.

Основні поняття та концепції сільського зеленого туризму (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 6644
Скачать документ

Пошукова робота

Основні поняття та концепції сільського зеленого туризму

У сучасному світі спостерігається зміщення масового туристичного
інтересу від звичайних відпочинкових поїздок до змістовніших,
пізнавальніших подорожей. На зміну концепції трьох “S” (“Sun-Sea-Sand”)
— сонце, море, пісок — приходить концепція трьох “L”
(“Landscape-Lore-Leisure”) — пейзажі, традиції, дозвілля. Відтак,
туристична мода піднімає на пік масової популярності подорожі у сільську
місцевість, де міського туриста скрізь оточує екзотика: аграрні й
сільські пейзажі, традиційний селянський спосіб життя, свійські тварини,
екологічно чисті продукти тощо.

Поняття “сільський туризм” у його звичному трактуванні побутує з давніх
часів. Ще до Р. X. у Римській імперії серед членів патриціанських родин
зародилася мода на поїздки з Риму на відпочинок у сільську місцевість.
Масовий інтерес до відпочинку на селі у новітню добу відзначається,
починаючи з XIX ст. А вже з другої половини XX ст. в урбанізованих
країнах Європи саме сільський зелений туризм перетворився на один з
основних засобів “порятунку” європейців від стресового впливу розвинутих
промислових міст.

Головною рушійною силою бурхливого розвитку сільського зеленого туризму
є швидко зростаючий попит на рекреацію на природі, що визначається
збільшенням невідповідності середовища проживання сучасної людини її
фізіологічним і психологічним потребам. Збільшення попиту на сільський
відпочинок зростає внаслідок зменшення тривалості робочого часу,
збільшення кількості платних відпусток, зростання рівня освіти, розвитку
транспортної мережі — залізничної, автодорожної, повітряної та морського
транспорту [62; 67; 73].

Найбільшими перешкодами на шляху розвитку туризму в сільській місцевості
традиційно вважалися транспортна віддаленість осередків відпочинку та їх
рекреаційна необлаштованість (невідповідність запитам сучасного
туриста). Однак, на початку XXI ст. панівна більшість сільських регіонів
Європи їх успішно подолала. Зусиллями регіональних й місцевих органів
влади було оновлено комунікаційну інфраструктуру; масове розповсюдження
приватних автомобілів нині дає змогу відвідувачам без складнощів
досягати бажаних регіонів, навіть тих, що знаходяться на великій
відстані від початкових пунктів мандрівки; стимулювання розвитку
рекреаційних форм малого підприємництва в сільській місцевості
“осучаснило” нічліжну базу й наблизило стандарти сільської гостинності
до загальноприйнятих “міських” стандартів готельного сервісу.

Розвиток масової практики організації сільського зеленого туризму досі
випереджає його теоретичне осмислення й нормативне трактування. Так, на
сьогодні певні суперечки існують навіть щодо офіційного змістовного
тлумачення поняття “сільський зелений туризм”.

Найпростішою констатацією цього явища є таке визначення: “Сільський
туризм — це туризм, який проходить у сільському поселенні” [76]. Але
таке просте визначення неадекватне у багатьох аспектах. Проте, нині все
ще складно виробити уніфіковану спільноєвропейську дефініцію, яка б
стосувалася всіх країн, через існування певних проблем, а саме:

“Міський” туризм не обмежується тільки міськими територіями.

Не весь нині наявний туризм у сільських районах входить у поняття
“сільський” (санаторії, пансіонати, бази відпочинку, автокемпінги, які
розташовані в сільській місцевості, але зорієнтовані на експлуатацію не
власне “сільського” рекреаційного ресурсу, а ресурсів морського
узбережжя, гірських ландшафтів чи запасів мінеральних вод тощо).

Визначення “сільські території” по-різному трактується у країнах світу.

Відмінні за принципами організації форми сільського туризму історично
розвиваються у різних країнах і районах Європи. (В одних місцевостях
сільський туризм доповнює певний профілюючий вид рекреаційної
діяльності, в інших — виступає різновидом туризму екологічного, в третіх
— є формою високоприбуткового приватного підприємництва, і в цьому
розумінні майже не відрізняється від звичної для Європи практики малого
готельного бізнесу, а в ряді країн — має обмежений сезонний характер та
виступає допоміжною формою діяльності у веденні родинного фермерського
господарства тощо).

Експерти Всесвітньої туристичної організації погоджуються на думці, що
сільський зелений туризм — складна багатоаспектна діяльність, що включає
в себе пішохідні прогулянки, гірські походи та альпінізм, кінні
прогулянки, спортивні та оздоровчі подорожі, полювання й рибальство, а
також інші, менш спеціалізовані форми туризму [76].

Визначення категорії “сільський зелений туризм” має, насамперед,
проводитися з урахуванням концепції “сільська місцевість” й
узгоджуватися з тим, який зміст ми вкладаємо в агрорекреаційну форму
офіційного сільського господарства.

Поняття “сільська місцевість” уже досить довго досліджується географами,
соціологами, економістами. Дотепер у різних країнах існують розбіжності
суспільно-правового окреслення статусу “сільська територія”. Основними
дискусійними пунктами є:

щільність населення і розмір поселень;

земля, що використовується під сільське господарство;

“традиційні структури” і питання ідентичності населення [68].

Більшість західних дослідників сільського зеленого туризму до сільських
районів відносять території з менше ніж 10—20 % земельних площ, вкритих
забудовою. Типово сільські райони мають низьку щільність населення, що є
результатом малих поселень. Програма сільського розвитку Організації
економічної співпраці та розвитку використовує кілька серій показників,
але надає перевагу такому критерію, як щільність населення 150 осіб на
км2. Середнє значення щільності сільського населення відрізняється між
країнами через існування різної класифікації у різних державах (табл.
1.1).

Загалом, з визначень, що є, варто виділити дві думки:

Сільські поселення можуть бути різними за розмірами, але вони є малими
(з населенням менше 10 000 мешканців).

Вони знаходяться переважно в районах з низькою щільністю населення.

Таблиця 1.1. Критерії визначення сільських поселень у країнах
Організації економічної кооперації та розвитку [73]:

Держава Критерії виділення

Австралія Дисперсно розселені групи населення чисельністю нижче 1000
осіб

Австрія Населені пункти з чисельністю населення до 5000 осіб

Канада Місцевості з територією до 400 км і населенням чисельністю до
1000 осіб

Данія, Норвегія Поселення чисельністю до 200 мешканців

Великобританія Території з сільським укладом господарства і населенням
до 10 000 мешканців

Франція Населені пункти з чисельністю населення до 2000 осіб

Швейцарія, Португалія Населені пункти з чисельністю населення до 10 000
осіб

Динамічна урбанізація XIX—XX ст. виробила нові соціальні структури,
відмінні від “традиційних” організацій сільської місцевості. Тому
збереження у сучасних малих поселеннях традиційного стилю життя важливе
у підтримці їх сільського “характеру”, оскільки саме ці особливості
приваблюють “на село” туристів з міських районів.

Достатньо складним є питання про означення такого поняття, як сучасний
“сільський стиль життя”. Особливо щодо таких постіндустріальних країн
Європи, як Німеччина, Франція, Бельгія тощо. Надто великі відмінності
спостерігаються не лише між континентами (Північ — Південь, Захід —
Схід), окремими групами країн, а й навіть всередині окремо взятих країн.

Західні соціологи визначають чотири типи традиційного стилю життя у
сільській місцевості:

Стиль розміреного укладу життя мешканців маленьких населених пунктів,
які звикли більше контактувати з природою, ніж з людьми.

Стиль патріархального укладу життя, що базується на родинному
фермерському (хутірному) господарстві, з консервативним дотриманням
традицій побуту і землекористування.

Стиль урбанізаційного укладу життя мешканців селищ і сіл, розташованих у
сфері впливу великих і середніх міст, яким притаманні маятникові трудові
міграції чи заняття інтенсивним вузькоспеціалізованим агробізнесом для
задоволення потреб міських ринків збуту агропродукції.

Стиль приміського життя, характерний для осіб, котрі мешкають у
приміських зонах, цінують відкрите середовище та саму природу, але там
не господарюють.

Таким чином, поняття “сільські території” як концепція узагальнено
характеризує відкритий простір з розрідженою системного розселення,
малою щільністю населення та малими поселеннями із чисельністю до 10 000
осіб. Крім того, громади цих поселень зберігають тенденцію до
традиціоналізму та певного консерватизму в культурі.

Названі соціологічні, культурологічні та економіко-географічні концепції
суттєво впливають на формування сучасної термінологічної бази, що
стосується сільського зеленого туризму. Не аналізуючи їх детальніше,
перерахуємо найбільш усталені (загальноприйняті) трактування ключових
понять сільського зеленого туризму.

Стійкий (сталий) туризм (sustainable tourism) —це сучасна концепція
розвитку туризму, що ґрунтується на принципах концепції стійкого
розвитку. Це туризм, що задовольняє всі наявні потреби, але при цьому
розвивається таким чином, щоб забезпечити аналогічними можливостями
майбутні покоління.

Стійкий туризм заснований на таких принципах:

охорона навколишнього середовища, мінімізація збитку в процесі
туристичної діяльності, екологічний нагляд за станом туристичного
освоєння територій;

контрольоване використання технологій туристичного обслуговування,
передусім автотранспорту, енергії, питної води тощо;

соціальна справедливість щодо місцевих громад, тобто прибуток та інші
блага від туризму мають розподілятися на паритетних засадах, з
урахуванням інтересів місцевого населення, а не переходити до іноземних
інвесторів і національної еліти;

естетична гармонія туристичного природокористування, яка полягає у тому,
що туристична діяльність та інфраструктура повинні органічно вливатися в
історично сформоване середовище і зберігати унікальну своєрідність
кожної місцевості.

Усі ці принципи використовуються і знаходять втілення в сільському
туризмі (rural tourism).

Основні види сільського туризму — екологічний туризм та сільський
зелений.

Згідно із словником британця С. Медліка [65],”сільський туризм (rural
tourism) — це відпочинковий вид туризму, зосереджений на сільських
територіях, який передбачає розвиток туристичних шляхів, місць для
відпочинку, сільськогосподарських і народних музеїв, а також центрів з
обслуговування туристів з провідниками та екскурсоводами”.

Існують специфічні риси, якими повинен володіти агротуристичний регіон,
для успішного розвитку сільського зеленого туризму. Ці риси, зазвичай,
протилежні реаліям, у яких проживають відпочивальники.

До таких рис, зокрема, зараховуємо такі:

Чисте природне середовище.

Низький рівень урбанізації та індустріалізації, для якого характерні:

низька щільність населення;

мала задіяність працюючого населення в несільськогосподарських
професіях.

Обмежена інтенсивність сільськогосподарської та лісової продукції.

Сприятлива аграрна структура (господарства середньої величини).

Гармонійний агрокультурний ландшафт.

Невеликі доходи людей.

Вільні (невикористані) ресурси помешкань.

Поняття “сільський туризм” часто ототожнюють з поняттям “агротуризм”.
Дійсно, між ними багато паралелей. Але, притримуючись прийнятої у світі
класифікації, знак рівності між названими термінами ставити не можна.
Поняття “сільський туризм” за змістовним наповненням значно ширше
порівняно з поняттям “агротуризм”. Іншими словами, можна стверджувати,
що агротуризм є однією з найпоширеніших (особливо в країнах з
фермерською організацією агробізнесу) форм сільського зеленого туризму.

Агротуризм (agritourism) — це відпочинковий видтуризму, зосереджений на
сільських територіях, якийпередбачає використання сільського
(фермерського)господарства з метою рекреації, освіти чи
активногозалучення до традиційних форм господарювання.

Агротуризм може проявлятись у різних формах, але завжди включає
винаймання сільського помешкання.

Розрізняють дві базові форми агротуризму:

винаймання помешкання з обслуговуванням безпосередньо в межах
господарства;

розміщення на нічліг з самообслуговуванням на землях, що належать до
господарства, наприклад, у кемпінгах та наметах.

Агротуризм, таким чином, виступає спрощеною формою сільського зеленого
туризму. В агротуризмі індивідуальне селянське господарство (фермерське
господарство) становить одночасно і нічліжну базу, і головний предмет
інтересу туриста. Агротуризм не включає в себе ті форми туризму, які
здійснюються на сільських територіях (вони називаються “сільськими”
тільки в адміністративному значенні, а насправді є частинами
спеціалізованих рекреаційних районів), наприклад, спортивно-туристичні
заняття, курортний відпочинок тощо.

Основними запоруками успіху агротуризму є:

культурний рівень фермера, навики обслуговування гостей;

естетика фермерського господарства;

близькість розміщення фермерського господарства до міського центру.

Поняття “сільський зелений туризм” близьке за змістом проведення
дозвілля до поняття “екологічний туризм”.

(малозмінених людиною) територіях, який передбачає заняття різними
формами активної рекреації у природних ландшафтах без заподіяння шкоди
навколишньому середовищу.

Спілка екотуризму США подає таке, поширене у західній науці, визначення
екотуризму:

“Екотуризм — це подорожі в місця з відносно недоторканою природою, які
не ведуть до порушення цілісності екосистем, з метою одержати уявлення
про природні та культурно-етнографічні особливості цієї території, що
створює такі економічні умови, коли охорона природи стає вигідною
місцевому населенню” [81].

Синонімом поняття “екотуризм” є зелений туризм (green tourism),
природничий туризм (nature tourism).

Від традиційного туризму екотуризм відрізняється такими ознаками:

перевага природних, а не культурних об’єктів туризму;

стійке природокористування;

менша ресурсо- й енергоємність;

особиста участь у соціально-економічному розвитку територій;

екологічна освіта туристів.

Нині екотуризм найдинамічніше розвивається на територіях, що мають
природничу цінність (національні та ландшафтні парки). Екотуризм
спрямований на охорону природного й культурного середовища регіонів, які
відвідуються туристами. Він передбачає, що учасники цих подорожей — люди
з високою екологічною свідомістю.

Виділяють такі форми екотуризму: активний екотуризм (піший,
велосипедний, водний, кінний, збиральництво, рибальство, мисливство),
фауністичні та флористичні поїздки (орнітологічні поїздки,
фотополювання, тематичні поїздки), культурологічні й етнографічні
поїздки.

Існують два основні підходи до визначення екологічного сектора туризму.

У першому випадку екотуризмом називають туризм, головним об’єктом якого
є дика природа. При цьому більшість авторів відзначають складність
визначення межі між природою і традиційною культурою та включають
останню в об’єкти екотуризму. Але навіть у цьому випадку місткість
поняття “екотуризм” неповне.

Значної популярності набув другий підхід, який до зеленого туризму
відносить відпочинок на природі на територіях, змінених людиною. Це
характерно для США і країн Західної Європи, де практично не збереглися
первинні ландшафти, а висока потреба спілкування з природою
задовольняється населенням на територіях із т. зв. вторинною природою.
Такий туризм зараховується до розряду екологічного, а його значення стає
в деяких регіонах вирішальним для охорони і відновлення середовища,
народних традицій і екологізації економічного розвитку [81].

Користуючись унікальністю місцерозташування агроекотуристичних осель
поблизу природоохоронних територій, їх власники підтримують серед
туристів екологічні вимоги щодо організації побуту й дозвілля, а також
пропонують їм низку програм заглиблення у світ дикої природи.

якості та непорушеності навколишнього середовища (ознака стійкості)
економічно вигідна (на відміну, наприклад, від пляжного туризму, для
організації якого досить насипних пляжів чи навіть басейнів).

Між сільським туризмом та екотуризмом часто проводять паралелі. Дійсно,
обидві форми організації дозвілля відповідають критеріям сталого туризму
і націлені на збереження природного середовища, розвиток традиційної
етнокультури, сприяння традиційним формам агрогосподарювання й ремеслам
місцевих громад. Власне, в староосвоєних країнах (до яких відносимо й
Україну) у межах природоохоронних територій сільський туризм виступає
основною організаційною базою розвитку масового екологічного туризму.
Так, наприклад, у селах Карпатського регіону господарі агроосель
традиційно організовують для своїх гостей екотуристичні програми (як
невід’ємну складову сервісу) пішохідних та кінних подорожей
прознакованими екостежками у заповідниках, національних і ландшафтних
парках (“Східні Карпати”, “Карпатський”, “Вижницький”, “Гуцульщина”
тощо), не кажучи вже про можливість довільного збирання ягід та грибів у
карпатських пралісах.

Для означення такого багатоцільового туризму нещодавно з’явилося нове
поняття “екоагротуризм”. Цей вид туризму передбачає використання
гостьових будиночків без господарів (як, наприклад, у Фінляндії) або
агроосель, розташованих у межах чи пообіч біосферних заповідників і
національних парків, які, поряд із заняттями екологічним сільським
господарством, пропонують широкий спектр екологічних (від робінзонади до
спостереження за тваринами в їх природному середовищі) і
спортивно-туристичних занять (мисливство, рибальство тощо).

Однак, сільський зелений туризм (а також агротуризм) і екотуризм
відрізняються основними цілями використання вільного часу. Сільський
зелений туризм — це вид проведення вільного часу у формі стаціонарного
відпочинку з можливістю недалеких радіальних виїздів чи походів.
Натомість екотуризм — це вид проведення вільного часу у формі невпинного
руху, відкриття дикої природи, маршрутного ознайомлення з природними й
історичними атракціями території, похідного пізнання традицій і місцевої
культури. (При цьому сільські оселі можуть використовуватись як база для
ночівлі та харчування екотуристів).

Наведені вище поняття вже ввійшли в лексику українських туристів та
туроператорів, а також державних структур, що займаються питаннями
регулювання цих видів туризму в Україні. Законодавчо закріплено термін
“сільський зелений туризм”, юридичний зміст якого трактується як
відпочинок в українському селі. Ця сфера дозвілля охопила широкий спектр
форм відпочинку на селі: від стаціонарного відпочинку в сільській
місцевості (власне сільський туризм), відпочинку у туристичних центрах і
курортах, що в адміністративному плані є селищами чи малими містечками,
до відпочинку в сільських господарствах (агротуризм).

Доповнення визначення “сільський туризм” означенням “зелений” підкреслює
його екологічну орієнтацію.

Для подальшого чіткішого визначення й структуризації критеріїв, за
допомогою яких в Україні можна було б відрізнити сільський туризм від
усіх інших та сегментувати його за формами організації сільського
дозвілля, необхідно законодавчо закріпити низку вимог до сільського
житла та до його власника, який надає послуги з сільського зеленого
туризму.

Основна послуга сільського зеленого туризму — це надання туристам
тимчасового проживання. Сільські споруди, облаштовані для прийому
відвідувачів, в Україні прийнято називати агрооселями.

Агрооселя — це житлове приміщення, що знаходиться в сільській
місцевості, містить не більше п’яти кімнат (залежно від категорії
житла), пристосованих для проживання туристів, і належить на правах
приватної власності господарю, який займається сільськогосподарською
діяльністю або зайнятий у сфері обслуговування чи соціальній сфері села.
Тобто поняття “агрооселя” не охоплює малих курортних котеджів, колиб,
перебудованих для прийому туристів господарських приміщень тощо.

Агроготель (агропансіонат) — це житлова будівля (група будівель)
готельного типу, спеціально призначених для організації надання
населенню рекреаційних послуг у сільській місцевості. Побудова й
експлуатація сільськими підприємцями у курортно-рекреаційних районах
України приватних відпочинкових агропансіонатів є перспективним
висококонкурентним різновидом сільського зеленого туризму як виду
основної діяльності.

Сільський турпродукт (комплекс послуг сільського зеленого туризму,
агротурпакет послуг) — це сукупність послуг нічліжного, гастрономічного,
екскурсійного й відпочинково-розважального обслуговування, які пропонує
власник агрооселі (агропансіонату).

Згідно з офіційним трактуванням, послуга — це специфічна форма
суспільно-корисної праці, де сам продукт праці (річ або корисний ефект
діяльності) та процес його виробництва (тобто обслуговування) невід’ємні
один від одного.

У Законі України “Про туризм” дається таке визначення: “туристичні
послуги — послуги суб’єктів туристичної діяльності щодо розміщення,
харчування, транспортного, інформаційно-рекламного обслуговування, а
також послуги закладів культури, спорту, побуту, розваг тощо, спрямовані
на задоволення потреб туристів”.

Під суб’єктами туристичної діяльності у законі розуміють “підприємства,
установи, організації незалежно від форм власності, фізичні особи, що
зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку і
мають ліцензію на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням
туристичних послуг”. Це стосується організації малого агротуристичного
підприємництва у сільській місцевості. Щодо надання послуг сільського
зеленого туризму як виду індивідуальної підсобної діяльності на селі,
наявність у власника агрооселі платної ліцензії є необов’язковою.

Агротуристичним послугам, як і будь-яким іншим послугам, притаманні
специфічні риси, такі як:

нематеріальний характер;

нерозривність виробництва турпослуги та її споживання;

нездатність до збереження;

мінливість якості.

Схематично це зображено на рис. 1.1:

Рис. 1.1. Специфіка турпродукту (комплексу послуг) сільського зеленого
туризму

1. Нематеріальний характер агротуристичних послуг. За визначенням Ф.
Котлера, послуги — це об’єкти продажу у вигляді дій, вигод чи
задоволень. Отже, вже

з цього визначення видно, що послуги мають нематеріальний характер і не
здатні до зберігання. Послуги сільського зеленого туризму належать до
класу соціально-культурних, оскільки направлені на рекреаційну
діяльність особистості, її духовний, фізичний, етичний та
інтелектуальний розвиток. Туристичну послугу не можна наперед
продемонструвати, побачити, попробувати, вивчити до її отримання
(споживання). Через це зі сторони споживача обов’язково присутній
елемент надії на обіцяну якість та довіри до продавця послуги сільського
туризму.

У той же час невидимість послуги ускладнює діяльність продавця
турпослуги (операторів сільського туризму). Адже складно показати
клієнтам свій товар “лицем”, а ще складніше — пояснити, за що саме вони
платять гроші. Продавець може лише описати те, що отримає покупець
(мешканець міста) після того, як оплатить кошти і поїде споживати ці
послуги.

2. Нерозривність виробництва та споживання агро-туристичної послуги. Ця
особливість випливає із самого визначення послуги, адже послуга — це
результатбезперервної взаємодії виконавця і споживача. Тобто процес
надання турпослуги (її виробництво) ведеться паралельно з її
споживанням. Надати послугу сільського туризму можна лише тоді, коли
надходить замовлення від клієнта, а на місці виробництва послуги (на
селі)присутній він сам. Власне, саме ознака нерозривності виробництва і
споживання є визначальним чинником, який робить послуги справді
послугами та відрізняє їх від товару матеріальної форми.

Взаємозв’язок виробництва та споживання визначає той факт, що всі
агротуристичні послуги невід’ємні також від того, хто їх надає
(наприклад, сільського господаря та його родини).

3. Задіяння покупця у процес виробництва і споживання послуги означає,
що продавець агротуристичної

послуги повинен думати не лише, яку саме турпослугу надавати клієнту,
але і як її надавати, тобто якої якості має бути ця послуга. Звідси
випливає третя особливість турпослуги — мінливість якості.

Послуги сільського зеленого туризму поділяють на основні та додаткові.

Основні послуги, це переважно:

послуги з організації перевезення туристів;

послуги з організації розміщення туристів;

послуги з організації харчування туристів.

До додаткових належать:

послуги з організації екскурсій;

послуги із залучення туристів до сільськогосподарських робіт і народних
промислів;

послуги гідів, гідів-перекладачів;

послуги залучення туристів до участі у народних обрядах і культових
дійствах, а також сільських фестивалях, ярмарках й інших масових акціях;

послуги по прокату автомобілів, човнів, активно-туристичного
спорядження;

послуги побутового обслуговування;

право користуватися приватними рекреаційними угіддями.

Такий поділ досить умовний, оскільки суттєвої різниці з точки зору
споживчих властивостей між ними немає. Послуги, що входять в основну
програму перебування туриста в селі, зазвичай відносять до основних.
Додаткові послуги турист купує самостійно у місці перебування і вони не
включені у вартість турпакета.

Крім нематеріальних послуг, туристові ще можуть бути надані інші товари
чи матеріальні послуги. Наприклад, карти місцевості, народні сувеніри,
туристичне спорядження тощо.

Туристичний продукт агрогосподарства — сукупність послуг, якими може
скористатися клієнт в агрооселі.

У загальній теорії маркетингу в значення терміна “продукт” входить усе,
що становить предмет ринкового обміну. Його характер може бути як
матеріальним, так і нематеріальним (предмети, ідеї, послуги тощо).

Найважливішими складниками сільського туристичного продукту є:

— туристичні атракції місцевості (наприклад, природне середовище,
пам’ятки, цікаві архітектурні об’єкти, національні парки, ботанічні
сади, торговельні центри, культурні та релігійні атракції, музеї, а
також мешканці — їх культура і звичаї);

інфраструктура місцевості (нічліжна база, гастрономічна база —
ресторани, бари, кав’ярні, транспорт — таксі, автобуси, оренда
автомобілів, торговельна мережа, заклади обслуговування тощо);

доступність місцевості (кількість транспорту, а також інфраструктура —
дороги, аеропорти і порти, залізнична мережа);

імідж місцевості, що існує у свідомості потенційних клієнтів і суттєво
впливає на підсвідоме бажання відвідати саме її;

ціна, яка залежить від багатьох чинників, як, наприклад, стандарт
послуг, пора року, кількість транспорту тощо.

Підбір агротуристичних продуктів, які б повністю відповідали запитам і
сподіванням споживачів, є найважливішим завданням, що стоїть перед
менеджером туроператорської фірми.

• Рекреаційний потенціал сільського зеленого туризму — це сукупність
природних, етнокультурних, розселенських та суспільно-демографічних
ресурсів, а також

наявної господарської і комунікаційної інфраструктури території, що
служать чи можуть служити передумовами розвитку сільського зеленого
туризму. Рекреаційний потенціал території — це багатоаспектне поняття,
що охоплює весь комплекс життєдіяльності суспільства. При його
визначенні необхідно враховувати економічний, екологічний і соціальний
аспекти. Частина з них відноситься до туристичних ресурсів території,
інша — до факторів, що впливають на розвиток сільського зеленого туризму
в регіоні.

Рекреаційний потенціал території складається з трьох складових:

ресурсної;

інфраструктурної;

іміджевої та соціально-політичної.

Кількісно агрорекреаційний потенціал території вимірюється як
співвідношення між фактичною і максимально можливою чисельністю
туристів, здатних відпочивати на цій території у визначений проміжок
часу з урахуванням місткості та пропускного потенціалу наявних
рекреаційних ресурсів та інфраструктури.

• Пропускний потенціал сільського зеленого туризму — це те максимальне
гостьове навантаження, яке може витримати той чи інший агротуристичний
об’єкт (оселя, село, район) без істотних витрат для місцевих
екоресурсів, негативного впливу на враження від поїздки і без виникнення
соціально-економічних проблем у місцевого населення.

Пропускний потенціал можна поділити на три основні види:

1. Екологічний пропускний потенціал — це граничний рівень відвідуваності
об’єкта чи місцевості, перевищення якого веде до неприйнятних
незворотних екологічних наслідків у результаті дій (чи природних
процесів

життєдіяльності) самих туристів, або внаслідок функціонування
інфраструктури, яка обслуговує сільський туризм.

2. Туристичний соціальний пропускний потенціал — це рівень
відвідуваності (одночасної кількості туристів) села чи
екоагрорекреаційної місцевості, перевищення якого психологічно погіршує
враження від поїздки.

3. Місцевий соціальний пропускний потенціал — це рівень відвідуваності
(одночасної кількості туристів) села чи сільської місцевості,
перевищення якого має, як правило, негативні наслідки для місцевої
культури і погіршення взаємин місцевого населення з туристами.

Таким чином, пропускний потенціал обмежує розумний допустимий рівень
використання ресурсного потенціалу території з позиції збереження,
підтримки і відновлення природних властивостей екоагрорекреаційної
місцевості.

Агрорекреаційні ресурси (ресурси сільського зеленого туризму) — це
об’єкти та явища природного й антропогенного походження, які можна
використовувати з метою відпочинку, оздоровлення і туризму у сільській
місцевості кількісно обмеженого контингенту людей у фіксований час з
допомогою наявних матеріальних можливостей. О. Бейдик наголошує, що
рекреаційні ресурси безпосередньо впливають на територіальну організацію
рекреаційної діяльності, формування рекреаційних районних центрів, їх
спеціалізацію та економічну ефективність.

У сільському зеленому туризмі саме рекреаційні ресурси є фундаментом
успішного процесу розвитку екоагротуристичного бізнесу. Туристичні
ресурси виступають передумовою виробництва конкурентного туристичного
продукту.

Туристичні ресурси, кількісно обмежені й якісно диференційовані,
відповідно, виступають як економічне

благо, як товар, що вимагає значних витрат на відтворення.

Наявні в регіоні туристичні ресурси фіксуються в спеціальному кадастрі.
Кадастр туристичних ресурсів — це узагальнена споживча (вартісна або
бальна) оцінка туристичних ресурсів певної території.

Усі рекреаційно-туристичні ресурси поділяють на чотири складові:
природні, історико-етнокультурні, соціально-економічні та інформаційні
ресурси.

Природні агро рекреаційні ресурси — це навколишнє середовище з мережею
сільських поселень, наявними природними об’єктами (річки, ставки, ліси),
що мають рекреаційні властивості, та ареалами малозмінених людиною
природних екосистем.

Історико-етнокультурні агрорекреаційні ресурси — це об’єкти та явища
матеріальної і духовної культури життєдіяльності етносу на території
його історичного розвитку. До цього виду ресурсів належать пам’ятки
історії (фортеці, вали тощо), матеріальної етнокультури (традиційне
бойківське, гуцульське житло, млини, колиби, продукція народних ремесел
(ліжники, кераміка, різьба по дереву, вироби з лози тощо)), сакральної
архітектури (монастирі, церкви, каплиці, старожитні пам’ятні хрести
тощо), духовної етнокультури (побутові та культові обряди й народні
традиції (“водіння Кози”, “Купала”)).

Процес глобалізації — явище об’єктивне і незворотне — рік за роком веде
до витіснення традиційної культури, що у багатьох випадках нежиттєздатна
і зникає під натиском масової культури. Тому етнокультурна розмаїтість
Карпатського регіону нині є однією з найважливіших умов стійкості
суспільного розвитку цього самобутнього куточка Європи.

традиції аграрної культури місцевого населення, соціальний клімат на
селі, ставлення автохтонів до приїжджих тощо.

Природне середовище України наклало відбиток на характер заселення
поліської, лісостепової, степової та гірської частини нашої країни,
матеріальну культуру поселень у цілому і на садибу зокрема. Поєднання
природних чинників зумовило характер господарських занять сільського
населення окремих історико-географічних країв України, а вони, звичайно
ж, вплинули на форму сільських поселень, забудову дворів тощо.

Інформаційні агрорекреаційні ресурси — це інформація про сільську
територію, її історію, культуру, природу і людей, яку турист отримує в
офісі оператора сільського туризму (турфірми) чи збирає самостійно для
того, щоб прийняти рішення й вибрати якийсь один з пропонованих
варіантів відпочинку у сільській місцевості.

Саме наявність, якість подання та вичерпність інформації про об’єкти
сільського зеленого туризму регіону визначає, чи приїдуть сюди туристи
та чи матимуть бажання скористатися послугами сектора сільського
туризму.

• Агрорекреаційна інфраструктура — це сукупність об’єктів, що сприяють
організації гостинності на селі.

Зазвичай, виділяють два види інфраструктурних об’єктів — т. зв.
виробничий та комунікаційний. До виробничої інфраструктури входять
заклади, які сприяють “виробленню” сільського турпродукту належного
якісного рівня. Тобто до неї відносимо, передусім, наявність у сільській
місцевості медичних закладів, авторемонтних майстерень, пунктів прокату
туристичного спорядження тощо. Комунікаційну ж інфраструктуру утворюють
усі залізничні магістралі, автомобільні шляхи, промарковані
веломаршрути, побутові комунікації (електроенергія, водопостачання,
телефонний зв’язок), банківські філії тощо та їх якісний стан.

Нещодавно у практику світової туристичної індустрії ввійшло нове поняття
— історико-культурна територія як об’єкт світової спадщини. Мережа цих
об’єктів є основною “родзинкою” подорожей у рамках стійкого туризму.

• Історико-культурна територія — це особливе цілісне просторове
утворення, де в традиційному природному і соціально-культурному
середовищі зберігаються цінні об’єкти історико-культурної спадщини
людства.

Це геокультурне поєднання пам’ятників і території, які, об’єднуючи
етнічні, економічні, історичні та географічні фактори, творять єдиний
комплекс.

Унікальність історико-культурної території визначається наявністю і
поєднанням меморіальних, архітектурних, археологічних об’єктів,
інженерних споруд, історичної забудови, традицій народних промислів і
господарської діяльності, фольклору й обрядової національної культури,
природних визначних пам’яток та історичних форм природокористування, що
є винятковою історичною і культурною цінністю народу нашої країни, а
також світової культурної спадщини.

Існує наукова категоризація основних типів історико-культурних
територій:

історичні міста;

історичні сільські поселення і території;

монастирські та садибні комплекси;

поля історичних битв;

історичні виробничі території, шляхи й дороги;

археологічні території.

про їх активне залучення в програми агротуристичного обслуговування.

Для здійснення ефективного менеджменту і планування розвитку сільського
зеленого туризму у регіоні необхідно бути досконало обізнаним з
особливостями його територіальної й функціональної організації.

• Територіальна організація сільського зеленого туризму — це система
просторового взаєморозташування сільських населених пунктів, що надають
агро-рекреаційні послуги, по відношенню один до одного, а також щодо
міст-центрів генерування споживачів агротуристичних послуг, сформованої
транспортної інфраструктури території та об’єктів природної й
етнокультурної спадщини регіону.

Мережа сільського розселення України історично представлена кількома
типами поселень — селами, хуторами, слободами, станціями, лісництвами.
Проміжною формою між сільським поселенням і містом є селище міського
типу.

Доволі різняться між собою сільські поселення України за розташуванням,
будовою й функціями. їх типологія схематично зображена на рис. 1.2.

Кожен типологічний підхід, представлений на рис. 1.2, враховує основні
елементи мережі розселення, а саме: територію й історію формування села,
його населення в комплексі з сучасними економічними функціями поселень,
планування їх забудови. Типологія поселень за розташуванням на
місцевості передбачає їхнє групування щодо селитебної території,
представленої головними компонентами природи або її складовими: рельєфу,
річкової сітки, озер, боліт, лісових масивів тощо. Окремо можна виділити
підтипи топографічного розташування, особливо у гірських районах —
прирічкове, схилове і гребеневе.

Рис. 1.2. Типологія сільських поселень України (за І. Г. Пандяком)

Таксономічну структуру територіальної організації сільського зеленого
туризму формують такі види пунктів:

агрорекреаційні пункти — це окремі сільські населенні пункти та окремо
розташовані агрорекреаційні заклади (екоагрокотеджі, фермерські садиби),
які пропонують на ринок власний агротуристичний продукт;

агрорекреаційний центр — це сільський населений пункт, розташований у
місцевості з цінними курортно-рекреаційними ресурсами, в якому
сформувалася мережа агроосель й агропансіонів, що пропонують

різноманітний агротуристичний продукт, сегментований за ціною, якістю та
спектром надання послуг;

агрорекреаційний вузол — це сукупність агрорекреаційних пунктів,
згрупованих довкола курортно-туристичного центру в межах певної
компактної території. У Карпатському регіоні такими найвідомішими
агро-рекреаційними вузлами є Славський на Львівщині, Яремчанський на
Івано-Франківщині, Вижницький на Буковині, Свалявський на Закарпатті;

агрорекреаційний район — це однорідна в природно-етнокультурному плані
територія з історично сформованою мережею сільських поселень, більшість
з яких спеціалізується на наданні послуг сільського зеленого туризму;

агрорекреаційний регіон — це велика
природно-етнокультурно-адміністративна територіальна одиниця, до якої
можуть входити від однієї до кількох адміністративних областей, що
характеризуються подібністю рис природно-ландшафтної будови,
історико-культурного і соціально-економічного розвитку, традицій
агрокультури, визначеними інфраструктурними зв’язками та іншими
факторами.

Агрорекреаційні центри та райони якісно відрізняються колоритом
організації дозвілля у селі. Скажімо, етнографічну мозаїку Карпатського
реґіону утворюють самобутні Косівщина, Яремчанщина, Покуття, Сколівщина,
Турківщина, Рахівщина тощо. Введення до складу турпродукту етнокультурно
орієнтованих ігрових і розважальних програм отримало назву “анімація
туризму”.

• Анімація сільського зеленого туризму — це діяльність з розробки та
здійснення спеціальних творчих, ігрових і шоу-програм проведення
вільного часу у сільській місцевості.

Список використаної літератури:

Барроу К., Барроу П., Браун Р. Бізнес-план: Практ. посіб. / Пер. з англ.
— К.: Знання, 2002. — 285 с.

Бейдик О. О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та
методика аналізу, термінологія, районування. — К.: Київ, ун-т, 2001. —
395 с.

Белявский И.К. Маркетинговое исследование: информация, анализ, прогноз:
Учеб. пособ. — М.: Фи-нансьі и статистика, 2001. — 320 с.

Берсуцкий Я. Г., Безверхая О. В. Государственное регулирование малого
бизнеса (опьіт и проблеми). — Донецк, 1997.

Биржаков М.Б. Введение в туризм. — СПб.: Герда, 2003. — 320 с.

Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. — К.:
Знання; КОО, 2001. — 277 с.

Вачевський М. В., Скотний В. Г. Маркетинг в сферах послуг. — К.: Центр
навчальної літератури, 2004. — 232 с.

Гетьман В. І. Екотуризм чи екологічний туризм: теорія і реальність //
Рідна природа. — 2002. — № 3. — С. 24—29.

Гібсон Пітер. Найкраща книжка про збут і маркетинг / Пер. з англ. — Л.:
Сейбр-Світло, 1996. — 208 с.

Горбилева З.М. Зкономика туризма: Учеб. по-соб. — Мн: БГ9У, 2004. — 478
с.

Горішевський П. В., Васильєв В. П., Зінько Ю. В. Сільський зелений
туризм: організація гостинності на селі: Підручник. — Івано-Франківськ:
Місто-Н, 2003. — 158 с.

Гринів Л., Мацола В. Розвиток рекреаційного підприємництва в Українських
Карпатах // Проблеми регіональної політики: 36. наук. пр. / Ін-т
регіональних досліджень. — Л., 1995. — С. 109—118.

Долішній М. І., Козоріз М.А., Мікловда В. П. та ін. Підприємництво в
Україні: проблеми становлення і перспективи розвитку. — Ужгород:
Карпати, 1997. — 363 с.

Дурович А. Реклама в туризме. Учеб. пособ. — Мн.: БГЗУ, 2001. — 192 с.

Євдокименко В. К. Регіональна політика розвитку туризму (Методологія
формування, механізм реалізації). — Чернівці: Прут, 1996. — 288 с.

Євдокименко В.К., Садова У. Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура
Карпатського реґіону: пошук перспектив розвитку. — Чернівці: Прут, 1995.
— 80 с.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019