.

Потенціал природних краєзнавчо-туристичних ресурсів України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 6781
Скачать документ

Реферат на тему

Потенціал природних краєзнавчо-туристичних ресурсів України

Природні краєзнавчо-туристичні ресурси – це природні та
природно-антропогенні ландшафти, об’єкти та явища живої і неживої
природи, які мають комфортні властивості для туристичної діяльності, які
можна використати для її організації протягом певного часу.

Розвиток туризму і краєзнавства передбачає максимальне використання
природних та історико-культурних можливостей території, а також
інфраструктури виробничої і невиробничої сфер економіки,
адміністративно-територіального поділу з урахуванням вимог ефективного
природокористування та охорони навколишнього природного середовища.

Україна має надзвичайно багаті й різноманітні природні
туристично-краєзнавчі ресурси: кліматичні, водні, орографічні (гірські
хребти та передгір’я), приморсько-пляжні, біотичні (лісові), ландшафтні,
бальнеологічні, фітолікувальні (масиви лісових і паркових насаджень),
спелеологічні тощо.

Загальна площа природних рекреаційних ландшафтів України становить 9,4
млн га (15,6 % території держави).

Для України характерні переважно рівнинні території з невеликими
висотами. За даними І. М. Гуньовського, середня висота рівнинної
частини, яка займає 95 % площі України, становить 175 м над рівнем моря,
і тільки 5 % припадає на Українські Карпати й Кримські гори – унікальні
для рекреаційного освоєння природні комплекси. Гірсько-рекреаційні
ресурси Українських Карпат і Кримських гір використовуються для розвитку
відпочинкового, кінного, гірськолижного, пізнавального, екологічного
туризму тощо.

Водні ресурси – це гідрологічні й лімнологічні (річки, потічки,
водосховища і ставки, канали і моря), бальнеологічні (мінеральні й
термальні води) і бальнеогрязьові (запаси грязей) ресурси.

Україна відносно добре забезпечена водно-рекреаційними ресурсами. Країна
має добре розвинену річкову сітку, до складу якої входить близько 73
тис. річок, у тому числі 14 з них мають довжину понад 500 км. Загальний
об’єм стоку всіх річок становить 210 км3. Більшість річок України
належить до басейну Чорного й Азовського морів. Річки мають переважно
дощове і снігове живлення та, здебільшого, рівнинний характер.
Найбільшими річками України є: Дніпро, Дністер, Дунай, Південний Буг,
Сіверський Донець, Західний Буг, Прип’ять, Десна, Ворскла, Оріль,
Черемош, Прут, Стрий.

На річках Карпат і Кримських гір часто трапляються пороги і водоспади,
які є туристичними атракціями. Найвідоміші з карпатських водоспадів: Гук
(у підніжжі Говерли), Маняв-ський (на р. Манявці), Шипіт (на р. Шипіт),
Яремчанський (Яремча); найгарніші кримські: Учан-Су та Джур-Джур.

Значні запаси водних ресурсів України зосереджені в озерах, яких
нараховується понад 20 тис, у тому числі ЗО озер площею понад 10 км2.
Також в Україні створено понад 1057 водосховищ та понад 27 тис. ставків.
Територією України вони розподіляються нерівномірно.

Озера України можна згрупувати на Волинські, Придунайські, Чорноморські
(озера-лимани), Кримські та Деснянські.

Багатою на озера є Волинь. Різні за формою і глибиною волинські озера
провального і карстового походження трапляються групами і поодинці.
Найбільш відома група Шацьких озер (складається з 22 озер). Найбільше з
них – оз. Свитязь (площа дзеркала 24,5 км2, найбільша глибина 58 м) –
називають “Українським Байкалом”. Серед інших великих озер Шацької групи
популярністю серед туристів користуються такі: Пу-лемецьке (16,3 км2),
Турське (13,5 км2), Луки, Біле, Довге.

Придунайські озера заплавного походження, більшість з них мілководні і
з’єднані між собою протоками й каналами. Тут знаходиться найбільше
прісноводне озеро України – Ялпуг (149 км2), з’єднане з озером Кугурлуй.
Цікавими для краєзнавців озерами є Китай (60 км2) та Катлабуг (68 км2).

На узбережжі Чорного моря розміщені 22 озера-лимани: Сасик (210 км2),
Тилігуйський (160 км2), Хаджибейський (70 км2), Алібей (72 км2), Шагани
(70 км2), Куяльницький (61 км2), Будацький (30 км2) тощо.

У Криму найбільшими є такі озера: Сасик-Сиваш (76,3 км2), Донузлав (46,2
км2), Айгульське (37,5 км2), Актакське (26,8 км2), Узунларське (21,2
км2), Кирлеуцьке (20,8 км2), Тобечицьке (18,7 км2) та інші; на узбережжі
Азовського моря – Молочний лиман (170 км2).

А найбільшими в Україні є Дніпровський (860 км2) і Дністровський (360
км2) лимани.

Карпатські озера за способом виникнення поділяються на льодовикові,
вулканічні та завальні. Серед туристів і краєзнавців найбільшою
популярністю користуються славнозвісні високогірні карпатські озера
льодовикового походження: Бребе-нескул (на висоті 1801 м), Брескул (1750
м), Несамовите (1750 м), Верхнє (1628 м), Драгобратське (1600 м), Нижнє
(1515 м), Марі-чейка (1510 м), Ворожеска (1460 м), Шибене (1024 м),
Озірце (1000 м), Синевир (989 м), Ворочівське (706 м), Синяк (600 м).

Найбільші штучні водойми України створено на Дніпрі. Це Київське (площа
водного дзеркала 922 км2), Канівське (582 км2), Кременчуцьке (2252 км2),
Дніпродзержинське (567 км2), Дніпровське (410 км2) і Каховське (2155
км2) водосховища. Функціонують також великі водосховища на інших річках
держави: Дністровське (142 км2) на Дністрі, Червонооскольське (123 км2)
і Печенізьке (86,2 км2) на Сіверському Дінці, Ладиженське (20,8 км2) на
Південному Бузі, Старобепіівське (8,3 км2) на Каль-міусі тощо.

Україна багата на запаси різноманітних мінеральних вод. За
експлуатаційними запасами мінеральних вод виділяють: АР Крим,
Закарпатську, Львівську, Хмельницьку, Вінницьку, Полтавську, Одеську та
інші області, в межах яких на базі затверджених запасів мінеральних вод
здавна існують такі загальновідомі курорти, як Трускавець, Моршин,
Східниця, Немирів, Шкло, Черче, Свалява, Шешори, Сатанів, Хмільник,
Миргород, Березівка, Куяльник, Євпаторія, Саки тощо.

Перспективними з точки зору розвитку краєзнавства та туризму є лісові та
озерні природні територіальні комплекси Полісся. Проте, значна частина
цієї території забруднена радіоактивними речовинами внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС. Екологічно чистою залишилася лише територія західної
частини Волинської області, де особливе місце серед рекреаційно
привабливих територій займає Шацький національний природний парк (НПП).

Шацький НПГІ було створено у 1983 р. з метою збереження, відтворення та
ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають
особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову та
естетичну цінність. Площа парку становить 48 997 га. Волинське поозер’я
характеризується великими за площею та глибиною озерами, великими
лісовими масивами, а також теплим і м’яким кліматом, значними рибними
ресурсами – все це створює сприятливі умови для масового відпочинку.

Нині переважаючим на території парку є загальнооздоровчий відпочинок у
зоні стаціонарної рекреації озер Свитязь і Пісочне. Саме тут
сконцентровано 56 баз відпочинку з незначною ємністю,
спортивно-оздоровчі та дитячі табори, санаторії, пансіонати, стаціонари
вищих навчальних закладів та два наметові містечка. Водночас у різних
закладах можуть відпочивати близько 7600 осіб.

Багаті рекреаційно-курортні ресурси в зоні Шацьких озер дуже
перспективні для організації масового регульованого відпочинку, туризму
та санаторного лікування. Проте, нині в районі озера Свитязь унаслідок
надмірного рекреаційного навантаження різко загострилася екологічна
ситуація.

Лісові ресурси держави, поряд з економічними функціями, відіграють
важливу рекреаційну та природоохоронну роль. Рекреаційна цінність лісів
визначається їх соціально-культурною, економічною і медико-біологічною
функціями (за М. С. Миро-ненком, І. Т. Твердохлєбовим).

Особливе значення має медико-біологічна функція, яка сприяє зниженню
захворюваності, збільшенню тривалості життя. Медико-біологічна функція
лісів полягає у виділенні кисню, поглинанні вуглекислого газу, пилу і
шуму, іонізації повітря фітонцидами.

Другою важливою рекреаційною функцією лісів є їхні естетичні
властивості. Вирішального значення естетичні властивості лісів набувають
у тих лісонасадженнях, куди приїжджають рекреанти заради прогулянок,
уїк-ендового відпочинку, збору ягід і грибів, лікарських рослин тощо.

Україна належить до європейських країн, слабо забезпечених лісовими
ресурсами. її лісистість становить усього 14,3 % . Для порівняння, цей
показник у Румунії складає 26 % , у Польщі – 28 % , у Німеччині – 30 % ,
у Білорусі – 35 % у Словаччині – 38 % .

Лісистість у різних частинах і реґіонах нашої держави нерівномірна. Вона
значно вища на заході й півночі, особливо в Карпатах, а також у
Кримських горах. У західній і північній частинах України вкрита лісом
площа становить 20-40 % , у Карпатах – понад 40 % , в Криму – 10 % .

За даними А. С. Генсірука, площа українських лісів державного значення
становить 6,9 млн га, а тих, що можуть використовуватись для
рекреаційної діяльності, – 4 млн га.

Гірсько-туристичні ресурси нашої держави зосереджені в Кримських горах й
Українських Карпатах.

Українські Карпати – один з найбільш мальовничих реґіонів України –
характеризується середньовисокими горами, чітко вираженою вертикальною
зональністю. Близько 40 % території Карпат вкрито лісом, а ще близько 35
% зайнято лучною рослинністю.

У межах України довжина Карпат від верхів’їв р. Сяну (на західному
кордоні держави) до витоків р. Сучави (на румунському прикордонні)
становить 280 км. Простягаються вони з північного заходу на південний
схід майже на 280 км при середній ширині близько 100 км. Окремі гірські
хребти розділені поздовж-ними улоговинами та розчленовані глибокими
поперечними долинами.

Загалом у межах України Карпати поділяються на: зовнішні (Скибові), куди
входять Бескиди, Ґорґани і Покутсько-Буковин-ські Карпати; центральні
або Верховинські; внутрішні або По-лонинсько-Чорногірські.

Середня висота Українських Карпат становить 1000 м. Найвищими вершинами
Українських Карпат є: Говерла – 2061 м, Бребенескул – 2035 м, Піп Іван –
2022 м, Петрос – 2020 м, Гутин-Томнатик – 2016 м, Ребра – 2001 м. Усі
вони розташовані в межах найвищого масиву Українських Карпат – у Чор
ногірському масиві, який простягається територією Івано-Франківської та
Закарпатської областей на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої
Тиси та Чорного Черемошу. За Є. Ромером, середня висота хребта становить
1758 м, а на відрізку між Говерлою та Попом Іваном – 1833 м. Крім
головного хребта, масив включає ряд бокових хребтів: Озірний,
Маришевська, Кукуль, Хеде, Козмещик, Кострич, Стайки.

За сприятливих погодних умов з вершин Чорногори добре простежуються як
найближчі гірські масиви – Свидовець, Ґорґани, Гриняви, Мармарош, так і
більш віддалені – Чивчини, Гори Родна та інші гірські пасма на території
Румунії.

Схили Чорногірського масиву глибоко розчленовані, у верхній частині
виражений альпійський лучний рельєф з формами давнього (плейстоценового)
зледеніння: кари, льодовикові цирки, трогові долини та морени. У
Чорногорі розміщений ряд післяльодовикових високогірних озер,
найбільшими з яких є Ма-річейка, Несамовите, Бребенескул. Останнє з них
знаходиться найвище в Україні – на висоті 1801 м.

Здавна Чорногора була чи не найбільш ізольованою частиною гуцульського
краю, і незначний вплив цивілізації сприяв збереженню тут самобутності
матеріальної і духовної культури місцевого населення.

Чорногора є традиційним місцем для проведення пішохідних, лижних,
велосипедних і комбінованих походів. Проведення таких походів не
суперечить концепції максимальної організованості рекреаційної
діяльності, оскільки Правилами проведення туристичних спортивних походів
передбачено, що при реєстрації та отриманні дозволу на похід у
маршрутно-кваліфікаційній комісії вимагається дозвіл від адміністрації
резервату, по території якого планується похід. Окрім цього,
обов’язковою є реєстрація в контрольно-рятувальній службі.

Зараз велика частина Чорногори (близько 40 %) знаходиться в межах
заповідних територій вищого (Чорногірський масив КБЗ і КНПП) і нижчого
(заказники, пам’ятки природи) природоохоронного статусу.

Гринявські та Путильські Карпати є орографічним продовженням Чорногори і
відповідають Чорногірській тектонічній зоні, хоча відзначаються значно
меншими абсолютними висотами, які не перевищують 1586 м над рівнем моря
(г. Баба Лю-дова). Межа між Чорногорою та Гринявами проходить долиною
Чорного Черемошу, а між Гринявами та Путильськими Карпатами – долиною
Білого Черемошу. Головний хребет Гринявських гір освоєний у
сільськогосподарському відношенні, верхи обезліснені й використовуються
під випас. Сільське розселення сконцентроване, в основному, вздовж
берегів Пробійної і Чорного Черемошу від с Зелена та вниз за течією.

Протяжність головного хребта Гриняв сягає понад 25 км, а всього масиву –
близько 50 км. Вище верхньої межі лісу знаходяться численні джерела
питної води, що створює хороші б Туристичне краєзнавство можливості для
організації наметових стоянок. Окрім цього, тут знаходиться багато
вівчарських колиб, які можуть бути безпечним захистком у зимовий період.

Путильські Карпати обмежені із заходу Білим Черемошем, зі сходу –
Сучавою, яка протікає на кордоні з Румунією. Найвищі точки масиву
знаходяться на хребті Яровиця (Яровиця – 1574 м, Томнатик – 1565 м). Цей
район у цілому заліснений, за винятком окремих гребеневих вершинних
ділянок, на яких знаходяться полонини, які використовуються під
пасовища.

Транспортна важкодоступність гірських масивів, віддаленість від великих
адміністративних центрів та близькість до кордону не сприяли
рекреаційному освоєнню території. Проте ця територія є дуже цікавою в
етнографічному відношенні, зі збереженими культурною спадщиною і
народними звичаями Гуцульщини.

Свидовецький масив є третім за абсолютними висотами в Українських
Карпатах, його найвищими точками є вершини Велика (1888 м) та Мала
Близниці (1883 м). Головний хребет складають три слабовиражені хребти –
Апшинець, Свидовець та Урду-Флавантуч – з вершинами гір Стіг, Котел,
Трояска, Ун-гаряска, Темпа тощо. Від них на південь відходять три
паралельних середньогірні пасма (плайки).

Головний хребет відзначається незначними перепадами між сідловинами та
вершинами, чим досягається велике абсолютне підняття цього масиву. Тут
знаходиться 20 післяльодовикових карів, у днищах яких трапляються
невеликі озера. Найбільші з них: Герашаска, Великий та Малий Апшинець,
Ворожеска.

Для гір Полонинського хребта характерні вирівняні вершини, покриті
гірськими луками – полонинами, що використовуються як літні пасовища. До
таких полонин належать Рівна або Руна, Червона, Боржава, Свидовець, Кук
та інші.

Масив Полонина Руна займає територію, що обмежена долинами річок
Латориця – на сході, Тур’я – на півдні, Уж і Жденіївка – на півночі.
Загалом він складається з багатьох хребтів, з’єднаних між собою
залісненими невисокими перевалами. Найвищими з них, власне, є хребет
Полонина Руна з однойменною слабовираженою вершиною – 1479 м, її
північно-західний і північні відроги з вершинами гір Лаутинська Голиця
(1374 м) і Гостра (1405 м). Інші хребти невисокі і, як правило,
заліснені.

Хребет Полонина Руна являє собою припідняту виположену ділянку,
незначною мірою порізану крутосхиловими зворами потоків. Вершинні
поверхні настільки згладжені, що важко визначити найвищу точку масиву.

Істотно відрізняється від Полонини Руни ландшафт Полонини Боржави. Це
протяжний (близько 50 км) хрестоподібний у плані масив, у центрі якого
знаходиться гора Великий Верх (1598 м). Вододільна поверхня масиву
характеризується незначними перевищеннями та значною шириною, за
винятком ділянки гір Великий Верх – Стій, де спостерігається досить
вузький високий гребінь. Найвища точка – г. Стій (1681 м), значними
висотами відзначаються також гори Магура-Жиде (1516 м), на
північно-західному краю полонини – Томнатик (1343 м), а на
південно-східному – Кук (1361 м).

Полонина Красна обмежована межиріччям річок Тересви та Тереблі. Основний
масив, що являє собою довгу, але вузьку звивисту смугу, дещо
відрізняється від інших хребтів різкими перепадами висот власне
вододільної поверхні. Найвищою точкою є г. Сиглянський (1568 м).

Верховинський вододільний хребет знаходиться у внутрішній смузі
Українських Карпат, головним чином на межі Закарпатської і Львівської
областей. Простягається від Уясз. до вєр~ хів’я Ріки. Висота до 1405 м
(Пікуй). Назва хребта вказує на те, що по його орографічній осі пролягає
Головний Карпатський вододіл. Через хребет прокладено основні карпатські
перевали (Ужоцький, Верецький, Руський путь тощо).

Високогірні масиви Братківська, Бурштул, Негровець характеризуються
орографічною єдністю (по якій проходить межа Закарпатської та
Івано-Франківської областей). Ця територія повністю заліснена, за
винятком найбільш піднятих гребеневих ділянок: хребет Негровець (з
вершинами Негровець – 1707 м, Ясновець – 1600 м), Стримба – 1719 м,
Бурштул – 1691 м, хребет Братківський (з вершинами Братківська – 1788 м,
Чорна Клева – 1719 м).

Із головним Карпатським вододілом пов’язані міжгірні верховини та
улоговини (Стрийсько-Сянська, Воловецька та інші верховини, Міжгірська,
Верхньобистрицька, Ясінська, Ворохтянська та Верховинська улоговини).

У межах Стрийсько-Сянської верховини виділяють два ландшафти –
Турківський і Славський, які різняться між собою.

MoeNfSoooooooonoaaaaaaaaaaaaaaaa

ooooooooooooooooo

давніми долинами, які займають майже третину всієї території. Давнє та
щільне заселення призвело до значного винищення лісів, які вкривають
зараз приблизно ЗО % усієї території. Славський ландшафт є дещо вищим,
середні висоти сягають приблизно 800 м, а багато вершин значно
перевищують 1000 м, наприклад, гори Тростян – 1232 м, Магій – 1281 м.

Ландшафт Воловецької верховини вирізняється м’якими формами рельєфу.
Хребти короткі, малозаліснені, долини річок й потічків густозаселені.

Вулканічні Карпати – це один з наймальовничіших південних хребтів у
системі внутрішніх Карпат (на сході Закарпатської області). Він
складається з вулканічних порід, головним чином андезитів, базальтів та
їхніх туфів. Довжина хребта в межах України становить близько 125 км,
ширина – 8-20 км. Пересічна висота становить 800-1000 м, максимальна –
1081 м (Бужора). Схили круті, важкодоступні.

Вулканічний хребет сформувався вздовж системи значних регіональних
розломів, що обмежують гірську споруду Карпат на південному заході.
Розломи (вздовж яких закладені долини приток Тиси – Ужа, Латориці,
Боржави і Ріки) розчленовують Вулканічні Карпати на окремі масиви:
Вигорлат (Попрічний Верх, 1024 м), Маковиця (Плішка, 992 м), Синяк
(Дунаука, 1018 м), Товстий (Товста, 798 м), Борилів Діл (1017 м),
Великий Діл (Бужора, 1085 м), Тупий (Тупа, 878 м), Гутин (Фарсин, 826
м). Останні два поблизу Хуста утворюють мальовничу тіснину Тиси – так
звані Хустські ворота завширшки 1,3 км.

Вулканічний хребет – це складна вулканічна споруда, особливістю якої є
асиметрія будови. Південні схили пологіші, ніж північні та
північно-східні, які на межі з низькогірно-стрімча-ковою зоною часто
утворюють скельні форми рельєфу. Тут добре збереглися первинні поверхні
вулканічної акумуляції. Серед них виділяються плоскі горизонтальні
поверхні лавових плато, значні й дрібні масиви згаслих вулканів. Із
таких вулканів у рельєфі добре збереглися вулканічні конуси гір
Антало-вецька Поляна, Маковиця, Борилів. Вони зберегли правильну конічну
форму, слабо розчленовані, мають однорідну будову. На вулкані
Анталовецька Поляна чітко видно кратер. По всій території хребта на
поверхні часто трапляються вулканічні бомби.

Біотичною особливістю Вулканічного хребта є наявність великих площ
теплолюбної деревної рослинності. На південних схилах поширені
грабово-дубові ліси, де основними породами є дуб скельний, дуб
черешчатий, граб звичайний з домішкою в’яза, липи та клена. Подекуди
трапляються чисті ліси із дуба скельного. З висоти 300 м на південних
схилах з’являється бук. Поступово буково-дубові ліси переходять у
дубово-букові, а вище 600 м і на північних схилах поширені чисті букові
ліси.

Бескиди (Східні) – це система гірських хребтів у зовнішній смузі Карпат,
що паралельно тягнуться від західного кордону держави територією
Львівської та Івано-Франківської областей. Бескиди простягаються на
понад 100 км смугою шириною 18-30 км. Висота вершин цього масиву нижча
від Чорногір-ського і в середньому сягає до 1200 м. На окремі хребти
масив розчленований поздовжними й поперечними долинами рік басейну
Дністра та міжгірними улоговинами.

Клімат тут м’який, помірно теплий і вологий. Зима з частими відлигами,
температура коливається у межах від 0 до +5 °С. Середня температура
січня – 4,5-6 °С, липня +15,6-18,0 °С.

Бескидський масив долиною Стрию поділяється на Верхньодніпровські та
Сколівські Бескиди.

Верхньодністровські Бескиди – це північний масив Східних Бескидів,
розташований у межах Львівської області. На півночі вони плавно
переходять у Передкарпаття, на півдні по Стрию – межують зі Сколівськими
Бескидами, на південному заході – зі Стрийсько-Сянською верховиною.
Пересічна висота масиву не перевищує 700-800 м, максимальна – 1021 м
(Магура Лімнянська). Рельєф відрізняється симетричною будовою невисоких
коротких хребтів з куполоподібними вершинами, розчленованих притоками
Дністра, Стривігору, Стрию тощо. Територія Верхньодністровських Бескидів
доволі щільно заселена й освоєна в сільськогосподарському відношенні,
значна частина лісів вирубана.

З рекреаційної точки зору Верхньодністровські Бескиди варті уваги
завдяки наявності екосистем мішаних буково-ялицевих та
буково-смереково-ялицевих лісів на схилах гірських хребтів, скельних
виходів поблизу села Головецько, а також джерел мінеральних вод поблизу
сіл Грозево, Смерічка, Розлуч.

Обезліснені схили можна використовувати для організації гірськолижного
відпочинку. Зокрема, курорт Розлуч є одним із центрів зимового
відпочинку.

Сколівські Бескиди – це південний масив Східних Бескидів, розташований у
межах Львівської та Івано-Франківської областей. На півночі вони плавно
переходять у Передкарпаття, на півночі по Стрию межують з
Верхньодністровськими Бескидами, на південному заході – з Ґорґанами.
Сколівські Бескиди – це група середньогірних хребтів. Основні з них:
Зелемінь, Парашка, Високий Верх. Пересічна висота масиву не перевищує
700-900 м, максимальна – 1362 м (Магура).

Бескиди найбільш доступні для освоєння, вони знаходяться близько від
основних залізничних і шосейних транспортних магістралей, що має добру
перспективу для розвитку гірських видів туризму у цій частині Карпат. У
межах цього масиву на площі 35 684 га у 1999 р. створено національний
природний парк “Сколівські Бескиди”.

Ґорґани – це найбільш припіднята система гірських хребтів у зовнішній
середньогірно-скибовій смузі Карпат, що тягнуться південніше Бескидів
територією Івано-Франківської та Закарпатської областей. Межі Ґорґан
окреслюють долинами річок Мизунки і Ріки (на північному заході) та Пруту
(на південному заході).

Ґорґани поділяють на: Крайові низькогірні, Зовнішні (Скибові) і
Привододільні (Внутрішні) Ґорґани. Основні хребти Ґорґан: Аршиця,
Борсукова, Ґорґан, Довбушанка, Ігровище, Синяк, Хом’як, Грофа, Стримба,
вони розчленовані поперечними долинами річок Бистриці, Пруту і Тереблі.
Загалом виділяється 10 гірських хребтів з висотою понад 1700 м. Для
цього району характерні суцільні смерекові праліси й окремі масиви сосни
кедрової європейської. Рідше трапляються ялиця й бук, іноді – модрина.

Для Ґорґан характерні круті асиметричні схили й гострі гребені гір, на
вершинах яких трапляються кам’яні осипища (місцева назва – “ґорґани”) та
субальпійські чорницеві пустища й зарості соснового криволісся. Ґорґани
неможливо сплутати з жодним іншим масивом Українських Карпат. Адже
характерною “візитівкою” Ґорґан є великі площі на вершинних поверхнях і
пригребеневих схилах, зайняті кам’яними “полями” і “ріками” (ґреґотами),
розцяцькованими накипними лишайниками.

Найвищі вершини масиву: Сивуля (1818 м), Ігровець (1803 м), Братківська
(1788 м), Довбушанка (1754 м), Грофа (1748 м), Попадя (1740 м), Чорна
Клева (1719 м), Яйко-Ілемське (1679 м) та ін.

На базі двох заказників – Джурджійського та Садки – у 1993 р. на схилах
хребта Довбушанка створений Ґорґанський природний заповідник площею 5365
га. Цінність цього заповідника полягає в тому, що тут зберігся й
охороняється типовий ґорґанський рослинний покрив. У заповіднику має
місце типове для Ґорґан чергування природних буково-ялицевих,
ялицево-смерекових, кедрово-смерекових лісів і заростей соснового
криволісся.

Південно-східну околицю Ґорґанського масиву займають За-прутські Ґорґани
з абсолютними висотами 1000-1400 м. Найбільшими вершинами тут є гори
Біла Кобила (1476 м), Ґреґіт (1472 м), Ґаборянська (1444 м), Лисина
Космацька (1461 м). Це один з основних районів розвитку полонинського
вівчарства на Івано-Франківщині.

Покутсько-Буковинські Карпати – це система гірських хребтів у зовнішній
смузі Карпат, що тягнуться майже на 75 км південніше Ґорґан територією
Івано-Франківської та Чернівецької областей. Межі Покутсько-Буковинських
Карпат окреслюють від верхів’їв Лючки (басейн Пруту) до кордону з
Румунією. Ширина масиву сягає до 25 км.

Масив складається з системи паралельних хребтів (найбільші –
Ребровач-Діл, Карматура, Кам’янистий, Брусний, Сокіль-ський, Шурдин
тощо), які розділені річковими долинами Пістиньки, Рибниці, Черемошу,
Сірету та ін.

До Покутсько-Буковинських Карпат відносять також групу хребтів під
загальною назвою Лосова, які простягаються між Білим Черемошем і
верхів’ям Сучави.

За рельєфом хребти Покутсько-Буковинських Карпат поділяються на
низькогір’я (до 800 м), зокрема у Покутті, і крутосхилі середньогір’я
(найвищий пік – гора Ротило, 1483 м). Схили хребтів до висоти 600-800 м
вкриті буковими та буково-ялицевими лісами, до висоти 1150м –
буково-ялиновими лісами, вище – ялиновими лісами та гірськими луками.

Територія малозаселена та важкодоступна, поселення знаходяться у долинах
Черемошу, Путили та Сірету. Тут знаходиться Вижницький національний
природний парк.

Марамороський масив – це найпівденніша частина Східних Карпат,
розташована здебільшого у Румунії. У межах України (у прикордонній смузі
Чернівецької, Івано-Франківської і Закарпатської областей) знаходяться
лише його північні відроги – Рахівські гори і Чивчинські гори.

Твердість та стійкість кристалічних порід Марамороського масиву зумовили
сильно специфічні, альпійського типу, риси рельєфу (характерними є
круті, дуже круті, часто скелясті схили, пірамідальні вершини,
ущелиноподібні долини з великими амплітудами висот). На північних схилах
головного, найбільш піднятого хребта, розвинуті давньольодовикові форми
рельєфу – кари із обривистими скелястими стінками, трогові долини.

Висота основних вершин перевищує 1700 м, це гори: Ненєска
(Міка-Маре,1820 м), Жербан (1795 м), Петрос (1784 м), Чивчин (1769 м) та
інші. Це другий за високогірністю масив Східних Карпат після Чорногори.

Нижня частина гір вкрита хвойними і мішаними лісами. Вище значну площу
займають полонини. Територія малозаселена та малоосвоєна. Пасовищне
господарство зосереджене, в основному, на полонині Лисича – між Петросом
і Попом Іваном та на відрогах хребта Ненєска.

У 1990 р. у межах Марамороського ландшафту було створено Марамороський
масив Карпатського біосферного заповідника площею 3155 га, а також
Кузійський масив площею 747 га.

Чивчинські гори є північною окраїною Марамороського кристалічного
масиву. В межах України знаходяться тільки північні схили цього хребта,
загальна протяжність якого близько 40 км. Абсолютні висоти тут дещо
менші, ніж на Марамороському масиві, і, за винятком кількох вершин
припіднятого південного масиву гір (Коман, Команова, Палениця, Гнєтеса)
та власне найвищої точки – гори Чивчин (1766 м), не досягають 1700 м.

Карпатські гори багаті на дикорослі плоди та ягоди, лікарські рослини.
Це екологічно чиста зона, багата прісними та цілющими мінеральними
водами (обліковано понад 800 джерел мінеральних вод). Гірські долини,
захищені хребтами, мають сприятливий мікроклімат для розвитку
кліматичних курортів (Яремча, Ворохта, Свалява, Поляна, Східниця,
Розлуч, Космач, Шешори, Вижниця та багато інших).

Природно-ресурсна база санаторно-курортної субгалузі Карпатського
реґіону дає змогу щорічно оздоровлювати до 10 млн осіб.

Серед найкращих та найдоступніших видів відпочинку в Українських
Карпатах особливо виділяється сільський зелений туризм (відпочинок у
приватній гірській оселі). Саме такому відпочинкові свого часу надавали
перевагу І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, А. Шептицький, В.
Стефаник, М. Коцюбинський. Різноманітність і краса ландшафтів,
самобутній фольклор, народне мистецтво, смачні домашні страви – все це
нині знову приваблює у гостинні сільські оселі Карпат сотні тисяч
туристів.

Кримські гори займають південну частину Кримського півострова. Вони
складаються з трьох майже паралельних хребтів, витягнутих з південного
заходу на північний схід: Головного або Південного, Внутрішнього або
Середнього, Зовнішнього або Північного. Характерною особливістю всієї
гірської дуги є круті південні і пологі північні схили. Південна гряда
(з висотами 1200-1500 м) є головним вододілом півострова. Тут
знаходяться найвищі вершини Гірського Криму: Роман-Копі (1545 м),
Демир-Капу (1540 м) та інші.

Характерною особливістю Головної гряди є наявність столо-подібної
поверхні – яйли (у перекладі з тюркської – “літні пасовища”). Поверхня
яйлинських масивів складена потужною товщею вапняків. Вона виявилась
досить сприятливою для розвитку карстових процесів й утворення карстових
форм рельєфу. Карстові форми рельєфу, особливо печери і шахти, є
об’єктом досліджень спелеології і спелеологів (науковців, краєзнавців і
спелеотуристів). У Криму детально досліджено понад 760 печер і шахт
загальною довжиною близько 32 км. Популярністю серед туристів
користуються такі цікаві печери, як Червона (Кизил-Коба, довжиною
близько 13 км), Холодна (210 м), Тисячеголова (Баньбаж-Коба, 110 м),
Аянська (550 м), Скельна (570 м) та інші. Найбільші печери Кримських гір
(Мармурова, Червона, Еміне-Баїр-Хосар) обладнані для масового
екскурсійного відвідування.

Кримські гори активно використовуються для всіх видів активного
гірського туризму. Невисока лісистість (10 %), наявність крутих оголених
схилів виступають привабливими запоруками для скелелазіння та любителів
гострих відчуттів.

Кримські гори за екзотичністю не поступаються Карпатам. Крим багатий на
унікальні пам’ятники, які мають велику краєзнавчо-пізнавальну і наукову
цінність. Недарма Крим називають музеєм природи.

Найбільшою різноманітністю і багатством характеризується Південний берег
Криму. Великий інтерес у межах Південного берега Криму для краєзнавців і
туристів представляють: вулканічний масив Карадаг, зарості реліктової
сосни Станкевича біля Судака і мису Айя, ущелина Ханхал з водоспадом
Джур-Джур, інтрузивні маси Плака й Аюдаг, Ялтинський водоспад, ущелина
Ун-Кош, Зелена бухта тощо.

М’який середземноморський клімат Південного берега Криму є визначальним
фактором рекреаційної популярності Криму. Нині у Криму функціонує понад
700 лікувально-оздоровчих закладів. Найпопулярнішими курортами Криму є:
Євпаторія, Саки, Севастополь, Форос, Алупка, Ялта, Алушта, Судак,
Коктебель і Феодосія. Серед основних туристичних центрів Криму виділяють
Севастополь, Керч, Феодосію, Судак, Ялту, Бахчисарай тощо.

Література

1. Барановський В. А. Екологічний атлас України. – К.: Гео-графіка,
2000. – 40 с

2. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та
методика аналізу, термінологія, районування. – К.: Київ, ун-т, 2001. –
395 с.

3. Борейко В. История заповедного дела в Украине. – К., 1995. – 181 с.

4. Генсирук А. С, Нижник М. С, Возняк Р. Р. Рекреационное использование
лесов. – К.: Урожай, 1987.

5. Гетьман В. І. Основні завдання і проблеми розвитку еко-туризму в
національних природних парках і біосферних заповідниках України / Гори і
люди (у контексті сталого розвитку): Матеріали міжнар. конф. 14-18
жовтня. – Рахів, 2002. – С. 304-313.

6. Гетьман В. І. Платні рекреаційні послуги установ природно-заповідного
фонду України: законодавчі норми та економічні можливості // УГЖ. –
2002. – № 1. – С 58-64.

7. Гетьман В. І. Туризм і збереження довкілля Українських Карпат //
Географія та основи економіки в школі. – 2000. – №3. – С 48-52.

8. Долишний М. И., Нудельман М.С., Ткаченко К.К. и др. Карпатский
рекреационный комплекс. – К.: Наукова думка, 1984. – 184 с.

9. Забелина Н. Национальный парк. – М.: Мысль, 1987.

10. Заповедники СССР: Заповедники Украины и Молдавии / Отв. ред.
В.Е.Соколов, Е. Е. Сыроечковский. – М.: Мысль, 1987. – 271 с.

11. Заповідники і національні природні парки України. – К.: Вища школа,
1999.

12. Заставний Ф.Д. Географія України: У 2 кн. – Л.: Світ, 1994.

13. Кукурудза М.М. Менеджмент національних парків: Навч. посіб. – Л.:
Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. -127 с.

14. Маценко Г. О. Книга рекордів України. Природа навколо нас. –
Тернопіль: Навчальна книга “Богдан”, 2000.

15. Мироненко Н. С, Твердохлебов И. Т. Рекреационная география. – М.:
Изд-во МГУ, 1981. – 207 с.

16. Національні природні парки: проблеми становлення та розвитку:
Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Яремча, 2000.

17. Недашкивская Н.Ю. Рекреационная система Украинских Карпат. – К.:
Вища школа, 1983. – 117 с.

18. Огульчанский А. Я., Иванченко А. В., Федоренко Н. Я. Заповедники
Приазовья: Путеводитель. – Днепропетровск: Преминь, 1978. – 64 с.

19. Природно-заповідний фонд України загальнодержавного значення:
Довідник. – К., 1998. – 240 с.

20. Природные национальные парки Украины / П. Т. Яценко, Е. М. Гребенюк,
Л. А. Тасенкевич и др.; ответ, ред. С. М. Стойко. – Л.: Вища школа,
1988.

21. Реймерс Н. Ф., Штилъмарк Ф. Р. Особо охраняемые природные
территории. – М.: Наука, 1978.

22. Рекреационные ресурсы и охрана природы Украинских Карпат. – Л.,
1976.

23. Рутинсъкий М.Й. Врахування ландшафтного різноманіття у
функціональному зонуванні національних природних парків України /
Ландшафти і сучасність: 36. наук, праць. – Київ; Вінниця: Гіпаніс, 2000.
– С 98-102.

24. Стойко С, ГадачЕ., ШимонТ. ma ін. Заповідні екосистеми Карпат. – Л.:
Світ, 1991.

25. Стойко СМ. Эталоны природы. – Л.: Вища школа, 1980.

26. Фодор С. С, Терлецъкий В. К., Гладун Я. Д. Екзоти Карпат. – Ужгород:
Карпати, 1982.

27. Царик Л. П., Чернюк Г. В. Природні рекреаційні ресурси: методи
оцінки й аналізу. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020