.

Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3497
Скачать документ

Реферат на тему

Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках
XX ст.

Перша світова та інші війни спричинили повний застій у розвитку
краєзнавства. Жовтнева революція 1917 р. дала поштовх спробі українських
більшовиків поєднати український націоналізм (“українізацію”) з
комуністичною ідеологією. Основою краєзнавчих досліджень у цей час стає
марксистсько-ленінська ідеологія. Коли НЕП заспокоїв селянство, партія
більшовиків розпочала кампанію “націоналізації”, спрямовану на
розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої
прихильності. Український різновид цієї політики називався
українізацією.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української
мови, у тому числі в партії та уряді Української РСР. Зросла кількість
українців в урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини
життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник – голова
комісаріату освіти з 1927 р. по 1933 р. Працюючи з одержимою завзятістю,
він домігся того, що в 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО %
вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою, 97 %
українських дітей навчалися рідною мовою. До революції, коли українських
шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі
умови, які через 10 років створив М. Скрипник.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса. До 1927 р.
українською мовою друкувалось більше як 50 % книжок, а в 1933 р. з 426
газет 373 виходило рідною мовою, як зазначає О. Субтельний у своїй
“Історії України”.

1920-ті pp. стали часом небаченого розвитку, відкриттів в українській
культурі. Більшість істориків навіть називає їх періодом культурної
революції або так званим розстріляним відродженням.

Бурхливо в 1920-ті pp. розвивався краєзнавчий рух. Успішно
впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства.
Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті pp. вели
Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора
Літописця та Українське Наукове товариство.

На кінець 1920-х pp. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців,
працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства. У листопаді 1922 р.
при АН України (академік В. І. Вернадський – перший президент АН
України) була створена Київська Комісія краєзнавства. Вона згодом
утворила ще дві комісії – Одеську комісію краєзнавства для Степової
України і Харківську комісію для Слобожанщини. Комісія краєзнавства при
АН України видала два номери “Бюлетня комісії краєзнавства”, проте так і
не змогла стати організаційним і координаційним центром краєзнавства в
республіці.

У 1922 р. при Всеукраїнській АН засновано Комісію краєзнавства. У
комісії працювали академік А. М. Лобода (голова комісії), В. І.
Лучицький, М. В. Птуха, М. П. Василенко, П. А. Тутковський, 1.1.
Шмальгаузен. Діяли секції антропології, ботаніки, географії, геології,
демографії та економічної географії, етнографії, зоології, історії.
Секції організовували курси з підготовки працівників музеїв, видали
кілька програм до збирання етнографічних матеріалів. У 1924 р. було
створено Студентську секцію краєзнавства, члени якої читали на курсах
лекції, проводили екскурсії. У 1923-1924 pp. видавався “Бюлетень Комісії
Краєзнавства Всеукраїнської АН”, складено карту краєзнавчих організацій
України і покажчик до неї. Комісія сформувала власну бібліотеку.

Систематичну роботу в галузі краєзнавства в Україні розпочато після
Першої Всеукраїнської краєзнавчої наради (Харків, 1925 p.), де було
визначено напрям роботи та обрано перший Український комітет
краєзнавства (УКК). Він керував роботою 32 регіональних краєзнавчих
товариств. УКК мав свій друкований орган – журнал “Краєзнавство”. За
період 1927- 1930 pp. вийшло 28 номерів.

Питаннями вивчення культури і побуту населення України займалися різні
комісії, кабінети, Музей антропології та етнології Ф. К. Вовка у Києві,
етнографічні секції УКК. Слід відзначити також діяльність Етнографічного
товариства (Київ, 1925 p.), яке після об’єднання у 1927-1928 pp.
місцевих етнографічних гуртків перетворилося на Всеукраїнське
етнографічне товариство. Воно видавало “Бюлетень” (1927 -1929 pp.),
“Записки Етнографічного товариства”, журнал “Побут”. У наукову розробку
проблем історичного краєзнавства включалися численні академічні
установи, зокрема комісії історичного профілю: Комісія історії Києва і
Правобережжя, Комісія історії Лівобережної України та Слобожанщини,
Комісія історії Полісся та інші.

Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри
історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут
краєзнавства – єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю
(діяв у 1924-1925 pp.).

У важких умовах денаціоналізації розвивалося у міжвоєнний період
галицьке краєзнавство. Вивченням рідного краю займалися як окремі
українські установи і товариства (НТШ, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Союз
українок” та ін.), так і національно свідомі представники інтелігенції і
селянства.

Упродовж 1924-1925 pp. функціонував Чернівецький інститут краєзнавства,
що об’єднав зусилля багатьох українських дослідників Буковинського краю.

Восени 1921 р. при Товаристві “Просвіта” виник “Кружок любителів Львова”
(голова І. Крип’якевич), члени якого ставили за мету плекати любов до
міста через поширення знання його історії, старовини й культури живим
словом, письмом, у пресі й окремими виданнями. У 1925 р. під редакцією
І. Кри-п’якевича вийшли три номери часопису “Туристика і краєзнавство”
(як додаток до журналу “Новий час”).

Старанням багатьох галицьких краєзнавців (С. Старосоль-ський, К.
Паньківський) у жовтні 1924 р. у Львові було засновано Українське
крайове краєзнавчо-туристичне товариство “Плай”, яке працювало до 1939
р. і мало філії у Перемишлі, Самборі, Стрию і Тернополі. Це товариство
розгорнуло широку екскурсійну, видавничу і пропагандистську діяльність.
Був організований спеціальний курс львовознавства, який включав Цикл
лекцій з археології, геології, історії, мистецтвознавства Львова.

Характерною особливістю розвитку українського краєзнавства в Галичині у
міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі у краї: на
початку 1939 р. в Галичині діяло 47 публічних музеїв, художніх та
етнографічних колекцій. Особливо плідно працював музей “Бойківщина” у
Самборі, заснований у 1927 р.

У 1930-х pp. значну науково-освітню та краєзнавчо-етнографічну
діяльність проводили товариства і музеї “Яворівщина”, “Лемківщина”,
“Верховина” (Стрий), “Стривігор” (Перемишль), “Гуцульщина” (Коломия),
Подільське туристично-краєзнавче товариство у Тернополі.

Подальшому пожвавленню краєзнавчого руху сприяли видання краєзнавчої
літератури: описи мандрівок, історико-гео-графічні нариси, туристичні
путівники, праці з теорії краєзнавства і туристики. Протягом 1931 -1939
pp. Товариство “Бойківщина” видавало збірник “Літопис Бойківщини” (світ
побачило 10 випусків). Робилася спроба серйозного видання
історико-краєзнавчої бібліотеки “Наш рідний край” (вийшло 5 випусків),
з’явилися перші путівники краєм, у тому числі “Історичні проходи по
Львові” І. Крип’якевича.

Важливе місце у вивченні рідного краю відводилося збиранню і науковому
опрацюванню географічних назв як історичного джерела. У лютому 1920 р.
один з талановитих учнів М. Гру-шевського М. Кордуба запропонував план
видання історико-гео-графічного словника Галичини. Учений розробив
питальник для збирачів географічних назв, залучив до цієї роботи вчених,
священиків, студентів Українського таємного університету. Зібрані
ентузіастами і самим автором проекту матеріали стали основою першої в
українській науці праці з топоніміки “Що кажуть назви осель?”, в якій
учений пропонує свою класифікацію назв щодо їх походження.

Набагато трагічніша доля спіткала в 1930-ті pp. учасників краєзнавчого
руху в Українській РСР. У 1927 р. Й. Сталін вийшов переможцем у затятій
боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті
Леніна. З приходом до влади Й. Сталіна почався процес повернення до
традиційних аспектів російської імперської політики, зокрема суворого
централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний
поворот означав кінець “українізації”. Розпочалася драматична за своїми
наслідками “колективізація” українського села й “індустріалізація”
міста. Усі ці “заходи” Й. Сталін та його поплічники здійснювали
насильницькими методами.

На 01.01.1929 р. в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у
32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення
краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями
(які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і
цілих наукових шкіл – М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Бага-лія, М.
Слабчека – українського краєзнавства.

Подальшому розвитку українського краєзнавства не сприяла тяжка праця
народу на новобудовах важкої індустрії та голодомор 1932-1933 pp. Більш
того, розпалювалася класова ворожнеча, непримиренність до релігії. У
таких умовах успішно розпочата “українізація” всіх сфер життя
українського народу трагічно обірвалася. З початком сталінських репресій
панівна більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена
у буржуазному націоналізмі й страчена та засуджена. Так, 03.11.1937 р.
за вироком “трійки ГПУ” був розстріляний фундатор української географії
і комплексного географічного краєзнавства Степан Рудницький. Подібних
прикладів репресій кращих українських краєзнавців можна навести сотні
тисяч. Практично за період 1930-1940 pp. був знищений цвіт української
інтелігенції і краєзнавства. В українському краєзнавстві наступив період
занепаду.

У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був
фактично припинений (в УРСР він був ліквідований ще в 1930-ті pp.). Лише
в Галичині краєзнавча діяльність провадилась, але в значно менших
масштабах. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі: “Історія Холмщини
і Підляшшя”, “Минуле і сучасне” М. Кордуби, “Сучасний Львів” О.
Степанів. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі
“Дорога”, на шпальтах газет “Наші дні”, “Рідна Земля”.

По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до
складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором
відродження краєзнавчого руху.

5 p.), Луганську (1959 p.).

З 1959 р. Географічне товариство отримало назву “Українське географічне
товариство” (УГТ). Формування його відділень в Усіх областях України
завершилося у 1980-ті pp. Кількість членів УГТ в Україні невпинно
зростала і в наш час досягла близько 10 тис. осіб. Діяльність УГТ
спрямована на всебічне сприяння розвитку географічної науки і
краєзнавства, координацію географічних і краєзнавчих досліджень,
поліпшення географічної освіти в середній і вищій школах, підготовку
географічних кадрів, пропаганду географічних знань, поліпшення
географічної культури. Важливе місце в діяльності УГТ посідають проблеми
розвитку географічної науки, географічної та екологічної освіти, видання
наукових праць, підручників, навчальних посібників, географічних карт,
атласів, популярних книжок. Вони є предметом обговорення на міжнародних
конгресах, з’їздах, конференціях, засіданнях ученої ради УГТ і її
президії.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження.
Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та
члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та
практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в
Україні.

Основними науковими етнологічними осередками у республіці стали Відділ
етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві
та Відділ етнографії Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у
Львові (зараз це Львівський філіал Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України).

У повоєнні роки проводилися численні етнографічні експедиції, під час
яких збирався значний фактичний матеріал, удосконалювалася методика
етнографічних досліджень.

Значне місце у дослідженнях українських краєзнавців-етно-графів у цей
період посідають питання теорії та історії етнографічної науки. Однією з
найважливіших проблем, яка завжди була у центрі уваги науковців, є
походження народів (етноґенез).

За останні десятиліття українськими етнографами-краєзнав-цями
підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: “Украинцы” (1964
p.), “Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження” (1983 р.),
“Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження” (1967 р.), “Карпатский
сборник” (1976 p.), “Этнография восточных славян” (1987 р.) тощо.

3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого
руху, музейного будівництва. Створено ряд історико-етнографічних музеїв
просто неба, так званих скансенів, які вважаються найбільш раціональною
і дієвою формою комплексного показу явищ народної архітектури, побуту,
знарядь праці в їх природному оточенні. Такі музеї почали діяти в
Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Національний музей-заповідник народної архітектури та побуту у
Пирогово. Такі народні скансени України – це основний об’єкт
туристичного краєзнавства

У 1966 р. у Львові в Шевченківському гаї був створений Музей етнографії
та народного промислу. Нині в цьому Музеї на площі 50 га експонується
124 архітектурні об’єкти в 10 експозиційних відділах. На території Музею
організовуються виступи самодіяльних фольклорно-етнографічних ансамблів,
проводяться традиційні етнографічні свята.

У другій половині XX ст. відбувається процес диференціації наукового
краєзнавства, особливої ваги стало набирати історичне краєзнавство.
Зростає інтерес до історії міст і сіл, до охорони пам’яток історії та
культури, створюється мережа громадських історико-краєзнавчих музеїв.
Численна когорта талановитих українських науковців, працівників культури
й освіти, крає-знавців-аматорів була залучена до написання
фундаментальної “Історії міст і сіл Української РСР” у 26 томах. Так,
скажімо, у написанні й підготовці до видання тому “Львівська область”
взяло участь близько 800 осіб. Вихід цієї праці став історичним проривом
України у світовий інформаційний простір – жодна з 13 інших
союзно-колоніальних республік радянської Росії не сміла на той час так
відкрито й гучно заявити про свою історично-територіальну окремішність
та внутрішньонаціональну єдність.

Широкий резонанс названої праці сприяв тому, що в 1979 р. рішенням
Президії АН УРСР було створено її новий підрозділ – відділ
історико-краєзнавчих досліджень, який очолив академік П. Т. Тронько.

Масового характеру у 1960-1980 pp. набрало шкільне краєзнавство,
туристично-краєзнавча робота школярів.

З метою виконання конкретних завдань дослідницького характеру з кінця
1950-х pp. стали систематично проводитися так звані
екскурсії-експедиції, активізувалася робота пошукових загонів, різних
клубів за інтересами, кімнат і музеїв, були запроваджені щорічні
олімпіади юних краєзнавців тощо. Зрозуміло, Що туристично-краєзнавча
діяльність школярів у ті роки була надмірно заполітизована.

Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об’єктивному розвитку
краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний
підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна
справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.

Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення
протягом 1980-х pp. чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у
Полтаві, Вінниці, Чернігові, Миколаєві, а також Першої Всесоюзної
краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в
Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні
плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було
об’єднати всі краєзнавчі сили України.

Інтитутом історії України АН у цей період виконано значну роботу з
узагальнення теорії, методології й фактологічного матеріалу національних
краєзнавчих досліджень, результатом якої став вихід у світ двох
фундаментальних краєзнавчих праць: “Памятники истории и культуры
Украинской УССР” (Київ, 1987) та “Історичне краєзнавство в Українській
РСР” (Київ, 1989).

Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в
країні активізувалася. Характерна риса пострадянського періоду розвитку
національного краєзнавства – повернення до його історичних витоків,
відродження “забутої” краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених
тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів
комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього
періоду стали книги серії “Реабілітовані історією”, праці “Репресоване
краєзнавство” (Київ, 1992), “Репресоване відродження” (Київ, 1993),
монографії Р. В. Маньківської “Музейництво в Україні” (Київ, 2000), Л.
В. Баженова “Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX – на
початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія” (Хмельницький,
1995), Я. Серкіза “Історичне краєзнавство” (Львів, 1995) тощо та низка
праць академіка П. Т. Тронька.

Література

1. II З’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавства (25.12.1996 p., м. Київ):
Матеріали та документи / Ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. –
К.: Рідний край, 1997.

2. Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у
Галичині (1894-1939 pp.): Автореф. дис. …канд. пед. наук. –
Івано-Франківськ, 1997. – 19 с.

3. Арсенич П. Фольклорно-етнографічна діяльність Заг-линських на
Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 3. – С 52-54.

4. Бальтазар Гакет і Україна / Авт.-упор. М. Вальо. – Л., 1997. – 152 с.

5. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та
розвиток (XIX – 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 – 19 с

6. Боплан Г. Л. Опис України. – К.: Наукова думка, 1990.

7. Вацебу О. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. –
Л., 1994. – 264 с

8. Випуск “Галицьке краєзнавство” // Галицька брама. – 1995. – № 5-6.

9. Вісьтак О. Країнознавчі студії у Галичині у міжвоєнні роки // Наукові
записки Терноп. держ. пед. ун-ту. – 2000. – №2. – С. 52-56.

10. Вісьтак О., Шаблій О. Краєзнавчі дослідження українських географів у
міжвоєнний період // Історія української географії: Спецвипуск:
Краєзнавство. – 2001. – Вип. 4. – С. 24-29.

11. Габрель М.М. Вузькоколійні залізниці Східної Галичини: вплив на
архітектурно-ландшафтну організацію території і перспективи сучасного
використання // Залізничний транспорт України. – 1999. – № 4. – С 24-27.

12. Гавдяк М. Завдання українського краєзнавства // Наша Батьківщина. –
1937. – Перший річник. – С 4-9.

13. Гаврилів Б. М. Розвиток українського історичного краєзнавства на
Прикарпатті (XIX – поч. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
Чернівці, 1996. – 19 с.

14. Гуменюк Г. Краєзнавство в українських гімназіях Галичини (початок XX
ст.) // Шлях освіти. – № 2. – 2003. – С 46-50.

15. Дашкевич Я. Садок Баронч як історик-краєзнавець // Галицька брама. –
1995. – № 5-6. – С. 6.

16. Дем’ян В. Г. Таланти Бойківщини. -Л.: Каменяр, 1991.

17. Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. проф. О. Шаблій. – Л.:
Видав, центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.

18. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. – Л.:
НТШ, 1993. – Т. 2. – С. 583-589: Т. 3. – С.1189.

19. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. по-сіб. – Л.:
Світ, 1997. – 204 с.

20. Жупансъкий Я., Крулъ В. Про об’єкт і предмет вивчення національного
краєзнавства // Краєзнавство. – 1994. – №1 – 2. -С. З-7.

21. Жупансъкий Я. I. Стародавня картографічна інформація про Україну //
Український географічний журнал. – 1993. – № 1. – С 46-50.

22. Зайцева 3.1. Мирон Кордуба й українські наукові товариства //
Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С 108-122.

23. Заклинсъкий М. Опис мандрівки по Карпатах // Пізнай свій рідний
край: Бібліотека для молоді “Ранок”. – 1937. – Число 7-8.

24. Заклинсъкий М. Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах.
– Л., 1937. – 64 с

25. Заклинсъкий Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і
угорська. – Л.: Просвіта, 1887. – 150 с.

26. Історія Осмолодської пущі / Під ред. П. Третяка, В. Пар-пана. – Л.:
НТШ, 1997. – 145 с

27. Каменогорський С. Завдання українського мандрівництва // Наша
Батьківщина. – 1938. – Ч. 6. – С 143 – 149.

28. КандяА. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства
/ Академік Степан Рудницький – основоположник географічної науки: 36.
наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаб-лій. – Л.: ЛДУ імені Івана Франка,
1994. – С 73-84.

29. Ковалюк Р. Українська мандрівка в Галичині в XIX ст. / З історії
вітчизняного туризму: 36. наук. ст. – К.: ФПУ, 1997. – С 32-38.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020