Реферат на тему:
Методи фізичного виховання. Визначення поняття
Реалізація принципів здійснюється шляхом застосування у процесі
фізичного виховання різноманітних методів і методичних прийомів.
Методи — це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на
вирішення навчально-виховних завдань.5
Методичні прийоми — це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і
умовах процесу фізичного виховання. Педагог повинен досконало володіти
всіма методами фізичного виховання. Діапазон застосування методу
залежить від запасу методичних прийомів. Творчістю вчителів створюються
щораз нові прийоми, тому їх багато, і вони не підлягають суворому
обліку. Обсяг методичних прийомів, які знаходяться в арсеналі вчителя,
значною мірою, визначає його професіоналізм і ефективність викладання.
Спеціально упорядкована сукупність методів, методичних прийомів, засобів
та форм навчання утворює методику. У процесі фізичного виховання
формуються методики навчання конкретних рухових дій (наприклад, методика
навчання стрибку у довжину з розбігу); методики навчання певних видів
рухових дій (наприклад, методика навчання гімнастичних вправ); методики
фізичного виховання осіб певного віку (наприклад, методика фізичного
виховання дітей молодшого шкільного віку), стану здоров’я тощо.
У процесі фізичного виховання використовують три групи методів:
практичні методи (методи вправляння), методи використання слова та
методи демонстрації. Особливе значення у фізичному вихованні мають
практичні методи.
Практичні методи
Учень може оволодіти знаннями і довільними руховими діями, досягти
вдосконалення функцій організму і рухових здібностей лише за умови
повторення за певною системою предмету навчання та інших дій як засобів
розвитку фізичних якостей і функцій організму.
Ця вимога реалізується шляхом відповідної організації вправляння. При
цьому регулюють ступінь інтенсивності дії, що повторюється, обсяг
роботи, тривалість і характер відпочинку між повтореннями, умови
виконання вправи.
Визначаючи оптимальну інтенсивність виконання вправи (вправляння),
спрямованої на оволодіння спортивною технікою або удосконалення фізичних
якостей, необхідно керувались даними досліджень, проведеними фахівцями з
різних видів спорту, які свідчать, що найкращих результатів у навчанні
можна досягнути, якщо інтенсивність вправ змінюється. При цьому
варіювати її слід протягом року, серії занять, тижня, одного заняття і
навіть при виконанні одного рухового завдання.
Цього можна досягнути за рахунок зміни швидкості руху, маси приладів,
свідомої зміни рівня застосування зусиль, опору суперника, використання
тренажерів, нахиленої доріжки під час бігу, зміни висоти приладів у
гімнастиці, висоти перешкод у легкій атлетиці та ін. Техніка вважається
засвоєною лише тоді, коли учень здатний зберегти правильність руху у
великій кількості повторень, варіюючи інтенсивність виконання від дуже
низької до гранично високої.
Варіювання необхідне тому, що внаслідок багаторазових повторень
умовно-рефлекторні зв’язки утворюються не тільки стосовно структури
рухової дії, що вивчається, але і стосовно зусиль, що проявляються при
цьому.
Щодо кількості повторень вправи на одному занятті, то аналіз результатів
досліджень дав змогу авторам монографії А.А.Тер-Ованесяну та
І.А.Тер-Ованесяну “Обучение в спорте” прийти до висновку, що вона
повинна бути сумарно великою. При цьому, чим складніша спортивна техніка
за координацією та вимогами до організму і чим більшої досконалості
прагне досягти учень в її оволодінні, тим більша кількість повторень
необхідна.
Виконання великої кількості повторень — це не тільки запорука оволодіння
руховою дією, але і шлях до зміцнення здоров’я, розвитку рухових
якостей, засіб ліквідації наслідків травм, підготовка організму до
роботи з великою інтенсивністю.
До проникнення науки в обґрунтування питань методики фізичного
виховання, необхідність великої кількості повторень при навчанні
відкидалась. Рекомендувалось протягом заняття виконувати вправу, що
вивчалась, 4—10 разів.
Сьогодні фахівці в окремих видах спорту протягом одного заняття
рекомендують гаку кількість повторень: у баскетболі (кидки в кошик — від
12-13 серій по 15-20 разів у кожній — до 25-30 серій по 25-30 разів;
прості гімнастичні вправи — близько 20 разів, а кидкові елементи в
художній гімнастиці — в 15-20 серіях по 5-Ю разів; стрибки у висоту —
35-60 стрибків (по 5-Ю разів у серії).
Число повторень, необхідних для засвоєння рухових дій. можна визначити
таким чином. Підрахувавши кількість повторень, які були виконані до
перших
безпомилкових спроб, необхідно збільшити це число на 50 %. Для
закріплення І навички необхідні додаткові спроби.
Тривалість виконання вправ, спрямованих на розвиток фізичних якостей,
визначають на основі реакції організму на навантаження, що детально буде
розглянуто у відповідному розділі.
Багато авторів при плануванні навчального матеріалу рекомендують
забезпечити поступове збільшення фізичного навантаження на організм
дітей у першій половині навчального року і деяке його зниження до кінця
року, тобто, до часу найвищого в році загального навантаження на
організм.
Така рекомендація погано узгоджується з принципом циклічності
навчального процесу, а також з відомим положенням про контрольні
змагання з фізичної підготовки учнів, за яким другий етап (фінальні
змагання) передбачено проводити в травні. Природно, що до змагань
необхідно підвести учнів у стані найвищої готовності, а це вимагає
належних навантажень.
При вивченні техніки складно-координаційних вправ кожне нове повторення
не повинно відбуватись на тлі втоми. Стосовно форм відпочинку
дослідження показали, що повний спокій у перервах між вправами, в
багатьох випадках, є менш доцільним, ніж виконання різних рухів з
незначною інтенсивністю в поєднанні з пасивним відпочинком.
Словесний метод і методи демонстрації використовуються при
безпосередньому засвоєнні рухів і при створенні передумов їх виконання.
Практичні методи вправляння (Рис. 6) можна з певною умовністю поділити
на три групи: методи навчання рухових дій, методи вдосконалення рухових
дій та функціональних можливостей організму і методи тренування
(розвитку рухових якостей).
Методи навчання рухових дій
В теорії і практиці фізичного виховання розрізняють два підходи до
навчання вправ: загалом, або по частинах з наступним об’єднанням частин
у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод
навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах.
Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає
їх багаторазове повторення в тому вигляді, в якому вони є предметом
(кінцевою метою) навчання. На початковому етапі навчання він може
використовуватись, якщо учні мають високий рівень підготовленості, а
вправа, яка вивчається, порівняно проста. На заключному етапі
застосовується завжди.
Позитивною рисою даного методу є те, що цілісне навчання сприяє
формуванню міцних умовно-рефлекторних зв’язків одночасно на всі рухи
рухової дії. Недоліком — те, що учень одночасно повинен вирішувати
багато рухових завдань, а, отже, зосереджувати увагу на всіх деталях
техніки. Враховуючи цю обставину, на тлі цілісного виконання вправ кожен
раз варто зосереджувати увагу учнів на окремих рухах, використовувати
імітацію рухової дії, полегшувати умови виконання вправи, застосовувати
і деомоторне тренування.
При цілісному розучуванні вправи знижують ступінь зусиль, щоб учень міг
зберегти структуру руху і контроль за ним. Але як тільки техніка починає
набувати стійкості щодо кінематичних, динамічних і ритмічних параметрів,
необхідно варіювати зусилля, підвищувати їх контрастність. Цього можна
досягнути за рахунок зміни швидкості виконання вправи, маси приладів,
свідомої зміни ступеня докладених зусиль, опору партнера, висоти
перешкод та приладів тощо.
Метод навчання вправ по частинах полягає в тому, що складну рухову дію
спочатку розділяють на частини, вивчають окремі рухи, а потім об’єднують
їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною дією. При цьому
вправу рекомендують ділити на такі найбільші частини (одиниці), які
доступні учням для засвоєння, враховуючи їх підготовленість.
Позитивною рисою даного методу є те, що таке навчання дозволяє
послідовно концентрувати увагу учнів на окремих рухах. Зменшуючи число
рухових завдань, які необхідно вирішувати учневі одномоментно, ми
скорочуємо час навчання, робимо процес навчання на кожному занятті
конкретнішими, а значить І мотивованим, бо успіхи учнів підвищують їх
інтерес до занять.
Негативною рисою є те, що при розучуванні частин формуються окремі
Рефлекторні зв’язки на певні рухи. Тому слід пам’ятати, що перехід від
методу розучування по частинах до цілісного засвоєння дії повинен бути
своєчасним, тому що запізнення зі встановленням зв’язків між окремо
вивченими рухами може бути дуже складним завданням при їх об’єднанні в
цілісну рухову дію.
Звертаємо увагу читача на те, що якщо при розчленуванні вправ
допускаються помилки, то засвоєння частин рухової дії не гарантує
правильного виконання дії загалом, а іноді навіть заважає засвоєнню
цілої вправи. Наприклад, розчленування штовхання ядра на фази “скачка” і
“штовхання з місця” не сприяє засвоєнню штовхання ядра зі скачка.
Скачок, засвоєний як частина дії, формує стійку навичку зупинки в позі
“вихідне положення для штовхання з місця”, що є грубою помилкою. Цю
помилку не вдається усунути при об’єднанні засвоєних частин в єдине
ціле. В кожній з них втрачено сенс цілісної дії: в “скачку” втрачена
ідея попереднього розгону ядра, тобто фінальна частина починається із
статичного положення. В даному випадку операції при розчленуванні
виділені неправильно — кожна з них не зберегла суті дії, що вивчається,
а перетворилась у самостійну дію зі своїм змістом. Тут правильно було б
виділити такі операції: стартовий розгін, перехід від старту до
фінального розгону, фінальний розгін.
У тих випадках, коли розчленування на операції не порушує змісту
структури дії, засвоєння частин дозволяє об’єднати їх у “блоки” і
цілісну дію легко і безпомилково. Прикладом вдалого виділення операцій
(коли одна частина вправи «накладається» на іншу) може бути
розчленування стрибка в довжину на розбіг, відштовхування, політ і
приземлення. Кожна з названих частин зберігає зміст цілісної дії. їх
окреме засвоєння в контексті стрибка (розбіг і підготовка до
відштовхування, відштовхування після кількох кроків розбігу, політ після
відштовхування, приземлення після польоту) не спотворює змісту дії у
свідомості учня, об’єднання засвоєного протікає легко.
Розучування вправи загалом і по частинах — це крайні варіанти в
навчанні. Оскільки кожен з названих методів має свої позитивні сторони і
недоліки, то найвищої ефективності в навчанні можна досягнути при
вмілому їх поєднанні, правильному чергуванні в навчально-тренувальних
заняттях.
При розучуванні вправи загалом і при використанні методу вивчення по
частинах у практиці як допоміжний метод використовують підвідні вправи.
Підвідні вправи за своєю структурою повинні відповідати руховій дії
загалом, або її окремим рухам. Вони сприяють нагромадженню таких
простіших умовно-рефлекторних зв’язків, які пізніше, в силу певної
однорідності і спільності з основною вправою, можуть допомогти в
засвоєнні цілісного рухового акту.
Підвідні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступні учням.
Багатство і різноманітність підвідних вправ збагачує руховий досвід,
робить заняття цікавішими, а процес навчання — ефективнішим. Проте,
використання підвідних вправ — це не самоціль і тому має бути суворо
індивідуалізоване. Кожному учневі, залежно від успішності засвоєння
рухової дії, що вивчається, потрібні свої підвідні вправи, що сприяють
прискоренню досягнення поставленого завдання у навчанні.
2.2.Методи вдосконалення та закріплення рухових дій
До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення
функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний
методи вправляння.
“Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами, що за
привабливістю приховують саме виховання і навчання” (Ю.Старосольський).
Одним з таких методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного
виховання і як метод організації дитячого колективу. Через ігрову
діяльність дитина входить у світ знань, на позитивному емоційному тлі
починає вивчати азбуку науки, оволодіває духовними цінностями. У грі
моделюється свого роду мікросуспільство, в рамках якого діти одержують
початкову підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись, діти
відчувають радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил, що є
невід’ємною умовою розвитку.
Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між
собою і дітьми. Вихователі-майстри володіють ігровими ситуаціями, які
дозволяють їм увійти в духовний світ учнів, направити їх ініціативу і
творчу активність у потрібне русло. Платон розглядає гру як умову
цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя
розкриваються здібності, інтереси, якості їх особистості, які
залишаються прихованими за інших обставин. Аналогічної думки
притримувався і Квінтіліан.
Зрозуміти природу ігрового методу можна на основі розуміння суті гри,
тому що для нього притаманні ознаки, характерні для ігор, але набагато
ширші від останніх за формами реалізації. Не використавши жодної відомої
гри, можна провести все заняття ігровим методом. Характерною оцінкою
методу є сюжетна організація рухової діяльності. Сюжет визначає
змістовну канву поведінки і взаємодії тих, хто виконує тренувальне
завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід
розглядати як систему різноманітних рухових дій, які виконуються у межах
прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати
ігровим методом. Наприклад, ігровим методом можна виконувати навіть
тривалий біг з прискореннями (“Стань лідером”). Для виконання цього
тренувального завдання бігову трасу розділяють на 25-, 50-метрові чи
іншої довжини відрізки. Група учнів, розміщена в колону по одному, долає
визначену відстань (1,2 чи більше кілометрів залежно від рівня
тренованості і педагогічного завдання), пересуваючись із запланованою
середньою швидкістю. Сюжет гри полягає у тому, що на кожному відміряному
відрізку повинна відбуватися зміна лідера. Останній у колоні повинен
зробити прискорення, випередити групу і очолити ч. Рішення щодо моменту
початку прискорення, його величини і тривалості приймається кожним
учасником гри самостійно. Суть полягає лише у тому, що на визначеному
відрізку він повинен переміститись з останньої позиції в колоні на
позицію лідера. Якщо хтось з гравців не встигає зробити це в межах
визначеного відрізку, то вибуває із гри.
Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом
сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплюючись сюжетом,
учні можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж
іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити
травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності
серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених та літніх людей.
Використовуючи ігровий метод, уважно слідкуйте за тим, щоб гравці чітко
дотримувались прийнятих правил, але не заважайте частими втручаннями
творчому пошуку оптимальних рішень поставлених завдань.
Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:
• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді
взаємодопомоги і гострого суперництва;
• яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і
регулювати стосунки між гравцями;
• швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії
гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;
• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів
діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості в діях;
• навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців
і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору
регламентацію з боку педагога;
• комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних, вольових і
моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри
на організм учнів.
Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:
• форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними
є дії, пройдені за програмою навчання. Мета кожного учня — виконувати ці
дії з великою швидкістю, оптимальними зусиллями і максимальною
доцільністю;
• дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням
управляти собою та його силі і спритності. Якщо вимоги, які ставить гра
перед дитиною, можна легко виконати, то це забезпечить їй почуття
задоволення;
• ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та
урізноманітнюватись. Всі дії учнів при цьому обумовлюються певними
правилами, які теж поступово і послідовно ускладнюються. Окремі
ускладнення і видозміни правил можуть вводитись і з ініціативи учнів.
Контролювати дотримання правил можуть особи, обрані самими учнями із
свого складу.
Якщо учень навмисно порушує прийняті правила, він вилучається з гри на
визначений час для заспокоєння і обдумування своєї поведінки.
Спрямування ходу гри, вибір учасників, нагляд за суворим і точним
дотриманням правил повинні цілком належати учням. Вони при цьому повинні
привчатись ставитись до правил, як до закону.
Відкриваючи зелену дорогу ігровому методу, важливо пам’ятати, що гра —
серйозна справа. У процесі гри в дітей розвиваються рухові якості,
формуються навички і ставлення до інтересів інших дітей, усього
колективу, виховується почуття справедливості, чесності і взаємоповаги.
При використанні ігрового методу в роботі з дітьми актуальним є й аспект
дозування навантаження. Дитина молодшого шкільного віку краще, ніж
дорослий, визначить, скільки їй стрибати і бігати. Це закладено в її
природі. Така регуляція своєї рухової активності в дітей постійна. Коли
вони втомлюються, то самі намагаються або відпочити, або змінити
характер рухів.
Звідси — важливий педагогічний висновок: не треба дитину стримувати,
перешкоджати їй гратись, рухатись, розвиватись.
У народі кажуть: “Де гра, там і радість!”. Те, в що звичайній, неігровій
ситуації для дитини нудне, неприємне і стомлююче, у грі завдяки її
емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована
гра є дійовим методом формування важливих рис особистості:
дисциплінованості, кмітливості, винахідливості, сміливості,
витривалості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості,
стриманості. Гра вчить зосереджувати зусилля, керувати собою, бути
точним, дотримуватись правил поведінки, діяти з урахуванням вимог
колективу.
Представляючи весняні народні ігри Є.Сарапулова4 переконує, що без
народної гри неможливе відродження національної свідомості. Ігри дають
змогу знайомити дітей і молодь з українськими звичаями та обрядами,
допомагають їм відчути себе частиною українського народу.
Змагальному методу притаманно багато ознак змагань, але він має більш
широке середовище застосування. Предметом змагання при використанні
змагального методу можуть бути будь-які фізичні вправи (від шикування до
виходу зі зали).
Якщо уважно придивитись до ігор дітей, можна переконатись, що вони
моделюють усі сторони спорту: хто краще, хто точніше, хто швидше, хто
вище, хто дальше, хто сильніше? Отже, характерною ознакою змагального
методу є зіставлення рухових можливостей в умовах упорядкованої боротьби
за першість чи якомога вищий результат. Цей метод має багато спільного з
^ровим, але між ними існує принципова відмінність. Ігровий метод завжди
має сюжет. Змагальний метод цілком спрямований на досягнення перемоги,
або якомога вищого прояву фізичного потенціалу людини.
Для прикладу проведемо вирішення педагогічного завдання — вдосконалення
витривалості і вольових якостей названими методами з використанням
одного і того ж засобу (біг):
ігровий метод — гра “Біг з вибуванням”. Учні біжать по колу певного і
діаметру. Сюжет гри: хто після пробігання чергових двох кіл останнім
перетинає лінію старту — вибуває. Переможцем вважається той, хто
залишиться, одноосібним лідером;
змагальний метод. За командою педагога учні стараються подолати
визначену дистанцію за менший час, або за визначений час — якомога
більшу відстань.
Найбільш характерними ознаками змагального методу є наступні:
• зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі
підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;
• змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та
психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;
• стимулювання творчої активності самостійності, ініціативи тощо;
• обмежені можливості регулювати навантаження учнів. Змагальна
діяльність сприяє вихованню і вчить максимально проявляти фізичні і
психічні сили, в повній мірі реалізувати свій руховий потенціал.
Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних
функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних
занять виявляється непосильною.
Дослідження (В.М.Платонов, М.И.Булатова) показують, що у звичайних
умовах тренування коливання сили при повторних вимірюваннях, як правило,
не перевищують 3-4%. Якщо ж повторні вимірювання виконуються в умовах
змагань, або при відповідній мотивації, то приріст сили може становити
10-15%, а в окремих випадках — 20% і більше.
Змагальний метод — це школа загартування волі і характеру, виховання
бійцівських якостей, мобілізаційної готовності, стійкості, вміння
ефективно перемагати та гідно програваги, мужньо переносиш невдачі.
Для забезпечення таких ефектів змагання та ігри можуть проводитись в
ускладнених або полегшених умовах порівняно з тими, що характерні для
офіційних змагань.
• Ускладнення:
несприятливі погодні умови;
спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій
кількості гравців, суперників;
проведення серій сутичок (боротьба) з невеликими паузами проти
кількох суперників;
“незручні” суперники;
обтяження приладів (метання).
• Полегшення:
скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи; спрощення програми у
координаційних випадках; використання легших приладів, нижчої сітки,
меншої маси м’ячів; гандикап.
Виховання дітей зі стійкою психікою, які відносно легко адаптуються до
різних стресових ситуацій — завдання надзвичайної ваги в збереженні і
зміцненні фізичного та духовного здоров’я підростаючого покоління.
Змагальна діяльність — це незамінна школа вдосконалення інтелектуальних
здібностей дітей, їх уміння раціонально й оперативно вирішувати рухові
завдання різного рівня складності як в індивідуальних, так і колективних
діях, збагачення спеціальними знаннями, нагромадження рухового досвіду,
перевірка технічної і фізичної підготовленості.
Змагальний метод можна реалізувати в двох варіантах. По-перше, в
елементарній формі з метою стимулювання активності дітей при виконанні
різних допоміжних завдань (прибирання приладів, шикування та ін.).
По-друге, в самостійній формі організації занять, де провідною є сама
змагальна діяльність. Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне
завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних
та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло — не
вийшло; краще — гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час,
віддаль, вагу, точність, рахунок, бали).
Під час спеціальної перевірки Г.А.Васильков переконався в ефективності
використання навіть заочних форм змагального методу.
* * *
При правильному використанні ігрового і змагального методів
розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття
колективізму, бережливого ставлення до товаришів, ініціативи,
наполегливості, витримки, свідомої дисципліни.
Проте, якщо педагог у процесі керування іграми і змаганнями буде
Допускати помилки, недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то
їх вихованню буде нанесено непоправної шкоди.
Тому не можна не рахуватись і з позицією вчителів та методистів, які
обмежують використання змагального методу через його негативні сторони.
Противником змагального методу був і відомий педагог П.Ф.Лесгафт. Адже
фактор суперництва та пов’язані з ним взаємостосунки можуть сприяти
формуванню не тільки позитивних, але й негативних рис характеру:
егоїзму, надмірного честолюбства, пихатості тощо. Коли ж дитина в умовах
змагальної діяльності дуже часто програє, вона може зневіритися у своїх
силах,
що, у свою чергу, може викликати комплекс неповноцінності. В даному
випадку застосування названих методів не буде сприяти підвищенню
зацікавленості до занять фізичними вправами і може спричинити їх
припинення. Щоб цього не трапилося, підбирайте завдання з урахуванням
можливостей конкретного складу учнів. Кожен повинен мати шанс досягти
успіху хоча б у якійсь вправі.
Література
1. Васильков Г.А. Соревновательному методу — зеленьїй свет // Физическая
культура в школе. — 1994. — № 5. — С.43.
2. Коньков В.В. Личность подростка й физическая культура // Физическая
культура в школе. —1990. — № 6. — С.35.
3. Собиров Ш., Саидов М. Соревновательньш метод в начальних классах //
Физическая культура в школе. —1985. — № 1. — С.11.
4. Сарапулова Є.А. Фізкультхвилинка — це серйозно // Фізичне виховання в
школі. — 1997. — №4. — С. 20-22.
5. Тер-Ованесян А.А., Тер-Ованесян Й.А. Обучение в спорте. — М.: “ФиС”,
1993. — С. 181.
6. Щуркова А.Е. Когда урок воспитьівает // Физическая культура в школе.
— 1978. — № 8. — С.15.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
