.

Перспективи розвитку екологічного туризму в Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
7 16956
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Перспективи розвитку екологічного туризму в Україні

План

TOC \o “1-2” \h \z HYPERLINK \l “_Toc28686551” Вступ PAGEREF
_Toc28686551 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc28686552” 1. Теоретичні засади формування концепції
екологічного туризму PAGEREF _Toc28686552 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc28686553” 1.1. Сутність екотуризму та його витоки
PAGEREF _Toc28686553 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc28686554” 1.2. Міжнародні документи з перспектив
розвитку екологічного туризму PAGEREF _Toc28686554 \h 10

HYPERLINK \l “_Toc28686555” 2. Формування системи екотуризму в
Україні PAGEREF _Toc28686555 \h 18

HYPERLINK \l “_Toc28686556” 2.1. Юридичні аспекти організації
екотуризму PAGEREF _Toc28686556 \h 21

HYPERLINK \l “_Toc28686557” 2.2. Екотуризм та національні парки
України PAGEREF _Toc28686557 \h 27

HYPERLINK \l “_Toc28686558” 3. Шляхи розвитку екологічного туризму в
Україні PAGEREF _Toc28686558 \h 38

HYPERLINK \l “_Toc28686559” 3.1. Перспективи та складові екологічного
туризму в Україні PAGEREF _Toc28686559 \h 41

HYPERLINK \l “_Toc28686560” 3.2. Програма розвитку екологічного
туризму PAGEREF _Toc28686560 \h 43

HYPERLINK \l “_Toc28686561” 3.3. Відпочинок в українському селі, як
різновид екологічного туризму PAGEREF _Toc28686561 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc28686562” 4. Характерні ознаки екологічного туру
PAGEREF _Toc28686562 \h 54

HYPERLINK \l “_Toc28686563” Висновок PAGEREF _Toc28686563 \h 57

HYPERLINK \l “_Toc28686564” Використана література PAGEREF
_Toc28686564 \h 60

HYPERLINK \l “_Toc28686565″ Додатки PAGEREF _Toc28686565 \h 61

Вступ

ВТО проголосила 2002 рік роком екологічного туризму. Екологічна
ситуація в світі продовжує погіршуватись і екотуризм повинен зробити
свій внесок в втримання цієї небезпечної тенденції.

Сьогодні в багатьох країнах, і перед усім в економічно розвинутих,
екологічному туризму приділяється все більше зростаюча увага. І це не
випадково. Актуальність теми і полягає в тому, що екотуризм, як не якій
іншій несе в собі великий екопросвітницький і рекреаційний потенціал.
Задача перед кожною державою полягає в тому, щоб якнайбільш раціонально
і ефективно використовувати його в природоохоронних цілях. Але для того,
щоб успішно здійснити поставлені задачі, треба гарно розуміти, що собою
являє екотуризм і як їм доцільно управляти. Розкриття цього питання і є
цілю цієї роботи. Тому її зміст в основному носить постановчий характер:
яка роль екотуризму в світі, визначення екотуризму, його місця серед
інших видів туризму, стан і перспективи розвитку саме в Україні,
особливості організації.

Для досягнення поставлених цілі автором повинно бути визначено:

теоретичне пояснення терміну екотуризму;

юридичні та міжнародні документи та програми по організації та розвитку
та екологічного туризму в світі та на Україні;

стан системи екотуризму в Україні та база, на якій він може розвиватися;

аналіз шляхів можливого розвитку екотуризму;

приклади здійснення екологічних турів по Україні.

При підборі матеріалу автором було опрацьовано багато джерел літератури,
яка розкриває детально великий потенціал України в розвитку екотуризму.
Це книги “Рекреаційно-туристський комплекс України”, “Внутрішній туризм
в Україні: окремі аспекти.”

За своєю структурою робота складається із вступу, трьох частин,
висновків та додатків.

1. Теоретичні засади формування концепції екологічного туризму

Екологічний туризм – нове явище в туристській діяльності. Початком
формування концепції екотуризма варто вважати 80-і роки, коли в пресі
з’явилися дослідження на цю тему, пов’язані з роботами швейцарських і
західногерманських вчених. Так, у 1980 році в західногерманському
часопису «ТЕО» публікується стаття Р. Юнка «Скільки туристів на 1 гектар
пляжу? Слово в захист «м’якого» туризму». У 1981 році виходить у світ
книга X. Вайса «Мирна руйнація ландшафту і заходи для його порятунку у
Швейцарії». У наступному році публікується цілий ряд наукових праць,
присвячених соціальним і екологічним проблемам розвитку туризму.

Незважаючи на зростаючу популярність екологічного туризму, його частка у
світовому обороті туристичного капіталу по оцінках експертів ВТО складає
поки близько 7% і не більш 10% чи близько 35-40 млрд доларів США.
Значною мірою це порозумівається вміло керованим поводженням масового
споживача стандартних туристських послуг, споживача, що трохи
побоюється епітета «екологічний» і єднального з цим епітетом
представлення про винятково некомфортабельні умови відпочинку. От чому
ВТО воліє пропагувати і використовувати термін «стійкий туризм»,
вкладаючи в нього зміст, дуже близьке концепціям екотуризму.

У міжнародній практиці концепція екотуризму включає наступні положення:

• невиснажливе та безперервне використання природних рекреаційних
ресурсів;

• забезпечення збереження природного та соціально-культурного

різноманіття;

• інтеграція екотуризму в економічний розвиток регіонів;

• екологічна освіта (просвіта) туристів і місцевого населення.

Наприкінці трудового тижня усе більше число мешканців міст виїжджає за
їхні межі – хто на свої дачні ділянки, а хто просто побродити по лісу.
Батьки вивозять своїх дітей у сільську місцевість, молодь із рюкзаками
на плечах відправляється на береги рік і озер, у лісові місця. Їхня ціль
у тому, щоб поліпшити свій емоційний стан, зняти психологічну напругу.

Але це не можна віднести до екологічного туризму – люди ринуться до
спілкування з природою, щоб скористатися її благами, нічого, як правило,
не даючи їй замість, а в багатьох випадках і наносячи їй шкоду. Це так
званий сільський туризм, або ж «туризм із метою відпочинку». Він
відноситься головним чином до аматорів спокійного або, навпаки,
активного відпочинку. Тут основний критерій – відпочинок із метою
звільнення нервової системи від повсякденних стресів або, навпаки,
надання їй активного навантаження за рахунок одержання нових вражень. До
екологічного туризму те й інше має віддалене відношення, оскільки
природа тут – основна умова відпочинку, а відпочиваючий – лише споживач
наданих природою благ, тобто реагуючий пасивно на неї суб’єкт. Пасивно в
тому змісті, що сприйняття природи звичайно відбувається без
усвідомлення її значимості для людини, хоча він при цьому може відчувати
й емоційну насолоду. Екологічний туризм повинний обов’язково містити в
собі елементи усвідомленого позитивного відношення до навколишнього
природного середовища, а не тільки її використання, нехай навіть в
активних формах, у своїх індивідуально значимих цілях.

Аналіз вітчизняних наукових розробок та практичних рекомендацій стосовно
цього виду туризму свідчить про відсутність єдності як в трактуванні
даного явища, так і в концептуальних підходах до його організації.
Найпоширенішою вадою трактовки терміну «екологічний туризм» в Україні є
заміна або поєднання його з поняттям «екологізація туризму» чи «сталий»
туризм. Саме про це, свідчать матеріали міжнародної науково-практичної
конференції «Туризм на порозі XXI століття: освіта, культура, екологія»,
що відбулася в Києві 19-20 жовтня 1999 р.

Таким чином, сучасне поняття экотуризму можна звести до набору
принципів, застосовних до будь-яких видів туризму, зв’язаним із
природою, у тому числі і досить «масовим».

Основні принципи экотуризму

1. Подорожі в природу, причому головний зміст таких подорожей —
знайомство з живою природою, а також з місцевими звичаями і культурою.

2. Зведення до мінімуму негативних наслідків екологічного і
соціально-культурного характеру, підтримка екологічної стійкості
середовища.

3. Сприяння охороні природи і місцевої соціо-культурного середовища.

4. Екологічне утворення й освіта.

5. Участь місцевих жителів і одержання ними доходів від туристичної
діяльності, що створює для них економічні стимули до охорони природи.

6. Економічна ефективність і внесок у стійкий розвиток відвідуваних
регіонів.

Сучасне розуміння экотуризму, орієнтація на досягнення стійкості як
кінцевого результату багато в чому змушують переглянути традиційні
уявлення про те, які види подорожей є экотуризмом. При цьому традиційні
критерії — мотивація подорожуючих і обсяги туристичних потоків —
безумовно, важливі, але самі по собі не грають визначальної ролі.
Основне питання, що повинні задати собі організатори подорожей у
природу: який вплив на природне і культурне середовище роблять ці
подорожі, до яких наслідків вони приводять?

Очевидно, екотуристичними не можуть вважатися такі подорожі, при яких
виконуються лише окремі принципи екотуризму, і безпосереднім результатом
яких не є поліпшення охорони природного середовища. У деяких роботах
приводяться приклади, коли учасники деяких пригодницьких турів
поглиблювали свої пізнання про відвідувані природні території, але це ще
не гарантувало позитивного впливу їхніх подорожей. Так, кількість
туристів, що приїжджають у Гімалаї, з 1965 року збільшилося більш ніж у
25 разів. Місцеві жителі стали активно вирубувати ліс — на паливо для
кемпінгів і численних готелів. У результаті на двох найбільших
охоронюваних територіях, Аннапурна і Сагармата, нижня границя лісу
піднялася на кілька сотень футів. Хребти, кілька років назад потопали в
заростях рододендронів, перетворилися в марні пустища, тропи виявилися
засмічені, скоротилися популяції багатьох звірів і птахів. В іншому
районі Непалу, місцеві жителі брали участь у туристичній діяльності й
одержували доход. Однак «зворотною стороною» цього процесу стало
руйнування традиційної культури і сформованої системи зайнятості,
соціальне розшарування. Таким чином, хоча відвідувачі вважали себе
екологічними туристами, на ділі вони такими не були, оскільки
результатом їхнього відвідування стала деградація природного і
культурного середовища.

Багато подорожей по заповідниках і національних парках України,
споконвічно плановані як екотуристичні, також мають ряд серйозних
промахів і недоліків. Наприклад, нерідко туристів доставляють до місця
проведення туру вертольотами або човнами з бензиновими моторами, що
лякають тварин і забруднюють водойми. Лише деякі програми передбачають
активне залучення відвідувачів у природоохоронну діяльність. Освітній
аспект в українському екотуризмі розвинутий поки ще слабко.

Взагалі всю концепцію екотуризму можна представити у вигляді базових
принципів. Див. Додаток 8

1.1. Сутність екотуризму та його витоки

Екологічний туризм – це такий вид туризму, що виражається в активному
часовикористанні людини в природному середовищі не тільки з
використанням її рекреаційних, пізнавальних і інших можливостей, але і з
урахуванням їхнього зберігання і збільшення як на свідомому, так і на
практичному рівні.

Основна ідея екологічного туризму – це насамперед турбота про навколишнє
природне середовище, що використовують у туристських цілях. Саме
використання в туристських цілях багатств природи в сполученні з
вихованням любові до неї, утвердження важливості її захисту і є
відмітною рисою екологічного туризму.

Основна причина повороту до екологічного туризму корениться у не
відрегульованості відношень у системі «туризм-екологія». Звідси,
очевидно, і походження понять «м’який туризм» або «зелений туризм». Саме
орієнтацією на екологічну складову з метою притягнення туристів можна
пояснити підвищену увагу в останні роки до відвідання місць із
незабрудненою природою. Численні опитування туристів показують, що серед
головних мотивів туристських подорожей на перший план все більше
висувається прагнення людей до спілкуванню з природою. Так, в одному з
опитувань туристи, які шукають свіжого відпочинку в горах, відповідали,
що хочуть дихати свіжим повітрям, бачити чисті струмки, спокійні гори і
гірські галявини, на яких пасуться корови, а не розташовуються
господарські магазини.

З аналізу, за 1990 рік бюро подорожей міського відомства по туризму м.
Штарнберг (ФРН) виявляється, що 60% туристів хочуть у відпустці
«пізнавати природу». При цьому 50% мандрівників хочуть «виїхати з
забрудненого навколишнього середовища».

На появу екологічного туризму роблять визначений вплив процеси
індустріалізації й урбанізації.

Індустріалізація – процес створення значного машинного виробництва у
всіх галузях економіки, насамперед, у промисловості. Вона зосереджується
у великих населених пунктах, що мають необхідну робочу силу і розвинуту
інфраструктуру, що обслуговує виробництво (дороги, мости, склади,
енергетичне господарство, транспорт, зв’язок, водопостачання, науку,
охорону здоров’я й ін.). Індустріалізація звужує життєвий простір людей,
обмежує їхню рухливість, диктує їм ритм і темп життя.

Урбанізація означає ріст частки міських жителів у складі населення
країни. Це – процес підвищення ролі міст у розвитку товариства. Для
урбанізації характерна притока в міста сільського населення і зростаюче
маятникове прямування населення із сільського оточення і найближчих
дрібних міст у значні міста.

Процес урбанізації необоротний, і ставити його під сумнів – все рівно,
що боротися з вітряними млинами. За прогнозом ООН, у промислово
розвинутих країнах частка міського населення на початку нового
тисячоріччя зросте до 81,8%, тобто в містах буде мешкати переважна
частина населення цих країн. До 2025 року сто міст планети будуть
нараховувати більш 5 млрд. людей.

Урбанізація – це не тільки ріст міст, але і відрив від природи. Люди усе
далі відходять від неї зі зміною умов життя в значних
містах-мегаполісах. Незмінними супутниками проживання в таких містах
виступають відчуженість людей, почуття самітності, надмірні навантаження
на нервову систему, що породжують психологічні напруги і ведуть до
стресів. Жителі значних міст частіше страждають нервовими розладами,
усякого роду захворюваннями нервової системи. У них з’являється природне
і цілком з’ясовне бажання виїхати на природу, щоб у спілкуванні з нею
звільнити свою нервову систему від навантажень , що накопичилися в
містах.

Екологічний туризм ставиться до групи видів природно-орієнтованого
туризму, що, у свою чергу, діляться на два основних типи: 1) екотуризм у
межах КОПТ; 2) екотуризм поза межами ООПТ.

1. Туризм і заповідники – на перший погляд два суперечні один одному
поняття. Проте, заповідники мають величезний потенціал для розвитку
екотуризма. Для ООПТ екотуризм це не тільки фінансова підтримка, але і
засіб підтримати заповідники, що залишилися майже без засобів, і
національні парки.

До цього типу турів можна віднести дуже широкий спектр видів екотуризма,
починаючи від агротуризма аж до круїзу на комфортабельному лайнері.

Аналізуючи світову практику можна побачити, яких результатів вже досягли
країни, де на розвиток екологічного туризму кинули свої зусилля ще в
тому сторіччі. Перший у світі національний парк – Йеллоустонський,
створений у США в 1872 році на площі 900 тис. га, у рік відвідує 3 млн.
чоловік. Кожний з існуючих у світі парків Діснейленда (у штатах
Каліфорнія і Флорида в США, у Японії і Франції) приймає в рік 1 млн.
гостей. Ця кількість гостей складає 10% загального американського
міжнародного потоку туристів.

Курс на розвиток екотуризму в усьому світі сьогодні набуває очевидних
форм і цілком конкретний зміст. Є достатні приклади схильності цьому
курсу. У квітні 1999 року відчинилася перша черга екологічних парків
«Центр Землі», створених на території двох вугільних шахт, що виробили
ресурс, недалеко від Донкастера в Південному Йоркширі (Англія). Численні
галереї й експозиції знайомлять відвідувачів із різноманітними
екосистемами нашої планети, організацією безвідхідних технологій. І
навіть дозволяють в інтерактивному режимі побудувати модель майбутнього
планети.

Перший у світі екологічний курорт у пустелі відчинився в 50 км від
Дубая (ОАЕ). Постояльцям пропонуються 27 бедуїнських шатрів і два
королівських сьюта. Практично не виходячи зі своїх номерів, вони можуть
спостерігати за життям антилоп, страусів і інших мешканців пустині, що
вільно розгулюють по території готелю. На базі цього комплексу
створюється унікальний екологічний парк пустині, де будуть відновлятися
її флора і фауна. Крім спостереження за тваринними, в готелі можна
кататися на верблюдах, брати участь у сафарі на джипах, змагатися в
лижних гонках по барханах і лікуватися. Вважається, що клімат пустині
дуже гарний для лікування астматичних і простудних захворювань.

1.2. Міжнародні документи з перспектив розвитку екологічного туризму

Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (МСОП, ШСМ) ще в
1959 р. розробила принципи організації і розмежування функцій
національних і природних парків світу, за якими головним завданням
національних парків є охорона природи, а науково-пізнавальний туризм,
тим більше класична (оздоровча) рекреація, в них відіграють
підпорядковану й обмежену роль. Основна ж функція природних парків
полягає в організації умов для рекреації, туризму. І тому не варто було
б змішувати ці поняття в одному об’єкті – національному природному парку
(як це прийнято в Україні).

БЕРЛІНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ. БІОРАЗМАЇТТЯ І СТІЙКИЙ ТУРИЗМ

(скорочено)

Ми, міністри і глави делегацій, ті, що зібралися в Берліні на Міжнародну
конференцію по біорозмаїттю і туризму 6-8 березня 1997 року,

Визнаємо, що здорова природа і мальовничі місця складають основу для
довгострокового і життєздатного розвитку всіх зв’язаних з туризмом видів
діяльності;

Спостерігаємо, що туризм все більше повертається до областей, де природа
відносно неторкнута, так що в більшості таких областей відбувається ріст
туристичної активності;

Визнаємо, що туризм, вносячи великий внесок у соціо-економічний розвиток
і культурний обмін, у той же час може руйнувати природу, соціальну
структуру і культурну спадщину;

Беремо до уваги, що стійкий туризм приносить доход також і місцевим
співтовариствам, і що їхні інтереси і культура вимагають особливого
відношення;

Визнаємо, що туризм підвищує попит на об’єкти дикої природи і сувеніри з
них, і тим самим наражає на небезпеку види і порушує заходи їхньої
охорони;

Глибоко усвідомлюємо, що існує необхідність оцінювати й охороняти
природу і біорозмаїття, що складають основу для стійкого розвитку;

Усе більше переконуємося, що стійкі форми туризму можуть внести вклад в
охорону біорозмаїття усередині і поза охоронюваними територіями;

Вирішили працювати з всіма особами, які втягнуті в розробку міжнародних
правил з метою узгодження інтересів туризму з охороною природи, що
повертають туризм до стійкого розвитку, і, отже, що сприяють виконанню
Конвенції по біорозмаїттю і задач Аgenda 21.

Вирішили так:

Погоджуємося з наступними принципами:

Загальні

– Діяльність, зв’язана з туризмом, повинна сприяти охороні природи,
бути соціально й економічно стійкої. При розвитку і керуванні
туристичною діяльністю варто керуватися задачами Конвенції по
біорозмаїттю.

– Для збереження біорозмаїття — основного ресурсу для туризму, доцільні
всі міри, необхідні для забезпечення єдності экосистем у дикій природі.
Додаткового тиску від туристичної діяльності потрібно уникати в тих
місцях, що вже є під впливом туризму. Перевагу потрібно віддавати
відновленню вже існуючої системи організації туризму.

– Необхідно приймати міри, мінімізуючі збиток біорозмаїття від
туристичної діяльності.

– У першу чергу варто сприяти розвиткові тих видів туристичної
діяльності, що здійснюються на безвідхідній основі і мають на увазі
переробку відходів. Необхідно підтримувати в першу чергу також
діяльність, при якій використовуються безмоторні транспортні засоби або
суспільний транспорт.

– Всі притягнуті особи, включаючи уряд і т.п., повинні розуміти свою
загальну відповідальність за досягнення стійкості туризму.

Потрібно розробити всі необхідні економічні інструменти, включаючи збір
засобів, для забезпечення узгодження туристичної діяльності з задачами
охорони біорозмаїття.

– Потрібно розробити критерії стійкого туризму і впроваджувати їх у
програми навчання людей, що займаються туризмом. Населення повинне бути
інформоване про переваги охорони природи і біорозмаїття через стійкі
форми туризму. Результати досліджень повинні поширюватися.

Специфічні

– Необхідно направити зусилля всіх зацікавлених осіб на вироблення
критеріїв оцінки ступеня впливу туризму на навколишнє середовище і
біорозмаїття. У зв’язку з цим потрібно установити наукове і технічне
співробітництво в рамках Конвенції по біорозмаїттю.

– Туристичну діяльність, міри забезпечення інфраструктури туризму і
самі туристичні операції, що мають значний вплив на природу і
біорозмаїття, потрібно в першу чергу піддавати оцінці з погляду їхнього
впливу на природу.

– Туризм повинний базуватися на екологічно чистих видах транспорту.
Варто мінімізувати вплив транспорту, приділяючи особливий вплив
наземному і повітряному транспортові в екологічно уразливих районах.

– Спортивна діяльність і відпочинок на свіжому повітрі, включаючи
спортивне полювання і рибальство, особливо в екологічно уразливих
областях, повинні керуватися так, щоб вони відповідали задачам
збереження біорозмаїття і вже існуючим нормам охорони і стійкого
використання видів.

– Особливу увагу треба звертати на те, щоб об’єкти живої природи і
вироби з них продавалися тільки на основі стійкого природокористування
відповідно до місцевого законодавства і міжнародних договорів.

– Потрібно розвивати туризм так, щоб він приносив доход місцевим
співтовариствам і економіці, створював нові робочі місця і, де можливо,
використовував місцеві матеріали і продукти, традиційні навички.

– Потрібно по можливості обмежувати туризм в екологічно і культурно
уразливих областях. Усіх форм масового туризму в цих областях варто
уникати. У місцях, де на даний момент часу відвідуваність перевищує
ємкість середовища, потрібно прикласти всі зусилля для скорочення
негативного впливу туризму і відновлення зруйнованої природи.

– Потрібно проводити туризм на охоронюваних природних територіях таким
чином, щоб були досягнуті їхні природоохоронні цілі. Якщо туристична
діяльність може сприяти досягненню природоохоронних задач охоронюваних
територій, її треба усіляко вітати і сприяти її розвиткові.

– У прибережних районах необхідно прийняти всі міри для забезпечення
екологічної стійкості туризму, приймаючи до уваги принципи інтегрованого
керування прибережними областями. Особливу увагу варто приділяти
збереженню уразливих екосистем — таких як малі острови і коралові рифи.

ПРОЕКТ

міжнародних керівних принципів у відношенні дій по розвитку стійкої
туристичної діяльності в уразливих наземних, морських і прибережних
екосистемах і місцеперебуваннях, що мають основне значення для
біологічної розмаїтості й охоронюваних територій, включаючи тендітні
берегові і гірські екосистеми

(скорочено)

Матеріали міжнародного семінару «Туризм і біорозмаїття» Санто-Домінго,
2001 р.

Цей документ, підготовлений у результаті роботи 50-ти експертів з 45
країн світу, ґрунтується на світовому досвіді розвитку екологічного
туризму і відбиває всі сучасні практичні підходи і послідовність кроків
в області планування й організації туристичної діяльності.

Семінар по біологічній розмаїтості і туризмові,

Приводячи на пам’ять рішення V/25 Конференції Сторін Конвенції про
біологічну розмаїтість, прийнятій у Найробі в травні 2000 р., у якому
Конференція Сторін вирішила внести вклад у міжнародну робочу програму по
розвитку стійкого туризму в рамках діяльності Комісії зі стійкого
розвитку в частині біологічної розмаїтості, особливо, у світлі внеску в
підготовку міжнародних керівних принципів у відношенні дій по розвитку
стійкої туристичної діяльності в уразливих наземних, морських і
прибережних екосистемах і місцеперебуваннях, що мають основне значення
для біологічної розмаїтості й охоронюваних територій, включаючи уразливі
берегові і гірські екосистеми, з огляду на необхідність у застосуванні
таких керівних принципів, як у межах, так і поза охоронюваними
територіями, і приймаючи в увагу вже наявні керівні принципи,

з огляду на необхідність гарантувати, що туризм розвивається і керується
таким чином, щоб відповідати і підтримувати мети Конвенції про
біологічну розмаїтість у частині збереження біологічної розмаїтості і
стійкого використання його компонентів, також як базові ідеї, що лежать
в основі виконання Конвенції, такі як екосистемний підхід і стійке
використання біологічних ресурсів, а також керівні принципи у відношенні
поваги, збереження і підтримки знань, інновацій і звичаїв корінних і
місцевих громад з метою забезпечення їхнього добробуту і виживання,

приймаючи до уваги необхідність поділу доходів від туризму на
справедливій і рівноправній основі з корінними і місцевими громадами,
які втягнуті в або зачеплені розвитком туризму, і які в такий спосіб
вносять свою частку у вартість такого розвитку,

пам’ятаючи також Програму дій по стійкому туризмі в малих острівних
державах, що розвиваються, і визнаючи, що острови особливо чуттєві до
впливу туристичної діяльності,

визнаючи існуючі зводи правил, посібники і принципи у відношенні
стійкого туризму, включаючи Принципи впровадження стійкого туризму
Програми ООН по навколишньому середовищу і Всесвітній моральний кодекс
туристичної діяльності Всесвітньої організації туризму, а також
необхідність забезпечити комплексний технічний і практичний підхід до
розвитку і керування стійким туризмом і біологічною розмаїтістю на
основі цих існуючих принципів,

бажаючи розробити набір керівних принципів, щоб гарантувати сумісність
із всіма іншими інструментами, раніше погодженими на міжнародному рівні,
що будуть служити технічним посібником з застосування положень Конвенції
про біологічну розмаїтість при розвитку і керуванні туристичною
діяльністю для осіб, що визначають політику, осіб, що приймають рішення,
і менеджерів, що мають повноваження в сфері туризму і біорозмаїттю, або
в національних, або в місцевих адміністраціях, а також для різних
зацікавлених сторін,

будучи переконаним, що фінансові засоби на підтримку впровадження цих
попередніх керівних принципів будуть доступні,

Погодився з наступними попередніми керівними принципами:

Сфера дії

Керівні принципи стосуються усіх форм і видів туристичної діяльності, що
повинні розглядатися в контексті стійкого розвитку у всіх географічних
регіонах світу.

Етапи процесу керування

Управлінський процес повинний здійснюватися шляхом залучення всіх
зацікавлених сторін. Звичайно державні органи координують цей процес на
національному рівні. Цей процес може також здійснюватися на більш
низькому рівні місцевими адміністраціями, а також громадами на
муніципальному рівні.

Також в документі йде мова про заклади, які повинні приймати участь в
розвитку екотуризму.

Створення потенціалу

Повинні заохочуватися обмін інформацією і співробітництво в сфері
впровадження стійкого туризму через створення систем постійних контактів
і партнерства між зацікавленими сторонами, порушеними або притягнутими
до туристичної діяльності, включаючи приватний сектор.

ПРИНЦИПИ ЕКОЛОГІЧНО СТІЙКОГО ТУРИЗМУ UNEP

Широкий спектр інститутів і осіб, притягнутих до туризму,— уряд на
центральному і місцевому рівнях, місцеві органи влади, сам туристичний
сектор і інші сектори, що роблять послуги туристам, і самі туристи,
мають частки відповідальності в тому, щоб зробити туризм стійким. Для
того, щоб досягти змін убік стійкості туризму, повинні бути прийняті
спеціальні програми — як з боку споживачів продукту, так і з боку осіб,
що надають ці послуги; наприклад, програми по розвитку потужностей
місцевих органів влади, поширенню найкращих методів як серед місцевих
органів влади, так і серед приватного сектора; і програми підвищення
поінформованості і зміни поводження туристів. Незважаючи на визначений
прогрес серед притягнутих осіб, існує термінова необхідність поліпшення
способів, за допомогою яких туризм розвивається і керується.

Задачі даних принципів

На дійсний момент уже багато відомо про ті методи, що можуть привнести
стійкість у практику туризму, включаючи стратегії, уже розроблені для
стійкого туризму на місцевому, національному і регіональному рівні, так
само як і практичну демонстрацію методів і інструментів, уже здатних
підтримувати стійкість туризму. Також ми тепер представляємо, у яких
областях необхідно далі поліпшувати і підтримувати стійку практику
туризму.

Тепер прийшов час усвідомити ті уроки, що вже були отримані, і
підтримати переміщення убік стійкого туризму у всіх областях туристичної
індустрії і у всіх областях туризму. UNEP переконаний, що головне—
підтримати конкретні дії, що виробляються для стійкості туризму урядами,
туристичною промисловістю, і міжнародними й іншими організаціями,
пропагуючи найкращі досягнення і підтримуючи практичну взаємодію,

Пропоновані Принципи UNEP мають на меті впровадження стійкого туризму;
вони розроблені так, щоб каталізувати спільні ефективні практичні дії
всіх учасників.

Метою пропонованих Принципів UNEP є:

— Допомогти державній і приватній організаціям у практичному
застосуванні концепції стійкого туризму й у мінімізації шкідливого
впливу туризму на навколишнє середовище.

— Допомогти в розробці конкретних рекомендацій на регіональному рівні
або у відповідності зі специфічними умовами (коралові рифи, біорозмаїття
і т.д.).

— Задати напрямок робочих програм у рамках Конвенції по біорозмаїттю,
Framework Convention on Climate Change? Regional Seas Action Plans і
інших міжнародних угод, що мають відношення до туризму.

Пропоновані принципи містять у собі:

— Інтеграцію туризму в загальну політику стійкого розвитку

— Розвиток стійкого туризму

— Організацію туризму

— Умови для досягнення успіху

Консультаційний процес

Метою подібних консультацій є залучення всіх сторін, що беруть участь, у
всіх регіонах і на всіх рівнях, до впровадження принципів ЦМЕР по
стійкому туризмі.

Керівна Рада на 20-м засіданні (лютий 2000) призвала виконавчого
директора «розвивати через консультаційний процес з урядами й іншими
учасниками основні принципи стійкого туризму відповідно до мандата
програми ООН по охороні навколишнього середовища».

Комісія зі стійкого розвитку на своїй 7 сесії призвала «уряди, основних
учасників, ООН, у тісній взаємодії з Всесвітньої організації туризму
співробітничати з даною програмою ООН для подальшого розвитку цих
принципів.

(www.uneptie.org)

Формування системи екотуризму в Україні

В Україні існують об’єктивні обставини у формуванні системи екотуризму,
з котрими не можна не рахуватися:

– Україна має у своєму розпорядженні унікальний природний потенціал, що
в деяких випадках набагато перевершує збережені у світі кутки природи,
що подають інтерес для туристів;

– Україна зберегла самобутність природних комплексів, що сполучать у
собі красоту недоторканої природи зі звичаями і традиціями народів,
що населяють природні території, що подає не тільки екологічний, але й
етнографічний інтерес для мандрівників;

– Україна зарекомендувала себе у світі з боку схильності до зберігання і
збільшення природозначущих цінностей загальносвітового значення, про що
говорить розвинута мережа природоохоронних територій, що знаходяться під
егідою міжнародних організацій;

– Україна має багаті традиції в області гармонізації стосунків людини з
природою, що знайшли своє вираження в теорії і практиці заповідної
справи і створенні науково обґрунтованої концепції екологічної безпеки
країни. У цьому зв’язку варто взяти до уваги і те, що незважаючи на
величезні фінансові труднощі, в Україні і сьогодні знаходяться
можливості для подальшого розвитку заповідної справи в інтересах
зберігання природи в якості загальнонаціонального надбання.

Не заперечуючи і погоджуючись з метою екологічного туризму- прагненням
до пізнання природних і культурних ландшафтів та формування екологічного
світосприйняття, хотілося б підкреслити, що в усьому світі туризм
називається екологічним, коли він здійснюється на певних територіях
природно-охоронного призначення, а найчастіше – в національних природних
парках. Екотуризм визначається як різновид природного
науково-пізнавального туризму, що здійснюється в екологічно чисті
куточки планети. Сферою інтересів екотуристів є навколишнє природне
середовище, ознайомлення з ландшафтним та біологічним його
різноманіттям.

В Україні створені досить розгалужена мережа природно-заповідного фонду,
що становить біля 6,7 тис. територій та об’єктів загальною площею понад
2,5 млн. га, що становить біля 4% всієї площі України.

Надзвичайно важливу роль в ній відіграють 12 національних природних
парків, загальною площею біля 530 тис. га. Це становить понад 20% всієї
площі природно-заповідного фонду України і значно більше ніж
передбачалося ВНДІ природи та схемою розміщення НП на території
колишнього СРСР, а якщо врахувати можливості існуючих 26 регіональних
ландшафтних парків загальною площею понад 400 тис. га, то передумови
щодо розвитку екологічного туризму в нашій країні досить вагомі. Але
поки що цей напрямок туристичної діяльності не знайшов своїх споживачів,
особливо серед 6,2 млн. іноземних туристів. Можливо це пояснюється перш
за все науково-дослідною та природоохоронною діяльністю, як
,першочерговим завданням, що ставлять собі на меті новостворені
національні парки. В той час такі «старожили» даної справи, як
Карпатський та Шацький національні парки, що функціонують понад 15 років
досить вдало поєднують наукові, природоохоронні та
рекреаційно-туристичні види діяльності. І хоча кількість їх відвідувань
значно скоротилася (адже тільки Карпатський НП в 1985р. відвідало 1,2
млн. чол., а у 1998 р. – всього 0,2 млн. чол.), вони знайшли дуже вдалі
форми залучення туристів та рекреантів. Це і проведення національного
пісенного фестивалю «На крилах Світязя», розширення наукового та
конгресного туризму на базі існуючого фонду розміщення, а також
використання як природних так і матеріальних ресурсів для освітнього
туризму.

Поділ території кожного з НПП на різні функціональні зони:

заповідну, регульованої реакції, стаціонарної рекреації та
господарську, – дозволяє організувати різноманітні види туризму у різних
формах, як регламентованого організованого або екскурсійного, так і
оздоровчого тривалого, використовуючи готельний та інший фонд
розміщення. Головною особливістю українських НПП є використання та
пристосування існуючого рекреаційно-туристичного фонду та інфраструктури
в рамках нового за функціями об’єкту без конструктивних змін і
врахування економічних механізмів. На даний час НПП поки що обмежуються
популяризацією еталонів природи шляхом екскурсійної діяльності,
просвітницько-краєзнавчої роботи та деякими іншими туристськими
функціями.

Успішний розвиток системи екотуризму України стримується наступними
чинниками:

• відсутність соціально-політичних та економічних умов, сприятливих для
інвестицій у розвиток екотуризму (дещо полегшує таку ситуацію згадувана
вище постанова КМУ “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть
надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду” від 28. 12.
2000 р. № 1913, відповідно до якої національні природні парки за надані
платні послуги повинні звільнятися від відрахувань в якості податків);

• неспроможність наших національних природних парків і біосферних
заповідників згідно Переліку платних послуг; які можуть надаватися
бюджетними установами природно-заповідного фонду, затвердженого названою
постановою КМУ, забезпечити надання цих послуг, їх відповідну якість;

• відсутність детальної інформації (включаючи спеціалізовану) про
рекреаційні території національних природних парків і біосферних
заповідників, їх реклама (зокрема, у вигляді буклетів) та популяризація
в засобах масової інформації. Успіх екотуризму значною мірою залежить
від можливості відвідувачів парків отримати адекватну інформацію ще до
початку екотуру;

• відсутність туристичного продукту, що відповідає зразкам міжнародного
туристичного ринку (мається на увазі недосконалість, а то й не
розробленість спеціалізованих маршрутів і програм для різних категорій
екотуристів);

• відсутність у штатних працівників відповідних структурних підрозділів
адміністрації національних природних парків і біосферних заповідників
достатнього досвіду і знань щодо організації екотуризму, зокрема, в
питаннях маркетингу у створенні пізнавальних програм для різних
категорій відвідувачів;

• у сфері ціноутворення немає єдиних цивілізованих стандартів формування
цін на послуги (базових нормативів плати), нерідко ціни за надані
послуги не відповідають їх якості;

• недооцінювання участі місцевого населення в розвитку екотуризму.

2.1. Юридичні аспекти організації екотуризму

В Україні існує законодавча система щодо розвитку екологічного туризму:

– Конституція України (ст.13, 66);

– Закон “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.);

– Закон “Про заповідний фонд України” (1992 р.);

– Червона книга України (з 1976 р.).

В них подано:

– класифікацію об’єктів природно-заповідного фонду як національного
надбання;

– визначена соціальна, економічна, екологічна роль природоохоронних
комплексів у державі;

– в заповідних територіях зберігаються:

– генофонд (сукупність усіх генів однієї популяції або виду організмів)
рослин і тварин;

– типові та унікальні ландшафти;

– здійснюється моніторинг (спостереження, оцінка і прогноз) стану
навколишнього природного середовища.

Таким чином, законодавча система сприяє як охороні навколишнього
середовища, так і передбачає – організацію:

– державних та місцевих заповідників і державних заповідно-мисливських
господарств;

– державних національних парків і заказників;

– дендрологічних і зоологічних парків.

На територіях природних заповідників забороняється: будівництво споруд,
шляхів сполучення, об’єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних з
діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, улаштування місць
відпочинку, стоянок транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб,
прогін домашніх тварин, пересування механічних транспортних засобів за
винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та
вертольотів нижче 2 000 м над землею; геологорозвідувальні роботи,
розробка корисних копалин, руйнування геологічних відслонень, порушення
ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних
засобів, усі види лісокористування, заготівля кормових трав, лікарських
та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і
знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення, гніздування;
мисливство, рибальство, інтродукція (переселення) нових видів тварин і
рослин, збирання колекційних та інших матеріалів за винятком матеріалів,
необхідних для виконання наукових досліджень.

У природному заповіднику допускається: виконання відновлювальних робіт
на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також
здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів
заповідника внаслідок антропогенного впливу; здійснення протипожежних та
санітарних заходів, якими не порушується режим заповідника; виконання
науково-дослідних робіт із збиранням колекцій, стаціонарні дослідження
на обладнаних ділянках, природоохоронна освітня і виховна діяльність.

Одним з видів використання територій та об’єктів природно-заповідного
фонду (далі – ПЗФ) України відповідно до ст. 9 Закону України ”Про
природно-заповідний фонд України” при умові дотримання природоохоронного
режиму, встановленого цим Законом та іншими актами чинного законодавства
України, є використання їх в оздоровчих та інших рекреаційних цілях.

Туристична діяльність на територіях національних природних парків
організовується відповідно до їх функціонального зонування спеціальними
структурними підрозділами адміністрацій НПП України, іншими
підприємствами, установами та організаціями на підставі укладених угод
“Про рекреаційну діяльність” з цими адміністраціями, а також власниками
чи користувачами природно-заповідних об’єктів, що беруть на себе
відповідальність за їх охорону та збереження.

Моделлю збалансованого використання природних ресурсів, як важливого
принципу сталого розвитку держави, може бути один з різновидів туризму –
екологічний, здійснюваний на рекреаційних природно-заповідних
територіях.

На прискорення розвитку рекреаційної діяльності установ ПЗФ України,
поліпшення їх фінансового стану та впорядкування використання природних
ресурсів направлена постанова Кабінету Міністрів України “Про
затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними
установами природно-заповідного фонду” від 28.12.2000 р. № 1913.

Закон України «Про заповідний фонд України» — основний правовий акт, що
визначає основи всієї діяльності державних природних заповідників, у
числі задач, покладених на заповідники, поряд з охоронною і науковою
діяльністю передбачається і ведення заповідниками також
еколого-просвітиницької роботи з населенням.

Необхідно мати на увазі, що державні природні заповідники мають статус
установ, тобто відносяться до некомерційних організацій. Заповідники, як
некомерційні організації, можуть здійснювати підприємницьку діяльність,
але настільки, наскільки це служить досягненню цілей, заради яких вони
створені, і відповідній цій цілям.

Зокрема, Положенням про державні природні заповідники для реалізації
поставленої перед ними задач екологічної освіти населення допускається
організація і пристрій на їхніх територіях екскурсійних екологічних
маршрутів, а також розміщення музеїв природи заповідників, у тому числі
з експозицією під відкритим небом.

Важливу роль у справі розвитку еколого-просвітительської діяльності в
державних природних заповідниках грають рекомендації з організації і
ведення еколого-просвітницької діяльності в державних природних
заповідниках. Екскурсійно-туристична діяльність заповідників має
винятково пізнавальну спрямованість, відвідування територій заповідників
у спортивній і іншій розважальній цілях (включаючи «пригодницький»
туризм) не здійснюється. У необхідних випадках виключення з цього
правила встановлюються з дозволу Госкомекології України.

Забезпечення регульованого туризму на територіях національних парків
здійснюється відповідно до затверджених проектів на підставі ліцензій на
здійснення діяльності по забезпеченню регульованого туризму наданих
дирекціями національних парків, якщо пропоновані послуги по організації
обслуговування відвідувачів не суперечать цілям діяльності національних
парків і не заподіюють збитку природним комплексам і об’єктам
історико-культурної спадщини.

При наявності відповідних ліцензій її власникам можуть бути надані в
оренду земельні ділянки, природні об’єкти, будинки і спорудження на
умовах, визначених відповідними договорами, що укладаються з дирекціями
національних парків. Зазначені договори підлягають реєстрації в
державних органах, у веденні яких знаходяться національні парки.

Власник ліцензії подає на затвердження дирекції національного парку і
державного органу, у веденні якого знаходиться національний парк,
проектну документацію на усі види робіт, здійснюваних їм відповідно до
ліцензії і договором про оренду.

Ліцензія на здійснення згаданих видів діяльності видається дирекцією
національного парку і дійсна тільки на його території.

Ліцензія є офіційним документом, що дозволяє здійснення зазначеного в
ньому виду діяльності протягом установленого терміну, а також визначає
умови його здійснення.

Для одержання ліцензії заявник представляє в дирекцію національного
парку:

а) заяву про видачу ліцензії з указівкою:

для юридичних осіб – найменування й організаційно-правову форму,
юридичної адреси, номера розрахункового рахунка, найменування
обслуговуючого банку;

для фізичних осіб – прізвища, ім’я, по батькові, паспортних даних
(серія, номер, коли і ким виданий, місце проживання);

вид діяльності;

терміну дії ліцензії;

б) копії установчих документів (якщо вони не завірені з пред’явленням
оригіналів);

в) копію свідчення про державну реєстрацію юридичної особи;

г) документ, що підтверджує оплату розгляду заяви;

д) довідку податкового органа про постановку на облік або свідчення про
державну реєстрацію фізичної особи як підприємця зі штампом податкового
органа;

е) зведення про професійну підготовку фахівців і робітників;

ж) дані про нормативно-методичне забезпечення, організаційно-технічні
можливості й оснащення для виконання відповідних видів діяльності.

Розгляд заяви про видачу ліцензії і видача ліцензії здійснюються на
платній основі.

Форма ліцензії затверджується державним органом, у веденні якого
знаходяться національні парки.

Повідомлення про відмовлення у видачі ліцензії представляється
заявникові в письмовому виді в 3-денний термін із дня ухвалення
відповідного рішення з указівкою причин відмовлення.

Підставою для відмовлення у видачі ліцензії є:

наявність у документах, представлених заявником, недостовірної або
неповної інформації;

негативний експертний висновок, що установив невідповідність умовам,
необхідним для здійснення відповідного виду діяльності.

Ліцензія видається окремо на кожен вид діяльності. Передача ліцензії
іншій юридичній або фізичній особі забороняється.

Переоформлення ліцензії провидиться в порядку, встановленому для її
одержання.

Надання земельних ділянок, природних об’єктів в оренду для цілей,
зв’язаних із забезпеченням регульованого туризму і відпочинку, може
здійснюватися на термін до 50 років.

Земельні ділянки, природні об’єкти можуть надаватися в оренду за
результатами конкурсу або аукціону.

Суборенда (піднаймання) земельних ділянок, природних об’єктів, будинків
і споруджень на території національного парку і передача орендарем своїх
прав і обов’язків за договором оренди іншій особі (перенаймання),
надання орендованого майна в безплатне користування, а також передача
орендних прав у заставу і внесення їх як внесок у статутний капітал
господарських товариств і суспільств або пайового внеску у виробничий
кооператив не допускаються.

Доходи, одержувані від орендної плати за користування земельною
ділянкою, природним об’єктом, у повному обсязі залишаються в
розпорядженні національних парків і витрачаються ними на природоохоронні
цілі. При цьому національний парк сплачує земельний податок із площі
земельних ділянок, переданих в оренду у встановленому порядку.

2.2. Екотуризм та національні парки України

Лісові рекреаційно-туристичні ресурси

Широкий розвиток відпочинку і туризму, пов’язаний з використанням лісів,
привів до того, що останні, зберігаючи властивості продуцентів деревної
сировини і побічних продуктів, набувають нових властивостей – джерела
рекреаційних послуг. Рекреаційні ліси повинні забезпечити потреби
населення у відпочинку і оздоровленні, задоволенні фізичних, естетичних
і пізнавальних потреб людини і також відносяться до екологічного
туризму.

Україна є однією з найбільш лісистих країн Європи. У 1989 р. ліси
займали 8,6 млн; га, що на 1,4 млн. га більше, ніж у 1965 р. Площа лісів
державного значення дорівнює 6,2 млн. га (у 1961 р. – 5,4 млн. га).

Лісистість у різних частинах і регіонах країни нерівномірна. Вона значно
вища від середнього по країні показника на заході і півночі, особливо в
Карпатах, а також у Кримських горах. З просуванням на південь і
південний схід лісистість поступово зменшується. У західній та північній
частинах країни вкрита лісом площа становить 20-40 %, в Карпатах – понад
60 %, на Поліссі – 25,7 %. Незважаючи нате, що лісові масиви та
лісосмуги виконують тут важливі, в т.ч. рекреаційні, функції, вони часто
створюються безсистемно: за ними немає належного догляду.

В Україні зосереджено значні запаси цінних в рекреаційному відношенні
порід: дубові насадження становили 15 %, букові – 20 %,ясеневі – 10 %
відповідних насаджень колишнього Радянського Союзу. Площа, де ростуть
цінні породи, зростає швидкими темпами, що має важливе значення для
організації санаторно-курортного лікування, екотуризму та відпочинку.

У лісах країни ростуть 80 видів дерев і 280 – чагарників.

Особливе значення для розвитку рекреаційно-туристичного господарства
мають деякі зони міст і селища міського типу, створені в усіх областях
України (табл. 1). При такій організації території для рекреації
населення відпочиває без втомливих переїздів (при цьому зменшується
негативний вплив на природні комплекси). За цим принципом короткочасний
відпочинок організований в приміських лісах Києва (210,2 тис. га),
Харкова (190,9 тис. га), Львова (76,0тис. га) та інших великих міст.
Див. табл. 1

Комплексна оцінка лісових територій України дозволила виділити 265
придатних для рекреаційного освоєння зон і окремих місцевостей загальною
площею понад 1,3 млн. га. Див. табл. 2

Важливе значення при визначенні ступеня благоустрою лісових територій
мають вид відпочинку і його тривалість. На території України передбачено
створення 115 зон відпочинку на приміських територіях площею 498 тис. га
і 150 зон на міжселитебних – площею 833 тис. га. Див. табл. 3.

Основна кількість зон відпочинку (80 %) в приміських лісах розміщена в
Лісостепу; на міжселитебних територіях значна питома вага їх припадає на
Карпати і Лісостеп.

Зони відпочинку і туризму розміщуються на території країни відносно
рівномірно. Рекреаційні території державного значення знаходяться в
основному на півдні України (Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська
області), на узбережжі Чорного і Азовського морів, а також в гірських
районах Українських Карпат. Значний розвиток зон відпочинку районного
значення на міжселитебних територіях намічається в районі Сіверського
Донця (Харківська, Донецька і Луганська області) і вздовж середнього і
нижнього Дніпра.

Рекреаційно-туристичні ресурси природно-заповідного фонду

Важливе рекреаційне туристичне значення в Україні мають – заповідні
території, хоч їх основне призначення – збереження типових для даної
зони об’єктів, а також для збереження і відновлення цінних та унікальних
природних комплексів чи їх важливих складових елементів.

За розробленими в Україні нормативами до складу природоохоронних
територій входять державні заповідники, державні заповідно-мисливські
господарства, державні національні парки, державні заказники, державні
дендрологічні парки, державні зоологічні парки, державні парки-пам’ятки
садово-паркового мистецтва, державні заповідні урочища.

Слід відмітити, що різні види природоохоронних територій
характеризуються різними ступенями заповідності. Так, для рекреаційних
потреб заповідники не використовуються. Найбільше значення для
рекреаційно-туристичної сфери мають природні національні парки
(рекреаційні зони), парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва,
зоологічні сади, пам’ятки природи.

Природозаповідний фонд України становить більше ніж 5 тис. об’єктів,
його площа перевищує 1 млн. га, тут представлені всі основні ландшафти
України. Понад 80 % заповідної території (385,6 тис. га) припадає на
об’єкти, що найбільш охороняються: сюди входять 12 державних
заповідників (140 тис. га), 4 заповідні мисливські господарства,
природні національні парки (разом 245,5 тис. га) .

Найвизначніші природоохоронні території зосереджені в Карпатах, Криму,
Київській, Рівненській, Волинській, Херсонській областях, тобто в
регіонах, найбільш придатних для організації рекреаційно-туристичного
господарства (табл. 4).

В Україні розташовані такі всесвітньовідомі заповідники, як Асканія-Нова
в Херсонській області (заповідник, заснований в кінці XIX ст., площа
11,0 тис. га), Чорноморський у Херсонській і Миколаївський областях
(1927 р., 57,0 тис. га), Карпатський у Закарпатській області (1968р.,
12,7тис.га), Канівський у Черкаській області (1931 р., 1,0 тис. га),
Ялтинський (1973 р., 0,2 тис. га) та Карадазький (1979 р., 2,9 тис. га)
в Криму та ряд інших.

Найбільше рекреаційне значення мають природні національні парки, яких на
Україні понад 3 загальною площею 134,7 тис. га (0,2 % території країни),
що набагато менше, ніж у більшості країн світу.

Національні природні парки України – основні природоохоронні,
рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи, які є
національним надбанням, дорогоцінними скарбами природної та
історико-культурної спадщини українського народу. Вони створюються для
збереження, відтворення та ефективного використання неповторних
природних територій, аналоги яких втрачені або трансформовані людиною.

Екологічний туризм у національних природних парках (НПП) України
грунтується на наступних концептуальних положеннях:

• мінімізація негативною впливу туристів на природне середовище та
його компоненти (адже рекреаційна цінність природних ландшафтів прямо
пропорційна їх збереженню);

• гармонійне поєднання людини, природного середовища та рекреаційної
інфраструктури;

• відвідування рекреаційних природно-заповідних територій та об’єктів;

• науково-пізнавальне освоєння природного (біотичного, ландшафтного,
пейзажного) різноманіття і гуманістичного потенціалу рекреаційних
територій;

• соціальна сумісність (злагода) з місцевою мораллю, звичаями і
традиціями місцевого населення, територіальними громадами та органами
місцевого самоврядування;

• економічні вигоди і переваги в регіональному розвитку природних
територій;

• гарантія довготривалого збереження природних та культурних ресурсів
рекреаційних територій.

У національних природних парках України екотуристична діяльність
здійснюється за такими видами :

• екскурсії маркованими екологічними стежками з короткостроковим
відпочинком (розбиття наметів і розкладання вогнищ у спеціально
облаштованих місцях) у зонах регульованої та стаціонарної рекреації
-Карпатський НПП, НПП “Святі Гори”;

• науково-пізнавальний туризм – Карпатський, Яворівський НПП;

• піший спортивно-оздоровчий екотуризм – НПП “Вижницький”, Ужанський
НПП;

• лижні подорожі та прогулянки (лижний, включаючи гірськолижний,
екотуризм) – НПП ”Вижницький”, “Сколівські Бескиди”;

• прогулянки, подорожі на велосипедах (велосипедний екотуризм) – НПП
“Синевир”, Ужанський НПП;

• прогулянки, подорожі на конях (кінний екотуризм) – НПП “Синевир”.
Шацький НПП;

• водний екотуризм – спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах,
катамаранах (рафтінг) – НПП “Вижницький”; подорож на яхті, катання на
водних лижах, віндсерфінг, прогулянки на човнах – Швацький НПП;

• екскурсії у карстові печери (спелеологічний екотуризм, спелеотуризм)
– НПП “Вижницький”;

• любительське (спортивне) полювання (мисливський екотуризм)- НПП
“Синевир”, Деснянсько-Старогутський;

• підводне плавання з аквалангом, екскурсії до підводних печер і
грогів (підводний екотуризм, дайвінг) – Азово-Сиваський НПП;

• любительське і спортивне рибальство – Шацький, Азово-Сиваський НПП;

• прогулянки, подорожі на повітряних кулях (балунінг), прогулянки,
подорожі на дельтоплані (дельтопланеризм) – НПП “Синевир”, “Подільські
Товтри”;

• скелелазіння (альпінізм) – НПП ”Вижницький”;

• екстремальний екотуризм (стрибки з прив’язаним тросом) – НПП
”Подільські Товтри”.

Відповідно до сучасної природоохоронної практики в національних парках
світу не менше 75% площі вважаються суворо охоронними без регулювальних
заходів і порушень природної сукцесії, а решта використовується в
рекреаційних цілях, хоча скрізь в обґрунтованій мірі допускається
екотуризм. Основним режимом на території національних парків є режим
невтручання.

В Україні лише незначна частина НПП відповідає ІІ-й категорії
міжнародної класифікації – Національний парк (Охорона екосистем і
рекреація). Площа, зайнята антропогенними ландшафтами у вітчизняних НПП
має великі (і дивні) розходження – від 1% в Азово-Сиваському
національному природному парку до 80% у “Подільських Товітрах”.

Загалом, антропогенні ландшафтні комплекси займають до половини
території наших національних парків (у Шацькому НПП 40,5%). Для
порівняння скажемо, що в Польщі ця величина коливається від 1% до 20% і
становить у середньому 4%. Більшість національних парків Росії
відносяться до 11-ї категорії МСОП. Порівняно з нашими вони мають значно
суворіший режим і більшу частину земель у власному користуванні (83%).
Альтернативою для наближення НПП України до 11-ї категорії є створення
невеликих за площею парків (за міжнародними стандартами допускається
мінімальна площа національного парку до 2000 га).

Зазначимо, що з понад як 300 рекреаційно-туристичних закладів,
розміщених на територіях національних природних парків України, на
землях їх постійного користування знаходиться лише незначна кількість
(до 10 %).

Головне завдання національних природних парків України полягає в
управлінні (планування, організація, координація, контроль) рекреаційною
(туристичною) діяльністю, зокрема відвідуванням території. Здійснення
такої екотуристичної діяльності (організація збуту туристських послуг,
турів) на природно-заповідних територіях покладається на спеціалізовані
державні і комерційні (а також спільні акціонерні) структури –
туристські фірми.

Типова рекреація (загальнооздоровчий відпочинок) не може бути основним
заняттям відвідувачів (екотуристів) парку. Для них основне –
високодуховне спілкування з природою, що викликає чисті почуття, сприяє
інтелектуальному збагаченню, фізичному наповненню здоров’ям.

Для забезпечення виконання національними природними парками покладеного
на них завдання щодо створення умов для організованого екотуризму,
відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності у природних умовах з
додержанням режиму охорони заповідних ландшафтних комплексів і об’єктів
на їх території виділяються зони регульованої і стаціонарної рекреації.

У зоні регульованої рекреації проводиться короткостроковий відпочинок та
оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам’ятних місць; у
цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристських
маршрутів і екологічних стежок; тут забороняються промислове рибальство
і мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан
природних ландшафтів розміщеної по сусідству заповідної зони.

Площа зони регульованої рекреації може становити 25-55% від загальної
території парку рекреаційного типу (1-а модель) і 30-60% –
природоохоронного типу (2-а модель).

Зона стаціонарної рекреації призначена для розміщення готелів, мотелів,
кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відвідувачів парків. Площа цієї
зони орієнтовно становить 5-10% в умовах обмеженого рекреаційного
використання парку і 10-20% – активного рекреаційного використання
парку.

У зоні стаціонарної рекреації проводяться довготривалий відпочинок,
організований туризм, санаторно-курортне лікування. Екотуризм у зоні
стаціонарної рекреації національного природного парку може здійснюватися
за екстенсивним чи інтенсивним планом на відповідних територіях.

На територіях екстенсивної рекреації з метою огляду місцевості та
відпочинку головним чином створюються туристські маршрути, екскурсійні
та прогулянкові (лінійні, радіальні, кільцеві), обладнуються місця для
ночівлі (хижі, бівуачні стоянки) тощо. У цій підзоні на спеціально
виділених та відповідно облаштованих ділянках дозволяється любительське
і спортивне рибальство, збирання грибів, дикоростучих плодів і ягід,
фотомисливство (“тихе полювання”) під екологічним контролем працівників
(рейнджерів) служби державної охорони національних природних парків.

На територіях інтенсивної рекреації (враховуючи зарубіжний досвід) на
базі розміщених тут рекреаційних закладі» можуть створюватися:

>

J ”

th

TH a a

$

&

\

^

`

b

?

1/4

3/4

?

o

o

o

u

ue

ue

th

j?

j

ji

jt

`„?

`„?

ue

ue‚

4¶7°

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019