренувальним ефектом, у других — підтримуючий режим тренування, а
треті реагують на навантаження зниженням результатів і стійким
небажанням виконувати вправи (Інколи на все життя). Розуміння цього
змусило нас переглянути колишні уявлення і підходи до питань
навантаження на уроках. Значне навантаження розглядають не тільки як
умову досягнення високого рівня рухової підготовленості, а в першу
чергу, як результат ставлення учнів до фізичної культури й умову
формування потреби до систематичних занять. Належні навантаження
викликають позитивні емоційні переживання учнів, інтерес до занять і
задоволення ними, допомагають учителю спрямовувати їх на подальше
фізичне самовдосконалення.

Звідси можна дійти висновку: прагнучи до забезпечення високого
освітнього, оздоровчого і виховного ефекту, вчитель повинен уважно
стежити за індивідуальними реакціями кожного учня на фізичне
навантаження, залежно від них добирати вправи, визначати інтенсивність і
тривалість їх виконання,

кількість повторень, інтервали відпочинку і його характер. Отже, для
уроку фізичної культури характерною є сувора індивідуальна регламентація
діяльності учнів і дозування навантаження. Чітка регламентація та
дозування потрібні і для досягнення освітніх результатів уроку
(засвоєння кожної вправи вимагає певної кількості повторень).

Фізичне навантаження — це певна міра впливу фізичних вправ на організм
учнів. Як відомо, фізичні навантаження характеризуються певним обсягом
та інтенсивністю. Обсяг навантаження визначається кількістю виконаних
вправ, вагою вантажів, довжиною подоланої дистанції тощо. Інтенсивність
навантаження характеризується часом виконання конкретної роботи. Названі
характеристики — це зовнішні прояви навантаження. Вони визначаються під
час підготовки вчителя до уроку у вигляді конкретних кількісних величин
і можуть уточнюватися (збільшуватись, або зменшуватись) у процесі його
проведення. Виконання роботи без відповідної інтенсивності та
інтенсивність без достатнього обсягу навантаження не ведуть до адаптації
та фізичного розвитку.

Отже, дозувати навантаження — це змінювати його обсяг та інтенсивність.
Внутрішнім проявом навантаження є реакція організму як відповідь на
виконану роботу. Таких реакцій багато. Інтегральним показником стану
організму, як відомо з фізіології, є частота серцевих скорочень (ЧСС).
Дослідження виявили, що за максимального фізичного напруження в
10-річних дітей пульс досягає 220-230 уд/хв, у 20-річних — біля 200
уд/хв, а у 60-річних — приблизно 160 уд/хв.

Верхня межа ЧСС після інтенсивного навантаження для учнів основної
медичної групи повинна складати 170-180 уд/хв (для добре підготовлених
учнів — до 200 уд/хв). Роботою середньої інтенсивності слід вважати
таку, за якої величина ЧСС учнів становить 140-160, а низької— 110-130
уд/хв.

У кожному занятті рекомендовано передбачити 2-3 коротких “піки
навантаження” тривалістю до 2 хв. У процесі заняття, передусім
тренувального, для формування витривалості, швидкості, сили урок
вважається корисним для учнів, якщо вони виконували навантаження з
пульсом 150-170 уд/хв протягом тривалого часу (10-15 хв і більше).
Учитель повинен контролювати ЧСС. Будьте уважними й до перших зовнішніх
ознак втоми.

За звичайної втоми спостерігається незначне почервоніння шкіри обличчя,
потовиділення, часте, але рівне дихання, чітке виконання команд і
розпоряджень, відсутні скарги на нездужання.

Середня втома характеризується значним почервонінням обличчя, великою
пітливістю (особливо лиця), значно прискореним диханням (із періодичними
глибокими вдихами і видихами), порушенням координації рухів, болем у
м’язах, серцебиттям, скаргами на втому.

За перевтоми спостерігається різке почервоніння, блідість або
“синюшність” шкіри обличчя, значна пітливість і виділення солі на шкірі,
різке,

поверхове, аритмічне дихання, порушення координації рухів, тремтіння
кінцівок, скарги на шум у вухах, біль голови, нудота.

Інформативність зовнішніх ознак втоми можна вважати достатньою для
регулювання навантаження на уроках. Вони виявляються через певний час
після початку виконання вправ і нагромаджуються протягом уроку. Особливо
уважно (з відомих причин) контролюйте хід занять і стан дітей, що мають
відхилення від нормального стану здоров’я. За перших ознак перевтоми
треба негайно знизити навантаження, дати учням змогу відпочити. Якщо
відсутні будь-які ознаки втоми, доцільно збільшити навантаження. У
практиці користуються відповідними прийомами його регулювання. Найбільш
ефективними і доступними на уроці фізичної культури можна вважати такі
прийоми:

• кількість повторень вправи. Збільшення кількості повторень сприяє
підвищенню навантаження, але цим прийомом можна користуватися, поки
рівень підготовленості школяра невисокий. Зі збільшенням тренованості
цей прийом стає неефективним, бо потребує значних витрат часу, а вчитель
дорожить кожною хвилиною;

• амплітуда виконання вправ. Рухи завжди складніше виконувати з повною
амплітудою, тому педагоги часто вдаються до її зменшення. Наприклад,
учні одержують завдання: у висі піднімати ноги вперед (для формування
м’язів черевного пресу). Не всі діти відразу зможуть піднести ноги, і
вчитель рекомендує їм зігнути ноги в колінах (зменшити амплітуду) до
такого кута, коли виконання названої вправи стане можливим. Амплітуду,
звичайно, можна і збільшувати;

• зміна ваги вантажу, який підіймає учень. Крім ваги різноманітних
приладів (штанги, кулі, гантелі), вдаються до інших способів обтяження
(за допомогою різноманітних мішечків, підв’язок) або зменшення “власної
ваги”. Останнього можна досягнути, зокрема, при підтягуванні через
систему блоків;

• умови виконання вправ. Наприклад, біг по твердій доріжці чи піску,
вгору чи вниз дасть різне за величиною навантаження;

• опір партнера і самоопір. Перше досягається під час виконання вправ у
парах, друге — під час самостійного виконання вправ з одночасним
напруженням м’язів синергістів і антагоністів. Прикладом вправ зі
збільшенням самоопору можуть бути стрибки вглибину;

• швидкість виконання вправ. Оптимальна швидкість дає змогу виконувати
вправи протягом тривалого часу. Підвищення швидкості збільшує
навантаження і призводить до зменшення кількості виконуваних вправ, але
сприяє вихованню прудкості, швидкісної витривалості, швидкісно-силових
проявів. Надмірне вповільнення деяких вправ веде до збільшення
навантаження, сприяє розвитку сили, м’язового відчуття і, як наслідок,
удосконалюється здатність учнів управляти руховою діяльністю. Задля
цього, зокрема, виконують повільні присідання;

• час виконання вправ. Учитель дає завдання: бігти протягом 5 хв.
Швидкість бігу і довжина дистанції регулюються учнями. Формується
витривалість, і через кілька занять школяр пробіжить за 5 хв більшу
відстань;

• тривалість перерв і зміна їхнього характеру перед виконанням
наступного завдання;

• ускладнення вправ шляхом їхнього поєднання з іншими вправами (у різних
варіантах);

• часткова зміна способу виконання вправ. Наприклад, силові вправи можна
полегшити незначним махом;

• темп виконання вправ. Збільшення темпу до певної межі позитивно
впливає на організм людини. Водночас надмірний темп порушує структуру
вправи і негативно позначається на навчанні;

• вихідне положення. Якщо учні виконують згинання і розгинання рук в
упорі лежачи, але кожен раз змінюють положення ніг, піднімаючи їх на
гімнастичну лаву, стіл та ін., то й навантаження в цих спробах буде
різним.

Пам’ятайте: регулюючи навантаження, можна одночасно користуватися
двома-трьома прийомами. Наприклад, змінювати вихідне положення можна з
одночасною зміною темпу і обтяження.

7. Деякі особливості змісту і методики проведення уроків

з розвитку витривалості із дітьми молодшого дитячого віку

та стану здоров’я

У сучасній школі можна виділити три рівні (етапи) фізичного виховання:
початкове навчання або базовий етап (І-IV класи), освітній етап V-ІХ
класи), результативний етап спеціальної спрямованості (Х-ХІ класи).

На всіх рівнях фізичне виховання здійснюється комплексно. Учні отримують
необхідні знання, розвивають фізичні здібності, засвоюють техніку
рухових дій, набувають умінь самостійно займатися фізичними вправами.
Але на кожному рівні на перший план висуваються ті або інші завдання, що
відповідають біологічним та психологічним можливостям дітей певного
віку. Так сьогодні працює багато вчителів, досягаючи належних
результатів.

Але розглянемо особливості змісту і методики проведення уроків на
витривалість із дітьми молодшого шкільного віку.

Показовим у цьому плані є досвід роботи вчителя фізичної культури
Одеської СШ №31, заслуженого тренера України А. Цуніцького.

Аналізуючи тенденції розвитку методичної думки вчителів-практиків та
вчених-методистів, можна передбачити, що така вікова диференціація буде
поглиблюватись і далі. Тому морфологічні, функціональні та психологічні
особливості дітей різного віку (у процесі їх фізичного виховання) з
декларованого рівня будуть переводитись у площину практичної реалізації.

На початковому етапі (І-ІV класи) серед освітніх завдань великого
значення набуває збагачення рухового досвіду дітей та вдосконалення
їхніх психомоторних здібностей*, що полегшує процес опанування складних
вправ у майбутньому. Система умовних зв’язків, сформована в цьому віці,
відрізняється міцністю, і це є підставою для формування у дітей потягу
до самостійних занять. Треба також привчати дітей дотримуватися правил
особистої гігієни.

Серед оздоровчих завдань на перший план висуваються: формування постави,
сприяння розвитку організму, виховання спритності та швидкості.

Початкова школа — відповідальний етап у формуванні людської особистості.
Діти молодшого шкільного віку переважно відверті, відкриті, великий
вплив на них справляє авторитет вчителя. Фізичні вправи можуть бути
ефективним засобом формування навичок правильної поведінки, взаємин,
патріотичних почуттів, якщо у процесі їх виконання залучати до активної
діяльності дітей як помічників, готувати їх як суб’єктів процесу
фізичного виховання, виховувати в них почуття відповідальності за
власний фізичний стан.

У роботі з учнями молодших класів застосовують різноманітні засоби, але
головними з них є вправи основної гімнастики, акробатичні вправи, ходьба
і бігу різних варіантах з подоланням перешкод, човниковий біг, вправи з
м’ячами, танцювальні рухи, рухливі ігри, плавання, пересування на лижах.
Заохочуйте учнів до застосування в позаурочний час нетрадиційних для
уроків засобів, а саме: “класики” і скакалки, ігри з м’ячами, катання на
велосипедах і самокатах тощо.

Торкаючись особливостей методики, варто звернути увагу на необхідність:

• урізноманітнювати виконання вправ під час їхнього багаторазового
повторення;

• надавати перевагу цілісному методу розучування;

• використовувати підвідні вправи, допомогу та проводку;

• не допускати великих перерв під час навчання;

• багаторазово використовувати різноманітні способи показу;

• практикувати короткі паузи між показом і безпосереднім виконанням
вправи дітьми;

• пропонувати показ вправи учнем та інші способи демонстрації;

• не забувати про предметні орієнтири, а також про образне мовлення;

• подавати різноманітні сигнали під час засвоєння темпу і ритму вправ;

• рекомендувати прийоми поєднання вправ з речитативами, передусім під
час колективних дій;

• широко використовувати оцінку діяльності учнів і тестування;

• короткі навантаження чергувати з достатніми для відпочинку паузами;

• змінювати характер праці (біг, стрибки, ігрова діяльність,
гімнастика);

• на початкових фазах навчання фізичних вправ слід більше часу відводити
на повільне їх виконання та виконання в полегшених умовах;

• використовувати велику кількість різноманітних рухових дій та їх часте
чергування;

• практикувати короткі інтервали між попередньою і виконавчою командами
під час навчання стройових дій;

• надавати перевагу фронтальному методу організації занять. На цьому
етапі слід уникати:

• великих навантажень на хребет, сильних поштовхів і струсів тіла,
перенапруження суглобо-зв’язкового апарату та м’язів;

• вправ із надмірним обтяженням;

• завищених, надто ущільнених навантажень на серцево-судинну систему.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Фізична витривалість як рухова якість людини — це її здатність Долати
втому у процесі рухової діяльності. Фізична витривалість має велике
значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час
підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати
значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Загальна витривалість як рухова якість людини—це її здатність тривалий
час виконувати м’язову роботу помірної інтенсивності за участю
переважної більшості скелетних м’язів.

Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних
систем організму, і це створює умови для її широкого переносу з одного
виду рухової діяльності на інший.

При цьому встановлено, що перенос загальної витривалості з циклічних
вправ на ациклічні більш виражений, ніж навпаки.

Загальна витривалість є також необхідною передумовою високого рівня
розвитку інших спеціальних видів витривалості. Проте переоцінювати вплив
загальної витривалості на спеціальну не варто.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж
систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість
поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні
процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість.

Важливим для вчителя є знання факторів, що зумовлюють витривалість,
оскільки їх враховування, розвиток і вдосконалення лежать в основі
методики виховання витривалості.

Такими факторами є:

• структура м’язів. Люди, у яких переважають червоні м’язові волокна,
мають генетичні задатки до тривалої роботи. Проте змінити структуру
м’язів ми не в змозі, і тому цей фактор можна лише враховувати;

• внутрішньом’язова координація проявляється у почерговому залученні До
роботи рухових одиниць м’язів при тривалому виконанні вправ із
неграничною інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ
на тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку
до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м’язів, що
несуть основне навантаження у відповідній вправі. Це, в свою чергу,
прискорює розвиток втоми;

– міжм’язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих
м’язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це
сприяє економії енергії, а, отже, забезпечує можливість виконувати
більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша міжм’язова координація
зовні проявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості.

При недостатній тренованості на тлі втоми знижується активність основних
(необхідних) м’язових груп і підвищується активність м’язів, які не
повинні брати участі у виконанні даної рухової дії. Це призводить до
зниження ефективності рухів, збільшення енерговитрат, поглиблення втоми
і, як наслідок, падіння працездатності.

Фізичні вправи як основний засіб удосконалення витривалості повинні
відповідати таким вимогам:

• бути простими за технікою виконання і доступними для всіх учнів;

• при їх виконанні повинні активно функціонувати більшість скелетних
м’язів;

• їх виконання повинно викликати активність функціональних систем, що
лімітують прояв витривалості;

• їх виконання дозволяє дозувати та регулювати тренувальні навантаження;

• їх можна виконувати тривалий час (від кількох хвилин до кількох
годин).

Список використаної літератури

Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами
фізичної культури. — Київ, 1993.

Выготский Л.С. Собр.соч. в 6-ти т. Т.2. — М., 1982; Т.З. — М., 1983;
Т.6. — М., 1985.

Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К., 1995.

Гук Е.П. Профессионально-прикладная подготовка на уроках // Физическая
культура в школе, 1986. — № 10. — С. 21; № 11. С. 20; 1987 — №3. — С.
22; №4. — С.19.

Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. — М.:ФиС,
1981.

Должиков И.И. Учитель работает по своей системе // Физическая культура в
школе. — М, 1993. — № 5. — С.10.

Журнал “Физическая культура в школе”. — №4. — 1994. — С. 47

Завацький В.І., Маковецький В.І. До питання гуманізації навчання
спеціалістів фізичної культури в умовах вищого навчального закладу / /
Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в
Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 447 –
449.

Закон України “Про фізичну культуру і спорт”.

Козлова К.П., Скібенко Н.В., Лезнік Н.В. Формування професійних умінь у
майбутніх вчителів фізичної культури // Конференція: підготовка
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. – Луцьк, 1994. – С. 99-100.

Козлова К.А., З.С.Скібенко, Н.В.Лезнік. Фізичне вдосконалення. – К.,
1994. – С.105.

Куц О.С., В.А.Леонова,М.А.Галайдюк. Фізичне виховання в школі. – К.,
1996. – С.36-37.

Сінгаєвський С.М., Сінгаєвська О.С. Оптимізація системи підготовки
вчителя фізичної культури у педагогічному вузі // Конференція підготовки
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 241-243.

Сінгаєвський С.М., О.С.Сінгаєвська. Уроки фізкультури: методика. – К.,
1994. – С.109.

Сатиров Г.Н. О связи, коротую не расторгнуть //Физическая культура в
школе. — М., 1994. — № 5. — С.16.

Теория й методики физического воспитания / Под. ред. Ашмарина Б.А. — М.,
1990.

Журнал “Физическая культура в школе”. — №4. — 1994. — С. 47

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020