Реферат на тему
Особливості розвитку краєзнавства в Галичині
З огляду на те, що значна частина території України – Галичина –
тривалий час була штучно відірвана від решти території України і
перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а згодом Польщі, неабиякий
інтерес становить питання розвитку українського краєзнавчого руху на її
теренах.
Українське галицьке краєзнавство має славне минуле й традиції. У
наукових краєзнавчих дослідженнях українських учених до 90-х pp. XX ст.
галицький рух залишався однією з мало-вивчених сторінок вітчизняного
краєзнавства. Водночас, аналіз доступних архівних матеріалів періодичних
видань свідчить про існування численних науково-краєзнавчих праць наших
попередників. Серед них заслуговує на увагу праця І. Франка “Галицьке
краєзнавство”, де було подано автором найбільш системний бібліографічний
огляд друкованих краєзнавчих праць і матеріалів кінця XVIII – початку XX
ст. [83]. У цій фундаментальній праці він показав політичну і
національно-культурну значимість краєзнавства. І. Франко вперше дав
визначення його сутності[10].
Крім зазначеної праці І. Франка, яка була написана в кінці XIX ст.,
варті уваги дослідників науково-краєзнавчі праці міжвоєнного періоду: С.
Рудницького, О. Степанів, В. Кубійовича, В. Огоновського, І.
Крип’якевича, П. Біланюка, Є. Пеленського, С. Пастернака, І. Федіва, М.
Андрусяк, М. Сімановича [10; 13; 35; 56].
Історія Галицького туристично-краєзнавчого руху як відносно новий об’єкт
міждисциплінарних досліджень останнім часом знаходиться в центрі уваги
історичної та географічної наук. Найбільш глибоко і системно проблеми
розвитку галицького краєзнавства розглядаються в історичному аспекті,
який передбачає дослідження: краєзнавчої бібліографії (А. Л. Блажке-вич
[5], А. М. Козицький [30], А. Кузишин [41], Б. М. Гаврилів [13], В. Т.
Петрикова), історії організації туристично-краєзнавчої роботи (М. Ю.
Костриця, Я. В. Луцький, О. Лемешко, 3. Філіпов, Я. Серкіз тощо),
український молодіжний і спортивний Рух (О. Вацебу [7], Я. Б. Боднар, М.
Р. Гуйванюк, І. О. Андрухів [2], А. О. Кухтій, Р. С Пальчевський, В. М.
Окаринський, І.І. Шумський, Б. Савчук, І. Г. Дутчак, Б. Є. Трофим’як, О.
О. Киричук, М. С. Дядюк), діяльність окремих громадських організацій (А.
В. Грицан, Р. М. Гарат, Л. Л. Крупа, Г. Л. Гладка, М. С. Банд-рівський,
У. В. Мовна, І. П. Іванюк).
Відносно новою науковою тематикою в географічному аспекті є комплексні
дослідження історії галицького мандрівництва крізь призму аналізу
діяльності видатних постатей – географів Галичини, а також дослідження
української суспільної географії в Галичині: суспільно-географічні
дослідження українських учених у міжвоєнний період (О. Вісьтак, О.
Шаблій [9; Ю; 87; 88; 89], П. Штойко, А. Кандя [28], М. Питуляк [59]
тощо), історія рекреаційного природокористування (В. І. Гетьман, Ю. В.
Зінько, Ю. Нестерук, І. Рожко, Я. Жупанський тощо), краєзнавчі
дослідження географічних процесів заселення Галичини (В. П. Круль [38],
Я. І. Жупанський [19], Г. Чернюк [39] тощо), історія українського
мандрівництва (Р. Ковалкж [29], І. Ровенчак [65], С Кукурудза [42], І.
М. Рожко, М. Питуляк, Г. Чернюк тощо), етногеографічні дослідження (P.
P. Сливка, М. Питуляк тощо).
Періодизація етапів розвитку краєзнавства у Галичині ґрунтується на
визначенні основних громадсько-політичних подій і фактів українського
просвітництва, науки та діяльності окремих визначних постатей України.
На основі цих критеріїв можна виділити п’ять етапів розвитку
краєзнавства у Галичині (табл. 1.2).
Таблиця 1.2.
Періодизація галицького краєзнавства
І етап II етап III етап IV етап V етап
Витоки галицького краєзнавства – просвітництво і перші хвилі
національно-культурного руху в Галичині у кінці XVIII ст. – 10-20-ті pp.
XIX ст. Розвиток народознавчого краєзнавства – від “Руської трійці” до
виникнення Товариства “Просвіта” (1830-ті – 1868 рр.) Становлення
галицького краєзнавства у другій половині XIX ст. – на початку XX ст. –
діяльність Товариства “Просвіта”, І. Франка та ін. (1868—1914 рр.)
Розвиток галицького краєзнавства у міжвоєнний період – 1918-1939 рр.
Краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)
Пропоновану періодизацію галицького краєзнавства як самобутнього
етнокультурного феномену доведено нами до 1945 p., оскільки по
завершенні Другої світової війни Галичина була остаточно інтеґрована до
складу УРСР і з цього часу розпочинається якісно новий радянський етап у
розвитку наукового, шкільного й громадського українського краєзнавства
[57].
Зупинимося на характеристиці названих етапів розвитку краєзнавства на
галицьких теренах детальніше.
Перший етап – Просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху
(кінець XVIII ст. – 1820-ті pp.).
У 1787 р. при Львівському університеті був заснований Руський інститут,
де готували священиків, які знали українську мову і володіли руською
грамотою (Іван Земенчик, Петро Подій, ван Лаврівський тощо). У 1790 р.
Львівська Ставропігія вида-а Ьуквар з Додатком “Політики світської”,
укладений українською мовою. Цей Буквар став справжньою маленькою
енцик-опедією з україніки, оскільки він давав найзагальніші відомості
про рідний край і його народ.
“Австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в
ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто
велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле”
[83, с 117]. Писали про Галичину здебільшого німці Австро-Угорщини, які
з певною імперською погордою ставилися до галичан, їхніх звичаїв, мови
та історичних традицій. Офіційні й напівофіційні видання з географії і
статистики Галичини були сухими шкільними підручниками або збірками
окремих розрізнених матеріалів. Винятком є праці австрійського вченого
Гакета Бальтазара (1739-1815 pp.), які носили описово-подорожницький та
країнознавчий характер. Одним з найважливіших напрямків краєзнавчих
досліджень є опис подорожей по Північних Карпатах у 1788-1795 рр., що
вийшов у 4-х томах у 1790-1796 pp. у Нюр-берзі. Український учений Іван
Кревецький вважав, що “Опис Гакета се найбільший і найцінніший опис
подорожі по Карпатах, який коли небуть появився перед ним і після нього
– по нинішній день”. Г. Бальтазар уперше в географічній літературі наніс
на карту всю дугу Карпат, правильно “прив’язав” і оконтурив. Описав
декілька маршрутів подорожей по Північних Карпатах, а також
охарактеризував етнічний склад та поселення. У 1779 р. довів, що витік
річки Дністра слід шукати біля села Вовчого [65].
У 1810-1820-ті pp. Галичиною прокотилася нова хвиля
національно-культурного руху. Епіцентром цього руху став старовинний
Перемишль (одна з прославлених княжих столиць Галицької Русі, нині, за
сталінським межуванням західного кордону України, Пшемишль у складі
Польщі). У 1815 р. тут виникло перше українське просвітницьке Товариство
для підготовки книжок для народу, яке проіснувало до 1817 р. Засновником
Товариства був священик Іван Могильницький. Він написав першу “Граматику
языка славено-руського” (1823 – 1824 pp.) і науковий трактат “Відомість
о Руськом язиці”.
З Перемишлем пов’язана діяльність єпископа Иосифа Ле-вицького – автора
першої у Галичині друкованої німецькою Мовою “Граматики руської” (1834
р.). У Перемишлі сформувався як учений-етнограф Иосиф Лозинський – автор
першої в Галичині надрукованої українською мовою
етнографічно-фольклористичної праці “Русское весілє” (1835 р.) та
Граматики живої Української мови (1846 p.), а також ряду розвідок з
історії Галичини.
Значний вплив на активізацію народознавчих досліджень у Галичині мало
перебування в 1818 р. одного з засновників слов’янської етнографії,
археології і фольклористики Зоряна До-ленги Ходаковського (Адама
Чарноцького). Під його керівництвом розпочалося вивчення народних
традицій, збирання пам’яток народної творчості, речових пам’яток, решток
старовини, яке заклало підвалини майбутньої української і польської
фольклористики.
“У Галичині тим дослідженням надзвичайно прислужилися два гідні діячі…
граф Максиміліан Осолінський і Саму-ель Бугуміл Лінде. Перший з них не
тільки своїм громадським вчинком – заснуванням бібліотеки і
національного музею…” [83, с 127]. Поруч із ними слід згадати Гната
Червінського (1770-1830 рр.) – талановитого польського етнографа, який з
симпатією ставився до українського народу й тривалий час вивчав звичаї
українського населення Галичини. Книга Г. Червінського “Образи Русі
Червоної” (1811 р.) була першою європейською науковою
краєзнавчо-етнографічною працею про українців.
Другий етап – розвиток народознавчого краєзнавства: від “Руської трійці”
до виникнення Товариства “Просвіта” (1830-ті – 1868 рр.).
У 1830-х pp. у Галичині намітився поступ у розвитку народознавчого
краєзнавства. У Львівській духовній семінарії виник маленький гурток
однодумців, який назвався “Руська трійця”, “їх було трьох. Один з них –
енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, на
подвиг… Це – Мар-кіян Шашкевич. Другий – людина палкої вдачі, з
широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це – Іван Вагилевич.
Третій – ініціативний, діловий, працелюбний. У той же час – поміркований
і обачний… Це – Яків Головацький” [58].
У 1833 р. “Руська трійця” видала свою першу рукописну збірку “Син Русі”.
Другою збіркою у 1834 р. стала фольклорно-літературна “Зоря, писемце,
присвячених русскому язику”. У 1836 р. серб Г. Петрович у Пеіпті
надрукував рукопис “Руської трійці” під назвою “Русалка Дністрова”. Це
була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою та
українським алфавітом.
“Альманах” з чисто галицьким профілем став всеукраїнським явищем за
змістом, мовою, духом” [58]. У “Руської трійці” з’явилося багато
прихильників. М. Шашкевич, І. Вагилевич займають чільне місце серед
краєзнавців Галичини.
Улітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через
Миколаїв, Стрий та інші міста Галичини. Його подорожні нотатки “Подорож
по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.” – це
класичний зразок опису мандрівки вкраїнським краєм, який був однією з
перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного
краю. І. Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і
етнографічні матеріали, відвідав історичні пам’ятки, проводив
археологічні дослідження. Так, у нарисі “Верди в Уричі” (1843 р.) він
описує унікальні ландшафти Урича, скелі, загадкові піктограми на них,
замислюється над історичними витоками пам’ятки. Дослідження І.
Вагилевича дали йому підстави першому серед краєзнавців Галичини
висунути гіпотезу про оборонне значення Урицьких скель.
Інший видатний галицький діяч Микола Устиянович в оповіданні “Ніч на
Боржаві” (1852 р.) описав карпатську природу під час подорожі 1841 р. зі
Славська в Угорщину.
Результати діяльності “Руської трійці”, що становлять вагому частину
всеукраїнського народознавчого доробку першої половини XIX ст.,
послужили поштовхом і джерельною базою для подальшого розгортання
наукового краєзнавства.
Одним з фундаторів туристичного краєзнавства в Україні вважаємо Омеляна
Партицького (1840-1895 pp.). Улітку 1865 р. він разом із 3. Паславським,
І. Шандичевським, Ю. Це-левичем, П. Вахнянином взяли участь у тижневій
мандрівці по Галичині.
О. Партицький регулярно здійснював науково-краєзнавчі подорожі у
Карпати. Зібраний ним археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал
став основою для праць “Образи Руси Галицької”, “Подорожньо-етнографічні
записки” (1887 р.). Про найатракційніші пам’ятки та найважливіші події
Галичини О. Партицький залишив окремі краєзнавчі розвідки-нариси “Жерло
Парашка”, “Крехівський монастир”, “Камінь Св. Петра” та ін. Про
мандрівки О. Партицького свідчать публікації на туристичну краєзнавчу
тематику в часописі “Газета шкільна”, а саме: “З життя волинського люду
за Бойлем Т., Отецьким”, “Образи Руси Галицькой”, “Руїни стародавніх
замків на Поділлі” тощо. У 1878 р. О. Партицький звернувся до краян з
пропозицією про те, щоб вони розробляли та прокладали нові туристичні
маршрути і посилено вивчали свій рідний край, як це робиться в країнах
Європи [47; 49]. / саме О. Партицький першим серед українських
краєзнавців розробив туристичний маршрут для краєзнавчої подорожі
атракційними околицями Львова.
Революційна “Весна народів” 1848 р. сприяла пробудженню національної
свідомості українського народу в Галичині, Буковині, Закарпатті.
У Галичині в цей час виникло політичне об’єднання – Головна Руська Рада
(очолив М. Устиянович), яка зініціювала скликання з’їзду (собору) діячів
української культури для обговорення питань, пов’язаних з подальшим
духовним розвитком українського народу. 19-26 жовтня 1848 р. у
приміщенні духовної семінарії відбувся Собор руських учених, який
ознаменував початок глибокого національного самовираження.
На жаль, більшість діячів українського відродження 40-50-х pp. XIX ст.
не витримали подальшого реакційного тиску з боку австрійської влади та
польської шляхти і вимушено стали “москвофілами”. Лише декілька
патріотів – Іван Гуталевич, Богдан Дідицький, Йосип Заячківський, Степан
Качала – навіть в умовах репресій продовжували займатися народною
освітою, доступною для простого народу мовою (так звані
народовці-украї-нофіли).
У 1861 р. у Львові засновано Товариство “Руська Бесіда”. При ньому у
1884 р. утворено Український театр. А 8 грудня 1862 р. у Львові було
скликано Установчі збори Товариства “Просвіта”, якими фактично було
започатковано діяльність цієї громадської організації (“Просвіту” очолив
професор Анатолій Вахнянин).
Видатною постаттю українського туристичного краєзнавства є Іван
Нечуй-Левицький (1938-1918 pp.) – талановитий письменник,
етнолог-фольклорист, філолог і краєзнавець. І. Нечуй-Левицький здійснив
цілий ряд краєзнавчо-експедиційних мандрівок теренами рідного краю,
зокрема об’їхав більшу частину Східної Польщі (Галичину, Лемківщину,
Холмщину, Підляшшя, Волинь, Поділля) та Молдові!’ (Північна Буковина).
Класичним туристично-краєзнавчим твором І. Нечуй-Левиць-кого можна
назвати його подорожній нарис “Мандрівка на українське Підлясся”,
надрукований на шпальтах львівського часопису “Правда”.
Найбільшою заслугою І. Нечуй-Левицького як ученого-краєзнавця й етнолога
є аргументоване наукове дослідження, що довело незаперечний зв’язок
Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України. На той час
ученому необхідна була неабияка відвага для подібних заяв та їх
публічного відстоювання. Адже цим він промовисто засвідчував про
існування окремого етнічно-єдиного українського народу на терені від
Слобожанщини й Надазов’я до Холмщини й Лемківщини. Праці подібного
змісту відкрили якісну нову сторінку наукового краєзнавства України.
Третій етап – становлення галицького краєзнавства у другій половині XIX
ст. – на початку XX ст. (діяльність товариства “Просвіта”, І. Франка та
ін.) – 1868-1914 pp.
У кінці XIX ст. – на початку XX ст. український національно-визвольний
(і краєзнавчо-просвітній) рух було зосереджено, головним чином, у
Галичині.
Згідно з програмними положеннями Статуту, галицька “Просвіта” була
науково-просвітницькою громадською організацією. Основним напрямком
діяльності “Просвіти” від початку і до кінця залишалося книгодрукування
українською мовою. Успіхом у галичан користувалися перші видання
товариства: “Читанка для сільських людей” О. Партицького (1869 p.), “Що
нас губить, а що помочи може?” С. Качали, “Катехизм для дітей” К.
Селецького та “Народний календар” за редакцією О. Партицького.
З жовтня 1877 р. починає виходити газета “Письмо з “Просвіти”, яку
називали енциклопедією просвітницького руху в Галичині. Дещо пізніше
починає виходити газета “Діло” (головний редактор Володимир
Барвінський).
З 1879 р. по 1884 р. “Просвіта” випустила 5 частин “Історії”, “Історію
Руси” І. Нечуя-Левицького та О. Барвінського. У 1887 р. “Просвіта”
видала доповнену картами “Географію Руси”. Тільки У 1874-1875 pp.
“Просвіта” надрукувала 24 книжечки для народу загальним накладом 281 850
примірників [51].
Діяльність “Просвіти” дала початок духовній революції в Галичині. З
метою ознайомлення народу з перлинами української класики “Просвіта” ще
в 1904 р. починає видавати серію “Руська писемність”, з 1908 р. – серію
“Господарська бібліотека”.
У 1909 р. “Просвіта” бере на себе почесну місію координації
просвітницької діяльності не лише в Галичині, але й в усіх українських
землях, і з нагоди власного 50-річчя Товариство проводить Перший
всеукраїнський просвітньо-економічний конгрес. Основною темою конгресу
був розвиток видавничої діяльності в усіх куточках українських земель як
головного чинника розповсюдження освіти. Конгрес відкрив нові можливості
для творчих і ділових зв’язків з українськими організаціями поза
Галичиною. До початку Першої світової війни “Просвіта” переросла у
найбільшу українську організацію, яка охопила мережею культурних центрів
усю Галичину і нараховувала 77 філій, 2944 читальні, 109 950 членів
[51].
У 1860-1870-ті pp. у Галичині помітно зріс інтерес до історії міст і сіл
(історичне краєзнавство). Галицький історик і публіцист В. Плошанський
виступив ініціатором складання істо-рико-географічного словника
Галицької України, але галицьке громадянство не зрозуміло важливості
цієї справи. Наслідком цієї акції стала надрукована серія коротких
описів галицьких сіл (101 стаття). Священик В. Чернецький зібрав
матеріали й опублікував нариси про 50 галицьких сіл і міст.
Відомою постаттю українського туристичного краєзнавства у кінці XIX ст.
став священик і громадський діяч І. Гавришке-вич. Він здійснив перше
систематичне експедиційне-мандрів-ницьке обстеження території Галичини й
Буковини і першим з українців наніс на карту близько 2 тис. висот цих
земель. І. Гав-ришкевич залишив науково-краєзнавчі описи подорожей
Сам-бірським і Стрийським повітами, опублікував ґрунтовний
краєзнавчо-етнографічний нарис про Кам’янку-Вольську біля Ра-ви-Руської,
який не втратив і сьогодні свого пізнавального і наукового значення.
Краєзнавчі матеріали В. Площанського, В. Чернецького, І. Гавришкевича та
інших українських краєзнавців кінця XIX ст. були використані при виданні
фундаментального 16-томного польського Географічного словника (1880-1902
pp.).
Новий період розвитку українського галицького краєзнавства (у тому числі
краєзнавства туристичного) найтісніше пов’язаний з діяльністю І. Франка
(1856-1916 pp.).
І. Франко ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії
і студентом Львівського університету здійснив низку
краєзнавчо-пізнавальних мандрівок Прикарпаттям (Під-карпаттям). Так,
скажімо, ще гімназистом юний І. Франко разом з однокласниками й учителем
І. Вихрацьким побував в Уричі.
За період 1880-1882 pp. І. Франко пішки сходив Сколівщи-ну і Тухольщину.
З 1880-х pp. починається його знайомство з Гу-цульщиною. Багато років
мислитель відпочивав у колоритному гуцульському Криворівному, бував у
Косові, Кутах, Буркоті, Жаб’є, на “Писаному Камені” біля с. Ясенове.
У 1883 р. І. Франко організував “Кружок етнографічно-статистичний для
студіювання життя і світогляду народу”, а згодом – суто
краєзнавчо-туристичний “Кружок для устроюван-ня мандрівок по нашім
краю”.
Улітку 1884 р. при студентському товаристві “Академічна бесіда”
Львівського університету відкрито секцію “Мандрівний комітет”.
Того ж літа 1884 р. І. Франко організував мандрівку української
студентської молоді за маршрутом: Дрогобич – Східни-ця – Урич –
Підгородці – Корчин – Верхнє Синьовидне – Тишівниця – Труханів – Бубнище
– Болехів – Долина – Калуш – Коломия – Делятин – Дора – Микуличин –
Ши-гот – Майдан – г. Говерла – г. Шпиці – Гаджин – г. Піп Іван – г.
Буркут – Жаб’є – Кути.
І. Франко видрукував окремою брошурою віршований опис маршруту
“Україно-Руська студентська мандрівка літом 1884 p.”. Ця своєрідна
програма є документом, що засвідчує глибоку обізнаність
письменника-краєзнавця з визначними місцями краю. І. Франко був
співорганізатором шести мандрівок студентської молоді Галичиною й
Українськими Карпатами впродовж 1883- 1888 pp. Активна участь у
“Мандрівному комітеті” спонукала його до думки про те, що краєзнавчий
матеріал набуде більшої ваги у випадку його систематизації та аналізу.
У 1898-1907 pp. науково-краєзнавча діяльність “каменяра” була пов’язана
з Науковим Товариством імені Т. Г. Шевченка, Де І. Франко працював
керівником комісій (у тому числі етнографічної), редактором багатьох
видань, став автором низки фундаментальних праць з фольклору, учасником
наукових експедицій НТШ, співорганізатором музею НТШ тощо. За допомогою
екскурсійно-туристичних заходів Етнографічна комісія НТШ систематично
збирала краєзнавчі матеріали. За ці роки НТШ видало серію видань під
назвою “Українсько-Руський архів”, 38 томів “Етнографічного збірника”,
20 томів “Матеріалів до української етнології” та ін.
Отже, у розвитку галицького краєзнавства у другій половині XIX ст.
пріоритетним був народознавчий аспект. Кінець XIX – початок XX ст. стали
періодом комплектування та оформлення збірок про пам’ятки матеріальної
та духовної культури краю, створення місцевих музеїв.
У 1888-1889 pp. з ініціативи відомого дослідника української старовини,
професора Львівського університету І. Шара-невича було організовано
церковно-археологічну виставку, яка стала першою спробою самостійного
галицького музею та основою музею Ставропігійського інституту в Львові.
У 1893 р. був заснований Історичний музей при НТШ, до організації якого
долучилися відомі вчені В. Антонович, Ф. Вовк, М. Грушев-ський, І.
Франко, В. Гнатюк. Для сприяння музею було створено “Товариство
прихильників культурно-історичного музею”.
У 1894 р. побачила світ перша в Галичині україномовна
географічно-краєзнавча монографія – “Опис географічно-статистичний
повіта Камянецкого” Якова Миколаєвича. Комплексний географічний підхід
при її укладанні справив неабиякий вплив на методологію подальших
наукових досліджень краєзнавчого характеру [42].
У 1896 р. у Відні було створено товариство “Друзі природи”. Це було
перше туристичне товариство, яке створило свої філії в Галичині.
Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових і
сільськогосподарських виставок. У 1880 р. в Коломиї була влаштована
виставка домашнього промислу. Виставка мала комплексний краєзнавчий
характер: крім етнографічних пам’яток, на ній були експоновані
археологічні знахідки, твори живописців, фотографії, карти. Подібна
виставка в Коломиї відбулася у вересні 1912 р.
На початку XX ст. у Галичині виникла низка молодіжних і спортивних
організацій: “Сокіл”, “Січ”, “Луг” та ін.
У 1911 р. утворилося молодіжне товариство “Пласт” – патріотично-виховне
за духом й спортивно-туристичне – за змістом діяльності. Члени “Пласту”
під час туристичних походів виробляли навички участі в таборуванні,
рятівництві, спостережниц-тві тощо.
У 1911 р. студенти Петро Франко (син І. Франка) та Іван Чмола засновують
перші пластові гуртки у Львові, але офіційним початком громадського
“Пласту” (організатор – доктор Олександр Тисовський) вважають день
першої присяги “Пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові” –
12 квітня 1912 р. Гуртки пластунів невдовзі виникли у десятках інших
міст Галичини [77].
Найголовнішими напрямками діяльності “Пласту” були: всебічне патріотичне
самовиховання української молоді; плекання серед цієї молоді традицій і
звичаїв, розуміння історії, культури, змагань та ідей українського
народу; вишкіл молоді в мандрівках і таборах [48].
Перший мандрівний табір “Пласту” організував у 1913 р. І.Чмола, а
постійний туристичний табір львівських пластунів – П. Франко у 1914 р.
Для координування пластового руху була створена Верховна Пластова рада
(ВПР). Фундатор товариства О. Тисовський написав книжечку “Пласт” (1913
р.) та підручник “Життя в Пласті” (1921 р.), а П. Франко – книгу
“Пластові гри і забави” (1913 p.). Ця книга стала першим українським
навчальним посібником зі спортивного туризму.
Перша світова війна на певний час припинила діяльність Товариства
“Пласт”.
У квітні 1910 р. гурт шанувальників туристичних мандрівок Станіслава
(суч. Івано-Франківськ) сформувала організаційний комітет для створення
краєзнавчо-туристичного товариства “Чорногора”. 20 травня 1910 р. у
Станіславі відбулися Установчі збори, де було прийнято Статут Товариства
“Чорногора” й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою Товариства
став С Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л.
Гаяновський, Й. Білинський, В. Янович.
Українське краєзнавчо-туристичне товариство “Чорногора” ставило перед
собою такі завдання:
пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр;
– збирання матеріалів про ці гори;
– агітацію та пропаганду серед туристів і дослідників природи;
– співпрацю з НТШ у Львові, “Угорським карпатським товариством” і
польським “Татшанським товариством”, обмін науковими матеріалами та
досвідом роботи;
надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок
[82].
Для широкого загалу українських туристів на початку XX ст. почали
виходити численні буклети, путівники, нариси, монографії з
туристично-краєзнавчої проблематики. Серед них, зокрема, найбільшою
популярністю користувалися такі: “Туристика” А. Гудзиновського,
“Прогулянки в наші гори” І. Франка, “Галицьке краєзнавство” Ю. Целевича,
“Опис рідного краю” та “Мала географія України” Р. Заклинського,
“Провідник по Галичині” н М. Орловича. її
Варта уваги просвітницько-краєзнавча діяльність галицького педагога,
фольклориста, географа, літератора і культурно-громадського діяча
Богдана Романовича Заклинського (1886- 1946 pp.). знаного в Галичині як
автора багатьох підручників, брошур та статей на ниві фольклористики,
етнографії, краєзнавства. У книзі “Опис рідного краю” (Львів, 1913 p.),
автор знайомить читача з фізико-географічною характеристикою українських
земель, природними копалинами, рослинним і тваринним світом. У другому
доповненому виданні “Маленька географія України” (Відень, 1915 р.) Б.
Заклинський оживляє текст піснями, коломийками, етнографічними
переказами про таємниці Чор-ногори, рослини, які використовують у
народному лікуванні, гуцульські казки. Діяльність цієї відомої постаті
українського галицького краєзнавства досі майже не вивчена [3].
У 1914 р. Товариство “Чорногора”, як і решта краєзнавчих товариств,
припинило свою діяльність у зв’язку з початком Першої світової війни.
Четвертий етап – розвиток Галицького краєзнавства у міжвоєнний період
1918-1939 pp.
Після закінчення Першої світової війни суттєво змінилася політична карта
Європи: на теренах Російської та Австро-Угор-ської імперій виникли нові
держави з різним політичним і соціально-економічним ладом. У той час як
краєзнавство і туризм на території УРСР все більше підпорядковувався
сталінській адміністративно-командній системі управління, на західних
українських землях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії
спостерігалися аналогічні за змістом, але відмінні за формою процеси. На
цих землях краєзнавство і туризм залишалися справою передової
громадськості. Характерним стало створення регіональних краєзнавчих
осередків, діяльність яких значно пожвавили туристично-екскурсійний рух.
oe
&
нови і товариства (НТШ, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Союз українок”,
“Пласт”, “Чорногора”, “Плай”, “Січ” та ін.), так і національно свідомі
представники інтелігенції і селянства.
1920-1930-ті pp. характеризуються спробою галицьких краєзнавців виробити
комплексний підхід до організації краєзнавства, туризму. Восени 1921 р.
при Товаристві “Просвіта” виник “Кружок любителів Львова” (голова І.
Крип’якевич), члени якого ставили за мету плекати любов до Львова через
поширення знання його історії, старовини й культури живим словом,
письмом у пресі й окремими виданнями. До роботи в гуртку були залучені
відомі українські діячі того часу: Б. Януш, Й. Застирець, Б.
Барвінський, Й. Сліпий, В. Децикевич, Я. Кол-туняк, Д. Коринець, І.
Свенціцький, І. Труш, С. Федак, О. Степанів, М. Голубець, І. Копач, В.
Левицький, С. Шах та ін. Гурток організовував популярні публічні виклади
з історії Львова, екскурсії містом та його околицями. Гурток проіснував
два роки і був розігнаний польською поліцією в 1923 р. Але напрацьовані
у гуртку методи роботи, форми збору і популяризації краєзнавчого
матеріалу стали фундаментом, на якому членами “Кружка…” згодом було
створено значно ширшу організацію – краєзнавчо-туристичне товариство
“Плай”.
Чимало краєзнавчих матеріалів міжвоєнного часу зберігаються нині в
архівних фондах. Зокрема, у фондах Центрального державного історичного
архіву України у Львові (ЦДІА) містяться краєзнавчі матеріали НТШ (Ф.
309) і товариства “Просвіта” (Ф. 348); у Державному архіві
Івано-Франківської області (ДАІФО) – краєзнавчі матеріали товариства
“Друзі Гуцульщи-ни” (Ф. 370) і станіславського курортно-туристичного
товариства “Карпати Всходнє” (Ф. 369); у Державному архіві
Тернопільської області – матеріали “Подільського краєзнавчо-туристичного
товариства” (Ф. 36) і “Школи Людової” (Ф. 33).
Галицьке товариство “Просвіта” активно продовжувало
краєзнавчо-просвітницьку роботу у міжвоєнний період. У діяльності
“Просвіти” у Львові в 1928-1939 pp. можна виділити три періоди:
1) 1928-1932 pp. – роки морального і матеріального занепаду в роботі,
викликаного економічною кризою, яка охопила всі країни Європи;
2) 1932-1935 pp. – роки піднесення діяльності Товариства до рівня
передкризового;
3)1936 – 1939 рр. – роки найвищого розквіту в просвітницькій та
видавничій роботі [51, с 61].
До видатних краєзнавчих дослідників Галичини слід віднести
географа-енциклопедиста, громадського діяча Володимира Кубійовича. Усе
творче життя В. Кубійовича, на думку О. Шаб-лія, було пов’язане з
подорожами. У житті В. Кубійовича, за твердженням Д. Струка, були три
головні центри, з яких він вирушав у далекі і близькі землі: Краків,
Львів, Париж (точніше, Сарсель).
Особливо полюбляв В. Кубійович мандрівки-екскурсії з учителями
географії, студентами та учнями. Ось деякі з них. Так, на початку липня
1921 р. члени Географічного інституту Ягел-лонського університету
(Краків) під керівництвом професора Людомира Савицького здійснили
екскурсію (експедицію) у Ґор-ґани в межах теперішньої Івано-Франківської
області Західною Гуцульщиною (між Прутом на сході та Свічею і Мізунькою
– на заході) [89, с 11]. Дуже подобалося В. Кубійовичу здійснювати
екскурсії, походи в гори його рідної Лемківщини. В. Кубійович обходив і
об’їздив усі Карпати, особливо Східні і Західні, вивчаючи географію
цікавої сфери сільського життя – відгінно-го пастушества, дослідження
якого проводив з 1921 р. з перервами до 1933 р. Цікавою була мандрівка
В. Кубійовича на Холм-щину разом з його колегою Юліаном
Геник-Березовським, професором Ягеллонського університету. За
результатами цих мандрівок він написав багато статей на різних іноземних
мовах, а також декілька монографій [89].
Уже в 1937 р. і 1938 р. виходять друком дві фундаментальні праці за його
редакцією і співавторством. Це – відповідно “Атлас України й сумежних
країв” і “Географія українських і су-межних земель. Том 1. Загальна
географія”. В “Атласі…” є карти з туристичними сюжетами: “Мандрівка”,
“Баланс мандрівок” та інші. Таким чином, “Атлас…” В. Кубійовича – це
фундаментальний картографічний твір, в якому науково обґрунтовано
картину українства між двома Світовими війнами.
У 1920-х pp. зі зростанням кількості аматорів пізнавального
мандрівництва перед його організаторами постала потреба об’єднати
зусилля окремих краєзнавців і туристів в єдиній організації.
Спільними зусиллями аматорів галицької старовини, а також С.
Старосольського, К. Паньківського у жовтні 1924 р. у Львові було
засновано українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство “Плай”.
Першим головою Товариства було обрано Р. Старосольського. Статут “Плаю”
передбачав поширення діяльності Товариства на всю територію Львівського,
Тернопільського, Ста-ніславського та Краківського воєводств.
Мету діяльності “Плаю” було сформульовано таким чином: “дослідження
рідного краю та інших земель, розповсюдження зібраних про них
відомостей, нагромадження та опрацювання наукових та туристичних
матеріалів”. Члени Товариства розпочали збір матеріалів, необхідних для
розробки екскурсійних маршрутів. Систематично проводилися екскурсії
спочатку Львовом, пізніше – околицями міста й Львівщиною.
Через брак коштів “Плай” не зміг заснувати окремого власного часопису. У
лютому 1925 р. вийшов перший номер “Тури-стики і краєзнавства” як
додаток до газети “Діло”. Редактором видання став І. Крип’якевич.
“Туристика і краєзнавство” публікувала матеріали, присвячені окремим
місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму і краєзнавства,
хроніку краєзнавчого життя. Поряд з цим часописом, з липня 1931 р. у
газеті “Новий час” з’являється рубрика “З мандрівок по рідному краю”.
З часом “Плай” поширив свою діяльність на всі визначні місцевості
Галичини. Засновано відділи товариства у Перемишлі та Стрию. Економічна
криза кінця 1920-х pp. на деякий час припинила діяльність товариства.
“Плай” відновив свою роботу навесні 1931 р. Новим головою товариства був
обраний директор торгової школи “Просвіти” Д. Коринець, а його
заступником – відомий організатор туризму Т. Білостоцький. Відроджена
організація заявила про наміри продовжувати свою діяльність У трьох
головних напрямах: організація популярних лекцій, пресова пропаганда та
проведення екскурсій. Уже в наступному 1932 р. дві нові філії “Плаю”
відкрилися у Тернополі та Сам-борі.
Організовані “Плаєм” мандрівки відзначалися серйозною фаховою
підготовкою. 30 травня 1930 р. було проведено спільну нараду
представників “Плаю”, “Українського студентського спортового союзу”,
“Українського лещатарського клубу”, спортивного клубу “Стріла”,
Станіславського туристичного гуртка “Чорногора”. На цій нараді
краєзнавче товариство “Плай” було визнане центральним координуючим
органом у справах організації крайового туризму в Галичині. Плани
товариства передбачали організацію екскурсій на закордонні землі,
населені українцями (Буковину, Закарпаття).
У 1932 р. до вже існуючих філій краєзнавчого туристичного товариства
приєдналася новостворена організація в Самборі (голова В. Гуркевич).
Самбірське краєзнавче товариство сформувало три секції: спортивну,
туристичну та лекційну. Самбірський “Плай” практикував таку форму
пізнавального туризму, як проведення таборів-зустрічей молоді з
видатними людьми краю.
Упродовж 1928-1930 рр. цілу низку мандрівок Гуцульщи-ною та Бойківщиною
організовує Львівський “Луг”. У 1929 р. група шанувальників місцевої
старовини з Тернополя провела кілька екскурсій на автомобілях.
У 1927 р. Самбірське товариство “Бойківщина” заснувало музей під тією ж
назвою (директор І. Филипчук). З часом товариство “Бойківщина” взяло на
себе функції реґіонального краєзнавчого центру. Працівники музею
“Бойківщина” здійснювали археологічне вивчення краю, організовували
етнографічні експедиції Бойківщиною, зібрали близько двох тисяч
бібліографічних карток про Бойківщину. Протягом 1931 – 1939 рр.
товариство “Бойківщина” видавало “Літопис Бойківщини”. Розвідки з
історії, етнографії, географії, господарства вміщено у 10 випусках, що
не втратили свого наукового значення і сьогодні.
Характерною особливістю розвитку українського галицького краєзнавства у
міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі на
периферії: станом на 1939 р. у краї діяло 47 публічних музеїв, художніх
та етнографічних колекцій. У 1930-х pp. значну науково-освітню та
краєзнавчо-етнографічну діяльність проводили товариства та музеї
“Яворівщина”, “Лемківщина”, “Сянок”, “Верховина” (Стрий), “Стривігор”
(Перемишль), “Гуцульщина” (Коломия), Подільське туристично-краєзнавче
товариство у Тернополі тощо. Науково-методичну допомогу цим краєзнавчим
музеям і товариствам надавали музей НТШ та Національний музей у Львові.
У 1935 р. музеєзнавці краю заснували “Комітет українських обласних
музеїв” (КУОМ), який об’єднав реґіональні музейні товариства Галичини.
Розповсюджувався машинописний “Бюлетень КУОМ”, між музеями краю
здійснювався регулярний обмін краєзнавчою літературою.
Повернемось до діяльності краєзнавчо-туристичного товариства “Плай”. У
1937 р. “Плай” знайшов можливості для видання власного часопису “Наша
Батьківщина” (головний редактор В. Щурат). Крім наукових досліджень у
галузі місцевої історії, цей часопис друкував методичні порадники та
програмні статті з питань теоретичної підготовки й організації
туристично-краєзнавчого руху. Товариство видало історико-краєзнавчу
бібліотеку “Наш рідний край” (5 випусків), з’явилися перші путівники
краєм, у тому числі “Історичні проходи по Львові” І. Крип’яке-вича,
“Долиною Опору і Стрия” Є. Пеленського, бібліографічні покажчики
краєзнавчої літератури, методичні розробки з організації краєзнавства і
музейництва. Окремі громади збирали кошти і з допомогою письменників та
вчених видали історії своїх сіл.
Ставлення польських властей до українського краєзнавства в 1930-ті pp.
було прохолодним. У польських чиновників викликали підозру будь-які
прояви національного руху. Поліція проводила постійні перевірки
діяльності “Плаю”. Але остаточного удару товариству було завдано восени
1939 р. після приходу на Галичину радянської влади –
краєзнавчо-туристичне об’єднання “Плай” було розпущене.
Поряд з “Плаєм” на галицьких землях здійснювали свою діяльність й інші
туристично-краєзнавчі організації.
У 1925 р. у Тернополі було утворено Подільське туристичне товариство,
яке мало свої філії в інших місцях. Завданням цього товариства було
ознайомлення з історією та природою Тернопільщини. Центральний відділ
знаходився в Тернополі. Він мав такі секції, як туристичну, екскурсійну,
охорони природи, догляду за старовиною, краєзнавчу та інші. Це
товариство велику увагу надавало пропаганді туристично-краєзнавчої
роботи, організовувало та проводило екскурсії та мандрівки, займалося
охороною природи та старовини, мало музей і бібліотеки, пункти прокату
туристичного спорядження. Крім того, воно мало своє видавництво, в якому
друкували путівники, карти, буклети та літературу на
туристично-краєзнавчу тематику. Подільське туристичне товариство тримало
бази та притулки у Тернополі, Чорткові, Заліщиках, Теребовлі, Бережанах,
Бучачі, Кривчі та в інших містах і селах, де надавалися платні послуги
(нічліг, харчування, екскурсії, транспортні послуги тощо) [59].
У травні 1922 р. туристичне товариство “Чорногора” відновило свою
діяльність. Головою товариства “Чорногора” став лікар Я. Грушкевич, який
був також членом Окружної Пластової Ради, головою “Сокола”, а членами
Виділу стали О. Каратницький – засновник спортивно-туристичного клубу
“Буй-Тур”, С. Никифорак – професор, опікун II Пластового Куреня і член
Окружної Пластової Ради, Ф. Величко – урядник магістрату, член Окружної
Пластової Ради, а також О. Борик, С. Гаванська, Т. Мацьків, С.
Слюсарчук, С. Стеблинський та Л. Чач-ковський.
Товариство “Чорногора” влаштовувало збори, звіти, конференції, розваги,
спільні туристичні мандрівки, теоретичні і практичні заняття з молоддю,
утримувало фахову бібліотеку зі спеціальною літературою
туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями та
описами туристичних маршрутів, здійснювало видавничу діяльність у
часописі “Ту-ристика і краєзнавство”, а з 1937 р. – у журналі “Наша
Батьківщина”.
Молодіжна організація “Пласт” відновлює діяльність у Західній Україні в
1918 р. У “Пласті” гуртується українська шкільна, селянська та робітнича
молодь. Постають окремі Улади но-вацтва, юнацтва та старших пластунів
під проводом Верховної Пластової Команди. Організовуються мандрівні та
постійні табори, починає виходити ряд пластових публікацій, зокрема, з
1921 р. – офіційний пластовий орган “Молоде Життя” (редактор С.
Тисовський).
У 1924 р. всупереч перешкодам з боку поліції відбувся Верховний
Пластовий З’їзд. На З’їзді було обрано Верховну Пластову Раду під
проводом доктора О. Тисовського-Дрота і Верховну Пластову Команду, на
чолі якої став Верховний Отаман Северин Левицький – “Сірий Лев”. Після
З’їзду робота “Пласту” значно пожвавилася. Відбулися перший обласний
інструкторський табір у Кам’янці біля с Підлютого під проводом І. Чмо-ли
та перша обласна зустріч на Писаному Камені біля Косова.
Великим опікуном і добродієм українського “Пласту” був митрополит
галицької землі, граф Андрей Шептицький. Він подарував “Пласту” власну
велику площу на горі Соколі біля Підлютого, де з його будівельного
матеріалу було побудовано табір для юнацтва, а в Остодорі – табір для
новацтва.
Табори, через які проходили тисячі молоді, давали учасникам вишкіл та
незабутні хвилини перебування у пластовому дружному середовищі серед
мальовничої карпатської природи.
У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір
Грофа, Висока, Ігровище, Сивуля та ін. Поряд з одноденними, широко
практикувалися багатоденні походи Ґор-ґанами. Найпопулярніші багатоденні
карпатські туристичні маршрути, “протоптані” пластунами:
с Осмолода – Грофа – Паренки – Попадя – Сплай – Висока – Ігровище – с.
Гута – Ріпна – Чортка – Бух-тивецький водоспад – Манявський водоспад –
с. Маня-ва – с Сливки – с Перегінське;
с Підлюте – Висока – Ігровище – Сивуля – с Зелена – Довбушанка – Хом’як
– м. Яремча – с. Манява;- с Підлюте – Висока – Ігровище – Сивуля – Клива
– Попадя – Піскава – Яворова – Кичера – Мшана – Яйце – с Людвіківка –
Магура – с. Либохора – Маківка;
с. Підлюте – Висока – Ігровище – Сивуля – Боярин – м. Яремча – с
Микуличин – с Ворохта – Говерла – Туркул – Шпиці – Піп Іван – с Бистрець
– с Жаб’є – с Яворів – с. Косів (протяжність 170 км, 7-денний);
– с Підлюте – Висока – Ігровище – с. Гута – с. Пороги – с. Кричка – с.
Манява [48].
Широко практикувалися подорожі-зустрічі, що давали змогу пластунам
обмінюватися туристичним досвідом і зміцнювати національну патріотичну
самосвідомість. Зокрема, популярними були зустрічі куренів старших
пластунів із Львівщини і Станіславщини на шпилі Говерли з закарпатськими
пластунами. Після таких зустрічей прикордонні стовпи на Говерлі
змінювали свої символи і написи, замість польського орла і літери “П” на
одному боці та лева і літер “ЧСР” на другому, з’являлися з обох боків
тризуби і написи “Україна”.
По завершенню табірного вишколу пластуни здавали іспити з табірництва,
які включали в себе такі елементи туристичної підготовки, як
встановлення намету, будівництво куреню, розведення ватри, приготування
їжі у похідних умовах, надання першої медичної допомоги. З кінця 1928 р.
з’являються зимові пластові табори. Зокрема, І. Чмола в Славську
організував табір, Де пластунів навчали техніки лещатарського спорту.
Та не тільки в Карпатах мандрувала пластунська молодь. Поряд із
гірськими існували водно-туристичні пластові табори, зокрема, перший – у
1924 р. на Стрию біля с. Іванівці. А перший обласний водний пластовий
табір відбувся у 1927 р. в с Монастирець на Дністрі. У цьому таборі
проводилися заняття з плавання, веслування, шкіперування. Пластом
організовуються мандрівки човнами Західним Бугом на Волинь і Полісся.
Паралельно зі спортивно-табірним вишколом пластуни проводили активну
культурно-просвітницьку роботу по ближніх селах, збирали краєзнавчі,
етнографічні матеріали. Учасники літніх і зимових таборів, які складали
табірний іспит, отримували спеціальні табірні листки (посвідчення. –
Авт.), які надавали їм право виступати організаторами пластового руху
серед новачків.
Програма табірних занять з кожним роком урізноманітнювалася.
Удосконалювалися вимоги до проведення туристичних походів. Кожен пластун
повинен був пройти пробу-іспит на:
1. Самостійний тижневий похід пластуна з усім спорядженням.
2. Нічліг без намету під відкритим небом, а у випадку дощу, можливо, під
деревом.
3. Проходження за день мінімум 10 км.
4. Проведення записів, складання стрічки маршруту з детальними записами.
5. Складання карти пройденого маршруту та визначення місця ночівлі [48].
Швидкий широкомасштабний розвиток пластового руху на Галичині викликав
неабияке занепокоєння польських чиновників. 26 вересня 1930 р. була
заборонена легальна діяльність “Пласту” в Галичині. У 1930-1944 рр.
“Пласт” продовжував працювати нелегально під проводом конспіративного
Пластового Центру. Чимало пластунів влилися у туристичне товариство
“Чорногора”, спортивно-гімнастичне товариство “Сокіл”, спортивно-пожежне
товариство “Луг”, відділ молоді при “Просвіті”, а дівчата-пластунки – у
численні крайові філії “Союзу українок”.
9 грудня 1924 р. у Львові було засновано спортивне товариство
“Карпатський Лещатарський Клуб” (КЛК) для розвитку лещатарського спорту
на галицьких теренах. Першим головою КЛК було обрано відомого старшину
УГА Льва Шепаровича. Клуб відкрив свої філії у Турці, Сколе, Ворохті,
Славську, Гра-бівцях, Лавочному, Стрию, Космачі. У звіті за 1937 р. КЛК
об’єднував 18 філій, а в 22 місцевостях краю філії були в стадії
організації. Під егідою товариства зусиллями любителів леща-тарського
спорту розпочалося будівництво трампліна для стрибків з лещатами в
Розлучі (відкрито у 1933 р.) і Турці (відкрито у 1939 p.). Крім
тренувань з лещатарського бігу, організовуються зимові лещатарські
туристичні походи в Карпати й околицями Львова. У березні 1931 р. КЛК
влаштував перші “з’їздові змагання” (змагання з гірськолижного спорту)
на горі Тростян поблизу Славська і змагання у “скоках” (стрибків з
трампліна). Найвідомішими серед членів КЛК були талановиті Микола
Бойчук, Іван Мриц, Гриць Млчерняк, Роман Рибачик, Анна
Говикович-Рожанковська, Дарія Федак, Дарія та Богдан Сла-вицькі тощо.
Таким чином, систематично працюючи з молоддю, за невеликий проміжок
свого існування, КЛК у Галичині став одним із найкращих спортивних
клубів Західної України [7].
Багато зусиль і коштів товариство “Плай” вклало у будівництво першого
українського високогірного прихистку (туристичної бази) на мальовничій
полонині Плісце в Ґорґанах під горою Грофою за проектом інженера О.
Пежанського. Урочисте відкриття будинку-прихистку відбулося у серпні
1935 р. Станіславське товариство “Чорногора” у співпраці з товариством
“Плай” будували туристичні притулки та домівки, зокрема, біля гір Грофи,
Довбупіанки, Сивулі та на перевалах “Рижі” й “Столи”, встановлювали
дороговкази та маркували синіми й жовтими кольорами маршрути з с Осмол
оди через Ґор-ґани до с. Тангарова, утримували штатних працівників –
гірську сторожу та провідників [82].
На думку окремих дослідників [10], науково-популярна краєзнавча
література в Галичині була представлена творами І. Ма-каренка, О.
Козурака, М. Голубця, А. Залужного, В. Січинсько-го, М. Гавдяка, М.
Андрусяка, В. Дорошенка; шкільне географічне краєзнавство в міжвоєнний
період було репрезентоване Українськими підручниками М. Дольницького
“Від поліських боліт до кавказьких верхів” (Львів, 1938 p.), “Від
бескидських розворів до поліських боліт” (Львів, 1935 р.), В.
Січинського “Вступ до українського краєзнавства”. Це підручник для 8-го
класу гімназії і для самоосвіти. В. Січинський – автор книг “Курс
українознавства” (1934-1935 pp.), “Вступ до українського краєзнавства”
(1937 p.), “Українське краєзнавство” (1945 p.). Основними працями
міжвоєнного періоду з мандрівного краєзнавства були: О. Кисілевська “По
рідному краю Поліссі” (Коломия, 1935 р.), Ю. Тарневич “За сріблястим
Сяном. Мандрівки в лемківські гори” (Львів, 1938 р.), М. Заклинський
“Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах” (Львів, 1937 p.).
Особливої уваги заслуговують теоретичні статті, опубліковані в
краєзнавчому журналі “Наша Батьківщина” (1937-1939 pp.), М. Гавдяка
“Завдання українського краєзнавства”, І. Свенціць-кого “Краєзнавство і
музейництво”, С. Каменогорського “Завдання українського мандрівництва”,
В. Огоновського “Що колись радили туристам” та багато інших [10].
З приходом на Галичину у вересні 1939 р. радянської влади були знищені
практично всі діючі тоді українські краєзнавчі, культурні, наукові,
спортивні, господарські організації, котрі розглядалися як вогнища
українського сепаратизму і націоналізму. Напад фашистської Німеччини на
Польщу і початок Другої світової війни припинили діяльність
краєзнавчо-туристичних організацій на західноукраїнських землях.
П’ятий етап – краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни
(1939-1945 pp.). У роки Другої світової війни краєзнавча діяльність
продовжувалася в умовах німецької окупації українських земель, але в
значно менших масштабах. Навесні 1940 р. у Кракові був створений
Український Центральний Комітет (УЦК), який очолив відомий географ В.
Кубійович. УЦК представляв собою український заклад соціального
забезпечення, освіти тощо. При УЦК був утворений “Відділ молоді”, що
керував “Куренями молоді”. Після окупації німцями українських земель при
Українському Крайовому Комітеті у Львові в 1942 р. був організований
“Відділ молоді”, яким керували пластові керівники. Згодом засновується
організація “Виховна Спільнота Української Молоді” (“ВСУМ”), збудована
за пластовим зразком.
Відновлено організацію літніх таборів для молоді, вишкільні табори й
курси, а сітка гуртків і куренів ВСУМу поширилася на всі галицькі
терени. Німецька окупаційна влада не дозволила українському “Пласту”
офіційно здійснювати свою діяльність, і пластуни змушені були
продовжувати нелегальну діяльність.
У червні 1941 р. в будинку “Просвіти” у Львові було проголошено
відродження державності України, але нова окупаційна влада швидко
ліквідувала всі спроби розвитку українського політичного й культурного
життя.
У період німецької окупації відомим галицьким ученим і краєзнавцям
вдалося надрукувати ряд книг і публікацій у газетах і журналах. Вийшов
ряд краєзнавчих книг, у тому числі “Історія Холмщини і Підляшшя”,
“Минуле і сучасне” М. Кор-дуби, “Сучасний Львів” О. Степанів, 1943 р. О.
Степанів друкує статті та нариси у журналі “Дорога” (редактори Б.
Гошовський, О. Шеперович, Ю. Старосольський): “Дністровським шляхом”,
“Крим: ключ Чорного моря”, “Мандруймо по рідному краю” (1943 p.). Чимало
краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі “Дорога”, в газетах
“Наше діло”, “Рідна Земля”. У газеті “Рідна Земля” І. Крип’якевич вів
рубрику “Міста України”, в якій, зокрема, опублікував нариси “Город
Володимир Великий”, “Стара столиця Холмщини”, “Чернівці – столиця
зеленої Буковини”, статті “Школа Львівського братства”, “Військові
традиції Галичини” тощо.
У роки Другої світової війни вчений географ і педагог Іван Тесля
працював у шкільному відділі УЦК у Кракові та Львові і займався виключно
організацією українських шкіл у Галичині. У 1942-1943 pp. редагував
часопис українського вчительства “Українська школа”. Одним з
найважливіших здобутків І. Теслі було створення ним чудового посібника з
географії України під назвою “Наша Батьківщина” (Краків – Львів, 1942
р.). У навчанні географії в школі І. Тесля надавав великого значення
краєзнавчим екскурсіям. Цьому питанню він присвятив окрему статтю в
“Українській школі”. Він як географ-патріот стояв на тому, що
український учений має пов’язувати свою працю з проблемами нації і цього
притримувався завжди.
Література
1. II З’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавства (25.12.1996 p., м. Київ):
Матеріали та документи / Ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. –
К.: Рідний край, 1997.
2. Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у
Галичині (1894-1939 pp.): Автореф. дис. …канд. пед. наук. –
Івано-Франківськ, 1997. – 19 с.
3. Арсенич П. Фольклорно-етнографічна діяльність Заг-линських на
Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 3. – С 52-54.
4. Бальтазар Гакет і Україна / Авт.-упор. М. Вальо. – Л., 1997. – 152 с.
5. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та
розвиток (XIX – 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 – 19 с
6. Боплан Г. Л. Опис України. – К.: Наукова думка, 1990.
7. Вацебу О. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. –
Л., 1994. – 264 с
8. Випуск “Галицьке краєзнавство” // Галицька брама. – 1995. – № 5-6.
9. Вісьтак О. Країнознавчі студії у Галичині у міжвоєнні роки // Наукові
записки Терноп. держ. пед. ун-ту. – 2000. – №2. – С. 52-56.
10. Вісьтак О., Шаблій О. Краєзнавчі дослідження українських географів у
міжвоєнний період // Історія української географії: Спецвипуск:
Краєзнавство. – 2001. – Вип. 4. – С. 24-29.
11. Габрель М.М. Вузькоколійні залізниці Східної Галичини: вплив на
архітектурно-ландшафтну організацію території і перспективи сучасного
використання // Залізничний транспорт України. – 1999. – № 4. – С 24-27.
12. Гавдяк М. Завдання українського краєзнавства // Наша Батьківщина. –
1937. – Перший річник. – С 4-9.
13. Гаврилів Б. М. Розвиток українського історичного краєзнавства на
Прикарпатті (XIX – поч. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
Чернівці, 1996. – 19 с.
14. Гуменюк Г. Краєзнавство в українських гімназіях Галичини (початок XX
ст.) // Шлях освіти. – № 2. – 2003. – С 46-50.
15. Дашкевич Я. Садок Баронч як історик-краєзнавець // Галицька брама. –
1995. – № 5-6. – С. 6.
16. Дем’ян В. Г. Таланти Бойківщини. -Л.: Каменяр, 1991.
17. Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. проф. О. Шаблій. – Л.:
Видав, центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.
18. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. – Л.:
НТШ, 1993. – Т. 2. – С. 583-589: Т. 3. – С.1189.
19. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. по-сіб. – Л.:
Світ, 1997. – 204 с.
20. Жупансъкий Я., Крулъ В. Про об’єкт і предмет вивчення національного
краєзнавства // Краєзнавство. – 1994. – №1 – 2. -С. З-7.
21. Жупансъкий Я. I. Стародавня картографічна інформація про Україну //
Український географічний журнал. – 1993. – № 1. – С 46-50.
22. Зайцева 3.1. Мирон Кордуба й українські наукові товариства //
Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С 108-122.
23. Заклинсъкий М. Опис мандрівки по Карпатах // Пізнай свій рідний
край: Бібліотека для молоді “Ранок”. – 1937. – Число 7-8.
24. Заклинсъкий М. Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах.
– Л., 1937. – 64 с
25. Заклинсъкий Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і
угорська. – Л.: Просвіта, 1887. – 150 с.
26. Історія Осмолодської пущі / Під ред. П. Третяка, В. Пар-пана. – Л.:
НТШ, 1997. – 145 с
27. Каменогорський С. Завдання українського мандрівництва // Наша
Батьківщина. – 1938. – Ч. 6. – С 143 – 149.
28. КандяА. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства
/ Академік Степан Рудницький – основоположник географічної науки: 36.
наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаб-лій. – Л.: ЛДУ імені Івана Франка,
1994. – С 73-84.
29. Ковалюк Р. Українська мандрівка в Галичині в XIX ст. / З історії
вітчизняного туризму: 36. наук. ст. – К.: ФПУ, 1997. – С 32-38.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
