Реферат на тему
Історія розбудови карпатської туристичної інфраструктури (друга половина
XIX ст. – 1939 р.)
Історія розвитку карпатської туристичної інфраструктури в національній
туристично-краєзнавчій літературі розроблена Ще вкрай недостатньо.
Зрозуміло, що розпочата робота в цьому напрямку потребує подальших
спільних зусиль фахівців багатьох наук і суміжних дисциплін:
краєзнавців, архіваріусів, істориків, етнографів, географів, туристів.
Українські Карпати завжди приваблювали своїми краєвидами, особливими
барвами і красою в різні пори року; унікальними
фольклорно-етнографічними особливостями етнічних груп українців, досить
багатим історичним минулим багатьох видатних мандрівників, краєзнавців,
поетів і просто туристів. Тема карпатських мандрівок часто трапляється в
працях іноземних і українських учених, письменників і поетів,
художників, відомих громадських діячів. Підвищений інтерес до мандрівок
галицької інтелігенції, студентської молоді зумовив необхідність
розвивати карпатську туристичну інфраструктуру (транспортні засоби,
місця для відпочинку мандрівників, марковані туристичні шляхи,
рятувальні служби, курси гірських провідників тощо).
Аналіз доступних архівних першоджерел та галицьких видань дає підстави
виділити два основні періоди історії розвитку галицької туристичної
інфраструктури:
– І період – австрійський: початок і становлення (друга половина XIX ст.
– 1914 p.);
– II період – польський: розвиток у міжвоєнний період (1918-1945 pp.)
[57].
Стараннями туристичних спілок Галичини з кінця XIX ст. була розпочата
робота по спорудженню прихистків для туристів у хребті Чорногора, що в
межах Карпатської дуги за туристичним “рейтингом” посідає друге місце
після Татр.
Чорногорський хребет є найбільш цікавим, оригінальним і своєрідним
районом з-поміж гірських районів Українських Карпат. Крім суто
унікального природничого значення, Чорногора – це ще й реґіон з багатим
на історичні події минулим (опришківський рух XVII-XIX ст., події
світових воєн і визвольних змагань, історія туристичного руху на
Гуцульщині тощо); а також збереженою матеріальною і духовною культурою
гуцулів, колоритом їхнього побуту, звичаїв, традиціями ведення
полонинського господарства.
Чорногора володіє великим краєзнавчо-туристичним потенціалом. Починаючи
з середини XIX ст., вона стає основним осередком активного відпочинку та
лікування на сході Австро-Угорщини, а пізніше – Польщі та
Чехословаччини. Цьому сприяли створення Австрійського Альпійського союзу
(Osterrei-chischer Alpenverein) – у 1869 p., австрійського Туристичного
клубу (Osterreichischer Tovristenclub) – у 1869 p. і Польського
Товариства Татранського (Polske Towarzystwo Tatranskie) – у 1873 р.
У 1876 р. на Прикарпатті було створено Станіславський відділ РТТ у
Станіславі (суч. Івано-Франківськ). Цей осередок функціонував до 1892 р.
і пізніше у 1923-1939 pp. Він став одним з провідних громадських
організаторів туристичних мандрівок у Чорногору й інші райони Карпат.
У 1878 р. розпочав роботу перший на території Українських Карпат
прихисток для туристів – в урочищі Гаджина на Чор-ногорі. Притулкові
було надано ім’я Грегоровича – активного діяча Чорногірського відділу
Товариства в Коломиї. Для організації туристичного притулку було
використано одну з колиб гуцульських пастухів.
У 1880 р. Генріх Гоффбауер і Костянтин Сівіцький обладнали та
промаркували першу туристичну стежку в Українських Карпатах (це перша
екостежка в Україні). Маркування туристичних шляхів кольоровими смугами
Чорногірський відділ розпочав у 1904 p., взявши за приклад татранський
досвід. Найперше було промарковано маршрут: Ворохта – Кукул –
Козь-меська – туристичний притулок в ур. Заросляк. У 1906 р. встановлено
туристичний дороговказ у долині Прута, де розходяться стежки на г.
Говерлу та г. Шпиці. У наступні роки збудовано подібні притулки для
туристів в ур. Завоєля (долина Прута), на полонині Гропа (у
південно-східному напрямку від г. Піп Іван, 1883 p.), під горою Смотрич
(1900 р.), в ур. Заросляк під г. Говерлою (1879 p., пізніші
реконструкції у 1911 р. та 1927 р.).
У 1884 р. Леопольд Вайгель організував виготовлення та встановлення 56
туристичних дороговказів за маршрутом: Красний Луг – Говерла – Данцер –
Шпиці – Піп Іван – Шибен-ний – Зелена.
Ще в кінці XIX ст. до туристичних мандрів часто залучалися місцеві
жителі, яким були добре відомі гірські терени. Місцеві провідники за
невелику плату найчастіше супроводжували туристів на г. Говерлу з
Ворохти або Козьмеська, Лазещини (по північно-східному гребені Говерли).
У той час великої популярності здобув гуцул Іван Житенюк – учасник
мандрівки Г. Запаловича на гору Петрос в Альпах Роднятинських – 2305 м.
У 1895 р. зі Львова вирушив перший туристичний поїзд. Рух потяга
здійснювався за маршрутом “Львів – Сколе”, потяг доставляв групи
галицьких мандрівників в Українські Карпати на короткочасний відпочинок.
29 січня 1907 р. у Львові було створено перше на території Галичини
карпатське товариство – Карпатський Лещатарський Клуб (КЛК), що почав
організовувати регулярні лещатарські походи в Карпати.
У 1908 р. великої активності набув осередок КЛК у с. Тата-рові, яким
керували Мирон Малатинський та Юзеф Снайдер.
У 1911 р. виникло молодіжне товариство “Пласт”, члени якого під час
туристичних походів виробляли навики участі в таборуванні, рятівництві,
спостержництві тощо. Перший мандрівний табір організував І. Чмола, а
постійний – П. Франко в 1914 р. Поблизу с Підлютого в липні-серпні 1924
р. розташувався міжвоєнний пластовий табір.
З 1926 р. під горою Сокіл при допомозі Андрея Шептицького було розпочато
спорудження найбільшого табору українського “Пласту”. Він зводився за
проектом І. Чмоли та інженера Ю. П’я-сецького. Уже в 1929 р. тут були
чотири житлові приміщення, кухня, “світлиця”, в якій змогло розміститися
500 осіб, майдан та ігрище.
У с Підлютому, де містилася літня резиденція митрополита Андрея
Шептицького, стояли два будинки для відпочинку знатних світських людей.
Популярності с Підлютому додавало джерело сірчано-йодистої мінеральної
води. Сам митрополит, хоч і був хворий, любив подорожувати своїми
гірськими теренами на спеціальній кінній бричці. Такі подорожі були
можливі завдяки побудові гірських шляхів – “райшттоків” (з ніт.: “шлях
для їзди верхи”).
Біля с Підлютого були “вакаційні оселі”, популярні в заможних
рекреантів. Тут був збудований відпочинковий павільйон з центральним
опаленням, що мав 31 кімнату для гостей. Для розваг рекреантів
функціонували: стрільниця, дансинг, купальня, тенісні корти. Можна було
зайнятися рибальством та зорганізувати туристичні екскурсії на
навколишні вершини гір. У лісах маєтку Галицької митрополії ККЦ у
Перегінську було добре розвинуте мисливство (ловецтво) і мисливське
господарство.
На території лісів митрополії в урочищі Різарня ще з XIX ст. існував
туристичний притулок Польського Товариства Татран-ського. Однак,
приватна власність на землю гарантувала територіальну недоторканість
маєтку і значною мірою перешкоджала відвідування його території
населенням. Щоб подорожувати маєтком, потрібний був дозвіл
адміністрації.
Особливо популярною серед туристів була околиця гори Гро-фа. Туристичне
товариство “Плай” (К. Паньківський) уже в 1933 р. найняло для
туристичних потреб (довготривала оренда) 0,75 га землі на мальовничій
полонині Плісце в Ґорґанах під г. Грофа. Багато зусиль і коштів
товариство вклало в будівництво першого українського високогірного
“захистку” (туристичної бази). Проект будинку виготовив інженер О.
Пежан-ський. Завдяки безкорисливій праці десятків аматорів туризму
впродовж двох років будинок-захисток було споруджено. Урочисте відкриття
будинку, спроектованого та виконаного в оригінальному бойківському
стилі, відбулося у серпні 1935 р. Разом із площею під будівництво
товариство дістало від митрополії дозвіл на ведення туристичної
діяльності в митрополичих володіннях і на користування ловецькими
захистками на цій території [82, с 70].
У межах державних лісів заборони відвідувань лісів не було. Тому
особливо популярними серед українських туристів були подорожі на гори
Високу та Сивулю. Тут будували туристичні притулки. Один такий притулок
був у Різарні, а другий на південному узбіччі г. Сивулі біля джерел
річки Бистриці Солот-винської. Третій притулок був на перевалі
“Корівка”, що на північ від г. Сивулі. [26, с 46].
Популярним видом транспорту серед туристів на початку XX ст. стала
вузькоколійна залізниця (ВЗ). Більшість дослідників, зокрема, М.
Габрель, І. Чудійович, А. Басараб пов’язують будівництво ВЗ у Східній
Галичині з інтенсивним розвитком лісової галузі (заготівля та первинна
переробка сировини). Перша ВЗ з кінною тягою Шепот – долина Петровець
з’явилася в Буковині в 1870 р. Перша ВЗ на паровозній тязі на території
Східної Галичини була побудована у 1873 р. фірмою австрійського
лісопромисловця Леопольда Поппера між містечками Долиною і Вигодою,
довжиною 8,6 км. Наступним реґіоном Карпат, де активно розвивалося
будівництво лісових залізниць, були Бескиди. Зокрема, у 1888 р. введена
в дію провізорична кінна ВЗ на Кобилець (6,7 км), яка була закрита у
1918 р. У 1892 р. споруджено перший відтинок вузькоколійки в Гредльово
(Дем-ні), промисловій частині Сколе, довжиною 3 км. 23 травня 1892 р.
було введено в дію колію довжиною 13,6 км від Гредльово до Погранично!’,
а в 1893 p. задіяна вся колія аж до нижнього складу “Порташ”, що під
горою Рожичканя біля Козьови, довжиною 40 км. Від Верхнього Синьовидного
було збудовано колію до Крушельниці в 1895 p., а її продовження до
Зубриці – 45 км – було урочисто відкрито бароном Лібігом 10 грудня 1906
р. Протяжність залізниць становила 41 км, пізніше її довжина сягнула 75
км.
???????????на Гора, Шебеля та інші. У 10-20-х pp. XX ст. в зв’язку із
розвитком курортів на Сколівщині, в тому числі і на Зелем’янці, де було
побудовано лічницю-курорт “Шматерівка”, час від часу на лінії
проводилися екскурсії. До паровоза чіпляли пасажирські вагони.
Збереглася світлина, яка свідчить, що ця лінія обслуговувала туристів та
дітей, які тут лікувалися.
13 вересня 1909 р. відбулося урочисте відкриття лінії Брош-нів –
Перегінське – Осмолода. Довжина залізниці в 1913 р. склала 72 км. За
період від 1890 р. по 1960 р. в Західній Україні було побудовано значну
кількість таких залізниць. У 1960 р. їх загальна довжина сягнула
максимуму – майже 1000 км. У 1960-х pp. почався їх демонтаж, який тривав
до 2000 р. Сьогодні в Карпатському реґіоні є три діючі вузькоколійні
залізниці: Бескидська, Вигодська та Осмолода – Дарів (частина
Брошнівської системи).
Відновлення демонтованих і використання діючих вузькоколійних залізниць
у Карпатах для потреб рекреації і туризму стає проблемою
загальнокарпатського масштабу. Недарма проведено 3 міжнародні
конференції “Карпатський трамвай”, присвячені проблемі збереження та
рекреаційного використання Карпатських вузькоколійок. На підставі
комплексного аналізу орієнтовних норм допустимих навантажень на
ландшафти, на думку М. Габреля та інших [11], відновлення ВЗ у гірських
районах Львівської області дозволить створити 70 тис. нових місць для
одночасного лікування, оздоровлення і відпочинку; перевезти 3 млн
пасажирів у рік; на їх основі виникне 40 нових пішохідних, кінних,
лижних і інших маршрути, ціла система місць короткочасного відпочинку,
водночас відбудеться переосвоєн-ня території з лісогосподарського на
рекреаційно-туристичний напрямок з охопленням значних територій, де
рекреаційне освоєння не відбулося.
Крім названих, у міжвоєнний період притулки в Чорногорі функціонували ще
в кількох місцях: на полонині Маришевській (з 1937 p.), на Яблуницькому
перевалі (з 1932 p.), під Кукулом зі сторони Ворохти, на хр. Кострича
(Молодіжний), а зі сторони Закарпаття – на полонинах Рогнєка та
Квасівський Менчул (“Merkova chata”), під г. Гутин-Томнатик. Крім цього,
на закарпатському боці для потреб туристів були обладнані літниська
полонинських пастухів, лісничівка, сироварня на полонині Квасівський
Менчул [92, с 256].
У 1929 р. виник Дрогобицький відділ ПТТ, який взяв на себе розвиток
туризму в Підкарпатті. А в 1932 р. у Турці було організовано філію
Дрогобицького ПТТ. Уже в перші роки свого існування (1930-1931 pp.) біля
підніжжя г. Пікуй (1408 м) були закладені перші туристичні притулки
Львівщини.
У 1934 р. в Турці засновано філію Львівського Карпатського Лещатарського
клубу (КЛК), побудовано малий трамплін, створено секцію санного спорту.
Недалеко від Турки розташоване с. Розлуч – один з центрів туризму і
лещатарства Львівщини. У 1937 р. під керівництвом повітового старости
Вагнера був розроблений своєрідний генплан розвитку Розлуча і видано
технічне завдання на аналогічний план для с. Сянока.
У ці ж роки була розроблена чотириступенева класифікація туристичної
рекреаційної цінності Дрогобицького повіту. До першої групи зараховано
курорти Розлуч і Сянки, до другої – Турку, Бориню, Верхню Соколівку, до
третьої – Комарники і Явору, до четвертої – Івашківці, Верхнє Висоцьке
та Ільник. Однак, Львівщина відставала у цьому плані, у гірських
частинах сусідніх Сколівщини та Станіславщини була мережа туристських
баз, навіть готелів. Зокрема, на Сколівщині виникли турбази у Славську,
Бескиді, Климці, туристичні маршрути були У 15 місцях, не рахуючи
готелів [75].
У 1920-1930-ті pp. Розлуч досить швидко розвивається як
курортно-відпочинковий центр Бескидів. У Розлучі функціонувало 14
пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська
лещатарська база на 200 місць та юнацький табір на 100 місць. Село
одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік – до ЗО 000.
При сільській гміні працювала відпочинкова комісія, яка займалася
проблемами приїжджих. До послуг відпочиваючих були впорядковані лижні і
санні траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до
витоку Дністра, екзотичними селами, сходження на гори Піку й та Галич
тощо.
З 13 липня 1933 р. відновлено рух спеціальних туристичних поїздів Львів
– Сянки для забезпечення доїзду відпочиваючих у Карпати (туристичні
вузькоколійки на Галичині виникли на початку XX ст.: Львів – Самбір,
1903 р.; Самбір – Сянки, 1905 p.; Сянки – Ужгород, 1905 p.). А з 1920-х
pp. поширився кемпінговий туризм (у вагонах) на 3-10 днів з
довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколівці, Сян-ках
[75].
Перший поїзд із Самбора до Сянок прибув 24 серпня 1905 p., а через
кілька місяців – із Ужгорода. Перед війною Сянки стають другим
лещатарським центром Карпат після Славська. Саме тут у 1913 р. було
відзнаковано першу гірську лещатар-ську трасу Львівщини – Сянки – Пікуй
– через села Сколів-щини до Розлуча, а звідти на Турку до Сянок [49].
Надалі Сянки розвиваються як туристично-відпочинковий центр. У 1937 р.
тут одночасно відпочивало 1,5 тис. осіб. 16 березня 1936 р. у Сянках
відкривається найкраща лещатарська база Польщі на 150 місць, функціонує
6 пансіонатів на 460 місць, 10 дачних будинків на 800 місць та 13
селянських хат на 120 осіб. До послуг відпочиваючих були: малий
трамплін, санні траси, тенісні корти тощо. Постійно для любителів
мандрівок організовувалися походи на гори Кінчук, Галич, Пікуй.
Поряд з Сянками лещатарський район охоплював Верхню Соколівку ,
Либохору, Гусне. Найважливішими лещатарськи-ми шляхами були: Сянки –
Пікуй – Климець – Славське – Чорна Ріка та Орів – Манмансталь – Розлуч –
Турка – Сянки. Головним лещатарським центром у Львівських Карпатах було
Славське, де перший лещатарський дім з’явився ще у 1912 р. [75].
У роки Другої світової війни припинили своє існування майже всі
туристичні споруди і туристичні транспортні шляхи Галицької карпатської
туристичної інфраструктури внаслідок сильної руйнації. У повоєнні роки
розпочався новий етап відбудови і подальшого розвитку туристичної
інфраструктури України.
Література
1. II З’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавства (25.12.1996 p., м. Київ):
Матеріали та документи / Ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. –
К.: Рідний край, 1997.
2. Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у
Галичині (1894-1939 pp.): Автореф. дис. …канд. пед. наук. –
Івано-Франківськ, 1997. – 19 с.
3. Арсенич П. Фольклорно-етнографічна діяльність Заг-линських на
Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 3. – С 52-54.
4. Бальтазар Гакет і Україна / Авт.-упор. М. Вальо. – Л., 1997. – 152 с.
5. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та
розвиток (XIX – 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 – 19 с
6. Боплан Г. Л. Опис України. – К.: Наукова думка, 1990.
7. Вацебу О. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. –
Л., 1994. – 264 с
8. Випуск “Галицьке краєзнавство” // Галицька брама. – 1995. – № 5-6.
9. Вісьтак О. Країнознавчі студії у Галичині у міжвоєнні роки // Наукові
записки Терноп. держ. пед. ун-ту. – 2000. – №2. – С. 52-56.
10. Вісьтак О., Шаблій О. Краєзнавчі дослідження українських географів у
міжвоєнний період // Історія української географії: Спецвипуск:
Краєзнавство. – 2001. – Вип. 4. – С. 24-29.
11. Габрель М.М. Вузькоколійні залізниці Східної Галичини: вплив на
архітектурно-ландшафтну організацію території і перспективи сучасного
використання // Залізничний транспорт України. – 1999. – № 4. – С 24-27.
12. Гавдяк М. Завдання українського краєзнавства // Наша Батьківщина. –
1937. – Перший річник. – С 4-9.
13. Гаврилів Б. М. Розвиток українського історичного краєзнавства на
Прикарпатті (XIX – поч. XX ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. –
Чернівці, 1996. – 19 с.
14. Гуменюк Г. Краєзнавство в українських гімназіях Галичини (початок XX
ст.) // Шлях освіти. – № 2. – 2003. – С 46-50.
15. Дашкевич Я. Садок Баронч як історик-краєзнавець // Галицька брама. –
1995. – № 5-6. – С. 6.
16. Дем’ян В. Г. Таланти Бойківщини. -Л.: Каменяр, 1991.
17. Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. проф. О. Шаблій. – Л.:
Видав, центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.
18. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. – Л.:
НТШ, 1993. – Т. 2. – С. 583-589: Т. 3. – С.1189.
19. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. по-сіб. – Л.:
Світ, 1997. – 204 с.
20. Жупансъкий Я., Крулъ В. Про об’єкт і предмет вивчення національного
краєзнавства // Краєзнавство. – 1994. – №1 – 2. -С. З-7.
21. Жупансъкий Я. I. Стародавня картографічна інформація про Україну //
Український географічний журнал. – 1993. – № 1. – С 46-50.
22. Зайцева 3.1. Мирон Кордуба й українські наукові товариства //
Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С 108-122.
23. Заклинсъкий М. Опис мандрівки по Карпатах // Пізнай свій рідний
край: Бібліотека для молоді “Ранок”. – 1937. – Число 7-8.
24. Заклинсъкий М. Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах.
– Л., 1937. – 64 с
25. Заклинсъкий Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і
угорська. – Л.: Просвіта, 1887. – 150 с.
26. Історія Осмолодської пущі / Під ред. П. Третяка, В. Пар-пана. – Л.:
НТШ, 1997. – 145 с
27. Каменогорський С. Завдання українського мандрівництва // Наша
Батьківщина. – 1938. – Ч. 6. – С 143 – 149.
28. КандяА. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства
/ Академік Степан Рудницький – основоположник географічної науки: 36.
наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаб-лій. – Л.: ЛДУ імені Івана Франка,
1994. – С 73-84.
29. Ковалюк Р. Українська мандрівка в Галичині в XIX ст. / З історії
вітчизняного туризму: 36. наук. ст. – К.: ФПУ, 1997. – С 32-38.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
